Читать книгу Коханець леді Чаттерлі - Девід Герберт Лоуренс - Страница 4

Отже Конні з Кліффордом переїхали з Лондона до Рагбі восени 1920 року. Міс Чаттерлі, все ще обурена братовим відступництвом, виїхала звідси і поселилася в невеликій квартирі у Лондоні.

Рагбі являв собою довгий, приземкуватий старий будинок з бурого каміння, закладений у середині XVIII століття; з тої пори його безліч разів добудовували, аж доки він не почав скидатися на кролівник. Він стояв на пагорбі у досить гарному парку з дубових дерев, але, на біду, неподалік виднівся димар Тевершельської шахти, з якого клубочіла пара, а на певній віддалі у сирому мороці туману бовваніли безладно розкидані халупи селища Тевершел, яке починалося майже біля самої паркової брами і, немовби в безнадійному смутку від власної потворності, тяглося далі на довгу милю: ряди малих, напівзруйнованих, закіптюжених цегляних осель з неоковирними обрисами, вкритих чорним шифером і сповнених зловісної, тоскної нудьги.

Конні звикла до Кенсінгтона, чи до шотландських пагорбів, чи до суссекських долин: то була її Англія. З юною відвагою, ледве завваживши бездушну незугарність Мідленда, вона вирішила сприймати його як щось нереальне і не варте роздумів. Сидячи у досить похмурих кімнатах Рагбіхолу, вона чула, як тарабанять вагонетки в шахті, як крекчуть підйомні машини, деренчать навантажені візки і хрипко посвистують вугільні локомотиви. Тевершельський вугільний кар’єр горів, горів роки й роки, і гасіння його коштувало б багатьох тисяч. Тому він мав горіти й далі. Коли ж вітер дув в їхній бік, що траплялося досить часто, будинок наповнювався сірчаним смородом горілих екскрементів землі. Та навіть у безвітряні дні повітря було просякнуте підземною задухою – від сірки, заліза, вугілля чи кислоти. Навіть на різдвяних трояндах з’являлися плями кіптяви, зловісні, немов чорна манна небесна у Судний день.

Та нехай вже так, це їхня доля – бути приреченими, як і все в цьому світі. Це жахливо, але нащо пручатись? Ніхто цього не здолає. Все просто йде своїм шляхом. І життя також!

На низькій, тьмяній покрівлі хмар вночі палали й здригалися червоні плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючі опіки. То були печі. Спочатку вони навівали Конні деякий острах; вона почувалася так, ніби живе під землею. Потім вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.

Кліффорд удавав, ніби любить Рагбі більше за Лондон. Цей край мав свій похмурий норов, а люди – міць. Конні бентежило, чи мають вони ще щось, – адже в них справді наче не було ні очей, ні мозку. Вони були змучені, безбарвні й нудні, як ця місцина, – і такі ж неприязні. Проте було щось в їхній буркотливій вимові, в човганні їхніх шахтарських, підбитих цвяхами чобіт по асфальтовій дорозі, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, – щось жахаюче і трохи таємниче.

Ніхто не привітав молодого есквайра з поверненням додому, не було ніякої зустрічі, навіть жодної квітки. Була просто поїздка на машині темною мокрою дорогою, що причаїлася поміж смутних дерев, далі – парковим схилом, на якому паслися сірі змоклі вівці, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку і де маячіли економка та її чоловік, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити своє вітання.

Не було жодного зв’язку між Рагбі-холом і селищем Тевершел – жодного. Ніхто не зняв капелюха, ніхто не вклонився. Шахтарі тупо витріщались на них, крамарі скидали картузи перед Конні, просто як перед знайомою, незграбно кивали Кліффордові, – на цьому й кінець. Нездоланна прірва і мовчазна ворожнеча з обох боків. Спочатку Конні страждала, відчуваючи невпинну тиху ворожість, що мжичила з селища. Потім вона збайдужіла до того, – те стало просто своєрідним присмаком життя. Річ не в тому, що їх із Кліффордом не визнавали, – вони просто належали до іншої породи, ніж шахтарі. Нездоланна прірва, бездонне провалля, – південніше Трента такого просто не існує. Але в Мідленді і в промислових регіонах Півночі ця прірва справді є нездоланною, непідвладною жодному зв’язку. Ти на своєму боці, а я – на своєму! Дивний виклик людства сучасному життю.

І все ж селище симпатизувало Кліффорду й Конні – тільки абстрактно. По суті, для обох сторін це означало – «не чіпайте мене!»

