Читать книгу Обережно зі своїми бажаннями - Джеффри Арчер - Страница 5

7

– Перевага в один голос?

– Атож, – підтвердив майор.

– Тоді купівля акцій уже виявилася вагомою інвестицією.

– Що бажаєте, щоб я зробив тепер?

– Надалі підтримуйте голову правління, адже незабаром йому знову знадобиться ваша підтримка.

– Не впевнений, що розумію вас.

– Вам і не треба розуміти, майоре.

Дон Педро піднявся з-за столу і підійшов до дверей. Зустріч закінчилася. Фішер швидко покрокував за ним у коридор.

– Як ваше подружнє життя, майоре?

– Краще й бути не може, – збрехав Фішер, який хутко второпав, що жити самому дешевше, ніж удвох.

– Радий це чути, – Мартінес передав майору пухкий конверт.

– Що це? – поцікавився майор.

– Невеличкий бонус за першу перемогу, – пояснив Мартінес, коли Карл відчинив вхідні двері.

– Але ж це я у вас у боргу, – зауважив Фішер, засовуючи конверт у внутрішню кишеню піджака.

– І я впевнений, що ви мені його відпрацюєте, – сказав Мартінес, помітивши чоловіка, який сидів на лаві через дорогу, роблячи вигляд, що читає «Дейлі мейл».

– Ви все ще хочете, щоб я приїхав до Лондона до наступного засідання ради директорів?

– Ні, але щойно почуєте, хто отримав контракт на спорудження «Бекінґема», зателефонуйте мені.

– Ви будете першим, хто про це дізнається, – пообіцяв Фішер.

Він жартівливо віддав своєму новому шефу честь і закрокував у бік Слоун-сквер. Чоловік по інший бік дороги за ним не пішов, адже капітан Гартлі не сумнівався, куди саме прямує майор. Дон Педро посміхнувся й повернувся в будинок.

– Карле, скажи Дієґо та Луїсу, що я хочу бачити їх негайно, і ти мені також будеш потрібен.

Мажордом вклонився й замкнув вхідні двері, даючи зрозуміти, що про свої обов’язки він пам’ятає. Дон Педро повернувся до свого кабінету, сів за стіл, усміхнувся й подумав про зустріч, яку щойно провів. Цього разу вони від нього не втечуть. Усе готово, щоб тепер заразом добити всю сімейку. Він не збирався розповідати майору, яким буде наступний крок. Адже мав чуйку, що, незважаючи на регулярні бонуси, цей чоловік може накласти в штани, і невідомо, чим це може обернутися. Дону Педро не довелося довго чекати: у двері постукали і в кімнату ввійшли троє чоловіків, яким він міг довіритись. Двійко його синів зайняли свої місця по інший бік столу, що вкотре нагадало йому про відсутність наймолодшого сина. І це лише додало дону Педро рішучості. Карл залишився стояти.

– Засідання ради директорів не могло б закінчитися краще. Перевагою в один голос погодили продовжити будівництво лайнера «Бекінґем», і саме голос майора це забезпечив. Наступне, що нам потрібно з’ясувати, – яка верф укладе контракт на його спорудження. Поки ми цього не знаємо, не можемо продовжувати роботу над другою частиною мого плану.

– А позаяк це може коштувати купу грошей, – зауважив Дієґо, – чи є у тебе ідеї щодо того, як фінансувати цю операцію?

– Аякже, – відповів дон Педро. – Я наміряюся пограбувати банк.

***

Полковник Скотт-Гопкінс заскочив у «Кларенс» перед самим полуднем. Цей паб був розташований лише за сотню ярдів від Давнінґ-стрит і добре відомий серед туристів. Чоловік підійшов до стійки, замовив пів пінти бітера[6] та подвійний джин із тоніком.

– З вас три шилінґи та шість пенсів, сер, – сказав бармен.

Полковник поклав на стійку два флорини, підхопив напої та попрямував до ніші в дальньому куті, схованої від сторонніх очей. Він поставив напої на невеликий дерев’яний столик, позначений колами від пивних келихів і слідами від недопалків. Зиркнув на годинник. Його начальник рідко спізнювався, навіть попри те, що мав звичку з’являтися останньої миті. Але не сьогодні, бо секретар Кабінету Міністрів зайшов у паб за кілька хвилин й одразу ж подався до ніші.

Полковник підвівся:

– Доброго ранку, сер.

Він би зроду не звертався до нього «сер Алан» – не такі між ними стосунки.

– Доброго ранку, Браяне. Оскільки маю лише кілька хвилин у запасі, може, краще відразу поінформуйте мене, як там справи.

– Мартінес, його сини Дієґо та Луїс, а також Карл Люнсдорф явно працюють в одній команді. Однак після моєї зустрічі з Мартінесом жодного з них не бачили поблизу шпиталю принцеси Александри у Харлоу й ніхто з них не відвідував Бристоль.

– Це гарна новина, – мовив сер Алан, підіймаючи чарку. – Та це не означає, що Мартінес не готує чогось іншого. Він не той, хто так легко здається.

– Впевнений, що ви маєте рацію, сер. Хоча він не приїздить до Бристоля, це не означає, що Бристоль не приїздить до нього.

Міністр звів брову.

– Алекс Фішер зараз працює на Мартінеса. Він знову опинився в правлінні компанії Беррінґтонів і раз, а іноді й двічі на тиждень звітує перед своїм новим босом у Лондоні.

Міністр сьорбнув подвійного джину, смакуючи слова полковника. Перше, що зробив би він сам, це придбав кілька акцій «Судноплавної компанії Беррінґтонів», щоб отримувати свою копію протоколу після кожного засідання правління.

– Щось іще?

– Авжеж. Мартінес записався на зустріч із управителем Банку Англії на одинадцяту ранку наступного четверга.

– Отже, ми зможемо дізнатися, скільки ще підроблених п’ятифунтових банкнот є ще в цього негідника.

– Я думав, що ми знищили їх усі у Саутгемптоні у червні торік?

– Тільки ті, які він ховав у п’єдесталі скульптури Родена. Але він переправляв менші суми з Буенос-Айреса упродовж останніх десяти років, задовго до того, як хтось із нас збагнув про його махінації.

– Чому б управителю просто не відмовитися мати справу з цією людиною, коли ми всі знаємо, що її гроші фальшиві?

– Тому, що управитель – пихатий індик, і він відмовляється вірити, що хтось здатен відтворити ідеальну копію однієї з його коштовних п’ятифунтових банкнот. Тож Мартінес наміряється обміняти всі свої старі лампи на нові[7], і я нічого не можу з цим вдіяти.

– Я завжди можу його ліквідувати, сер.

– Управителя чи Мартінеса? – перепитав сер Алан, не зовсім упевнений, чи Скотт-Гопкінс жартує.

Полковник усміхнувся. У принципі, йому було байдуже кого.

– Ні, Браяне, я не можу санкціонувати вбивство Мартінеса, доки не отримаю законної підстави для цього, і коли я востаннє зазирав у Карний кодекс, за виготовлення фальшивих грошей зараз не страчують.

***

Дон Педро сидів за столом і нетерпляче тарабанив пальцями по нотатнику в очікуванні телефонного дзвінка.

Засідання ради директорів запланували на десяту ранку, зазвичай такі збори закінчувалися опівдні. Уже двадцять по дванадцятій, а Фішер досі не зателефонував, хоча він отримав чіткі вказівки одразу повідомити про результати зустрічі. Раптом Мартінес згадав, що Карл рекомендував Фішеру не контактувати з шефом, доки не відійде достатньо далеко від Беррінґтон-гаусу, щоб бути певним, що ніхто з членів ради директорів не стане свідком його дзвінка.

Карл також порадив майору вибрати таке місце, де б ймовірність зустрічі з кимось дорівнювала нулю. Фішер зупинився на пабі «Лорд Нельсон» не лише тому, що той розташовувався за милю від верфі Беррінґтонів, а й через те, що це був портовий район: у пабі наливали пінтами алкогольні напої, інколи сидр і ніколи «Бристольський крем Гарві»[8]. Але що найважливіше – біля вхідних дверей стояла телефонна будка.

Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку іще до другого сигналу. Карл також порадив Фішеру не називатися, коли той дзвонив із телефонної будки, а також контролювати час розмови, щоб передати своє повідомлення за одну хвилину.

– «Гарланд і Вольф», Белфаст.

– На небі є Бог, – відповів дон Педро.

Лінія дала відбій. Отже, на засіданні ради директорів не обговорювали нічого суттєвого, про що Фішеру варто було повідомити перед завтрашньою поїздкою до Лондона. Дон Педро поклав слухавку і поглянув на трьох чоловіків, що сиділи навпроти. Кожен із них уже знав, яким буде його наступний крок.

***

– Заходьте.

Головний касир відчинив двері й відступив убік, пропускаючи банкіра з Арґентини до кабінету управителя. Мартінес увійшов, одягнений у модний двобортний костюм, білу сорочку та шовкову краватку, все придбане у кравця на Севіл-роу. За ним слідували два охоронці, котрі несли велику потовчену валізу з ініціалами «Б. М.». Позаду йшов цибатий джентльмен в елегантному чорному піджаку, сірому жилеті, штанях у смужку та з темною краваткою, щоб нагадати простим смертним, що він та управитель навчалися в одній школі.

Охоронці поставили валізу в центрі кабінету, а управитель вислизнув з-за свого столу і потиснув дону Педро руку. Він пильно споглядав на багаж, коли його гість відмикав застібки та відкидав віко. П’ятеро чоловіків поглянули вниз на ряд акуратно складаних банкнот номіналом у п’ять фунтів. Незвичне видовище для будь-кого з них.

Управитель обернувся до головного касира й наказав:

– Сомервіллю, ці банкноти необхідно перерахувати, а потім перевірити повторно, і якщо пан Мартінес погодиться з вашими результатами, знищить їх.

Головний касир кивнув, один із охоронців опустив віко валізи та повернув застібки на місце. Відтак охоронці повільно підняли важку ношу й подалися за головним касиром. Управитель мовчав, поки не почув, як зачинилися двері.

– Може, вип’єте зі мною «Бристольського крему», друже, доки чекатимемо, коли закінчать підрахунки?

Дону Педро знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що звертання «друже» – прояв прихильності, навіть визнання, що ти став членом клубу, незважаючи на те, що ти іноземець.

Управитель наповнив два келихи й подав один своєму гостю:

– На здоров’я, друже.

– На здоров’я, друже, – і собі сказав дон Педро.

– Я здивований, – зауважив управитель, зробивши ковток, – що ви зберегли таку велику суму готівкою.

– Ці гроші зберігалися у сховищі в Женеві упродовж останніх п’яти років, і вони залишилася б там, якби ваш уряд не вирішив друкувати нові банкноти.

– Це не моє рішення, друже. Я радив цього не робити, але той телепень із Кабінету Міністрів – не та школа й не той університет, – бурмотів управитель між ковтками, – наполягав на тому, що німці під час війни підробляли наші п’ятифунтові банкноти. Я йому казав, що це просто неможливо, але він не слухав. Мабуть, вирішив, що розбирається на цьому краще, ніж Банк Англії. Також я йому сказав, що доки мій підпис стоїть на банкноті англійського банку, цю суму виплачуватимуть без обмежень.

– Я меншого й не очікував, – зауважив дон Педро й ризикнув усміхнутися.

Після цього чоловікам стало важко знайти тему для розмови, в якій вони обоє почувалися б вільно. Тільки поло (не водне), Вімблдон і нетерпляче очікування дванадцятого серпня[9] допомогли підтримувати бесіду достатньо довго, щоб управитель міг налити другу порцію хересу. Він не зміг приховати свого полегшення, коли телефон на його столі нарешті задзеленчав. Управитель поставив келих, підняв слухавку й уважно вислухав. Відтак витягнув «паркер» із внутрішньої кишені піджака й записав суму. Потім попросив головного касира повторити її.

– Дякую, Сомервіллю, – сказав він, перш ніж опустити слухавку. – Радий повідомити, що наші суми збігаються, друже. Не те щоб я сумнівався в цьому… – швидко додав він.

Чоловік відсунув горішню шухляду свого столу, вийняв звідти чекову книжку й акуратним упевненим почерком написав: «Два мільйони, сто сорок три тисячі, сто тридцять п’ять фунтів». Він ледве стримався, щоб не додати слово «загалом» перед тим, як поставити свій підпис. І посміхнувся, передаючи чек дону Педро, котрий перевірив суму, перш ніж і собі посміхнутися.

Дон Педро волів би за краще мати вексель, але чек, підписаний управителем Банку Англії, навіть ліпший. Зрештою, це був той же підпис, що і на п’ятифунтовій банкноті.

8

Усі троє виїхали з будинку номер сорок чотири на Ітон-сквер у різний час, але кінець кінцем опинилися в одному місці.

Першим з’явився Луїс. Він прибув на станцію метро «Слоун-сквер» і сів на потяг кільцевої лінії до Гаммерсміта, де перейшов на лінію «Пікаділлі». Капрал Кренн від нього не відставав.

Дієґо сів у таксі до автовокзалу Вікторія та пересів на автобус до аеропорту; за ним одразу приєднався його «хвіст».

Луїс спростив Кренну завдання не відступати від нього ні на крок, проте він робив лише те, що наказав йому батько. На «Г’юнслоу-Вест» вийшов із підземки й узяв таксі до Лондонського аеропорту, де перевірив розклад рейсів, аби переконатися, що потрібний йому літак вилітає трохи більш ніж за годину. Він придбав останнє число «Плейбоя» й оскільки не мав багажу, то повільно рушив у бік п’ятого виходу.

Автобус привіз Дієґо до терміналу за кілька хвилин до десятої. Він також перевірив розклад рейсів і виявив, що його літак до Мадрида затримується на сорок хвилин. Це не мало жодного значення. Дієґо перебрався до бару, замовив канапку з шинкою та кавою, після чого зайняв місце біля входу, щоб нікого не пропустити.

Карл зачинив вхідні двері будинку номер сорок чотири за кілька хвилин після вильоту Луїса до Ніцци. Він подався у напрямку Слоун-стрит, несучи пакет з «Герродса», вже наповнений. Зупинився, щоб помилуватися товарами, виставленими у вітрині, та на відображення у склі; старий виверт, аби переконатися, чи за вами хтось не стежить. І виявив скромно одягненого маленького чоловічка, котрий ходив за ним тінню весь останній місяць. Коли Карл дійшов до «Герродса», то вже не сумнівався, що його переслідувач відстає лише на кілька кроків від нього.

Лакей у довгій зеленій лівреї та циліндрі відчинив для Карла двері й привітався. Він пишався тим, що знав усіх постійних клієнтів в обличчя.

Щойно Карл зайшов усередину, він хутко кинувся до галантерейного відділу і додав кроку, коли проходив повз шкіряні вироби. Він уже майже біг, коли дістався до майданчика із шістьма ліфтами. Тільки в одному з них були відчинені дверцята. Він уже був напакований, але ще один пасажир зумів утиснутися. «Хвіст» майже наздогнав його, але ліфтер зачинив решітку просто перед його носом. Переслідуваний не втримався від посмішки переслідувачу, коли ліфт зник із поля зору останнього.

Карл не виходив, поки ліфт не досяг горішнього поверху. Тоді швидко проминув електричні товари, меблі, книгарню та художню галерею, щоб дістатися до кам’яних сходів у північному кінці магазину, якими рідко користувалися. Він переступав через дві сходинки й зупинився, лише коли повернувся на перший поверх. Відтак перетнув секцію чоловічого одягу, парфумерію та канцелярські товари й дістався бічних дверей, які виходили на Ганс-роуд. Опинившись на тротуарі, гукнув перше таксі, що з’явилося, заліз у салон і пригнувся.

– Лондонський аеропорт! – наказав він.

Зачекав, поки таксі проїде через два світлофори, перш ніж ризикнув поглянути в заднє скло. Жодних слідів його переслідувача не було видно, хіба що сержант Робертс осідлав велосипед або стрибнув у лондонський автобус.

Карл навідувався до «Герродса» щоранку впродовж минулого тижня, щоразу затримуючись у продуктовому відділі на першому поверсі, аби придбати харчі перед своїм поверненням на Ітон-сквер. Але не сьогодні. Хоча цього разу він і позбувся людини зі SAS, та тепер знав, що не зможе викинути вибрик із «Герродсом» удруге. А позаяк йому, можливо, доведеться доволі часто навідуватися в сьогоднішнє місце призначення, їм не складе труднощів дізнатися, куди він прямує, тож у майбутньому вони обов’язково чекатимуть його вже біля трапу літака.

Коли таксі висадило його біля терміналу «Європа», Карл не став купувати число «Плейбоя» й не затримався, щоб випити кави, а просто одразу ж подався до виходу номер вісімнадцять.

***

Літак Луїса приземлився в Ніцці за кілька хвилин після злету літака Карла. У Луїса була схована купка нових п’ятифунтових банкнот у його несесері, а вказівка не могла бути зрозумілішою: насолоджуйся відпочинком і не повертайтеся хоча б із тиждень. Навряд чи було легше завдання, але воно було частиною загального плану дона Педро. Літак Дієґо увійшов до іспанського повітряного простору з годинним запізненням, та позаяк його зустріч із одним із провідних імпортерів яловичини мала відбутися не раніше четвертої години пополудні, часу залишалося ще достатньо. Коли Дієґо літав до Мадрида, то завжди зупинявся в одному й тому ж готелі, обідав у тому ж ресторані й відвідував той самий бордель. Його «хвіст» також забронював собі номер у тому ж готелі та харчувався в тому ж ресторані, але самотньо сидів у кав’ярні через дорогу щоразу, коли Дієґо на пару годин затримувався у La Buena Noche[10]. Ці витрати навряд чи здивують полковника Скотта-Гопкінса.

***

Карл Люнсдорф зроду не бував у Белфасті, але після кількох вечорів пиятики у «Вордс айріш гаус» на Пікаділлі він покинув паб, маючи майже всі відповіді на свої запитання про це місто. А ще він обіцяв собі надалі пити не більше однієї пінти «Ґіннесса» за раз.

Вийшовши з приміщення аеропорту, він узяв таксі до готелю «Роял Віндзор» у центрі міста, де раніше забронював собі номер на три ночі. А на рецепції сказав, що, можливо, буде змушений затриматися надовше, залежно від того, як підуть його справи. Опинившись у номері, чоловік замкнув двері, розпакував торбинку від «Герродса» і пішов до ванної кімнати. Потім простягнувся на ліжку, міркуючи про те, щоб такого затіяти цього вечора. Він не змінював локації, поки не побачив, як спалахують вуличні ліхтарі. Відтак ще раз простудіював мапу міста, тож до моменту виходу з готелю йому більше не було потреби звірятися з нею.

Чоловік вийшов із свого номера одразу після шостої та спустився сходами на перший поверх. Він зроду не користувався готельними ліфтами – крихітний закритий простір, що дозволяв іншим гостям легко його запам’ятати. Потім швидко, але не занадто, пройшов через фоє і вийшов на Донеґалл-роуд. Минувши сто ярдів вітрин, упевнився, що за ним ніхто не стежить. Він знову опинився в тилу ворога.

Чоловік вирішив скористатися прямим маршрутом до місця призначення, але спершу поблукав бічними вулицями, тож прогулянка, яка зазвичай займала двадцять хвилин, тривала трохи менше години. Та він не поспішав. Коли ж нарешті дійшов до Фоллс-роуд, то відчув на чолі краплинки поту. Знав, що страх буде його постійним супутником, доки залишатиметься в межах чотирнадцятьох кварталів, зайнятих самими католиками. Це не вперше в житті він опинився в місці, де не був цілком упевненим, що залишиться живим.

Зі зростом шість футів і три дюйми, з кучмою густого світлого волосся та тілом вагою двісті вісім фунтів, що переважно складалося з м’язів, Карлу було нелегко розчинитися в юрбі. Те, що було перевагою, коли він був молодим офіцером СС, може виявитися вадою упродовж наступних кількох годин. Лише одне йому було на руку – його німецький акцент. Багато католиків, котрі жили на Фоллс-роуд, ненавиділи англійців навіть більше, ніж німців, хоча іноді це було складно визначити. Зрештою, Гітлер же обіцяв об’єднати північ і південь, коли виграє війну. Карл часто замислювався, яку посаду отримав би від Гіммлера, якби, як той радив, Німеччина вторглася у Велику Британію, а не припустилася згубної помилки повернути на схід і вторгнутися у Росію. Шкода, що фюрер не цікавився історією. Проте Карл не сумнівався в тому, що багато прихильників ірландської єдності були не більш ніж злочинці та хулігани, котрі вважали патріотизм одним із завуальованих способів заробляти гроші. Ірландська республіканська армія мала щось спільне з СС.

Він побачив вивіску, що гойдалася під вечірнім бризом. Якщо повертати назад, то це треба робити зараз же. Чоловік не вагався, адже він ніколи не забуде про те, що саме Мартінес допоміг йому накивати п’ятами зі своєї батьківщини, коли російські танки опинилися на відстані одного пострілу від Рейхстагу.

Він зайшов у двері з облупленою зеленою фарбою, які провадили у бар, почуваючись настільки ж непомітним, як черниця в букмекерській конторі. Але він уже знав, що не існує іншого способу повідомити ІРА про те, що він у місті. І річ не в тім, кого ти знаєш… він не знав нікого.

Віскі «Джемісон» Карл замовляв із перебільшеним німецьким акцентом. Потім сягнув по гаманець, вийняв звідти хрустку банкноту в п’ять фунтів і поклав її на стійку. Бармен підозріло глипнув на гроші, наче сумнівався, чи достатньо має грошей у касі, щоб відрахувати здачу.

Карл хильнув віскі й одразу ж замовив іще. Йому слід було хоча б спробувати продемонструвати, що він має щось спільне з ними. Його завжди тішило, скільки людей вважали, що великі чоловіки мають бути й великими пияками також. Після другої чарки віскі він роззирнувся по кімнаті, але ніхто не забажав хоч кинути на нього оком. У барі сиділо людей із двадцятеро: вони балакали, грали в доміно, сьорбали пиво й усі робили вигляд, ніби не помітили в кімнаті слона.

О пів на десяту бармен дзеленькнув та оголосив останні замовлення, через що кілька клієнтів підбігли до стійки й замовили чергову порцію. Ніхто досі не нагородив Карла й поглядом, не кажучи вже про те, щоб підійти до нього. Відвідувач посидів ще кілька хвилин, але нічого не змінилося, тож він вирішив повернутися до готелю та повторити спробу завтра. Він знав, що минуть роки, перш ніж вони будуть ставитися до нього як до свого, якщо це взагалі колись станеться. У нього було лише кілька днів, аби зустріти когось, хто навіть не подумав би про те, щоб зайти до цього бару, але хто б іще до опівночі дізнався, що там побував Карл.

Коли пішов назад на Фоллс-роуд, то помітив кілька пар очей, що стежили за кожним його порухом. За мить двоє п’яничок, не цілком тверезих, перетнули вулицю й ув’язалися за ним. Німець сповільнив крок, аби переконатися, що його переслідувачі затямлять, де він ночує, щоб мати змогу передати інформацію нагору. Зайшов до готелю, обернувся й помітив тіні, що зачаїлися на іншому боці вулиці. Чоловік піднявся сходами на третій поверх і зайшов до свого номера, усвідомлюючи, що, мабуть, не зміг би зробити у свій перший день у місті більше, ніж повідомити їм про свою присутність.

Карл пожер усе безкоштовне печиво, що залишилося на стійці, з’їв апельсин, яблуко та банан із миски з фруктами. Цього було цілком достатньо. Коли в квітні 1945-го він драпав із Берліна, то вижив завдяки воді з каламутних річок, нещодавно скаламучених танками та великими вантажівками, маючи за розкіш поласувати сирим кроликом; він навіть з’їв його шкірку, коли дістався до швейцарського кордону. Під час цього тривалого шляху він ніколи не спав під дахом, не ходив дорогою й жодного разу не заходив у місто чи село, поки не дістався до Середземноморського узбережжя, звідки його переправили на борту трампового пароплава[11] в лантусі з вугіллям. Минуло ще п’ять місяців, перш ніж він зійшов на берег Арґентини і заявився до Буенос-Айреса. Негайно ж подався на пошуки дона Педро Мартінеса, виконуючи останній наказ, який йому віддав Гіммлер перед тим, як вкоротити собі віку. Тепер Мартінес був його шефом.

9

Наступного ранку Карл піднявся пізно. Він знав, що не зможе дозволити собі поснідати в ресторані, повному протестантів, тому перехопив сендвіч із беконом у кафе на розі Лісон-стрит, після чого повільно попрошкував назад до Фоллс-роуд, яка зараз була запруджена покупцями, матусями з дитячими візочками, дітлахами із сосками в роті та священниками в чорних рясах.

Він знову опинився біля «Волонтера», щойно господар відчинив вхідні двері. Той миттю впізнав Карла – чоловіка п’яти футів, але вигляду не показав. Карл замовив пінту світлого й заплатив за неї грошима, які дали на здачу від сендвіча з беконом. Він залишався підпирати шинквас аж до закриття закладу, беручи лише дві короткі перерви, щоб справити нужду. Маленький пакетик солоних сухариків – це й увесь його обід. До вечора спромігся ще на три пакетики, від чого ще дужче закортіло випити. Відвідувачі заходили й виходили, і Карл помітив, що один-двоє з них нічого не замовляли, через що відчув трохи більшу надію. До нього ніби приглядалися. Та час спливав, і з ним досі ніхто не забалакав і навіть не кидав погляд у його бік.

За п’ятнадцять хвилин після оголошення останніх замовлень бармен заволав: «Час, панове, збиратися!», і Карл відчув, що згаяв надаремно ще один день. Повернувшись до дверей, він навіть подумав про план Б, який передбачав перехід на інший бік і налагодження контакту з протестантами.

Та щойно вийшов на вулицю, як біля нього опинився чорний «гіллмен»[12]. Задні дверцята розчахнулися, перш ніж він встиг відреагувати, двоє чоловіків схопили його й кинули на заднє сидіння. Машина рвонула з місця.

Карл підвів голову і побачив юнака, котрий, мабуть, ще був недостатньо дорослим для голосування, але вже тримав пістолет біля його лоба. Єдине, що його зараз хвилювало, це те, що молодик був переляканий явно дужче за пасажира і трясся так сильно, що пістолет міг вистрелити випадково. Карл міг би обеззброїти хлопця в одну мить, та це б зруйнувало його план, тому він стримався, коли старший чоловік, який сидів із другого боку, в’язав йому руки за спину, а потім зав’язував очі шаликом. Той самий чоловік перевірив, чи має він зброю, і спритно вихопив гаманець. Карл почув, як той присвиснув, коли рахував банкноти по п’ять фунтів.

– Там, звідки це прийшло, є набагато більше, – зауважив Карл.

Спалахнула гаряча суперечка мовою, яку Карл вважав їхньою рідною. З’явилося відчуття, що хтось із них пропонував його вколошкати, але Карл сподівався, що старший чоловік спокуситься можливістю отримати більше грошей. Гроші, мабуть, таки переважили, бо холодне дуло пістолета вже торкалося його лоба.

Автівка повернула праворуч, а за кілька хвилин – ліворуч. Кого вони намагаються обдурити? Карл знав, що вони просто кружляють тим же маршрутом, який сенс їм було ризикувати й покидати свою католицьку твердиню.

Раптом машина зупинилася, дверцята відчинилися, і Карла викинули на вулицю. Якщо залишиться живий іще хвилин п’ять, подумав він, то зможе ще пожити, щоб заслужити пенсію по старості. Хтось схопив його за чуприну й рвучко звів на ноги. Поштовх у спину – і він полетів у відчинені двері. Із підсобки долинав запах паленого м’яса, але він підозрював, що годувати ніхто не збирався.

Бранця потягли сходами до кімнати, в якій смерділо запрілою білизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослінчик.

Двері ляснули, і чоловік залишився сам. Чи ні? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку є хтось старший, можливо, командир «військової зони», котрий зараз вирішує, що з ним робити.

Карл не міг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом двері від удару розчахнулися, і бранець почув, як до кімнати увійшли щонайменше троє чоловіків. Один із них закружляв навколо стільця.

– Що тобі треба, англійцю? – брутально запитав він.

– Я не англієць, – заперечив Карл. – Я німець.

Запанувала тривала тиша.

– То що ти хочеш, фрице?

– Маю вам щось запропонувати.

– Хочеш підтримати ІРА? – інший голос, молодший і більш емоційний, але без владних ноток.

– ІРА мені пофіг.

– Тоді навіщо ризикувати своїм життям, намагаючись нас знайти?

– Бо, як я вже казав, маю пропозицію, яка може вас зацікавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рішення. Бо підозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчає тебе, як ходити на горщик.

П’ястук врізався йому в щелепу, після чого відбувся гучний і гнівний обмін думками, одночасно сперечалися кілька голосів. Карл відчув, як кров поцібеніла підборіддям, і приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловіка переважила. За мить троє з них вийшли з кімнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що він уже не сам. Сидячи тривалий час із зав’язаними очима, він став чутливішим до звуків і запахів. Минула щонайменше година, перш ніж двері відчинилися знову й до кімнати м’яко увійшов чоловік, на ногах якого, схоже, були туфлі. Карл зміг відчути, що той зупинився всього за кілька дюймів від нього.

– Як тебе звати? – запитав чоловік чемно і майже без акценту.

