Читать книгу Душа окаянна - Дарина Гнатко - Страница 1

Вечоріло. Над притихлим містечком кружляла пухнаста біла заметіль, голодним звіром завиваючи у полі поза містечковою межею та кидаючи у вікна пригоршні білого, лапатого снігу. Мóрозко, непривітно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидіти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негідь тепло та затишно, горять заправлені олією каганці, стрибають вогники лампад перед святими образами, й теплó, легке та затишне, наповнює велику світлицю, торкаючись м’яким світлом замислених мовчазних лиць трьох жінок, що сидять укупі біля вогнища за вишиванням. Дві ще досить молоді, й одна в літах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпівна, вродлива ще, тендітна попадя, спокійними рухами вишиває рушник і час від часу скидає світлими блакитними очима на насуплене личко молодшої донечки. Марта – її наймолодша та найулюбленіша дочка. Що вже боліло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була їй постійним болем і тугою. Глибоко зачаївся острах за нею в материному серці, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, і бодай трішки поводився з Мартою злагідніше… Де там! Дарма що має сан і стоїть перед престолом Божим, лиха таки людина, і довгі роки служіння Господові анітрохи не пом’якшили його серця, не змінили гнівливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось ізвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й діставала від його гарячої руки таких побоїв, що тиждень тіло вогнем пекло. Втім, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чіпала її важка чоловікова рука. Інша річ замолоду… Важко те пригадувати. Бо чи ж могла вона, молода й вродлива дочка конотопського писаря, подумати, що огрядний, хороший з лиця удівець, посватавшись до неї напередодні прийняття священицького сану, виявиться таким жорстоким чоловіком? Ні, тоді він був улесливим, так умів сподобатися, що наївне її, дівоче серце розтануло, потягнулося до нього. І тому згодою відповіла вона, коли батько її запитав, чи віддасться за Саву Красногляда.

Васса Карпівна зітхнула.

Либонь, у недобру годину з’явився в її житті Сава Данилович, бо жодного дня не була вона з ним щасливою. Після весілля перед нею постала зовсім інша, незнайома доти людина. Не було вже того ввічливого, навіть улесливого, чоловіка, якого знала вона до шлюбу. Він явив нове лице, спотворене гнівом і жорстокістю. Та дороги назад вже не було, й життя її перетворилось на безкінечне терпіння, терпіння недоброго норову чоловікового, яке тільки слабшало під час виношування діточок, що їх народила вона аж дев’ятеро, а живими лишилося п’ятеро, два сини та три донечки. А може, така вже була в неї вдача, бо покірливо, мовчечки зносила докори та побиття чоловікові, тільки у вірі, у молитвах беручи сили не озлобитися, не горіти в навісному вогні злості, а пробачати кожного разу людині, з котрою повінчано її перед вівтарем та яка так часто зносила над нею дужу свою руку. І не знав ніхто, як важко було їй іноді пробачити йому. То відали тільки Господь Бог та тиша її спочивальні, про то знала тільки глупа темна ніч, коли жінка не могла заснути від болю й тихо плакала, до крові закусивши вуста, аби він, мучитель, не почув того плачу.

Та все минає в цьому світі. Зникали на тілі синці, вщухав біль, а там із часом порідшали побиття: отець Сава наче й сам почав утомлюватись від лютування на дружину, чи, може ж, старішав, утрачав сили. Поступово забувала Васса ті страшнії дні, коли частенько лютував чоловік, закривавленими слізьми змилося минуле й поволі пробачалось. А діти зростали…

Дві старші дочки успадкували її вдачу покривати голову хусткою покори, а ось Марта, Мартуся… Із самого малечку виявляла вона незалежний, волелюбний норов, узявши від батька більше, ніж того бажалося Вассі. Щоправда, не взяла вона від Сави найгіршого – його люті та жорстокості, серця черствого. Далебі, ані лютою, ані жорстокою Марта, на щастя, не була, але й покірливості не виявляла вона жодної хвилини свого недовгого віку. І саме це найбільше лякало Вассу, бо дедалі дужчало невдоволення панотця Сави до Марти, її бунтівних слів… Васса, чуючи серцем материнським, чекала вибуху, не бажала, але думала – ану ж як ізнов у чоловікові прокинеться той лютий звір, що дрімав усі ці роки, і важка, незважаючи на роки немолоді, рука отця Сави опуститься вже не на неї, а на юне тіло коханої доні. І вибух той стався. Саме тоді, коли середню дочку отець Сава віддав заміж за геть старого згорбленого пана урядника Кирила Мозолевича. Дівчата, і Марта, й Ганна, були завжди дуже близькі між собою, і Ганнин розпач від батьківської волі Марта, вдавалося, сприйняла, мов свій власний. Вона відважилась на те, чого ніколи не могла собі дозволити сама Васса, – пішла супроти батька, вимагала в нього не нівечити життя Ганни… А Васса тремтіла поруч, щомиті чекаючи, що ось зараз Сава вдарить Марту, вдарить сильно та несподівано, як вдарив колись її, смиряючи важкою рукою. І він справді вдарив, ударив лише раз, дзвінким ляпасом по лицю, але того ляпаса було досить, щоб зробити їх ворогами. Однак не допомогло нічого, Ганна стала дружиною Мозолевича, і в день їхнього вінчання у стінах церкви Васса почула від Марти слова, які змусили її здригнутися.

– Я ненавиджу його, – тихо проказала вона, не зводячи чорних очей з вівтаря, в якому стояв панотець Сава, вдоволений та пишно вбраний з нагоди вінчання середульшої доньки з багатим паном.

Васса тоді налякано захрестилась.

– Що це ти, доню, гріх таке казати.

Марта палахнула очима.

– А йому не є гріх?

Усе, і слóва супроти неї не скажеш, не вкладеш у серце того, що треба прощати, як прощав колись Господь і нам заповів у Святому Письмі. Пече дитину болюча, пекельна та отруйна образа за сестру, і бачить Васса, як горить Марта в тому вогнищі, а вдіяти нічого не здужає, не має вона впливу на кохану доню, а чи ж не вміє розповісти усе так, щоб дійшли слова до доньчиного серця, торкнулися його. Ні, не вміє…

За вікном почулося іржання коней, і Васса помітила, як здригнулася Марта, як і без того її похмуре лице насупилося ще дужче, і гостра голка вколола білий пальчик. Донька, одначе, вдавалось, і не завважила того, і крапельок крові не вгледіла, напруженим, застиглим поглядом уп’явшись у вікно, за яким карколомно кружляла віхола, чулись чоловічі голоси та іржання коней.

Отець Сава повернувся додому.

