Читать книгу Душа окаянна - Дарина Гнатко - Страница 2

Нова днина зимова ясна зазирнула зі сходом сонця у вікна попівського будинку й побачила там неспокій та похмурість. Насуплений отець Сава заковтував нашвидкуруч борщ із квасолею, пиріжки з капустою. Потому хутко кудись побрався і слова ні до кого не промовив.

Явдоха, налякана вчорашнім нападом люті свекра, нездужала. Бідолаха так перестрашилася, що не спала майже всю ніч, раз у раз хапала холодними пальцями чоловіка за руку, позираючи широко розплющеними очима на двері спочивальні, чи бува не лютує знову лихий свекор. Панас терпляче вспокоював її, мовляв, батько давно вже сплять, бо надворі глупа ніч. Не вірила, все поглядала недовірливим оком на двері й до ранку так і очей не стулила, здригаючись від кожного шереху.

Марта теж не заснула та так і просиділа до ранку на ліжку, згадуючи Микиту та відчуваючи образу на нього за втечу. Здавлене батьком горло боліло немилосердно, заважало балакати, і на всі слова мамині вона відповідала тільки бентежним поглядом великих чорних очей, у котрих стиг відчай, а ще страх, та не за себе так, як за дитя Микитине, що росло в неї під серцем. Ще не обродившись, вона вже відчувала дивний, тісний зв’язок з тим дитям, і серце її материнське, немов віщуючи біду, страшенно боялося за нього, за дитя її, за те єдине, що лишив Микита на спомин про себе.

– Куди ж він подався, Господи? – чи не вдесяте повторювала мати, непокійно метаючись з кутка в куток невеличкої Мартиної спочивальні. – Марто, доню, навіщо ж ти так прогнівила батька, нащо на гріх пішла? Аби докорити йому, допекти, еге? – Васса на мить зупинилась біля ліжка, стривожено зазирнула в доньчині очі, але Марта від того погляду запитливого материнського відвернулася.

Васса зітхнула й заплакала.

– Доню, що з тобою коїться? Хто зурочив тебе, люба моя, хто наслав оцю норовливість, оцю бісівську непокірність батькові? Це ж не по-Божому, донечко. Із давніх-давен заведено так, що ми, жінки, маємо коритися чоловікам, батько то, а чи чоловік, і вволювати волю їхню, яко волю самого Господа. Така вже вона є, наша жіноча доля, і наші бабусі віками скорялися перед чоловіками.

Марта важко сковтнула.

– А я не така, – прошепотіла ледь чутно.

– Донечко. – Тільки й видихнула Васса сумно та затихла, притиснувши до себе буйну доньчину голівку. І Марта притулилася до теплих материнських грудей, до сорочки її, вишитої маками, від якої пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дівчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колін, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо погане передчуття шматувало немилосердно її серце, саму її душу.

Так і просиділи вони годину, а може, й усі дві, допоки Васса не поцілувала її ясне чоло та не промовила:

– Донечко, ти б попоїла.

Марта хитнула головою.

– Ні! – прошелестіла, мов вітер у листовинні.

– Не можна так, – заперечила Васса, поцілувавши Марту знову. – Ти ж не сама тепер, люба, майбутня дитинка в тобі, ти маєш дбати про неї. Ну, лебідонько, може ж, пиріжечка з капусткою, га?

Марта зітхнула.

– Давайте.

Пожувала вона той пиріжок, випила ще кухоль киселику вишневого, коли в двері застукали й почувся перестрашений голос Улянин.

– Батечко Сава приїхали, якусь бабу привезли.

Марта трохи не похлинулась, поглянула на матір, а та, як Уляна сказала «бабу», пополотніла й часто та дрібно захрестилась. За дверима почулась важка хода дорідного батька. Ось уже він відчиняє двері, й вимальовується на порозі його дужа постать. Похмурим, недобрим поглядом обвів Красногляд Мартину спочивальню, сковзнув байдуже по заціпенілій дружині й зупинився на дочці. Марта закам’яніла, відчуваючи, як холоне серце від ненависті до цієї людини, яка, давши їй життя, намагалась учора його відібрати, задушити попівськими руками. Та хай би вже душив, не боялась вона смерті, нічого вже не боялась.

Ступив отець Сава мовчки до доччиної спочивальні, а за ним ускочила вертка баба з хитруватими темними очицями. У сірій свитці, довгій синій спідниці та в гарному синьому очіпку, немов господиня, увійшла до Мартиної спочивальні, кинула на стільчик клунок з потертої шкіри й вп’ялася в лице Марти пильним поглядом. Потому мовчки підійшла ближче, торкнулася холодним пальцем підборіддя ніжного лиця дівочого, покрутила в різні боки.

– Либонь, і справді важка, – промовила до панотця низьким, мов чоловічим, голосом, і без того похмуре лице батька спохмурніло ще дужче. Він недобре позирнув на Марту, та сказати й слова не встиг, бо ожила раптом заціпеніла Васса, сплеснула розпачливо руками, зойкнула, мов від болю, й кинулась навколішки до ніг чоловіка.

– Не губи, батечку, рідне ж онуча, – заголосила тужно, розхитуючись головою та хапаючи чоловіка за поділ чорної ряси.

Отець Сава роздратовано відступився.

– Не галасуй, Вассо!

– Гріх же який, ти ж ієрей Божий!

– Замовкни, жінко!

– Змилуйся, – волала все заплакана Васса, принижена та нещасна, навколішках перед хмурим чоловіком. – Не вбивай живу душеньку, батечку, не бери гріха страшного на душу, ти ж ієрей, як служити будеш, убивши власне онуча?

Вгодоване лице Красногляда почервоніло.

– Цить! – проричав він, відпихаючи від себе важким чоботом, з нерозталим на ньому ще снігом, дружину. – Породила мені бісову дочку, нечестивицю, кляту блудницю вавилонську. І не онуча моє в неї в череві, а плід блудливий та нечистий, якого треба позбутися.

Васса перехрестилась.

– Батечку, пощади! Не дам донечки!

– Заціп рота, дурна бабо! – бризкаючись слиною, просичав піп Красногляд і шулікою метнувся до дружини. Із силою вдарив у заплакане бліде лице, зоставивши на нім швидко почервонілий знак від своєї важкої руки, потому вхопив за косу не вбраного під очіпок волосся, намотав і з дужою, нелюдською силою, жбурнув об двері.

Марта схопилася з ліжка.

– Мамо, – мало не задихаючись від гострого болю в горлі, прохрипіла вона й кинулась до матері, яка непритомною сповзала на долівку, а по її розбитому лицю юшила свіжа кров. – Матусю!

