Читать книгу Проклята краса - Дарина Гнатко - Страница 5

Худими тремтячими пальцями Галина зібрала докупи своє тонке, рідке та змарніле чорне волосся, заплела його в неохайну косу та затягнула мотузкою. Потім глянула в дзеркало, болісно скривившись від побаченого. Марне, виснажене постійною нервовою напругою обличчя, яке ця безсонна ніч у сльозах зробила зовсім потворним. Пригадавши сяюче вродою та молодістю, з тонкими рисами та повними червоними вустами, блакитнооке лице сусідки Ганни, Галина ледь чутно застогнала й тихенько заплакала, заскиглила, порушуючи тишу пустої хати.

– Павле, Павле, – скрізь сльози завела вона, сідаючи на лаву та розгойдуючись з боку на бік. Петрик, дивлячись на неї широко, здивовано відкритими світлими, Павловими, оченятами, й собі тихенько заскиглив, але до матері не пішов, забився в куток біля пічки, час від часу кидаючи швидкі погляди в бік дверей. Бабуню виглядав. Галина тільки байдуже сковзнула по ньому поглядом, а потім знову заревіла, нервово жмакаючи грубу тканину своєї сукні.

Невже вона втратить його? Втратить назавжди. Невже ця ясноока діваха зможе зробити те, чого не зуміла зробити нескінченна ватага вродливих, гарненьких жінок та дівчат, що траплялись йому в житті? Невже вона закохала його в себе? Галина не бажала в це вірити, відчуваючи, що обманює саму себе. Потяг Павла до цієї дівиці був надто сильним, аби вона могла залишатися спокійною, знаючи, що його пристрасть мине досить скоро. Ні, із Ганкою було все інакше, Галина відчувала то, холонучи від думки, що він, можливо, уже й закохався в це кирпате дівчисько.

Невже, невже її чоловік кохає цю Ганну?

Думки про це гострими пазурами вп’ялись у серце, не бажаючи відпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавиділа вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодійкувате. Ненавиділа і кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смерті не обірве життя в її серці. Вона вирішила давно, що Павло створений для неї і має належати тільки їй, й усе зробила для того, аби він належав тільки їй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гідність. І не для того перетерпіла вона стільки, аби віддати його якійсь негідниці, що ледь вилізла з пелюшок, а вже краде чужих чоловіків.

Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть…

Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.

– Баба!

Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.

– Знову цюмриш? – зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.

Галина звузила очі.

– А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?

Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.

– Дура ти, Галько, дура, – промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. – І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.

Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.

– Замовчіть, мамо, – вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. – Ви нічого не розумієте. Я кохаю Павла, чуєте, кохаю! І без нього мені життя на цьому світі немає.

Олена Миронівна плюнула собі під ноги.

– Кохаю Павла, – передражнила вона Галину, – життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе під серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобі замало?

Галина мовчки вислухала материнські докори, важко дихаючи та метаючись між пічкою та дверима, мов загнана в клітку дика тварина. Дитина! Іноді вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мріяла вона подарувати Павлуші, зовсім не такого. І хоч він і любив дитину, вона знала, бачила по очах його, наскільки він би був радий міцному, здоровому сину, яким би міг пишатися, якому б радів кожну хвилину, а не жалкував постійно, не досипаючи тих ночей, коли Петрику бувало зле і він своїм жалібним плачем не давав їм заснути. Народження слабкого сина, особливо від такого ставного та здорового чоловіка, як Павло, було кривавою застарілою раною на серці Галини, її постійним потаємним болем, який вона приховувала в самій глибині свого єства, приховувала навіть від матері, а іноді й від самої себе. Їй здавалось, що якби вона народила Павлу здорового, міцного сина, то він би забув про все минуле і зміг би її покохати. Покохати хоча б із вдячності за сина… А вона була б згодна й на таке кохання, та що там казати, вона була згодна на все, навіть на жалюгідні крихти його почуттів, мов той зголоднілий і безпритульний пес, аби тільки коханий був поряд. Але вона не мала навіть цих крихт, він весь час тримав багатство серця свого при собі, тримав, аби одного дня, проклятого небесами, кинути під ноги якогось дівчиська.