Васса глибоко зітхнула й відклала вбік своє шитво, сковзнувши поглядом по червоних маках. Чоловіка не було вдома довгенько, з тиждень тому від’їхав на архієреєве запрошення до Полтави. І ввесь той час, хоча й грішно було так думати, вільніше дихалося в хаті без нього. Явдоха, молода невістка, котра дуже боялася свекра, немов уся розквітла, та й Марта розкошувала, хоча й похмурніло її чоло в тузі за коханим парубком Микитою, а все ж і всміхнеться, і заспіває коли, чого зроду не дозволяла собі вдома при батькові.

Затупотіли чоботи в сінях, зачулися голоси, поміж яких вирізнявся гучний бас отця Сави, що так гоже красував слух у стінах церкви під час Божої відправи, навертаючи на вицвілі очі літніх парафіянок сльози. Той самий голос, який несамовито ревів у страшні хвилини панотцевого гніву. Двері заскрипіли, гойднулися, відчиняючись і пропускаючи в теплу світлицю прохолоду сіней та подих зими. Та і його ж, господаря панотця Саву, у довгій хутряній шубі та в шапці. Високий, широкий у плечах та ще доволі дужий, як на свої майже сімдесят літ, з напівпосивілим чорнявим волоссям та гострим поглядом вогняних чорних очей отець Сава Красногляд залишався ще привабливим чоловіком, а поважний вік тільки доповнював ту привабливість, не окрадаючи її. Марта була схожа на батька: таке саме темне, майже чорне, волосся, вродливе, хоча й з менш різкими рисами, лице та чорні очі. Тридцять років шлюбу не минулися даремно для Васси, і одного погляду на чоловіка їй досить було, щоб зрозуміти його настрій, побачити вдоволення на позбавленому зморшок обличчі. Хтозна, чи ласкавий прийом архієреїв, а чи ще щось відрадне утішило серце чоловікові. Від’їздив до Полтави у геть кепському настрої, похмурий та крикливий, з насупленими бровами. А тепер он удоволений який ввійшов до світлиці, мало не сяє, ще й колядку різдвяну мугикає собі під носа. Утім, Вассі ніяк не покійно від пісень його тих, навпаки, тривогою, мов імлою, серце криється.

Господарем, владним та холоднуватим, увійшов отець Сава до світлиці свого будинку, куценькими звиклими рухами перехрестився на ікони з потемнілими суворими ликами в червоному кутку і всміхнувся знайомою скупою усмішкою.

– Ну, що заклякли? Ходіть під благословіння!

Васса перша, яко старша, схилила покірно голову під ієрейське благословіння чоловіка, човником склавши долоні.

– Чи добре ж із’їздив, батечку?

Отець Сава знов усміхнувся, поблагословив її та вдоволеним голосом загудів:

– Ой, і не питайся, матінко. Ще таких вдалих відвідин Владики в мене не було. Пишайся, матінко, твого дому торкнулася велика благодать Божа. Аз, многогрішний, – зарокотів отець Сава, гордовито поблискуючи чорним недобрим оком, – ієрей, слуга Господній, сподобився честі бути нагородженим коштовним золотим хрестом і… – Батько поважно змовк, обвів поглядом лице кожної з жінок, і на мить, коли поглянув на Марту, в очах його промайнула тінь темного невдоволення, – і грамотою, – провадив далі, – згідно з якою я тепер протоієрей та благочинний Диканьки.

Васса радісно сплеснула руками.

– Батечку…

Красногляд добродушно шикнув.

– Цить, матінко, і радій з того, що першою дістала благословіння від протоієрея, та ще й благочинного. А стривай-но, я тобі ще щось покажу. – Обережними, повільними рухами розстібнув він свою шубу, зняв її, кинувши разом із шапкою в руки догідливо застиглого поряд служки й, залишившись у чорній, шовком гаптованій на горловині дружининими руками, рясі, поліз до кишені, з якої витягнув білу вишиту хустинку. Немов найбільшу коштовність простягнув він її до Васси однією рукою, а другою розгорнув обережно, і Васса з Явдохою зачудовано ахнули, побачивши на білій тканині хустки сяючий золотий хрест, щедро цяцькований червоним та синім самоцвітом. Марта ж холодно зиркнула на батьківську нагороду від архієрея та відвернулась.

Отець Сава поцілував благоговійно хрест.

– Дякувати Господові, зацінував таки Владика мою багаторічну працю та вірність святій матінці церкві, не оминув милістю. – Отець Сава поманив до себе Явдоху. – Ну, майбутня матінко, ходи-но сюди.

Явдоха, невеличка на зріст, миловида молодиця з темним волоссям та покірливими темними очима, негнівливе, лагідне створіння, яке починало дрижати, щойно господар гаркав могутнім голосом, несміливо наблизилась. Важка за першою дитиною, вона, бувало, й непритомніла від страху перед свекром, але не послухатись його… О, таке навіть не спадало їй на гадку. Донька звичайного сільського дячка, одна з вісьмох його дітей, вихована в простоті та невибагливості бідної багатодітної родини, вона за велике щастя вважала заміжжя своє з Панасом, сином хоча й не надто заможного, але й не бідного ієрея Сави Красногляда, і свекруху, мов матінку рідну, до серця впустила. Та ось свекор, такий не схожий на батечка, тихого та благоговійного служки Божого, наганяв на Явдоху часом добрячого холоду. Які відправи він чинив і як чарівно лунав голос його в словах святої молитви з одного боку, та яким потворним ставав той голос ієрейський, коли панотець Сава лютував. У ті хвилини Явдоха була ладна бігти, куди очі дивляться, аби подалі від гніву його страшного.

Отець Сава поблагословив її хрестом.

– Як онучка? – запитав він доволі приязно, та Явдоха віри тій приязності не мала, бо знала, що свекор полюбив її через силу, і за бідність батькову, і за посаг досить скромний, та помовчував, побоювався гніву сина свого старшого, Панаса, котрий силу та норов успадкував батьківські, та молодим був, тому й дужим, і не дозволив життя свого калічити, зі своєї волі одружився з Явдохою, не став коритися батькові, як сéстри.

Явдоха поцілувала хрест.

– Добре, батечку.

– Ієрея майбутнього носиш, – упевнено та вдоволено проказав Красногляд і обернув очі до Марти. Васса відразу ж уся напружилася, благально поглянувши на доню, неначе прохала: не гніви ти батька, не пробуджуй своїм норовом у ньому звіра лютого, вколисаного милістю та щедрістю єпископовою. Де там! Марта вже норовливо виблискувала очима й, непорушно стоячи, усім виглядом своїм давала на розум, що під благословіння до батька не піде. Немов не помічаючи того її стану, отець Сава промовив: – Ну, дочко, чого стоїш? Ходи, і тебе поблагословлю.

Марта відступилася на крок.