Звір, лютий звір у батьковій подобі, боляче вхопивши за плече, відкинув її назад.

– Геть, нечестивице!

– Мамо…

– Нічого з нею не станеться. – Отець Сава присів над непритомною Вассою, легко ухопив за косу й підвів на ноги. Вона застогнала, розплющила каламутні очі й спантеличено поглянула на чоловіка. Пригадавши все, закліпала страшно зіницями й заметалася, шукаючи доньку. Кинулась до неї, але Красногляд схопив її та виштовхнув геть зі спочивальні, палицею підперши двері.

– Саво, змилуйся! – загукала Васса, стукаючи в двері.

Красногляд тільки роздратовано покривився, одійшов від дверей та зиркнув на Марту важким оком.

– Починай, – коротко промовив він до гості й тяжко опустився на дерев’яний стільчик.

Марта сторожко поглянула на батька.

– Що… що ви збираєтесь робити? – тихо запитала, покосивши темним оком на незнайому бабу, яка неквапливо виймала зі свого клунка невеличкі перев’язки сухих трав.

Отець Сава недобре ошкірився.

– Гріх твій омивати кров’ю, блуднице, – озвався вороже, мов і не дитя його кревне стояло неподалечку, завмерши в білій сорочці. – Сором твій зі світу зводитиму, щоб не паскудив святої земельки вишкварок приблудний!

Марта охопила руками ще плаский живіт.

– Дитя не дам!

– А хто ж тебе питатиметься? – Хижі очі Красногляда схрестилися поглядом з осліпленими та збентеженими очима Марти, і та зрозуміла, що милості не дочекається, не пожалкує він ані її, ані дитя її ненародженого. Не було, немає й не буде жалю в серці, яке б’ється в широкій груднині батька. Вона ладна була благати, навколішках слізно благати не чіпати її дитинча, пожалкувати невинне, безгрішне життя. Вона готова була принизити себе перед ним, готова була на все, аби дитя врятувати… Та завадила та страшна баба.

– Треба вогню, зілля заварити, – проказала та спокійно, і батько важко звівся зі стільчика.

– Іди, в кухні дадуть.

Коли Красногляд відчинив двері, щоб випустити бабу, Васси під ними вже не було. Він обернувся до Марти. І в цю мить зрозуміла вона остаточно, що це не мара жахлива та страшна, не сон бридкий, що урветься, варто тільки прокинутися. Батько й справді ладен убити, витравити Микитину дитину з її черева, і та баба пішла заварювати вбивче зілля, що про нього пошепки перемовлялись дівчата. Відчай та страх враз заполонили все її єство, витиснувши могутньою рукою гордощі та непокору батькові. Забула вона про все й кинулась, як мати, навколішки перед ним, звела налиті слізьми очі, захрипіла від болю в горлі:

– Не губіть дитя, батьку!

– Он як заговорила! Шкода приблуду?

Марта затрусилась усім тілом.

– Шкода! Бо то ж моє дитя!

– Приблуда! – Отець Сава гидливо плюнув. – Вона помре, твоя приблуда, як не благай!

– Батьку!

– Цить! Невже ж ти гадаєш, що я поступлюся можливістю поріднитися з такою людиною, як полковник Ковальський, заради твого приблудного байстрюка? – Він нахилився, наблизивши своє розлючене лице до заплаканого лиця Марти, зазирнув злими зіницями в її очі. – Ніколи, чуєш, бісова твоя душо, цього не буде. Те, що ти маєш у череві, є для мене не більше, ніж перешкода породичатися з полковником, і я позбудусь її.

– Я не дозволю!

– Дозволиш, куди ти подінешся? Та я сам заллю до твого поганського рота те вариво, що його принесе Вівдя, а не поможе, вона ще знайде спосіб. Я на все піду, аби до приїзду полковника у твоєму череві вже не було того байстрюка!

Марта палахнула злим поглядом.

– А чи візьме ж він мене отаку – ославлену?

– Візьме, як побачить вроду твою нечестиву, то на все згодиться, та, може, й не вгледить нічого. – Отець Сава відтрутив від себе доньку й вдоволено всміхнувся. – Але ж як заповажають мене всі, коли дізнаються, що зять мій є полковник Ковальський. Та інші попи луснуть від заздрощів, коли довідаються, яких висот домігся диканський батюшка, панотець Сава Красногляд, з ким породичався.

Марта мовчала, тільки зиркала налитими слізьми та ненавистю очима, собі присягаючись, що не полишить цього його злочину без помсти.

– Я помщуся, – видихнула вона нарешті, з ненавистю видихнула, мало не плюнула словами цими злими у вгодоване лице батька. – Таким брудом та соромом покрию ваше та своє ім’я, що не пишатись ви будете перед попами, а від сорому дременете в найдальше село.

Отець Сава нахмурився.

– Що се ти балакаєш, бісова дівко? – з тривогою запитав, зазирнувши в палаючі очі доччині, але Марта промовчала, зачувши бабин голос.

– Вариво готове, батюшко, – гукнула та, чалапаючи з череп’яним глечиком у руках. – Нехай тільки трішки охолоне.

Марта позирнула на неї недобре й повільно підвелася з колін, заплаканими очима простежила за тим, як відносить знахарка глечик до столу й обережно наливає гаряче зілля в невеличку скляночку. Запахло травою, надто полином, його особливою гіркотою, і Марта здригнулась. Страшне то було, кляте зілля, у ньому смерть чаїлася для її ненародженої дитини, що мала жертвою лягти на кривавий вівтар гордовитих замислів свого лютого діда. А вона – мати – не могла захистити його, дитятко своє. Тільки помолитися, але й молитва не йшла до її затемненого ненавистю серця. Лишень одне торкалось її серця – чорна хмара ненависті. Страшно то, зовсім не по-Божому, та інакше вона не могла.

Баба-знахарка простягнула їй скляночку.

– Випий, дитино.

Марта відповіла злим поглядом і похитала головою.

Знахарка поглянула на Красногляда.

– Пий! – похмуро наказав той Марті з натиском у голосі і раптом опинився поряд, ухопив дочку за руку й просичав прямо в залите слізьми лице. – Пий, тварюко, інакше сам заллю тебе цим зіллям.

Марта вперто захитала головою.

– Ні!

Ще мить, і розлючений Красногляд жбурнув Марту на ліжко з такою силою, що в неї заболіло все тіло. Вона заметалась, запручалася в його дужих руках, хотіла крикнути, та горло боліло нещадно.

