Читать книгу Коханець леді Чаттерлі - Девід Герберт Лоуренс - Страница 8

– Чому жінки й чоловіки в наш час насправді не подобаються одне одному? – спитала Конні в Томмі Дьюкса, хто певною мірою був для неї, як то кажуть, істиною в останній інстанції.

– Та чому ж? Я не думаю, що з часів створення людини була іще така пора… коли чоловіки й жінки були б такі прихильні одне до одного, як сьогодні. Це справжня прихильність! Візьміть хоча б мене… Мені жінки справді подобаються більше за чоловіків; вони сміливіші, з ними можна бути більш відвертим.

Конні поміркувала над цим.

– Але ви з ними ніколи не мали справи, – сказала вона.

– Я? А що ж я роблю зараз, як не дружньо балакаю з жінкою?

– Так… балакаєте.

– А що ще я міг би зробити, якби ви були чоловіком?

– Нічого, мабуть. Але жінці…

– А жінці потрібно вам подобатись, розмовляти з вами і водночас бути коханою й жаданою; мені ж здається, що ці речі абсолютно несумісні.

– Але вони мають якось суміщатися!

– Так, без сумніву, воді не слід бути такою мокрою, а то в ній забагато вологи. Та в тому-то й річ! Мені подобаються жінки, я залюбки з ними розмовляю і саме тому не кохаю і не жадаю їх. Я не можу зазнати і того, й іншого одночасно.

– Але так воно мало б бути.

– Нехай так. Тільки ж перетворити речі на щось інше, ніж те, чим вони є насправді, – то не моя стихія.

Конні замислилась.

– Це неправда, – сказала вона. – Чоловік може і кохати жінку, і розмовляти з нею. Не розумію, як можна кохати, не розмовляючи, не будучи відвертими й близькими одне до одного. Як це може бути?

– Ну, – сказав він, – не знаю. Що вам за користь від моїх роздумів? Я можу сказати тільки про себе. Мені подобаються жінки, але я не жадаю їх. Я люблю розмовляти з ними, та ці розмови, хоч у певному розумінні й зближують, та водночас розкидають нас на різні полюси, коли передбачаються поцілунки і таке інше. Отак!.. Проте не беріть мене за взірець, бо я, напевне, досить оригінальний в цьому відношенні: чоловік, якому подобаються жінки, але який їх не любить і навіть починає ненавидіти, коли вони вимагають від нього любові або хочуть впіймати його на гачок.

– І хіба вас це не засмучує?

– Чого б то? Анітрохи! Дивлюся на Чарлі Мея, на інших чоловіків з їхніми любовними пригодами… Ні, я анітрохи їм не заздрю! Якщо доля пошле мені таку жінку, яку я хотів би, – дякувати небові. Але досі я не зустрічав жодної такої жінки… і навіть не бачив. Що ж, припускаю, що я просто холодний. Але деякі жінки мені справді дуже подобаються.

– А я?

– Надзвичайно! І ви ж бачите, у нас із вами не йдеться до поцілунків, ні?

– У жодному разі! – відповіла Конні. – Але ж мало б іти до цього?

– Нащо, скажіть, будь ласка? Мені подобається Кліффорд, але що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його?

– А хіба немає жодної різниці?

– А в чому вона? Всі ми – інтелігентні люди, і ми повинні відсунути всі оті чоловічі й жіночі штучки. Вам би було до вподоби, якби я зараз почав поводитись, немов якийсь іноземець з манерами самця, і демонструвати власну сексуальність?

– Я б вас зненавиділа.

– От і добре! Я ж кажу вам, якщо я навіть самець по своїй суті, я все одно ніколи не зустрічав самки мого виду. І мені її зовсім не бракує, мені просто подобаються жінки. Хто присилує мене їх кохати або удавати, ніби кохаю, гратися у цю сексуальну забавку?

– Ні, я не робитиму цього. Але чи не є все це якимось хибним?

– Може, вам так здається, але не мені.

– Так, мені здається, що між чоловіками й жінками щось негаразд. Жінка більш не зваблює чоловіків.

– А чоловіки – жінку?

Вона трохи поміркувала про зворотний бік цієї проблеми.

– Також не дуже, – чесно зізналася вона.

– Тоді облишимо все це, будемо поводитись пристойно і просто, як звичайні люди. До біса всі ці штучні сексуальні зобов’язання! Я від них відмовляюсь!