– Не треба мене благословляти!

Васса простягнула до неї руку.

– Доню, що ж ти…

– Облиш її, Вассо, – обірвав жінку Красногляд, і Васса відчула, як затислося серце. Добродушність чоловікова та привітність умить зникли, і посеред світлиці стояла вже постать знайомого родині похмурого панотця Сави. – Не бажає засягнути Божого благословіння, то й нехай, може, воно й на краще, нема чого брудними вустами каляти святині. – Він любовно загорнув у хустинку хреста й не помітив, як здригнулася Васса від його слів та як палахнули вогнем чорні Мартині очі. Перехрестившись, він поклав свою високу нагороду під іконами і якусь мить постояв, певне, молитовно дякуючи Господові за дістану милість. Васса з болем завважила вираз презирства в очах доньки. А Красногляд уже випростав спину й хитнув головою на порожній стіл. – А що, Вассо, попоїсти мені дадуть?

Ураз дружина заворушилася.

– Зараз, зараз. Улько! – гукнула вона до прислужниці й неспокійною птахою полинула до дверей кухні, полишивши чоловіка з дочкою в напруженому, ворожому мовчанні. Явдоха, сторожко поблимуючи на свекра темними очима, обережно притулилась на краю стільчика, взяла до рук своє шитво, але вишивати не стала, завмерла, роздивляючись візерунок і скоса позираючи на Марту.

А Красногляд пройшовся світлицею, солодко потягнувся та й усівся за стіл обідній на широку лаву, що була заслана витканою Вассиними руками ковдрою в червону та блакитну смужку, але важкого, ворожого мовчання, яке опанувало світлицю, не порушив. Лише вряди-годи позиркував на Марту, котра, закинувши гордовито голову, застигла посеред світлиці.

За п’ять хвилин Васса повернулася, тривожно поглянула на Марту й всміхнулась до чоловіка.

– Зараз вже Улька борщику внесе, – доповіла вона, жалкуючи, що втратив Сава той добродушний настрій, з яким приїхав із Полтави, – чекай тепер знову люті, а все через Марту з її нестриманістю, з гордощами її красноглядівськими.

Отець Сава промовчав, зашепотівши «Отче наш». Перед обідом він майже завжди мовчав, шепотів ото молитву про себе, хрестився та благословляв наїдки. А попоїсти любив. Навіть зараз, у піст, не відмовився від доброї миски гарячого борщу, пісного, з квасолькою та з пухкими пампушками. А за борщем присунув до себе ще добрий полумисок гречаних галушок, засмажених золотаво-коричневою цибулею, і запив узваром із сушених груш. Поки він їв, жінки у світлиці мовчали, та мовчання те було різне. Явдоха при свекрові робилася геть німою, Васса тривожилась за Марту, а Марта… Марта, з усього видко, ледве стримувалась, аби не наскочити на батька з гнівливими словами, аби не вилити йому всієї образи, що переповнювала зараз бунтівливу її душу.

Нарешті панотець Сава покінчив зі смачною вечерею і побожно перехрестився на ікони в мовчазній подяці за земні блага. Васса хитнула головою до Ульки, щоб та прибрала зі столу. Дівчина хутко кинулась виконувати наказ. Слухняна та моторна, ця темнокоса дівка була сирота й глибоко віддана Красноглядам, особливо ж Марті, з котрою була й віку одного, і зростала разом, після того як ще малою дитиною підібрала її Васса. Але і її життя торкнулась важка рука отця Сави, а проте Уляна, свята душенька, зла на нього не тримала, тільки очі опускала, покірливо приймаючи волю господаря, кожне слово якого було для неї волею Господа, і, на відміну від Марти, вона і в думці собі не клала, що можна не послухатися.

– Маю для вас іще новину, – заговорив Красногляд, і Васса звела на нього запитливо очі, зачувши в голосі вдоволення, нову, ледве стримувану радість, що робила голос його більш оксамитовим.

Жінка обережно відклала шитво.

– І що ж це, батечку?

Отець Сава вдоволено примружив чорні очі.

– Велике диво лучилося, матінко, – пророкотів він, ще раз побожно перехрестившись на ікони. – І за диво те я відслужу взавтра ж Господові подячного молебна.

– Та що ж таке сталося?

– То слухайте ж. – На мить він скинув замислено очима на вродливе напружене лице Марти, і у Васси затиснуло серце недобрим передчуттям. – В архієрейському домі, у тому палаці, куди люб’язно запросив мене Владика, випало мені познайомитися з вельми шанованим, заможним чоловіком, поважним полковником, улюбленцем самого гетьмана Мазепи паном Мироном Карповичем Ковальським. – Він помовчав, дивлячись на Марту, і казав далі: – Жаль стало мені того полковника. Чоловік він уже не молодий, у літах, удівцем лишився зовсім недавно – втратив кохану дружину через важку її хворобу. Три роки минуло, як живе одинаком, проте таке життя не любе йому, і шукає він тепер дружину. Та не просту дружину, бо натхнений коханням нашого гетьмана, що полюбив Мотрю Кочубеєвну, бажає цей полковник і собі знайти молоду та вродливу дружину, бажано з Диканьки, де вроджуються такі красуні, як Мотря Василівна.

Васса застигла на мить, метнула оком на Марту і відразу ж уторопала, серцем своїм учула, яку дружину бажає для того полковника чоловік, учула й захолонула.

Марту!

– Батечку, – заговорила вона з благанням у голосі, хоча знала, що даремні ті слова її, зроду не було такого, щоб чоловік дослухався до її, жінчиного, голосу. Могла вона й цілісінький день умовляти й благати, однак ніколи не слухав він тих умовлянь, відхрещувався від жінчиних слів. Оце й зараз погрозливо нахмурив брови.

– Цить, матінко, – шикнув на дружину Красногляд. – Ковальські ті такі люди заможні, що наш пан Кочубей і вві сні не снив їхніх статків. Отож хоч кричіть, хоч коси рвіть, а я запросив цього пана полковника до нас на Різдво. Відправимо для нього врочисту святкову службу, із Мартою познайомимо…

– Ні! – Несамовитий пронизливий крик Мартин оглушливим відлунням прокотився світлицею та почувся в усьому будинку, змусивши здригнутися й затремтіти прислужників. Васса відразу ж кинулась до дочки, спробувала вхопити за руку, та де вже там, вирвалася та від матері, підлетіла до столу, безстрашна й стрімка, нахилилась до батька й не промовила, а просичала прямо в вічі: – Ні, я вам не Ганя, й не Марусина, покірливо покалічити свого життя не дам.

Отець Сава вмить почервонів, а там як гаркне:

– Ану цить, бісова угоднице! Що накажу, те й робитимеш! Це ж де таке хто видав – щоб супроти батька йти.