– Лий в неї зілля, Вівдю!

Марта хрипко загарчала, запручалася з новою силою, та не дарма ж панотця Саву кликали причащати одержимих нечистим духом, котрі з такою силою зціплювали зуби, що аж щелепи скреготали. Боляче, немилосердно вп’явся він пальцями в лице дочці, примушуючи розтулити рота, і як не пручалась та, як не боролася відчайно, та переміг сильніший батько, й огидна, гірка рідина потекла їй в рота, змушуючи кашляти, захлинатись, але ковтати, ковтати ту огиду й тим убивати дитину.

А батько хрипів над нею.

– Давай, Вівдю, ще! Вона ж половину пролила!

Вівдя засумнівалась.

– Не знаю, батюшко, померти може.

Отець Сава позирнув на затихлу Марту.

– Нічого з нею, нечестивицею, не подіється. Лий!

Вівдя Цапчиха, удовиця коваля Зиновія Цапка з невеличкого хутора під Диканькою, жіночка була байдужа. Вправно від матері навчена знання на травах, могла зілля зварити таке, щоб дівці котрій парубка привабити, небажаної дитини позбутися або й взагалі суперницю з світу звести. Тільки обернулася, позирнувши на Красногляда, й послушливо налила ще зілля в скляночку. Знесилена Марта вже не так відчайно пручалась, і Цапчиха з легкістю влила в неї ще півсклянки того зілля. Випростала спину.

Красногляд поглянув запитливо.

– А тепер що?

Вівдя спокійно всілася на стільчик.

– Будемо чекати.

Отець Сава поглянув на дочку й наткнувся на її ненависний погляд.

– Бог покарає вас за це, прийде час, і ви гірко поплатитеся за смерть мого дитяти, – тихим, утомленим голосом проказала Марта, здригаючись від холоду й закутуючись у ковдру.

– Гріх проклинати батька, – звучним, ієрейським голосом виголосив отець Сава. Марта промовчала, зневажливо покрививши блідни́ми вустами, та відвернулася. Ще має нахабство повчати, тиран, який знає тільки одне – догоджати собі, топчучи почуття інших, ще й гріхом лякає. Дарма, вона ще помститься йому, нехай і стане дружиною того полковника, та ославить і себе, і його, тепер вже все байдуже, пику вона батьківську вткне в багно, аби не пишався родичанням тим клятим з полковником, а проклинав той день, коли заскочила йому думка покалічити її життя.

Спливав час. Отець Сава постояв мовчки посеред спочивальні Мартиної, чекаючи, певне, скорої смерті небажаного ненародженого онучати, а потім вийшов геть, тихо причинивши за собою двері й зоставивши Марту під наглядом Вівді. Важко ступаючи, пройшов до світлиці й відразу ж наткнувся на осудливий, скорботний погляд блакитних дружининих очей. Покірна, за все подружнє життя вона й слова навсупокір йому сказати не важилась, а оце ж бо крила розпустила, мов та квочка, що обороняє своїх курчат, такечки обороняє Марту. Та йому все байдуже, головним для нього є й залишається віддати Марту за Ковальського.

Мирон Ковальський.

На саму лише згадку про полковника, отець Сава відчув, як швидше забилося серце. Коли Владика в приватній бесіді по-приятельському розповів йому про свого гостя, Красногляда годі вже було спинити, відкинув він усі гордощі та першим пішов знайомитися з поважним архієрейським гостем, а тоді вже не жалкував барв, розмальовуючи вроду й чесноти молодшої доньки, згадав, яка вона вже лебідонька покірлива, і навіть не почервонів, спускаючи з вуст цю брехню, тільки покривився непомітно, згадавши норов Мартин. Клята дівка, і вродилася ж такою змією, що нею не покеруєш, як Вассою та старшими дівчатами, де там, лемент такий учиняє, хоча полковник про це знати не конче має. Та що вродлива, тут він не збрехав, бо вродилася з усіх дочок найбагатшою на вроду, в його рід пішла, у матір покійницю, першу красуню Миргорода Степаниду Красноглядиху. Старші доньки теж доволі гожі вродились, а проте в Марти було щось таке, чого вони не мали. Повіддававши досить вдало їх заміж, Красногляд чекав для Марти вже не просто такого заможного пана, як Мозолевич, ні, його донька була варта когось заможнішого та шляхетнішого.

І ось дочекався. Щоправда, разом із вродою дістала бісова дівка й натуру блудливу його матері, котра майже все подружнє життя зраджувала покійного батька, синя ходила від биття, але свого не кидала. І ця душа окаянна така ж уродилась. Змія хитра та лукава, звабила того злидня Мірошника, справжня онука дячихи Красноглядихи. Як кортіло йому тоді завдати тварюці такої наминачки, щоб і місця живого не лишилось, нехай би скуштувала пекла ще тут, на грішній землі. Та ні, того робити не можна було. Пошкодив би вроду оту, від Васси викохану, спробуй тоді багатія для неї знайди. Ні, він хитро вдіяв, відібрав у неї тихенько Мірошника, а от про те, що може понести вража дочка, і не подумав, не взяв до уваги. А з якою ж радістю вертав він учора додому з Полтави, мов на крилах летів, не помічаючи ні холоду, ні заметілі. Що відзнака архієрейська серце зігрівала, а що несподівана прихильність пана полковника. Господар десяти прибуткових маєтків та безкінечних десятин масного чорнозему, тисяч посполитих душ, полковник, нащадок шляхетного, вельможного польського роду, він не погордував досить скромним містечковим попом, зацікавився дочкою його, та ще й вислухав приязно, і відповів згодою на запрошення в гостину. Як радів тоді Красногляд.

А тут маєш. Приїхав додому, а та клята блудниця такої свині йому підклала, прямо в лице кинула, що є пузата, а бодай їй те та се. Де й радість його поділася, не тямив він вже самого себе, кинувся на неї з єдиним бажанням – задавити тварюку. Забув і про Ковальського, і про все, і якби не Панас, удавив би гадину потайну.

Васса повільно звелася з лави.

– Зробив своє чорне діло? – тихим докірливим голосом запитала вона, поглянувши чоловікові прямо в вічі.

Отець Сава того погляду не витримав.

– Помовч, Вассо.

Вона у відповідь лишень головою похитала.

– І не шкода тобі дитяти? Не болить біля серця?

– Помовч, жінко.