Конні знала, що він правий. Але це змушувало її почуватися такою покинутою, покинутою і розгубленою. Немов соломинка у стоячій воді. В чому ж справа – у ній самій чи ще в чомусь?

Насправді винна була її молодість, що не бажала змиритися з існуючим світом. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим і холодним. А ті нікчеми, що удають, ніби хочуть, починають гратися у сексуальну забавку, і тому вони навіть гірші за інших. І Майкліс також виявився нікчемою; з нього не було ніякого пуття. Чоловіки нічого не хочуть, вони навіть жінку не хочуть по-справжньому, і Майкліс не хотів також.

Це жахливо, але треба з цим якось зжитися. Правда те, що чоловіки більш не принаджують жінок; і якщо ти зможеш обдурити себе і повірити, ніби це не так, – подібно до того, як вона обдурила саму себе із Майклісом, – тим краще для тебе. Тоді ти зможеш просто жити, хоч у цьому й немає жодного сенсу. Вона надто добре розуміла, нащо люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарльстон[28] до нестями. Ти маєш так чи інакше розтринькати свою молодість, бо вона сама зжере тебе. Але яка ж гидотна штука оця молодість! Ти можеш відчувати себе древньою, як Мафусаїл[29], але щось нуртує в тобі і не дає тобі спокою. І жодної перспективи! Гидка реальність! Вона майже жалкувала, що не поїхала тоді з Міком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлем і джазом. В будь-якому випадку це було б краще, аніж самій поховати себе у могилі.

В один із таких чорних днів вона пішла сама на прогулянку до лісу, задумана, неуважна до всього довкола, байдужа навіть до того, де вона знаходиться. Відлуння пострілу неподалік від неї налякало і роздратувало її. Потім, пройшовши далі, вона почула голоси, і це викликало в неї відразу. Люди! Люди їй не потрібні. Але її гострий слух вловив інші звуки, і вона стривожилась: це було дитяче схлипування. Вона насторожилася. Хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, продираючись мокрою дорогою, охоплена похмурою люттю. Вона відчувала, що зараз влаштує сцену.

За поворотом вона побачила на дорозі дві фігури – лісника та дівчинки в червоному плащику й кротовому капелюшку; дівчинка плакала.

– Та стули рота, ти, сученя мале! – чувся розлючений чоловічий голос. Дитя заплакало ще дужче.

Конні підступила ближче, її очі метали блискавки. Чоловік обернувся і, глянувши на неї, холодно привітав її, але його лице було блідим від гніву.

– В чому справа? Чому вона плаче? – наступала на нього Конні, ледь задихаючись.

Майже невловима посмішка, схожа на глум, ковзнула по його обличчю.

– Відки я маю знати, самі в еї питайтеся, – холодно відповів він на місцевому діалекті.

Конні відчула себе так, ніби він дав їй ляпаса. Вона зблідла. Потім глянула на нього з усіею зневагою, на яку була здатна. Її темно-блакитні очі гнівно блищали.

– Я питаю вас, – видихнула вона.

Він легко вклонився їй, здійнявши капелюха.

– Так, ваша світлосте, – відповів він. І провадив далі знов на діалекті: – Та я не мо’ вам сказати.

Він виглядав наче солдат, непохитний, тільки блідий від злості.

Конні обернулася до дитини, рум’яної, чорнявої дівчинки років дев’яти-десяти.

– Що трапилось, сонечко? Скажи, чого ти плачеш, – запитала вона доречним у таких випадках солодким тоном. І чим були відчайдушніші шморгання, тим ще більше додавалося ласки в голосі Конні:

– Ну не плач-бо! Скажи, що тобі зробили!.. – її тон усе ніжнішав. В той же час вона порпалася у кишені жакета і, на щастя, видобула шестипенсовика.

– Не плач-бо, годі! – сказала вона, присівши перед дівчинкою. – Дивися, що я маю для тебе!

Сопіння, підшморгування, кулак, відтулений від зарюмсаного личка; і чорне хитре оченятко зиркнуло на шестипенсовика. Потім знову почулося хлипання, але вже тихіше.

– Ну скажи мені, що трапилось, – попросила Конні і поклала монету у пухку дитячу ручку, що одразу ж зтислася.

– Це… це… киця!

Останні судомні схлипування.

– Яка киця, сонечко?

По хвилі кулачок, що стискав шестипенсовика, боязко вказав на ожинові зарості: