Читать книгу Обережно зі своїми бажаннями - Джеффри Арчер - Страница 4

1

Гаррі Кліфтона розбудив телефонний дзвінок. Він іще не відійшов від дрімоти, але ніяк не міг згадати, що ж йому снилося. Можливо, наполегливий металевий дзенькіт був лише частиною його сну. Гаррі неохоче перевернувся набік і глипнув на маленькі, вкриті фосфором стрілки годинника біля ліжка – шоста сорок три. Чоловік усміхнувся. Лише одна людина могла телефонувати йому такої ранньої години. Він підняв слухавку і пробурмотів надміру сонним голосом:

– Доброго ранку, люба.

Не почувши відповіді, Гаррі вирішив уже покласти слухавку, аж тут почув ридання.

– Це ти, Еммо?

– Я… – пролунало у відповідь.

– Що сталося? – заспокійливо запитав Гаррі.

– Себастьян загинув.

Він відповів не одразу, бо не міг повірити, що вже не спить.

– Як це? – нарешті промовив він. – Я ж лише вчора розмовляв із ним.

– Він загинув сьогодні вранці… – Емма ковтала слова.

Гаррі застиг сидячи, нарешті остаточно прокинувшись.

– Автомобільна аварія, – пояснила Емма між риданнями.

Він намагався залишатися спокійним, очікуючи подробиць того, що сталося.

– Вони їхали разом до Кембриджа.

– Вони? – повторив чоловік.

– Себастьян із Бруно.

– Бруно живий?

– Атож. Але він у лікарні в Герлоу, проте там не впевнені, чи зможе він пережити цю ніч.

Гаррі відкинув ковдру і поставив ноги на килим. Він замерзав і його нудило.

– Я негайно ж хапаю таксі до летовища і сідаю на перший же рейс до Лондона.

– А я їду до лікарні, – повідомила Емма.

Вона більше нічого не додала, і Гаррі на мить замислився, чи вона ще на зв’язку. Відтак почув її шепотіння:

– Їм потрібен хтось, щоб упізнати тіло.

***

Емма поклала слухавку, але минув ще якийсь час, поки вона змогла зібрати достатньо сил, аби підвестися. Нарешті жінка таки перетнула кімнату, чіпляючись за меблі, як моряк під час шторму. Відчинила двері вітальні, щоб виявити Мерсдена, котрий стояв у коридорі, схиливши голову. Вона зроду не бачила, щоб їхній старий слуга демонстрував хоча б найменшу емоцію у присутності членів сім’ї, і заледве впізнала знічену постать, яка схопилася за полицю коминка; звичну маску спокою змінила жорстока реальність смерті.

– Мейбл зібрала для вас валізку, мадам, – затнувся він, – і якщо дозволите, я відвезу вас до шпиталю.

– Дякую, Мерсдене, що ви нам співчуваєте, – зронила Емма, коли слуга відчинив перед нею вхідні двері.

Мерсден підтримав її за лікоть, коли вони спускалися сходами до автівки; це вперше він торкнувся своєї господині. Відчинив дверцята, жінка насилу залізла досередини і пірнула в шкіряний салон, ніби якась стара бабуся. Мерсден запустив двигун, перевів важіль перемикання швидкостей на першу передачу і рушив у довгу дорогу від Садиби до лікарні імені принцеси Александри у Харлоу.

Емма раптом збагнула, що не згадала про брата та сестру, щоб повідомити їм про те, що сталося. Вона зателефонує Ґрейс і Джайлзу сьогодні ввечері, коли вони швидше за все будуть самі. Це не те, чим вона хотіла б поділитися, коли поруч можуть виявитися незнайомці. Раптом жінка відчула пронизливий біль у животі, ніби її вкололи. Хто ж скаже Джессіці, що вона більше ніколи не побачить брата? Чи буде вона й надалі такою ж веселою дівчинкою, яка метушилася навколо Себа, немов слухняне цуценя, махаючи хвостиком із нестримним обожненням? Джессіка не повинна почути цю новину з чужих вуст, а це означало, що Еммі доведеться повернутися до Садиби якнайшвидше.

Мерсден заїхав на майданчик місцевого гаража, де зазвичай заправлявся вдень по п’ятницях. Коли працівник бензоколонки помітив пані Кліфтон на задньому сидінні зеленого «остіна A30», він торкнувся козирка кашкета. Вона його не впізнала, і хлопець задумався, що ж зробив не так. Він наповнив бак, а потім підняв капот, аби перевірити мастило. Як тільки зсунув кашкет назад із потилиці, знову торкнувся до козирка, але Мерсден від’їхав мовчки, навіть не залишивши шість пенсів на чай, як зазвичай.

«Що в них трапилося?» – дивувався молодик, коли машина зникла з огляду.

Як тільки вони повернулися на автостраду, Емма намагалася згадати точні слова, які промовив викладач коледжу Пітергауса, коли повідомляв їй новини: «Мені шкода, що змушений це казати, пані Кліфтон, але ваш син загинув в автокатастрофі». Складалося враження, що пан Педжетт знав дуже мало, але він пояснив, що був лише вісником.

Щораз більше запитань виникало в голові Емми. Чому її син їхав до Кембриджа автівкою, якщо вона купила йому квиток на потяг лише за кілька днів до цього? Хто був за кермом, Себастьян чи Бруно? Вони їхали занадто швидко? Може, луснула шина? Чи був причетний до дорожньо-транспортної пригоди якийсь інший автомобіль? Стільки запитань, але вона сумнівалася, чи хтось знає відповіді на них.

За кілька хвилин після дзвінка викладача перетелефонувала поліція, щоб поцікавитись, чи зможе пан Кліфтон навідатися до лікарні, щоб упізнати тіло. Емма пояснила, що її чоловік зараз у Нью-Йорку, в книжковому турне. Вона, можливо, не погодилася б зайняти його місце, якби усвідомила, що той повернеться до Англії аж наступного дня. Дякувати Богу, що він вирушив літаком і йому не доведеться стирчати на палубі корабля п’ять днів, перетинаючи Атлантику та сумуючи на самоті.

Коли Мерсден їхав незнайомими містечками – Чіппенґемом, Ньюбері, Слоу, – Емма не раз згадувала дона Педро Мартінеса. Чи може статися, що він намагався помститися за події у Саутгемптоні, які сталися лише кілька тижнів тому? Але якщо його супутником у машині був Бруно, син Мартінеса, то це не мало сенсу. Думки Емми повернулися до Себастьяна, коли Мерсден покинув Ґрейт-Вест-роуд і повернув на північ у напрямку автостради А1; цю дорогу Себастьян проїхав лише кілька годин тому. Колись Емма читала, що в часи особистої трагедії всі хотіли б повернути стрілки годинника назад. І вона теж не була винятком.

Мандрівка минула швидко, позаяк усі думки були про Себастьяна. Вона згадувала, як той народився, коли Гаррі опинився у в’язниці на іншому боці світу, його перші кроки у вісім місяців і чотири дні, його перше слово «ще» і його перший день у школі, коли він вистрибнув із автомобіля ще до того, як Гаррі встиг натиснути на гальма, і пізніше в абатстві Бічкрофт, коли Себа хотів вигнати директор, але помилував, коли той виграв стипендію в Кембриджі. Стільки надій і сподівань – і враз усе стало історією. І, нарешті, її жахлива помилка, коли вона дозволила секретареві Кабінету Міністрів переконати її дозволити залучити Себа до планів уряду притягнути до відповідальності дона Педро Мартінеса. Якби вона відмовилася від прохання сера Алана Редмейна, її єдиний син лишився б живим. Якби, якби…

Коли вони доїхали до околиць Харлоу, Емма визирнула у бічне віконце, щоб побачити табличку, яка скерувала їх до шпиталю принцеси Александри. Вона намагалася сконцентруватися на тому, що її чекає. За кілька хвилин Мерсден проїхав ковані ворота, які так і не зачинилися перед тим, коли вони під’їхали до головного входу лікарні. Емма вийшла з машини і рушила у бік вхідних дверей, поки Мерсден шукав, де припаркуватися.

В реєстратурі вона назвалася, і бадьору посмішку на обличчі дівчини змінив вираз співчуття.

– Не будете такі ласкаві хвильку зачекати, пані Кліфтон? – запропонувала вона, підіймаючи слухавку телефону. – Я повідомлю пана Овена, що ви тут.

– Пана Овена?

– Він був черговим лікарем, коли вашого сина привезли сьогодні вранці.

Емма кивнула й узялася міряти кроками коридор, думки метушилися, викликаючи безладні спогади. Хто, чому, коли… Вона зупинилася лише тоді, коли підійшла медсестра у білосніжному халаті з накрохмаленим комірцем:

– Ви пані Кліфтон?

Емма ствердно кивнула.

– Будь ласка, йдіть зі мною.

Медсестра мовчки повела Емму зеленим коридором. А що міг би хтось із них сказати?

Вони зупинилися біля дверей, на яких було написано «Пан Вільям Овен, член Королівського медичного коледжу». Медсестра постукала, відчинила двері й відійшла убік, щоб дати змогу Еммі увійти.

Високий худий голомозий чоловік із скорботним поглядом службовця похоронного бюро підвівся з-за столу. Емма замислилася, чи це обличчя хоч іноді посміхається.

– Доброго дня, пані Кліфтон, – привітався чоловік, перш ніж запропонувати гості єдиний зручний фотель у кімнаті. – Мені дуже шкода, що нам довелося зустрітися за таких сумних обставин, – додав він.

Еммі стало шкода бідолахи. Скільки разів на день йому доводилося виголошувати ті самі слова? Судячи з виразу його обличчя, з кожним разом йому легше не стає.

– Боюся, що доведеться заповнити цілу купу документів, на жаль, коронеру знадобиться формальна ідентифікація, перш ніж ми зможемо до цього повернутися.

Емма схилила голову й заплакала, шкодуючи, що не пристала на пропозицію Гаррі самому відбути цю нестерпну процедуру. Пан Овен вискочив з-за столу, зігнувся біля неї та зі співчуттям промовив:

– Мені дуже шкода, пані Кліфтон.

***

Гарольд Ґінзбурґ не міг би бути іще уважнішим і делікатнішим.

Він забронював Гаррі квиток на перший рейс до Лондона у першому класі. «Принаймні йому буде комфортно», – подумав видавець, хоча й сумнівався, що нещасний батько зможе заснути. Він вирішив, що зараз не час повідомляти письменникові гарну новину, тож просто попросив Гаррі передати Еммі свої щирі співчуття.

