Читать книгу Міжзоряний мандрівник - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 12

Грюкнули двері й відрізали мене від усього, лишивши лише трошечки світла. Я лежав сам на спині. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересунувся по підлозі так, що носаком чобота на правій нозі міг торкатися дверей. Це була велика втіха. Я вже не відчував себе таким без краю самотнім. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.

Проте начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врешті спромігся вистукати Морелові, що наміряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому відповісти. Мене наглядачі тільки лаяли, бо я був уже зв’язаний на десять днів і ніякою більшою карою вони не могли мені погрозити.

Пригадую, що тоді я звернув увагу на надзвичайну ясність свого розуму. Тіло страждало, як і завжди, від нестерпної муки, але розум ставився до неї пасивно, і на страждання я звертав не більше уваги, як на підлогу піді мною або на стіни навколо мене. Ніколи ще людина не була у відповіднішому для Морелової спроби душевному й розумовому стані. Звісно, найбільше до цього спричинялась моя виснаженість, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про біль, позбувся й страху, й сумнівів. Усю силу своєї душі я вклав у віру, що воля панує над тілом. Мій пасивний стан скидався швидше на сон і водночас був близький до найвищого ступеня екзальтації.

Я взявся зосереджувати свою волю. Тіло моє вже почало німіти й терпнути від затриманого кровообігу. Усю увагу я скерував на мізинець правої ноги і, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моїй свідомості, померти для мене, тому що мені, його господареві, він не потрібний. Я страх як натужувався; Морел попередив, що так повинно бути. Проте я нітрохи не мав сумнівів. Я знав, що палець замре, і відчув, як він завмер.

Силою своєї волі я вилучав із життя суглоб за суглобом.

Далі пішло легше, тільки, на жаль, повільно. Суглоб за суглобом завмирали пальці на ногах; потім поступово завмерли ступні, тоді коліна.

Я був такий збуджений, що не радів навіть своєму успіхові. Я знав тільки одне, що примушую власне тіло вмирати, і весь віддався цій меті, не думаючи ні про що. Я виконував своє завдання, мов той муляр, що кладе цеглину до цеглини, і дивився на цю працю, як на щось звичайне, – як муляр на свою роботу.

За годину тіло моє було мертве по стегна, а тоді завмирання посунулося далі вгору.

І лише коли воно дійшло до рівня серця, уперше моя свідомість потьмарилась. Злякавшись, щоб не втратити її зовсім, я спинив смерть на цьому місці й усю увагу зосередив на руках. У голові мені знову прояснилося, і я швидко змертвив руки й плечі.

Тепер моє тіло було вже все мертве, опріч голови й невеличкої місцини в грудях. Удари стисненого серця не віддавалися більше в мозкові. Воно билося рівно, хоч і слабенько. Якби я такої хвилини міг радіти, то зрадів би, що нічогісінько не відчуваю.

Відтоді, однак, мої переживання різняться від Морелових. Машинально напружуючи волю, я почав упадати в дрімоту, як це завжди буває на межі між сном та дійсністю. Мені почало здаватися, ніби мій мозок дивовижно збільшується, але тільки мозок, а не череп. Часом миготіли якісь іскри, спалахували виблиски світла, ніби навіть я, володар свого тіла, на мить переставав існувати, але відразу по тому я знову ставав самим собою, усе ще зв’язаний тілесною оболонкою, яку змушував помирати.

Найбільше бентежило мене збільшення мозку. Я відчував, що він, як і перше, обмежений черепом, а проте здавалося, наче його об’єм уже вийшов за межі черепа й поширюється далі. Заразом у мене було ще одне найдивніше відчуття, якого я ніколи досі не мав. Час і простір у моєму сприйнятті страшенно розтягалися. Навіть не розплющуючи очей, я знав, що стіни моєї малесенької камери розступились і вона стала подібна до величезної аудиторії. Поки я розмірковував над цим явищем, стіни розступалися щораз ширше. На хвилину в голові мені майнула химерна думка: коли так розсунеться уся Сан-Квентінська в’язниця, то незабаром її надвірні стіни з одного боку ввійдуть у Тихий океан, а з другого – угородяться в Невадську пустелю! За цією думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерія могла пройти крізь матерію, то, можливо, стіни моєї камери вже пройшли крізь стіни в’язниці, і я опинився на волі. Це була, звісно, химерна фантазія, ні на хвилину я не забував цього.

Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великі проміжки. Я розважався тим, що почав рахувати, скільки минає секунд між ударами. Перший раз, дуже добре пам’ятаю, я налічив сто, потім проміжки подовшали, і я втомився лічити.

Поки ілюзія розтягнення часу й простору дедалі зростала, я, дрімаючи, обмірковував нову поважну проблему. Морел казав, що він визволився від свого тіла, убивши його, або, правильніше, вилучивши його зі своєї свідомості, що, власне, те саме. Тепер моє тіло майже цілком завмерло, і я був певен, що, скупчивши волю на останньому, ще живому, клаптикові, я доведу і його до змертвіння. Проте тут виникав новий клопіт, адже Морел не попередив мене, чи треба мені змертвити й голову? І коли я це зроблю, то чи не помре навіки тіло Дерела Стендінга, незалежно від того, яка доля спіткає його душу?

