Читать книгу Міжзоряний мандрівник - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 8

Однак я мав труднощі. Я знав, що в мені криється ціла Голконда[9] споминів про інше життя, але здобувся лише на те, щоб як божевільний гасати по них. Запас споминів був великий, але я перед ними був безвладний.

Я згадав хворобу Стейнтона Мозеса – священника, що втілював у собі, кожного у свій час, святого Іполіта[10], Плотіпа, Атенодора та Еразмового приятеля Гроцина[11]. А тоді, взявши до уваги досліди полковника де Рошаса[12], колись такі захопливі для мене, я переконався, що Стейнтон Мозес[13] і справді був усіма тими особами, які потім прокидалися в ньому. Тобто всі вони були ним, були ланками нескінченного ланцюга вмирання й відродження.

Досліди полковника де Рошаса тепер особливо мене зацікавили. Він брав людей, піддатних на гіпноз, і доводив, що можна дістатися в глиб часу, до предків цих людей. Він описав свої досліди з Жозефіною, вісімнадцятирічною дівчиною родом із Вуарона, у департаменті Ізер. Загіпнотизувавши дівчину, полковник де Рошас змусив її пережити життя у зворотному порядку – дівоцтво, дитинство, період, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному череві, тишу й темінь того часу, коли вона, Жозефіна, ще не народилась, потім коли вона жила в особі недовірливого, лайливого й злого дідугана на ім’я Жан-Клод Бурдон. Свого часу той служив у сьомому артилерійському полку в Безансоні й помер у сімдесят років після тривалої хвороби. Далі полковник де Рошас загіпнотизував тінь Жан-Клода Бурдона й послав і його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки він знову побачив життя й світло в особі злющої старої Філомени Картерон.

Проте хоч скільки я гіпнотизував себе блискучою соломинкою, мені не пощастило відтворити себе в певній послідовності своїх попередніх життів. Ці невдачі переконали мене в тому, що тільки смерть допоможе мені послідовно відтворити своє «я» в колишніх образах.

Проте життя в мені било потужною хвилею. Я, Дерел Стендінг, так уперто не хотів умирати, що не дозволяв начальникові Есертену й капітанові Джемі вбити себе. Жадоба до життя, мабуть, і спричинила те, що я ще й досі тут: сплю собі, їм, думаю, бачу сни, пишу про свої колишні «я» і чекаю неминучого мотуза, що завершить один короткий відтинок часу в безкрайому ланцюгові моїх існувань.

Однак можна вмирати, лишаючись живим. Цієї штуки, як ви дізнаєтесь потім, навчив мене Ед Морел. І все це через начальника Есертена та капітана Джемі. На них знову напав сліпий жах, що десь лежить захований динаміт. Вони прийшли до моєї темної камери й навпростець заявили, що замордують мене в пекельній сорочці, коли я не признаюсь, куди його заховав. Вони запевнили, що це буде зроблено законно й не позначиться на їхній кар’єрі. У в’язничному архіві напишуть, ніби я вмер своєю смертю.

О любі громадяни, ошатно й тепло вдягнені! Повірте мені, що й тепер у в’язницях убивають людей так само, як завжди вбивали, відколи збудовано першу в’язницю.

Я добре знав, які муки й жах чекають на мене в пекельній сорочці. Я бачив людей, зломлених нею духовно, і людей, що після неї стали каліками. Дужі люди, такі здорові, що їхній організм успішно боровся з тюремними хворобами, посидівши трохи в пекельній сорочці, втрачали відпорність і за якихось півроку помирали від сухот. Зизоокий Вілсон, що мав слабке серце, помер у пекельній сорочці першої ж таки години, а в’язничний лікар, що дивився на нього, недовірливо всміхався. Я знаю також одного в’язня, що, пробувши в пекельній сорочці півгодини, признався в усьому, ще й наговорив на себе, аби тільки визволитися з неї, а потім довгі роки покутував незаслужену кару.

Сам я також добре її спізнав. Тіло моє списане тисячами рубців, з ними я стану на поміст, та хоч би я прожив ще й сотню років, ці рубці не позаростали б, з ними я ліг би в домовину.

Може, ви, любі громадяни, які наймаєте катів і платите їм, щоб вони зашнуровували у пекельну сорочку людей, може, ви й самі гаразд не знаєте, що воно таке. Тоді дозвольте мені пояснити, і тоді ви легше зрозумієте, як я досягнув того, що вмирав, лишаючись живим, ставав ненадовго володарем часу й простору, визволявся зі стін в’язниці і блукав між зорями.

Чи ви коли бачили брезентове або гумове накриття з прикріпленими на кінцях мідяними кільцями? Отож уявіть собі таке накриття десь у чотири з половиною фути завдовжки, з великими важкими мідяними кільцями вздовж обох боків. Воно вузьке, не відповідає об’ємові тіла, що має в ньому лежати, та й не однакової ширини: у плечах і на клубах ширше, ніж у стані.

Таку сорочку розстеляють на підлозі, і тому, кого хочуть покарати або витягти з нього визнання, наказують лягати на неї долілиць. Хто опирається, то його ще й налупцюють. Звичайно закінчується тим, що в’язень лягає, як того вимагають кати, тобто, як вимагаєте ви, любі громадяни, бо це ж ви годуєте катів і платите їм за їхню роботу.

В’язень лягає долілиць. На спині йому стягають краї сорочки і, засиливши мотузок у мідяні кільця, зашнуровують так, як ви шнуруєте черевики, тільки, звісно, ніхто так міцно не стягує собі ноги. На в’язничному жаргоні це зветься «сповиванням». Часом, коли наглядачі лихі або мають особливий наказ, вони ще натискають коліном на спину, щоб дужче стягти мотуз.

Чи вам коли траплялося занадто тісно зашнурувати черевики? За яких-небудь півгодини у підбитті починається страшний біль, пам’ятаєте, як уже за кілька хвилин ви не можете ні кроку ступити, доводиться розпускати шнурівку й послаблювати натиск. Гаразд, тепер спробуйте уявити собі, що вас усього так зашнуровано, тільки набагато тісніше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здається, ніби серце, легені й усі інші важливі органи ось-ось луснуть.

Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцері. Я тоді лише починав ставати «невиправним» одразу ж після того, як прибув у в’язницю. На верстаті в джутовій майстерні я виробляв свою щоденну норму – сто ярдів ткання – і кінчав роботу на дві години раніше, ніж треба було. І якістю своєю моя тканина була краща, ніж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканині були «вузлики» й «дірки», одне слово, за браковану роботу.

Сміх, та й годі. Насправді мій злочин полягав у тому, що я, новак, хоч і фахівець у вдосконаленні праці та зменшенні марної витрати сил, дозволив собі дати деякі поради головному ткачеві та пояснити цьому дурневі дещо таке, чого він не розумів у своїм ділі. Він при капітанові Джемі викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсім не ту, що я зробив. Він потім ще двічі викликав мене. Третій виклик, згідно з правилами майстерні, означав кару. І я перебув добу в пекельній сорочці.

Мене повели в карцер і наказали лягти долілиць на брезент, розстелений на підлозі. Я відмовився. Наглядач Морісон почав душити мене за горло, а Мобінс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врешті ліг, як мені наказано. Своїм непослухом я роздрочив їх, і вони вже таки добре сповили мене, а тоді перекинули на спину, мов колоду.

Спочатку нічого страшного не було. Коли наглядачі грюкнули дверима й засунули їх за собою, лишивши мене в цілковитій темряві, була одинадцята година ранку. Кілька хвилин мені було тільки незручно – надміру-бо вони мене стиснули, та я сподівався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце мені почало скажено стукотіти, а легеням ніби не ставало повітря. Відчуття, що я задихаюся, уселяло в мене божевільний жах, а кожен удар серця загрожував розірвати легені, що й так мало не лопали.

Після кількох, як мені здавалося, годин – тепер, набувши великого досвіду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хіба з півгодини, – я, божеволіючи від думки, що вмираю, уже кричав, вив, ревів. Найдужче боліло мені серце, то був гострий біль, як під час плевриту, тільки що пронизував він серце.

Умирати не важко, але вмирати повільно і в такий спосіб – жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звіра у пастці, я вив і ревів, аж доки зрозумів, що від таких вокальних вправ моє серце ще дужче болить, а легеням і зовсім не стає повітря.

Я замовк і пролежав тихо, як мені здалося, цілу вічність, хоч тепер я знаю, що не більше як чверть години. Мені не давало дихати, у голові паморочилося, серце так колотилося, ніби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.

І раптом із сусідньої камери почувся голос.

– Замовч! – кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав. – Замовч, ти вже надокучив мені!

– Я вмираю! – лементував я далі.

– Стукнись лобом і забудь про все, – почулось у відповідь.

– Таж я вмираю! – торочив я своєї.

– То чого кричати? Помреш – і звільнишся від усього. Скигли собі потихеньку, коли вже маєш таку охоту, тільки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.

Мене настільки обурила ця бездушна байдужість, що я знову опанував себе і лише тихенько стогнав… Так минуло без міри багато часу – хвилин, мабуть, з десять. Тіло мені почало терпнути, наче його кололи незліченні голки. Поки я це відчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тіло німіло щораз дужче, мене знову пойняв жах.

– Спробуй тут заснути! – скаржився мій сусід. – Ти гадаєш, мені легше? Моя сорочка так само стиснена, як і твоя, і я хочу заснути, щоб не чути болю.

– Скільки ви тут? – запитав я, певний, що він новак проти мене, бо я страждав уже цілі століття.