Коли через сорок хвилин Гаррі вийшов із готелю «П’єр», то побачив водія Гарольда, котрий чекав на тротуарі, щоб відвезти його в аеропорт «Айдлвайд». Гаррі зайняв заднє сидіння лімузина, позаяк не мав бажання ні з ким спілкуватися. Інстинктивно його думки повернулися до Емми і того, що їй доведеться пережити. Чоловікові не сподобалася ідея, щоб вона сама поїхала на упізнання тіла сина. Можливо, працівники лікарні запропонують їй зачекати, поки повернеться він.

Гаррі навіть не зауважив, як опинився серед пасажирів першого класу, котрі перетинали Атлантику, адже міг думати лише про свого сина і як той із нетерпінням очікував початку навчання у Кембриджі. А після цього… він припускав, що завдяки природному дару Себа до мов він захоче влаштуватися у Міністерство закордонних справ, стати перекладачем або, можливо, навіть викладати, або…

Після того як «Комета» злетіла, Гаррі відмовився від келиха шампанського, який запропонувала усміхнена стюардеса, але звідки вона могла знати, що йому нема чого посміхатися? Пасажир не пояснив, чому не їв і не пив. Під час війни, опинившись в запіллі, Гаррі навчився не спати навіть тридцять шість годин поспіль, виживаючи лише від адреналіну страху. Він знав, що не зможе заснути, поки востаннє не побачить свого сина, і підозрював, що ще довго не спатиме після цього – від відчаю.

***

Лікар мовчки вів Емму похмурим коридором, поки вони не зупинилися біля герметично замкнених дверей зі словом «Морг» на дверях, виведеним відповідними чорними літерами на матовій скляній шибі. Пан Овен штовхнув двері й пропустив Емму вперед. Двері зачинилися за нею зі звучним хлюпанням. Раптова зміна температури змусила жінку затремтіти, і тоді її погляд застиг на візку, що стояв посеред кімнати. Під простирадлом виднілися слабкі обриси тіла її сина.

Санітар у білому стояв на чолі візка й мовчав.

– Ви готові, пані Кліфтон? – ласкаво запитав пан Овен.

– Так, – твердо сказала Емма, і її нігті врізалися в долоні.

Овен кивнув, і санітар відкинув простирадло, щоб показати пошрамоване та поранене обличчя, яке Емма одразу ж упізнала. Вона заголосила, упала на коліна й нестримно заридала.

Пана Овена і санітара не здивувала ця передбачувана реакція матері, яка кинула погляд на свого мертвого сина, але вони були шоковані, коли вона тихо зауважила:

– Це не Себастьян.

2

Коли таксі під’їхало до шпиталю, Гаррі зі здивуванням побачив Емму, котра стовбичила біля входу, явно його чекаючи. Але ще більше здивувався, коли дружина побігла до нього з виразом полегшення на обличчі.

– Себ живий! – вигукнула вона іще задовго до того, як дісталася до свого чоловіка.

– Але ж ти мені казала… – почав було він, та жінка обійняла його.

– У поліції помилилися. Вони вирішили, що це власник автомобіля, котрий потрапив в аварію, бо Себ мав бути на пасажирському сидінні.

– То це Бруно був пасажиром? – тихо зронив Гаррі.

– Так, – підтвердила Емма, відчуваючи частку провини.

– Ти ж розумієш, що це означає? – уточнив Гаррі, відпускаючи її.

– Ні. А про що це ти?

– Поліція, мабуть, повідомила Мартінеса, що його син вижив, і лише потім він дізнався, що саме Бруно загинув, а не Себастьян.

Емма схилила голову.

– Бідолашний чоловік, – видихнула вона, коли подружжя заходило до лікарні.

– Якщо тільки… – Гаррі не закінчив речення. – А як Себ? – тихо поцікавився він. – У якому він стані?

– Боюся, що в дуже кепському. Пан Овен сказав, що в його тілі майже не залишилося цілих кісток. Схоже, його триматимуть у шпиталі ще кілька місяців і решту свого життя він може провести в інвалідному візку.

– Просто будь вдячна, що він живий, – відреагував на це Гаррі, поклавши руку на плече дружини. – Мені дозволять його побачити?

– Авжеж, але лише на кілька хвилин. І попереджаю, любий, він увесь у гіпсі й пов’язках, тож, можливо, ти навіть його не впізнаєш.

Емма взяла чоловіка за руку й повела на перший поверх, де вони натрапили на жінку, одягнену в темно-синю уніформу. Вона метушилася серед пацієнтів і спостерігала за ними, одночасно віддаючи накази персоналу.

– Я пані Паддікомб, – назвалася вона й простягнула руку.

– Старша медсестра, – прошепотіла Емма.

Гаррі потиснув жінці руку:

– Вітаю, пані завідувачко.

Не кажучи більше ні слова, маленька жіночка завела їх до палати, в якій стояли два акуратні ряди ліжок. Панна Паддікомб попливла далі, аж поки не зупинилася біля пацієнта у дальньому кінці палати. Вона відсунула завісу навколо ліжка Себастьяна Артура Кліфтона і відійшла. Гаррі поглянув на сина. Його ліву ногу тримав шків, а інша, також укладена в гіпс, лежала на ліжку. Голова була забинтована, залишаючи відкритим єдине око, що зосередилося на своїх батьках, але губи пацієнта не ворушилися.

Коли Гаррі схилився, щоб поцілувати сина в чоло, перші слова, які промовив Себастьян, були:

– Як там Бруно?

***

– Прошу мене вибачити за те, що маю допитати вас обох після того, що ви пережили, – розпочав головний інспектор Майлз. – Я не став би цього робити, якби це не було вкрай необхідно.

– І навіщо це потрібно? – запитав Гаррі, знайомий із способами детективів отримувати інформацію.

– Я досі не впевнений, що те, що трапилося на шляху А1, було випадковістю.

– Що ви маєте на увазі? – Гаррі глянув детективу просто в очі.

– Я нічого не стверджую, сер, але наші фахівці провели ретельний огляд транспортного засобу, і вони стверджують, що одна-дві речі не збігаються.

– Які речі? – зацікавилася Емма.

– Для початку, пані Кліфтон, – сказав Майлз, – ми не можемо розібратися, чому ваш син перетнув роздільну смугу, коли таким чином ризикував зіткнутися з зустрічним транспортним засобом.

– Можливо, машина мала якусь механічну несправність? – запропонував версію Гаррі.

– Такою була наша перша думка, – ствердно кивнув Майлз. – Але хоч автомобіль сильно пошкоджений, жодна з шин не луснула, привід керма також неушкоджений, що майже неможливо за такої дорожньо-транспортної пригоди.

– Це навряд чи є доказом скоєння злочину, – зауважив Гаррі.

– Ні, сер, – сказав Майлз, – і лише цього мені було б недостатньо, щоб просити коронера передати цю справу генеральному прокуророві. Але один свідок надав деякі достатньо тривожні докази.

– Що такого він сказав?

– Вона, – зазирнув Майлз у свій нотатник. – Пані Чалліс повідомила, що її наздогнав «ем-джі» з відкритим верхом, який намагався обігнати три вантажівки, які рухалися колоною по внутрішній смузі, але несподівано передня вантажівка переїхала на зовнішню смугу, хоча жодного іншого транспортного засобу попереду не було. Це означало, що водію «ем-джі» довелося раптово гальмувати. Третя вантажівка також перемістилася на зовнішню смугу, знову ж таки без видимих причин, тоді як середня вантажівка підтримувала сталу швидкість, не залишаючи «ем-джі» жодного шансу обігнати їх або переїхати на безпечну внутрішню смугу. Пані Чалліс запевняє, що три вантажівки тримали «ем-джі» в облозі упродовж значного відтинку часу, – правив далі детектив, – поки його водій ні сіло ні впало не перетнув роздільну смугу просто перед автівкою зустрічного руху.

– Чи вдалося допитати когось із трьох водіїв вантажівок? – запитала Емма.

– Ні. Ми не змогли знайти жодного з них, пані Кліфтон. Однак не думайте, що ми не намагалися це зробити.

– Але те, що ви кажете, просто немислиме, – сказав Гаррі. – Хто б забажав убити двох невинних хлопців?

– Я погодився б із вами, пане Кліфтон, якби ми не з’ясували, що Бруно Мартінес спершу не збирався супроводжувати вашого сина в дорозі до Кембриджа.

– Звідки ви могли про це дізнатися?

– Бо його подруга, панна Торнтон, добровільно повідомила нам, що планувала того дня сходити з Бруно в кіно, але зустріч довелося скасувати останньої миті, бо вона застудилася.

Головний інспектор вийняв із кишені авторучку, погортав сторінки свого нотатника і пильно поглянув на батьків Себастьяна, перш ніж запитати:

– Чи маєте причини вважати, що хтось, можливо, хотів би нашкодити вашому синові?

– Ні, – відповів Гаррі.

– Так, – сказала Емма.

3

– Просто переконайтеся, що роботу цього разу виконають! – майже лементував дон Педро Мартінес. – Це не така вже й важка справа, – додав він, падаючи у крісло. – Вчора вранці я зміг проникнути до лікарні без жодних перешкод, уночі це ж набагато простіше.

– Як накажете його знищити? – поцікавився Карл без жодних емоцій.

– Переріж йому горлянку, – наказав Мартінес. – Усе, що тобі знадобиться, – це білий халат, стетоскоп і скальпель. Просто переконайся, що він гострий.

– Може, буде краще не різати хлопцеві горло, – запропонував Карл. – А задушити його подушкою, і нехай вважають, що він помер внаслідок отриманих травм.

– Ні. Я хочу, щоб той цуцик Кліфтон пережив повільну та болісну смерть. І чим повільнішу, тим краще.

– Розумію, як ви почуваєтесь, шефе, але нам краще не давати цьому детективу підстав для поновлення слідства.

Мартінес виглядав розчарованим.

– Гаразд, можеш його задушити, – він неохоче погодився. – Але переконайтеся, що це триватиме якнайдовше.

– Ви хочете, щоб я залучив Дієґо з Луїсом?

– Ні. Але хочу, щоб вони були на похороні, як друзі Себастьяна, щоб могли все розповісти. Хочу почути, що вони страждали так само, як я, коли дізнався, що вижив не Бруно.

– А як же…

Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку.

– Слухаю!

– Це полковник Скотт-Гопкінс, – сказав його секретар. – Він хоче з вами поговорити про справу особистого характеру. Запевняє, що це терміново.

***

Усім довелося змінити свої плани, щоб о дев’ятій годині ранку наступного дня прибути у секретаріат Кабінету Міністрів.