Згадавши про Ганну, Галина раптом зупинилась, поглянула в невеличке вікно надвір, туди, де за тином було видко стареньку, похилену хатку Кравецьких. Там, у тій убогій оселі, живе та, на появу якої вона завжди чекала. Появу тієї, яка відбере в неї Павла. Колись, після повернення його з навчання, в її серці жила свята впевненість у тому, що одного дня щастя неодмінно постукає у її двері й Павло покохає її, покохає так сильно, як вона про то мріяла. Але день минав за днем, місяць спливав за місяцем, складаючись у роки, але дива все не траплялось. Павло продовжував залишатись таким самим, як і раніше, болісно-байдужим. Та що там казати. Замість того жаданого й очікуваного кохання в його очах усе частіше спалахували іскорки глухого роздратування та тихої ненависті. Ненависті до неї, людини, що любила його так, як ніхто у світі. А тепер вона втрачає його, втрачає раптово… Втрачає того, у кому єдиному зосередився для неї весь сенс життя, зосередилось саме́ життя. Нехай він навіть не кохав її, а тільки терпів, але ж все одно був поруч, розділяючи з нею своє життя, проживаючи поряд кожен день, засинаючи бік у бік з нею та інколи даруючи скупу ніжність свого великого тіла. Як же зможе вона прожити без усього цього? Без його присутності в своєму житті, без змоги бачити його кожного дня, люблячим поглядом вдивлятися в його вродливе лице, у ці прозорі, світлі очі. Життя без нього буде для неї вже не життям, а тільки існуванням, існуванням пустим, скорботним та темним. Й те не лякало її, що залишиться сама з двома дітьми, те б вона пережила, перетерпіла, а ось втрату Павла не переживе, не перетерпить.

– Що ж мені робити? – ледь чутно прошепотіла вона, напружено вдивляючись у сусідню хату, ніби там, серед чисто вибілених стін, могла знайти відповідь. Як втримати Павла, як віднадити його від Ганни. – Як? – застогнала вона знову, вже не звертаючи уваги на материне бурмотіння за спиною.

А з хати Кравецьких, мов у відповідь на її палкий заклик, повільно вийшов Микита, батько Ганни. Високий, дещо худорлявий чоловік середнього віку, ще досить привабливий лицем, він постояв біля порогу, потягнувся й попрямував у бік повітки. Галина якусь мить, мов зачарована, дивилась йому вслід, а потім раптом зрозуміла. Зрозуміла, що має робити, аби не вража донька перемогу святкувала, а вона сама.

Стрімко обернувшись, вона кинулась до дверей, краєм вуха зачувши крик матері, але не звернула на нього уваги.

– Галько, ти куди?

Галина промовчала, тільки гучно гримнула дверима в сінях та вискочила у нагріте повітря спекотного полудня. Вона мусить, неодмінно мусить боротись за своє щастя. Й зараз у цьому мовчазному, статечному чоловікові вона вбачала своє спасіння, спасіння свого кохання. Швидко пробігши поміж коморою та хлівом, Галина опинилась на городі, а вже звідти увірвалась на подвір’я Кравецьких. Вхопивши краєм ока застиглу постать Ярослави, що терла кабаки на великій іржавій тертушці, вона кинулась до Микити, який порався біля старого воза.

– Микито Яковичу, голубчику, допоможіть, – зриваючись на крик, заволала вона, хапаючи збентеженого Кравецького за тверду, мозолисту та суху долоню і зазираючи в його суворі, досить непривітні очі. – Благаю вас, допоможіть!

Кравецький закліпав.

– Галино, що трапилось?

– Горе в мене, Микито Яковичу, – захлипала Галина, не зводячи з нього наполегливого погляду.

Кравецький нахмурився.

– Помер хтось?

– Я помру, – раптом зі злістю вигукнула Галина, відпускаючи його суху долоню та притискаючи руки до своїх пласких грудей. – Помру, якщо ви дочки своєї на ланцюг не посадите.

Микита спохмурнів ще більше.

– Що таке? Не розумію.

– А що ж тут розуміти? Погано ви виховали доньку, Микито Яковичу, дуже погано, коли вона залицяється до чужих чоловіків та відбирає в дітей батька, – промовила, мов виплюнула, Галина, з напругою вдивляючись у потемніле обличчя сусіда. Десь за спиною налякано зойкнула Ярослава, але Галина навіть не озирнулась, зосередивши всю свою увагу на цьому дещо похмурому чоловікові. Бо відчувала, що тільки він спроможний їй допомогти.

– Що ти таке мелеш, Галино?

– Правду.

– Яку правду?

