Читать книгу Душа окаянна - Дарина Гнатко - Страница 3

На нічну різдвяну відправу зібралося чи не все населення Диканьки, і у великій просторій церкві панотця Сави не було де й яблуку впасти. Рум’яні, з морозу, по-особливому щасливі святочним щастям люди заходили й заходили до притвору церкви, ставали тихесенько, шепочучись про щось зі знайомцями, але вголос не балакали, бо отець Сава був до говорунів у церкві суворим, міг і за двері спровадити, аби не робили з дому Божого ярмарок. А поговорити кортіло, ой як кортіло, бо то ж така подія очікувалась – прибуття якогось пана полковника, та такого заможного, що навіть місцевий Кочубей, славили, не дорівня́ йому.

– Чувала я, що наш піп Сава, – шепотіла дячиха-вдова Кириченчиха, що поховала чоловіка свого ще років десять тому й особливої любові до Красногляда не мала, на вухо кумі Мотрі Дуденчисі, а до того вуха Мотриного тягнулося ще чи не з десяток допитливих вушок, – надибав сього полковника в Полтаві, у самого архієрея, і пазурами в нього вп’явся, аби за Марту ж просватати. Ну-ну, ще подивимося, що з того вийде, бо Марта ж… – Кириченчиха закотила під лоба свої витрішкуваті, риб’ячі, каро-зелені очі й простогнала страшним голосом. – А ви ж чули, кумонько, що сталося з Мартою?

Мотря похитала головою, а очі їй при цьому заблищали від цікавості, й уся вона аж задрижала.

– Ні, не чула.

– Ото ж бо й є, бо про таке, кумонько, не гутарять на кожному кутку, таке від людей хоронять так, що й не знаю. Але ж від мене не втаїш, бо попівська кухарка Килина, то моя найперша товаришка, і розповіла вона мені таку страшну таємницю, що не можу й сказати.

Мотрю вже всю аж теліпало від цікавості.

– Та скажіть бо, кумонько. Що за таємниця?

– Марта була важкою від того вівтарника Микити Мірошника, а піп Сава наш змусив її витравити приблуду, – на єдиному подиху видихнула Кириченчиха, й Мотря, а з нею ще з трійко жінок так голосно та вражено зойкнули, що отець диякон просунув голову з вівтаря.

– Ви чого, раби Божі, галасуєте? – голосом, подібним до грому, запитав він, насупивши густі рудаві брови. – Батюшка готується до служби, а ви репетуєте. Чи надвір вам закортіло?

Жінки побожно захрестилися й поховались за широкі спини чоловіків, та очі їхні так і пломеніли від почутої новини. А як отець диякон зник за дверима іконостаса, так і помандрувала чутка ця пошепки церквою.

І коли біля церкви зупинилися багаті сани полковника Ковальського, храмина вже неначе гула від мовчазного подиву, що інколи буває промовистішим за слова. Люди розступилися – до церкви увійшли дужі гайдуки полковника й поставали коло дверей. Потому ступив усередину й полковник, під ручку ведучи Марту з пустими очима та байдужним виглядом. Жінки ледь чутно вражено зітхнули, забачивши на стрункій постаті попівни нову шубку з розкішного хутра чорно-бурої лисиці, й на якусь мить забули про нещодавню новину. А ось пан той полковник їм не сподобавсь. Сказати б, яка вже Марта красуня, а який той дядько – підтоптаний, мужицького вигляду, на пана ж справжнього й геть-то не скидається. А ступає, погляньте, як поважно, мов павич біля пави. Та поява високої, вкутаної до брів у хутра панни Марії вразила їх ще більш, бо панна та, пихата й набундючена, як увійшла до святих стін церкви, так ні разу жодного лоба не перехрестила й не вклонилася до святих ікон. А коли баба Терентівна, удовиця кошового козака, який поцупив у католиків єрусалимського хреста, що його вся Диканька вважала за велику святиню, наблизилась до панни з отим самим хрестом, щоб і поважна гостя приклалась до святощі, та від неї гайнула так, що й нечистий від ладану такечки не втікав.

– Хреста святого цурається, – вражено прошепотіла баба Терентівна й швидко захрестилась. – Господи помилуй! Апокаліпса апостола Івана! Антихрист у церкві святій!

