Читать книгу Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз - Страница 4

(1)

Перша бесіда Міллігана зі спеціалістом Південно-західного центру відбулася 31 січня 1978 року. Психологом виявилася Дороті Тернер, тендітна жіночка із сором’язливим, майже боязким виразом обличчя. Коли сержант Вілліс увів Міллігана до кімнати, вона звела погляд.

Перед нею був привабливий юнак понад метр вісімдесят на зріст, одягнений у блакитну тюремну робу. У нього були вуса й довгі бакенбарди, але його очі були очима наляканої дитини. Побачивши її, він було здивувався, проте вмостився на стільці навпроти неї, склав руки на колінах і всміхнувся їй.

– Пане Міллігане, – почала вона, – мене звуть Дороті Тернер. Я приїхала сюди з Південно-західного громадського центру психічного здоров’я, щоб поставити вам кілька запитань. Де ви зараз мешкаєте?

Він озирнувся довкола і мовив:

– Тут.

– Назвіть ваш номер соціального страхування.

Юнак насупився й надовго замислився, роздивляючись підлогу, жовті бетонні стіни і бляшану попільничку на столі. Він прикусив ніготь, а потім почав вивчати задирки на пальцях.

– Пане Міллігане, – знову звернулася до нього жінка, – я зможу вам допомогти, тільки якщо ви зі мною співпрацюватимете. Аби я могла зрозуміти, що з вами діється, ви маєте відповідати на мої запитання. Тож який ваш номер соціального страхування?

– Я не знаю, – стенув плечима юнак.

Вона зазирнула до своїх нотаток і зачитала вголос цифри.

Співрозмовник похитав головою.

– Це не мій. Напевно, це номер Біллі.

Вона рвучко підвела голову.

– А ви ж хіба не Біллі?

– Хто, я? Та ні, – відповів той.

– Стривайте-но, хто ж ви, як не Біллі? – спохмурніла вона.

– Я Девід.

– Гаразд, а де тоді Біллі?

– Він спить.

– Де спить?

Юнак показав собі на груди і пояснив:

– Біллі там. І він спить.

Дороті Тернер зітхнула, опанувала себе і терпляче проказала:

– Мені треба поговорити з Біллі.

– Артур вам цього не дозволить. Біллі спить, і Артур його не будитиме, бо якщо Біллі прокинеться, то спробує себе вбити.

Вона довго вдивлялася в молодика, не знаючи, як реагувати. Він говорив і поводився, наче дитина.

– Так, зажди-но. Поясни мені, що ти маєш на увазі.

– Не можу. Я вже й так зробив помилку. Про це не можна було нікому розповідати.

– Чому ні?

– Інші на мене розсердяться. – У голосі юнака вчувалася паніка.

– То тебе звуть Девід?

Він кивнув.

– А хто такі «інші»?

– Не скажу.

Психолог легенько побарабанила пальцями по столі.

– Девіде, ти маєш усе мені розповісти. Тільки тоді я зможу чимось тобі допомогти.

– Ні, – відповів той. – На мене розгніваються і більше не пускатимуть на сцену.

– Все одно тобі потрібно з кимось поговорити. Адже тобі страшно, хіба ні?

– Так, – підтвердив хлопець, і в його очах забриніли сльози.

– Ти мусиш мені довіритися, Девіде. Розкажи, що коїться, і я зможу тобі допомогти.

Він довго й напружено розмірковував, але врешті-решт стенув плечима.

– Я вам усе скажу, але тільки якщо ви пообіцяєте нікому на світі не видавати цю таємницю. Ніколи-ніколи.

– Гаразд, – погодилася Дороті Тернер. – Я обіцяю нікому не розповідати.

– Нізащо в житті?

Вона кивнула.

– Заприсягніться.

– Присягаюся.

– Гаразд, – сказав юнак. – Тоді слухайте. Сам я не дуже багато знаю. Тільки Артуру відомо все. Як ви й казали, мені страшно. Це тому що я часто не розумію, що відбувається.

– Скільки тобі років, Девіде?

– Вісім, скоро буде дев’ять.

– А чому саме ти прийшов зі мною розмовляти?

– Та я навіть не знав, що виходжу на сцену. Хтось із наших у в’язниці поранився, і я вийшов узяти на себе біль.

– Не поясниш, що це означає?

– Артур каже, що я – хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену і приймаю весь біль.

– Звучить жахливо.

– Це дуже несправедливо, – закивав хлопець зі сльозами на очах.

– А що таке «сцена», Девіде?

– Це Артур її так назвав, коли пояснював нам, як усе працює. Це така велика пляма білого світла, ніби на сцені під світлом софітів. Усі стоять довкола неї і спостерігають або сплять у своїх ліжках. А той, хто ступає на сцену, під світло софітів, виходить у зовнішній світ. Артур каже так: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».

– А хто ж ті інші люди?

– Та їх багато. Я всіх і не знаю, тільки декого. Ой, ні, – перехопило йому подих.

– Що сталося?

– Я розпатякав вам про Артура! Мені за це буде непереливки.

– Все гаразд, Девіде. Я ж пообіцяла не розкривати твою таємницю.

Він скулився на своєму стільці.

– Я більше не можу говорити. Мені лячно.

– Добре, Девіде. На сьогодні досить. Але завтра я знову до тебе завітаю.

Вийшовши з в’язниці округу Франклін, Дороті Тернер зупинилась і щільніше закуталась у пальто, захищаючись від пронизливого вітру. Вона йшла сюди, сподіваючись побачити молодого злочинця, який симулює божевілля, аби уникнути покарання. Вона геть не очікувала зіткнутися з тим, чому сьогодні стала свідком.

(2)

Коли наступного дня Мілліган увійшов до кімнати, Дороті Тернер помітила, що його поведінка змінилася. Він сів на стілець, підтягнувши коліна до підборіддя, і почав гратися зі своїми черевиками, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Вона запитала, як він сьогодні почувається.

Юнак відповів не одразу. Спершу він оглянув усе довкола, час від часу зиркаючи на жінку перед собою, мовби вперше її бачив. Тоді похитав головою і сказав із акцентом кокні:

– Чо’ все таке гучне? Ви. Всі ці звуки. Я не втямлю, шо тут робицця.

– Ти якось дивно говориш, Девіде. Це що, якийсь акцент?

Він стрельнув на неї бешкетним поглядом.

– Я не Девід, я Крістофер.

– Куди ж подівся Девід?

– А Девід напартачив.

– Що ти маєш на увазі?

– Всі на нього зляцця, бо він розпустив язика.

– Поясни, будь ласка.

– Нє, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девід.

– А чому Девід у халепі? – запитала психолог, спохмурнівши.

– Бо все вибовкав.

– Що ж він таке вибовкав?

– Ви самі знаєте шо. Він роздзвонив таємницю.

– Що ж, гаразд. А ти можеш розповісти мені трохи про себе, Крістофере? Скільки тобі років?

– Тринаццять.

– Маєш якісь улюблені заняття?

– Я трохи вмію грать на ударних, але краще за все я граю на губній гармоніці.

– А звідкіля ти родом?

– З Англії.

– У тебе є брати чи сестри?

– Є сестра, Крістін. Їй три рочки.

Психолог уважно спостерігала за юнаком, поки він відповідав їй на своїй виразній говірці кокні. Хлопець тримався відкрито, щиро і безтурботно, анітрохи не скидаючись на індивіда, з яким вона розмовляла вчора. Мілліган мусив бути до біса здібним актором.

(3)

4 лютого Дороті Тернер утретє прийшла до в’язниці. Молодик, який увійшов до кімнати, поводився геть інакше, ніж під час попередніх двох бесід. Невимушено відкинувшись на спинку стільця, він зміряв її гоноровим поглядом.

– Як у тебе справи? – запитала вона, майже побоюючись того, що може почути у відповідь.

– Нівроку, – стенув плечима юнак.

– А як поживають Девід і Крістофер?

Він глипнув на неї з-під насуплених брів.

– Послухайте, пані, я навіть не знаю, хто ви така.

– Я тут для того, щоб тобі допомогти. Давай поговоримо про те, що відбувається.

– Трясця, та я й гадки не маю, що відбувається.

– Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми розмовляли позавчора?

– Та де там! Я вас уперше в житті бачу.

– Ти можеш мені сказати, як тебе звуть?

– Томмі.

– А прізвище?

– Просто Томмі.

– Скільки тобі років?

– Шістнадцять.

– Не розповіси мені трохи про себе?

– Пані, я з незнайомцями не балакаю, тож облиште мене.

Вона ще зо чверть години силкувалася розговорити юнака, проте Томмі відмовчувався. Вийшовши з окружної в’язниці, Дороті Тернер якийсь час просто спантеличено стояла на вулиці, розмірковуючи про Крістофера і про те, що вона заприсягнулася Девідові ніколи не розголошувати його таємницю. Зараз вона розривалася між своєю обіцянкою й усвідомленням того, що адвокати Міллігана повинні дізнатися правду. Згодом вона зателефонувала до офісу громадського захисту і попросила покликати Джуді Стівенсон.

– Слухайте, – почала вона, коли Стівенсон узяла слухавку, – я наразі не можу вам багато розповісти, але якщо ви не читали книгу «Сивіла»[4], то негайно купіть собі примірник.

Джуді Стівенсон, здивована дзвінком від психолога, того ж вечора придбала примірник «Сивіли» у м’якій палітурці й почала читати. Зрозумівши, про що йдеться у книжці, вона відкинулася в ліжку на подушки і задивилась у стелю, мізкуючи: «Отакої! Розлад множинної особистості? Невже Тернер саме на це натякає?» Вона пригадала, як Мілліган тремтів під час процедури впізнання і як за інших зустрічей він зненацька ставав балакучим і переконливим, кмітливим і дотепним.

Вона завжди припускала, що мінливість його поведінки пояснюється депресією, проте зараз згадала розповіді сержанта Вілліса про хитрого суб’єкта, що вислизав з усіх можливих гамівних сорочок, і зауваги медбрата Раса Гілла про те, що часом їхній підопічний виявляв надлюдську силу. В голові адвоката відлунювали слова Міллігана: «Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують. Я нічого про це не знаю».

Джуді вже було хотіла розбудити свого чоловіка, щоб усе обговорити, але вона й так знала, що сказав би Ал. Те саме, що й будь-хто інший, кому вона наважилась би переповісти хід своїх думок. За понад три роки, що вона пропрацювала в офісі громадського захисту, дівчина жодного разу не стикалася з випадком, бодай віддалено схожим на Мілліганів. Вона вирішила навіть Ґері поки що нічого не казати. Спершу їй необхідно було самій усе перевірити.