– А про те, що дочка ваша волочиться з моїм чоловіком, – з наболілою зсередини злістю мовила Галина, відчуваючи, як наповнюються очі гарячою та пекучою вологою. Бо уявила, як її Павло, такий рідний і вродливий, десь обіймає та цілує ту кляту Ганну, даруючи їй свою ніжність та пристрасть, притискаючи до себе жадібно й міцно.

Лице Кравецького закам’яніло.

– Це серйозне звинувачення, Галино.

Вона хлюпнула носом.

– Так Павло сам зізнався.

Кравецький глянув на неї важко, недовірливо, потім перевів погляд на дружину, вдивляючись у неї пильно, допитливо. Галина теж озирнулась. Озирнулась, аби побачити на виразному обличчі своєї сусідки чіткий острах та провину.

– То правда, Ярославо? – спокійно запитав Микита дружину, але Галині його спокій видався досить оманливим.

Ярослава важко зітхнула.

– Не зовсім, – тихо відповіла вона, зводячи невпевненого погляду з чоловіка на Галину, – ніхто ні з ким не волочиться, – уже суворіше додала вона, – просто Ганнуся у нас дівчина гарна, ось і подобається усім, а чи то її провина?

Микита насупився.

– Що, й агроному сподобалась?

Ярослава знизала плечима.

– А почім я знаю почуття агронома? Та Ганнуся мені сама казала, що не має з ним ніяких стосунків…

Галина аж підскочила на місці.

– Еге ж, не має! Менше вірте їй, донечці своїй. Та він убити мене присягнувся, якщо я хоч слово їй скажу. То немає між ними нічого? Та зроду не повірю. – Вона знову заридала, негарно скрививши тонкі, бліді свої вуста, розуміючи, як жалюгідно виглядає в очах цих людей. Але зараз їй було байдуже. Все було байдуже, окрім несамовитого бажання втримати Павла, й заради цього вона була згодна на все, навіть на приниження. Знову обернувшись до напруженого і мовчазного Микити, Галина жалібно прошепотіла: – Благаю вас, Микито Яковичу, не дайте моїм діткам – Петрику та ще ненародженому немовляті, – при цих словах вона охопила себе за ще плаский живіт, – залишитись без батька!

За спиною знову зойкнула Ярослава, чоло ж Кравецького спохмурніло ще більше, і він відповів:

– Можеш не хвилюватись, Ганнуся не завдасть тобі більше клопоту. – Він деякий час мовчки дививсь на Галину, потім поглянув на дружину й рішуче додав: – За тиждень я відвезу дочку до брата в місто – нехай охолоне.

– Микито! – голосно, налякано й, у той же час дещо розгублено, вигукнула Ярослава, а Галина ледь встояла на ногах від почуття полегшення і знову вхопила Кравецького за руку.

– Дякую, Микито Яковичу, дякую!

– Йди вже та заспокойся, – трохи сердито пробурмотів той, і Галина, сяйнувши невпевненою вдячною посмішкою, попрямувала до свого двору, відчуваючи, як оживає в ній надія, а разом з нею оживає й весь світ, що було вже погас і геть стемнів, засліплений чорним маревом несамовитих ревнощів. І хай він не кохатиме, то нічого, її палкого кохання вистачить на двох, головне – ця дівка щезне з його очей.

Повернувшись до свого двору, вона краєм ока вхопила струнку постать Ганни, яка пробігла біля їхнього тину, голосно грюкнувши своєю хвірткою. Завмерши біля старої, геть висохлої вишні, Галина напружено спостерігала, як ненависна розлучниця увірвалась до хати, а майже слідом за нею попрямував і Кравецький, відкинувши роздратовано руку Ярослави, яка теж рушила туди, плачучи та крадькома хрестячись.

Галина застигла на місці, розуміючи, що зараз усе має й вирішитись. Уп’явшись похололими пальцями у висохлий стовбур старого дерева, вона широко розплющеними застиглими очима вдивлялась у зачинені сінешні двері сусідньої хати, закликаючи, волаючи до неба, аби клята Ганна не взяла над нею верху та не вмовила батька дозволити зостатися в Пирогах.