Марта у відповідь лиш вуста свої покривила гарні та пишні, але очей, що палахкотіли ненавистю та випромінювали дух непокори, не відвела, зустріла погрозливий погляд батьків без остраху, яко справжня Красноглядівна.

– Що хочте мені робіть, хоч до смерті забийте, – правила своє вона, така молода та гарна, що бери й милуйся, – а за того вашого полковника я не віддамся.

Красногляд напружився.

– Віддасися, нікуди ти в мене не подінешся, – запевнив він норовливу дочку, гнівно поблискуючи очима та змушуючи серце Васси затинатися від болю, гіркого болю за кохану дочку. Бачила мати, що прокидається вже в чоловікові той звір заснулий, що наливав очі його лютим злом та кривавою імлою, і робився він тоді спроможним на будь-що. – Треба буде, я тебе й напівживою за коси потягну до вівтаря, а за пана Ковальського, аби засватав, віддам, не роздумуючи.

Марта гнівливо зиркнула чорним оком.

– Хоч би там що, не піду! Вдавлю себе, візьму гріх на душу, а по-вашому все одно не буде! – вигукнула, гордовито випростовуючись. Васса від тих слів її похолонула й дрібно-дрібно захрестила груди. Он як позиркує, гаряча та нестримна, а що як справді заподіє собі щось? Господи, заступи й помилуй її від такого гріха, про який і подумати страшно, не то що промовити.

Вона кинулась до доньки.

– Мартуню!

– Ану цить! – заревів могутнім голосом отець Сава з такою силою, що пополотніла Явдоха трохи не зомліла, але Марта навіть не здригнулась, гордовито стояла перед розгніваним батьком, чия лють дедалі дужчала. І Васса знала, чом суперечить йому Марта, чом спокою вона не має, чом кидає в лице батькові ці непокірливі слова. Не може вибачити, бідолаха, йому того, що забрав у неї Микиту, нещадним крадієм украв у молодшої дочки перше кохання. – Досить пестити вже її, бісову душу, і так випестила та викохала зміюку в домі моїм! Та я свого не полишу, пана полковника через примхи дурної дівки не втрачу. Затям собі добре, Марто, ти все одно вволиш мою волю.

– Ні!

Мить, і важка, з товстими пальцями рука, що в храмі Божім чинила відправи, саднула в ніжне біле личко Мартине. Гордовита голівка з важкою, товстою косою гойднулась назад, а з розбитої нижньої губи червоною стрічечкою зазміїлася свіжа кров.

– От душа проклята, окаянна, – засичав Красногляд і вдарив ще раз. Почервоніла від ляпаса того ліва бліда щічка ніжного лиця попівни затряслася вся. Нажахана Васса заклякла й не здужала поворухнутись, але Марта гордо звела голову, сміло дивлячись на батька очима, сповненими ненависті. – Я навчу тебе, як бути послушною батькові! Досить вже ховатись за материними спідницями, дорослою вже стала, коли з парубками кохатися ласою зробилась, блуднице вавилонська, душе окаянна! І молися в піст, молися до самого Різдва, аби пузатою від того клятого Мірошника не стала, бо своїми ж руками вдавлю.

Марта безстрашно закинула голову.

– То давіть уже зараз!

Отець Сава підозріло зіщулився.

– Невже пузата?

Васса недовірливо поглянула на дочку. У чорних очах Мартиних жеврів переможний вогник. Господи, донечко люба, донечко ж ти ріднесенька, що ж бо ти накоїла? Як змогла ти, дитя чисте та невинне, віддатися чоловікові, нехай і коханому, до святого вінця?

Очі Красногляда налилися кров’ю.

– Кажи, тварюко! Пузата?!

Марта тільки коротко кинула у відповідь:

– Так!

Серцем відчула Васса, що чоловік зараз кинеться на донечку, кинеться вже не тільки личко вродливе вдарити, а й тіло юне стусанами бити, красу нівечити, що її вона, Васса, викохала. І похопилася до чоловіка, затуляючи тілом свою кровиночку. Та де там! Відкинув він її, мов ведмідь птаху, пазурами нещадними вхопився в тіло під свиткою і з такою силою жбурнув об стіну, що Васса на мить утратила пам’ять від гострого болю в руці. І вже між Мартою та її кривдником не залишилося нікого, хто б захистив, закрив собою дитя Вассине від нещадного гніву батька рідного, від – сором людям сказати – ієрея Божого, котрий вмів так службу правити, що навіть звиклі до всякого в боях козаки не стримували сліз. Та чи знав хто, яким міг бути цей служитель Божий у хвилини страшної, нелюдської люті? Чи уявляв хто, що не тільки дружину духопелами був спроможний почастувати, а й власне дитя, плоть від плоті своєї здатен кинутись душити? Господь, певне, в ту мить відвернувсь од дому свого служителя, і Васса скрізь туман болю побачила, як дужі руки чоловікові зімкнулись на тонкій білій шийці доньки, і долинуло до неї його нелюдське гарчання.

– Я тебе породив, я тебе й задавлю!

Васса закричала, страшно закричала, зійшовши на хрип, і крик той був криком смертельно враженої в саме серце живої істоти, криком пораненої гострим страхом та болем за дитину матері, на очах у якої інша людина, що прожила з нею тридцять років і куцою, далекою ласкою подарувала їй це дитя, тепер намагалась відібрати безцінне життя рідної кровинки. Забувши про біль, Васса знову кинулась до чоловіка, силкуючись відтягнути його дужу, кремезну постать від донечки, відтягнути руки ті сильні, що нещадно вп’ялися в шию Марті.

– Саво, батечку, відпусти! Благаю!

Та чи чув він її, цей звір, що вселився в немолоде вже тіло її чоловіка? Хто його знає, засліплений нападом люті, він навіть не здригнувся, тільки знову штовхнув Вассу ліктем, ослабивши на мить тиск своїх сильних пальців на Мартиній шиї. І можливо, саме ця мить урятувала їй життя. Нараз гучно застогнали всінешні двері й до хати, впускаючи морозяне повітря, увійшли сини отця Сави.

– Здуріли, батьку?

Панас, дужий та високий, весь у Красногляда, зараз ведмедем кинувся на батька, який геть стеряв розум від люті. Марта вже хрипіла, коли дужі братові руки відтягнули від неї панотця, і знесилено впала на руки Данила, молодшого з братів.

Отець Сава рвався з Панасових рук.

– Пусти, іроде! Нехай вдавлю блудницю кляту!

– Вгамуйтеся, батьку, – спокійним голосом озвався Панас, міцно тримаючи панотця.

Васса кинулась до доньки.