– Досить, і так усе життя мовчала, – з непокорою в голосі відгукнулася дружина, і Красногляд відчув, як знову прокидається в ньому злість. – Мовчала, і як Марусю примушував за Прокопчука йти, і Ганну за того діда, приборкана тобою змолоду мовчала, а за Марту не можу.

Красногляд кинув на неї погрозливий погляд.

– Добалакаєшся ти в мене, Вассо, що поб’ю, і не встанеш.

Васса тільки покривила лице у відповідь, торкнулась пальцями розбитого чола й кинула:

– Ти вже й так побив, та не забувай, що я вже не та беззахисна молодиця, з котрої ти знущався за молодих літ. Сини, Саво, зросли й тепер зможуть мене захистити.

Красногляд промовчав, тільки позирнув недобре й опустився дорідним тілом на ослін. Сини в нього справді дужі зросли, особливо він побоювався Панаса, Данило чіпати його не важився.

Васса холодно запитала:

– Пустиш мене до доньки?

Красногляд майнув рукою.

– Та йди вже.

Васса ще поглянула на нього наповненими гіркотою очима й повільно вийшла зі світлиці, залишивши його наодинці з невеселими гадками.

Марта лежала тихо, спала, а чи втомлено дрімала, а знахарка, що її Сава привіз, спокійно сиділа на стільчику, вириваючи щось зі свого клунка. Непривітно метнула на Вассу темним оком, але змовчала.

Господиня хитнула головою на двері.

– Можете йти, я сама посиджу біля доньки.

Знахарка покривилась.

– Ні, не піду, мені наказано піклуватись про неї.

– Я й сама про доньку попіклуюсь.

– То вже ваш клопіт, та я нікуди не піду, – досить байдуже знизала плечима Цапчиха, знову схиляючись над клунком своїм. Васса помовчала, подивилась на дочку, яка спала, а потім не втрималась, обійшла стілець, на якому сиділа вбивця її онучати, і тихо запитала:

– І не страшно вам гріха отаке робити?

Вівдя знову знизала плечима.

– А що ж мені його боятися, пані попаде, коли й чоловік ваш, піп, служитель Божий не страшиться його? Гріхи, їх на те й вигадано, аби скоювати, а потім каятись, інакше що ж піп у церкві пороблятиме?

– А діти у вас є?

– Є, – позіхнула Цапчиха, – синами Бог не нагородив, а вже дочками обсипав, мов снігом, а ще онучат цілий хутір.

– І не шкода вам чужих діточок губити?

– Не шкода, – холодно відгукнулася знахарка, і Васса здригнулась, уражена бездушністю цієї жінки. Хотіла ще щось сказати, та на ліжку своєму заворушилась Марта, і Васса кинулась до неї, зазирнула в вічі.

– Мартуню, донечко!

– Мамуню, як ви? – Марта нахмурила чоло, з тривогою поглянула на матір, на її розбите лице.

Васса тільки рукою майнула.

– Та то пусте, доню. Заживе воно, як на тій собаці. Ти скажи краще, як ти? Як почуваєш себе?

– Не знаю, – непевно відказала Марта й болісно, запитливо поглянула на маму, мов та єдина могла знати, який біль розриває зараз її серце. І Васса знала, серцем материнським добре чула, і мало не розривалося воно від гострого болю за дочку рідненьку.

Марта знову заплющила очі, відчуваючи дивне хотіння спати, а з мамою було так затишно, і покійніше робилось на її збентеженому, наляканому та одинокому серці. А бездушна вона таки, бо ж як може кортіти їй до сну, коли десь у глибинах її єства гине отруєна знахарським зіллям її дитиночка. Дитя Микитине. Маленьке створіння, яке могло б уродитися, з буявим русим чубом та сірими оченятами, в батька, або ж успадкувати її, Мартині, риси. Часточка Микитина, вона б простягала до неї рученята, зорила б зірочками очей та квітла б янгольською усмішкою. Дитинко рідненька, гинеш ти зараз, беззахисна кровиночко, вбита ворожою рукою рідного діда. І вона – Марта, мати – не могла нічого вдіяти, лежала тільки, слабка не знати чому, дослухаючись до чогось. А до чого ж то? Чи не до крику сокровенного своєї ненародженої дитини, який мала б почути не слухом звичним, ні, а чимось набагато глибшим – серцем своїм? І вдавалося Марті, що чує вона його, той тихий, відчайний та безпорадний крик свого дитяти, що линув до її серця закликом про допомогу.

– Мамо, – заметалась Марта у тому напівсні, зашепотіла гаряче: – Мамуню рідненька, дитя моє…

Васса ухопила її за руку.

– Що дитя, доню?

– На допомогу кличе, – видихнула Марта, розплющуючи каламутні очі й вдивляючись у рідне лице мамине, що миготіло перед нею, мов ув імлі туману. Раптом вона відчула, як обривається щось усередині неї, і тіло заполоняє біль, а пальці впинаються в м’яку материну руку. – Мамуню!

– Що, що, Мартусю? – Мамин голос, схвильований, турботливий та ніжний, на якусь мить перекрив відчайний крик її дитини, і Марта заметалась.

– Дитя… гине… – прохрипіла вона, відчуваючи, як лине з її тіла гаряча неспинна хвиля, вологою намочує сорочку. – Мамо, мамо, що це?

Усе навколо неї закружляло, а сама вона почала швидко падати в темну широку прірву, стрімко скочуючись кудись донизу. І не чула вже, як забігали біля неї мати з бабою-знахаркою, як стягали вони з її онімілого, непритомного тіла, що лежало, мов мертве, на закривавленому ліжку, мокру від густої крові сорочку. Як ридала мама над нею гірко, як перестрашена, з виряченими очима Уляна принесла гарячої води, щоб омити її тіло, і пополотніла, глянувши на молоду свою господиню. Навколо стояла лиш темрява й відчувалася близька прірва, в яку вона падала, і плач дитини, її дитяти, яке було десь поряд, зовсім близько, але вона не бачила його, силкувалась побачити, рвалась усім тілом, усім єством, та тільки плач лунав, а там і плач затихнув, потонув у нескінченній темряві, що обгортала Марту зусебіч.

* * *

Отямилась вона вже глупої ночі, підняла важкі повіки й заблимала, напівосліплими очима вдивляючись у сіру імлу своєї спочивальні, яку досить слабко розвіювала жовтувата іскра каганця. Застогнала від болю в тілі, і відразу ж поруч опинилася мама, вхопила прохолодними пальцями гарячу її долоню, і Марта скрізь імлу побачила її лице.

– Мартусю…

Марта спинила на ній погляд каламутних очей.