Сер Алан Редмейн, секретар Кабінету Міністрів, скасував зустріч з М. Шовелем, французьким послом, з яким планував обговорити наслідки можливого повернення Шарля де Голля до Єлисейського палацу.

Член парламенту Джайлз Беррінгтон не поїхав на щотижневі збори тіньового кабінету через, як він пояснив панові Гейтскеллу, лідеру опозиції, невідкладну сімейну проблему.

Гаррі Кліфтон скасував автограф-сесію та презентацію своєї нової книжки у «Хетчарді» на Пікаділлі. Він підписав сотню копій заздалегідь, щоб заспокоїти менеджера, який не зміг приховати свого розчарування, особливо коли дізнався, що Гаррі очолить недільний список бестселерів.

Емма Кліфтон відклала зустріч із Россом Бьюкененом, на якій планувала обміркувати ідеї голови ради директорів щодо будівництва нового комфортабельного лайнера, котрий, якщо правління його підтримає, стане частиною флоту «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

Четверо людей розсілися навколо овального стола в офісі секретаря Кабінету Міністрів.

– Спасибі, що відгукнулися у такий короткий термін, – розпочав Джайлз із дальнього кінця столу.

Сер Алан кивнув.

– Але я впевнений, що ви зможете оцінити, що зараз переживають пан і пані Кліфтон, коли життя їхнього сина все ще у небезпеці.

– Я поділяю їхню тривогу, – відгукнувся Редмейн, – і дозвольте сказати, наскільки мені прикро було дізнатися про нещасний випадок з вашим сином, пані Кліфтон. Не в останню чергу через те, що я частково винен у тому, що сталося. Однак дозвольте запевнити, що я не сидів склавши руки. На вихідних я спілкувався з паном Овеном, головним інспектором Майлзом і місцевим коронером. Вони не могли б бути іще стараннішими. І змушений погодитися з Майлзом у тому, що бракує доказів, які підтвердили б, що дон Педро Мартінес якимось чином причетний до аварії.

Роздратований погляд Емми змусив сера Алана швидко додати:

– Тим не менш доказ і відсутність будь-яких сумнівів часто є двома дуже різними речами. Після того як ми дізналися, що Мартінес не знав про те, що його син був у машині у той час, я виснував, що він просто може знову завдати удару, яким би нелогічним це не здавалося.

– Око за око, – сказав Гаррі.

– Можливо ви маєте рацію, – визнав секретар. – Він, вочевидь, не пробачив нам те, що вважає крадіжкою восьми мільйонів фунтів своїх грошей, навіть якщо вони й були фальшивими, і хоча він, напевно, ще не второпав, що за цією операцією стоїть уряд, немає сумнівів, що він і досі вважає, що ваш син особисто відповідальний за те, що сталося в Саутгемптоні, і мені дуже шкода, що я тоді недостатньо серйозно оцінив ситуацію.

– Вдячна вам хоч за це, – видихнула Емма. – Але ви не запитуєте про те, коли і куди наступного разу вдарить Мартінес. Адже будь-хто може зайти до шпиталю й вийти з нього так само легко, ніби це автобусна станція.

– Не можу з вами не погодитися, – сказав Редмейн. – Саме так я і зробив вчора вдень.

Це зізнання викликало миттєву тишу, яка дозволила йому продовжити.

– Однак ви можете бути певні, пані Кліфтон, що цього разу я вжив усіх необхідних заходів, аби переконатися, що вашому сину більше нічого не загрожує.

– Чи не могли б ви поділитися з паном і пані Кліфтон причиною такої вашої впевненості? – мовив Джайлз.

– Ні, сер Джайлз, не можу.

– А це чому ж? – не зрозуміла Емма.

– Бо мені довелося залучати міністра внутрішніх справ і міністра оборони, й тому таємна рада зобов’язала мене дотримуватися конфіденційності.

– Що за дурня? – вимагала уточнень Емма. – Не треба забувати, що йдеться про життя мого сина.

– Якщо щось із цього вилізе назовні, – пояснив Джайлз сестрі, – хоч і через п’ятдесят років, буде важливо засвідчити, що ні ти, ні Гаррі не знали, що до справи залучені міністри Її величності.

– Дякую, сер Джайлз, – схилив голову секретар Кабінету Міністрів.

– Терпіти не можу всі ці помпезні закодовані повідомлення, якими ви обидва перекидаєтесь, – втрутився Гаррі. – Я не заспокоюся, доки не буду певний, що життю мого сина нічого не загрожує. Але якщо із Себастьяном станеться іще щось, сер Алан, винуватити буде нікого.

– Приймаю ваше застереження, пане Кліфтон. Однак можу підтвердити, що Мартінес більше не загрожує Себастьянові або будь-кому з членів вашої родини. Відверто кажучи, мені довелося порушити кілька правил, аби переконати Мартінеса, що є щось вагоміше, ніж життя вашого сина.

Скептичний вираз усе ще не покидав обличчя Гаррі, і хоча Джайлз, здавалося, повірив серу Алану, Гаррі тямив, що скоріше Джайлзу вдасться стати прем’єром, ніж секретар Кабінету Міністрів розкриє причину своєї впевненості.

– Однак, – продовжував сер Алан, – не варто забувати, що Мартінес – людина підступна й безпринципна, тож не сумніваюся, що він усе одно захоче отримати якусь сатисфакцію. Та поки він дотримується букви закону, ніхто з нас нічого не може вдіяти.

– Принаймні цього разу ми будемо готові, – озвалася Емма, лише тепер усвідомлюючи, про що каже секретар.

***

Полковник Скотт-Гопкінс постукав у двері будинку № 44 на Ітон-сквер за одну хвилину десята. За мить вхідні двері відчинив велетень, поряд з яким командир SAS[1] здавався карликом.

– Моє ім’я Скотт-Гопкінс. У мене зустріч із паном Мартінесом.

Карл легко вклонився й прочинив двері так, аби гість міг увійти. Він супроводив полковника через передпокій і постукав у двері кабінету.

– Заходьте.

Коли полковник увійшов, дон Педро підвівся з-за столу і підозріло глипнув на гостя. Він жодного уявлення не мав, чому представникові SAS знадобилося так терміново його побачити.

– Кави вип’єте, полковнику? – поцікавився дон Педро після того, як двоє чоловіків потиснули руки навзаєм. – А може, чогось міцнішого?

– Ні, дякую, сер. Для мене ще трохи зарано.

– Тоді сідайте і кажіть, чому так терміново хотіли мене бачити, – дон Педро зробив паузу. – Впевнений, що ви знаєте, наскільки я зайнята людина.

– Я лише знаю, наскільки ви зайняті останнім часом, пане Мартінес, тому перейду безпосередньо до справи.

Дон Педро, намагаючись не виявляти жодних емоцій, знову сів у крісло і пильно споглядав на полковника.

– Моя мета проста – зробити так, аби в Себастьяна Кліфтона було довге й мирне життя.

Маска зарозумілої самовпевненості на мить зісковзнула з обличчя Мартінеса. Проте він хутко опанував себе й випростався у кріслі.

– На що ви натякаєте? – вигукнув він, стискаючи руками бильця крісла.

– Гадаю, ви дуже добре знаєте, на що, пане Мартінес. Однак дозвольте мені пояснити свою позицію. Я тут, аби переконатися, що надалі будь-кому з родини Кліфтонів не завдадуть жодної шкоди.

Дон Педро зірвався зі свого місця і тицьнув пальцем у бік полковника:

– Себастьян Кліфтон був найближчим приятелем мого сина!

– Не сумніваюся в тому, що був, пане Мартінес. Але мої інструкції вкрай чіткі, і я просто попереджаю вас: якщо Себастьян або будь-який інший член його сім’ї потраплять у ще якусь аварію, то ваші сини, Дієґо та Луїс, опиняться в найближчому літаку до Аргентини, і полетять вони не в першому класі, а в багажному відділенні, у двох дерев’яних ящиках.

– Та ти знаєш, кому погрожуєш?! – вигукнув Мартінес, стиснувши п’ястуки.

– Дешевому південноамериканському ґанґстеру, котрий, оскільки має трохи грошей і живе на Ітон-сквер, вирішив, що може вдавати із себе джентльмена.

Дон Педро натиснув на ґудзик під робочим столом. Уже за мить двері розчахнулися, і на порозі з’явився Карл.

– Викинь його геть, – звелів господар, вказуючи на полковника, – поки я не викличу свого адвоката.

– Доброго ранку, лейтенанте Люнсдорф, – привітався полковник, коли Карл посунув на нього. – Як колишній офіцер СС, ви оціните слабке становище, в якому опинився ваш господар.

Карл зупинився як укопаний.

– Тож дозвольте мені і вам дати пораду. Якщо пан Мартінес не дотримається моїх умов, наші плани щодо вас не передбачають вашої депортації до Буенос-Айреса, де зараз живе стільки ваших колишніх колег. Ні, для вас ми тримаємо інше місце призначення, де ви знайдете кількох громадян, котрі будуть занадто щасливі дати свідчення щодо ролі, яку ви відіграли як один із довірених помічників Гіммлера, та методів, які ви застосовували, щоб вибити з них інформацію.

– Ви блефуєте, – видихнув Мартінес. – Ви ніколи цього не доведете.

– Як мало ви насправді знаєте про англійців, пане Мартінес, – зауважив полковник, підвівся з крісла й підійшов до вікна. – Дозвольте познайомити вас із кількома типовими представниками нашої острівної нації.

Мартінес і Карл підійшли до нього й поглянули у вікно. По інший бік дороги стояли троє чоловіків, котрих ніхто не хотів би мати за ворогів.

– Троє моїх найнадійніших колег, – пояснив полковник. – Один із них буде стежити за вами вдень і вночі – на випадок якщо ви зробите помилковий хід. Ліворуч – капітан Гартлі, котрого, на жаль, звільнили з Драгунського гвардійського полку за те, що він облив бензином свою дружину та її коханця, котрі мирно спали разом, поки він не запалив сірник. Природно, що після виходу з в’язниці йому було важко знайти роботу. Поки я не забрав його з вулиці й не повернув його життю певний сенс.

Гартлі подарував їм теплу посмішку, знаючи, що вони балакають про нього.

– Посередині стоїть капрал Кренн, тесля за фахом. Йому дуже подобається щось пиляти, байдуже, дерево чи кості.

Кренн мовчки глипав на них.

– Але, зізнаюся, – продовжив полковник, – що мій улюбленець – сержант Робертс, справжній соціопат. Більшу частину часу він нешкідливий, але боюся, що після війни він так і не повернувся до цивільного життя.

Полковник обернувся до Мартінеса.