Пастор, приємний чоловік років шістдесяти, був заклопотаний своїми обов’язками й пригнічений цим мовчазним «не чіпайте мене!» усього селища. Майже всі шахтарські жінки були методистками[12]. Шахтарі ж не були взагалі ніким. Але навіть офіційного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутність як людини – такої ж людини, як усі інші. Ні, він був «местером» Ешбі, таким собі автоматом для молитов і проповідей.

Вперта, підсвідома думка жінок: «Ми вважаємо себе не гіршими за тебе, хоч ти й будь собі леді Чаттерлі!» – спочатку непокоїла і засмучувала Конні. Зачудовану, підозріливу фальшиву дружність, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби побалакати з ними, той дивний підтекст «Боже ж мій, та відтепер я не абихто, якщо сама леді Чаттерлі заговорила до мене! Але хай не думає, що вона чимось за мене краща!» – який їй завжди вчувався у напівулесливому бурмотінні жінок, було неможливо витримати. Безнадійна, гнітюча непримиренність.

Кліффорд махнув на них рукою, і вона згодом навчилася того ж: просто проходила мимо, не дивлячись, а вони витріщалися на неї, немов на воскову фігуру, що раптом ожила. Коли ж доводилось мати з ними справу, Кліффорд вів себе зверхньо, навіть зневажливо. Він більше не міг дозволити собі дружнього ставлення до цих людей. Насправді він взагалі дивився спогорда на будь-кого, хто не належав до його класу. Він правив своєї без жодної спроби зробити крок назустріч. І тому він не подобався людям, хоча й не викликав у них неприязні: він був просто частиною існуючого порядку – як шахта, як Рагбі.

Проте в глибині душі Кліффорд став надзвичайно боязким і невпевненим після каліцтва. Він ненавидів спілкуватися з будь-ким, окрім особистої прислуги. Адже тепер він змушений був сидіти в інвалідному кріслі на колесах або в кріслі з моторчиком. Одягався він так само ретельно, як завжди, у найдорожчих кравців, і, як і раніше, носив дбайливо підібрані краватки з Бонд-стрит, виглядав так само імпозантно й вишукано, як колись. Він ніколи не був схожим на сучасних жіночних молодиків – в його широких плечах і рум’яному обличчі було щось патріархальне. Але його тихий, немовби сповнений вагання голос та його погляд, водночас зухвалий і зляканий, самовпевнений і несміливий, викривали його теперішню вдачу. Його манера поводитись часто була образливо-зверхньою, а потім він знову ставав скромним, стриманим, ледь не боязким.

Вони з Конні були прихильні одне до одного, але у новітній, відчужений спосіб. Він тамував надто великий біль усередині, шок від свого каліцтва і не міг раптом стати жвавим і невимушеним. Він був скривдженим створінням. І тому Конні линула до нього з усією пристрастю співчуття.

Але вона не могла не відчувати, який слабкий зв’язок з людьми він мав насправді. Шахтарі були, в певному розумінні, його власністю; але він дивився на них як на знаряддя праці, а не як на людей, вони були для нього швидше частиною шахти, а не часткою життя, грубою сировиною, а не подібними до нього людськими істотами. Він цурався їх, не терпів їхніх поглядів, відтоді як став калікою. їхнє чудне, дике життя здавалося йому так само неприродним, як життя хижаків. Він цікавився ними на відстані, але тільки як людина, що дивиться у мікроскоп – або, радше, у телескоп. Він не хотів стикатися з ними. Він не хотів стикатись ні з чим, за винятком Рагбі – внаслідок традиції, і ні з ким, окрім Емми – внаслідок тісних сімейних зв’язків, що обіцяли йому захист. Конні відчувала, що і з нею він не пов’язаний по-справжньому, так, як повинно бути; але це не свідчило ні про що, окрім цілковитого неприйняття будь-яких людських стосунків.

І все ж він повністю залежав від неї, він бажав, щоб вона завжди була поруч. Великий і сильний, він був водночас зовсім безпорадним. Він міг їздити у кріслі на колесах, у нього було крісло з мотором, в якому він повільно роз’їжджав парком. Але на самоті він був ніби покинутий напризволяще. Він потребував присутності Конні, щоб переконатись насамперед у власному існуванні.