– Дитя… мамо…

Васса опустила очі, ховаючи від доньки біль, що не оминув її серця, і непевно проказала:

– Немає, доню, вже його.

Марта гарячково сіпнулась на ліжку.

– Убив, убив таки, – простогнала, відкидаючи теплу ковдру. – Ненавиджу, ненавиджу клятого вбивцю! За що, за що згубив дитя моє невинне? За що ж, мамо? Через багатія того?

Васса вхопила її за блукаючі руки.

– Мартуню, донечко! Заспокойся!

– Ненавиджу! – зле хрипіла Марта, відчуваючи, як знову стрімко котиться до прірви, й зникає перед затуманеними імлою очима бліде, тривожне лице мамине, й знову струмить кров гаряча з її занімілого тіла, й немов здалеку лине до неї відчайний материн крик.

– Вівде, клята бабо! Знову кровить!

І все, а далі тільки тиша та м’які обійми темряви.

Два тижні нездужала Марта після того викидня. Два тижні її життя провисіло на тонкій вервечці між прірвою смерті та слабким світлом буття. Васса за ці дні додала до свого русявого волосся чималий жмут сивини, і якось із покірної, смиренної попаді перетворилась на тигрицю, яка трохи не побила налякану бабу Цапчиху, коли в Марти тієї ночі відкрилась кровотеча й охопила її важка лихоманка. Либонь, забагато влили Марті того клятого зілля, і подіяло воно на неї так, що мало Богові душу не віддала дівчина.

Отець Сава, наляканий таким станом доньки та стрімким наближенням Різдва, що Божий день правив молебні за здоров’я тяжко хворої Марти, біля престолу зачитував, навіть до Лаври в Київ помин подав. А Марта гасне, мов свічка на вітру, тріпотить життя в її тілі молодім. І страшно, страшно панотцеві протоієрею не стільки дочку втрачати молодшу, скільки пана полковника Ковальського, отакого зятя. Він вже заради Марти попустив їй і пост, і корівне велів для неї варити, й курку зарізати. Та де там, не хоче нічого, відвертається, та й несе Уляна назад і кашу молочну, й відвар курячий тривний.

– Не хочуть панночка, – трохи не плаче прислужниця у відповідь на мовчазне запитання господареве. – Шепочуть, що помирати зібрались.

Отець Сава почервонів від люті.

– Я їй помру, душі окаянній, я їй зараз так помру! Неси все назад!

Дівчина розгублено заблимала очима.

– То ж не їдять!

– Неси!

І знову крик навісний та могутній лунав у принишклім було від нещастя будинку, до доньчиної спочивальні вривався Красногляд, вимагаючи, щоб Марта їла. А та тільки позиркувала байдуже й одночасно вороже та відверталась до стіни, аби батька не бачити.

На захист дочки кидалася Васса.

– Ну чого ти займаєш дитя, Саво? Невже ж не бачиш, що їй і так зле? Чи замало того тобі, що вже наробив?

Красногляд боляче вхопив її за руку, змусивши Вассу тихо зойкнути, й просичав у змарніле лице:

– А чи не занадто ти, матінко, хвоста розпустила за цей час? Давно я тикав тебе пикою об одвірки? Ти що хоч роби, а Марта до Різдва повинна одужати, і без отих дурниць про небажання жити.

Марта обернула до нього бліде лице з порожніми очима.

– Пустіть! Не чіпайте мами! З’їм я ваше кляте м’ясо.

Отець Сава всміхнувся.

– Оце вже інша розмова!

І Марта їла ту молочну кашу, давилась тією куркою, і все заради матері, аби не чіпав її батько, а саму ж нудило від самого погляду на їжу. Так і миналися дні. Марта почала поволі убиратися в силу, чи то молебнями вимолена та поминами в Києві, а чи материнською гарячою та слізною молитвою, а чи, може, то навари густі тривні ставили її на ноги. Потроху, поволі хвороба відступилася, й за три дні до Різдва почала Марта виходити зі своєї спочивальні, сідала біля вогнища у світлиці й мовчки сиділа там, мов не жива. Та вона й справді вже не відчувала себе живою, наче те дитя ненароджене, вбите злісною батьковою рукою, забрало з собою і її життя. Кровиночка рідненька, воно ще снилося їй довгими зимовими ночами, біляве та сірооке, у Микиту, воно й усміхалось, і простягало до неї свої крихітні рученята, і Марта теж тягнулася до нього, жадібно вдивлялася в дитячі риси, шукаючи в них щось своє. Але хтось забирав її немовля, дитя зникало в темряві, а з темряви тієї раптово випливало лице батька – страшне та люте, і Марта прокидалася від власного крику.

А будинок у той час, немов вулик гудів. Отець Сава з нервовістю готувався до приїзду високого гостя. Марта тільки байдужим оком косувала на усі ті приготування, потайки, від душі бажаючи тому полковникові заблудитися десь у полі дорогою від Батурина до Диканьки та ніколи не увійти в цей дім зі сватанням. Тому й кривила вуста презирливо, спостерігаючи ту метушню домашніх, до якої прилучилась навіть Явдоха. Ні, вона й пальцем не поворухне, щоб зробити щось на догоду тому полковникові, котрого ненавиділа вже до знайомства.

А батько все кружляв навколо неї, невдоволено роздивляючись бліде лице з глибокими темними тінями під очима.

– Щось ти, Марто, занадто бліда. Чуєш, матінко? Поведи-но дочку надвір, на морозець, нехай хоч трішки лице зарожевіє, а то ж чисто як смерть, – бубонів він, нервово походжаючи світлицею. – Пан Ковальський сповістив, що прибудуть на святкову вечерю й нічну відправу вислухають у моїм храмі. Тож, давай, жінко, веди її на свіже повітря.

І Васса кутала байдужу, відчужену від усього Марту в теплу хустку й довгу шубу, та й вела надвір, умовляючи хоч трішки ожити.

– Донечко, люба моя, – дзюрчав джерельцем її м’який голос, – що ж ти, мов і не жива. Отямся, люба, благаю, не край мого материнського серця. Повір, доню, я добре знаю, що це воно таке – втратити власну дитину, бо ж чорними жахливими днями чотирьох немовлят поховала, бачила на власні очі, як помирали вони, крихітки, бачила, а вдіяти нічого не могла.

Марта тулилась до мами.

– Знаю, мамо. Але нічого не можу із собою вдіяти, життя вперто не бажає повертатися в моє спустошене тіло, мов вилилось воно все тієї ночі. І тільки ненависть пече в серці розпеченим, жалючим тавром до нелюда в попівській рясі, котрий вбив моє дитятко та відняв Микиту.