– Можливо, не варто йому казати, що ви нагарбали свої багатства, співпрацюючи з нацистами, і, звісно, саме так ви познайомилися з лейтенантом Люнсдорфом. Не думаю, що буду ділитися цією інформацією з Робертсом, якщо ви мене не роздратуєте по-справжньому. Розумієте, мати сержанта Робертса була єврейкою.

Дон Педро відвернувся від вікна й витріщився на полковника так, ніби був би радий його задушити, але розумів, що зараз для цього не час і не місце.

– Я такий радий, що ви мене уважно вислухали, – завершив Скотт-Гопкінс, – адже тепер не сумніваюся, що ви зробите те, що більше відповідає вашим інтересам. Бувайте, панове. Я вже йду.

4

– Сьогодні маємо насичений порядок денний, – оголосив голова правління. – Тож був би вдячним, якби мої колеги виступали стисло й по суті.

Емма почала захоплюватися діловим підходом Росса Бьюкенена, коли він очолив «Судноплавну компанію Беррінґтонів». Чоловік ніколи не виявляв прихильності до будь-кого і завжди уважно вислуховував навіть тих, хто пропонував щось, що суперечило його позиції. Інколи, хоча й не часто, його навіть могли переконати змінити свою думку. Він також умів підсумовувати складну дискусію, переконавшись у тому, що окрема думка кожного представника була належно представлена. Емма знала, що деякі члени правління вважали його шотландську манеру поведінки трохи різкуватою, але вона вважала її не більш ніж практичною й іноді цікавилася, як її підхід може відрізнятися від його позиції, коли вона стане керівником. Жінка хутко відкинула цю думку і сконцентрувалася на найважливішому пункті порядку денного. Вона репетирувала те, що намірялася сказати, напередодні ввечері, а Гаррі виконував роль голови на зборах.

Після того як Філіп Вебстер, секретар компанії, зачитав протокол минулих зборів й вирішив поточні питання, голова правління перейшов до першого пункту порядку денного: пропозиції оголосити тендер на будівництво «Бекінґема», комфортабельного лайнера, який увійде до флоту Беррінґтонів.

Бьюкенен не залишив сумнівів у тому, що вважає це єдиним кроком уперед, якщо Беррінґтони сподіваються продовжувати свою діяльність як одна з головних судноплавних компаній країни. Кілька членів ради директорів кивнули на згоду.

Щойно тільки голова закінчив, він закликав Емму висловити протилежну точку зору. Вона почала з того, що доки банківська ставка перебуває на найвищому рівні, компанія повинна консолідувати свою позицію, а не ризикувати такими великими коштами, витрачаючи їх на те, що, на її думку, має у кращому випадку шанс на успіх у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят.

Пан Енскотт, незалежний член ради директорів, котрого призначив іще сер Г’юґо Беррінґтон, її покійний батько, припустив, що настав час потрусити гаманцем. Ніхто не засміявся. Контр-адмірал Саммерс заявив, що не варто приймати таке радикальне рішення без схвалення акціонерів.

– Але це ми зараз перебуваємо на капітанському містку, – нагадав адміралу Бьюкенен, – і тому приймати рішення нам.

Адмірал спохмурнів, але від подальших коментарів відмовився. Зрештою, голосування ще попереду.

Емма уважно слухала, як кожен член правління висловлював свою думку, і швидко збагнула, що голоси розділилися майже порівну. Один чи двоє ще не визначилися, але вона підозрювала: якщо мова дійде до голосування, переможе голова ради директорів.

І за годину правління не наблизилося до якогось рішення, а декотрі директори просто повторили свої раніше оприлюднені арґументи, що явно дратувало Бьюкенена. Але Емма знала, що йому врешті-решт доведеться продовжити засідання, оскільки існує ще одна важлива справа, яку треба обміркувати.

– Я змушений сказати, – підсумував голова, – що ми не можемо відкладати ухвалення рішення безконечно, тому пропоную всім розійтися й добре подумати над тим, де ми стоїмо в цьому питанні. Відверто кажучи, все майбутнє компанії поставлене на карту. Пропоную, коли наступного місяця ми знову зустрінемося, то будемо голосувати за те, оголошувати тендер чи відмовитись від цієї ідеї взагалі.

– Або хоча б почекати, поки хвилі не вляжуться, – додала Емма.

Голова охоче перейшов до наступного питання, позаяк інші пункти порядку денного були не такими суперечливими, і до того часу, коли Бьюкенен запитав, чи є ще якісь запитання, дотеперішню бурхливу дискусію замінила набагато спокійніша атмосфера.

– У мене є інформація, яку я зобов’язаний повідомити правлінню, – заявив фінансовий директор компанії. – Ви не могли не помітити, що ціна наших акцій постійно зростає упродовж кількох останніх тижнів, і ви, можливо, задумалися про причину цього, позаяк останнім часом ми не робили якихось істотних оголошень і не оприлюднювали жодних прогнозів про прибутки. Що ж, учора ця таємниця з’ясувалася, після того, як я отримав листа від Мейфера, менеджера банку «Мідленд» у Сент-Джеймсі, в якому він повідомляє, що один із його клієнтів, котрий володіє сімома з половиною відсотками акцій компанії, хоче призначити свого представника у раді директорів.

– Я навіть здогадуюся, хто це, – сказала Емма. – Це не хто інший, як майор Алекс Фішер.

– Боюся, що так, – неохоче підтвердив голова.

– А чи існує приз для того, хто здогадається, кого представлятиме добропорядний майор? – поцікавився адмірал.

– Ні, – відповів Бьюкенен, – бо ви не вгадаєте. Хоча змушений зізнатися, що коли вперше почув цю новину, я, як і ви, припустив, що це буде наша давня знайома, леді Вірджинія Фенвік. Однак менеджер «Мідленду» запевнив мене, що вона не є клієнткою його банку. Коли я наполіг, щоб з’ясувати, кому ж належать ці акції, він ввічливо відповів, пославшись, що не може розголошувати інформацію, яка становить банківську таємницю.

– Не можу дочекатися, щоб дізнатися, чи віддасть майор свій голос за спорудження «Бекінґема», – криво всміхнулася Емма. – Адже можемо бути певні, що той, кого він представляє, точно не матиме інтересів у компанії Беррінґтонів.

– Не сумнівайтесь, Еммо, я не хотів би, щоб цей шматок лайна став тим, хто впливатиме на наші рішення, – зауважив Бьюкенен.

Емма промовчала.

Ще однією з вражаючих чеснот голови була його здатність згладжувати будь-які розбіжності, що виникали в перебігу засідання ради директорів.

– Які останні новини про Себастьяна? – запитав він, приєднавшись до Емми за чаркою перед обідом.

– Старша медсестра каже, що цілком задоволена процесом його одужання. Я також рада сказати, що й сама помічаю помітне покращення його стану щоразу, коли відвідую лікарню. Гіпс із лівої ноги вже зняли, тепер у нього відкриті вже два ока, і він висловлює власну думку про все – від того, чому його дядько Джайлз може замінити Ґейтскелла на посаді лідера Лейбористської партії, до того, що лічильники на паркувальних майданчиках – не що інше, як урядова змова вициганити більше наших важко зароблених грошенят.

– Згоден із ним за обома пунктами, – визнав Бьюкенен. – Будемо сподіватися, що його велемовність є прелюдією до повного одужання.

– Його хірург, здається, також так вважає. Пан Овен заявив, що сучасна хірургія швидко прогресувала під час війни, адже воякам була потрібна негайна допомога, і часу на звертання за порадами до колег у лікарів не залишалося. Ще тридцять років тому Себ, мабуть, опинився би в інвалідному візку, але не сьогодні.

– Він усе ще сподівається повернутися до Кембриджа на наступного Михаїла?

– Гадаю, що так. Нещодавно його відвідав його методист і повідомив, що хлопець може зайняти своє місце в Пітергаузі у вересні. Навіть дав йому кілька книжок для читання.

– Що ж, у нього там є всі можливості сконцентруватися на навчанні.

– Цікаво, що ви згадали про це, – пожвавішала Емма, – адже віддавна він зацікавився нашою компанією, що стало цілковитою несподіванкою. Тож він читає протоколи кожного засідання правління від першого рядка до останнього. Навіть купив десять акцій, що дає йому законне право відстежувати кожен наш крок, і можу вам сказати, Россе, що він не соромиться висловлювати свої погляди, зокрема й щодо пропонованого будівництва «Бекінґема».

– Без сумніву, на нього вплинула думка його матері з цього приводу, – усміхнувся Бьюкенен.

– Хоч це й дивно, але ні. Здається, йому радить хтось інший.

***

Емма голосно засміялася.

Гаррі підняв погляд з іншого кінця стола і відклав свою газету.

– Позаяк я нічого не зміг знайти кумедного у вранішній «Таймс», поділись, будь ласка, жартом зі мною.

Емма сьорбнула кави і повернулася до «Дейлі-експрес».

– Схоже, що леді Вірджинія Фенвік, єдина донька дев’ятого графа Фенвіка, порушила процес розлучення проти свого міланського графа. Вільям Гікі передбачає, що Вірджинія отримає відступні в обсязі близько двохсот п’ятдесяти тисяч фунтів стерлінґів плюс їхнє помешкання на Лоундс-сквер, а також заміський маєток у Беркширі.

– Непоганий здобуток за два роки роботи.

– І, звісно, не могли не згадати про Джайлза.

– Про нього завжди згадують, коли Вірджинія потрапляє в заголовки.

– Авжеж, але цього разу там з’явилися лестощі, – зауважила Емма, повертаючись до часопису. – «Перший чоловік леді Вірджинії, сер Джайлз Беррінґтон, депутат парламенту від Бристольських доків, має всі шанси стати прем’єром, якщо на наступних виборах переможуть лейбористи».

– Мені здається, що це малоймовірно.

– Що Джайлз очолить уряд?

– Ні, що лейбористи переможуть на наступних виборах.

– «Він зарекомендував себе грізним речником партії на передній лаві, – продовжувала читати Емма, – і нещодавно заручився з доктором Ґвінет Г’юз, викладачкою Лондонського королівського коледжу». Чудова світлина Ґвінет й огидна фотографія Вірджинії.

– Вірджинії це не сподобається, – зауважив Гаррі, повертаючись до «Таймс». – Але вона нічого не зможе з цим вдіяти.

– Я би не була так упевнена в цьому, – відреагувала Емма. – Маю відчуття, що жала цього скорпіона ще не позбавили.