Глухуватий дід Зінько гаркнув чи не на всю церкву.

– Га? Де антихрист? Ото в хутрах?

Діда зашикали, й почалась відправа, кожне слово якої панотець Сава вже такеньки виводив, немов перед архієреєм. А люд не так до вівтаря погляди свої звертав, як до килимка, що був простелений біля правого криласа й на якому відстоював відправу полковник. Молився він гарно, хрестився широко, вклонявся низько, а ось Марта стояла поряд, мов заморожена – перехреститься раз і наче засне на якийсь час, що й могутні голоси батька та диякона не спроможні були пробудити її від того напівсну. І стояла вона, як сновида, не бачила нічого й не чула, а тільки дивилась на іконостас, на вівтар, з котрого не раз виходив Микита, і минулого Різдва він теж з’являвся з вівтаря, а зараз… Зараз Микита далеко, десь у Києві, у монастирі, дитятко їхнє загинуло від поганського зілля жадібної до грошей баби-знахарки, а сама вона волочить життя своє це тільки заради мами. Бо якби не вона, рідненька, не жила б дівчина на цьому світі життям пустим та клятим. Серце та душу пече ненависть, яка не полишає її навіть у цю ніч, коли страшно й думати про грішне. Як на те ще й пан цей стоїть поряд, очі б його не бачили, – позиркує вологим оком, видко, припала йому до серця, то й зі сватанням не забариться. А для Марти не було б зараз нічого жаданішого, аби зробитися огидною для цього пана полковника, викликати в нім таку огиду, щоб і дорогу забув до Диканьки. А воно ж ні, он мало не дрижить увесь, торкаючись її, та ще дарунок цей привіз, оцю шубу. Ще й у церкву батько примусив її зодягнути, аби люди не Богові молились, а шубу її тую обдивлялись та пана полковника з його сестрицею. Чи помічають вони, що стоять, мов ті образи, хоч молись на них?

Закінчилася служба вранці, ще до сходу сонця. Люди висипали з церкви, та розходитись не поспішали, чекали на вихід пана, позиркуючи на його багаті сани, що стояли під охороною шести гайдуків. У морозній імлі досвітку тільки й чути було веселі, радісні вигуки.

– Христос народився!

– Славімо Його!

Нарешті у дверях з’явилась огрядна постать отця Красногляда. У шубі, розхристаній на могутній широкій груднині, виводив він з церкви гостя свого шанованого, якого за зятя майбутнього вважав, бо не сумнівався вже, що полковник посватав Марту, недарма ж замалим не всю відправу зиркав потайки на той килимок біля криласа з вівтаря й бачив, як зорить полковникове око в Мартин бік, і втішався серцем. Онде й зараз як під ручку веде Марту, мов дружину, труситься над нею, мов над коштовністю, і дарма що сестра його невдоволено дмухає: кому вона рада, та баба безбожна, служка сатанівська.

Удома на них вже чекав святочний багатий стіл, чого на ньому тільки не було. І порося вгодоване, запечене з гречаною кашею та яйцями, і завиванець духмяний, і гуси-кури тільки-но з печі, що аж пара з них димілась, і заливне з судака, й заливне з підливкою з міцного хрону, а вже напечено було стільки, що очі розбігались, і мантулі, й короваї, і пухкеники, а киселів скільки!

– Прошу, любі гості, до столу! – промовив Красногляд.

Усі розсілися. Після «Отче наш» отець Сава поблагословив стіл, і почали трапезу з куті, а тоді вже смакували, що кому сподобне було. І на відміну від учорашнього вечора, панна Марія вже не дзьобала птахою пригощення, а накинулась на м’ясо з такою жадібністю, що наче тиждень тоскно дотримувалась найсуворішого посту.

Данило штовхнув Панаса в бік.

– Поглянь-но, як біс ізголоднів у баби, курей трохи не з кістками трощить, – прошепотів він ледве чутно, й брати загигикали в кулаки, викликавши докірливий погляд батька.

Горілку вигнали для свята щонайкращу, прозору, мов сльоза, і ось тут виявилося, що пан полковник дуже шанує оковиту, бо не встигала чарка його спустошуватись, як наповнювалася знову, й він із задоволенням перехиляв щоразу, все більше хмеліючи.

