Читать книгу Маленька господиня Великого будинку - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 9

Рівно за п’ять хвилин після Полиного відходу, розглянувши всі чотири телеграми, Дік вийшов і сів у машину, а з ним Теєр – айдахський купець на баранів – і Пейсміт, кореспондент «Скотарської газети». Вордмен, завідувач вівчарень, приєднався до них уже біля обор, де було зібрано для огляду кілька тисяч молодих баранців-шропширів.

Їх показували Теєрові майже без слів, і він був певно розчарований тим – йому здавалося, що купівля десяти вагонів такої дорогої худоби справа досить значна, аби погомоніти про неї.

– Вони самі за себе промовляють, – заспокоїв його Дік і вже відвернувся, щоб викласти Нейсмітові якісь відомості для майбутньої статті про шропширських овець у Каліфорнії та північно-західних штатах.

– Я б вам не радив морочитися з вибором, – сказав він Теєрові ще за десять хвилин. – Вони тут усі один в одного. Ви можете цілий тиждень вибирати свої десять вагонів, і вони будуть однаково не кращі, ніж набрані вряд.

Форестова певність, що баранів буде куплено, і спантеличила Теєра, і, разом з переконанням, що такого добірного товару він ще зроду не бачив, підштовхнула збільшити замовлення з десяти до двадцяти вагонів. Уже в більярдній Великого будинку, натираючи крейдою кия, щоб докінчити перервану партію, він сказав Нейсмітові:

– Це я вперше у Фореста. Їй-бо, він справжній чарівник. Я досі закуповував овець на Сході, але ці шропшири мені сподобались. Ви завважили, що я подвоїв замовлення, еге? Мої айдахські покупці їх з руками відірвуть. Мені, власне, прямо замовлено тільки шість вагонів і, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мій клієнт, побачивши цих баранів, не схоче подвоїти замовлення, а по решту не збіжиться ціла юрма, то я нічого не тямлю у вівцях. Оце товар! Як вони не підіб’ють угору все айдахське вівчарство… то Форест не скотар, а я не купець.

Коли загримів гонг, скликаючи до їдальні обідати – в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореї, дзвонили, тільки маючи певність, що Пола вже не спить, – Дік вийшов на велике подвір’я, до гуртка молоді біля водограю із золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води підсачкою одну надзвичайно гарну, мов квітка, велику і яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями – Пола вирішила пересадити її на розвід до окремого басейна у своєму таємному дворику. Сама Пола, її сестри Лут і Ернестіна та Вейнрайтова сестра Рита на всі лади підказували й командували, що та як йому робити.

У веселій метушні, під регіт і вереск рибину таки спіймано; її пересадили в цебрик і віддали садівникові-італійцеві, який чекав осторонь.

– Ну, а ви чим можете похвалитися? – вгледівши Діка, зачепила його Ернестіна.

– Нічим, – невесело відмовив він. – Ранчо стає пусткою. Завтра триста розкішних бичків-річняків відпливають до Південної Америки, а Теєр – той, що вечеряв з нами вчора, – забирає двадцять вагонів баранів. Це не я маю хвалитись, а Чилі та Айдахо, з чим я їх і поздоровляю.

– А ти саджай більше жолудів, – засміялась Пола, обіймаючи сестер за плечі, й усі три усміхнено втупились у нього, дожидаючи нової неодмінної витівки.

– Ой, Діку, заспівайте вашу пісню про жолуді, – попросила Лут.

Дік поважно захитав головою.

– У мене є краща. Благочестива. Геть побивав Червону Хмару і його жолуді. Ось послухайте! Це співає школярка з Іст-Сайду[20], вперше зроду попавши за місто на прогулянку зі своїм класом недільної школи. Вона ще зовсім маленька. Послухайте, як вона недомовляє!

І він гаркаво заспівав:

– Украдено! – склала свій вирок Ернестіна, тільки-но затих регіт.

– Авжеж, – потвердив Дік. – Я знайшов цю пісеньку в «Фермері й скотарі», а вони там передрукували її зі «Свинарського журналу», а ті з «Західного оборонця», а ті з «Громадської думки», а вже ті, напевне, почули від самої дівчинки чи скорше від її вчительки. Хоча я переконаний, що першодрук був у «Наших безсловесних тваринах».

Бронзовий гонг загримів удруге, і Пола, обнявши однією рукою Діка, а другою Риту, повела товариство до їдальні. Вейнрайт, ідучи позаду з Лут і Ернестіною, показував їм нове колінце танго.

Біля сходів, що вели вниз до їдальні, вони зіткнулися з Теєром і Нейсмітом. Дік визволився від своїх дам, обернувся до Теєра і півголосом сказав йому:

– Ще одне. Перше ніж від’їдете, подивіться на моїх мериносів. Ось чим я справді можу похвалитись, і наші американські вівчарі ще за них ухопляться. Звичайно, вони з привізного поріддя, але я вже вивів свою каліфорнійську лінію – таку, що й самі французи рота роззявлять. Знайдіть Вордмена й виберіть собі з півдесятка. І Нейсміта візьміть із собою, хай подивиться. Повезете дарунок від мене вашим айдахським вівчарям на спробу.