– Жива, донечко, жива! Жива, лебідонько! – тихо заплакала вона, притискаючи дочку до себе, до свого серця зраненого, намагаючись не дивитися на страшні червоні знаки від чоловікових пальців, що проступали на білій шиї Марти. Дівчина, немов утративши всі сили після батькового нападу, довірливо притулилася до теплого тіла матері. Прохолонув трішки й Красногляд у міцних руках старшого сина, вже не рвався до Марти з такою силою, а тільки позиркував зле. Запала врешті важка, немирна тиша. Васса тримала доньку й налитими слізьми очима вглядалася в скорботний, мовчазний образ Богородиці, і серце її у відчаї волало до Неба – за що ж напасть така їхній родині, за що їм нещастя таке? Та вони ж і постів дотримуються, і панотець відправи які чинить, і пожертви бідноті не жалкує. То за що ж лишенько отаке родину спіткало, за які гріхи та беззаконня не вгледіла вона доньки своєї виплеканої? За що, за що ж рідний батько, слуга Божий, мало не вдушив рідну доню? Та мовчало Небо, мовчала Пречиста, скорботна та сувора мальованим ликом.

Урешті отець Сава заспокоївся.

– Відпусти, – тихо промовив він до Панаса, пересмикуючи плечем і невдоволено поглядаючи на сина. – Не займатиму я вже її! Нехай живе, блудниця вавилонська!

Панас відпустив, але очей з батька не зводив. Та Красногляд не кидався більше до Марти, і той звір, що оволодів був ним з такою вбивчою силою, полишив його розгарячіле тіло. Утомленою, старечою ходою попрямував отець Сава до столу, важко опустився на лаву й зі здивованим виразом поглянув на свої руки.

– До гріха мало не довела, нечестивиця, – просичав він, обпікаючи застиглу стихлу Марту ненависним поглядом. У світлиці ще вчувалася напруга. Забута всіма Явдося, як кликав дружину Панас, бліда, мов тільки-но вибілена стеля, сиділа непорушно, затиснувши зсудомленими пальцями непотрібне вже їй шитво. Марта тихо хлипала, ткнувшись головою в материні груди. А з відчинених дверей кухні обережно заглядали, лупаючи очима, перестрашені прислужники. – Замкніть у кімнаті, вражу дочку! – гримнув Красногляд.

Васса сіпнулась.

– Батечку…

– Цить! – Знов іскра люті проскочила в неспокійних очах панотця. Васса налякано змовкла й швидко потягнула вже покірливу Марту зі світлиці, а отець Сава ще довго сидів за столом, замислений та мовчазний, геть утративши радість свою від архієреєвої милості.

* * *

Темна похмура ніч облягла стихлий будинок отця Сави Красногляда, повновладною господинею нишпорила вона по кімнатах, зазираючи у втомлені лиця та навіюючи кому легкий, а кому важкий, немирний сон. І тільки з Мартиної відпочивальні втікала роздратовано, зазирнувши та побачивши жовтувату імлу каганця та напружену дівочу постать, що застигла нерухомо на встеленому пухкою, з лебединого пуху, периною, ліжку.

Марті все не спалося, налиті невиплаканими пекучими злими слізьми очі вперто не хотіли стулятися, вирячившись на жовтуватий вогник каганця, та не помічаючи його. Мама вже заснула, утомлено притулившись спиною до стіни. Як сиділа над нею, ллючи гіркі сльози, так і здолів її сон. Хотіла пробудити її, вкласти на свою м’яку перину, хай би поспала по-людськи, та не гоже, гадала, будити її, зривати той сон, що опанував рідненьку, бо ж чи засне вона так міцно, як зараз, а чи знов почне плакати болюче.

Марта зітхнула. Годі було зрозуміти їй материнське смирення й терпіння, оту вражаючу здатність роками потерпати від важкої вдачі чоловікової, а проте, й слова не сказати супроти нього, зносити все в мовчанні. Марта б такого не здужала витримати. Таки різної вони були з ненькою вдачі, і дочка подеколи жалкувала рідненьку за терпіння її багаторічне, а коли й заздрила незрозумілою заздрістю, що мала та злагідну й смиренну вдачу, яка помагала зносити все необтяжливо, і з доброти своєї вибачала батькові усі його кривди. Такими ж, як мати, були й старші сестри. Маруся, та й бровою не повела, коли батько засватав її за немолодого вдівця з купою дітей, пішла без нарікань заміж у Полтаву, і слова не сказала про те, що не до серця їй той удівець, що інший серцю милий. Ні, як та вівця покірливо попленталась у ярмо, тиха, плоха душа… А Ганя… У Марти й досі серце кровею обливалося, коли згадувала про сестру свою любу. Чи ж знає хто, чи бачив, хай би й матінка, скільки сліз пролилося з ясних очей блакитних Ганнусиних, скільки гірких слів нашепотіли вуста її юні соковиті, зім’яті нещадними цілунками старого діда Мозолевича.

– Мартуню, ріднесенька, – проказувала пошепки Ганя два роки тому, за скількісь днів до весілля, схожої безсонної ночі, і жовтуватий вогник каганця нетутешнім світлом миготів на її вродливому блідому личку з материними блакитними очима та батьковими рисами під пишним чорним волоссям. – За що ж батечко так гнобить мене, чом не пожалує? Як я його вже прохала, у ноги йому падала, чоботи ладна була цілувати, аби не калічив життя мого молодого, не віддавав за того бридкого діда.

Марта хапала сестру за холодну ручку, зазирала в сумні, повиті журбою очі.

– А що ж він, Ганю?

Ганна досадливо кривилась.

– А те, що й завжди! Хіба ж нашого панотця ієрея обходять почуття інших? Навіть і слухати не схотів, велів не вигадувати дурниць, а йти дошивати посаг, та й по всьому. І слова більше не скажи. А мені ж, Мартуню, як згадаю того бридкого Мозолевича, й жити на світі не хочеться, вже хоч зараз іди та мотузку шукай та до дерева першого, чи до льоху.

Марта знову хапала сестру за руку.

– Що ти, Ганю, не кажи такого!

– А що ж мені ще робити лишилось? Ой, Мартуню, жорстока вдача недобра в нашого батька, а ми народжені виконувати його волю. Ти ж бачила того Мозолевича, та йому ж час вже в домовину лягати, а не до дівчат молодих сватів засилати. А про тебе, Мартуню… дурно мені робиться на саму лиш гадку про те, яку долю тобі готує батько. Чи не знайде й для тебе такого ж Мозолевича, чи не занапастить і твого життя?

Тоді Марта яро хитала головою.

– Я не дамся! Не погоджусь!

А Ганна тільки сумно всміхалась.

– А хто ж тебе, дурненька, питатиметься?