– Мартуню, – голубом вуркотів він до Марти, погикуючи, – чого ж ви, моя голубонько, так мало кушаєте?

– Не голодна я!

– Е, зоре моя світанкова, – хитав головою п’янувато полковник. Розвезений, з червоним лицем, він був ще менш привабливим, ніж тверезий, і Марта ледве стримувалась, аби не чкурнути з-за столу кожного разу, коли пазури його гарячі, засалені жиром, хапали її за руку, – не гоже це, ниньки ж таке свято, треба ж і смачними наїдками Христа народженого славити опісля довгого постування. В цьому немає гріха, а гріх, навпаки, в утримуванні від їжі. – І він тягнув до неї вже непевною рукою гусячу лапу, дурнувато всміхаючись.

І Марта брала ту лапку, ледве стримуючи огиду. Він і тверезий не викликав у неї приязні, а напідпитку вона взагалі не могла на нього дивитись, та він знов і знов наповнював чарку, ще й прицмокував.

– Смачненька у вас, батюшко, горілочка!

– Чистий первак, Мироне Карповичу, – вдоволено відгукувавсь отець Сава, виставляючи на стіл нового, повного бутеля. – Сам жену, щонайкраще.

– Поважаю! Будьмо! – п’яним голосом пробубонів полковник і знову засмоктав горілку. – Ми, козаки, добру горілку завше поважали, бо воно, знаєте, війна є війна, тут тобі й смерть близенько, а жахи які, надивишся, як криваві ріки течуть повз тебе, мов джерела, і потім уночі все те ввижається. А горілочки випив, та й забув усе, і такечки ж хороше зробиться, як оце зараз поряд вас. – Він позіхнув широко, неохайно. – Гарна таки родина у вас, батюшко.

Красногляд погодливо хитнув головою.

– Гарна.

Полковник хрипко реготнув.

– А ось у мене не така. Жінка, покійниця, з москалів була, княжого роду, стеменнісінька тобі пройда, вірності геть мені не берегла, і сина породила лишень одного. Он Марію і дотепер гризуть сумніви, що єдиний мій син, єдиний спадкоємець, не моє дитя по крові, а приблудний байстрюк дружинин. – Полковник покосив на сестру. – Еге ж, Марусько?

Марія Карпівна наїжачилась.

– Я ж просила тебе не кликати мене цим дурним холопським іменням, – смачно гикнувши, невдоволено відгукнулась вона.

Полковник усміхнувся.

– Але ж Андрія приблудою вважаєш?

– Уважаю.

Ковальський важко зітхнув.

– Ось бачте. Сама повірила своїй вигадці й мене труїть нею вже майже тридцять літ, от дурна баба. А я й сам інколи не знаю, чи моєї крові син. Він на мене й краплі не схожий. Русявий, кремезний, у князів Шувалових, як казала покійниця Варвара. А Маруська бісом у ліве вухо все цькує, що яких там Шувалових, котрогось із жінчиних коханців постать має, а від Ковальських – ані тобі поганого, як у нас із Маруською, гачкуватого носа. Хоча, – він усміхнувся, – сином я пишаюсь надзвичайно, мій він, чи ні. Красень, а який з нього козак, який вояка! Тогідь підполковника дістав, сам уже полки до бою водить, а воює так, що навіть цар Петро про нього вже прочув. Та, на жаль, прокляття мої на нас, успадкував мою долю, побрався з такою ж пройдисвіткою, як і покійниця Варвара.

Марія Карпівна підвелася з-за столу.

– Чи не надто ти, Карповичу, перед чужими людьми сповідаєшся? – запитала вона брата, а той у відповідь тільки рукою майнув.

– Та хіба ж це, Марусю, чужі? – п’янувато, з хитринкою знов усміхнувся він, і рука його важкою чорною печаткою вкрила Мартину долоню, та не обійшлася тільки цим, а піднялася, разом з Мартиною ручкою, вгору, до вуст його, схованих під козацькими вусами, і гарячі слиняві губи торкнулись її руки поцілунком. – Це ж, Марусю, наша майбутня рідня. І не блимай на мене косоокою жабою, бо як вирішу, так воно, сестро, й буде.

Красногляд напружився, збагнувши, що ця пихата панна є противниця шлюбу свого брата з Мартою, однак примусив себе заспокоїтись, аби не гаркнути на цю панну-антихристку, бо невідомо, як поставиться до цього полковник, чи не образиться за сестру. До того ж він сказав, що вирішувати все буде сам, без довгого носа сестри, а він, Красногляд, зі свого боку, зробить усе можливе, аби полковник кожної хвилини перебував поряд з Мартою і закохувавсь у неї щораз дужче. І нехай ця бісова баба тільки спробує стати йому на заваді, змете до дідька, де їй і місце.

Ситі й хмільні гості та господарі підіймалися з-за столу. Отець Сава вже мріяв, як солодко засне зараз на перині, під теплою ковдрою, міцним сном праведника, якому явив Господь свою милість, і солодко потягнувся.

– Ну, тепер не гріх і поспати!

Полковник лупнув п’яними, почервонілими очима.

– Як спати? Та ви, батечку, ображаєте! Хто ж це спить на Різдво? Зроду-віку я такого не робив, бо це час, призначений для колядування, і тому зараз ми поїдемо по Диканьці вашій колядувати.

Красногляд прокашлявся.

– Та то ж ви, молоді, колядувати ласі, а я вже втомився, не ті літа, Мироне Карповичу, на жаль, вже не ті літа, усе минулося. – Він майнув рукою. – Ех, та що там казати, а ви вже їдьте, розважтеся.

Ковальський ухопив за руку Марту.

– А Мартуню з нами відпустите?

– Аякже, он і Данило, й Панас із вами, еге, хлопці? – відказав, немов медом помазав, отець Сава, зловтішно споглядаючи на панну Марію, яка при цих словах покривила лице своє довгоносе так, мов кислиць скуштувала. – А ви, Маріє Карпівно, поїдете?

– Ні, я не маю бажання брати участі в сьому холопському гулянні, – пихато відгукнулась вона й повагом вийшла зі світлиці, мабуть, спати.

– От відьма, – просичав їй услід полковник і голосно вигукнув: – Полк, за мною! Гайда колядувати!

Яке то було колядування, Марта згадувала з огидою ще не один день. Геть захмелілий полковник ще в санях горланив, як дурень, колядки, а сани ті мчали по Диканьці в супроводі гайдуків, змушуючи люд обертатися вслід із подивом та глузуванням. Данило підспівував гостеві тихенько, а Марта сиділа, немов мертва, соромлячись полковника.

Колядувати за Даниловою забаганкою подалися вони до отця диякона. Ступаючи у двір нерівною ходою та похитуючись, пан полковник закугикав, мов невиспаний півень:

– А хай йому грець, забув, – пробубонів він, гикнув та й завалився спокійно на руки вірних своїх гайдуків і солодко захропів.

Марта зачервонілась від сорому, а отець диякон голосно розсміявся.

– Ох і пан полковник, от так молодець!

Гайдуки мовчки віднесли господаря до саней, а брати стали реготати, глузуючи з дияконом. Марта метнулася слідкома за гайдуками до саней, в яких уже смачно, з присвистом хропів полковник і щось бурмотів.

– Дозвольте, панночко, – почула вона зовсім поряд гарний чоловічий голос і, обернувшись, побачила просто перед собою високого червонолицього з морозу та чорновусого козака, що простягав до неї міцну руку, щоб допомогти сісти в сани.

Марта хитнула головою.

– Дякую.

Тепла, не зважаючи на чималий мороз, долоня торкнулась її руки, і Марта завважила на собі уважний погляд темних очей козака. Завважила, та зосталась байдужою, хоч чоловік був досить вродливий і молодий.

Козак прокашлявся.

– А за полковника, панночко, не хвилюйтеся. Не вперше йому отак напитися трапляється, ми вже звикли. До ранку буде як новий.

Марта зупинила на ньому погляд своїх чорних очей.

– А я дякуватиму Богові, якщо він узагалі не проспиться та й ніколи не прокинеться вже!

Гайдук здригнувся, зачувши в словах її неприховану ненависть, позирнув ще уважніш, але сказати нічого не сказав, бо до саней підійшли брати Мартині, і він відійшов геть, глипнувши наостанок пильним та цікавим оком на напружену, застиглу біля полковника Марту.