Васса наполохано махала руками.

– Гріх то великий так ненавидіти батька, донечко, Господь може покарати за це тяжко…

Марта обурено відхилилася від мами.

– А чому ж Він батька не карає?

Васса перехрестилась.

– Ой, доню, на все ж свій час, і мені інколи навіть страшно буває подумати про те, як помиратиме твій батько. Чи пом’якшить Господь хоч трішки його зачерствіле, жорстоке серце? Чи відкриє ж серце те для покаяння, чи зможе він побачити свої гріхи на порозі смерті? Бо ж роки його вже не молоді, сімдесят вже, і життя звертає до свого заходу.

Марта промовчала, не здужаючи відшукати й краплини жалю до батька. Ні, не пожалкувала б вона його навіть у домовині.

Наступного дня на притихлу й засніжену Диканьку м’яко опустився святий вечір. Остання ніч перед Різдвом стукалась у вікна, вже була поряд, і родина Красноглядів чекала першої зірки, щоб сісти за святу вечерю з дванадцяти пісних страв. І якщо вічно голодна Явдоха не могла її дочекатись, то свекор мало не підстрибував, чекаючи іншого. Вже сутеніло, ось-ось мала зійти перша зоря й наближався час сідати за вечерю, а пан полковник все не їхав, чи не заблукав бува де?

Васса внесла до світлиці миску з кутею.

– Зірка от-от зійде, батечку. Чи подавати вечерю?

Отець Сава вирячив на неї роздратовано очі.

– Яка вечеря, жінко? Чи тобі повилазило, еж пана полковника ще немає. Всякого в дорозі може статися, часи теперечки непевні, молились би краще за мандрівців, бо їде пан полковник до нас зі своєю сестрою, шанованою панною Марією Карпівною. – Він підійшов до дверей, дослухався та знизав плечима. – Та й куди воно ото годиться? Повсідаємось за стіл, жерти будемо, а пан полковник приїде, втомлений та голодний, на наші ситі пики видивлятися та недоїдки харчувати? Ні, чекаємо гостя, хоч і до півночі.

Голодна Явдоха кинула тоскний погляд на вікна, за якими так стрімко темніло, й зітхнула. Панас невдоволено поморщивсь, а Данило, готувався ж до вступу в бурсу, вже розгорнув грубу книгу, з церковних, і заглибився в читання, геть байдужий до всього.

Уся родина цього святого вечора була вбрана надзвичайно пишно, святочно. Явдоха з Вассою, як заміжні жінки, прикрасили себе напродиво гарними очіпками, білими, мов сніг, цяцькованими краплинами щирих перлин. Свитки теж зодягнули білі, з блакитною вишивкою, дрібного шиття на руках та горловині. А спідниці які багаті, з синього та червоного оксамиту, а сап’янці святочні, м’які та гарні. Марту ж обрядили в оксамитову свитку блакитної барви та таку саму спідницю, а у важке довге волосся вплели червоні та блакитні стрічки, прикрасили її дукачами, великим з вибраними перлами намистом, але повернути життя в застигле, оніміле лице, в спорожнілі очі не змогли. А проте отака сумна та набурмосена була вона все ж гарна, і отець Сава, вдивляючись у трішки засвіжіле лице, втішав себе думкою про те, що не зможе вона не сподобатись полковникові, бо що вродливою вродилась дівка, то того навіть хвороба не була здатна в неї забрати.

На вечірнім яснім небі ледь помітно замерехтіла перша різдвяна зірка, коли до світлиці, мов той справжній буревій, увірвався Ілько, молодий служка, що його отець Сава виставив на варту до воріт.

– Їдуть, їдуть, батюшко! – заволав радісно хлопець, червонолиций з морозу та голодний до гикавки.

Красногляд розмашисто перехрестився.

– Ну, Господи, поможи й благослови! – побожно обернувся до святих ікон в червоному кутку й гукнув до Ілька: – Давай, хлопче, зустрічай ясновельможного пана полковника якнайкраще.

Ілько, просяявши усмішкою від наближення такої жаданої вечері, веселим лошам гайнув з хати, а отець Сава завмер на місці, дослухаючись до криків за вікном. Обряджений у святочну, з шовку вишиту, чорну рясу з широкими рукавами, високий та величний, він постояв якусь мить, а потім майнув рукою й хутко вийшов зі світлиці, намисливши собі, що негоже висилати зустрічати такого гостя прислужників, ні, тут треба самому.

Панас глянув на зачинені батьком двері, потім на застиглу Марту й мовив стиха:

– Ну, готуйся, сестро, зараз доля твоя в особі багатія-полковника ввійде до нашої скромної господи.

Марта здригнулася, мов дістала від брата гучного та болючого ляпаса, а Васса кинула на сина красномовний та докірливий погляд.

– Панасе!

– Чи ж неправду сказав? – образився Панас.

– Неправду! – кинула Марта зле, підіймаючись зі стільчика та обпікаючи брата поглядом, однак сказати більш нічого не встигла, бо двері сінешні заскрипіли й зачувся пересолоджений, аж тягучий, мов тільки-но висотаний мед, догідливий голос панотця Красногляда.

– Проходьте, проходьте, любий Мироне Карповичу. Обережненько, бо тут високий поріг, не забийтеся.

Сердитою та злою, з гордовито піднятою головою й зустріла Марта свого майбутнього нареченого. Очі її чорні з ледь помітною гидливою байдужістю поглянули на невисокого, десь середнього зросту, але величного пана в шубі з дорогого хутра. Той повільно увійшов до світлиці, і його невеликі бруднувато-сірого кольору очі відразу ж угледіли серед присутніх у світлиці гордовиту постать Мартину й вп’ялися в неї зацікавленим, умить спалахнулим поглядом.

Сам же полковник мав зовнішність досить просту та невиразну, мов і не пан був зовсім, а звичайний сільський тесля, посполитий. Темне волосся виглядало з-під хутряної шапки, довгувате, простої вроди лице з дрібними невиразними рисами не викликало цікавості. Невеликі очі, тонкі губи, гачкуватий ніс – ні, не міг пан Ковальський пишатись своєю вродою, хоч статками пишатися міг. А оте, як застиг він на порозі, промовляло, що врода Мартина таки справила на нього враження, та ще й яке, хоч і прив’ялою була вона після хвороби. Зрадів Красногляд, завваживши це миттєве захоплення полковника дочкою, немов крила відчув за спиною та мало сам ганебно не простягнувся на встеленій витканим килимом долівці, забувши про той клятий поріг.