І знову сльози, день у день сльози Ганни, страждання та погляд приречений. Саме з того часу виникла та почала зростати безодня прірва між Мартою та батьком, а шлюб Гані зі старим Мозолевичем перетворив їх на справжніх ворогів. Ніколи не забути їй того клятого весілля, не забути блідого, нещасного лиця сестриці, її стрункої постаті поряд з негарним, згорбленим паном урядником, не забути, як здригнулась від огиди Ганя, коли чоловік нахилився до неї, щоб поцілувати. Не здужає забути вона й радощів батька, як дзвінко й весело лунав голос його, коли вінчав він доньку на нещасливий шлюб. Тоді, саме тоді, того клятого дня зрозуміла Марта, що з нею такого не станеться. Ні, вона боротиметься, яро та відчайдушно боротиметься, але дружиною якомусь стариганові не буде. За ці роки ненависть у її серці до батька тільки дужчала, вона отрутою поїдала його зсередини, а з появою Микити забуяла сильніш.

Микита!

Русочубий, з гарним, по-жіночому ніжним лицем, юнак з’явився в батьковій церкві через півроку опісля Ганниного весілля. Безрідний сирота, якого виховала старенька бабуся, примандрував він до Диканьки слідкома за отцем дияконом з невеличкого села. А отець диякон був великий цінитель гарних баритонів і, як почув голос молодого та стрункого Микити Мірошника, як виводив той незрівнянно «Алілуя» на відспівуванні сільського писаря, так і зманив його до церкви панотця Сави Красногляда, дозволивши оселитись у своїм домі.

Отак і з’явився в диканській церкві високий сіроокий, гарний на вроду Микита Мірошник. Людина побожна, навчена від покійної бабусі любові до Бога, він і на криласі співав, і грамоти був навчений, і Апостола з Псалтирем почитував, а що вже голос мав чудний. І бентежив, нещадно бентежив дівочі серця вродою своєю трішки дивною, мов неземною. Як погляне було сірими очима, так дівчата мало не падали від млості, вражені красою того погляду. І тягнулася нескінченна вервечка виряджених, мов до великодневої відправи, дівчат до церкви святого Миколая, та не так служби Божої прагнули вони, як на вродливого Мірошника помилувати, оком метнути на нього лукавим, спокусливим, ану ж обдарує котрусь цікавим поглядом, ото б уже щастя було серед дівчат. Та, на жаль, щастя те не випадало жодній, навіть дочці отця диякона рудій зеленоокій Харитині, що в її садибі мешкав Мірошник. Микита наче не помічав бісиків тих дівочих, співав тільки та читав, а деколи ще й у вівтарі прислужував, та на дівчат ані оком. Харитина, язиката дівка, ще було й хмизу підкине у вогонь дівочого захоплення Микитою, хитро виблискуючи очима, промовляла:

– То він красуні гідної собі не знайшов у нашій забитій Диканьці, ото й верне свого носа. Либонь, гадає до Києва податися, там польських панн, мов бджіл на пасіці, може, й знайде до краси своєї таку ж незрівняну вродливицю.

Дівчата дружно загуділи у відповідь.

– У-у-у, який вередливий!

І з того дня звабити Микиту Мірошника стало для них мало не головною справою. Чого тільки не вигадували, аби звабити зухвальця, навіть стіни храму Божого їх не зупиняли. То зомліє одна, то друга, падаючи на руки розгубленого Микити, а то братів благають стоваришуватися з Мірошником, та все даремно.

Марта ж у тих упаданнях дівочих коло вродливого парубка участі не брала. Нецікаво якось було, та й не до пустощів, бо від Ганни надходили тривожні вісті про те, що, важка дитям, утратила вона його, і тепер борюкається між життям та вічністю. Хоч би як рвалася до сестрички Марта, батько не пустив, навіть маму. Сам молебні правив за здоров’я важкохворої Ганни. Та що для Марти ті молебні, коли серце її прагнуло до любої сестрички, ладне було птахою полинути з Диканьки до далекого Батурина. Вона й помічала вродливого юнака, та не до зваблення теперечки їй було. Однак саме цей сум її, туга за сестрою, зробив те, чого не вдалося двом десяткам наполегливих дівчат.

Того вечора Марта прийшла з Уляною раніше до початку відправи, аби помолитися в тиші та спокої порожнього храму. І поки Уляна куняла в куточку, опустилася навколішки перед образом сумної Богоматері Казанської, та так щиро молилася, що й не почула, коли люди посходились і почалася відправа. А як зібралась додому, до неї раптом Микита підійшов. Купка дівчат, що кружляла в бабинці, так і завмерла. Здивувалася Марта: чого це її Микита кличе несміливо?

– Стривай, Марто!

Вона зупинилась тоді знехотя, обернулася звільна й скоса поглянула на подруг, котрі допитливими сороками збилися неподалік у зграйку, жадібно зиркаючи на них.

– Чого тобі, Микито? – запитала Марта не надто привітно, змусивши парубка зашарітися. Гадала, що промовчить, засоромиться балакати, бо ж був до дівки неповинної подібним, та ні, озвався.

– Горе в тебе яке, що так молилася?

Марта поглянула сумно.

– Горе! Сестра трохи не помирає.

– А ймення яке в неї?

– Ганна вона. А тобі ж навіщо?

– Помолитися, – коротко відказав Микита й поглянув на дівчат, котрі сяк і так пнулися вхопити бодай слівце з їхньої розмови, зніяковів такечки, що маками розквітли його порослі пушком юнацьким щоки, і гайнув геть, а дівчата ринулись до закляклої Марти й ну термосити, що ж бо таке він їй сказав, той Микита.

Насилу вирвалась вона тоді від дівчат, а ночі тієї й заснути не могла. Горить лице вогнем пекучим, стуляєш повіки, і перед тобою вже не сумне та ніжне лице сестриччине, а висока та струнка постать Микити з сірими, мов туман у вранішньому небі, очима. Так і пролежала до ранку не спавши, а коли забулася сном коротким, уявився він їй уві сні. Прокинулась, а Микита, мов намальований, стоїть перед очима.

І з того дня втратила вона спокій, захвилювалось серце молоде, потягнулося до парубка. А він, мов пес наполоханий, уникав чарівної чорноокої попівни. Аж ось надійшла від Ганни звістка про одужання. І наважилась тоді Марта відшукати Микиту й подякувати.

Знайшла юнака в трапезній храму. Сидів, підперши долонею ніжну щоку й читав уважно якусь грубу книгу. Уздрівши Марту, смикнувся, зіскочив з лави, мов обпечений, і здивовано заблимав очима.

– Ти чого, Марто, прийшла? – пробурмотів він розгублено, зашарівшись.

Лице Марти осяяла усмішка.