Я ризикнув змертвити й серце, що ледве билося. Натуживши волю, я відразу домігся свого. У мене не стало ні серця, ані грудей. Лишився самий розум, душа, свідомість, – звіть це, як хочете, і жило воно у туманному мозкові, що хоч містився всередині мого черепа, а проте все зростав і вийшов поза його межі.

І раптом я блискавкою полинув кудись у світи. Стрибок – і я перекинув покрівлю тюрми, неба Каліфорнії й опинився десь між зорями. Я свідомо кажу «між зорями», бо мандрував серед них. Я бачив себе дитиною. Мене оповивала легка серпанкова тканина дуже ніжних відтінків, що виблискували у холодному зоряному світлі. У цьому, безперечно, відбилося моє хлоп’яче враження від одягу циркових акторів й уявлення про одяг малих янголят.

Та хоч там як, а в такому вбранні я блукав між зорями, піднесений свідомістю, що переді мною далека дорога, що в кінці її я знайду всі космічні формули й осягну остаточну таємницю всесвіту. Я тримав довгу скляну паличку. Кінцем її мені треба було торкатися кожної зірки, повз яку я пролітав. І я напевне знав, що коли пропущу хоч одну зірку, то навіки впаду в безодню і буду каратися за цей непробачний гріх.

Довго я мандрував між зорями. Коли я кажу «довго», то мусите пам’ятати, що час дуже розтягався в моїй уяві. Століттями я блукав у просторах, упевнено й нехибно торкаючись кінчиком скляної палички кожної зірки. Мій шлях щодалі яснішав, і я наближався до неосяжної мети безмежної мудрості. Але я й на хвилину не дурив себе. Я не був якимсь іншим моїм «я». Весь час я був свідомий, що я Дерел Стендінг, і що це я мандрую між зорями й торкаюся їх своєю скляною паличкою. Одне слово, я знав, що в цьому не було нічого реального, нічого такого, що коли-небудь траплялося чи могло трапитись у дійсності. Усе це було не що інше, як чудна оргія уяви, яка буває тоді, коли людина сп’яніє, чи коли марить, чи навіть у звичайному сні.

Я весело ширяв собі небесними просторами, і ось якось моя паличка не торкнулася одної зорі. Ураз я зрозумів, що вчинив великий гріх. І тієї ж миті мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний і неминучий, як залізна п’ята долі, аж луна покотилася всесвітом. Уся зоряна система заіскрилася, завирувала і спалахнула полум’ям.

Тіло моє шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендінг, довічно ув’язнений, що лежав у пекельній сорочці. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел із камери номер п’ять покликав мене своїм стуком.

Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час і простір. Потім, через кілька днів, я спитав Морела, що він тоді хотів мені сказати. Виявилося, що він просто запитав: «Як ти там, Стендінгу?» Він стукав дуже швидко, користаючись нагодою, що наглядач був у іншому кінці коридора. Ще раз скажу: стукав він дуже швидко і, – зверніть увагу! – між першим і другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще міжзоряними просторами, одягнений у легке вбрання, і торкався скляною паличкою кожної зірки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б мені остаточну таємницю буття. І як перше, минали цілі сторіччя. Тоді почувся поклик – тверда п’ята долі, і гостра, рвучка мука повернула мене знову до моєї камери в Сан-Квентіні. То Ед Морел постукав удруге. Проміжок між першим та другим стуком не міг бути довший як півсекунди. А для мене так неймовірно розтягся час, що за ці півсекунди я промандрував між зорями цілі сторіччя.

Я знаю, читачу, що все це здається тобі нісенітницею. Погоджуюсь. Воно нісенітниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як і той змій, що його людина бачить у гарячковому маренні.

Та хоч би там що, а Морелові треба було не більше двох хвилин, щоб простукати своє запитання. А для мене між його першим стуком і останнім минули епохи. Однак тепер я вже не міг так радісно, як перше, мандрувати зоряним шляхом, на ньому чатував страх перед неминучим покликом, що кине мене назад, до жорстоких мук пекельної сорочки. І епохи моїх блукань серед зоряних просторів стали епохами страху.

І весь час я знав, що це Ед Морел своїм вистукуванням так немилосердно прив’язує мене до землі. Я хотів звернутися до нього, просити його, щоб він перестав, але я так старанно вилучив своє тіло з свідомості, що не міг його воскресити. Воно лежало в пекельній сорочці мертве, хоч я ще жив у його черепі. Марно напружував я волю, щоб нога моя послала звістку Морелові. Я собі доводив, що маю ногу. Одначе я так досконало вилучив своє тіло, що, по суті, цієї ноги не існувало.