Наступного ранку вона зателефонувала Дороті Тернер.

– Розумієте, – сказала вона, – я бачусь і розмовляю з Мілліганом уже протягом кількох тижнів. Іноді він поводиться химерно. У нього спостерігаються зміни настрою. Він має імпульсивну вдачу. Однак я не помітила настільки суттєвих розбіжностей у його поведінці, щоб можна було рішуче провести паралелі зі справою, описаною в «Сивілі».

– Мене вже кілька днів дещо мучить, – відповіла Тернер. – Я заприсяглася нікому про це не розповідати і поки що дотримувала слова. Єдине, що я зробила, це порадила вам почитати ту книжку. Але я спробую переконати хлопчину, щоб він дозволив розкрити вам його таємницю.

Джуді нагадала собі, що її співрозмовниця працює в Південно-західному центрі, який дотепер майже завжди підтримував сторону обвинувачення.

– Робіть усе, що вважаєте за потрібне, – мовила вона. – І дайте знати, якщо від мене щось знадобиться.

Коли Дороті Тернер прийшла до Міллігана вчетверте, він знову постав перед нею в подобі Девіда, маленького переляканого хлопчика, з яким вона познайомилася під час першої бесіди.

– Я знаю, що пообіцяла нікому не відкривати твою таємницю, – сказала вона, – але я мушу про все розповісти Джуді Стівенсон.

– Ні! – зойкнув він, схопившись на ноги. – Ви заприсяглися! Якщо ви розкажете все пані Джуді, вона мене більше не любитиме.

– Авжеж любитиме. Вона – твій захисник, і їй потрібно знати правду, щоб тобі допомогти.

– Але ви дали слово. А порушувати слово – це так само погано, як і брехати. Не можна нікому розповідати. Мені й так уже дісталося. Артур і Рейджен сердяться на мене за те, що я не втримав язика за зубами, і…

– А хто такий Рейджен?

– Ви пообіцяли. А виконувати обіцянки – це найважливіше, що є на світі.

– Невже ти не розумієш, Девіде? Якщо я не розкажу всього Джуді, в неї не вийде тебе врятувати. Тебе навіть можуть надовго кинути до в’язниці.

– Мені байдуже. Ви дали слово.

– Але…

Вона побачила, що його погляд зробився скляним, а губи заворушилися, мовби він говорив сам із собою. Потім він виструнчився на стільці, склав руки пучками пальців докупи і вп’явся в неї невдоволеним поглядом.

– Пані, ви не маєте права порушувати обіцянку, яку дали дитині, – процідив юнак із карбованим акцентом, притаманним лише британській аристократії. При артикуляції його щелепа ледве рухалася.

– Думаю, ми ще не зустрічалися, – сказала психолог і вчепилася в бильця крісла, щосили намагаючись приховати подив.

– Девід розповідав про мене.

– То ти – Артур?

Він підтвердив її здогадку бундючним кивком.

Вона набрала побільше повітря.

– Послухай, Артуре. Необхідно повідомити адвокатів про те, що відбувається.

– Ні, – відрізав той. – Вони вам не повірять.

– Чому б нам у цьому не пересвідчитися? Я приведу Джуді Стівенсон, вона з тобою познайомиться, і тоді…

– Нізащо.

– Це може врятувати тебе від ув’язнення. Я повинна…

– Я вам ось що скажу, пані Тернер, – почав юнак, нахиляючись до неї і свердлячи її зверхнім поглядом. – Якщо ви сюди когось приведете, то всі наші просто мовчатимуть і ви тільки виставите себе на посміховисько.

Просперечавшись із Артуром понад чверть години, жінка помітила, що його погляд знову затуманюється. Він відкинувся на спинку стільця, а коли знову нахилився до неї, голос його звучав інакше, а на обличчі був невимушений і доброзичливий вираз.

– Нічого нікому не розповідайте, – сказав хлопець. – Ви заприсяглись, а це святе.

– І з ким я говорю тепер? – прошепотіла вона.

– Мене звуть Аллен. Здебільшого це я спілкуюся з Джуді й Ґері.

– Але ж вони знайомі тільки з Біллі Мілліганом.

– Та ми всі відгукуємося на ім’я Біллі задля збереження таємниці. Хоча насправді Біллі спить, і то вже давно. Отже, так, пані Тернер… Ви не проти, якщо я називатиму вас Дороті? Матір Біллі також звуть Дороті.

– Ти сказав, що з Джуді й Ґері спілкуєшся здебільшого ти. А кого ще вони зустрічали?

– Томмі, хоча вони цього й не зауважили, бо ми з ним доволі схожі. Ви вже бачили Томмі. Це його не здатні стримати ані гамівні сорочки, ані наручники. Попри те що в нас із ним багато спільного, зі сторонніми зазвичай спілкуюся я. Томмі буває брутальним та саркастичним. На відміну від мене, він не надто добре ладнає з людьми.

– Кого ще зустрічали адвокати?

Юнак стенув плечима.

– Коли Ґері вперше прийшов запропонувати нам допомогу, він зустрів Денні. Той був наляканий і спантеличений. Він взагалі погано розуміє, що коїться. Йому лише чотирнадцять.

– А скільки тобі?

– Вісімнадцять.

Психолог зітхнула і похитала головою.

– Що ж, гаразд, Аллене. Ти начебто тямущий хлопець і маєш розуміти, що ви повинні звільнити мене від обіцянки. Необхідно, щоб Джуді й Ґері дізналися правду, бо тільки так вони зможуть належним чином захищати вас усіх у суді.

– Артур і Рейджен категорично проти, – відповів юнак. – Вони кажуть, що тоді люди вважатимуть нас психами.

– Але хіба це не краще, ніж опинитися за ґратами?

– Не мені вирішувати, – похитав головою хлопець. – Ми оберігали цю таємницю все своє життя.

– Тоді хто може це вирішувати?

– Гадаю, тільки всі гуртом. Артур – ватажок, але таємниця належить кожному з нас. Девід вам її розкрив, але вона не повинна вийти за межі цієї кімнати.

Дороті Тернер спробувала пояснити, що як психолог вона зобов’язана попередити адвокатів про таке важливе відкриття. Однак Аллен зазначив, що це жодним чином не гарантує перемоги в суді, зате якщо вся ця історія потрапить на шпальти газет, їхнє життя у в’язниці може перетворитися на пекло.

Потім до неї знову вийшов Девід, якого вона вже навчилася впізнавати за дитячою манерою поведінки. Він благав не порушувати дану йому обіцянку.

Вона забажала знову поговорити з Артуром, і той з’явився.

– А ви нівроку вперта, – озвався він, суплячи брови.

Вона почала його вмовляти і за певний час відчула, що він ось-ось капітулює.

– Я не люблю сперечатися з леді, – нарешті поступився він, зітхаючи й відхиляючись на спинку стільця. – Якщо ви вважаєте, що це конче необхідно, і якщо решта на це пристане, я даю свій дозвіл. Одначе ви мусите дістати згоду від кожного.

Чимало годин пішло на те, щоб розтлумачити ситуацію по черзі кожній із особистостей і переконати їх, що таємницю слід відкрити адвокатам. При цьому жінку знову і знову приголомшували трансформації, що відбувались у неї на очах. На п’ятий день вона зустрілася з Томмі, котрий демонстративно колупався в носі.

– Розумієш, я мушу поділитись інформацією з Джуді.

– Пані, ви можете робити все, що вам заманеться, мені на це начхати. Тільки відчепіться нарешті.

Аллен же поставив умову:

– Пообіцяйте не казати нікому, крім Джуді. І вона теж нехай більше нікому не розповідає.

– Згода, – відповіла психолог. – Запевняю, ти не пошкодуєш.

Того ж дня Дороті Тернер подалася з окружної в’язниці просто до офісу громадського захисту і поговорила з Джуді Стівенсон. Вона пояснила, які вимоги висунув Мілліган.

– Тобто я не можу нічого сказати Ґері Швайкарту?

– Мені довелося дати своє слово. Я тільки дивом витягла з нього згоду розповісти про все вам.

– Щось я скептично ставлюся до цієї історії, – зізналася Джуді.

– Нічого, – кивнула Тернер. – Те саме було й зі мною. Але, повірте, коли ви наступного разу побачитеся з вашим клієнтом, на вас чекає несподіванка.

(4)

Коли сержант Вілліс привів Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.

– Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? – запитала Тернер.

Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.

– Джуді, – врешті-решт сказала Тернер, – це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.

– Привіт, Денні. – Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.

Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:

– Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.

– Це зовсім не так, – запевнила Джуді. – Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?

Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.

– Денні чотирнадцять років, – відповіла замість нього Тернер. – Він художник.

– А що ти малюєш? – поцікавилася Стівенсон.

– Здебільшого натюрморти, – озвався Денні.

– А ті пейзажі, що поліція знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?

– Я не пишу пейзажів. Не люблю землю.

– Чому так?

– Не скажу, бо він мене вб’є.

– Хто тебе вб’є? – Вона й сама здивувалася, наскільки її захопила ця бесіда. Знала ж бо, що не можна в таке вірити. Твердо вирішила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спіймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.

Юнак заплющив очі, і по його щоках покотилися сльози.

Дедалі більше торопіючи від побаченого, Джуді спостерігала, як він мовби пішов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злітало ані звуку. Його погляд осклянів, а тоді знову став осмисленим. Юнак шарпнувся від несподіванки, почав озиратися довкола, та потім упізнав обох жінок і зрозумів, де перебуває. Він невимушено вмостився на стільці, закинув ногу на ногу і витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правій шкарпетці.

– Хтось має запальничку?

Джуді дала йому прикурити. Він глибоко затягнувся і видихнув угору цівку диму.

– Ну, що новенького? – кинув юнак.

– Можеш сказати Джуді Стівенсон, хто ти такий?

Він кивнув і пустив кільце диму.

– Я Аллен.

– Ми раніше зустрічалися? – запитала Джуді, сподіваючись, що тремтіння в її голосі не надто помітне.

– Декілька разів, коли ви або Ґері приходили поговорити про справу.

– Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Біллі Міллігана.

Він стенув плечима.

– Ми всі відгукуємось на ім’я Біллі. Так не доводиться нічого пояснювати. Але я ніколи не стверджував, що я Біллі. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.

– Можна мені поговорити з Біллі? – спитала Джуді.

– Це неможливо. Інші дбають, аби він постійно спав. Якщо його пустити на сцену, він укоротить собі віку.

