Читать книгу Гончаки Бафуту - Джеральд Даррелл - Страница 5

Для ловів різноманітних представників бафутської фауни на додачу до чотирьох мисливців, яких прислав мені фон, я винайняв зграю з шести сухоребрих і незграбних дворняг. Як запевнили мене їхні власники, кращих мисливських собак годі відшукати в усій Західній Африці. Це недоладне зборисько людей і собак я прозвав «гончаками Бафуту». Хоча мисливці й не розуміли, що значить це найменування, але дуже ним запишалися. Одного разу я чув, як мисливець, сперечаючись із сусідом, голосно й обурено заявив: «Ти на мене так не кричи, мій друже! Не знаєш хіба: я – гончак Бафуту»!

Полювали ми так: ішли кудись віддалік, на згір’я чи в долини, і зупинялися, де трава й чагарі росли густіше. Там, у потрібному місці, ми півколом ставили сіті, а потім, разом із собаками, прочісували зарості й заганяли в сіті все, що тільки нам траплялося. У кожного пса на шиї висіло невеличке дерев’яне калатальце, щоб, коли вся зграя зникала у високій траві, ми завдяки голосному торохтінню тих цяцьок могли визначити, де собаки. Перевагою такого способу полювання було те, що я одразу ж на місці міг подбати про спійману тваринку, якомога швидше доправити її до селища й негайно помістити до зручної клітки. Нашу здобич ми переносили в мішках зі спеціальними отворами, крізь які надходило повітря. Отвори було оправлено мідними кільцями, вшитими під спід. На більших і лютіших звірів ми брали мішки з брезенту чи мішковини, на менших і тендітніших – із м’якої тканини. Потрапивши в темний мішок, наші бранці зазвичай припиняли пручатися й лежали спокійно, доки ми доправляли їх додому. Найстрашніша мить для тварини – коли її виплутують із сітки, але невдовзі ми так набили руку, що проробляли це дуже спритно: хвилина-друга – і тварину схоплено, видобуто з сітки й заховано в мішок.

Коли я першого разу вирушав на лови з «гончаками Бафуту», мисливці озброїлися так, наче ми збиралися полювати на левів. Окрім звичних мачете, вони взяли ще списи й крем’яні рушниці. Мені не надто хотілося отримати у спину купу камінців та іржавих цвяхів, тому, не зважаючи на гучне голосіння, яке завели «гончаки», я наполіг, щоб рушниці вони лишили вдома. Мисливці аж поторопіли з жаху від такого мого рішення.

– Маса, – жалібно звернувся один із них, – якщо ми зустріти поганого звіра, як ми його вбивати, коли рушниця лежати тут?

– Якщо ми зустрінемо поганого звіра, ми будемо його ловити, а не вбивати, – рішуче сказав я.

– Ет! Маса буде ловити поганого звіра?

– Саме так, мій друже. Якщо ти боїшся – не ходи з нами. Зрозумів?

– Маса, я не боїшся, – обурено заперечив мисливець. – Але якщо ми зустріти поганого звіра, і звір убити маса, фон дуже розсердитися.

– Не мели дурниць, мій друже, – промовив я, дістаючи свій дробовик. – Я візьму рушницю. І, якщо звір уб’є мене, це вже буде не ваш клопіт. Ти мене зрозумів?

– Я зрозумів, сер, – відповів мисливець.

Ми вирушили рано-вранці, коли ще сонце не підбилося над кільцем гір. Небо було ніжнісінького блідо-рожевого відтінку, де-не-де помережане білими торочками хмаринок. Гори й долини все ще були помережані пеленою ранкової мли, а при дорозі хилилася обважніла від роси висока золотава трава. Мисливці низкою простували попереду, собаки гасали довкола, то зникаючи в чагарнику, то вертаючись назад, а їхні брязкальця весело стукотіли звідусіль. Невдовзі ми звернули з дороги на вузьку покручену стежину, що повела нас через пагорби. Туман тут був густіший, але стелився дуже низько, аж при землі. Нижньої частини тіла не було видно, і виникало моторошне відчуття, нібито бредеш по пояс у гладенькому, ледь-ледь мінливому озері піни. Висока, волога від роси трава, порипувала під моїми черевиками, а десь на споді цього імлистого озера вибухали реготом крихітні жабки, потішаючись зі своїх жаб’ячих жартів. Незабаром сонце, наче приморожений апельсин, зійшло над далеким пругом гір. Проміння його гріло дедалі сильніше, туман почав підійматися від землі і звоями потягнувся до неба. Ми йшли наче крізь ліс білих дерев-примар, що гнулися й звивалися, розтікалися й міняли свої форми, наче амеба, і все линули своїм закрутистим шляхом угору.