Раптом десь поряд заскрипіла хвіртка, і Галина здригнулась, відірвала погляд від сусідньої хати та глянула на чоловіка, котрий прямував до порога з похмурим обличчям. Не помітивши її, Павло зупинився біля порогу та так і завмер, напружено вдивляючись у білу стареньку хатинку. І за мить, немов у відповідь на його жагучий погляд, двері тієї хатини відчинились, й у темному отворі забіліло округле лице Ганни. Вона рвонулась було на вулицю, але побачила Павла і завмерла на порозі. А Галина, відчуваючи, як повільно згасає в ній радість, подивилась на Павла. На його обличчі застигла пристрасть і ще щось, чого вона не бачила на ньому ніколи, бо навіть у часи подружньої близькості не дивився він так на неї, як дивився зараз на Ганну. Від побаченого рана, що майже ніколи не гоїлась у серці, допікала ще сильніше. Захлинаючись сухим, нечутним плачем, до болю вп’явшись занімілими пальцями в грубу вишневу кору, ледь тримаючись на ногах, Галина вдивлялась у чоловікове обличчя, на якому квітло захоплення іншою, а у неї всередині все волало, охрипало від крику: «Йому вона, Ганна, потрібна, а я ні!»

Ганна, зачувши голос батька, відступила від порогу і стрімко зачинила за собою двері. А Павло, зітхнувши, опустив голову і зайшов до хати. Він не помітив худорлявої постаті дружини, що причаїлась біля стовбура старої вишні. А вона ще довгенько стояла так, дивлячись перед собою застиглим поглядом, не відчуваючи нічого, окрім бурхливої, невпинної хвилі ненависті, що підіймалась із самих глибин її єства, заповнюючи серце та переливаючись через край. Ненависті, густо замішаній на болю та стражданні зрадженої жінки. Ненависті, котра змусила її розтулити занімілі вуста та випустити із себе прокляття.

– Будь ти проклята, Ганно! Будь же ти проклята!

Зачинивши двері та повернувшись до великої кімнати, Ганнуся стала біля дверей, з мовчазним докором вдивляючись у похмуре закам’яніле обличчя батька, що сидів біля столу, не зводячи з неї важкого, невдоволеного погляду. Мама безмовною тінню завмерла поряд, й по тому, як ледь помітно ворушились вуста, Ганнуся здогадалась, що та молиться. Молиться, аби татко не впав у лють та не підняв на Ганнусю руку. Сама ж Ганнуся батька не боялась, бо ще ніколи не бив він її – лаяти лаяв, але не бив.

– Сядь, Ганно, – порушив напружену тишу хати досить спокійний голос Микити. Але Ганнуся і не подумала сідати.

Вона лише вперто задерла голову.

– Я постою.

– Краще сядь.

– Мені на ланку повертатись скоро!

Микита звузив очі.

– Про ланку можеш забути, – так само тихо та спокійно промовив він, а Ганнуся відчула, як по спині проповзли мурашки недоброго передчуття. – На цю роботу свою ти вже не повернешся, можеш бути певна. Чи тобі замало того, що накоїла, осоромила нас перед усім селом…

Ганнуся аж підстрибнула.

– А що я такого накоїла? – ображено вигукнула вона. – Ви, тату, наслухались Галчиних пліток, їй вірите, а доньку рідну ладні брудом полити? А хіба ж моя провина в тому, що привабила я того Гребенка, хіба я просила його про те? І що ж мені тепер лице хусткою обв’язати чи по селу не ходити?

– Не знаю я, що там між вами трапилось, – похмуро обізвався батько, – але мені тут сорому не потрібно! Чи думав я, що доживу до такої години, коли до мене прибіжить сусідка, звинувачуючи мою доньку в перелюбі з її чоловіком? Ні, не потрібно мені таке. – Микита помовчав, а потім рішуче додав: – За два дні відвезу тебе до міста, до дядька Данила, нема чого тут тобі Гребенку цьому очі мозолити.

Ганнуся застигла, зневірливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим більше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тією набундюченою тіткою Глашкою…

– Ні, тату, я нікуди не поїду, – прошепотіла вона, захитавши головою і зробивши крок назад.

Батько нахмурився ще більше.

– Ні, Ганно, поїдеш, інакше не батько я тобі, – заперечив він, і в його спокійному голосі Ганнуся зауважила ледь помітний гнів, ще прихований, але вже досить відчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помітне, змусило Ганнусю проковтнути всі слова заперечення, що вже рвались з її вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Він і раніше сварив її за пустощі, за якісь провини та непослух, але такого виразу на його обличчі вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз… зараз все по-іншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було ані дитячими пустощами, ані дріб’язковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далі й заспокоїться, забуде. Відчуття того, що ось саме в ці хвилини її дитинство минає, йде від неї назавжди, було таким гострим та несподіваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стіни. І здавалось їй, що очима тата, гнівливими та осудливими, дивиться на неї зараз оте доросле життя, про яке вона мріяла і до якого прагнула всі останні роки.