– Чому?

– Він і досі боїться, що його скривдять. Окрім того, Біллі не підозрює про наше існування. Йому лише відомо, що він втрачає час.

– Тобто як це – втрачає час? – перепитала Джуді.

– Це з усіма нами відбувається. Ти собі у якомусь місці, займаєшся своїми справами. Аж раптом ти вже деінде і розумієш, що минув якийсь час, але не маєш і гадки, що трапилося.

Джуді похитала головою.

– Певно, це справжнє жахіття.

– Еге ж, звикнути до такого неможливо, – погодився Аллен.

Коли сержант Вілліс прийшов за в’язнем, Аллен усміхнувся йому.

– Це сержант Вілліс, – повідомив юнак співрозмовницям. – Він мені подобається.

Джуді Стівенсон вийшла за ворота в’язниці округу Франклін разом із Тернер.

– Тепер ви розумієте, чому я вас покликала, – сказала Дороті.

Стівенсон зітхнула.

– Я йшла сюди, вважаючи, що викрию шахрайство. І ось я переконана, що розмовляла з двома різними людьми. Тепер я розумію, чому інколи здавалося, ніби Мілліган сам не свій. Я завжди думала, що це просто зміни настрою. Треба розповісти про все Ґері.

– Не думаю, що Мілліган дозволить. Я ледве вмовила його відкритися вам.

– Мусить дозволити, – сказала Джуді. – Я не можу сама нести такий тягар.

Після відвідин в’язниці Джуді Стівенсон мовби засмоктало до буремного коловороту почуттів. Вона була приголомшена, сердита, збентежена. Вся ця історія була чудернацькою і немислимою. Проте у глибині душі жінка усвідомлювала, що починає в неї вірити.

Пізніше того ж дня Ґері зателефонував напарниці додому і повідомив, що з офісу шерифа надійшла звістка: Мілліган укотре намагався вчинити самогубство, розбивши голову об стіну камери.

– А знаєш, що цікаво? – запитав Ґері. – Я щойно гортав його досьє і збагнув, що сьогодні, 14 лютого, у нього був день народження. Хлопцю виповнилося двадцять три. До речі, сьогодні ще й День святого Валентина.

(5)

Наступного дня Дороті та Джуді сказали Алленові, що Ґері Швайкарту теж необхідно відкрити їхню таємницю.

– Аж ніяк!

– Ну ж бо, ти повинен погодитись, – наполягала Джуді. – Щоб витягнути тебе з-за ґрат, неминуче доведеться пояснювати ситуацію іншим людям.

– У нас була домовленість. Ви обіцяли мовчати.

– Знаю, – відповіла Джуді. – Та це вкрай важливо.

– Артур буде проти.

– Дай-но мені з ним поговорити, – попросила Дороті.

З’явився Артур, спопеляючи їх поглядом.

– Усе це стає надзвичайно марудним. Я волів би зосередитися на важливих роздумах і науковій праці. Ваші надокучання діють на мене виснажливо.

– Дозволь нам розповісти про все Ґері, – звернулася до нього Джуді.

– Ні в якому разі. Таємницю і так уже знає двоє людей, а це вдвоє більше, ніж слід.

– Але тільки так ми зможемо тобі допомогти, – переконувала Тернер.

– Пані, особисто мені допомога не потрібна. Девіду й Денні – можливо. Але то вже не мій клопіт.

– Хіба тобі геть байдуже до того, чи виживе Біллі? – не стрималася Джуді, розлючена зверхністю Артура.

– Авжеж, не байдуже, – відповів той. – Але яку ціну доведеться заплатити? Всі нас вважатимуть божевільними. Усе піде шкереберть. Ми й так оберігаємо життя Біллі, відколи він намагався стрибнути зі шкільного даху.

– Ти про що? – запитала Тернер. – Яким чином ви оберігаєте життя Біллі?

– Ми не даємо йому прокинутись.

– Невже ти не розумієш, що мовчанка може негативно вплинути на хід справи? – мовила Джуді. – Вибір стоїть між свободою і чималим терміном ув’язнення. Хіба не зручніше займатися роздумами і науковою працею поза стінами в’язниці? Чи тобі кортить повернутися до виправного закладу в Лебаноні?

Артур схрестив ноги, переводячи погляд то на Джуді, то на Дороті.

– Як же я не люблю вступати в суперечки з леді. Гаразд, я даю вам зелене світло, але за тієї ж умови, що й раніше: ви повинні спитати дозволу в решти.

За три дні Джуді Стівенсон переконала всіх відкритися Ґері Швайкарту.

Холодного лютневого ранку вона пішки дісталася від окружної в’язниці до офісу громадського захисту, налила собі філіжанку кави, пройшла до захаращеного кабінетика Ґері, сіла і приготувалася до непростої розмови.

– Отже, так, – почала вона, – нехай поки що не переводять на тебе телефонні дзвінки. Є розмова стосовно Біллі.

Коли вона закінчила оповідати про свої зустрічі з Дороті Тернер і Мілліганом, Ґері витріщився на неї так, ніби вона була несповна розуму.

– Я бачила це на власні очі, – наполягала Джуді. – Я розмовляла з ними всіма.

Її колега звівся на ноги і став походжати туди-сюди. Його скуйовджене волосся спадало на комірець, а мішкувата сорочка частково вилізла зі штанів.

– Та годі тобі, – протестував Ґері. – Це нісенітниці. Хлопець, безумовно, страждає на якийсь психічний розлад, тут я з тобою цілковито згоден. Але твою історію в суді не проковтнуть.

– Ходімо зі мною, і сам у всьому переконаєшся. Ти навіть не уявляєш… Я абсолютно впевнена, що все це правда.

– Гаразд. Однак відразу хочу тебе попередити: я в це не вірю. І обвинувачі не повірять. І суддя також. Я дуже високої думки про тебе, Джуді. Ти блискучий юрист і чудово розбираєшся в людях. І менше з тим, це шахрайство. Гадаю, тобі замилюють очі.

Наступного дня Ґері пішов з напарницею до в’язниці округу Франклін. Була третя година дня, й адвокат не планував затримуватися довше, ніж на півгодини. Він відкидав усю цю теорію як геть неймовірну. Проте коли він почав зустрічати одну особистість за іншою, його скепсис переріс у цікавість. Він зустрівся з боязким Девідом. Той згодом поступився місцем сором’язливому Денні, котрий пригадав, що вже бачився з Ґері – того лячного дня, коли його вперше притягли до в’язниці.

– Я не знав, що й думати, коли поліція зненацька увірвалася до будинку і заарештувала мене, – розповідав Денні.

– А чому ти сказав, що в приміщенні є вибухівка?

– Я такого не казав.

– Ти попередив офіцера, що все злетить у повітря.

– Ну, Томмі завжди наказує не чіпати його приладдя, бо воно може рвонути.

– А чому він таке каже?

– Самі в нього запитайте. Він добре тямить в електроніці. Весь час вовтузиться з дротами і тому подібним. Та штукенція належала йому.

Швайкарт поскубав себе за бороду.

– Майстер позбуватися будь-яких пут, та ще й знавець електроніки. Ану ж бо, чи можемо ми поспілкуватися з цим Томмі?

– Не знаю. Томмі розмовляє з людьми, тільки коли сам того схоче.

– А ти не можеш вивести його до нас? – поцікавилася Джуді.

– Нікого не можна вивести навмисне. Це відбувається саме собою. Я можу лише попросити його з вами поговорити.

– Давай, – заохотив Швайкарт, ховаючи усмішку. – Спробуй.

Здавалося, Мілліган повністю занурився в себе. Він пополотнів. Його очі оскляніли, наче тепер були звернені вглиб його єства. Губи юнака заворушилися, мовби той говорив сам із собою. Він випромінював таке напружене зосередження, що навіть атмосфера у тісній кімнатці наелектризувалася. Саркастична посмішка щезла зі Швайкартових вуст, і він затамував подих. Очі Міллігана проясніли й забігали по кімнаті. Він роззирнувся довкола, як людина, що прокидається від глибокого сну, і доторкнувся до правої щоки, ніби хотів переконатися в реальності своїх відчуттів. Після цього він бундючно відкинувся на спинку стільця і вп’явся поглядом у Джуді й Ґері.

Швайкарт видихнув. Побачене його вразило.

– Тебе звати Томмі? – звернувся він до юнака.

– А хто питає?

– Я твій адвокат.

– Особисто у мене немає адвоката.

– Тоді скажімо так: я той, хто допоможе Джуді Стівенсон витягнути з-за ґрат оцю тілесну оболонку, хоч хто б там її на себе нап’яв.

– Трясця, та мені не треба, щоб хтось мене звідкілясь витягав. Мене жодна в’язниця на світі не втримає. Я зможу втекти будь-якої миті, якщо мені заманеться.

Ґері зміряв його поглядом.

– Отже, це ти вислизаєш із гамівних сорочок. Тоді ти точно Томмі.

– Власною персоною, – знуджено відповів юнак.

– Ми з Денні розмовляли про коробку, напхану електронним начинням, яку поліція знайшла при обшуку помешкання. Він сказав, що вона твоя.

– Денні завжди був патякалом.

– Навіщо ти виготовив фальшиву бомбу?

– Хай йому грець, ніяка то не фальшива бомба! Хіба ж я винен, що тупоголові копи не здатні розпізнати «чорний ящик»?!

– Що-що?

– Те, що чули. «Чорний ящик». Це пристрій, за допомогою якого можна зламати телекомунікаційну мережу. Я просто експериментував – хотів обладнати телефон у машині. Я обмотав циліндри червоною ізоляційною стрічкою, а пришелепуваті копи вирішили, що то бомба.

– Але ти сказав Денні, що та коробка може вибухнути.

– Ой, на бога! Я завжди кажу це дрібноті, щоб вони не займали моїх речей.

– Звідки в тебе таке глибоке знання електроніки, Томмі? – поцікавилась Джуді.

– З книжок, – стенув плечима той. – Я самоук. Скільки себе пам’ятаю, мене завжди цікавило, як працюють різні речі.

– А як ти навчився вислизати з кайданів і пасток? – запитала вона.

– То Артур підкинув ідею. Хтось повинен був уміти виплутуватися з мотузок і тікати з того хліву, де нас лишали зв’язаними. Тож я навчився контролювати м’язи й суглоби рук. А згодом зацікавився різноманітними замками і засувами.

Швайкарт на мить замислився, а тоді запитав:

– А зброя теж належала тобі?

Томмі похитав головою.

– Тільки Рейджену дозволено брати до рук зброю.

