Читать книгу Маленька господиня Великого будинку - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увійшов до одного з флігелів, схожого на замкову вежу. Там, де він опинився, була цементова підлога й багато дверей, що вели в різні боки. Одні з них відчинились, і в приміщення вступив китаєць у білому фартусі та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетіло фасове гудіння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди. Він спішився перед розчиненими дверима і заглянув до прохолодної, освітленої електрикою цементованої кімнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зі скляними полицями, а обік нього – холодильний агрегат і динамомашина. Долі сидів навпочіпки маленький замурзаний чоловічок у засмальцьованому комбінезоні, і хазяїн, кивнувши йому головою, спитав:

– Щось несправне, Томпсоне?

– Було, – відповів той коротко й вичерпно.

Форест зачинив двері й рушив далі подібним до тунелю переходом, тьмяно освітленим вузькими заґратованими щілинами, схожими на стрільниці для лучників у середньовічних замках. Другі двері впустили його до низької довгастої зали з брусованою стелею і таким величезним каміном, що в ньому можна було б спекти цілого вола. В каміні лежав на жару і яскраво палахкотів здоровезний пень. З обстави в залі було два більярди, картярські столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Фореста привітало двоє молодиків, які саме натирали крейдою більярдні киї.

– Доброго ранку, містере Нейсміте! Ну як, добули ще щось для «Скотарської газети»? – піддражнив він одного.

Той, молодявий тридцятирічний чоловік в окулярах, сором’язливо всміхнувся й мотнув головою в бік свого партнера:

– Ось Вейнрайт мене викликав…

– А це, певне, означає, що Лут і Ернестіна ще додивляються вранішні сни, – засміявся Форест.

Вейнрайт хотів огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсміта:

– Хочете поїхати з нами о пів на дванадцяту? Ми з Теєром їдемо автомобілем подивитись на шропширів. Він хоче купити десяток вагонів баранів, і вам буде що написати про вивіз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогодні Теєра?

– Він саме прийшов снідати, коли ми виходили з їдальні, – вихопився з відповіддю Берт Вейнрайт.

– Як побачите його ще, скажіть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жаліючи. Адже дівчата доти вже повстають.

– Візьміть із собою хоч Риту! – благально сказав Берт.

– Шкода, – відповів Форест уже на дверях. – Ми ж їдемо в справі. А крім того, Риту від Ернестіни волами не відтягнеш.

– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумієте, – весело оскірився Вейнрайт.

– Цікаво, чого це люди не вміють рідних сестер цінувати… – сказав Форест і, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?

Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері та, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортеп’яно – шпарку танечну мелодію – і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортеп’яно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшись за руки, гопцювали по кімнаті – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.

Дівчина за фортеп’яно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.

Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.

– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.

Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортеп’яно – Ернестіна, сестра Дікової дружини, – запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його тієї ж миті, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж п’ять хвилин.

– Ну, дарма вже, – перебив Форест їхнє джерготіння. – Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.

– Авжеж ні – для нього, – відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. – І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!

– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Рита почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. – Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути…

– Що? – войовниче перепитала дівчина.

– Як оком змигнути, – похмуро буркнув він. – Як оком змигнути… А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою… навіть заплющившись… навіть бувши п’яний як чіп.

Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:

– Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма[1] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба[2].

Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортеп’яно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.

Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемир’я.

– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.

Форест енергійно закрутив головою.

– І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй пам’яті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахівець сільського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?

– Меньєрова хвороба… – почала Лут. – Меньєрова хвороба – це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.

І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки зі скарлюченими, мов пазурі, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки із зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.

Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.

На одних дверях кімнати стояла з розпашілими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомиті кинутись навтікача. На других, теж розпашіла, стояла Ернестіна у владній поставі матері Гракхів[3], старанно вгорнувшись у рештки свого кімоно й міцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав її – він стояв навколішки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою і букав по-бугаячому.

– І люди ще вірять у доісторичний міф, нібито оця жалюгідна подоба людини, простерта в поросі, колись привела команду Берклі до перемоги над Стенфордом[4]! – оголосила Ернестіна зі свого безпечного місця.

Вона була зовсім захекана, а кинувши погляд на інших двох дівчат, Форест задоволено помітив, як і в них здіймаються груди під лискучим вишневим шовком.

Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, біле із золотом – під колір білої вранішньої кімнати. Воно стояло не при стіні, отож Лут могла втікати на обидва боки. Форест схопився на ноги і став навпроти неї перед широким пласким верхом інструмента. Коли він намірився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:

– Остроги, Діку! Остроги!

– Ну, то почекай, я їх скину, – запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.

– Ну, гаразд! – загримів він. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полі, що це твоя робота.

– А в мене свідки є! – захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.

– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зіперся долонями на фортеп’яно і відхилився всім тілом назад. – Зараз я тебе спопаду!

Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент – небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.

– Ну, вилазь! – сказав вій. – Вилазь і приймай кару!

– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в ім’я кохання, в ім’я всіх шляхетних дів, що терплять біду!

– Кий там я в біса лицар! – щонайгустішим басом прогув Форест. – Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати – ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кров’ю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортеп’яно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!

– Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.

– Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!

Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.

– Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят дев’ята – в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, ув’язненим у пансіоні Мілза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може зм’якшити і влагіднити моє кровожерне серце, – це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?

Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:

– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!

– Відпусти цю діву! – грізно наказав Берт.

– А ти хто? – спитав Форест.

– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгій.

– Ну, тоді я твій дракон, – покірливо, як годилося, відмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другої я не маю.

– Зігни йому голову! – вимагали всі три дівчини.

– Стривайте, діви, я вас благаю! – відповів Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власній пащі, хай він подавиться мною. А поки він давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекрасні панни, втікайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Західне Сакраменто поглинуть морські хвилі й велетенські риби.

– Зітни йому голову! – хором проспівали троє дівчат. – Втопи його у власній крові й спечи на рожні!

– Нема мені пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От і вір після цього в християнське милосердя молодих дівчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дістануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують заміж за чужинців. Уважай, що ти стяв мені голову, святий Георгію. Мені кінець. Продовження не буде.

Він простягся долі, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертні корчі, й нарешті випустив із себе дух.

Лут вилізла з-під фортеп’яно і втрьох із Ритою та Ернестіною пустилась у імпровізований танець гарпій над трупом. Та Форест раптом звівся й сів долі. Нишком моргнувши значуще до Лут, він обурено закричав:

– А героя забули? Увінчайте ж його квітами!

І Вейнрайта увінчали квітами – вчорашніми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиї жмутом намоклих стебел, він кинувся навтьоки. За хвильку тупіт і галас погоні, пролунавши в коридорі, затих на сходах униз, до більярдної. Форест підвівся, обсмикався і, осміхаючись та дзенькаючи острогами, пішов Великим будинком далі.

Мощеними цеглою доріжками він перейшов два внутрішні дворики, затоплені весняною зеленню та квітами, і дістався до свого крила будинку, ще трохи захеканий після веселої пригоди. В канцелярії вже чекав секретар.

– Доброго ранку, містере Блейку, – привітався Форест. – Вибачте, що я запізнився, – і позирнув на ручного годинника. – Правда, тільки на чотири хвилини. Ніяк не міг вирватись раніше.