Вдома чекала на неї стурбована мати, яка відразу ж заходилася поїти дочку гарячим відваром шипшини й вкладати в ліжко, боючись, аби не захворіла Марта знову. Однак ненависть, що темнила зараз серце, неначе додавала сил її недужому тілу. І зростало, дужчало в ній пекуче бажання помститись батькові, за все помститись, і за Микиту, й за дитя, і за п’яницю оцього огидного, за якого батько її сватає.

Васса розплела її товсту косу.

– І як воно, доню, поколядувалося?

Вуста Мартині склалися в злу посмішку.

– Як поколядувалося, мамо? Ганебно поколядувалось, отець Назарій мало живота не надірвав, регочучи з поважного пана полковника, який звалився, навіть колядки не доспівавши, і гайдуки віднесли його до саней.

Васса тільки зітхнула.

– Донечко.

Марта палахнула поглядом.

– І за сього старого пияку батько, аж труситься, бажає спровадити мене заміж. – Вона пройшлася спочивальнею, глянула на ліжко, на якому гинула її дитина, і відчула, як повертається життя до її тіла, гаряче, справжнє дихання життя. Повертається, хоча б для того, щоби помститися. – Дарма, матусю, він ще гаряче пожалкує про те, я таким соромом вмию його чесне ймення!..

Мати налякано захрестилася, з жахом слухаючи слова доньчині й не знаючи, чи ж радіти їй з того, що пусті, погаслі очі Марти знов запалюються вогниками життя, – не для щасливого ж бо життя, не для кохання, а для помсти.

– Донечко, гріх же мститися.

Марта роздратовано знизала плечима.

– Мамо, не лякайте мене гріхом.

– Але ж людина, яка грішить, проклята…

– А я й так проклята, – заперечила Марта, поблискуючи очима. – Чи ви гадаєте, що батько не прокляв уже мене? Хочете почути його прокльони? Та варто ж мені тільки словечком обмовитись, що хоч ріжте мене, а полковнику я не віддамся, так закляне, що й земля здригнеться.

Васса заплакала.

– Мартуню, донечко.

Марта присіла на ліжко.

– Не треба, мамо, втомилась я вже, спати хочеться. Я свого не полишу, хоч би й ви прокляли душу мою окаянну.

– Що ти, доню, – злякалася Васса, відсахнувшись назад. – Та хіба зможу я чого поганого тобі побажати? Та серце моє що Божий день обливається за тебе кривавими слізьми. І не клясти, а тільки молитись я можу, аби Господь змилувався над доленькою твоєю.

Марта похитала головою.

– Не змилується. Батько не дозволить!

– Нечистий твого батька плутає, доню.

– Та який вже там нечистий, мамо. Він сам як той нечистий, дарма, що ієрей! Та ви очі його бачили, коли кинувся він мене давити? То ж не людські були очі, а звіра лютого, вихідця з якогось з пекла, тієї сили, котра губить людей. Він же одержимий, мамо.

– Що ти, він же ієрей!

– Поганий з нього ієрей!

– Господи, Марто, та де ж ти навчилась такого говорити про рідного батька? Та ще про батюшку! Отямся, доню, допоки Господь не покарав тебе за такі страшні слова.

– А мене вже й так покарано!

– Марто!

– Все, мамо, годі. – Марта прилягла на перину, вкрившись ковдрою. – Я не хочу посваритися ще й з вами. І спати хочу, справді хочу, мабуть, починаю одужувати, коли на сон потягнуло, як ви колись казали.

Васса поцілувала доччину голівку.

– Спи, доню, і нехай Господь залікує твою душевну рану.

І Марта справді заснула, солодко та міцно.

Назавтра, коли вона вийшла до сніданку, її ледве можна було впізнати, бо бліде личко порожевіло та посвіжішало, чого годі було сказати про полковника Ковальського. Той прокинувся геть пом’ятий та невдоволений і набундючено сидів над кухлем із огірковим розсолом, сьорбаючи його потрошку, коли до світлиці, м’яко ступаючи в шкіряних сап’янцях, увійшла посвіжіла Марта. Де й поділось те його похмілля, тільки зиркнув на неї, враз із місця зскочив і молодикуватим півнем кинувся до неї.