– Дозволено? А хто визначає, що кому дозволено, а що ні? – озвалася Джуді.

– Ну, це залежить від того, де ми перебуваємо. Слухайте, мені набридло постачати вам інформацію. Це парафія Артура чи Аллена. От їх і розпитуйте, ясно? Я пішов.

– Стривай… – почала Джуді, але було вже запізно.

Очі юнака затуманились, а потім його поза змінилася. Він склав долоні пірамідкою, пучками пальців докупи. Коли він підвів голову, Джуді за виразом обличчя збагнула, що перед нею Артур. Вона відрекомендувала його Ґері.

– Прошу вибачення за поведінку Томмі, – сухо промовив Артур. – Він доволі відлюдькуватий юнак. Якби не його здібності до електроніки і відмикання всіляких замків, я, певно, давно заборонив би йому показуватись. Одначе його обдарування приносить неабияку користь.

– А в тебе які таланти? – запитав Ґері.

Артур самокритично змахнув рукою:

– Я всього лише аматор. Моя царина – біологія і медицина.

– Ґері розпитував Томмі про зброю, – звернулася до нього Джуді. – Її зберігання суперечило правилам умовно-дострокового звільнення, тобі про це відомо?

Артур кивнув.

– Тільки Рейджену дозволяється чіпати зброю. Це його привілей як хранителя люті. Втім, він має право застосовувати її лише для захисту і виживання. Свою надзвичайну силу він також може використовувати винятково для загального блага, нікому не завдаючи шкоди. Ви знаєте, що він уміє керувати концентрацією адреналіну у своїй крові?

– Він, скориставшись тими пістолетами, викрав і зґвалтував чотирьох жінок, – відкарбував Ґері.

– Рейджен нікого не ґвалтував, – заговорив Артур із крижаним спокоєм. – Я з ним розмовляв. Він скоїв кілька пограбувань, бо був у розпачі через купу несплачених рахунків. Рейджен зізнався, що привласнив гроші тих трьох дівчат у жовтні, але категорично заперечує будь-яку причетність до того, що сталося з жінкою в серпні, як і до зґвалтувань.

Ґері нахилився вперед, пильно вдивляючись в Артурове обличчя. Адвокат відчував, що його скепсис швидко тане.

– Але ж докази… – почав він.

– До дідька докази! Якщо Рейджен запевняє, що чогось не робив, так воно і є. Він не брехатиме. Може, Рейджен і крадій, але він не ґвалтівник.

– Ти кажеш, що розмовляв із Рейдженом, – промовила Джуді. – А як це у вас відбувається? Вголос чи подумки?

Артур сплів пальці.

– Буває по-всякому. Іноді це внутрішній діалог, непомітний для сторонніх. Але коли поруч нікого немає, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледів цю картину, то вирішив би, що ми геть з’їхали з глузду.

Ґері відхилився на спинку стільця, витягнув із кишені хустинку і витер чоло.

– Хто повірить у цю історію?

Артур поблажливо всміхнувся.

– Як я вже сказав, Рейджен ніколи не бреше, як і всі ми. Нас усе життя звинувачують у брехні, тож для нашого гурту стало справою честі ніколи не кривити душею. І байдуже, вірять нам чи ні.

– Але і правдою ви не поспішаєте ділитися, – зауважила Джуді.

– А замовчування правди – це та ж брехня, – додав Ґері.

– Ой, та невже? – промовив Артур, навіть не намагаючись приховати зневажливий тон. – Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання – і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна.

Ґері задумливо кивнув.

– Я матиму це на увазі. Та ми відхилилися від теми. Стосовно тієї зброї…

– Рейджен краще за інших знає, як розгортались події у дні, коли було скоєно ті три злочини. Чому б вам не поговорити з ним?

– Не тепер, – заперечив Ґері. – Може, іншим разом.

– Здається мені, що ви боїтеся з ним зустрітися.

Ґері стрільнув на юнака очима.

– А хіба ти не цього хотів? Чи ж не тому ти розповідав нам, який цей Рейджен жорстокий і небезпечний?

– Я не казав, що він жорстокий.

– А враження склалося саме таке, – мовив Ґері.

– Як на мене, вам необхідно познайомитися з Рейдженом, – сказав Артур. – Ви самі відімкнули цю скриньку Пандори. Гадаю, тепер ви повинні відчинити її остаточно. Але Рейджен не вийде до вас, якщо ви цього не бажаєте.

– А він захоче з нами говорити? – запитала Джуді.

– Питання в тому, чи хочете ви поговорити з ним.

Ґері усвідомив, що таки побоюється появи Рейджена.

– Я думаю, нам треба це зробити, – звернулася Джуді до колеги.

– Він вас не скривдить, – запевнив Артур, сухо всміхаючись. – Він знає, що ви тут для того, аби допомогти Біллі. Ми обговорювали це між собою і дійшли висновку, що тепер, коли нашу таємницю розкрито, ми всі маємо бути з вами цілковито відвертими. Як нам недвозначно розтлумачила пані Стівенсон, це наша остання надія врятуватися від в’язниці.

Ґері зітхнув і відкинув голову назад.

– Гаразд, Артуре. Я б хотів зустрітися з Рейдженом.

Артур узяв свого стільця і відніс його у найвіддаленіший кінець маленької кімнатки, щоб між ним і його співрозмовниками була якомога більша відстань. Він сів, і його погляд став розфокусованим, ніби він поринув у себе. Його вуста заворушились, а рука злетіла вгору і торкнулася щоки. Юнак зціпив щелепи, заворушився і змінив положення: доти він сидів виструнчившись, а тепер прийняв войовничу напівзігнуту позу готового до поєдинку борця.

– Тсе не добре було. Не добре було секрет розкривати.

Адвокатів приголомшив голос юнака: низький, хрипкуватий, із виразним слов’янським акцентом. Він прогуркотів у тісному приміщенні впевнено, владно і вороже.

Рейджен уп’явся в них пронизливим поглядом із-під насуплених брів. Напружений вираз геть змінив риси його обличчя.

– Девід помилку зробив. Я досі проти того, шчоб секрет розкривати.

Його акцент звучав неудавано. Мовлення юнака справді рясніло характерними шиплячими звуками, так притаманними людям, які виросли на теренах Східної Європи, згодом вивчили англійську мову, але так і не зуміли позбутись акценту.

– А чому ти не хочеш, аби всі дізналися правду? – запитала Джуді.

– Хто нам повірить? – буркнув він, стискаючи руку в кулак. – Усі скажуть, шчо ми є вар’яти. Шчо в тсьому доброго?

– Це може врятувати вас усіх від ув’язнення, – сказав Ґері.

– Як можливо таке? – гаркнув Рейджен. – Я не є дурень, пане Швайкарте. Політсія має докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричі грабував біля університету. Але тілько тричі. А інше, шчо про мене кажуть, то є брехня. Я не ґвалтівник. Я піду до суду і чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю діточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не є місце для малечі.

– Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? – поцікавилась Джуді.

– Тсе не є обов’язково, – відказав Рейджен. – Ми є зовсім різні люди.

Ґері гарячково скуйовдив волосся.

– Слухай, а коли Біллі – чи хто б то був – торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?

Рейджен підніс руку до чола.

– То є так. Але не я відчув біль.

– А хто ж тоді? – запитала Джуді.

– Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.

Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.

– То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?

– То був Біллі, – похитав головою Рейджен.

– Он як, – сказав Ґері. – А я думав, що Біллі постійно спить.

– Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я був проти. Я є захисник. Тсе є мій обов’язок. Може, Артур і мудріший за мене, але він є тілько людина. Він може робити помилки.

– І що трапилось, коли Біллі прокинувся? – запитав Ґері.

– Він озирнувсь довкола, побачив, шчо він у тюрмі, вирішив, шчо страшне шчось накоїв, і тому намагався себе вбити.

Джуді здригнулась.

– Бачте, Біллі нічого про нас не знає, – продовжував Рейджен. – У нього теє, як воно… амнезія. Він ішче у школі постійно втрачав час. Якось він виліз на дах і збирався стрибнути. Я його забрав геть зі стсени, шчоб уберегти. Відтоді він і спить. Ми з Артуром не даємо йому прокинутися для його ж безпеки.

– А коли все це сталось? – озвалася Джуді.

– Після його шістнадсятого дня народження. Пам’ятаю, він тоді шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.

– Боже милий, – мовив Ґері. – Він спав сім років?

– Він і зараз спить. Він прокидався лише на кілька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.

– А хто ж займався повсякденними справами всі ці роки? – поцікавився Ґері. – Ходив на роботу, з людьми говорив? Ніхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Міллігана був британський або російський акцент.

– Не російський, пане Швайкарте. Я є з Югославії.

– Вибач.

– Та то нічого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастіш Аллен або Томмі виходить.

– Вони просто приходять і йдуть, коли їм заманеться? – спитала Джуді.

– Я вам зараз усе поясню. Залежно від оточення й обставин за стсену відповідаю або я, або Артур. У тюрмі стсену контролюю я – вирішую, кого туди пускати, а кого ні, бо тюрма є небезпечне місце. Я захисник, тож у небезпечних місцях я маю повну владу. Якшчо ж небезпеки немає й ситуація вимагає розуму і логіки, тоді Артур є головним.

– І хто з вас контролює сцену зараз? – допитувався Ґері. Він спіймав себе на тому, що розгубив усю професійну незаангажованість і повністю захопився цим феноменом.

Рейджен стенув плечима й обвів очима кімнату.

– Ну, це ж є тюрма.

Двері несподівано розчахнулись, і Рейджен схопився зі стільця, зграбний, мов кіт, сторожкий і готовий оборонятись. Його руки завмерли в позиції, типовій для карате. Побачивши, що то всього-на-всього чийсь адвокат шукає вільну кімнату, Рейджен сів на місце.

Йдучи до в’язниці, Ґері збирався пробути зі своїм клієнтом хвилин п’ятнадцять, щонайбільше – півгодини, й легко вивести його на чисту воду. Коли за п’ять годин адвокат вийшов за ворота в’язниці, він був твердо переконаний у тому, що Біллі Мілліган страждає на розлад множинної особистості. Йдучи цього холодного вечора вулицею пліч-о-пліч із Джуді, Ґері усвідомив, що прокручує в голові абсурдну ідею – з’їздити до Англії чи Югославії й пошукати свідчення того, що Артур або Рейджен були колись реальними особами. Не те щоб він вірив у переселення душ чи одержимість, але, задумливо крокуючи вперед, Ґері мусив визнати: сьогодні в тій маленькій кімнатці він бачив абсолютно різних людей.