***

Гаррі з Еммою щонеділі їздили із Ґлостершира до Харлоу, щоб навідати Себастьяна, а Джессіка завжди долучалася до них, бо зроду не втрачала можливості побачити свого старшого брата. Щоразу, коли Емма повертала ліворуч від воріт Садиби, щоб розпочати довгий шлях до шпиталю принцеси Александри, вона ніколи не могла позбутися спогадів першого разу, коли здійснила цю подорож, думаючи, що її син загинув у автотрощі. Емма лише тішилася, що не зателефонувала Ґрейс чи Джайлзу, щоб повідомити їм новину, і що Джессіка відпочивала в таборі у Квантоку разом із іншими дівчатками, коли телефонував вихователь. Тільки бідолашний Гаррі цілих двадцять чотири години був упевнений, що більше ніколи не побачить свого сина.

Джессіка вважала візити до Себастьяна найважливішою подією тижня. Приїхавши до шпиталю, вона показувала йому свій останній витвір мистецтва й обмальовувала кожен сантиметр його гіпсу зображеннями Садиби, родини та друзів. Коли вільного місця не залишилося, взялася за лікарняні стіни. Старша медсестра вивішувала кожну нову картину в коридорі біля палати, але прогнозувала, що незабаром їм доведеться перебратися поверхом нижче. Емма могла лише сподіватися, що Себастьяна випишуть ще до того, як роботи Джессіки дістануться приймального відділення. Їй завжди було трохи ніяково, коли донька докучала старшій медсестрі своєю творчістю.

– Не слід ніяковіти, пані Кліфтон, – заспокоювала панна Паддікомб. – Бачили б ви мацьканину, яку мені дарують батьки в очікуванні, що я повішу її в своєму кабінеті. У будь-якому разі, коли Джессіка вступить до Королівської академії мистецтв, я продам їх усі, а за ті гроші збудую нове відділення лікарні.

Еммі не слід було нагадувати, наскільки талановита її донька, і вона знала, що панна Філдінґ, її вчителька малювання в школі «Червоних дів», планувала вибороти для неї стипендію у Школі образотворчого мистецтва Слейда і, здавалося, не сумнівалася у позитивному результаті.

– Дуже важко, пані Кліфтон, навчати когось, хто набагато талановитіший за вас, – поділилася з нею якось панна Філдінґ.

– Тільки ніколи їй цього не кажіть, – попросила Емма.

– Усі це знають, – заперечила панна Філдінґ. – І ми всі з нетерпінням чекаємо на її успіхи в майбутньому. Ніхто не здивується, коли їй запропонують місце в школі Королівської академії, першій із «Червоних дів».

Емма подумала, що Джессіка перебуває у блаженному невіданні щодо свого виняткового таланту, як і щодо багатьох інших речей. Вона не раз попереджала Гаррі, що може бути лише питанням часу, коли їхня усиновлена донька дізнається правду про те, хто її батько, і припустила, що буде краще, якщо вона почує це спершу від члена сім’ї, а не від когось незнайомого. Гаррі здавалося зайвим обтяжувати її справжньою причиною, коли вони забрали її з дитинця Бернардо кілька років тому, проігнорувавши кількох очевидних кандидатів. Джайлз і Ґрейс вирішили пояснити Джессіці, як усі вони могли походити від одного батька, сера Г’юґо Беррінґтона, і чому її мати відповідальна за його передчасну смерть.

Не встигала Емма припаркувати свій «остін A30» на автостоянці лікарні, як Джессіка вистрибувала із салону з останнім малюнком в одній руці та батончиком молочного шоколаду «Кедбері» в другій і мчала до ліжка Себастьяна. Емма не вірила, що хтось може любити її сина дужче за неї, але якщо таке й можливе, то хіба Джессіка.

Коли Емма увійшла до палати через кілька хвилин, то здивувалася вельми і зраділа, вперше побачивши Себастьяна не в ліжку, а сидячим у кріслі. Щойно він угледів матір, як підвівся, трохи затримався і розцілував її в обидві щоки, – ще одна несподіванка. «Коли ж настає момент, – задумалася Емма, – що матері перестають цілувати своїх дітей, а юнаки починають цілувати своїх матерів?»

Джессіка дуже докладно розповідала братові про те, що робила упродовж тижня, тож Емма присіла на край ліжка й удруге вислухала про всі її подвиги. Тільки-но вона перестала щебетати, щоб Себастьян зміг вставити хоч слово, він звернувся до матері:

– Сьогодні вранці я перечитав протоколи останнього засідання ради директорів. Ти ж розумієш, що голова закликає голосувати на наступному засіданні, і цього разу не вдасться уникнути ухвалення рішення про те, чи варто продовжувати будівництво «Бекінґема».

Емма не прокоментувала це повідомлення, а Джессіка розвернулася й узялася малювати стариганя, який дрімав на сусідньому ліжку.

– Я зробив би те саме, якби був на його місці, – продовжував Себастьян. – То хто ж, на твою думку, переможе?

– Ніхто не переможе, – сказала Емма, – адже незалежно від результату, правління залишатиметься розділеним, доки не з’ясується, хто мав рацію.

– Будемо сподіватися, що ні, бо мені здається, у вас є набагато більша проблема, з якою доведеться боротися спільно, і вона вимагатиме співпраці від тебе і голови, щоб забезпечити позитивний результат.

– Фішер?

Себастьян ствердно кивнув.

– І лише Бог знає, як буде голосувати він, коли вирішуватимуть питання про те, чи варто будувати «Бекінґема».

– Фішер проголосує так, як йому накаже дон Педро Мартінес.

– Звідки ти знаєш, що саме Мартінес, а не леді Вірджинія купила ці акції? – здивувався Себастьян.

– За словами Вільяма Гікі з «Дейлі-експрес», Вірджинія наразі переживає черговий процес розлучення, тож можеш бути певним, що вона зосередиться на тому, скільки грошей зможе витягнути з міланського графа, перш ніж вирішуватиме, як їх витратити. У будь-якому разі, у мене є власні причини вважати, що за купівлею цих акцій стоїть Мартінес.

– Я й сам уже дійшов такого висновку, – зізнався Себастьян, – адже чи не останнє, що сказав мені Бруно, коли ми їхали в машині дорогою до Кембриджа, це те, що його батько зустрічався з майором, і він почув, як під час їхньої бесіди вигулькнуло прізвище «Беррінґтон».

– Якщо це правда, – сказала Емма, – то Фішер підтримає голову, щоб помститися Джайлзу, котрий завадив стати йому депутатом.

– Навіть якщо він це зробить, не думаю, що він захоче, щоб спорудження «Бекінґема» відбувалося гладко. Аж ніяк. Він переходитиме на бік ворога, якщо вважатиме, що отримає можливість завдати шкоди короткотерміновим фінансовим операціям компанії або її довготерміновій репутації. Даруй за штамп, але леопарди своїх плям не змінюють. Просто пам’ятай, що його справжня мета прямо протилежна твоїй. Ти хочеш, аби компанія процвітала, а він хоче, щоб вона збанкрутувала.

– Навіщо йому це?

– Підозрюю, що ти занадто добре знаєш відповідь на це запитання, мамо.

Себастьян зачекав, сподіваючись побачити її реакцію, але Емма просто змінила тему:

– Звідки в тебе стільки мудрості?

– Я брав щоденні уроки в експерта. А ще я його єдиний учень, – додав Себастьян без пояснень.

– І що твій експерт порадив би мені зробити, якби я захотіла, щоб правління підтримало мене й проголосувало проти будівництва «Бекінґема»?

– Він вигадав би план, який допоможе забезпечити перемогу на наступному засіданні ради директорів.

– Це неможливо, адже правління розділилося порівну.

– Можливо, – визнав Себастьян, – але тільки якщо ти захочеш грати з Мартінесом у його власну гру.

– Що ти маєш на увазі?

– Поки родина володіє двадцятьма двома відсотками акцій компанії, – продовжив Себастьян, – ти маєш право призначити в правління ще двох директорів. Отже, все, що треба зробити, – це кооптувати дядька Джайлза та тітку Ґрейс, і вони зможуть тебе підтримати, коли справа дійде до вирішального голосування. Таким чином ти зможеш виграти.

– Я цього ніколи не зроблю, – похитала головою Емма.

– Чом би й ні, коли так багато опиняється під загрозою?

– Бо це може підірвати позицію Росса Бьюкенена на посаді голови. Якщо він програє такий важливий голос через те, що родина налаштована проти нього, йому не залишиться іншого вибору, окрім відставки. І підозрюю, що за ним підуть й інші директори.

– Але це може бути найкращим виходом для компанії у довготерміновій перспективі.

– Можливо, але мені потрібно виграти насправді, а не через маніпуляції з голосуванням. Це дуже дешевий виверт, притаманний хіба що Фішеру.

– Люба моя матусю, ніхто не міг би захоплюватися тобою більше, ніж я, за те, що ти завжди дбаєш про моральний бік справи. Але коли маєш справу з мартінесами цього світу, треба розуміти, що у них моралі немає і вони завжди будуть щасливі влаштувати якусь підлість. Та Фішер до найближчої канави залізе, якщо вважатиме, що це забезпечить йому перемогу при голосуванні.

Запала довга тиша, поки Себастьян дуже тихо не промовив:

– Мамо, коли я вперше прокинувся після аварії, то виявив дона Педро, який стояв біля ліжка.

Емма нервово сіпнулася.

– Він посміхнувся і сказав: «Як ти, мій хлопчику?» Я похитав головою, і тільки тоді він збагнув, що це я, а не Бруно. Погляд, яким він мене нагородив, перш ніж піти, не забуду до кінця свого життя.

Емма нічого не сказала.

– Мамо, ти не думаєш, що вже настав час розповісти мені, чому Мартінес так рішуче налаштований поставити нашу сім’ю на коліна? Адже цілком не складно було второпати, що він хотів вбити на А1 мене, а не власного сина.

5

«– Ви завжди такий нетерплячий, сержанте Ворвік, – зауважив патологоанатом, уважно вивчаючи тіло.

– Ви просто можете мені сказати, як довго тіло пробуло у воді? – запитав детектив».

Гаррі викреслював слово «просто» і вносив інші правки, коли задзеленчав телефон. Він відклав ручку і підняв слухавку.

– Слухаю! – промовив він дещо різко.

– Гаррі, це Гарольд Ґінзбурґ. Вітаю, цього тижня ти вже під восьмим номером.

Гарольд телефонував щочетверга, аби повідомити Гаррі, на якому місці він представлений у списку бестселерів тижня.

– Ти у чільній п’ятнадцятці вже дев’ятий тиждень поспіль.