– Ганнусю, донечко, що з тобою? – пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить відчула вона, як торкаються її та обіймають лагідно теплі натруджені материнські руки. Зовсім як у дитинстві. У дитинстві, якому не судилось уже повернутись. – Ганнусю, ти чуєш мене? – знову наполегливо запитала мама, і дівчина кволо посміхнулась.

– Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у голові запаморочилось.

Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумілим острахом, і посміхнулась, трішки боязко, але ніжно та лагідно, мов намагаючись пом’якшити ласкою своєю різкі, образливі слова татка, а потім взяла Ганнусю за руку.

– Ходімо, донечко, ходімо до кімнати, ти ляжеш, трішки перепочинеш, а то он як зблідла, а я тобі потім борщику наллю, ряжанки свіженької, а вже тоді ми з батьком спокійно все обговоримо, – ласкаво приговорювала мама, підштовхуючи Ганнусю до кімнати та кидаючи на чоловіка застережні погляди. Той сидів біля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розуміла, що він свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собі знала. Вона дозволила мамі відвести себе до кімнати, де майже впала на ліжко, і байдужим поглядом втупилась у побілену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи її натомлені руки. Заговорила вона тільки тоді, коли за батьком грюкнули сінешні двері й вони залишились у хаті самі.

– Ганнусю, що з тобою коїться?

Ганнуся відвернула голову.

– Не знаю, мамо. Я нічого не знаю.

– Гребенко не полишає? – немов не зачувши її слів, запитала Ярослава, стискаючи долоню. – Бачу, доню, по очах твоїх бачу, що не полишає. Але ж ти обіцяла, Ганночко, обіцяла з серця його гнати…

– А якщо я не можу? Якщо це сильніше від мене, мамо? – підхопилась на місці Ганнуся, наполегливо вдивляючись у материнські очі, в котрих докір був змішаний зі співчуттям. – Чому я маю заради щастя Галини відмовлятись від свого власного, страждати, аби не страждала вона?

– Ганнусю, ти не повинна казати таких слів! Так уже склалось життя, і тут нічого вже не вдієш. – Ярослава помовчала, мов не наважуючись сказати щось, а потім все-таки додала: – До того ж… до того ж Галина чекає на другу дитину, ти це розумієш, доню?

Ганнуся розуміла, о, як добре вона це розуміла. Але вражена гордість заважала їй погодитись зі словами мами, небажання поступатись якійсь гостроносій вороні так і кипіло всередині, хоч й знала вже, що не для неї той Гребенко, що ніколи не зможе вона бути щасливою з ним, відібравши батька в дітей. Та і як можна бути щасливою від прокльонів Галини. А бунтувала в ній зараз та маленька дівчинка, що ще залишалась десь у глибині, не бажаючи поступатись тим, що так подобалось їй, хоч і не належало по праву.

– Що ж мені робити, мамо? – жалібно запитала вона. – Чому вона мене перемагає, та Галька, чим гірша я од неї? А він страждає поряд з нею.

– Тут нічого не вдієш, доню, така вже його доля. Сам з нею одружився – бачили ж очі, що брали. А ти ж у мене сильна дівчинка, мине час, забудеш все. І як мені того не хочеться, але буде краще, якщо ти поїдеш до міста.

Ганнуся скривилась.

– Ой, мамо, ні…

– Так, люба, так, – заперечила на те Ярослава. – Ну поміркуй сама, що ж буде, якщо залишишся ти в Пирогах? Гребенко від тебе все одно не відчепиться, а батькові з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобі не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко мені відпускати тебе від себе, я й не хотіла одразу, сперечалась із батьком, та все ж він, певно, правий – так буде краще.

Ганнуся свіркнула очима.

– Для кого краще? Для Галини?

– Для всіх.

– Ні, мамо, неправда.

– Правда, – ласкаво заперечила Ярослава Ганнусині гіркі слова. – І колись ти згадаєш мене, згадаєш ці слова. А зараз відпочинь, прийди до тями, поміркуй про все спокійно та без запалу. А ще краще – поспи, подрімай.