Він скосив очі на Джуді, яка йшла поруч, теж поринувши у приголомшену мовчанку.

– Гаразд, – озвався він. – Маю зізнатися, що мої думки і почуття в цілковитому сум’ятті. Я йому вірю. Гадаю, я зможу переконати і Джо Енн, коли вона запитає, чому я знову не вечеряв удома. Але як, у біса, ми переконаємо обвинувачів і суддю?

(6)

21 лютого лікарка Стелла Каролін, психіатр Південно-західного центру психічного здоров’я і колега Дороті Тернер, повідомила адвокатам Міллігана, що 10 березня, спеціально для того, аби обстежити їхнього підзахисного, приїде з Кентуккі лікарка Корнелія Вілбур, яка прославилась тим, що лікувала Сивілу, жінку з шістнадцятьма особистостями.

Готуючись до приїзду лікарки Вілбур, Дороті Тернер і Джуді Стівенсон узяли на себе непросте завдання переконати Артура, Рейджена і решту, що ті мають довірити свою таємницю ще одній людині. Жінкам знову знадобилося чимало годин на те, щоб умовити кожну особистість окремо. Вони вже були знайомі з Артуром, Алленом, Томмі, Рейдженом, Девідом, Денні і Крістофером, але ще не зустрічали Крістін, трирічну сестру Крістофера, а також самого Біллі – базову, або ж стрижневу, особистість, якій інші не давали прокидатись. Отримавши нарешті дозвіл розкрити таємницю іншим людям, Джуді й Дороті влаштували все так, аби група осіб, включно з головним обвинувачем, могла спостерігати за бесідою лікарки Вілбур із Мілліганом у в’язниці округу Франклін.

Джуді й Ґері опитали сім’ю Біллі: його матір Дороті, молодшу сестру Кеті і старшого брата Джима. Ніхто з них не міг достеменно підтвердити факти знущань, на які посилався Біллі, проте мати розповіла, що її саму Чалмер Мілліган гамселив, і не раз. Учителі, друзі й рідні Біллі Міллігана описували химерну поведінку хлопця, його спроби накласти на себе руки і схильність поринати у щось на зразок трансу.

Джуді й Ґері були впевнені, що в них вибудовується міцна лінія захисту і їхнього клієнта за всіма законами штату Огайо повинні визнати неосудним. Втім, адвокати усвідомлювали, що в такому разі перед ними постане інша проблема: якщо суддя Флаверс погодиться з оцінкою Південно-західного центру, то Біллі Міллігана мусять відіслати на лікування до психіатричного закладу. Захисники не хотіли, щоб його запроторили до шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі. Вони чули про цю установу від інших своїх клієнтів і були переконані, що Мілліган там довго не протягне.

Лікарка Вілбур мала побачитися з Мілліганом у п’ятницю, проте особисті обставини завадили їй приїхати, і Джуді зателефонувала Ґері з дому, щоб його про це попередити.

– Ти збираєшся сьогодні бути в конторі? – запитав він.

– Взагалі-то не планувала, – відповіла Джуді.

– Нам треба обговорити всю цю справу, – сказав напарник. – Південно-західний центр наполягає, що Ліма – це єдиний можливий варіант, але щось мені підказує, що мусить бути інший вихід.

– Слухай, у конторі вимкнули опалення, тож там страшенна холоднеча, – відказала Джуді. – Приїзди до мене. Ала немає вдома, а в мене тут палахкотить вогник у каміні. Я тобі приготую каву по-ірландському, і ми поговоримо про справу.

– Ти мені прямо-таки руки викручуєш, – засміявся Ґері.

За півгодини вони вже вмостились удвох перед каміном. Ґері грів руки об горнятко з духмяним напоєм.

– Ну, скажу я тобі, коли вперше з’явився Рейджен, мене ніби мішком по голові гепнули, – поділився він. – Але найбільше дивує те, що насправді він напрочуд милий.

– І я тієї ж думки, – погодилася Джуді.

– Артур називає його хранителем ненависті, тож я очікував когось із рогами і хвостом. А він приємний і цікавий юнак. Я йому вірю, коли він каже, що не ґвалтував ту жінку, на котру напали в серпні біля Нейшенвайд-Плази[5]. Він запевняє, що й інших трьох не чіпав, і я вже починаю вагатися.

– Я згодна щодо першого злочину. Очевидно, що його просто вирішили повісити на хлопця одним гамузом із рештою. Там же геть інакший почерк. Але в інших випадках дівчат безсумнівно викрали, пограбували і зґвалтували, – сказала Джуді.

– Ми знаємо про ці злочини лише ті скупі деталі, які спромігся пригадати Рейджен. Усе це збіса дивно. Він каже, що впізнав другу жертву, і певен, що котрийсь із них зустрічав її раніше.

– Атож, а потім Томмі згадав, як вийшов одного разу на сцену й усвідомив, що він у забігайлівці «Вендіз»[6], їсть бургер у товаристві третьої жертви. Він тоді просто подумав, що хтось із інших запросив її на побачення.

– Поллі Ньютон підтверджує, що вони заїжджали в те місце. Також вона розповідає, що посеред статевого акту в нього якось дивно змінився вираз обличчя і він облишив її, сказавши, що не може цього зробити. Він промовив сам до себе: «Що з тобою коїться, Білле? Ну ж бо, опануй себе». А тоді сказав дівчині, що йому треба під холодний душ, аби прийти до тями.

– А як же вся та маячня про «мазераті» та приналежність до «синоптиків»?

– Хтось із них вихвалявся, ото й усього.

– Давай просто визнаємо, що нам геть нічого не відомо про ці злочини, як і тим особистостям, з якими нам випало мати справу. Рейджен не заперечує, що скоїв пограбування, – зауважила Джуді.

– Так, але відхрещується від зґвалтувань. Уся ця історія на голову не налазить. Ти тільки уяви: тричі за два тижні Рейджен напивається і приймає амфетаміни, а тоді рано-вранці пробігає підтюпцем одинадцять миль до студмістечка, обирає жертву для пограбування і зненацька відключається…

– Сходить зі сцени, – виправила Джуді.

– Я саме це і мав на увазі. – Ґері простягнув горнятко за черговою порцією напою. – Отже, у кожному з цих випадків Рейджен сходить зі сцени, а потім оговтується у середмісті Колумбуса з грошима в кишенях і вирішує, що таки скоїв заплановані пограбування. Але при цьому він анічогісінько не пам’ятає. І так усі три рази. За його словами, хтось украв у нього той час.

– Нам чогось бракує для цілісної картини, – мовила Джуді. – Хтось же кидав у ставок пляшки і вправлявся у стрільбі.

Ґері кивнув.

– Ще один доказ того, що це був не Рейджен. Дівчина розповіла, що він добрих кільканадцять секунд вовтузився з пістолетом, перш ніж зумів зняти його із запобіжника. А тоді ще й не влучив по кількох пляшках. Такий професіонал, як Рейджен, не схибив би.

– Але Артур каже, що іншим заборонено брати до рук зброю Рейджена.

– Я вже бачу, як ми пояснюємо це судді Флаверсу.

– То ми збираємось йому все пояснювати?

– Навіть не знаю, – відповів Ґері. – Безглуздо використовувати розщеплення особистості для захисту в суді, адже формально це вважається неврозом, а не психозом. Тобто навіть самі мозкоправи стверджують, що люди з множинною особистістю – не божевільні.

– Гаразд, – сказала Джуді. – А що, як просто оголосити, що наш клієнт не визнає провину, і взагалі не приплітати сюди божевілля? Будемо напирати на відсутність умислу, як у тій каліфорнійській справі, де у підсудного теж був розлад множинної особистості.

– Там було дрібне правопорушення, – заперечив Ґері. – У такій резонансній справі, як наша, самого тільки розщеплення особистості нізащо не вистачить для виправдання. Це факт.

Джуді зітхнула і задивилась у полум’я.

– Я тобі ще дещо скажу, – почав Ґері, погладжуючи бороду. – Навіть якщо суддя Флаверс погодиться з нашим баченням справи, він відішле Біллі до Ліми. До Біллі доходили чутки про те місце, ще коли він був у виправному закладі. Пам’ятаєш, як Рейджен обіцяв заради милосердя вбити дітлашню, якщо його туди запроторять? Я певен, що він так і вчинить.

– Тоді ми мусимо подбати, щоб його відправили до іншого місця! – вигукнула Джуді.

– У Південно-західному центрі кажуть, що Ліма – єдиний заклад, де лікують осіб, які ще мають постати перед судом.

– Біллі відішлють до Ліми тільки через мій труп, – відкарбувала Джуді.

– Поправка: тільки через наші трупи, – сказав Ґері, здіймаючи горнятко.

Джуді з дзенькотом торкнулася своїм горнятком горнятка Ґері, а тоді вкотре наповнила їх питвом.

– Не можу змиритися з відсутністю альтернативи, – проказала вона.

– То давай пошукаємо.

– Ти маєш рацію. І ми її неодмінно знайдемо.

– Щоправда, раніше таке нікому не вдавалося, – додав напарник, витираючи з бороди кавову піну.

– То й що? Раніше в Огайо не було і Біллі Міллігана.

Вона взяла з полиці зачитаний примірник «Кримінального кодексу Огайо», і вони заходилися його штудіювати, по черзі читаючи вголос.

– Ще кави по-ірландському? – запропонувала Джуді.

Ґері заперечно похитав головою.

– Але не відмовлюся від чорної, і якнайміцнішої.

Вони працювали вже дві години, коли Ґері попросив Джуді зачитати ще раз один із абзаців. Вона пробігла пальцем по рядках і відшукала пункт 2945.38, де писалося таке:

…якщо суддя чи присяжні визнають підсудного недієздатним, його повинні за судовим приписом направити до одного зі шпиталів для душевнохворих або розумово відсталих у межах штату. Якщо суд вважатиме за доцільне, підсудного повинні помістити до шпиталю в Лімі, де він має утримуватись, допоки його психічне здоров’я не відновиться. Після повного відновлення психічного здоров’я на підсудного чекає судове переслідування, передбачене законом.

– Ура! – ревнув Ґері, підхоплюючись на ноги. – «До одного зі шпиталів у межах штату»! Там не сказано, що це може бути тільки Ліма.

– Ми знайшли лазівку!

– Господи, а всі товкмачили, що Ліма – це єдиний психіатричний заклад, куди дозволяється відправляти підсудних.