– Третій день, – відповів сусід.

– Я питаю про пекельну сорочку.

– Третій день, брате.

– Боже мій! – ужахнувся я.

– Авжеж, брате, п’ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали мені ногами на спину, щоб тугіше зашнурувати. Мене міцно сповили, можеш повірити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.

– Я вже давно лежу, багато годин.

– Тобі просто так здається, а насправді ні. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.

Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разів. А мого сусіда, спокійного, урівноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його перші слова до мене були трохи гострі, зашнуровано вже цілих п’ятдесят годин!

– Скільки вони вас так триматимуть? – спитав я.

– Хтозна. Капітан Джемі сердитий на мене і не випустить із сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобі, брате, пораду. Заплющ очі й не думай про біль. Крик і виття не допоможуть. Єдиний спосіб – це забути. Спробуй пригадати кожну знайому дівчину. От і мине кілька годин. Може, ти відчуєш, що паморочиться в голові. Нехай! Без зайвого клопоту спливе ще часина. А коли надокучить згадувати дівчат, то згадуй хлопців, що чимось тобі допекли, думай про те, як би ти помстився їм, коли б нагода, думай, що вже збираєшся мститись, бо нагода трапилась.

Того чоловіка звали Філадельфієць Ред. Він попав до в’язниці за грабіж на вулицях Аламеди, а що його вже раніше не раз суджено, то тепер йому дали п’ятдесят років. На той час, коли ми познайомилися, він уже відбув дванадцять років, а відтоді минуло ще сім років. Він був серед тих сорока довічно ув’язнених, що їх обдурив і виказав Сесіль Вінвуд. За це його позбавлено прав на скорочення терміну. Він тепер уже людина середнього віку і досі сидить у Сан-Квентіні. Коли його випустять, він буде старезний дідуган – звісно, якщо доживе.

Я перебув своїх двадцять чотири години і став іншим, не таким, як раніше. Я змінився не фізично, хоч уранці, коли вони мене розшнурували, був напів спаралізований і геть очманілий, аж їм довелося штовхати мене під ребра, щоб я звівся на ноги. Але я змінився духовно й морально. Важка фізична мука, якої мені завдали, принижувала мене й ображала моє почуття справедливості. Такою дисципліною не можна приборкати людину. Ця перша кара сповнила мене гіркоти та палкої ненависті, що дедалі більше зростала. Боже мій, аж страшно згадати, що зі мною робили!.. Двадцять чотири години в пекельній сорочці! Того ранку, коли вони стусанами примусили мене звестись на ноги, я й гадки не мав, що настане час, коли такі двадцять чотири години здаватимуться дурницею, що згодом, коли мене будуть розв’язувати, я всміхатимусь, пролежавши сто годин у пекельній сорочці; що навіть після двохсот сорока годин та сама усмішка буде в мене на устах.

Так, двісті сорок годин. Любі мої громадяни, ошатно й тепло вдягнені, чи розумієте ви, що це означає? Це означає цілих десять днів і десять ночей у пекельній сорочці. Безперечно, такого не може діятися ніде в християнському світі, та ще й за дев’ятнадцять сторіч після народження Христа. Я не прошу вас вірити мені. Я й сам не вірю, що таке можливе. Я лише знаю, що таке робили зі мною в Сан-Квентіні і що я виживав, та ще й сміявся з них, і щоб спекатися мене, їм доведеться повісити моє тіло за те, що я розбив носа наглядачеві.

Я пишу ці рядки сьогодні, 1913 року по Христі, і тепер, 1913 року, люди мучаться в пекельних сорочках у карцерах Сан-Квентіну.

Доки живий буду, а також у своїх майбутніх життях я не забуду свого прощання з Філадельфійцем Редом. До того ранку він уже пролежав зашнурований сімдесят чотири години.

– Чую, брате, що ти живий і здоровий? – гукнув він, коли я, хитаючись, вийшов із камери в коридор.

– Замовч ти, Реде! – гримнув наглядач.

– Аякже, – відповів той.

– Стривай-но, я тобі покажу! – погрозився наглядач.

– Та невже? – запитав Ред лагідно, а додав уже сердито: – Що ти там покажеш, старе одоробало! Ти навіть до шматка хліба не добрався б, а не те, що до такої посади, як оце тепер маєш, коли б тебе брат за вуха не витяг. Але ми добре всі знаємо, з яким смердючим місцем твій брат зв’язаний!

Я захоплювався ним! Неприборканий дух того чоловіка не знав страху перед найбрутальнішими мерзотниками.

– Ну, прощавай, брате, – знову звернувся до мене Філадельфієць Ред. – Прощавай! Поводься добре і люби начальника в’язниці. Коли побачиш їх, скажи, що бачив мене, але не чув, аби я скиглив.

Наглядач аж посинів із люті та відплатив мені стусанами за Редів жарт.