– Прийшла подякувати тобі.

Микита зачервонів іще дужче.

– За що ж мені дякувати?

– А за Ганю, за сестричку мою, – весело відгукнулася Марта, трохи не пританцьовуючи та сяючи до Микити щасливою, вдячною усмішкою. – Ти ж пообіцяв помолитися, і вона одужала.

Микита геть зніяковів.

– Та хіба ж то я її вимолив?

– Ти! Ти! – гаряче заперечила Марта і, спонукана якоюсь незрозумілою силою, що штовхнула її вперед, простягнула до юнака ручки, вхопила Микитині руки з довгими, чутливими пальцями, окрилена почуттям щирої подяки. – Спасибі тобі, спасибі, Микито, за твою молитву скору.

Микита застиг, мов закам’янів, на якусь мить, уп’явшись у лице Марти своїми сірими очима, що світили незнайомим досі, дивним почуттям. Промайнула ця мить – і він раптово сам ухопив її за ручку та притягнув до свого юного тіла під старим підрясником, притиснув так міцно, що Марта почула сильне, неспокійне биття його серця, і гаряче зашепотів у її чорне волосся, заплетене в товсту гарну косу.

– Марто, зоре моя ясная, що ж ти робиш зі мною? Навіщо чаклуєш мене очима своїми чарівними, навіщо покою лишаєш, розум засліплюєш?

Марта звела на нього здивовані чорнії вічка, побачила перед собою нове, мов незнайоме, лице Микити, на якому по-особливому горіли сірі його, замислені очі.

Видихнула ледь чутно, тремтячи від щастя.

– Микито.

– Мартусю, зоре, – з болісним виразом прошепотів Микита, торкаючись руками ніжного дівочого личка, зазираючи в темні, мов та ніч, очі глибокі, мов прірва, що поглядом своїм зводили його з розуму, вабили до себе, неначе найбільша в світі спокуса.

Він не втримався тоді, поцілував Марту першим у її житті цілунком, торкнувся вуст дівочих легко та несміливо, і відразу ж відсахнувся, немов злочин зробив, винувато опустив долу очі.

– Пробач, – прошепотів ледь чутно й забрав руки з її лиця, мов обпікся, відскочив убік, з прикрістю запустивши долоню в густого чуба. – Я не мав цього робити! Господи, та я ж узагалі маю триматися від тебе якомога далі, не маю права навіть пальцем тебе торкнутись… але це сильніше за мене. Господи, прости! – Він заплющив очі, завмер на мить, і Марта з дрібного ворушіння його гарних губ зрозуміла, що він молиться. Коли ж він знову розплющив очі, не було вже в них того дивного, незнайомого виразу, горіла там рішучість, а коли заговорив, то голос його пролунав твердо: – Немає нам з тобою, Марто, спільної дороги. Я з дуже бідного роду, не маю за душею ані гривні поганої, живу з милості людей. А твій батько хоча й служитель Божий, та дуже вже перед багатіями запобігає, і для тебе, певне, шукає мужа багатого. А злидня, такого як я, він і до порогу не пустить.

Марта мовчала, бо чула гіркую правду в словах Микитиних. Ні, не дозволить батько їй утнути такого – побратися з Микитою, людиною хоча й гарною, та ж бідною, мов та церковна миша. І байдуже йому, яким буде майбутній зять, кульгавим чи клишоногим, а чи й геть огидним, аби тільки статки мав хороші, та побільше, а ти вже, доню, страждай. Була й для неї вготована доля сестер, Марта це відчувала. Але ж вона не Маруся, й не Ганна, вона не вродилась на світ такою ж покірливою ягничкою й задарма не віддасть на поталу батькові свого життя. Ні, вона ще побореться за власне право бути щасливою, бо вродилась, можливо, із занадто схожою на батька вдачею, аби покірливо схиляти голову у вготоване ним ярмо.

– Отож, Марто, не шукай зі мною більше зустрічей, – провадив далі Микита, позиркуючи на неї замислено. – Знала б ти, як важко боротися мені зі спокусою, як важко опиратися бажанню поглянути на тебе, бо ж не маю на те права. А ти сама прийшла, зухвале дівча, навіщо ти прийшла?

Марта знизала плечима.

– Подякувати за молитву, за сестру.

– І все?

– Усе, – відповіла дівчина, хоча й піймала себе на тому, що говорить неправду, адже бажала зустрічі з ним, зустрічі наодинці.

Микита похитав головою.

– Не вмієш ти, Марто, брехати.

– А хоча б і так! – вигукнула вона хоробро, зустрічаючись поглядом з його збентеженими очима. – Ти ж гірше за відлюдька живеш, жахаєшся дівчат, від мене, мов від прокаженої, втікаєш. Чому ж ти, Микито, чому уникаєш не тільки інших, а й мене? Чи зле що заподіяла?

– Що ти, ніколи в житті! – гаряче заперечив Микита. – Але ж не рівня я тобі, я злидень нещасний, котрий і поглянути не сміє на таку попівну, як ти. Зроду твій батько не дозволить мені посватати тебе, та він вижене мене геть з Диканьки, варто тільки бовкнути про те, які почуття ти в мене викликаєш.

Марта приступила до нього ближче.

– А які ж то почуття?

Микита болісно скривився.

– Ой, та вже краще не питай.

– А ти скажи, – не відступилася вона, охоплена незнайомою відвагою, наснажена силою його, яку відчувала всім єством. Та він не сказав, видихнув лиш тихо: «Пропав навіки», – та й припав палким та жадібним поцілунком до вуст її дівочих. Вона тоді немов причаклувала його до себе, цілувала невміло, та він не уникав її вже більш, а, втомлений боротись, цілковито поринув у глиб першого кохання.

З того дня Марта мов розквітла вся. Охоплена почуттям першого в житті кохання, осяяна думкою про Микитину любов до неї, вона вже не страшилась того, що знайде батько для неї якогось там Мозолевича. Ні, тепер вона була не сама, тепер у неї є Микита, який зможе захистити, який вкриє її від батька, а той нехай скаженіє, хоч що робить, а вона вже вирішила для себе, що все дозволено коханню, і неодмінно ж стане за дружину Микиті. Та й Микита, немов перейнявсь її сміливістю, вже й сам готовий був засилати сватів у Красноглядів двір, і на майбутнє намагався заробити хоч якусь копійчину, пішов у найми до двору пана Василя Кочубея, наказного гетьмана. Пропадав там від світанку до заходу сонця і за старання дістав невеличку хоч, та все ж свою хату, до якої мріяв увести колись Марту дружиною та господинею. Саме там, у тій хатині, і згрішили вони з Мартою. Віддалася вона Микиті з двоїстим почуттям, бажаючи зробитися жінкою в обіймах милого, аби, як батькове гратиме та віддасть він її за якого бридкого діда, то щоб не йому дістатися невинною, йшла Марта тоді на гріх, ваблячи Микиту. Адже пеклá ще зсередини, шкрябала серце ненависна думка про те, що не дасть батько стати дружиною Микиті. Вона й утекти ладна була з ним подалі від Диканьки, аби побратися, дарма що в чужій стороні. Та де там, Микита в цьому був непорушний, мов скеля.