– Тепер нам залишається тільки знайти інший шпиталь у межах штату.

Ґері ляснув себе по лобі.

– Святі небеса! Ти не повіриш, але я такий знаю. Після служби у війську я працював там помічником психіатра. Шпиталь Гардинга.

– А він у цьому штаті?

– Авжеж. Це у Вортинґтоні, тут, в Огайо. А головне – це одна з найбільш консервативних і шанованих психіатричних установ у країні. Перебуває під покровительством церкви адвентистів сьомого дня. Я чув, як найсуворіші прокурори кажуть: «Якщо лікар Джордж Гардинг-молодший стверджує, що підсудний несповна розуму, – так воно і є. Він не з тих лікарів, які проводять із пацієнтом якихось півгодини і на догоду адвокатам оголошують його божевільним».

– Прокурори таке кажуть?

Ґері підняв праву руку:

– Присягаюся. Чув це на власні вуха. Мені навіть здається, що то був Террі Шерман. О, до речі, я пригадую, як Дороті Тернер казала, що часто здійснює психологічне оцінювання для шпиталю Гардинга.

– Тоді все вирішено. Біллі їде туди, – підсумувала Джуді.

Ґері раптом розчаровано шелепнувся в крісло.

– Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга – закритий і дорогий приватний заклад, а в Біллі немає грошей.

– Ми не дозволимо, щоб це стало нам на заваді, – рішуче відказала Джуді.

– Та невже? Хотів би я знати, як нам це вдасться.

– Ми зробимо так, щоб вони самі захотіли прийняти Біллі.

– І яким же це чином? – запитав Ґері.

За півгодини Ґері обтрусив сніг із черевиків і подзвонив у двері лікаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно зніяковів: він, такий собі дивакуватий бородань із офісу громадського захисту, оббиває поріг розкішного будинку, що належить шанованому і консервативному психіатрові, внучатому небожу президента Воррена Ґ. Гардинга[7]. Слід було послати сюди Джуді – про неї в лікаря склалось би приємніше враження. Ґері підтягнув ослаблий вузол на краватці й поправив комірець сорочки, що вистромився з піджака. Двері відчинились.

Джордж Гардинг у свої сорок дев’ять років мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловік із чисто поголеним обличчям, добрими очима і м’яким голосом. Він здався Ґері дуже приємним.

– Проходьте, пане Швайкарте.

Ґері незграбно скинув черевики, які залишили в передпокої калюжу талого снігу, виборсався з пальто, повісив його на вішак і слідом за лікарем Гардингом рушив до вітальні.

– Ваше ім’я здалося мені знайомим, – сказав Гардинг. – Після вашого телефонного дзвінка я погортав газети. Ви – адвокат Міллігана, того юнака, що напав на чотирьох жінок у студмістечку.

– Трьох, – похитав головою Ґері. – Серпневе зґвалтування біля Нейшенвайд-Плази має геть інший почерк, тож це звинувачення, поза сумнівом, буде спростоване. Хай там як, уся ця історія отримала вкрай неочікуваний розвиток, і я сподівався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Ґері на м’яку канапу, сам же сів на стілець із твердою спинкою. Він склав руки пучками пальців докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джуді дізналися про Міллігана, а тоді розповів про зустріч із лікаркою Вілбур, яка мала відбутись у неділю в окружній в’язниці.

Гардинг задумливо кивав. Нарешті він заговорив, ретельно добираючи слова.

– Я глибоко поважаю Стеллу Каролін і Дороті Тернер. – Він помовчав, спрямувавши погляд на стелю. – Тернер часто проводить для нас психологічне оцінювання пацієнтів, і вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо і лікарка Вілбур буде там… – Тепер психіатр розглядав підлогу крізь сплетені пальці. – Не бачу причин, чому б і мені не прийти. У неділю, кажете?

Ґері закивав, не наважуючись розтулити рота.

– Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйозні сумніви щодо такого синдрому, як розлад множинної особистості. Хоча влітку 1975 року лікарка Корнелія Вілбур і прочитала в нашому шпиталі лекцію про випадок Сивіли, я не певен, що вірю в це, – з усією повагою до пані Вілбур і до інших психіатрів, які працювали з такими людьми. Розумієте, завжди є висока вірогідність того, що пацієнт просто симулює амнезію, а надто в такій справі, як ваша. Та оскільки на зустрічі будуть присутні Тернер і Каролін… І якщо вже навіть лікарка Вілбур зголосилася приїхати… – Гардинг підвівся. – Я не даю жодних гарантій, ані від себе особисто, ані від імені шпиталю, однак я охоче відвідаю цю зустріч.

Ледве переступивши поріг свого помешкання, Ґері зателефонував Джуді.

– Гей, раднику, – засміявся він, – Гардинг прийде.

* * *

У суботу, 11 березня, Джуді зайшла до в’язниці округу Франклін сказати Міллігану, що плани змінились і лікарка Корнелія Вілбур приїде тільки наступного дня.

– Вибач, я мала повідомити тебе ще вчора, – перепросила вона.

Юнак затремтів, мов у пропасниці. З виразу обличчя вона зрозуміла, що перед нею Денні.

– Дороті Тернер більше не прийде, правда?

– Авжеж прийде, Денні. Чому ти так вирішив?

– Люди постійно дають обіцянки, а потім забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

– Нізащо не покину. Але ти маєш опанувати себе. Завтра завітає лікарка Вілбур, а з нею – Стелла Каролін і Дороті Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очі округлились.

– Ще дехто?

– Ще один лікар, Джордж Гардинг. Він представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Берні Явич.

– Чоловіки? – зойкнув Денні і так затрусився, що в нього зацокотіли зуби.

– Їхня присутність дуже важлива для справи, – сказала Джуді. – Але ми з Ґері будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобі заспокійливе, щоб ти так не хвилювався.

Денні кивнув.

Джуді погукала вартового і попросила відвести її клієнта до тимчасової камери, поки сама вона сходить за медпрацівником. Коли вона за кілька хвилин повернулася з медбратом, Мілліган сидів згорблений у віддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений ніс і скривавлене обличчя. Він знову пробував розбити голову об стіну.

Він подивився на Джуді так, ніби не очікував її тут побачити, і вона зрозуміла, що це вже не Денні. Це був хранитель болю.

– Девіде, це ти? – запитала вона.

Він кивнув.

– Мені боляче, пані Джуді, дуже боляче. Я більше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

– Не кажи так, Девіде. Тобі ще є для чого жити. Багато людей вірить у тебе, і ми тобі допоможемо.

– Мені страшно, я не хочу до в’язниці.

– Тебе не посадять до в’язниці. Ми будемо боротися, Девіде.

– Я не зробив нічого поганого.

– Знаю, Девіде. Я тобі вірю.

– А коли до мене знову прийде Дороті Тернер?

– Я ж тобі каза… – почала відповідати Джуді, але усвідомила, що насправді казала це не йому, а Денні. – Завтра, Девіде. І з нею буде ще одна лікарка, пані Вілбур.

– Ви ж не розповісте їй таємницю, правда?

– Ні, Девіде, – похитала вона головою. – Гадаю, що лікарці Вілбур і розповідати нічого не доведеться.

(7)

Недільний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Берні Явич вийшов з машини і попрямував до в’язниці округу Франклін, почуваючись ні в сих ні в тих. Уперше за всю свою кар’єру обвинувача він отримав нагоду побувати на психіатричному обстеженні підсудного. Юрист зачитав до дірок звіт, надісланий Південно-західним центром, і поліцейські рапорти, проте й досі не мав уявлення, чого слід очікувати.

Він ніяк не міг повірити, що світила психіатрії мають історію з розщепленням особистості за чисту монету. Приїзд Корнелії Вілбур його анітрохи не переконував. Вона в усе це вірить, а отже, побачить саме те, що хоче побачити. Насправді Явич збирався спостерігати за реакцією лікаря Джорджа Гардинга, оскільки вважав його найавторитетнішим психіатром у всьому Огайо. Явич був упевнений, що лікаря Гардинга ніхто не зуміє пошити в дурні. Багато провідних обвинувачів, які здебільшого ні в що не ставили свідчення психіатрів, охоче робили виняток для Джорджа Гардинга-молодшого.

Невдовзі прибули й решта. Їм виділили кімнату на одному з нижніх поверхів. Це було просторе приміщення зі столом, дошкою і рядами складаних стільців. Зазвичай там збирались офіцери під час перезміни.

Явич привітався з лікаркою Стеллою Каролін і Шейлою Портер, соціальною працівницею Південно-західного центру. Потім його познайомили з лікаркою Вілбур і лікарем Гардингом.

А тоді двері до кімнати відчинились і обвинувач уперше побачив Біллі Міллігана. Джуді Стівенсон ішла поруч із ним, тримаючи за руку. Попереду крокувала Дороті Тернер, а замикав процесію Ґері. Вони увійшли, і Мілліган, побачивши гурт людей, завагався.

Дороті Тернер по черзі відрекомендувала йому кожного з присутніх, після чого підвела хлопця до стільця, що був поруч із місцем Корнелії Вілбур.

– Лікарко Вілбур, – неголосно промовила вона, – це Денні.

– Привіт, Денні, – звернулась до нього Вілбур. – Приємно познайомитись. Як ти сьогодні почуваєшся?

– Добре, – озвався той, міцно тримаючись за руку Дороті.

– Я розумію, що ти нервуєшся, – сказала Вілбур. – Ще б пак, ти у кімнаті з купою якихось незнайомців. Але ми всі тут для того, щоб тобі допомогти.

Усі розсілися по місцях, і Швайкарт прошепотів, нахилившись до Явича:

– Якщо те, що ти зараз побачиш, тебе не переконає – я ладен скласти адвокатську ліцензію.

Коли Вілбур почала опитувати Міллігана, Явич відчув полегшення. Ця енергійна і приваблива рудоволоса жінка з підмальованими яскраво-червоною помадою губами розмовляла з пацієнтом заспокійливо, по-материнському. Денні розповів їй про Артура, Рейджена й Аллена.

Лікарка повернулась до Явича.

– Бачите? Це типова риса людей із розладом множинної особистості. Вони залюбки говорять про інших альтер-его, проте неохоче розповідають про себе.

Поставивши юнаку ще декілька запитань і вислухавши відповіді, вона звернулась до лікаря Джорджа Гардинга:

– Це яскравий зразок дисоціативного стану при психоневрозі.

Денні глипнув на Джуді і промовив:

– Вона зійшла зі сцени.

– Ні, Денні, – всміхаючись, прошепотіла та. – З нею такого не трапляється.

