Читать книгу Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз - Страница 6

(1)

Прочитавши звіт лікаря Гардинга, Берні Явич і Террі Шерман зійшлися на тому, що ґрунтовнішої психіатричної експертизи вони ще не бачили. Усі деталі, що їх обвинувачі були навчені розносити вщент у свідченнях психіатрів, усі пункти, які вони зазвичай могли б опротестувати, – все це у звіті Гардинга було викладено так, що й комар носа б не підточив. Це було не яке-небудь кількагодинне обстеження, а результат понад семи місяців досліджень у клінічних умовах. Окрім того, до звіту було включено не лише висновки самого Гардинга, а й матеріали консультацій із багатьма іншими психологами та психіатрами.

6 жовтня 1978 року суддя Флаверс провів коротке слухання, на якому ухвалив, спираючись на звіт лікаря Гардинга, що стан психіки Міллігана достатньо задовільний, аби той міг постати перед судом, і призначив судове засідання на 4 грудня.

Швайкарт сказав, що захист не заперечує проти цієї дати, але тільки за умови, що їхнього підзахисного судитимуть за законом, чинним на момент скоєння злочинів. (1 листопада в Огайо мав набрати чинності новий закон, згідно з яким тягар доведення неосудності лягав на плечі захисту, тоді як раніше сторона обвинувачення зобов’язана була переконати суд у тому, що підсудний скоїв злочини при здоровому глузді.)

Явич не погодився з поправкою Швайкарта.

– Я беру клопотання захисту до уваги, але спершу маю все ретельно зважити, – оголосив суддя Флаверс. – Мені відомо, що схожі клопотання вже подавалися в тих випадках, коли перед розглядом справи до законів вносилися зміни – приміром, коли було впроваджено новий кримінальний кодекс. Я також чув, що серед таких клопотань не було одностайності – перевага надавалася то старому закону, то новому, залежно від того, яка редакція була вигіднішою для підзахисного. Але я не знаю, які рішення в таких випадках ухвалював суд.

Виходячи із зали суду, Швайкарт повідомив Явичу й Шерману, що відмовиться від імені свого клієнта від суду присяжних і натомість попросить суддю Флаверса розглядати справу.

Коли Швайкарт відійшов, Явич зронив:

– Наша справа тріщить по швах.

– А на перший погляд здавалася геть безпрограшною, – мовив Шерман.

Суддя Флаверс згодом сказав, що обвинувачі тільки голову йому морочать, приймаючи звіт Гардинга і водночас відмовляючись визнавати Міллігана душевнохворим.

А тим часом Джуді й Ґері помітили, що у в’язниці округу Франклін Біллі знову поринув у депресію і проводив більшість часу за малюванням і безрадісними думами. Його пригнічувала дедалі жадібніша увага преси. З плином днів юнак став довше і довше спати, рятуючись від холодного, понурого середовища.

– Чому б мені не побути у шпиталі Гардинга, доки не почнеться суд? – запитав він у Джуді.

– Це неможливо, – відповіла вона. – Нам і так пощастило, що суддя дозволив тобі пробути там понад півроку. Просто потерпи трішечки. До розгляду справи лишилося менш ніж два місяці.

– Ти маєш тримати себе в руках, – озвався Ґері. – У мене таке передчуття, що тебе виправдають. Але якщо ти зірвешся і не зможеш постати перед судом, тебе запроторять до Ліми.

Проте одного дня охоронець помітив, як Мілліган простягнувся на нарах і малює щось простим олівцем. Зазирнувши крізь ґрати, охоронець побачив, що на скетчі юнака ганчір’яна лялька із зашморгом на шиї висить на тлі розбитого дзеркала.

– Гей, Міллігане, нащо ти таке малюєш?

– Тсе тому шчо я сердитий, – відповів той із виразним слов’янським акцентом. – Час комусь померти.

Почувши його акцент, охоронець мерщій натиснув тривожну кнопку. Рейджен тільки зміряв його іронічним поглядом.

– Хто б ти там не був, повільно відійди назад, – звелів охоронець. – Малюнок залиш на нарах, а сам стань під стіною.

Рейджен підкорився. Він дивився, як інші охоронці з’юрмилися по той бік ґрат, потім відімкнули двері, хтось хутко прослизнув до камери, вхопив аркуш, і двері гримнули, знову зачинившись.

– Мати Божа, – зронив хтось із охоронців. – Ну й моторошний малюнок.

– Треба зателефонувати його адвокату, – сказав інший. – Хлопець знову схибнувся.

Коли Джуді й Ґері примчали до в’язниці, їх зустрів Артур, який пояснив, що злиття Біллі насправді так і не було доведене до кінця.

– Втім, цього вистачить, аби він міг витримати суд, – втішив їх Артур. – Біллі тепер усвідомлює суть висунутих проти нього звинувачень і здатен співпрацювати із захистом. Та ми з Рейдженом і досі є окремими самодостатніми особистостями. Як бачите, зараз ми у ворожому середовищі, тож головує Рейджен. Але я вам гарантую: якщо Біллі не перевести звідси до шпиталю, він недовго залишатиметься у стані злиття, хоча б ось такого, часткового.

Гаррі Беркемер, шериф окружної в’язниці, розповів репортеру з «Колумбус Диспетч», що його заступники стали свідками того, яку надлюдську силу і витривалість має Мілліган у подобі Рейджена.