Ганнуся промовчала, покірно заплющила очі й несподівано заснула, забувши і про Павла, й про дружину його. А коли відкрила очі, то відразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великої кімнати.

– Микито, не треба, нехай відпочине, – тихо казала вона, і Ганнуся зрозуміла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотіла, ображена його словами. Тому міцно заплющила очі, вдаючи, що ще не прокинулась, та так і пролежала, поки батько не пішов на зміну.

– Ганнусю? Ти не спиш? – зачувся поряд голос мами, яка нечутно увійшла до її кімнати. Ганнуся розплющила очі.

– Не сплю.

– То, може, борщику?

– Ні, я не голодна.

– Ганнусю, – тепер у голосі мами виразно було чутно докір. – Не можна ж так.

– Можна, – байдуже відповіла Ганнуся, здригаючись від думки про те, що доведеться поїхати з рідної домівки й все через ту Гальку з її ревнощами дурними та довгим язиком.

– Випий хоча б ряжанки, – знову звернулась до неї занепокоєна мама, й Ганнуся доволі кволо погодилась.

– Добре, тільки трішки.

– Зараз принесу.

Мама вийшла, а за мить біля Ганнусі вже опинився Івасик. Він дещо несміливо наблизився до її ліжка, витріщивши блакитні оченята, намагаючись рухатись якомога тихіше. Потім зітхнув.

– Ти захворіла, Ганнусю?

Ганнуся не втрималась від слабкої посмішки.

– Трішки.

– А що в тебе болить?

– Серце, – сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справді боліло, напевне, вперше за усе її життя.

Івасик помовчав, роздивляючись її з подивом та розгубленістю, з якимось невимовним виразом, а потім запитав:

– То ти тепер будеш, як баба Климівна, щоразу хапатися за груди, коли тобі хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?

– Ні, дурненький, – відповіла Ганнуся, зводячись з ліжка та пригортаючи до себе брата. – Я просто сумую, тому що татко хоче відправити мене до міста.

Івасик скривився.

– А я не хочу, щоб ти їхала.

Ганнуся зітхнула.

– Я теж, любий. Але так вирішив татко.

Хлопчик поморщив лоба.

– То татко негарно вирішив! Я от ублагаю його не робити цього!

– Ну спробуй, – відказала Ганнуся, але віри в те, що батько полишить її в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозі з глиняним кухлем та куснем хліба в руках, вона теж побачила зневіру в тому, що тато ще передумає.

Поволі минув вечір, мама з Івасиком лягли спати, але Ганнусі не спалося. Поглядаючи у вікно, вона посиділа деякий час на ліжку, а потім, глибоко зітхнувши, повільно підвелась, постояла, дослухаючись сонливої тиші хати, й попростувала до дверей. Постояла так деяку мить, а потім швидко шмигнула на вулицю, не помітивши мами, що застигла на порозі своєї кімнати, прокинувшись від невідступної тривоги за доньку. Могла, але не зупинила. Нехай попрощається з тим Гребенком, хоч так утішить своє серденько, а вона вже вимолить у Господа, щоб забувся він, відпустив її любу донечку, щоб там, у місті, Господь послав їй гарну пару, послав щастя, щоб відвернуло її від того Гребенка.

Прохолодне повітря зоряної ночі неприємно торкнулось тіла Ганнусі, прикритого тільки тонкою довгою сорочкою. Вона зіщулилась, але рішуче відійшла від порога хати, щоб уже посеред двору застигнути в нерішучості. Прямо перед нею, серед дерев, причаїлось обійстя Павла, але воно було темним, тихим та пустим. Хата витріщалась на неї чорними очицями віконниць, у котрих не було видко навіть проблиску світла. Ніхто не чекав на неї в цій темряві – тільки тиша та повний місяць десь високо в небі.

Постояла ще, коли раптом у густих кущах порічок щось зашаруділо. Вона завмерла, дослухаючись. Невже він, поважний агроном, немов безвусий зухвалий хлопчисько, може сидіти в кущах, чекаючи на її появу? Та у сріблястому світлі місяця побачила Ганнуся не його вродливе лице, а біленьку мордочку песика Колобка.

– Не спиться тобі, розбійнику?

Собака підбіг, завилявши хвостом. Ганнуся погладила його, а коли випросталась, здригнулась.

Біля воріт у світлі місяця стояв Гребенко.