– Марто Савівно, ви сьогодні просто надзвичайні.

– Дякую.

Сестра його спохмурніла, але змовчала. За два дні полковник вже мав від’їжджати до Батурина, і Красногляд увесь мало не дрижав, чекаючи від нього найважливіших слів, але полковник мовчав, мов у рота води набрав. А Красногляд починав нервуватися, бо єством своїм відчував, що травить Ковальського супроти шлюбу з Мартою сестриця його нечестива, і хоча й далі був досить люб’язний із нею, ледве стримував гнів свій супроти баби негідної. А полковник усе частіше хмурився, розмірковував щось про себе, і нарешті перед самим від’їздом звернувся до панотця Сави.

– Батюшко, прошу вас не образитись, але я маю намір просити вас віддати за мене донечку вашу, любу Марту Савівну. – Він помовчав, знову спохмурнівши. – Я розумію, що, як виражається моя сестра, зовсім не пасую до такої красуні, як ваша донька, але Марта Савівна викликала в моїм серці давно заснулі почуття, і я б радо взяв її за дружину.

Отець Сава ледь стримав полегшене зітхання й урочисто, мов на відправі, промовив:

– А мені, полковнику, буде втішно мати такого зятя, як ви.

Ковальський швидко й непевно всміхнувся.

– Вірю, батюшко, вірю. Та ж чи погодиться люба Марта Савівна віддатися за мене? Чи погодиться сприйняти мої почуття, бо ж роки…

– Любий Мироне Карповичу, – усміхнувся Красногляд, подумки святкуючи перемогу над бісовою бабою панною Марією, – Марта в мене навчена слухатись батьківської волі, можете не хвилюватись.

Ковальський звеселішав.

– Не маю вірити своєму щастю.

– Запевняю вас, що се так.

– То я можу засилати сватів?

Красногляд перехрестився.

– Та любий же Мироне Карповичу, хоч зараз робіть се, і будьте певні, Марта власноруч подасть вам вишиті рушники.

Щасливий Ковальський від’їхав до Батурина, пообіцявши за тиждень надіслати сватів, а там і з весіллям не баритись, бо ж він є чоловік військовий, на службі при панові гетьмані, а йде війна, він може знадобитися військові будь-якої хвилини, і так засидівся вдома. Та отець Красногляд із того поспіху тільки радів. І полковник від’їхав, забравши з собою невдоволену сестру, котра холодно попрощалася з Красноглядами.

– Бувайте здорові, – вичавила вона скрізь стиснуті зуби, і всілася в сани, негарна, замотана в хутра, відвернувши своє лице невиразне.

Полковник поцілував Мартині пальчики, проникливо зазирнув у чорні очі, в яких горів вогонь незрозумілого почуття, і зітхнув.

– До скорої зустрічі, люба Марто Савівно. Бувайте здорові й хоч трішки згадуйте про мене.

Марта прохолодно всміхнулась.

– Згадаю.

– Дякую! – Знову палкий поцілунок Мартиної ручки, і полковник по-молодечому застрибнув у сани та наказав візникові рушати. Гайдуки засвистіли, взявши сани під варту, і попереду виступив той самий чорноокий. Глипнули на Марту з-під хутряної шапки його уважні очі, запалали вогнем потайним, зустрівшись із поглядом дівочим, і зникли у сніговій імлі.

* * *

Андрій Ковальський вертав додому.

Натомлений доволі довгою важкою дорогою, виснажливим, песячим життям вояки, вертав він додому з Волині, де стояв його полк, і гріла лишень думка його про те, що пан гетьман, який любив Андрія як сина, обіцявся дати йому невдовзі звання полковника. Так, любили його ясновельможна милість Андрія, мов батько любили, а може, й дужче від батька, бо батькова любов, та й стосунки з ним, усе життя були для Андрія досить болючі.

Утім, гадати про ті взаємини не бажалося, вистачало гадок і про Оксану, чарівну, але зрадливу дружину, яка стрибнула в чуже ліжко, лишень тиждень минув по весіллі з Андрієм. Тітка Марія плювалася вогнем і роздратованою змією шипіла за Андрієвою спиною, що привів додому справжню подобу матінки своєї. Андрій відмовчувався.