Його привели до зони відпочинку в’язнів, де він обрав великий боксерський мішок і заходився боксувати.

– Він гамселив його дев’ятнадцять із половиною хвилин поспіль, – ділився Беркемер. – Пересічна людина здатна безперервно молотити такий спортивний снаряд зо три хвилини, перш ніж остаточно виснажиться. Хлопець же так несамовито кулачив той мішок, що ми вже занепокоїлися, чи не зламав він, бува, руку. Навіть до лазарету його потягнули.

Але Рейджену боксування аніскілечки не зашкодило.

24 жовтня суддя Флаверс повторно попросив спеціалістів Південно-західного громадського центру психічного здоров’я обстежити Міллігана і відзвітувати, чи здатен він постати перед судом. Лікареві Джорджу Гардингу-молодшому, якщо він того побажає, було дозволено відвідати підсудного. Також суддя віддав розпорядження, щоб Міллігана негайно перевели з в’язниці до Центрального психіатричного шпиталю штату Огайо.

15 листопада Маріон Дж. Колоскі, директорка програми сприяння судочинству при Південно-західному центрі судової психіатрії, доповіла, що Стелла Каролін і Дороті Тернер після зустрічі з Мілліганом дійшли такого висновку: він цілком може постати перед судом і адекватно співпрацювати з адвокатами, проте «його психіка надзвичайно вразлива, тож існує вірогідність, що будь-якої миті його наразі цілісна особистість може знову розділитися на вже відомий набір альтер-его».

29 листопада газети «Дайтон Дейлі Ньюз» і «Колумбус Диспетч» опублікували коментар Чалмера Міллігана, у якому той відхрещувався від звинувачень у сексуальному насильстві над пасинком. На шпальтах «Колумбус Диспетч» з’явилось таке інтерв’ю:

ВІТЧИМ ЗАПЕРЕЧУЄ, ЩО ЗНУЩАВСЯ З ЮНОГО МІЛЛІГАНА

Чалмер Мілліган стверджує, що його «дуже ображає» розтиражована у пресі інформація, ніби він вдавався до фізичного і сексуального насильства у стосунках зі своїм пасинком, Вільямом С. Мілліганом, у котрому, за словами лікарів, уживається десяток різних особистостей.

«Ніхто навіть не поставив мене до відома», – скаржиться Мілліган-старший, називаючи заяви пасинка про заподіяну йому шкоду «абсолютно безпідставними». […]

Як зазначено у звіті, підписаному лікарем Джорджем Т. Гардингом, психіатри виявили у Міллігана розщеплення особистості і вважають, що деякі його внутрішні «я» навіть не підозрюють про дії інших. Причину такого розладу лікарі вбачають зокрема і в тому, що в ранньому віці Мілліган став жертвою насильства. […]

Чалмер Мілліган розповідає, що публікації у пресі завдали йому чимало клопоту.

«Завжди знайдуться охочі перекрутити факти. Це дуже неприємно», – нарікає він. […]

За словами Чалмера, найбільше йому допікають матеріали, де при описах знущань не наголошується, що про них відомо лише з вуст самого Вільяма та його психіатрів.

«Єдине джерело – це сам хлопець, – каже Мілліган-старший. – А газети тільки роздзвонюють те, що почули від них (тобто від психіатрів і юного Міллігана)».

Чалмер Мілліган відмовився повідомити, чи планує він подавати позов про наклеп.

Впевненість Джуді й Ґері в тому, що Біллі визнають невинним на підставі психічного розладу, дедалі міцнішала, однак вони усвідомлювали, що в такому разі на їхні плечі ляже нова проблема. Раніше після подібного вердикту підсудного відсилали до Ліми. Проте 1 грудня, за три дні до суду, в Огайо мав набрати чинності новий закон про душевнохворих людей, згідно з яким до підсудних, яких виправдовували через психічні вади, повинні ставитись як до хворих, що потребують лікування, а не як до злочинців. Новий закон велів, щоб цих осіб направляли до таких психіатричних шпиталів, де ті не зможуть заподіяти шкоду собі та іншим, але й не потерпатимуть від обмежень суворіших, ніж того вимагає їхній діагноз. Розподілення пацієнтів по державних психіатричних установах належатиме до сфери повноважень спеціального суду у справах опікунства і психічного здоров’я.

Позаяк слухання у справі Біллі мало відбутися 4 грудня, що робило його першим підсудним, чий випадок підпадає під дію нового закону, існувала доволі велика вірогідність того, що захисникам вдасться переконати суд у справах психічного здоров’я не посилати Біллі до Ліми. Втім, для цього адвокати повинні були знайти альтернативу – місце, де їхньому клієнту змогли б забезпечити належне лікування.

Про шпиталь Гардинга і мови не могло бути, враховуючи вартість послуг. Слід було знайти державний шпиталь, де до того ж працював би спеціаліст, обізнаний із розладом множинної особистості і спроможний його вилікувати.

Лікарка Корнелія Вілбур підказала, що кілометрах у ста двадцяти від Колумбуса є державна психіатрична клініка, один із фахівців якої вже працював із кількома людьми з розщепленням особистості й заслужив репутацію фахівця у цій царині. І вона порекомендувала Девіда Кола, головного лікаря центру психічного здоров’я міста Афіни, що в штаті Огайо.