Він постояв якусь мить, а тоді рішуче попрямував до неї, пропалюючи палким, відвертим поглядом. Коли він простягнув руки, аби схопити Ганнусю в обійми, дівчина раптом, несподівано для себе, вигукнула:

– Не треба!

Павло розгублено опустив руки.

– Ганнусю, але чому?

– А ви не знаєте?

– Ні!

– Невже Галина не повідомила вас про те, про що вже встигла розказати моїм батькам? Невже ви не знаєте, що маєте вдруге стати батьком?

У місячному світлі було видко, як Павло нахмурився та скривився. Відчайдушним жестом запустив руку в густе світле волосся, важко зітхнув.

– Знаю я, Ганно, все знаю. На жаль.

– На жаль, – відлунням відгукнулась Ганнуся й затихла. Примара важкої Галини, знервованої та зі злим поглядом, мов жива, стала біля Павла, нагадуючи, що не належить їй цей чоловік і ніколи не належатиме.

Павло зробив до неї крок, упіймав слабку, якусь мляву руку і міцно стис між своїх долонь.

– Але ж то нічого не змінює, Ганнусю, моє світелко. Заради тебе я все покину, як би важко то не було…

– Не кажіть так, – відсахнулась від нього Ганнуся, вивільнивши руку. – Ніколи нам щастя не буде, ніколи не збудуємо ми його на сльозах Галини. Та і я не зможу так жити.

– А кому вона потрібна, Ганю, ця твоя жертва? – розсердився Гребенко. – Гадаєш, що мені? Ні, люба, помиляєшся. Вона нікому, окрім Гальки, не потрібна. Я так стомився від неї, настраждався. Досить! Тепер я щастя хочу, не з нею, обридлою та нелюбою, бути, а з тобою.

– Нічого не вдієш, так уже доля склалась, – повторила Ганнуся мамині слова.

– А ми можемо її змінити, – заперечив Гребенко, ухопивши Ганнусю за плечі й примусивши її глянути на себе. – Ми поїдемо далеко звідси, туди, де будемо тільки удвох. Там не буде Галини, не буде її ревнощів та остогидлого невдоволення.

Ганнуся гірко усміхнулась. Ні, не зможе вона бути з ним щасливою, не для неї він, а то якесь затьмарення, примха молодого та ще недосвідченого серця, котрому забажалось мати те, що було таким гарним і звабливим. І мама має рацію: воно мине, колись мине.

– Ні, – коротко відповіла вона, – я не зможу так учинити, зрозумійте мене!

Павло нахмурився.

– Зрозуміти? Ні, Ганю, я не можу. Мені теж нелегко наважитись покинути дітей, нехай та дитина ще й ненароджена, але Петрик завжди був моїм сумом та болем.

– Ось бачте…

– Але заради тебе я згоден покинути і його, зрозумієш ти це чи ні? – якось знервовано запитав він, і пальці його вже досить болісно вп’ялися в її плечі. Ганнуся здригнулась, але він не відпустив.

– Розумію, але не можу, не можу погодитись.

– Батьки нацькували?

– Ні.

– Ганю, не бреши. Тільки одного я не розумію, чому вночі вийшла до мене…

– Я вийшла, бо хотіла з вами попрощатися, – прошепотіла вона, доторкаючись пальчиком до його напруженого та нахмуреного лиця. – За два дні татко відвезе мене до міста, до свого брата.

Гребенко застиг.

– Ганнусю…

– Так буде краще, – зупинила його заперечення Ганнуся і на якусь мить дозволила йому доторкнутися до себе поцілунком, а потім різко вирвалась із його рук та відступила.

– Прощавайте!

– Ганнусю, стривай!

– Ні, прощавайте!

Але Гребенко, мов не чуючи, рушив до неї, простягаючи руки.

– Ганнусю!

Вона птахою полинула до хати, забігла до сіней, зачинила за собою двері на защіпку та притулилась до неї спиною. За дверима щось бубнів Павло, дряпався, але вона мовчала. І здригнулась, коли почувся тихий голос мами.

– Не спиться, доню?

Ганнуся поглянула у всерозуміючі блакитні очі мами, в котрих світилось співчуття, і тихо прошепотіла:

– Не спиться, мамо.

– Воно забудеться, – прошепотіла Ярослава, притуляючи її до себе. – Йди, сонечко, поспи, а туга ця… вона мине. Повір мені.