До місця, яке мисливці вибрали для нашого першого полювання, ми дісталися за дві години. Це була широка й глибока долина, що лежала між двома пасмами гір, злегка вигинаючись, наче лук. У долині поміж золотавої трави і брил чорного каміння проклав собі шлях крихітний струмок, що зблискував на сонці, наче тонка ниточка скляної пряжі. Долина була вкрита густими й поплутаними заростями трави й низькорослого чагарника. Де-не-де, відкидаючи тінь, невеличкими острівцями здіймалися кущуваті деревця.

Ми спустилися в долину й поставили впоперек неї наші сіті, ярдів[6] сто завдовжки. Після цього мисливці взяли собак і пішли до входу в долину, я ж лишився чекати коло сіток. Близько півгодини, поки вони помалу посувалися до сіток, було тихо, лише собачі калатальця легенько постукували та часом, наступивши на будяк, різко скрикував і лаявся котрийсь із мисливців. Я вже почав було думати, що сьогодні ми впіймаємо хіба що облизня, аж тут мисливці здійняли страшний ґвалт, а собаки зайшлися несамовитим гавкотом. Вони були ще досить далеко від сіток, і я не міг їх бачити за невеличкою купкою дерев.

– Що там? – гукнув я, намагаючись перекричати весь цей лемент.

– Тут є звір, маса, – донеслася відповідь.

Я став терпляче чекати, і невдовзі з-поміж дерев вискочив засапаний мисливець.

– Маса, давати мені той маленький сітка, – сказав він, показуючи на дрібніші сіті, акуратно складені біля мішків.

– А якого звіра ви там знайшли? – запитав я його.

– Білка, сер. Він побігти на дерево.

Я взяв мішок із цупкого брезенту й пішов крізь зарості чагарника за мисливцем. Коли ми підійшли до дерев, там з’юрмилися всі мисливці, що галасували й сперечалися, як краще спіймати загнану тваринку, а собаки тим часом гавкали й стрибали довкола невисокого деревця.

– Куди побіг звір? – запитав я.

– Ми спіймати його зараз, маса!

– Хороший звір, маса!

– Ми спіймати його зараз, маса!

Я підійшов до стовбура, задер голову й став видивлятися нашу здобич серед гущавини листя. Футів двадцять над нами на гілці сиділа велика гарна білка: хутро – смугасто-сіре з білою стрічкою на грудях, лапки – помаранчеві. Хвіст вона мала довгий, але не пухнастий, посмугований ледь помітними сірими й чорними кільцями. Білка сиділа на гілці, махала час від часу на нас хвостом і кричала «Чак-чак!» таким роздратованим голосом, ніби ми її не налякали, а тільки розізлили. Доки ми розставляли сіті довкола дерева, футів на десять далі від його стовбура, білка спостерігала за нами недоброзичливим оком. Ми прив’язали собак, а тоді найменшому з мисливців було сказано дертися за білкою і зігнати її вниз. Цю частину плану запропонували самі мисливці. Я гадав, що переграти білку на дереві неможливо, шкода й спроби, але «гончаки» наполягали, що білка сама зістрибне на землю, щойно хтось вилізе на дерево. Як виявилося, вони мали цілковиту рацію: тільки-но мисливець доліз до верхніх гілок з одного боку стовбура, як білка кинулася вниз по іншому. Неймовірним чином вона здогадалася помчати до того єдиного місця, де сітка була трохи порвана, пропхнулася крізь дірку й пострибала геть у траву. Мисливці і я стрімголов кинулися навздогін, вигукуючи на бігу один одному поради, до яких ніхто не дослуховувався. Ми оббігли довкола острівця дерев і побачили, як наша білка залазить на інше невисоке деревце.

Ми знову розставили сіті, і знову мисливець поліз на дерево за білкою. Але тепер вона вчинила ще хитріше: побачивши, що ми пильнуємо дірку, крізь яку вона втекла минулого разу, білка збігла з дерева на землю, зібгалася й плигнула. Вона пролетіла в повітрі над сіткою із запасом у півдюйма й приземлилася на тому боці. Мисливець, що стояв найближче, зробив відчайдушну спробу схопити її, але схибив, і білка пострибала геть, тільки й чути було її обурене «чак-чак». Одначе цього разу вона вирішила вдатися до нової тактики і замість вибігти на дерево шаснула в заглибину між його корінням.