Кліффорд усе ще залишався честолюбцем. Він узявся писати оповідання, трохи дивні, дуже особисті оповіді про людей, яких знав, розумні, навіть дошкульні, але водночас якось по-дивному безглузді. Його спостереження були влучні й оригінальні, але не мали ні з чим жодного реального зв’язку. Весь сюжет розгортався ніби у вакуумі. І, оскільки сьогодення справді нагадує штучно освітлену театральну сцену, ці оповідання з несподіваною точністю відбивали сучасне життя й сучасну психологію.

Кліффорд аж надто вболівав за свої твори. Він хотів, щоб усі вважали їх не просто гарними, а кращими з кращих, ne plus ultra[13]. Вони з’явилися в більшості сучасних часописів і, як ведеться, зазнали й похвали, і критики. Але для Кліффорда критика означала тортури, ніби його різали по живому. Так, неначе весь він перевтілився у свої оповіді.

Конні допомагала йому, як тільки могла. Спочатку це її зворушило. Він все обговорював з нею – монотонно, ґрунтовно, настирливо, – а вона мала відгукуватись усією душею. Здавалося, ніби вся вона – і душа, і тіло – повинна здійнятись у захваті і перенестись у ці його оповіді. Це її хвилювало й захоплювало.

Матеріальне життя торкалося їх дуже незначною мірою. їй доводилося управляти будинком. Адже управитель служив багато років ще серові Джефрі, а висхла, зморщена, гнітюче-бездоганна особа, що прислуговувала за столом, – її навряд чи можна було назвати покоївкою, ба навіть просто жінкою, – жила в будинку сорок років. Навіть слуги, й ті вже були немолоді. Це було жахливо! Та що можна вдіяти з таким місцем, крім одного – облишити його у спокої? Всі ці нескінченні кімнати, що ніким не використовуються, і одноманітна повсякденність Мідленду, ця механічна чистота і механічний порядок! Кліффорд узяв нову куховарку – досвідчену жінку, що служила в його лондонському домі. У всьому панував неухильний порядок, строга чистота, сувора пунктуальність – навіть, можна сказати, сувора доброчинність. І все ж для Конні тут був механічний безлад. Все це не було об’єднане теплотою затишку. Будинок виглядав похмурим, як нежила вулиця.

Що ж вона могла ще зробити, як не облишити його у спокої? Тож вона так і вчинила.

Міс Чаттерлі іноді приїздила сюди, і її шляхетне тонке обличчя набувало тріумфуючого виразу, коли вона бачила, що нічого так і не змінюється. Вона ніколи не пробачила Конні за те, що та розірвала її стосунки з братом. Саме вона, Емма, мала б надихати його на створення цих оповідань, цих книг, цих творів Чаттерлі – того нового, що вони, Чаттерлі, можуть дати світові. Ніякого зв’язку з тими думками і способами їхнього висловлення, що існували досі. Новими в цьому світі мають стати лише книги Чаттерлі і винятково його особистість.

Батько Конні, ненадовго приїхавши до Рагбі, сказав доньці віч-на-віч: Кліффордова писанина – це непогано, але в ній нема нічого особливого. Це – не вічне!.. Конні глянула на дужого шотландського лицаря, що так добре давав собі раду все своє життя, і її очі, великі, ніби завжди чимось здивовані очі, потьмяніли. Нічого особливого! Що він має на увазі під «нічого особливого»? Якщо критики оцінили ці твори, і Кліффордове ім’я стало майже знаменитим, якщо його творчість до того ж приносить гроші… що ж батько має на увазі, кажучи, що в цьому немає нічого особливого? А що ще має бути?

Конні була притаманна точка зору молодих: треба жити даної миті. Бо потім ця мить зникне, поступаючись іншій, і зовсім не обов’язково буде залежати від неї.

Йшла її друга зима в Рагбі, коли батько сказав їй:

– Сподіваюсь, Конні, ти не дозволиш обставинам перетворити тебе на demi-vierge.[14]

– Demi-vierge? – замислено перепитала Конні. – Чому? А чому б і ні?

– Ну якщо тобі це подобається, то звісно! – обірвав він розмову. Але Кліффордові повторив те саме, тільки-но чоловіки залишилися сам на сам:

– Я не думаю, що Конні так вже пасує залишатись demi-vierge.

– Напівнезайманою, – уточнив Кліффорд, для певності переклавши це слово.

Він розмірковував якусь хвилю, потім густо зашарівся. Він був розлючений і скривджений.

– У якому розумінні це їй не пасує? – сухо спитав він.