Гаррі місяць пробув під номером чотири – найвище досягнення в його творчій кар’єрі. Хоча він і не зізнавався в цьому Еммі, він усе ще сподівався потрапити до гурту обраних британських письменників, котрі пробилися до вершин по обидва боки Атлантики. Останні два детективи про Вільяма Ворвіка опинилися на першому місці у Великій Британії, але перше місце у Сполучених Штатах йому не підкорялося.

– Обсяги продажу – це все, що справді має значення, – сказав Гінзбурґ, ніби читаючи думки Гаррі. – І в будь-якому разі я впевнений, ти підіймешся ще вище, коли в березні вийде друком книжка у м’якій обкладинці.

Гаррі звернув увагу на слова «ще вище», але про номер один згадки не було.

– Як Емма?

– Готує доповідь про те, чому компанія не повинна будувати новий комфортабельний лайнер саме зараз.

– Вона не стане бестселером, – пожартував Гарольд. – А як там Себастьян?

– Він зараз в інвалідному візку. Але його хірург запевняє, що так буде недовго, і вони зроблять усе, щоб він його позбувся.

– Браво. Це означає, що він поїде додому?

– Ні, старша медсестра не дозволяє йому долати такі відстані; можливо, він зможе відвідати свого викладача у Кембриджі й попити чаю зі своєю тіткою.

– Звучить не найкраще. Тим не менш це не триватиме довше, ніж він захоче втекти втретє.

– Або його не виженуть. Не впевнений, що станеться першим.

– Чого б це його мали викинути?

– Одна чи дві медсестрички дуже зацікавилися Себом, коли з нього зняли бинти, і боюся, що він їх добряче відволікає.

– Танець сімох покривал[2], – сказав Гарольд.

Гаррі засміявся.

– Він усе ще сподівається поїхати до Кембриджа у вересні?

– Наскільки я знаю, так. Але після аварії він так змінився, що мене вже нічого не здивує.

– А як він змінився?

– Нічого конкретного. Просто дуже подорослішав, що я вважав би неможливим ще рік тому. І гадаю, що знаю, чому саме.

– Інтригує.

– Безумовно, так і є. Розповім усі подробиці, коли приїду до Нью-Йорка.

– Чи треба чекати так довго?

– Авжеж, бо це, як моя писанина: уявлення не маю, що станеться, коли перегортаю сторінку.

– Розкажи мені про нашу дівчинку на мільйон.

– І ви туди ж, – відмахнувся Гаррі.

– Тоді скажи, будь ласка, Джессіці, що я повісив її малюнок осінньої Садиби поруч із Роєм Ліхтенштейном[3].

– Хто такий Рой Ліхтенштейн?

– Наймодніший художник Нью-Йорка, але не можу прогнозувати, чи триватиме це довго. Мені здається, Джессіка малює набагато краще. Якщо вона намалює мені Нью-Йорк восени, я подарую їй «Різдво» Ліхтенштейна.

– Цікаво, чи вона хоч щось чула про нього?

– Перш ніж покласти слухавку, наважуся запитати, як просувається новий роман про Вільяма Ворвіка?

– Справа йшла б набагато швидше, якби мене постійно не відривали від роботи.

– Даруй, – вибачився Ґінзбурґ. – Мені не повідомили, що ти зараз пишеш.

– Насправді у Ворвіка виникла непереборна проблема. Або якщо бути точнішим, у мене.

– Чи можу я чимось допомогти?

– На жаль. Бо ви – видавець, а я – автор.

– А яка проблема? – наполягав Гарольд Ґінзбурґ.

– Ворвік знайшов тіло своєї колишньої дружини на дні озера, але він упевнений, що її вбили ще до того, як скинули у воду.

– То в чому проблема?

– Моя чи Вільяма Ворвіка?

– Спершу Ворвіка.

– Він змушений чекати щонайменше двадцять чотири години, перш ніж до його рук потрапить звіт патологоанатома.

– А твоя?

– У мене є двадцять чотири години, щоб вирішити, що має бути у цьому звіті.

– А Ворвік знає, хто вбив його колишню дружину?

– Він не може бути впевненим. Наразі є п’ятеро підозрюваних, кожен із них має мотив і… алібі.

– Але ж ти знаєш, хто це зробив?

– Ні, не знаю, – зізнався Гаррі. – Бо якщо не знаю я, то не дізнається й читач.

– Хіба це не ризиковано?

– Ще й як. Але це робить розв’язок складним як для мене, так і для читача.

– Не можу дочекатися, коли прочитаю першу чернетку.

– І я не можу.

– Вибач. Дозволю тобі повернутися до тіла колишньої дружини в озері. Зателефоную знову за тиждень, аби переконатися, чи ти дізнався, хто її туди скинув.

Коли Ґінзбурґ від’єднався, Гаррі відклав слухавку й поглянув на чистий аркуш паперу перед собою. Він намагався зосередитись.

«– То що сталося, на твою думку, Персі?

– Занадто рано для точної оцінки. Мені доведеться повернути її до лабораторії та провести ще кілька тестів, перш ніж я зможу прийняти остаточне рішення.

– Коли можна очікувати попереднього звіту? – поцікавився Ворвік.

– Ти завжди такий нетерплячий, Вільяме…»

Гаррі відвів погляд. Він раптом збагнув, хто скоїв убивство.

***

Незважаючи на те, що Емма не бажала пристати на пропозицію Себастьяна залучити до ради директорів Джайлза та Ґрейс, аби забезпечити собі певність у вирішальному голосуванні, вона все ж вважала своїм обов’язком поінформувати брата та сестру про те, що відбувалося. Емма з гордістю представляла сім’ю в правлінні, хоча й занадто добре знала, що ніхто з родичів не прагнув дізнатися, що відбувається за зачиненими дверима в компанії Беррінґтонів, доки вони отримували свої щоквартальні дивіденди.

Джайлз був зайнятий своїми обов’язками у Палаті представників, які стали ще вимогливішими після того, як Г’ю Ґейтскелл запропонував йому вступити до тіньового уряду як міністр європейських справ. Це означало, що його тепер рідко бачили у власному виборчому окрузі, незважаючи на те, що політик мав турбуватися про своє місце, водночас регулярно відвідуючи ті країни, які голосували за дозвіл Об’єднаному Королівству вступити до ЄЕС. Лейбористи вже кілька місяців передували в соціологічних опитуваннях думок, і цілком імовірно, що після наступних виборів Джайлз стане міністром у новому уряді. Тож останнє, що йому було потрібно, це відволікатися через груші на вербі.

Гаррі з Еммою були в захваті, коли Джайлз нарешті оголосив про свої заручини з Ґвінет Г’юз, але не в соціальному стовпчику «Таймс», а в пабі «Страус», у самому серці свого округу.

– Я хочу бачити вас одруженими ще до найближчих виборів, – заявив Ґріфф Гаскінс, його аґент по округу. – А якби Ґвінет змогла завагітніти на першому тижні кампанії, було б іще краще.

– Як романтично, – зітхнув Джайлз.

– Мене не цікавить романтика, – заперечив Ґріфф. – Я тут, аби переконатися, що ти сидітимеш у Палаті представників і після наступних виборів, бо якщо цього не станеться, можеш бути певним, що тебе очікує пекло.

Джайлз хотів засміятися, але він знав, що Ґріфф має рацію.

– Чи ви вже визначилися з датою? – поцікавилася Емма, котра вирішила приєднатися до них.

– Весілля чи загальних виборів?

– Весілля, йолопе.

– Сімнадцятого травня в реєстраційному бюро Челсі, – поінформував сестру Джайлз.

– Буде контраст із церквою Святої Маргарити у Вестмінстері[4], але принаймні цього разу ми з Гаррі можемо сподіватися на запрошення.

– Я попросив Гаррі бути моїм дружбою, – сказав Джайлз. – Але щодо тебе я не дуже впевнений, – додав він із посмішкою.

***

Час для голосування міг би бути й кращим, але єдиний шанс побачити сестру Еммі випав на вечір перед вирішальним засіданням правління. Вона вже контактувала з тими директорами, які, наскільки вона знала, підтримували її, а також одним-двома, котрі, як вона відчувала, вагалися. Та й хотіла повідомити Ґрейс, що все ще не може передбачити результати голосування.

Ґрейс цікавилася статками компанії навіть менше за Джайлза, а одного разу чи навіть двічі забула обготівкувати квартальний чек із дивідендами. Нещодавно її призначили старшим викладачем у Ньюнгемі, тому вона рідко вибиралася далі за околиці Кембриджа. Емма час від часу могла спокусити сестру приїхати до Лондона для відвідин Королівського оперного театру, але лише на денну виставу, щоб мати достатньо часу для спільної вечері, перш ніж сестра сяде на потяг назад до Кембриджа. Як пояснювала Ґрейс, вона не мала бажання спати в чужому ліжку. Наскільки витончена в одному, настільки ж обмежена в іншому, як колись зауважила їхня шанована матуся.

Прагнення послухати постановку Лукіно Вісконті «Дона Карлоса» Верді виявилося непереборним, і Ґрейс навіть затрималася на вечерю, уважно слухаючи, як Емма пояснює їй наслідки вкладення таких значних фінансів компанії в один проєкт. Ґрейс мовчки жувала зелений салат, лише час від часу коментуючи, але нічого не пропонуючи, поки в бесіді не виникло ім’я майора Фішера.

– Він також одружується за кілька тижнів. Знаю з надійних джерел, – повідомила Ґрейс, чим неабияк здивувала сестру.

– Господи, і хто захотів вийти заміж за цю мерзенну істоту?

– Сьюзі Лемптон, здається.

– Звідки я знаю це ім’я?

– Вона навчалася у «Червоних дівах», коли ти була старостою, але вона на два роки молодша за тебе, тому навряд чи ти її запам’ятала.

– Тільки ім’я, – сказала Емма. – Тож тепер твоя черга мені розповідати.

– Сьюзі була красунею ще до шістнадцяти років, і вона це знала. Хлопці просто торопіли з роззявленими пельками, спостерігаючи, як вона проходить повз них. Після «Червоних дів» вона стрибнула у перший же потяг до Лондона та зареєструвалася у провідній модельній аґенції. Після того як вийшла на подіум, Сьюзі вже не приховувала факту, що шукає заможного чоловіка.

– Якщо це так, то Фішер не надто велика риба.

– Можливо, тоді вона на нього й не глянула б, але тепер, коли їй уже за тридцять і її найкращі дні як манекенниці вже закінчилися, один із директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів» з арґентинським мільйонером серед своїх покровителів цілком може виявитися її останнім шансом.

– Та невже у неї все так кепсько?

