Читать книгу Янголи і демони - Дэн Браун - Страница 35

31

Оглавление

Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.

Що це я роблю, чорт забирай? думав Ленґдон. Треба було летіти додому, коли була можливість! Однак у глибині душі він знав, що такої можливості в нього не було ніколи.

Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бостона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилась сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.

Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де знаходиться викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.

Мистецтво.

Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилась на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів – Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб – це самі архітектурні споруди – Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano – безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.

– Дякую, що полетіли зі мною, – тихо мовила Вітторія.

Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою – дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження… жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.

Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була – у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.

– Американська галантність? – Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.

Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява. Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.

Вітторія дивилась на нього.

– Містере Ленґдон, ви вірите в Бога?

Такого запитаннячка він зовсім не чекав. Щирість у голосі Вітторії обеззброювала навіть більше, ніж суть її слів. Чи вірю я в Бога? Він сподівався на легшу тему для розмови під час польоту.

Духовна загадка, подумав Ленґдон. Так називають мене друзі. Ленґдон багато років вивчав релігію, однак сам не був релігійною людиною. Він поважав глибину віри, доброчинність церков, силу, що її релігія дає стільком людям… Однак щоб по-справжньому «повірити», треба беззастережно відкинути сумніви, а це для його аналітичного розуму завжди було понад силу.

– Я хочу вірити, – почув він свій голос.

– То чому ж не вірите? – У запитанні Вітторії не прозвучало пі докору, ні виклику.

– Не все так просто, – хмикнув він. – Щоб вірити, треба розумом прийняти чудеса – непорочні зачаття і божественні втручання. Крім того, є ще норми поведінки. Біблія, Коран, священні книги буддистів… Усі релігії вимагають здебільшого того самого – і обіцяють однакову кару за недотримання вимог. Тобто якщо я не житиму за певними правилами, то потраплю до пекла. Не уявляю Бога, який би керував саме так.

– Сподіваюсь, ви не дозволяєте своїм студентам так само безсоромно ухилятися від запитань.

– Що? – сторопів Ленґдон.

– Містере Ленґдон, я не запитувала, чи вірите ви в те, що говорять про Бога люди. Я запитала, чи ви вірите в Бога. Це різні речі. Святе Письмо – це оповіді… легенди й історія намагань людини зрозуміти власну потребу в сенсі буття. Я не прошу вас коментувати писемні джерела. Я запитую, чи вірите ви в Бога. Коли лежите під зоряним небом, чи відчуваєте присутність вищої сили? Чи вірите усім єством, що у вас перед очима – творіння руки Господа? – Ленґдон задумався. – Я занадто цікава, – вибачилась Вітторія.

– Та ні, я просто…

– Ви ж, мабуть, обговорюєте зі своїми студентами проблеми віри.

– Безперервно.

– І, здається мені, завжди постаєте в ролі адвоката диявола? Весь час підливаєте оливи до вогню?

– Ви, мабуть, теж викладачка, – усміхнувся Ленґдон.

– Ні, але я вчилася в майстра. Мій батько міг обстоювати обидві сторони стрічки Мьобіуса.

Ленґдон розсміявся, уявивши хитромудру фігуру, яку називають стрічкою Мьобіуса, – перекручену смужку паперу зі склеєними докупи кінцями, яка насправді має лише одну сторону. Уперше Ленґдон бачив цю однобоку конструкцію на гравюрах Ешера.

– Можна вас про щось запитати, міс Ветро?

– Називайте мене Вітторією. Від міс Ветри я почуваюся старою.

Він подумки зітхнув, раптом відчувши власний вік.

– Вітторіє, мене звуть Роберт.

– Ви хотіли щось запитати.

– Так. Як науковець і донька католицького священика, що ви самі думаєте про релігію?

Вітторія замислилась, відкинула з очей пасмо волосся.

– Релігія – це як мова або одяг. Ми тяжіємо до тих традицій, у яких нас виховали. Хоч урешті-решт усі проголошуємо те саме. Що життя має сенс. Що ми вдячні тій силі, яка нас створила.

Таке трактування Ленґдона заінтригувало.

– То ви стверджуєте, що релігія залежить тільки від місця народження?

– Хіба це не очевидно? Подивіться на зони поширення різних релігій у світі.

– Отже, віра – це випадковість?

– Не думаю. Віра універсальна. Випадкові тільки способи її інтерпретації. Хтось із нас молиться Ісусові, хтось вирушає до Мекки, а хтось досліджує субатомні частинки. Так чи інакше, усі ми шукаємо істини – тієї, що більша від нас.

Ленґдон хотів би, щоб його студенти вміли висловлюватися так само чітко. Та що там студенти! Він і сам був би не проти висловлюватися так само чітко.

– А як же Бог? – запитав він. – Ви вірите в Бога?