– Прошу, прошу й вас, люба Маріє Карпівно, – солодкоголосим півнем урочисто виспівував він з такою пишністю, з таким виглядом, мов і не гостей запрошував до світлиці, а чинив святкову відправу. – Давайте, Мироне Карповичу, я вам допоможу роздягнутися.

Запобігливо заметушившись, панотець Сава допоміг досить низенькому супроти нього панові Ковальському зняти важку шубу та шапку, і полковник залишивсь у гаптованих золотим шиттям козацьких кунтуші та киреї, синіх шароварах і теплих, на хутрі, чоботях. Цікавим оком сковзнувши по Вассі та решті Красноглядів, Ковальський знов спинився на застиглій постаті Марти. Немов тягнула до себе його погляд чоловічий краса її молода зваблива, постать струнка та велична. А Марті мороз поза спиною бігав від того споглядання його. Що за нахаба, вирячився так, мов уже належала вона йому, мало руки не простягає свої бридкі, аби торкнутись її. І сестра в нього далека від привітності та приємності. Незрозумілого віку, на відміну від брата дебела, високого зросту, баба ця поважно увійшла до світлиці, трохи не по самі брови вкутана в хутра, розхристалася трішки, явивши схоже з братом лице, і з неприхованою зверхністю обдивилась доволі скромну світлицю.

Отець Сава кинув полковникову шубу Ількові, допоміг зняти верхню одіж його сестрі, і Явдоха тихо зойкнула, побачивши сукню панни Ковальської. Зшита на московський лад з важкого синього оксамиту, розшита тонким мереживом, то була не сукня, а справжнє диво.

– Проходьте, проходьте, любі гості, зараз гарячого відвару з м’яти скуштуєте, враз зігрієтесь, – соловейком виспівував панотець Сава, запрошуючи поважних гостей до столу. – А ми вже вас зачекались, та починати без вас святу вечерю навіть і гадки не мали.

Полковник приємно всміхнувся.

– Що ви, батюшко, не варто було через нас завдавати собі зайвого клопоту, – низьким, хрипкуватим голосом промовив він, приймаючи у Красногляда кухля з гарячим м’ятовим відваром.

Отець Сава мало не підстрибнув.

– Та що ви, Мироне Карповичу, який то є клопіт? – Він прокашлявся. – А кращу річ дозвольте зробити, ніж слухати отакого, дозвольте познайомити вас із рідними моїми. Ось матінка моя, Васса, а по батькові, як і ви – Карпівна вона. А це сини мої – один майбутній ієрей, Панас, із дружинонькою Євдокією, і менший, чернець у майбутньому, – Данило. Дуже, скажу я вам, головата це в мене дитина, навіть я його мудрості не маю.

Полковник поцілував ручки у Васси та враз зашарілої Явдохи, приязно привітався з Панасом і Данилом, та очі його так і линули птахами до блідого Мартиного личка.

Отець Сава нарешті обернувся до неї.

– А се, пане полковнику, моя донечка наймолодша, світ ясний нашого з матінкою життя, найкоханіше дитятко, Мартуня наша.

Ох, панотче Саво, і не запалась під тобою земля, коли вуста твої ієрейські випустили з себе таку брехню. Марта тільки позирнула на нього, блиснувши чорними очима, й змусила себе простягнути руку на поцілунок до полковника, котрий обгортав її захопленим поглядом і розтягував тонкі вуста в усмішці.

– Марто Савівно, я просто не маю слів, – промовив він низьким голосом, доторкаючись прохолодними з морозу вустами до ніжної її руки, і не поспішаючи відпускати, мов насолоджуючись самим тим дотиком. – Ваш батечко розповідав мені про вашу вроду, але… – Ковальський всміхнувся чарівною, на його думку, усмішкою, яка залишила Марту геть байдужою, вона навіть і слабко не всміхнулась у відповідь, та то полковника не знітило. – Але я й гадки не мав, наскільки ви вродливіші за описи вашого батечка. І зараз, зараз я просто приголомшений вашою чарівністю!

Він запитливо вирячився на неї, чекаючи, певне, що впаде вона навколішки й почне мало не благоговіючи, дякувати за такі слова, але Марта мовчала, бо й не знала до пуття, що казати на таке співання, а ще й тому, що боялась сказати правду, правду про те, що її нудить від нього й від цих слів його пишномовних. Що єдиним бажанням її було зараз те, аби забрав він свою шубу, а разом з нею й неприємну свою сестрицю, та забралися вони геть, туди, назад до свого Батурина, й щоб ніколи вона вже не бачила його у своєму житті. Та звідки ж було знати йому, цьому заможному дядькові, що пустеля тепер є її серце, що й не жива вона вже, а лишилась від неї вже спустошена оболонка, сама тінь бліда колишньої Марти, що батько її рідний вбив її дитя. Та він цього не знає, і поки знати не має.

Помітивши тінь невдоволення в очах полковника від Мартиного мовчання, отець Сава швидко заговорив:

– Вибачте, Мироне Карповичу, Марта в нас уже так вихована, що не наважується балакати з незнайомими людьми, сором’язлива трішки.

Полковник усміхнувся в вуса.

– То є похвально, дуже похвально, – захитав він головою, відпускаючи нарешті Мартину руку. – Сором’язливість та покірливість – то є найдорогоцінніші прикраси кожної дівчини. І я дуже радий, отче Саво, що ви спромоглися виховати сі чесноти у своїй доні.

Красногляд поважно хитнув головою.

– Так, Мироне Карповичу, ми з матінкою Вассою завжди виховували дітей наших у дусі євангельських заповідей та законів смирення.

І знов земля не запалась під тобою, ієрею Саво, коли вдруге збрехнув. Зроду Марта в тебе не була смиренною, та й не виховував ти її в заповідях євангельських, то лише в церкві ти вчив народ з Євангелії, а вдома було в тебе інше навчання, в якому царем і Богом був ти сам, і лише твоя, а не Божа воля мала виконуватись.

– Та годі вже, любі гості, годі, – співав Красногляд, підступаючи до столу. – Ви, певне, зголодніли з дороги, довгої та холодної, а я вас теревенями своїми тримаю. Прошу, щиро прошу до столу, та не погидуйте вже нашими скромними пригощаннями, скуштуйте святочних наїдків.

Полковник люб’язно всміхнувся.

– З дорогою душею, отче Саво.