Карл здогадався, що голос належить комусь віком від тридцяти п’яти до сорока літ. Усміхнувся. Хоча й не міг бачити, та це був той, із ким він прийшов домовлятися.

– Карл Люнсдорф.

– А що привело вас до Белфаста, пане Люнсдорф?

– Мені потрібна ваша допомога.

– Яку допомогу маєте на увазі?

– Мені потрібен хтось, хто вірить у вашу справу і водночас працює на верфі «Гарланд і Вольф».

– Упевнений, що ви вже знаєте, що небагато католиків можуть знайти роботу на «Гарланд і Вольф». Це закрите підприємство. Боюся, що ви приїхали намарно.

– Є там кілька католиків, ретельно перевірених. Вони працюють на спеціалізованих ділянках, електрики, сантехніки та зварювальники, там, де не можуть знайти протестанта відповідної кваліфікації.

– Ви добре поінформовані, пане Люнсдорф. Але навіть якби ми змогли знайти чоловіка, котрий підтримує нашу справу, що б ви очікували від нього?

– «Гарланд і Вольф» тільки-но отримали контракт із «Судноплавною компанією Беррінґтонів»…

– …на будівництво комфортабельного лайнера під назвою «Бекінґем».

– Бачу, що й ви добре поінформовані, – зауважив Карл.

– Не аж так, – сказав чемний голос. – Рисунки майбутнього корабля було надруковано на перших шпальтах обох наших місцевих газет наступного ж дня після підписання контракту. Тож, пане Люнсдорф, розкажіть мені те, чого я не знаю.

– Роботи розпочинаються наступного місяця, корабель мають передати Беррінґтонам 15 березня 1962 року.

– І чого ви сподіваєтесь досягти з нашою допомогою? Пришвидшити процес чи сповільнити?

– Припинити.

– Непросте завдання, коли стільки підозрілих очей зиркають навколо.

– Ми в боргу не залишимося.

– Заради чого? – втрутився брутальний голос.

– Скажімо, я представляю компанію-конкурента, яка хотіла б бачити «Судноплавну компанію Беррінґтонів» у фінансових тарапатах.

– І як ми заробимо наші гроші? – поцікавився вихований голос.

– За результатами. Контракт визначає, що спорудження корабля має здійснюватися у вісім етапів, за кожним етапом закріплені конкретні дати. До прикладу, акти виконаних робіт першого етапу сторони мають підписати не пізніше першого грудня цього року. Пропоную вам по тисячі фунтів за кожен день, на який затягнеться будь-який етап. Якщо процес затримається на рік, ми заплатимо вам триста шістдесят п’ять тисяч.

– Я знаю, скільки днів у році, пане Люнсдорф. Якщо ми пристанемо на вашу пропозицію, то будемо очікувати авансу, як то кажуть, з «вашої доброї волі».

– Скільки? – впевнено запитав Карл, уперше відчувши себе на рівні із співбесідниками.

Двоє чоловіків зашепотілися між собою.

– Гадаю, що перший внесок у двадцять тисяч фунтів допоможе переконати нас у серйозності ваших намірів, – оголосив чемний голос.

– Дайте мені номер вашого банківського рахунку, і завтра вранці я перекажу вам цю суму.

– Будемо на зв’язку, – сказав вихований голос. – Але не раніше, ніж ми розглянемо вашу пропозицію.

– Ви ж не знаєте, де я живу.

– Будинок сорок чотири на Ітон-сквер, у Челсі, пане Люнсдорф.

Настав час замовкнути Карлові.

– І якщо ми погодимося допомогти вам, пане Люнсдорф, глядіть, не припустіться поширеної помилки недооцінювати ірландців, як це зробили англійці майже тисячу років тому.

***

– То як ви спромоглися загубити Люнсдорфа?

– Він утік від сержанта Робертса в «Герродсі».

– Іноді мені хочеться того ж самого, коли йду на закупи з дружиною, – зауважив міністр. – А як щодо Луїса та Дієґо Мартінесів? Вони також звіялися?

– Ні, але вони виявилися не більш ніж димовою завісою, щоб відволікти на себе наші ресурси, поки зникатиме Люнсдорф.

– І скільки був відсутній Люнсдорф?

– Три дні. Повернувся на Ітон-сквер у п’ятницю по обіді.

– Він не міг їздити кудись далеко за той час. Якби я був любителем побитися об заклад, то поставив би на Белфаст, пам’ятаючи, що він провів кілька вечорів минулого місяця, хиляючи «Ґіннес» в ірландському пабі на Пікаділлі.

– А Белфаст – місто, в якому будують «Бекінґем». Але я все ще не знаю, що саме задумав Мартінес, – сказав Скотт-Гопкінс.

– Я також не знаю, але можу повідомити, що нещодавно він поклав трохи більше двох мільйонів фунтів на рахунок у Сент-Джеймському відділенні банку «Мідленд» і негайно ж узявся скуповувати акції Беррінґтонів. Не мине багато часу, як він зможе посадовити й другого директора в правління.

– Можливо, він планує перебрати компанію на себе?

– Для пані Кліфтон ідея Мартінеса керувати їхнім родинним бізнесом була б вельми принизливою. Добре ім’я дорожче за гроші.

– Але Мартінесу доведеться витратити цілий статок, якщо спробує це зробити.

– Сумніваюся в цьому. У цього чоловіка вже готовий план дій на будь-який надзвичайний випадок, але я, чорт забирай, не зможу допетрати, що він задумав.

– Чи можна іще щось зробити?

– Небагато, хіба сидіти й чекати, і сподіваюся, що хтось із них десь схибить.

Міністр допив трунок і додав:

– Інколи я жалкую, що народився не в Росії. Адже зараз уже б очолював КДБ, і мені не довелося б гаяти час на якісь ігри за правилами.

10

– Ніхто не винен, – сказав голова правління.

– Можливо, й так, але ми, здається, уникаємо однієї незрозумілої катастрофи, щоб потрапити в іншу, – зауважила Емма.

Вона почала читати вголос довгий перелік подій, який тримала перед собою.

– Пожежа у вантажному відсіку, яка затримує будівництво на кілька днів; рвуться стропи, коли вивантажують котел, і як результат він опиняється на дні гавані; епідемія харчових отруєнь, у результаті яких сімдесят трьох електриків, сантехніків і зварювальників відправляють додому; страйк «диких котів»[13]…

– І що в підсумку, пане голово? – поцікавився майор Фішер.

– Ми дуже відстаємо від графіка, – відповів Бьюкенен. – Жодного шансу, що перший етап буде завершений до кінця цього року. Якщо так триватиме, доведеться переглянути весь наш початковий план.

– А які фінансові наслідки цих невдач? – запитав адмірал.

Майкл Керрік, фінансовий директор компанії, поглянув на свої нотатки.

– Поки що перевитрати становлять близько трьохсот дванадцяти тисяч фунтів стерлінґів.

– Ми зможемо покрити збитки з наших резервів чи доведеться вдатися до короткострокових позик? – поцікавився Доббс.

– У нас грошей більш ніж достатньо, щоб покрити початковий дефіцит нашого капіталу, – запевнив Керрік. – Але доведеться зробити все від нас залежне, щоб компенсувати втрачений час упродовж найближчих місяців.

«Усе від нас залежне», – записала Емма у своєму нотатнику.

– Можливо, що в обставинах, які склалися, – продовжив голова, – буде мудро відкласти будь-які повідомлення про ймовірну дату запуску лайнера, позаяк починає виглядати так, що нам доведеться переглянути свої первісні прогнози як щодо термінів, так і щодо фінансових витрат.

– Коли ви працювали заступником голови правління «Пі енд О», – озвався Ноулс, – то коли-небудь стикалися з низкою подібних проблем? Чи те, що ми переживаємо, нестандартна ситуація?

– Це виняткова ситуація, я зроду раніше не натрапляв на щось подібне, – визнав Бьюкенен. – У кожного будівництва є свої невдачі та сюрпризи, але здебільшого у довготерміновій перспективі все, як правило, стабілізується.

– Чи передбачає наш страховий поліс якісь із цих проблем?

– Ми змогли висловити кілька претензій, – поінформував Діксон, – але страхові компанії завжди встановлюють обмеження, які в одному чи двох випадках ми вже перевищили.

– Але, безумовно, деякі з цих перешкод є прямою відповідальністю «Гарланда і Вольфа», – заявила Емма. – Тож ми можемо посилатися на відповідні штрафні санкції в угоді.

– Я дуже хотів би, щоб це було так легко, пані Кліфтон, – зітхнув голова, – але «Гарланд і Вольф» оскаржують майже кожну з наших претензій, стверджуючи, що вони не можуть нести пряму відповідальність за жодну з перешкод. Нині це перетворилося на поле битви для юристів, що коштує нам іще більших грошей.

– Ви вбачаєте тут якусь систему, пане голово?

– Не впевнений, що розумію вас, адмірале.

– Несправне електричне обладнання від надійної компанії в Ліверпулі, котел, який топлять у гавані вантажники каботажного корабля, харчове отруєння робітників, що не поширюється на інші ділянки, хоча харчі нам привозить один і той самий постачальник із Белфаста?

– Що ви маєте на увазі, адмірале?

– Занадто багато збігів, які трапляються водночас, коли ІРА починає демонструвати свою силу.

– Ну й порівняннячко ви робите, – гмикнув Ноулс.

– Можливо, я забагато начитався про це, – визнав адмірал, – але я народився в графстві Мейо[14], мій батько був протестантом, а мама – римо-католичка, тож я добре знаю, про що йдеться.

Емма зиркнула через стіл, щоб побачити, як Фішер люто щось чиркав у блокноті, але він відклав авторучку, як тільки помітив її зацікавлення. Жінка знала, що Фішер не був католиком, не був ним також фактично і дон Педро Мартінес, чиїм богом насправді був золотий тілець. Зрештою, він продавав зброю німцям під час війни, то чому б йому не мати справу з ІРА, якщо це слугує його меті?

– Будемо сподіватися, що мені вдасться виголосити кращий звіт, коли ми знову зустрінемося наступного місяця, – резюмував голова, але в його голосі не було колишньої впевненості.