Вітторія довго мовчала.

– Наука каже мені, що Бог мусить існувати. Мій розум каже, що я ніколи не зрозумію Бога. А серце каже, що я й не повинна розуміти.

Коротко і ясно, подумав Ленґдон.

– Отже, ви вірите, що Бог існує, але ми ніколи Його не зрозуміємо.

Її, – усміхнувшись, уточнила вона. – Ваші корінні американці мали рацію.

– Матінка Земля, – хмикнув Ленґдон.

– Гея. Планета – це організм. Усі ми – клітини, що мають різне призначення. І, однак усі ми пов’язані. Служимо одне одному. Служимо цілому.

Дивлячись на неї, Ленґдон відчув, як у нього в душі щось ворухнулось. Щось, чого він не відчував уже довгий час. У її очах була заворожлива ясність… а в голосі дивовижна чистота. Він був зачарований.

– Містере Ленґдон, дозвольте запитати вас іще щось.

– Роберт, – нагадав він. Від містера Ленґдона я почуваюся старим. Я й справді старий!

– Скажіть, Роберте, якщо не секрет, як так сталося, що ви зацікавилися ілюмінатами?

Ленґдон на хвильку задумався.

– Насправді це сталося через гроші.

Вітторія була розчарована.

– Гроші? Тобто ви маєте на увазі консультації?

Ленґдон розсміявся, усвідомивши, як це пролунало.

– Ні, ні. Я мав на увазі гроші в сенсі банкноти. – Він поліз до кишені і витягнув кілька банкнот. Знайшов серед них один долар. – Ілюмінати мене заінтригували, коли я довідався, що американські банкноти рясніють їхніми символами.

Вітторія примружилась, очевидно, не знаючи, чи варто сприймати це серйозно.

Ленґдон простягнув їй однодоларову купюру.

– Подивіться на зворотний бік. Бачите ліворуч велику державну печатку?

Вітторія перевернула купюру іншим боком.

– Тобто піраміду?

– Піраміду. Знаєте, що спільного між пірамідами й історією США? – Вітторія знизала плечима. – Отож. Анічогісінького.

Вітторія наморщила чоло.

– То чому центральний символ на вашій державній печатці – піраміда?

– Темний епізод історії, – відповів Ленґдон. – Піраміда – це окультний символ, який означає сходження вгору, до найвищого джерела просвітлення. Бачите, що зображено над нею?

Вітторія уважно подивилась на банкноту.

– Око всередині трикутника.

– Це має назву тринакрія. Скажіть, ви бачили таке око в трикутнику ще десь?

Вітторія помовчала.

– Здається, бачила, але я не впевнена…

– Його можна побачити в масонських ложах по всьому світу.

– То це масонський символ?

– Насправді навіть не масонський. Це символ ілюмінатів. Вони називають його «сяючою дельтою». Це щось на кшталт заклику до просвітленої зміни. Око символізує здатність ілюмінатів усюди проникати і за всім спостерігати. Сяючий трикутник означає просвітлення. І, крім того, трикутник – грецька літера дельта, математичний символ, який означає…

– Зміну. Перехід.

Ленґдон усміхнувся:

– Я забув, що розмовляю з науковцем.

– Тобто ви хочете сказати, що велика державна печатка США – це заклик до просвітленої, всевидющої зміни?

– Дехто називає це новим світовим ладом.

Вітторія була вражена. Вона знову подивилась на банкноту.

– Під пірамідою написано Novus… Ordo…

– Novus Ordo Seclorum, – підказав їй Ленґдон. – Це означає новий світський лад.

– Світський, тобто нерелігійний?

– Нерелігійний. Ці слова не тільки чітко окреслюють мету ілюмінатів, а й різко суперечать фразі, що поряд. Ми віримо в Бога.

– Але як усі ці символи могли опинитися на наймогутнішій валюті світу? – занепокоїлась Вітторія.

– Більшість науковців вважають, що це сталося завдяки віце-президентові Генрі Воллесу. Він був масоном вищого рангу і, безумовно, мав зв'язки з ілюмінатами. Ніхто не знає, чи він зробив це свідомо як один з ілюмінатів, чи несвідомо, просто під їхнім впливом. Але такий зразок державної печатки запропонував президентові саме Воллес.

– Як? Як міг президент погодитися…

– Цим президентом був Франклін Рузвельт. Воллес просто сказав йому, що Novus Ordo Seclorum означає новий курс.

– І Рузвельт більше нікого не попросив подивитися на цей символ, перш ніж доручити скарбниці його друкувати? – Вітторія не дуже вірила.

– Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.

– Брати?

– Зазирніть до підручника історії, – усміхнувшись, порадив Ленґдон. – Франклін Рузвельт був відомим масоном.

Янголи і демони

Подняться наверх