– У ній мусить жити багато різних людей, – наполягав Денні. – Коли вона розмовляє зі мною – вона одна, а потім стає геть іншою і починає говорити довгими складними словами, як Артур.

– Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, – сказала Вілбур. – Я розумію, що коїться в голові цього юнака, і знаю, що йому потрібно.

Денні рвучко крутнувся до Дороті Тернер, докірливо дивлячись на неї:

– Ви їй розповіли! Ви ж обіцяли, що нічого не скажете!

– Ні, Денні, я не розкривала лікарці Вілбур твоєї таємниці, – запевнила Тернер. – Вона розуміє, що з тобою діється, бо знає людей, схожих на тебе.

Лагідним, але рішучим тоном Корнелія Вілбур заспокоїла Денні. Дивлячись йому в очі, лікарка сказала, щоб той розслабився. Вона піднесла ліву руку до свого чола, і діамант у її каблучці замерехтів на світлі, віддзеркалюючись в очах юнака.

– Ти спокійний, Денні. Тобі добре. Ніщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тільки забажаєш. Чого б ти хотів?

– Я хотів би піти, – відповів Денні. – Зійти зі сцени.

– Нехай буде так, Денні. Ми не заперечуємо. Але знаєш що? Коли ти підеш, я б хотіла поспілкуватися з Біллі. З тим Біллі, котрого так назвали при народженні.

Юнак стенув плечима.

– Я не можу покликати Біллі. Він спить. Розбудити його можуть лише Артур і Рейджен.

– Добре. Тоді скажи Артуру і Рейджену, що я мушу поговорити з Біллі. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерігав за тим, як у Денні осклянів погляд і заворушились вуста і як після цього юнак схопився на рівні ноги, приголомшено роззираючись довкола. Він трохи помовчав, а тоді попросив закурити.

Лікарка Вілбур простягнула йому цигарку. Поки він умощувався на своє місце, Джуді Стівенсон прошепотіла Явичу, що з усіх особистостей тільки Аллен курить цигарки.

Вілбур назвалася сама і відрекомендувала тих присутніх, які раніше не зустрічалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змінилася поведінка Міллігана. Тепер юнак був товариським і розкутим. Він багато усміхався, був балакучим, відвертим і нічим не нагадував сором’язливого хлопчину Денні. На прохання лікарки Вілбур Аллен розповів про свої захоплення. Виявилося, що він грає на фортеп’яно і на ударних, а ще займається живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вісімнадцять років і він любить бейсбол, тоді як Томмі, навпаки, цю гру терпіти не може.

– Гаразд, Аллене, – озвалася Вілбур. – А зараз я б хотіла поговорити з Артуром.

– Ага, добре, – відповів Аллен. – Стривайте, я тільки…

І він, на очах у спантеличеного Явича, поспіхом зробив кілька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакція – ковтнути димку, перш ніж піти геть, поступившись місцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повіки затріпотіли. Розплющивши очі, він бундючно відхилився на спинку стільця і склав пучки пальців докупи, утворюючи пірамідку. Коли юнак заговорив, усі почули, що в нього акцент британського аристократа.

Звівши брови, Явич слухав його бесіду з лікаркою Вілбур. Обвинувач зловив себе на тому, що і справді сприймає юнака як зовсім іншу людину. Артур помітно відрізнявся від Аллена і поглядом, і мовою тіла. Серед приятелів Явича був один британець – працював бухгалтером у Клівленді. Явич сторопіло зауважив, що в Артура була така самісінька, суто британська манера висловлюватись.

– Із багатьма з вас я, здається, ще не мав честі зустрічатися, – проказав Артур.

Усі присутні відрекомендувались. Явич почувався мов телепень, вітаючись із Артуром так, ніби той оце щойно зайшов до кімнати. Коли Вілбур запитала в Артура про інших особистостей, він пояснив, хто з них яку роль відіграє, а також кому дозволено буде вийти на сцену, а кому ні. Нарешті лікарка Вілбур сказала:

– Нам необхідно поговорити з Біллі.

– Будити його дуже небезпечно, – відповів Артур. – Він схильний до самогубства.

– Лікар Гардинг повинен його побачити. Це вкрай важливо. Від цього може залежати вирок суду – свобода і лікування або ж ув’язнення.

Артур замислився, підібгавши губи, а тоді сказав:

– Що ж, взагалі-то це не мені вирішувати. Оскільки зараз ми у в’язниці, себто у ворожому середовищі, то головує Рейджен. У питанні, кого випускати на сцену, вирішальне слово за ним.

– А яку роль у вашому гурті виконує Рейджен? – запитала лікарка.

– Рейджен – наш захисник і хранитель ненависті.

– Гаразд. Тоді я мушу побачитися з Рейдженом, – твердо заявила вона.

– Пані, не раджу вам…

– Артуре, в нас обмаль часу, – обірвала лікарка Вілбур. – Багато заклопотаних людей пожертвували своїм вихідним, аби цього недільного ранку прийти сюди і спробувати тобі допомогти. Рейджен повинен дозволити Біллі поговорити з нами.

Обличчя юнака вкотре набрало здерев’янілого виразу. Він задивився перед собою невидющим поглядом, поринувши в якусь подобу трансу. Його вуста ворушились, наче він завів безгучний внутрішній діалог. Тоді він зціпив щелепи і суворо насупив брови.

– Тсе не є можливо, – пролунав низький голос зі слов’янським акцентом.

– Що ти маєш на увазі? – перепитала Вілбур.

– Не є можливо побачитися з Біллі.

– З ким я зараз говорю?

– Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?

Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.

– А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? – запитала лікарка Вілбур.

Рейджен з легким усміхом схилив голову.

– Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.

– Чому ні?

– Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.

– Звідки така впевненість?

Він стенув плечима.

– Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.

– За що ти ще відповідаєш?

– За безпеку інших, особливо малечі.

– Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?

– Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.

– І ти це дозволяєш?

– Таке є його призначення.

– Ти – дорослий і дужий чоловік – допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?

– Пані Вілбур, я не…

– Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я – доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.

Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула – м’яко, але наполегливо.

– Гаразд! – поступився він. – Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.

Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:

– Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.

– А ми вийдемо, – вказав Ґері на себе і Явича.

Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.

– Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, – вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.

Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився в кутку.

– І не рухайтесь! – застеріг Рейджен.

– Не буду.

Коли Ґері й Берні Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:

– Я ще не зустрічався зі стрижневою особистістю – Біллі. Не знаю, чи вийде він до них. Але скажи мені, яке в тебе склалося враження про почуте і побачене?

Явич зітхнув.

– Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляція.

А тим часом люди, котрі залишились у кімнаті, уважно стежили за Мілліганом. Його обличчя сполотніло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв уві сні.

Зненацька його очі широко розплющились.

– Боже! – зойкнув він. – Я думав, що вже помер!

Він ошаліло закрутився на своєму місці, озираючись навсібіч. Побачивши, що за ним спостерігає багато людей, юнак різко сіпнувся зі стільця, впав на підлогу і на всіх чотирьох мерщій відповз до протилежної стіни, якнайдалі від них, де скорчився поміж двома стільцями і почав схлипувати.

– Що я накоїв цього разу?

– Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, – сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.

Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.

– Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.

Усім присутнім було очевидно, що Вілбур тримає ситуацію під контролем і точно знає, що треба робити. Вона зачіпала саме ті душевні струни, які слід було, щоб досягнути бажаного результату.

Юнак піднявся і сів на стілець. Він увесь тремтів, його коліна нервово сіпались.

– То я живий?

– Живий-живісінький, Біллі. Ми знаємо, що в тебе проблеми і тобі потрібна допомога. Адже так?

Він закивав, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

– Скажи-но, Біллі, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стіну?

– Я думав, що помер, – почав юнак, – а потім прокинувся і побачив, що я у в’язниці.

– А яким був твій останній спогад перед тим?

– Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я більше не хотів ходити до психіатрів. Лікар Браун із Ланкастерського центру психічного здоров’я не зміг мене вилікувати. Мені здавалося, що я стрибнув тоді з даху. Чому я досі живий? І хто ви всі такі? Чому ви так на мене дивитесь?

– Ми – лікарі і юристи, Біллі. Ми зібралися тут для того, щоб тобі допомогти.

– Лікарі? Тато Чал мене приб’є за розмову з вами.

– Чому, Біллі?

– Він боїться, що я розповім комусь про те, що він зі мною зробив.

Вілбур кинула запитальний погляд на Джуді Стівенсон.

– Це його вітчим, – пояснила та. – Його мати розлучилась із Чалмером Мілліганом шість років тому.

Біллі недовірливо витріщився на них.

– Розлучилася? Шість років тому? – Він торкнувся свого обличчя, мовби хотів переконатися, що все це відбувається з ним насправді. – Як таке можливо?

– Ми з тобою маємо ще багато всього обговорити, Біллі, – сказала Вілбур. – Скласти всі клаптики докупи.

Юнак отетеріло оглянув кімнату.

– Як я тут опинився? Що взагалі коїться? – Він захлипав і почав розгойдуватись уперед і назад.

– Я знаю, що ти вже стомився, Біллі, – мовила Вілбур. – Можеш іти спочивати.

Ридання різко урвались. На обличчі Біллі тут-таки з’явився жвавий, хоч і дещо збентежений вираз. Юнак доторкнувся до своїх мокрих від сліз щік і спохмурнів.

– Що тут сталося? Хто це був? Я чув чийсь плач, але не міг збагнути, звідки він лине. Чорт забирай, цей хлопець уже був готовий драпонути вперед і вклепатись у стіну. Хто він такий?

– То був Біллі, – відповіла Вілбур. – Справжній Біллі, також відомий як стрижнева особистість. А тебе як звуть?

– Не знав, що Біллі дозволили вийти на сцену. Ніхто мені не сказав. Я Томмі.

Ґері Швайкарта і Берні Явича покликали до кімнати. Томмі з усіма перезнайомили, трохи порозпитували і відпустили назад до його камери. Почувши про те, що сталося за їхньої відсутності, Явич тільки головою похитав. Усе це здавалося геть фантастичним, наче історії про одержимість духами або демонами. Обвинувач звернувся до Джуді й Ґері:

– Уявлення не маю, що все це означає, але я згоден з вами: не схоже, щоб він прикидався.

Тільки лікар Джордж Гардинг не став одразу ділитися своїми міркуваннями. Він сказав, що не поспішатиме з висновками, а ще раз добре обмізкує побачене і свій вердикт надішле судді Флаверсу наступного дня.