– Авжеж, – відповіла Ґрейс. – Її двічі кидали. Одного разу біля самого вівтаря, і мені сказали, що вона вже проциндрила всі гроші, які суд призначив їй після результативного процесу про порушення обіцянки. Вона навіть заклала обручку. Ім’я пана Мікобера[5] їй, мабуть, не знайоме.

– Бідолашна жінка, – тихо видихнула Емма.

– Не слід так переживати за Сьюзі, – запевнила її Ґрейс. – Ця «бідолашна жінка» навчилася так хитрувати, що цього немає в навчальній програмі жодного університету, – додала вона, перш ніж допити каву. – Навіть не знаю, кого мені шкода більше, бо не можу повірити, що цей шлюб триватиме довго.

Ґрейс зиркнула на годинник.

– Мушу бігти. Не можу дозволити собі пропустити останній потяг.

І без жодного більше слова поцілувала сестру в обидві щоки, вибігла з ресторану й гукнула таксі.

Емма посміхнулася, спостерігаючи, як сестра зникає в салоні чорної автівки. Грація, можливо, й не була серед її найбільших сильних сторін, але не було жінки, якою б Емма захоплювалася більше. Кілька минулих і теперішніх поколінь студентів Кембриджа могли лише отримати користь від навчання у цієї старшої викладачки у Ньюнгемі.

Коли Емма попросила рахунок, то помітила, що її сестра залишила на тарілці збоку однофунтову банкноту. Ця жінка нікому не хотіла бути винною.

***

Дружба вручив нареченому просту золоту обручку. Джайлз своєю чергою одягнув її на безіменний палець лівої руки панни Г’юз.

– Оголошую вас чоловіком і дружиною, – заявив реєстратор. – Можете поцілувати наречену.

Хвиля оплесків привітала сера Джайлза та леді Беррінґтон. Обід після церемонії відбувався у «Кедоґен-армс» на Кінґс-роуд. Могло скластися враження, що Джайлз зумисне вирішив зробити своє друге весілля зовсім не схожим на перше.

Коли Емма зайшла до пабу, то помітила, як Гаррі спілкується з аґентом Джайлза, на обличчі котрого сяяла широка усмішка.

– Одружений кандидат отримує набагато більше голосів, ніж розлучений, – пояснював Ґріфф Гаррі, перш ніж осушити третій келих шампанського.

Ґрейс балакала з нареченою, котра ще донедавна була однією з її аспіранток. Ґвінет нагадала, що вперше зустріла Джайлза саме на вечірці, яку влаштувала Ґрейс, аби відсвяткувати свій день народження.

– Мій день народження був лише приводом для тієї вечірки, – зізналася Ґрейс, більше нічого не пояснюючи.

Емма обернулася до Гаррі, біля якого щойно з’явився Дікінс. Вони, без сумніву, обмінювалися своїми враженнями від того, що відбувалося. Емма не могла пригадати, чи був Елжернон професором в Оксфорді. Він, звісно, виглядав таким, як і в шістнадцять років, якби тоді ще мав і цю неохайну бороду та був одягнений у той самий костюм.

Емма посміхнулася, коли помітила Джессіку, яка сиділа, схрестивши ноги на підлозі, захоплена малюванням на звороті скатертини Себастьяна, котрому дозволили відвідати церемонію після обіцянки, що він повернеться до шостої вечора, а зараз він розмовляв із дядьком. Джайлз схилився й уважно слухав, що каже його небіж. Не треба було мати сім п’ядей у чолі, щоб докумекати, про що йшлося.

– А якщо Емма програє голосування, – сказав Джайлз.

– Беррінґтони навряд чи задекларують прибуток в осяжному майбутньому, і ти більше не зможеш отримувати свої щоквартальні дивіденди.

– А є якась хороша новина?

– Є, може виявитися, що такий проникливий підприємець, як Росс Бьюкенен, має рацію щодо того комфортабельного лайнера, і Беррінґтонів може чекати світле майбутнє. Тоді ти зможеш зайняти своє місце в уряді, не турбуючись про те, як вижити на зарплату міністра.

– Мушу сказати, що дуже радий твоїм зацікавленням сімейною справою, і можу лише сподіватися, що ти продовжиш це робити, як тільки потрапиш до Кембриджа.

– Можеш бути в цьому впевнений, – підтвердив Себастьян, – адже мене дуже хвилює майбутнє компанії. І хочу вірити, що до того часу, коли я обійму посаду голови ради директорів, це все ще буде сімейний бізнес.

– Ти справді думаєш, що Беррінґтони можуть збанкрутіти? – запитав Джайлз, і в його голосі вперше зазвучала тривога.

– Це здається малоймовірним, але це призначення до складу ради директорів майора Фішера справі не допоможе, адже не сумніваюся, що його інтерес до компанії діаметрально протилежний нашому. Насправді за ним стоїть дон Педро Мартінес, а я не впевнений, що виживання Беррінґтонів є частиною їхнього довготермінового плану.

– Я впевнений, що Росс Бьюкенен із Еммою виявляться вагомою противагою Фішеру і навіть Мартінесу.

– Можливо. Але пам’ятай, що вони не завжди співають в унісон, і Фішер обов’язково цим скористається. Тож навіть якщо вони нейтралізують Фішера на короткий термін, усе, що йому буде треба, лише зачекати кілька років, аби все само впало йому в руки.

– На що ти натякаєш? – спитав Джайлз.

– Ні для кого не таємниця, що Росс Бьюкенен планує у недалекому майбутньому піти у відставку, мені повідомили, що нещодавно він придбав маєток у Пертширі, неподалік від трьох зручних полів для гольфа та двох річок, що дозволить йому цілком віддатися своєму захопленню. Тож незабаром компанії доведеться шукати нового голову.

– Але якби Бьюкенен пішов у відставку, очевидним вибором на його місце стала б твоя мама. Зрештою, вона – член сім’ї, і ми все ще контролюємо двадцять два відсотки акцій компанії.

– Але до того часу Мартінес також зможе придбати двадцять два відсотки, або й навіть більше, бо я дізнався, що він скуповує акції «Беррінґтонів», щойно вони потрапляють на ринок. І коли постане питання вибору голови правління, він матиме свого кандидата на цю посаду.

6

Коли Емма увійшла до зали засідань у п’ятницю вранці, то не здивувалася, що більшість її колег-директорів уже на місці. Тільки смерть стала б прийнятною причиною відсутності на цій зустрічі; Джайлз назвав би її «надзвичайними зборами».

Голова спілкувався з контр-адміралом Саммерсом. Клайв Енскотт жваво бесідував зі своїм партнером по гольфу Джимом Ноулсом, який уже встиг повідомити Еммі, що коли справа дійде до голосування, вони обоє підтримають голову правління. Емма ж приєдналася до Енді Доббса та Девіда Діксона, котрі обоє дали зрозуміти, що підтримають її.

Філіп Вебстер, секретар компанії, та Майкл Керрік, фінансовий директор, вивчали технічну документацію проєкту комфортабельного лайнера, яку виклали на стіл разом із тим, чого Емма ніколи раніше не бачила, – моделлю «Бекінґема», виконаною в масштабі. Жінка була змушена визнати, ця модель виглядала дуже спокусливо, а хлопчики іграшки полюбляють.

– Буде гаряче, – зауважив Енді Доббс Еммі, коли двері зали засідань зачинилися після того, як туди зайшов десятий директор.

Алекс Фішер залишився стояти біля дверей. Він виглядав трохи знервованим, як новак у перший день навчання, який зважує, чи захоче хтось із інших хлопців із ним спілкуватися. Голова одразу ж відійшов від свого гурту й пройшовся кімнатою, щоб привітати його. Емма спостерігала, як Росс тиснув руку майору формально, зовсім не так, коли вітав шанованого колегу. Щодо Фішера вони поділяли ту ж саму думку.

Коли дідівський годинник у кутку кімнати почав відбивати десяту, розмови вмент припинилися, і директори зайняли відведені їм місця за столом. Фішер, немов панночка на церковних танцях, продовжував стовбичити, поки не лишилося єдиного порожнього місця, наче в музичній забаві з кріслами. Він зайняв вільне крісло навпроти Емми, але в її бік не дивився.

– Доброго ранку, – привітався голова, коли всі влаштувалися у своїх кріслах. – Чи можу я відкрити цю зустріч і привітати майора Фішера в наших рядах на посаді директора?

Лише один чоловік тихо пробурмотів: «Слухайте, почуйте», але це й не дивно, адже він не входив у правління, коли Фішер займав там посаду одного з директорів.

– Це, звісно, буде другий його термін у правлінні, тож до наших методів звикати йому не доведеться, і він проявить ту лояльність, якої ми всі очікуємо від будь-якого члена ради директорів, котрий представляє нашу видатну компанію.

– Дякую, пане голово, – відгукнувся Фішер. – І хотів би сказати, наскільки мені приємно повернутися в правління. Дозвольте запевнити, що я завжди робитиму все для процвітання Беррінґтонів.

– Радий це чути, – зауважив голова. – Однак нагадую вам, як роблю це для кожного нового члена правління, що купівля або продаж директором будь-якої кількості акцій компанії без попереднього інформування фондової біржі та секретаря компанії є протизаконною.

Якщо Фішер і відчув, що ця гостра стріла була спрямована на нього, то остання не потрапила в ціль, оскільки він просто кивнув і посміхнувся. Тим часом пан Вебстер старанно записував слова голови у протокол. Емма була цьому тільки рада.

Після того як прочитали та затвердили протокол минулого засідання, голова закинув свою першу гранату:

– Члени ради не могли не помітити, що в порядку денному сьогоднішнього засідання є лише один пункт. Як ви всі знаєте, я вважаю, що настав час ухвалити рішення, яке, гадаю, що не перебільшую, вирішить майбутнє Беррінґтонів, а можливо, й майбутнє когось із тих, хто зараз служить компанії.

Виявилося, що кількох директорів здивувало таке вступне слово Бьюкенена, і вони почали перешіптуватися між собою. Голова недвозначно дав зрозуміти, що якщо не виграє голосування, то подасть у відставку з посади голови правління.

Проблема Емми полягала в тому, що у неї не було відповідної зброї. Вона з кількох причин не могла погрожувати звільнитися, не в останню чергу тому, що жоден інший член родини не мав бажання зайняти її місце в раді. Себастьян радив, якщо вона програє голосування, вийти з ради директорів, тоді вони з Джайлзом зможуть продати свої акції й отримають подвійну вигоду – це принесе сім’ї гарний прибуток, водночас залишаючи Мартінеса з носом.