Товариство сіло за стіл, що міг, видимо, розсуватись на скільки завгодно, у довгастій низькій їдальні – точній копії їдалень по гасіендах давніх іспано-каліфорнійських земельних королів. Підлога була з великих брунатних плиток, поділена сволоками стеля і стіни вибілені, а величезний, без жодних прикрас цементовий камін вражав своєю масивністю і простотою. Знадвору в глибокі ніші вікон кивало зелене гілля й квіти, і вся кімната справляла враження чистоти, скромності й прохолоди.

По стінах не надто густо були розвішані картини. На почесному місці найзначніша, мексиканський сюжет Зав’єра Мартінеса[21] в меланхолійно-сірих присмеркових барвах – пеон за сохою з кривої деревини, запряженою двома волами, веде смутну борозну переднім планом похмурої безкрайої мексиканської рівнини. Були там і ясніші полотна з давнього мексикансько-каліфорнійського життя, і пастель Реймерса – евкаліпт у присмерку, а вдалині осяяний останнім промінням заходу шпиль гори, – і місячний краєвид Пітерса, і одна картина Гріфіна[22]: скошене поле, а за ним руді, напечені літнім сонцем каліфорнійські узгір’я і повні бузкової мли лісисті каньйони.

– Чуєте, – потиху заговорив Теєр через стіл до Нейсміта, поки Дік з Полою та дівчатами перекидались жартами й сміялися, – як ви у тій вашій статті згадуватимете і про Великий будинок, то я вам дещо підкажу. Я був у їдальні для челяді. Там сідає за стіл душ сорок – це з садівниками, шоферами та двірниками. Чистий готель з пансіоном. Це ж треба, щоб хтось давав йому лад. Отой китаяга, А-Гей, справдешній чаклун. Він тут за розпорядника, чи доморядника, чи як його назвати, і у нього всі коліщата крутяться, мов намащені.

Нейсміт кивнув головою і додав:

– Форест – ось хто тут чаклун! У нього хист добирати людей. Він міг би командувати армією, провадити війну, керувати урядом… чи навіть цирком на три арени.

– Оце вже справді добрий комплімент, – усміхнувся Теєр.

– Поло, – звернувся Дік до дружини. – Я щойно дістав звістку, що завтра вранці приїде Грейм. Скажи А-Геєві, нехай оселить його в дозорній вежі. Там йому не тісно буде; та й, може, він здійснить свою погрозу і попрацює над книжкою.

– Грейм? Грейм… Хто ж це?.. – вголос силкувалася пригадати Пола. – Я його знаю?

– Якось бачила, два роки тому, в Сантьяго, в кав’ярні «Венера». Він обідав з нами.

– А, котрийсь із тих морських офіцерів?

Дік похитав головою.

– Ні, цивільний. Невже не пам’ятаєш? Такий високий, білявий. Ви з ним півгодини розмовляли про музику, поки капітан Джойс товкмачив нам, що Сполучені Штати повинні навести лад у Мексиці панцерним кулаком.

– А… – невиразно пригадала Пола. – Ти з ним десь зустрічався раніше… В Південній Африці, здасться? Чи на Філіппінах?

– Еге ж, еге ж! У Південній Африці. Івен Грейм. Удруге ми з ним зустрілись на вістовому судні «Таймсу» в Жовтому морі. А потім наші шляхи перетиналися ще разів кільканадцять, але стрілись ми знов тільки того вечора у «Венері».

Нам було наче наврочено. Він відплив з Бора-Бора на схід за два дні перед тим, як я кинув там якір, пливучи на захід, до Самоа. Я вийшов з Апії, забравши в американського консула листи для нього, а він прибув туди другого дня. В Левуці ми розминулися на три дні – я тоді плавав на «Дикій качці». Із Суви його забрав англійський крейсер – як гостя. Сер Еверард Ім Терм, британський урядовий комісар Океанії, дав мені ще кілька листів для Грейма. Я розминувся з ним у Порт-Резолюшні й у Вілі на Нових Гебрідах. Той крейсер, розумієте, був у вакаційному плаванні. Я проґавив його на островах Санта-Крус. Потім так само на Соломонових. Крейсер, обстрілявши канібальські селища на Ланга-Ланзі, відплив звідти вранці. А я туди прибув по обіді. Так я й не віддав йому тих листів власноручно, а побачив його аж тоді у «Венері».

– Але хто він такий, що він робить? – спитала Пола. – І що то за книжка?

– Ну, насамперед – чи то насамкінець – він тепер бідний. Тобто бідний відносно, – кілька тисяч доларів річного прибутку має, але все, що зоставив йому батько, втратив. Не просвистів, ні. Просто угруз надто глибоко в одному ділі, і «тиха паніка», що ото була кілька років тому, обдерла його майже до решти. Але він не скиглить.

Він з доброї закваски, давнього американського роду. Навчався у Єльському університеті. Книжка – він сподівається заробити на ній дещицю – буде про торішню його подорож через Південну Америку з заходу на схід. Здебільшого дикими місцями. Бразільський уряд сам запропонував йому десятитисячний гонорар за зібрані відомості про недосліджені частини країни. О, він справжній чоловік! З тих, на кого можна покластися. Та ти знаєш цей тип людей – великий, сильний, чистий, простосердий; скрізь побував, усе бачив, чимало в житті звідав, прямий, чесний, дивиться просто в вічі – одно слово, чоловік на сто відсотків.