(8)

Рас Гілл, медбрат, який провів Томмі назад до камери, не мав і гадки, що не так із Мілліганом. Знав тільки, що до нього вчащає ціла купа лікарів і юристів і що він напрочуд мінливий молодик, який дуже гарно малює. За кілька днів після тієї недільної зустрічі Гілл проходив повз Мілліганову камеру і заскочив того за роботою. Він зазирнув крізь ґрати і побачив дуже примітивний дитячий малюнок, підписаний друкованими літерами.

Тоді ж нагодився один із охоронців і почав глузувати:

– Трясця, навіть моя дворічна дитина малює краще за цього клятого ґвалтівника.

– Облиш його, – сказав Гілл.

В охоронця була склянка води, і він вихлюпнув її крізь ґрати, намочивши малюнок.

– Нащо ти це зробив? – докірливо спитав Гілл. – Що за чортів ґедзь тебе вкусив?

Але охоронець ураз відсахнувся від ґрат, побачивши обличчя Міллігана. На ньому була написана несамовита лють. Юнак озирався довкола, ніби шукав, чим пожбурити в охоронця. Зненацька він ухопився за унітаз, віддер його від стіни і швиргонув у ґрати, вщент розтрощивши порцеляну.

Охоронець так шарпнувся назад, що аж заточився, і побіг натискати тривожну кнопку.

– Святі небеса, Міллігане, – проказав Гілл.

– Він малюнок Крістін водою облив. Тсе не є добре – нишчити роботу діточок.

У коридор влетіло шестеро офіцерів, але коли вони наблизились до камери Міллігана, той уже спокійно сидів на підлозі – з дещо остовпілим виразом обличчя.

– Тобі це так не минеться, сучий ти сину! – заволав той самий охоронець. – Це псування державного майна!

Томмі прихилився спиною до стіни, пихато заклав руки за голову і сказав:

– До дупи державне майно.

У листі до судді Флаверса, датованому 13 березня 1978 року, лікар Гардинг писав: «Спираючись на результати обстеження, я дійшов такого висновку: Вільяма С. Міллігана слід визнати недієздатним, оскільки він не спроможний посприяти своєму захисту в суді. У нього спостерігається брак емоційної цільності, необхідної для того, щоб виступити на свій захист чи опротестувати заяви свідків. Він здатен з’явитись у залі суду лише суто фізично, тоді як забезпечити його повноцінну свідому присутність на процесі наразі неможливо».

Тепер психіатр мав ухвалити ще одне рішення. І Швайкарт, і Явич попрохали його не обмежуватися висновком про недієздатність Міллігана, а покласти того на лікування до шпиталю Гардинга.

Джордж Гардинг вагався. Його приємно вразило те, що прокурор Явич побував на психіатричному обстеженні підсудного. Вельми незвичайний крок для обвинувача. Швайкарт і Явич запевнили лікаря, що на нього не чіплятимуть ярлик експерта сторони захисту чи сторони обвинувачення, бо вони заздалегідь домовилися внести його звіт до судового протоколу під грифом «за взаємною згодою сторін». Хіба ж міг Гардинг відмовити, коли і захист, і обвинувачення дружно просили його про послугу?

Як головний лікар шпиталю Гардинга, він звернувся з клопотанням до управителя і фінансового розпорядника.

– У шпиталі Гардинга ніколи не поверталися спиною до складних випадків, – сказав він. – Ми не з тих, хто береться тільки за елементарні справи.

Завдяки наполегливій рекомендації Джорджа Гардинга, котрий наголошував, що це дасть лікарям можливість навчитися чогось новому, а шпиталю в цілому – зробити значний внесок у теорію психіатрії, комітет погодився прийняти Вільяма Міллігана на три місяці – термін, ухвалений судом.

14 березня Гілл і ще один офіцер прийшли за Мілліганом.

– Тебе хочуть бачити внизу, – сказав охоронець, – але шериф наполягає, щоб на тобі була гамівна сорочка.

Мілліган, не опираючись, дозволив надягти на себе сорочку і покірно пішов із конвоїрами до ліфта.

Джуді й Ґері чекали на свого клієнта просто в коридорі – їм кортіло якнайшвидше повідомити добрі новини. Коли відчинилися двері ліфта, перед їхніми очима постала така картина: Рас Гілл та інший охоронець із роззявленими від подиву ротами витріщаються на Міллігана, котрий переступає через гамівну сорочку, з якої щойно вислизнув.

– Чудасія та й годі, – пробелькотів охоронець.

– Я ж казав, що вона мене не стримає. Як і жодна в’язниця чи божевільня.

– Томмі, це ти? – запитала Джуді.

– Власною персоною, – пирхнув той.

– Ходи-но сюди, – звелів Ґері, затягуючи юнака до кімнати. – Є розмова.

Томмі випручався з міцної хватки Ґері.

– У чому річ?

– У нас хороші новини, – відповіла Джуді.

– Лікар Джордж Гардинг люб’язно погодився прийняти тебе до шпиталю Гардинга для досудового нагляду й лікування, – повідомив Ґері.

– І що це означає?

– Тепер є два варіанти розвитку подій, – пояснила Джуді. – За якийсь час тебе можуть оголосити дієздатним, і тоді судове слухання таки відбудеться. Або ж тебе остаточно визнають неосудним і тоді всі звинувачення будуть зняті. Прокурори на це пристали, і суддя Флаверс постановив, аби наступного тижня тебе перевели звідсіля до шпиталю Гардинга. Та є одне «але».

– Завжди є якесь «але», – буркнув Томмі.

Ґері нахилився до нього і сказав, постукуючи вказівним пальцем по столу:

– Лікарка Вілбур запевнила суддю, що люди з розщепленням особистості ніколи не порушують свого слова. Вона знає, що ви не легковажите обіцянками.

– То й що?

– Суддя Флаверс каже, що тебе звільнять і переведуть до шпиталю Гардинга, тільки якщо ти заприсягнешся звідтіля не тікати.

Томмі схрестив руки на грудях.

– До біса. Я такого не обіцятиму.

– Ти мусиш! – гримнув Ґері. – Трясця! Ми зі шкури пнулись, аби тебе не запроторили до Ліми, а ти тепер капризуєш?

– Але це несправедливо, – відказав Томмі. – Втечі – це мій коник. І одна з основних причин, чому я взагалі існую. А мені хочуть заборонити використовувати мій талант.

Ґері занурив пальці у чуприну, ніби зібрався рвати на собі волосся.

Джуді поклала руку на плече Томмі.

– Ти повинен дати нам цю обіцянку, Томмі. Якщо не для себе, то хоча б заради дітей. Подумай про малечу. Ти ж знаєш, що у в’язниці їм зовсім не місце. А у шпиталі про них подбають.

Юнак опустив руки і втупив погляд у стіл. Джуді зрозуміла, що влучила в яблучко. Вона знала, що всі особистості дуже люблять дітей і почуваються відповідальними за них.

– Ну, добре, – неохоче процідив Томмі. – Я обіцяю.

От тільки він змовчав про те, що купив лезо бритви в одного з ув’язнених, коли вперше почув про можливе переведення до Ліми. Лезо було приліплене клейкою стрічкою до його лівої стопи. Він не став про це розповідати, бо ніхто його й не запитував. Томмі давно засвоїв урок: до нового місця утримання завжди бери з собою яку-небудь зброю. Його зв’язали обіцянкою, і він тепер не зможе втекти, але принаймні матиме чим оборонятись, якщо хтось спробує його зґвалтувати. Або дасть лезо Біллі, і той переріже собі горлянку.

За чотири дні до відбуття до Мілліганової камери прийшов сержант Вілліс. Він хотів, щоб Томмі показав йому, в який спосіб позбувається гамівних сорочок.

Томмі зміряв офіцера поглядом. То був худорлявий чоловік, що вже лисів. Залишки сивого волосся обрамляли його смагляве обличчя.

– З якого дива мені це робити? – насуплено запитав Томмі.

– Ти все одно звідси їдеш. А мені, гадаю, ще не запізно вчитися новому.

– Ви завжди добре до мене ставилися, сержанте, – відповів Томмі, – але я не розкриваю своїх секретів направо і наліво.

– Подивися на це з іншого боку, – сказав Вілліс. – Ти можеш урятувати чиєсь життя.

Томмі вже було відвернувся, проте, почувши ці слова, знову зацікавлено поглянув на сержанта.

– Це ж як?

– Я знаю, що ти не божевільний. Але в нас тут є і такі. Ми тримаємо їх у гамівних сорочках для їхньої ж безпеки. Якщо вони вислизнуть, то можуть накласти на себе руки. Якщо ти покажеш, як тобі вдається скидати гамівну сорочку, то ми подбаємо, щоб цього не змогли повторити інші. Ти допоможеш урятувати не одне життя.

Томмі стенув плечима, даючи зрозуміти, що його це не обходить.

Однак наступного дня він усе-таки показав сержанту Віллісу, як примудряється вислизати з гамівної сорочки, а тоді навчив, як її слід надягати, щоб людина нізащо не змогла з неї вивільнитись.

Пізно вночі до Джуді зателефонувала Дороті Тернер.

– З’явилась іще одна, – випалила Тернер.

– Ти про що це?

– Про особистість, яку ми раніше не зустрічали. Це дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Адалана.

– Господи, – прошепотіла Джуді. – Отже, їх десять.

Дороті описала свої пізні відвідини в’язниці. Коли вона прийшла, Мілліган сидів на підлозі й тихенько квилив про те, як йому бракує любові і ласки. Дороті присіла поруч із ним, втішала його, витирала йому сльози. Адалана розповіла їй, що потайки пише вірші. Вмиваючись слізьми, вона пояснила, що єдина з усіх особистостей може силою думки спровадити будь-кого іншого зі сцени. Досі тільки Артур і Крістін знали про її існування.

Джуді спробувала уявити собі цю сцену: Дороті сидить на підлозі, пригортаючи Міллігана.

– Чому ж вона вирішила заявити про себе саме зараз? – запитала Джуді.

– Адалана звинувачує себе в тому, що втягнула хлопців у халепу, – відповіла Дороті. – Це вона крала час у Рейджена на період зґвалтувань.

– Стривай, до чого ти хилиш?

– Адалана зізналася, що скоїла це, бо їй до нестями хотілось обіймів, ласки і любові.

– Але як Адалана могла…

– Вона лесбійка.

Поклавши слухавку, Джуді ще довго дивилась на телефон. Її чоловік запитав, що це був за дзвінок. Вона відкрила було рота, щоб розповісти, проте тільки похитала головою і вимкнула світло.