Емма звела погляд на портрет сера Волтера Беррінґтона. Вона наче чула, як дідусь каже: «Не роби нічого, про що шкодуватимеш, дитино».

– У будь-якому разі нам треба обміркувати все й ухвалити зважене рішення, – продовжив Росс Бьюкенен. – І сподіваюся, що всі директори висловлять свою думку без страху й упереджень.

І він кинув свою другу гранату.

– З огляду на це, пропоную пані Кліфтон відкрити дебати не лише тому, що вона виступає проти мого плану будівництва нового лайнера зараз, ми також не повинні забувати, що вона представляє двадцять два відсотки нашої компанії, і саме її знаменитий предок, сер Джошуа Беррінґтон, заснував цю компанію понад сто років тому.

Емма, звісно, воліла б виступати однією з останніх, наприкінці обговорення, позаяк добре тямила, що коли голова підбиватиме підсумки, її слова можуть втратити до того часу свою силу. Тим не менш вона була налаштована викладати свої арґументи якнайдокладніше.

– Спасибі, пане голово, – подякувала вона, переглядаючи свої нотатки. – Дозвольте розпочати з того, що незалежно від результатів сьогоднішньої дискусії, як я знаю, всі ми сподіваємося, що ви продовжите очолювати цю компанію ще багато років.

Гучне «Слухайте, почуйте» пролунало після цієї тиради, й Емма відчула, що хоча б повернула чеку в одну з гранат.

– Як нагадав нам пан голова, мій прадід заснував цю компанію понад сто років тому. Він умів помічати можливості, водночас маючи змогу не падати в яму з однаковим успіхом. Мені б хотілося мати бачення сера Джошуа, бо тоді я змогла б сказати вам, – вона вказала на план архітектора, – можливість це чи яма. Моє серйозне застереження щодо цього проєкту – що всі наші яйця складають в один кошик. Ризикувати настільки високою часткою резервів компанії на одному напрямку може виявитися рішенням, про яке ми всі потім пошкодуємо. Зрештою, й саме майбутнє бізнесу комфортабельних лайнерів видається мені вельми хитким. Дві великі судноплавні компанії вже заявили про втрати цього року, назвавши причиною своїх труднощів бум пасажирських авіаперевезень. І не випадково зменшення кількості наших власних трансатлантичних пасажирів майже напевне пов’язане зі збільшенням кількості пасажирів літаків за той самий період. Факти очевидні. Підприємці хочуть якнайшвидше потрапляти на свої зустрічі, а потім повертатися додому настільки ж швидко. Це цілком зрозуміло. Нам може не подобатися зміна вподобань мандрівників, і було б нерозумно ігнорувати її довготермінові наслідки. Вважаю, що ми маємо триматися бізнесу, який справедливо приніс Беррінґтонам світову репутацію: перевезення вугілля, автомобілів, важких транспортних засобів, сталі, продовольства та інших товарів, і не залежати від кількості пасажирів. Я впевнена, що, продовжуючи основний бізнес вантажних перевезень, залишаючи каюти лише для десятка пасажирів, компанія переживе ці неспокійні часи і продовжить декларувати гарний прибуток із року в рік, надаючи нашим акціонерам прекрасну можливість повернення своїх інвестицій. Я не хочу ризикувати всіма грошима, які ця компанія так дбайливо накопичувала упродовж багатьох років, залишаючись заручницею примх непостійної публіки.

«А тепер настав час для моєї ручної гранати», – подумала Емма, перегортаючи сторінку.

– Ви не знайдете на стінах цієї зали засідань жодного олійного портрета мого батька, сера Г’юґо Беррінґтона, який нагадав би нам про його керівництво. Адже він зумів лише за кілька років поставити цю компанію на коліна, й довелося скористатися всією майстерністю та винахідливістю Росса Бьюкенена, щоб поновити свої статки, за що всі ми маємо йому бути вдячні довічно. Однак для мене ця остання пропозиція – занадто далекий крок, тому сподіваюся, що рада її відкине на користь продовження нашого основного бізнесу, який так добре слугував нам у минулому. Тому прошу правління проголосувати проти цієї резолюції.

Емма зраділа, коли помітила, що один-двоє старших членів правління, які раніше вагалися, зараз ствердно кивнули. Бьюкенен попросив інших директорів висловити власну думку, й упродовж години виступав кожен із них, за винятком Алекса Фішера, котрий уперто мовчав.

– Майоре, тепер, коли ви почули позицію своїх колег, можливо, ви б захотіли висловити свою.

– Пане голово, – озвався Фішер, – увесь минулий місяць я докладно вивчав протоколи попередніх засідань правління на цю конкретну тематику й упевнений лише в одному: ми не можемо дозволити собі відкладати це питання на довше, і рішення потрібне вже сьогодні.

Фішер зачекав, поки вщухне «Слухайте, почуйте», перш ніж продовжити:

– Я з цікавістю вислухав своїх колег-директорів, зокрема й пані Кліфтон, котра, як мені здалося, надала арґументи з великою пристрастю, спираючись на давні зв’язки її родини з компанією. Але перш ніж вирішити, як голосувати, я хотів би почути, чому пан голова так наполягає на продовженні будівництва «Бекінґема» негайно, адже і я маю бути певен, що ризикуючи таким чином, ми «зайдемо надто далеко», як сказала пані Кліфтон.

– Мудрий чоловік, – зауважив адмірал.

Емма на мить замислилася, чи не могла вона хибно оцінити Фішера, а насправді він дуже зацікавлений в успішності компанії. Та потім згадала слова Себастьяна, що леопарди плям не змінюють.

– Спасибі, майоре, – подякував Бьюкенен.

Емма не сумнівалася, що, незважаючи на свою добре підготовлену та вагомо виголошену промову, Фішер уже подумки зважував, як буде виконувати вказівки Мартінеса щодо голосування. І вона навіть не здогадувалася, якими можуть бути ці інструкції.

– Члени ради директорів добре знають мою думку щодо цього, – почав голова, поглянувши на сім пунктів, викладених на аркуші паперу. – Вважаю, що рішення, яке ми ухвалимо сьогодні, є очевидним. Чи готова ця компанія зробити крок уперед, чи ми маємо просто плисти за течією? Немає необхідності нагадувати вам, що два нових пасажирських кораблі нещодавно запустив Кунард, «Пі енд О» будує «Канберру» в Белфасті, а «Юніон-касл» додає «Віндзорський замок» і «Трансваальський замок» до свого південноафриканського флоту, тоді як ми, здається, приречені сидіти та спостерігати, як наші суперники, немов пірати-мародери, беруть контроль над відкритим морем. Ніколи не буде кращої нагоди для Беррінґтонів зайнятися бізнесом пасажирських трансатлантичних перевезень влітку та круїзів узимку. Пані Кліфтон зауважила, що кількість пасажирів падає, і вона має рацію. Але це лише тому, що наш флот застарів, і ми більше не пропонуємо послуг, яких наші клієнти не можуть знайти в іншому місці за більш конкурентною ціною. І якщо ми сьогодні вирішимо нічого не робити, а просто дочекатися слушної нагоди, як пропонує пані Кліфтон, інші неодмінно скористаються нашою відсутністю на ринку та залишать нас тільки стояти на березі й махати вслід пасажирам. Це правда, як зазначив майор Фішер, що ми ризикуємо, але саме такі видатні підприємці, як сер Джошуа Беррінґтон, завжди готові були ризикувати. Також нагадаю, що цей проєкт не є таким уже фінансовим ризиком, як про це каже пані Кліфтон, – додав він і вказав на зменшену модель у центрі столу, – адже ми можемо покрити велику суму витрат на спорудження цього чудового корабля з наших теперішніх фондів, і немає потреби позичати великі суми у банку для його фінансування. Маю відчуття, що Джошуа Беррінґтон також це схвалив би.

Бьюкенен узяв паузу й окинув поглядом своїх колег-директорів за столом.

– Вважаю, що перед нами постав важкий вибір: нічого не робити й бути задоволеним застоєм у кращому разі чи проголосувати за майбутнє й дати цій компанії шанс продовжити лідерство у царині судноплавства, як це відбувалося все минуле століття. Тому прошу правління підтримати мою пропозицію й інвестувати в наше майбутнє.

Незважаючи на схвильовані слова голови, Емма все ще не була впевнена у результаті голосування. Потім настав момент, коли Бьюкенен вирішив висмикнути чеку зі своєї третьої гранати.

– Зараз я закликаю секретаря компанії запросити кожного директора чітко висловитися, «за» він чи «проти» моєї пропозиції.

Емма припускала, що згідно зі стандартною процедурою компанії це буде таємне голосування, яке, на її думку, дасть їй більше шансів на перевагу. Однак тепер вона усвідомила, що якщо заперечить на цьому пізньому етапі, це розцінять як ознаку слабкості, що зіграє на руку Бьюкенену.

Пан Вебстер витягнув зі стосика паперу перед собою один аркуш і зачитав рішення:

– «Членам ради пропонують проголосувати за резолюцію, запропоновану головою і підтриману керуючим директором, а саме: компанія повинна приступити до будівництва нового комфортабельного лайнера “Бекінґем” негайно».

Емма попросила додати до резолюції останнє слово, позаяк сподівалася, що це переконає когось із консервативних членів правління запропонувати зачекати.

Секретар компанії розгорнув журнал протоколів і прочитав по черзі прізвища директорів.

– Пане Бьюкенен.

– Підтримую, – не вагаючись відповів голова.

– Пане Ноулс.

– Я – за.

– Пане Діксон.

– Проти.

– Пане Енскотт.

– За.

Емма помічала галочкою або хрестиком кожне ім’я у своєму списку. Наразі сюрпризів не було.

– Адмірале Саммерс.

– Проти, – твердо заявив той.

Емма не могла повірити. Адмірал передумав, а це означало, що коли всі інші триматимуться своєї позиції, вона може й не програти.

– Пані Кліфтон.

– Проти.

– Пане Доббс.

– Проти.

– Пане Керрік.

Фінансовий директор завагався. Він казав Еммі, що виступає проти цієї ідеї, позаяк був упевнений, що витрати суттєво зростуть, і, незважаючи на запевнення Бьюкенена, компанії доведеться позичати у банку значні кошти.

– За, – прошепотів пан Керрік.

Емма вилаялася про себе. Вона поставила хрестик поруч із іменем Керріка і ще раз перевірила свій список. П’ять голосів проти п’ятьох.

Голова обернувся до останнього члена правління, який мав право голосувати.

Емма та Росс Бьюкенен отримали змогу з’ясувати, як проголосував би дон Педро Мартінес, але не чому він так вчинив.