А тоді, – тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, – я знову полинув своїм зоряним шляхом, і ніхто мене по вертав назад. Потім, усе ще мандруючи, я відчував, що засинаю, і який же то був чарівний сон! Час від часу вві сні я рухався, – авжеж! Ви тільки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, відчував дотик чистих простирадл до свого тіла, мені було затишно. Це було пречудово! Як людина, помираючи зі спраги в пустелі, бачить марева – дзюркотливі водограї, прохолодні кринички, – так і я бачив, що визволився з пекельної сорочки, що замість бруду навколо мене чистота, і замість моєї поморщеної, мов пергамент, шкіри, – здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаєтеся, що мої марева були й інакші.

Я прокинувся. О, я вже не спав, а тільки лежав із заплющеними очима. І прошу вас, зрозумійте: усе, що трапилося потім, нітрохи не здивувало мене. Усе видавалося цілком нормальним і природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Проте вже не Дерелом Стендінгом. Він так само не мав нічого спільного зі мною, як і його суха, поморщена, мов пергамент, шкіра з моєю, свіжою та м’якою. Я не знав ніякого Дерела Стендінга, та й не міг його знати, бо він тоді ще не народився, та й мав народитися аж за декілька сторічь. Одначе ви самі зараз переконаєтеся.

Я лежав із заплющеними очима і лінькувато прислухався. Знадвору долинав рівномірний цокіт кінських копит по бруківці. Часом бряжчала зброя і металеві оздоби на конях, і я зрозумів, що повз мої вікна вулицею проїхав загін кінноти. Я знічев’я міркував, хто б то міг бути. Відкілясь, – зрештою, я знав, що з подвір’я заїзду, – знову почувся цокіт копит і нетерпляче іржання. Я впізнав, що це чекає мій кінь.

Почулася хода. Хтось ступав ніби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свій таємний намір, збудити мене, якщо я сплю. «Хитрий старий!» – усміхнувся я сам до себе.

– Понсе, – озвався я, не розплющуючи очей, – швидше води, холодної, ціле відро! Сю ніч я забагато випив, і тепер мені горить усередині.

– Та й спали теж забагато, – пробурчав старий, подаючи мені кухоль води, загодя принесений.

Я сів, розплющив очі, узяв обіруч кухля з водою і, жадібно припавши до нього губами, подивився на Понса.

Тепер зверніть увагу на дві речі: я розмовляв французькою мовою і не дивувався цьому. Тільки опісля, коли я знову опинився у своїй самотинній камері та згадував усе те, про що оце пишу, – я збагнув, що розмовляв французькою, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в’язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.

Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько помер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам’яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим із нами, принаймні зі мною, сином мого батька.

Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п’ю воду.

– Чули, як вона кипіла мені в горлі? – засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.

– Викапаний батько! – безнадійно мовив він. – Проте ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.

– Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, – дражнив я старого. – Не штука не пити, коли не годен!

Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.

– Пийте, пийте собі, пане, – мовив він, – вам не завадить. Помрете із здоровим шлунком.

– Ви хочете сказати, що він у мене залізний? – Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.

– Я хочу сказати… – почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. – Вісімсот дукатів, – ошкірився він, – тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.

– А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.

– Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорікнув Понс, – але він умів берегти здобуте.

Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.

– За оце шістдесят дукатів! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв із цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.

Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під’їдали один одного.

– Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? – хитро закинув я.

Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.

– Останньої новини? – перепитав він. – Може, щось про англійський двір?

– Ні, – я похитав головою, – але, мабуть, це тільки для вас новина, а всі решта вже її знають. То ви справді не чули? Грецькі філософи шепталися про неї ще дві тисячі років тому. Через цю ж новину я і став носити двадцять заможних ферм на спині, через неї живу при дворі й чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, світ – це найпаскудніше місце, життя – найсумніша річ, усі люди вмирають, а коли помруть, то вони, звісно, мертві. Отже, щоб урятуватись від туги й лиха, нинішні люди, такі, як я, шукають утіхи, забуття й шалених розваг.

– Ну, а новина, пане? Про що шепталися філософи в давнину?

– Про те, що Бог помер, Понсе, – відповів я врочистим голосом. – Невже ви не чули? Бог помер, незабаром і я помру, тож і ношу на плечах двадцять заможних ферм.

– Ні, Бог живий, – палко заперечив старий, – і Царство Його наближається. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, і тоді земля загине!

– Так казали люди й у давньому Римі, Понсе, коли Нерон робив із них живі смолоскипи собі на втіху.

Понс жалісливо подивився на мене й сумно мовив:

– Надмірне знання народжує неміч. Я завжди опирався. Проте вам, звісно, треба було зробити по-своєму і тягати мої старі кістки із собою. Вивчати астрономію й арифметику у Венеції, поезію та всі оті італійські штучки у Флоренції, астрологію в Пізі, а в тій країні божевільних, у Німеччині, – уже й не знаю що. Хай би їх чорт узяв, тих філософів! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмі дід, я кажу вам, що Бог є, і незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. – Він раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, і додав: – Він тут, той священик, про якого ви казали.