Щойно засідання закінчилося, Емма із здивуванням побачила, як Фішер швидко вийшов із зали, ні з ким не перекинувшись і словом. Ще один збіг?

– Еммо, чи можу я з вами переговорити? – попросив Бьюкенен.

– Я повернуся за мить, пане голово, – відказала Емма, перш ніж вийти за Фішером у коридор і побачити, як той збігає сходами.

Чому він не зачекав на ліфт? Вона підійшла до ліфта й натиснула на ґудзик із позначкою G. Коли двері відчинилися на першому поверсі, жінка вийшла не одразу, а спостерігала, як майор штовхає обертові двері й вибирається з будівлі. До того часу, як Емма дійшла до дверей, Фішер уже підходив до своєї машини. Вона залишалася всередині, спостерігаючи, як той їде до воріт. На її превеликий подив, він повернув ліворуч у бік нижніх доків, а не праворуч – у напрямку Бристоля.

Емма штовхнула двері й побігла до своєї машини. Коли дісталася до брами, то кинула погляд ліворуч і помітила автівку майора вдалині. Вона вже хотіла рушити за ним, аж тут шлях їй перетнула вантажівка. Еммі вилаялася, повернула ліворуч і прилаштувалася за нею. Потік транспортних засобів, які прямували у зворотному напрямку, не дозволяв обігнати її. Емма проїхала лише пів милі, коли помітила автомобіль Фішера, припаркований перед пабом «Лорд Нельсон». Під’їхавши ближче, вона побачила майора, який стояв у телефонній будці біля пабу й набирав якийсь номер.

Вона трималася впритул з вантажівкою, аж доки телефонна будка не зникла у дзеркалі заднього огляду. Потім водійка розвернулася й повільно поїхала назад, поки знову не з’явилася телефонна будка. Вона з’їхала на узбіччя, але не глушила двигун. Незабаром майор вийшов із телефонної будки, повернувся до своєї машини й поїхав. Жінка не поїхала за ним, а дивилася вслід, аж поки той не зник із поля зору. Тепер вона знала напевне, куди він їде.

Коли Емма заїхала у ворота верфі за кілька хвилин, то не була здивована, побачивши автівку майора, припарковану на своєму звичному місці. Вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і пішла прямо до їдальні. Кілька директорів, зокрема й Фішер, стояли за довгим фуршетним столом, накладаючи собі їжу в тарілки. Емма схопила тарілку та приєдналася до них, після чого присіла поруч із головою правління.

– Ви хотіли про щось побалакати, Россе?

– Атож. Необхідно дещо терміново обміркувати.

– Не зараз, – сказала Емма, побачивши, як Фішер зайняв своє місце навпроти неї.

***

– Це має бути щось важливе, полковнику, оскільки я щойно перервав зустріч із лідером палати громад… – мовив міністр.

– У Мартінеса є новий водій.

– Ну то й що? – не збагнув міністр.

– Він раніше був скарбником Лаяма Догерті.

– Командира ІРА у Белфасті?

– Саме так.

– Як його звати? – узяв олівець сер Алан.

– Кевін Рефферті, псевдо «Чотири пальці».

– Звідки воно?

– Один британський вояк зайшов занадто далеко під час його допиту, як мені сказали.

– Тоді вам знадобиться нова людина у вашій команді.

***

– Я ніколи раніше не пив чаю у «Палм-корті», – зізнався Бьюкенен.

– Моя теща, Мейзі Голкомб, працювала в готелі «Роял», – пояснила Емма. – Але в ті часи вона не пускала Гаррі або мене туди. «Це непрофесійно», – казала вона.

– Ще одна жінка, котра явно випередила свій час, – зауважив Росс.

– Ви знаєте лише половину, – сказала Емма, – але я збережу Мейзі на наступний раз. Насамперед маю вибачитися за те, що не стала розмовляти з вами під час обіду або принаймні доки Фішер міг підслуховувати.

– Ви ж не підозрюєте, що він має щось спільне з нашими клопотами?

– Не напряму. До сьогоднішнього ранку я навіть припускала, що він, можливо, почав життя з чистого аркуша.

– На мою думку, більш лояльного колеги на зборах ради директорів ще не було…

– Згодна. Та лише цього ранку я дізналася, кому він вірний насправді.

– Не розумію… – визнав Росс.

– Пригадуєте, як наприкінці зустрічі ви попросили мене на кілька слів, але мені довелося вийти?

– Ще б пак, але як це стосується Фішера?

– Я подалася за ним і виявила, що він їздив телефонувати.

– Те саме, без сумніву, зробили один чи двоє інших директорів.

– Звісно, але скористалися телефонами в приміщенні. Натомість Фішер вийшов з будівлі, поїхав у напрямку доків, аби зателефонувати з телефонної будки біля пабу, який називається «Лорд Нельсон».

– Не можу сказати, що знаю, де це.

– Тому, мабуть, він його і вибрав. Дзвінок зайняв менше двох хвилин, і він ще встиг на обід у будинку правління, перш ніж хтось помітив його відсутність.

– Цікаво, чому він вважав за потрібне приховувати, до кого телефонує?

– Бо вирішив, що те, що сказав адмірал, слід негайно повідомити своєму покровителю, і він не міг ризикувати, щоб його хтось почув.

– Ви ж не вірите, що Фішер якимось чином пов’язаний із ІРА?

– Фішер – ні, а от дон Педро Мартінес – так.

– Хто такий дон Педро?

– Гадаю, що настав час розповісти вам про чоловіка, якого представляє майор Фішер, про те, як мій син Себастьян із ним познайомився, і про значення скульптури Родена під назвою «Мислитель». Тоді ви зрозумієте, з ким ми маємо справу.

***

Пізніше того вечора троє чоловіків сіли на пором у Гейшемі до Белфаста. Один мав при собі торбу, другий – течку, а третій нічого не мав. Вони не були друзями й навіть знайомими. Насправді ж їх поєднали лише їхні професійні навички та переконання.

Подорож до Белфаста зазвичай займала близько восьми годин, і за цей час більшість пасажирів намагалися трохи поспати; але не ці троє. Вони подалися до бару, замовили три пінти «Ґіннесса», одну з небагатьох спільних речей для них, і зайняли місця на горішній палубі.

Трійця дійшла згоди, що найкращий час для виконання роботи – близько третьої години ночі, коли більшість інших пасажирів спатимуть, захмеліють або будуть занадто виснажені, щоб реагувати. Призначеної години один із них відділився від гурту, переліз через ланцюг із попереджувальною табличкою «Тільки для членів команди» й безгучно спустився трапом до вантажної палуби. Він опинився в оточенні великих дерев’яних скринь, і йому було неважко знайти ті чотири, які шукав. Зрештою, вони були чітко позначені логотипом «Гарланд і Вольф». За допомогою обценьків він повисмикував усі цвяхи з чотирьох скринь, їх було аж сто шістнадцять. За сорок хвилин він знову приєднався до своїх супутників і повідомив їм, що все готово. Без жодного слова двоє його колег пробралися на вантажну палубу.

Кремезніший із двох чоловіків, з вухами, як цвітна капуста, та зламаним носом, котрий виглядав, як боксер у важкій вазі на пенсії, яким, можливо, й був, повитягував цвяхи з першої скрині, позривав із неї дерев’яні рейки й оголив електричну панель, що складалася зі сотень дротів із червоним, зеленим і синім покриттям. Прилад призначався для капітанського мостика «Бекінґема» і був спроєктований так, аби капітан мав змогу підтримувати зв’язок із будь-якою частиною корабля – від машинного відділення до камбуза. Групі висококласних інженерів-електриків знадобилося п’ять місяців, аби збудувати цей чудовий пристрій. А щоб його знищити, вистачило одного молодого аспіранта з Королівського університету в Белфасті зі ступенем кандидата фізико-математичних наук, обценьків і двадцять сім хвилин. Зловмисник зупинився, щоб помилуватися справою своїх рук, але лише на мить, а потім засунув рейки по боках скрині на старе місце. Перевіривши, чи вони досі самі на палубі, узявся за другу скриню.

Там лежали два бронзових гвинти, які з любов’ю виготовила команда майстрів у Даремі. Робота тривала шість тижнів, і творці справедливо пишалися результатом. Аспірант відкрив свою течку, вийняв звідти пляшку з азотною кислотою, відкрутив корок і повільно налив уміст у пази гвинтів. Коли пізніше того ранку зняли обшивку, гвинти виглядали так, ніби їм шлях на склад металобрухту, а не на корабель.

Уміст третьої скрині – те, на що молодий кандидат наук давно чекав із нетерпінням, і коли його колега, граючи м’язами, нахилився вбік, щоб продемонструвати приз, він не був розчарований. Навігаційний комп’ютер «Ролекс» був піонером у цій царині, про нього публікували інформацію в усіх рекламних матеріалах Беррінґтонів, пояснюючи потенційним пасажирам, чому, коли йдеться про безпеку, варто відмовитися від усіх інших на користь «Бекінґема». Знадобилося лише дванадцять хвилин, аби перетворити унікальний прилад на непотріб.

В останній скрині лежало чудове стерно з дуба та міді, виготовлене в Дорсеті, стояти за яким вважав би за честь будь-який капітан. Молодик усміхнувся. Позаяк час спливав і стерно вже не могло служити якійсь меті, тож він покинув його в усій красі.

Після того як його колега привів до ладу останню дерев’яну планку, зловмисники повернулися на горішню палубу. Якби якийсь невдаха випадково побачив її упродовж минулої години, він би дізнався, чому колишнього боксера прозвали Кістколам.

Щойно вони повернулися, їхній колега вирушив униз вінтовим трапом. Часу в нього було обмаль. За допомогою молотка він обережно забив кожен із ста шістнадцяти цвяхів на місце. Працював над останньою скринею, коли почув два низьких гудки корабля.

Коли пором пришвартувався біля причалу Донегал у Белфасті, троє чоловіків зійшли на берег із п’ятнадцятихвилинним інтервалом, досі не знаючи імен один одного й не маючи жодного наміру зустрітися знову.