Марія Карпівна, яка за весь цей час не промовила жодного слова, обережно сіла до столу, широкими полами сукні своєї зайнявши замалим не цілу лаву, змусивши Данила, котрий примостився скраєчку, мало не потонути в тому синьому оксамиті. Полковника всадовили на місце панотця Сави, сам Красногляд умостився праворуч, а Марту, удавши з себе любого родителя, впихнув по ліву руку від Ковальського. Потім блимнув красномовно на Вассу, й до світлиці потягнулась вервечка прислужників.

Посередині столу поставили багату кутю з відбірної пшениці, задобрену медом та горіхами, а навколо розставили обов’язкових дванадцять пісних страв, хоча отець Сава заради таких гостей не пожалкував і молодого вгодованого поросяти, та то вже на завтра, на розговіння. А поки на столі красували начинена пшоняною кашею та запечена щука, узвари, киселі, різноманітні пиріжки, пухкі гречані вареники з капустою та картоплею, борщ холодний з квасолею, і запивалося все це медом, добре звареним Уляною.

Підвелися. Отець Сава побожно перехрестився й забубонів поважно «Отче наш», прикривши чорні очі свої, в яких яскравим вогнем горіло вдоволення. Вдоволення тим, що Марта так уподобалась полковникові, справила на нього таке враження, бо на те й був він чоловік, щоб зрозуміти, що той пан геть втратив від неї розум, і сватання то вже є річ майже вирішена.

– Янгола за трапезою, – широко перехрестив він стіл з різдвяними наїдками й гепнувся на лаву.

Усі їли, і полковник також, із задоволенням, бо що не кажи, інколи голод таки бере своє. І лише Марта ниділа над тією трапезою, та ще панна Марія повільно дзьобала рибу, бо чи то посту до першої зірки вона не тримала й добряче попоїла дорогою, а чи гидувала харчуватись зі столу простого ієрея, хто ж знав її, цю пихату панну, котра кидала по кутках світлиці такі погляди, що Марта ледве стримувалась, аби не висвятити бабу за це високомудре споглядання. Чого прителіпалась тоді сюди, коли не до смаку трапеза з простими людьми? Сиділа б у своєму тому Батурині та куштувала вишуканих багатійських страв на золоті та на сріблі поданих, аж ні, припхалась за братом, до далекої Диканьки, в люту зиму до скромного попа, і все то заради чого? Про все це міркувала Марта, від часу до часу помічаючи на собі хоча й зацікавлені, та далекі від доброзичливості погляди тієї панни Марії. Чого вирячувалась вона на неї? Чого побачити бажала, якого дива?

Отець Сава вкинув до рота вареника з капустою і нарешті второпав, що гостя майже нічого не куштує.

– Що ж це ви, Маріє Карпівно, – зауважив він, заблимавши очима та захитавши головою. – Справді так мало їсте, як птичка Божа? Не можна, матінко, з морозу треба добре попоїсти, щоб не захворіти.

Панна Марія нарешті заговорила, і Марта вразилась тому, який гарний голос має ця неприємна та пихата жінка.

Красногляд розгублено блимнув.

– Як це – не їли весьденечки й не зголодніли?

Тонких вуст панниних торкнулася слабка презирлива посмішка, яка зовсім не зачепила її холодних очей.

– Чому ж не їла. О, я дуже смачно попоїла в одному селі, в заїзді, де мені запропонували такий вишуканий стіл, не гірш як де-небудь у Москві. А яку гиндичку мені там засмажили!

Отець Сава мало не вдавився вареником.

– То… то ви не постуєте? – запитав він вражено.

На личку гості з’явилася слабка примирлива усмішка.

Полковник кинув на сестру швидкий погляд.

– Гадаю, батюшко, вас це вразить – моя сестра не належить до віруючих людей. Ще й більш від того, маю вам сказати, що за юних літ Марія жила в Пруссії, в нашої далекої родички фрау Єви, і саме ця наша тітка й затруїла невинну душу Маріїну огидною отрутою боговідступництва й навчила віри в сатану. – Присутні зжахнулись, а Красногляд таки вдавився тим вареником злощасним. Полковник похитав головою: – На жаль, батьки наші померли, а я не мав на сестру належного впливу.

Красногляд перехрестився.

– Не знаю, що вам і сказати. Я, панно Маріє, як ви знаєте, православний священик, і безвір’я ваше є для мене річ неприйнятна.

– Не бійтеся, біснуватися вона не буде, – з незрозумілою усмішкою промовив полковник і знову метнув на сестру швидким гострим поглядом.

– То… то вона й на відправу святочну не піде?

Панна Марія підвелася з лави.

– Чому ж не піду? Піду, бо я, від брата намагаючись не відставати, всюди за ним ходжу. Але ми втомилися, бажано б відпочити перед стоянням…

Отець Сава вистрибнув з-за столу.

– Авжеж-авжеж, для вас уже давно приготовлено найкращі відпочивальні, перини перетрушено, а пічки аж пашать, щоб же тепленько було дорогим гостям. Прошу за мною.

Він поважно рушив до дверей, мало не пританцьовуючи, і Марія Карпівна павою виплила слідкома, покосивши очі на брата, який повагом зводився з лави. Та відразу не пішов за сестрою, а взяв у руки прохолодну долоню Марти й поцілував, прошепотівши:

– Ви будете на відправі?

– Так.

– То чекатиму на неї з нетерпінням.

Ще один цілунок, і полковник вийшов із світлиці, а за столом надовго запала тиша, яку порушив Данило, що примудрявся одночасно й їсти, і очей не зводити зі своєї книги.

– Ет, яка баба нечестива, цур їй та пек. Оце сидів біля неї, а воно духом бісівським так і тхне, хоч носа затуляй, а хоч геть біжи. – Він зітхнув. – Ото ж бувають люди. А я оце подумав собі, може, з неї біса спробувати вигнати, вичитати бабу, я про таке у святих отців читав.

Васса налякано перехрестилась.

– Що ти, синку, вже вигадав таке? Не займай краще нечистої сили, і вона тебе не зачепить.

Данило закрив свою книгу.

– А я ж на то й чернець майбутній, щоб займати ту силу й вести з нею нескінченну боротьбу. Та ви не хвилюйтеся, мамо, не боюся я тих нечистих, у мене сила Хреста є супроти них. – Він важко зітхнув. – А от Марти мені шкода. Що чекає на неї в цій родині в тому Батурині? Невідомо. Та дарма, я буду за неї молитися, слізно молитися.

На очах Васси заблищали сльози, лагідним поглядом торкнулася вона байдужого лиця Марти й так тихо, що Данило ледве розчув, прошепотіла:

– Молися, синку. Молися!