– Вона худне… стає сухорлявою. Це не її стиль. Вона ж не з отих дівчаток, що схожі на засушену рибину. Як на те, вона свіженька шотландська форель.

– Без цяток, звичайно, – додав Кліффорд.

Він сам ще раніше хотів сказати Конні дещо про її стан demi-vierge, про її напівцнотливе існування. Але не зміг змусити себе до цього. Він був близьким до неї – й водночас не досить близьким. Він був з нею немов одне ціле, коли мова йшла про їхні думки, – але тілесно вони не існували один для одного, і обоє були не здатні копирсатися в corpus delicti[15] цього злочину. Вони були такі близькі – й абсолютно нічим не з’єднані.

Конні, однак, припускала, що батько сказав щось Кліффордові і що це «щось» тепер сиділо у того в свідомості. Вона знала, що він ніколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde[16], бо не міг цього знати точно і не мав можливості взнати. А те, чого не бачиш і не знаєш, для тебе просто не існує.

Конні й Кліффорд уже прожили в Рагбі майже два роки – цим примарним життям Кліффорда і його творів. Щодо роботи їх інтереси ніколи не розбігалися. Вони говорили й сперечались в муках творчості, і виникало відчуття, ніби щось відбувається, щось сталося насправді… у цій правдивій порожнечі.

Тому так і проходило їхнє життя – в порожнечі. Для інших воно не існувало. Був Рагбі, були слуги, – але все ніби уявне, реально не існуюче. Конні ходила на прогулянки до парку, до лісу, що межував з ним, і насолоджувалася самотою та таємничістю, шаруділа опалим листям, зривала перші проліски. Але все це було примарою – або, швидше, грою в реальність. Дубове листя скидалося на власний відбиток у дзеркалі, а сама вона була ніби персонажем із книги, яку читає хтось інший, – просто дійовою особою, що збирає квіти або їхні тіні, спогади чи слова. Нічого істотного, ніякого живого доторку, ніяких зв’язків! Тільки оце життя з Кліффордом, ця нескінченна плутанина слів, що переривається хвилинами раптового прозріння, і ці твори, про які сер Малкольм сказав, ніби в них нема нічого особливого і що це не вічне. Що ж у них має бути, чому вони мають бути вічними? Сьогоднішнє благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднішнє благо – це те, що має подобу реальності.

У Кліффорда було досить багато друзів чи просто знайомих, і він запрошував їх до Рагбі. Він запрошував різних людей – критиків, письменників, всіх, хто міг цінувати його твори. І вони їх цінували, бо їм лестило запрошення до Рагбі. Конні усвідомлювала те надто добре. Та чом би й ні? Ще один легкий відбиток у дзеркалі – що в цьому поганого?

Вона виконувала обов’язки господині щодо цих людей, більшість із яких були чоловіками. Також їй доводилося виявляти гостинність до шляхетних родичів Кліффорда, які іноді могли завітати до них. Ніжна, рум’яна, немов селянка, веснянкувата, з великими блакитними очима і кучерявим каштановим волоссям, м’яким голосом та міцними жіночими стегнами, Конні здавалася трохи старомодною. Вона не була «засушеною рибинкою», однією з отих пласкогрудих дівчат, що нагадують хлопчаків-підлітків. Вона була надто жіночною, щоб відповідати сучасним уявленням про елегантність.

Тому чоловіки, особливо немолоді, були дуже люб’язні до неї. Але, знаючи, які тортури для бідолашного Кліффорда означатиме хоча б найменша тінь кокетування в її поведінці, вона не давала їм жодної надії. Вона була спокійною і задумливою, вона не йшла на зближення з ними і не збиралася цього робити. Кліффорд вельми пишався собою.

Його родичі ставилися до неї дуже доброзичливо. Вона знала, що ця дружність означає відсутність страху, хоча ці люди поважали тільки тих, хто завдавав їм хоч деякого остраху. Але й із ними вона не мала ніякого зв’язку. Вона дозволила їм бути приязними й навіть трохи поблажливими до неї, дозволила відчути, що немає потреби тримати зброю напоготові. Вона не хотіла мати з ними ніяких істотних стосунків.

Час минав. Що б не відбувалося, насправді не відбувалося нічого, адже вона так красиво розірвала усі зв’язки. Вони з Кліффордом жили у своїх ідеях і в його творах. Вона ж навіть розважалася – у домі весь час були люди. Час збігав, як на годиннику: було пів на восьму, аж глип – уже пів на дев’яту.