11

– Дозвольте запевнити, майоре, що немає таких обставин, за яких я міг би розглянути співпрацю з ІРА, – заявив дон Педро. – Бо вони – не що інше, як зграя вбивць, і чим раніше їх замкнуть до в’язниці на Крамлін-роуд, тим краще буде для нас усіх.

– Радий це чути, – відповів Фішер, – бо, якщо дізнаюся, що ви маєте справи з цими злочинцями за моєю спиною, то буду змушений негайно ж подати у відставку.

– Це останнє, чого я прагну від вас, – запротестував Мартінес. – Не забувайте, що я бачу вас наступним головою правління компанії Беррінґтонів, і, можливо, це не надто віддалена перспектива.

– Але Бьюкенен не має планів піти на пенсію найближчим часом.

– Може статися так, що він схоче зробити це швидше, ніж планував.

– Навіщо йому це робити, коли він щойно затіяв найбільшу інвестиційну програму в історії компанії?

– Або найбільшу невдачу. Адже якщо ця інвестиція виявиться провальною, після того як він поставив усю свою репутацію на кін, щоб отримати підтримку ради директорів, винуватити стануть не когось іншого, а саме того, хто це запропонував. Натомість сім’я Беррінґтонів була проти цієї ідеї від самого початку.

– Можливо. Але ситуація має дуже серйозно погіршитись, аби він задумався про відставку.

– Куди ж іще погіршитись? – Мартінес передав йому примірник «Дейлі Телеграф».

Фішер поглянув на заголовок па першій шпальті: поліція вважає, що за диверсією на гейшемському поромі стоїть ІРА.

– Тож будівництво «Бекінґема» затримається ще на пів року. І не забувайте, що це все відбувається за керівництва Бьюкенена. Що іще має піти не так, аби він переглянув свою позицію? Можу лише сказати: якщо ціна акцій падатиме й надалі, його звільнять іще до того, як він подасть у відставку сам. Тож вам треба серйозно задуматися над тим, аби зайняти його місце. Можливо, ще однієї такої можливості не буде.

– Навіть якщо Бьюкенен піде у відставку, очевидним вибором його заміни стала б пані Кліфтон. Її родина заснувала компанію, вони все ще володіють двадцятьма двома відсотками акцій, до того ж її обожнюють усі колеги-директори.

– Не сумніваюся, що вона улюбленка, але, як відомо, фаворити потрапляють на амбразуру. Тож пропоную вам віддано підтримувати теперішнього голову правління, адже його голос може стати вирішальним при голосуванні.

Мартінес піднявся зі свого крісла.

– Даруйте, що покидаю вас, але мені призначили зустріч у банку для обговорення саме цієї теми. Зателефонуйте мені ввечері. До того часу я можу отримати цікаві новини для вас.

***

Щойно Мартінес зайняв заднє сидіння у своєму «роллс-ройсі», той влився у вранішній дорожній рух.

– Доброго ранку, Кевіне, – привітався він із водієм. – Ваші хлопці виконали чудову роботу на гейшемському поромі. Мені б хотілося побачити їхні обличчя, коли в «Гарланді та Вольфі» відкриють ці скрині. Що іще ви запланували?

– Нічого, доки не заплатите сто тисяч, що нам заборгували.

– Я займуся цим сьогодні вранці. До речі, це одна з причин моїх відвідин банку.

– Радий це чути, – схвалив Рефферті. – Адже було б неприємно втрачати ще одного зі своїх синів так скоро після нещасного випадку з Бруно.

– Не смій мені погрожувати! – заволав Мартінес.

– Це була не погроза, – заперечив водій, зупинившись на наступному світлофорі. – І тільки тому, що ви мені подобаєтесь, я дозволив би вам вибрати, кому з ваших синів подарують шанс залишитися живим.

Мартінес упав назад на сидіння і не розтуляв більше рота, поки автівка нарешті не зупинилася біля банку «Мідленд» у Сент-Джеймсі.

Щоразу, коли Мартінес підіймався сходами будь-якої фінансової установи, його охоплювало відчуття, що він переходить в інший світ, в якому він почувається чужим. Він уже намірився узятися за клямку дверей, як ті відчинилися і йому назустріч ступив якийсь молодик.

– Доброго ранку, пане Мартінес. Пан Ледбері з нетерпінням очікує зустрічі з вами.

І без жодного іншого слова повів одного з найцінніших клієнтів банку просто до кабінету управителя.

– Доброго ранку, Мартінесе, – привітався службовець, коли зайшов дон Педро. – Яка гарна погода як на цю пору року.

Мартінесу знадобився якийсь час, аби прийняти те, що коли англійці уникають слова «пан» і звертаються до тебе лише на прізвище, то насправді це комплімент, оскільки тоді ставляться до тебе, як до рівні. Але про те, що тебе вважають приятелем, ти дізнаєшся лише тоді, коли тебе назвуть по імені.

– Доброго ранку, Ледбері, – відгукнувся Мартінес, хоча й досі не знав, чи слід підтримувати улюблену англійцями тему про погоду.

– Чи можу запропонувати вам кави?

– Ні, дякую. У мене ще зустріч о дванадцятій.

– Звісно. Ми, як ви й наказували, продовжували купувати акції Беррінґтонів, як тільки вони з’являлися на ринку. Ви вже, мабуть, знаєте, що ми отримали двадцять два з половиною відсотки акцій цієї компанії, тож ви маєте право призначити ще двох директорів, котрі можуть скласти компанію майору Фішеру. Однак наголошую: якщо ваш пакет акцій збільшиться до двадцяти п’яти відсотків, то банк буде змушений повідомити біржу про те, що ви маєте намір перейти до поглинання всієї компанії.

– Це останнє, що я хочу зробити, – заперечив Мартінес. – Двадцяти двох з половиною відсотків цілком достатньо для реалізації моєї мети.

– Чудово, тоді мені потрібні лише імена двох нових директорів, яких ви вирішили призначити в правління компанії Беррінґтонів.

Мартінес вийняв конверт із внутрішньої кишені й передав його керівнику банку. Ледбері відкрив його, видобув звідти бланк номінації та прочитав імена. Хоча й був здивований, то цього не показав, а лише мовив:

– Як ваш банкір, хочу додати, що сподіваюся, що невдачі, які пережили Беррінґтони нещодавно, не стануть проблемою для вас у довготерміновій перспективі.

– Я зроду не був більше впевненим у майбутньому цієї компанії.

– Приємно це чути, позаяк купівля такої великої кількості акцій значно збіднила ваш капітал. Залишається сподіватися, що ціна на них не впаде.

– Гадаю, що незабаром компанія зробить оголошення, яке має сподобатися й акціонерам, і Сіті.

– Це справді гарна новина. Чи можу я іще щось зробити для вас зараз?

– Авжеж, – сказав Мартінес. – Я хотів би, щоб ви переказали на один рахунок у Цюріху сто тисяч фунтів.

***

– На жаль, я змушений повідомити правління про своє рішення піти у відставку з посади голови ради директорів.

Першою реакцією колег Росса Бьюкенена були шок і недовіра, після чого швидко вибухнув майже загальний протест. Лише один директор мовчав: єдиний, хто не був здивований цією заявою. Стало зрозуміло, що майже ніхто з членів правління не хотів, аби Бьюкенен звільнявся. Останній зачекав, коли всі заспокояться, а тоді продовжив.

– Мене приємно вразила ваша прихильність, але мій обов’язок повідомити вам, що основний держатель акцій дав мені зрозуміти, що я більше не користуюся його довірою, – сказав він, підкресливши слово «його». – Він нагадав мені, й цілком справедливо, що я застосував усю свою владу для затвердження плану спорудження «Бекінґема», що, на його думку, виявилося недобросовісним, а в найгіршому випадку – безвідповідальним вчинком. Перші два терміни будівництва ми вже зірвали, а наші витрати на сьогодні перевищують бюджет на вісімнадцять відсотків.

– Тим більше причин, аби ви залишилися біля стерна, – зауважив адмірал. – Капітан має останнім покидати тонучий корабель.

– У цьому випадку вважаю, що покинути корабель буде найкращим рішенням, адмірале, – заперечив Бьюкенен.

Одна-дві голови схилилися, й Емма зі страхом відчула, що їй нічого сказати, щоб змусити Бьюкенена передумати.

– Як підказує мій досвід, – правив він далі, – коли виникають такі обставини, як ті, з якими ми зараз стикаємось, Сіті шукає нове керівництво, щоб розв’язати проблему швидко й ефективно.

Росс поглянув на своїх колег і додав:

– Й не думаю, що вам доведеться шукати кандидатуру на моє місце поза нашим колективом.

– Можливо, якщо ми призначимо пані Кліфтон та майора Фішера двома заступниками голови, – запропонував Енскотт, – це могло б заспокоїти нерви наших хазяїв, які сидять у Сіті.

– Боюся, Енскотте, що вони визнають це тимчасовим компромісом. Якщо в майбутньому Беррінґтонам доведеться позичити якісь грошові кошти, то ваш новий голова повинен іти до банків не з шапкою в руці, а з довірою – найважливішим словом у лексиконі Сіті.

– Чи допоможе це справі, Россе, – Емма вперше звернулася до голови на ім’я під час засідання правління, – якщо я чітко дам зрозуміти, що вся моя родина повністю підтримує ваше керівництво і бажає, щоб ви лишилися на своїй посаді?

– Я, звісно, був би цим зворушений, але Сіті не змінить свого рішення і вважатиме це не більш ніж жестом. Хоча особисто, Еммо, я дуже вдячний вам за вашу підтримку.

– І завжди можете розраховувати на мою підтримку, – докинув Фішер. – Я буду з вами до кінця.

– У цьому й проблема, майоре. Якщо я не піду, то, можливо, настане кінець, кінець цієї видатної компанії, яку ми знаємо, а це не те, з чим я міг би жити.