– Без батьківського благословіння не буде нам щастя, – твердо відгукувався він на всі вмовляння Мартині втекти хоча б до Полтави й там таємно повінчатись. – Та й не візьму я на душу гріха такого, і так вже нагрішив – як сповідатися буду?

Марта тільки зітхала у відповідь і тихенько молилась, аби Господь дав Микиті сміливості, пом’якшив жорстоке серце батька. Та, очевидячки, слабкою була молитва її, не дійшли палкі слова дівочі до Небес і забрали в неї Микиту. Підступність та хитрощі батька позбавили її щастя. Пішов Микита на сповідь до Красногляда, певне, зізнався в усьому, не схитрив, а батько не забарився завдати дочці удару потайки. І не знала Марта, що наказав батько парубкові на тій сповіді, та з того дня зробився Микита надто замисленим і похмурим, і словом до нього не озвися, мов чужа людина дивилась тепер на Марту його сірими очима, і вдавалось їй, що ця нова людина вже наче й ненавидить її. Не всміхався вже ніжно він при зустрічі, не пригортав до себе міцно та не кликав більше своєю лебідкою, і Марті серце затискалось від збентеження, чула вона, як лихо наближається, знала, що не на добре було те батьківське мовчання після того, як по сповіді Микитиній батогом її відходив, та все мовчки, потайки від матері. А вона й змовчала, не звірилась неньці про побиття, бо знала, що згрішила, страшне вкоїла, пішла супроти звичаю, віддавшись парубкові до шлюбу. Але не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала про той свій гріх, не жалкувала навіть тоді, коли батьківський батіг з болючою силою впинавсь у її ніжне тіло.

Серце, що не давало їй спокою увесь цей час, принишкло перед різдвяним постом, на зáговлі. Після відправи вже звично похмурий Микита торкнув її за руку біля дверей.

– Побалакати треба, – похмурим дерев’яним голосом промовив він тихо й посунув з церкви, навіть не чекаючи Марту. У куцому латаному кожусі, стрункий, з прямою напруженою спиною та буйним чубом русого волосся, він ішов від неї, і вдавалось Марті, що вже йде назавжди з її життя, що передчуття оте, яке кігтями роздряпувало її серце, було передчуттям розлуки, близької та неминучої. І кортіло на очах усієї церкви гукнути його, аби не йшов, повернувся. Проте вона тільки зітхнула важенько й поплентала бездумно назирці. Був уже листопад, надворі стояла холодна непривітна погода. Вийшла з задуми Марта й здригнулася, коли пронизливий вітер війнув на її тендітну постать у теплому кожушку з овечої вовни та строкатій зеленій хустці, завмерла перед Микитою, який чекав на неї в дальньому кутку церковного дворика. Юнак мовчав, наче не міг зважитися сказати щось важливе, мовчала й Марта.

Нарешті позирнув Микита винувато на кохану, зітхнув глибоко та й завів:

– Марто, голубонько, чи віриш ти в те, що не бажаю я завдати тобі кривди, але мушу. Не йти нам з тобою вкупці однією стежкою. Твій батько сказав мені на сповіді, що ніколи й за жодних обставин не дозволить нам з тобою побратись і думки своєї не змінить.

Марта звела на нього очі.

– То… тоді втечімо, – промовила без особливої надії, бо знала, що не погодиться, як не погоджувавсь і раніше.

– Ні, тікати не будемо. – Важко зітхнув Микита, постояв мовчки, дивлячись на похмуре небо. Марта ж дивилась на нього, немов намагалась зберегти в серці кожну рису його вродливого лиця. Микита знову зітхнув і покривився, ніби від гострого болю. – Твій батько ніколи не пробачить нам шлюбу, навіть грозив проклясти тебе, якщо ми поберемося.

– Ну то нехай кляне, – відгукнулася Марта. – Та чи ж послухає Господь його дурних прокльонів?

Микита похитав головою.

– Е ні, Марто, не зневажай так батьківське слово. Є така сила від Бога в батьків, те мені ще бабуся казала, і я на себе такого гріха не візьму, щоб через мене батько рідний та доньку прокляв! Ні, мені за краще зовсім поїхати з Диканьки.

Марта сіпнулась, немов дістала ляпас.

– Микитко… – Прилинула до нього й хотіла обійняти, та не дозволив Микита, відтрутив від себе.

– Не треба, Мартусю!

– Микитко!

– Я піду! – Тверда рішучість світилася в його очах, і Марта з болем збагнула, що й справді піде, піде назавжди. – Замолю гріхи я свої перед Господом у стінах монастиря його святого, може довіку й вимолю прощення, щиро вимолюватиму те, що загубив тебе, що взяв те, чого брати не мав жодного права, навіть думати про це.

– Микитко…

– Мовчи, Мартусю. Мені й без того важко, бо крається серце на дрібне шмаття, варто тільки подумати про те, що маю тебе покинути. Але й зостатися не можу. – Він швидко, навіть зле поцілував розгублену Марту у вуста й відсахнувся, мов відірвав самого себе від її стрункого стану. – Прощавай, Мартусю, і будь щаслива. А я помолюся, завжди буду молитись за тебе, аби Господь тебе помилував.

– Куди ж ти?

– До Києва, до Лаври.

– Микитко…

Гукнула з відчаєм, зі стражданням у голосі, та він пішов, позирнув востаннє і швидко попростував до церковних воріт, мов утікав від неї. А вона лишилася стояти, крізь густу імлу сліз ледве бачачи високу постать, що віддалялася, вгрузаючи у вогку землю затертими, розбитими чобітьми.

Пішов. Пішов назавжди.

А вона зосталася. Зосталася, щоб жити звичним життям попівни, дочки отця Сави Красногляда, зосталась, щоб одного дня дізнатися, що й для неї, як і для старших сестер, знайдено заможного нареченого. Днями вона просиджувала у світлиці, гаптувала сорочки, слухала зичливі перемовини мами та невістки, вдавала, що залишилася такою, як і була. А насправді… Насправді вона стала іншою. І під спокоєм її вирувала справжня негода, серце її до самого краю було наповнене отруйним почуттям ненависті. Палаючої, небом проклятої, недоброї ненависті до власного батька.

А потім вона довідалася, що понесла від Микити.