Голова правління окинув поглядом стіл, чи не схоче ще хтось висловити свою думку, але всі присутні, здавалося, змирилися, що жереб кинуто.

– Сьогодні о п’ятій годині, після закриття фондової біржі, я оголошу, що з особистих причин подав у відставку з посади голови ради директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів». Однак із вашої згоди залишатимусь керувати поточними справами компанії, поки не оберуть нового голову.

Ніхто не заперечив. Збори закінчилися за кілька хвилин, й Емма не здивувалася, коли побачила, як Фішер шпарко покидає залу засідань. Він повернувся за двадцять хвилин, аби приєднатися до своїх колег за обідом.

***

– Вам доведеться викласти один козир, – сказав Мартінес, коли Фішер розповів йому подробиці того, що сталося на засіданні ради директорів.

– Що це за козир?

– Ви чоловік, а в цій країні немає жодної публічно зареєстрованої компанії, яку б очолювала жінка. Насправді мало хто має жінку навіть у складі правління.

– Емма Кліфтон звикла ламати стереотипи, – нагадав йому Фішер.

– Можливо, але чи зможете згадати когось із ваших колег-директорів, хто, можливо, не зміг би сприйняти ідею призначити головою жінку?

– Ні, але…

– Але що?

– Я знаю, що Ноулз та Енскотт голосували проти того, щоб допускати жінок до гольф-клубу «Роял вайверн» у дні проведення матчів.

– Тоді натякніть їм, як ви захоплюєтесь їхньою принциповою позицією і що зробили б те саме, якби були членом клубу.

– Вже є, – повідомив майор.

– Тоді ці два голоси маємо в кишені. А як бути з адміралом? Зрештою, він холостяк.

– Можливо. Пригадую, що він утримався, коли кандидатуру Емми вперше внесли у список членів правління.

– Імовірний третій голос.

– Але навіть якби вони мене підтримали, це все ж лише три голоси, а я впевнений, що інші четверо директорів підтримають пані Кліфтон.

– Не забувайте, що я призначу ще двох директорів за день до того, як відбудуться збори. Це дасть вам шість голосів, а цього більш ніж достатньо, щоб схилити шальки терезів на вашу користь.

– Якщо тільки Беррінґтони не займуть усі інші місця в правлінні. Тоді мені все одно знадобиться ще один голос, аби бути певним у перемозі, адже якщо голоси розподіляться порівну, я впевнений, що Бьюкенен віддасть свій голос пані Кліфтон.

– Тоді нам знадобиться знайти ще одного директора до наступного четверга.

Запала пауза, обоє чоловіків замовкли, аж поки Мартінес не сказав:

– Чи можете згадати когось, хто має трохи зайвої готівки, враховуючи, які дешеві акції зараз, і хто б за жодних обставин не хотів, аби пані Кліфтон стала наступним головою ради директорів компанії Беррінґтонів?

– Можу, – без вагань відповів Фішер. – Я знаю людину, яка ненавидить Емму Кліфтон навіть більше за вас, а їй нещодавно присудили купу грошей за розлучення.

12

– Доброго ранку, – привітався Росс Бьюкенен, – і ласкаво просимо на наші позачергові загальні збори. До порядку денного входить лише один пункт, а саме: призначення нового голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів». Я хотів би відкрити його заявою, якою честю було для мене працювати на посаді вашого голови впродовж останніх п’яти років і як мені сумно покидати цю посаду. Однак через причини, які мені не треба знову називати, вважаю, що зараз підхожий час, щоб відійти й дозволити іншому зайняти моє місце.

– Моя найбільша відповідальність, – продовжив він, – полягає в тому, щоб представити тих акціонерів, які приєдналися до нас сьогодні, але мають право голосувати на цих зборах, як зазначено в статуті компанії. Один-двоє з тих, хто сидить за цим столом, вже добре знайомі правлінню, інші, можливо, ні. Праворуч від мене сидить пан Девід Діксон, генеральний директор компанії, а ліворуч – пан Філіп Вебстер, секретар компанії. Ще ліворуч – пан Майкл Керрік, наш фінансовий директор. Поруч із ним сидить контр-адмірал Саммерс, за ним – пані Кліфтон, пан Енскотт, пан Ноулз, майор Фішер і пан Доббс, усі є незалежними директорами. Сьогодні до них приєднуються особи або представники компаній, які мають великий пакет акцій у Беррінґтонів, зокрема й пан Пітер Мейнард і пані Алекс Фішер. Обидві кандидатури висунуті майором Фішером, позаяк він зараз представляє двадцять два з половиною відсотки акцій компанії.

Мейнард зблиснув посмішкою, а Сьюзен Фішер схилила голову й зашарілася, коли всі поглянули на неї.

– Родину Беррінґтонів та їхні двадцять два відсотки представляють сер Джайлз Беррінґтон, член Кабінету Міністрів і член парламенту, та його сестра, доктор Ґрейс Беррінґтон. Присутність двох інших осіб тут – юридична вимога. Це – леді Вірджинія Фенвік… – (Вірджинія погладила Фішера по спині, не залишаючи ні в кого сумнівів, кому належить її підтримка.) —…і, – голова звірився зі своїми нотатками, – пан Седрик Гардкасл, котрий представляє банк «Фартінґс» і має сім із половиною відсотків акцій компанії.

Усі за столом обернулися, щоб поглянути на чоловіка, якого ніхто з них не знав. Банкір був одягнений у сірий костюм-трійку, білу сорочку та не першої свіжості синю шовкову краватку. На зріст був не вищим за п’ять футів і майже цілком голомозим, за винятком тонкого півкола сивого волосся, що ледве сягало вух. Оскільки носив товсті скельця в роговій оправі, здогадатися про його вік було майже неможливо. П’ятдесят? Шістдесят? Може, навіть сімдесят? Пан Гардкасл зняв окуляри, щоб показати всім сталево-сірі очі, й Емма впевнилася, що вже бачила його раніше, але не могла пригадати, де саме.

– Доброго ранку, пане голово, – це все, що почули від банкіра, хоча ці чотири слова виказали, з якого графства він прибув.

– Тоді перейдімо до справи, – вів далі Бьюкенен. – До шостої години вчорашнього вечора два кандидати дозволили висунути свої імена як потенційних голів правління: пані Емма Кліфтон, кандидатуру якої запропонував депутат парламенту сер Джайлз Беррінґтон і підтримала доктор Ґрейс Беррінґтон, і майор Алекс Фішер, кандидатуру якого запропонував пан Енскотт і підтримав пан Ноулс. Тепер обидва кандидати звернуться до ради директорів з доповідями, як вони бачать майбутнє компанії. Запрошую майора Фішера виступити першим.

Фішер не зрушив зі свого місця.

– Вважаю, що було б ввічливо дозволити леді виступити першою, – сказав він Еммі із теплою усмішкою.

– Дуже люб’язно з вашого боку, майоре, – відрубала Емма, – але я із задоволенням пристану на рішення голови, щоб дозволити вам виступати першим.

Фішер, здавалося, трохи розгубився, але швидко опанував себе. Він поскладав свої папірці, підвівся зі свого місця, повільно обвів поглядом усіх, хто сидів за столом, а тоді мовив:

– Пане голово, члени ради директорів. Вважаю вже великим привілеєм вважатися кандидатом на посаду голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів». Як народжений і вихований у Бристолі, я все своє життя знав про цю чудову компанію, її історію, традиції, а також про її репутацію, що стала частиною великої спадщини Бристоля. Сер Джошуа Беррінґтон був легендарною постаттю, а сер Волтер, котрого я мав честь знати особисто, – Емма виглядала здивованою, адже стикнутися з її дідусем у школі десь із тридцять років тому не означало «знати особисто», – зробив цю компанію відкритою та створив їй репутацію одного з провідних судноплавних підприємств не лише в цій країні, а й у всьому світі. На жаль, зараз це вже не так, почасти тому, що сер Г’юґо, син сера Волтера, просто вирішив знищити ці досягнення, і хоча наш теперішній голова зробив багато для відновлення репутації фірми, низка останніх подій, а не його праця, призвела до втрати довіри наших акціонерів. Отже, мої колеги-директори, ви повинні сьогодні вирішити, – Фішер ще раз окинув поглядом стіл, – хто найкраще надається для вирішення цієї кризи довіри. З огляду на обставини, вважаю, що необхідно підтвердити свої повноваження, коли йтиметься про протистояння. Я служив своїй країні молодим лейтенантом у Тобруку, яку Монтгомері описав як одну з найкривавіших баталій в історії. Мені пощастило вижити в атаці, за яку мене нагородили просто на полі бою.

Джайлз сховав обличчя в долонях. Він міг би із задоволенням розповісти правлінню, що сталося насправді під Тобруком, коли ворог з’явився на обрії, але знав, що це не допоможе його сестрі.

– Наступною моєю битвою було протистояння серу Джайлзу Беррінґтону як кандидата від консерваторів на останніх загальних виборах, – продовжив Фішер, підкреслюючи слово «консерваторів», оскільки вважав, що, за винятком Джайлза, всі інші за цим столом голосували за лейбористів, «за безпечне майбутнє Бристольських доків», програвши лише жменю голосів, і то аж після трьох перерахунків. Цього разу він удостоїв Джайлза посмішкою.

Джайлзу хотілося підскочити і стерти цю посмішку з фізії Фішера, але він якось зумів стриматися.

– Тож гадаю, що можу сказати з певним переконанням, що пережив і тріумф, і катастрофу, і, цитуючи Кіплінґа, ставився до цих двох самозванців однаково[15].

– А тепер, – правив він далі, – дозвольте торкнутися певних проблем, із якими стикається наша славетна компанія зараз. Я підкреслю: трохи більше року тому ми ухвалили важливе рішення, і хочу нагадати правлінню, що тоді я повністю підтримав пропозицію голови правління щодо будівництва «Бекінґема». Однак з того часу сталася ціла низка справжніх катастроф – як несподіваних, так і тих, які ми мали передбачити, що змусило нас відстати від нашого графіка. У результаті, вперше в історії компанії нам довелося розглянути можливість звернутися до банків за кредитом, аби допомогти пережити ці неспокійні часи. Якби мене обрали головою, дозвольте поінформувати вас про три зміни, які я запровадив би негайно. По-перше, я б запросив пані Кліфтон на посаду свого заступника, щоб у Сіті не сумнівалися, що родина Беррінґтонів, які раніше, пов’язує своє майбутнє з компанією, як це було вже понад століття.

З-за столу пролунало кілька «Слухайте, почуйте», і Фішер усміхнувся Еммі вдруге, відколи приєднався до ради директорів. Джайлз змушений був оцінити нахабство майора, адже Емма ніколи не поверне йому комплімент, оскільки вважає, що це саме Фішер відповідальний за теперішні негаразди в компанії, і вона, безумовно, ніколи не погодиться працювати його заступницею.

– По-друге, – не вмовкав Фішер, – завтра вранці я полетів би до Белфаста, щоб зустрітися із сером Фредеріком Реббеком, головою компанії «Гарланд і Вольф», і розпочав би перемовини про перепідписання нашого контракту, зазначивши, що його компанія вперто відмовляється брати на себе відповідальність за будь-який із нещасних випадків, які мали місце під час спорудження «Бекінґема». По-третє, я найняв би охоронну компанію для супроводу будь-якого обладнання, яке від імені Беррінґтонів надсилають до Белфаста, щоб акт диверсії, як той, що відбувся на гейшемському поромі, більше ніколи не повторився. Водночас я забезпечив би нові страхові поліси, в яких не було б сторінок про штрафні санкції, викладені дуже дрібним шрифтом. Нарешті, додам: якщо мені пощастить стати вашим головою, я розпочну роботу вже сьогодні вдень і не буду відпочивати, доки «Бекінґем» не вийде у відкрите море й не почне доводити свою рентабельність.

Фішер сів на своє місце у супроводі оплесків, посмішок і схвальних кивків. Ще до того як аплодисменти вщухли, Емма збагнула, що припустилася тактичної помилки, дозволивши своєму опонентові виступати першим. Він виклав більшість пунктів, які мала намір висунути вона, і тепер це виглядатиме так, ніби вона у кращому випадку погоджується з ним, а в гіршому – взагалі не має власних ідей. Емма добре пам’ятала, як Джайлз принизив цього чоловіка у Колстон-холі під час останньої виборчої кампанії. Але сьогодні вранці у Беррінґтон-гаусі з’явився цілком інший чоловік, і один погляд на Джайлза підтвердив Еммі, що його також заскочили зненацька.

– Пані Кліфтон, – сказав голова. – Можливо, ви хочете поділитися своїми ідеями з правлінням?

Емма рішуче підвелася, коли Ґрейс показала їй великий палець, змусивши почуватися невільницею-християнкою, яку наміряються кинути левам.

– Пане голово, дозвольте мені розпочати з того, що в моїй особі ви бачите кандидата мимоволі, бо якби я мала вибір, ви б залишилися головою цієї компанії. Тільки тоді, коли ви вирішили, що у вас немає іншої альтернативи, ніж відмовитися від посади, я задумалася, чи не зайняти мені ваше місце і продовжити давню традицію довгого ототожнення моєї родини з цією компанією. Спочатку я хотіла б дати відсіч деяким членам ради директорів, які вважають моїм найбільшим недоліком мою стать.

Це зауваження викликало вибух сміху, у декого – нервового, хоча Сьюзен Фішер посміхнулася із співчуттям.

– Я страждаю, – продовжувала Емма, – від того, що є жінкою у світі чоловіків, і, відверто кажучи, нічого не можу із цим вдіяти. Дуже ціную, що правлінню вистачило мужності, аби висунути кандидатуру жінки на посаду голови компанії Беррінґтонів, особливо в таких складних обставинах, в яких ми зараз опинилися. Але сміливість і новаторство – саме те, що потрібно нашій компанії зараз. Наша компанія стоїть на перехресті, і кого б ви не обрали сьогодні, йому доведеться вирішувати, яким шляхом іти. Як ви знаєте, коли правління торік прийняло рішення продовжувати будівництво «Бекінґема», я виступила проти цієї ідеї та проголосувала відповідно. Тож буде справедливим повідомити правлінню свою нинішню точку зору. На мою думку, ми не можемо розглядати можливості повернення назад, оскільки це призведе до приниження, а можливо, й навіть забуття для нашої компанії. Рада прийняла своє рішення добросовісно, і ми зобов’язані перед своїми акціонерами не відступати, звинувачуючи інших, а, навпаки, робити все від нас залежне, щоб надолужити час і забезпечити нам успіх у довготерміновій перспективі.

Емма поглянула на текст доповіді, в якій повторювалося майже все, що вже сказав її суперник. Вона сподівалася, що її природний ентузіазм та енергійність здолають той факт, що її колеги чують ті самі ідеї та думки, озвучені вдруге.

Але коли Емма дійшла до останнього рядка своєї промови, то відчула, як зацікавлення директорів спадає. Джайлз напередодні попередив її, що цього дня може трапитися щось несподіване, й це сталося. Фішер розпочав свою гру.

– Чи можу я доповнити свої зауваження, пане голово, думкою, що було б великим привілеєм дозволити пані Беррінґтон приєднатися до її знаменитих пращурів та очолити раду, особливо в час, коли компанія стикається з такими реальними труднощами. Знаю, що з вашою допомогою ми зможемо подолати ці труднощі й відновити гарне ім’я Беррінґтонів, їхню репутацію та фінансову непохитність.

Емма сіла з відчуттям, що з її доповіді можна було б виснувати: «Ти могла б і краще». Вона просто сподівалася, що Джайлз мав рацію у другому пункті. Майже всі за цим столом вирішили, як будуть голосувати, ще задовго до того, як ці збори оголосили від- критими.

Після того як виступили обидва кандидати, настала черга членів ради директорів висловити свою думку. Більшість із них хотіла сказати своє слово, але не надто багато розуміння чи оригінальності прозвучало упродовж наступної години. І, незважаючи на те, що Емма відмовилася відповісти на запитання «Чи призначили б ви майора Фішера своїм заступником?», вона все ж відчула, що думки розділилися приблизно порівну. Так було, доки не озвалася леді Вірджинія.

– Я хочу висловити лише одне своє спостереження, пане голово, – завуркотіла вона, кліпаючи віями. – Не вірю, що жінок створили для того, щоб очолювати компанії, ставати профспілковими лідерами, будувати комфортабельні лайнери або змушувати займати величезні суми грошей у банкірів лондонського Сіті. Позаяк я захоплююсь пані Кліфтон і всім, чого вона досягла, все ж буду підтримувати майора Фішера і лише сподіваюся, що вона прийме щедру пропозицію майора стати його заступницею. Я прийшла сюди з відкритою душею, з бажанням обрати кандидатуру місіс Кліфтон, але, на жаль, вона не виправдала моїх очікувань.

Емма мимохідь захопилася стриманістю Вірджинії. Ця жінка добре вивчила кожне слово свого сценарію задовго до того, як увійшла до цієї кімнати, відпрацювавши навіть драматичні паузи, й їй якось вдалося створити враження, що вона зроду не мала наміру втручатися до останньої миті, та їй не залишили іншого вибору, ніж зробити кілька зауважень. Емма могла лише дивуватися, скількох із тих, хто сидів за столом, одурили. За винятком, ясна річ, Джайлза, котрий виглядав так, ніби якби міг, то власноруч задушив би свою колишню дружину.

Лише двоє людей не виступали до того часу, коли леді Вірджинія зайняла своє місце. Голова, ввічливий як ніколи, сказав:

– Перш ніж оголосити початок голосування, було б цікаво, чи не хотіли б пані Фішер або пан Гардкасл висловити свою думку?

– Ні, дякую, пане голово, – поквапилася відповісти Сьюзен Фішер.

Голова поглянув у бік пана Гардкасла.

– Спасибі, пане голово, – подякував Гардкасл, – я лише хочу сказати, що з величезним інтересом вислухав усі виступи, зокрема, й ті, що стосуються двох кандидатів, і що, як і леді Вірджинія, вже вирішив, кого саме підтримуватиму.

Фішер усміхнувся йоркширцю.

– Дякую, пане Гардкасл, – видихнув голова. – Якщо більше ніхто не хоче нічого сказати, настає час, щоб члени ради директорів віддали свої голоси.

Він на мить замовк, але ніхто не озивався.

– Тепер секретар компанії по черзі буде називати кожне ім’я. Будь ласка, повідомте йому, якого кандидата підтримуєте.

– Почну з виконавчих директорів, – сказав Вебстер, – перш ніж запросити віддати свої голоси решту членів ради. Пане Бьюкенен?

– Я не буду підтримувати жодного кандидата, – заявив Бьюкенен. – Однак якщо результат голосування зрівняється, я, бо це прерогатива голови, віддам свій голос на користь того, кого вважатиму кращим наступним головою.

Росс провів кілька безсонних ночей, борючись із питанням, хто має стати головою, і нарешті вирішив на користь Емми. Але гучна промова Фішера та доволі слабкий виступ Емми змусили його переглянути свою позицію. Він усе ще не міг змусити себе голосувати за Фішера, тому вирішив утриматися й дозволити прийняти рішення колегам. Тим не менш, якщо голоси поділяться порівну, йому доведеться, хай і неохоче, підтримати Фішера.

Емма не могла приховати свого здивування й розчарування через рішення Росса не голосувати. Фішер усміхнувся та перекреслив прізвище голови, яке до цього часу було в колонці «Кліфтон».

– Пане Діксон?

– Пані Кліфтон, – без вагань сказав виконавчий директор.

– Пане Керрік?

– Майор Фішер, – повідомив фінансовий директор.

– Пане Енскотт?

– Майор Фішер.

Емма була розчарована, але не здивована, бо знала, що це означає і що Ноулс голосуватиме проти неї.

– Сер Джайлз Беррінґтон?