Ми ще раз оточили дерево сітками, а тоді почали совати довгими тонкими хворостинами серед переплетіння коренів, де ховалася білка. З цього, однак, не було жодної користі, хіба тільки білчине «чак-чак» почало лунати частіше, тож невдовзі ми кинули цю марну справу. Наступна наша спроба виявилася вдалішою: ми підпалили віхоть трави й запхали його в найбільший отвір, їдкий дим розійшовся по всіх ходах, і ми почули, як білка сердито кашляє і чхає. Урешті-решт вона не витримала й вискочила наосліп із одного з отворів, потрапивши просто в сіті. Але навіть тоді білка не припинила нам дошкуляти: вкусила мене й двох мисливців, доки ми виплутували її з сіток, і ще одного мисливця, коли тваринку запихали в брезентовий мішок. Я повісив мішок на невеличкий кущ, і ми сіли перекурити – після таких ловів без цього було ніяк, – тимчасом як білка зиркала на нас крізь мідні кільця отворів для повітря й люто верещала, мовляв, спробуйте лишень, розв’яжіть мішок і зустріньтеся зі мною віч-на-віч.

Смугасті земляні білки часто трапляються на гірських луках Західної Африки, але я неймовірно тішився, спіймавши цю, адже раніше в мене їх іще не було. Як видно з їхньої назви, ці білки майже весь час проводять на землі, тож я здивувався, коли побачив, що та, яку ми зловили, намагалася знайти собі схованку на дереві. Пізніше я дізнався, що всі білки, які мешкають на луках (більшість із них таки земляні), якщо їх переслідують, одразу кидаються до дерев і лише в крайньому разі ховаються в норах чи дуплищах порожніх колод.

Ми перев’язали свої рани, викурили цигарки, привітали один одного з нашою першою здобиччю, а потім пересунули більші сіті далі в долину; трава там була густа, поплутана, ледве не шість футів заввишки. Мисливці повідомили мені, що тут водиться особливий звір, хоча, зі зрозумілою обережністю, не уточнили, який саме. Ми поставили сіті, я вибрав собі зручне місце в центрі всередині дуги, щоб мати змогу дістати з сітки те, що туди потрапить, мисливці ж разом із собаками повернулися приблизно на чверть милі назад. Протяглим перегуком вони повідомили мені, що почали продиратися крізь високу траву, а потім запала тиша. Я чув тільки, як довкола мене стрекотали й сюрчали незліченні коники й сарана, та ще віддалік долинав слабкий стукіт собачих калаталець. Минуло півгодини – не відбувалося нічого. Мене зусібіч обступала висока шелестка трава, така густа й переплетена, що за кілька кроків нічого вже не було видно.

Крихітна прогалинка, де я сидів, уся аж мерехтіла від спеки, і мені страшенно захотілося пити. Озирнувшись, я побачив те, про що зовсім забув: термос із чаєм, який кухар дбайливо поклав в один із мішків. Я дістав термос, присів навпочіпки на самому краю прогалини, де вже починалася трава, і налив собі чашку. Поки пив, помітив навпроти в суцільній стіні трави темний отвір ходу, вочевидь протоптаного в цьому лісі трав’янистих стебел якоюсь твариною. «Нехай тільки нап’юся, – подумав я, – і обстежу цей хід».

Щойно я налив собі другу чашку, коли праворуч, навдивовижу зовсім поряд, зчинився страшенний галас: мисливці пронизливим дзявкотінням під’юджували собак, собаки ж несамовито гавкали. Я саме подумав: «Що це там таке сталося?» – коли почув у траві шурхіт. Підібрався ближче до ходу, сподіваючись побачити, що це там шарудить, аж тут зненацька трава розсунулася, із ходу вискочило щось велике темно-коричневе й побігло просто до мене. Я був у геть програшному становищі: по-перше, нападу я не очікував, по-друге, я все ще сидів навпочіпки, в одній руці тримаючи термос, а в другій – чашку з чаєм. З переляку мені здалося, що звір удвічі більший за бобра; він стрибнув на мене, я беркицьнувся навзнак, і звір сидів у мене на животі, а з термоса просто на коліна мені лився окріп. Здається, ми обидвоє були однаково ошелешені і майже однаково голосно заверещали від ляку. Руки в мене були зайняті, тож мені нічого не лишалося, окрім як спробувати відчайдушно стиснути звіра ліктями. Але він зістрибнув із мене, наче гумовий м’ячик, і чкурнув у траву. Сіті в одному місці затремтіли й засмикались, і до мене донісся розпачливий виск – мабуть, звір потрапив просто в них. Гукаючи мисливців, я почав пробиватися крізь густотрав’я до того місця, де здригалася сітка.

Звір добряче заплутався, він лежав скоцюрбившись, тремтів і чмихав, час від часу марно намагаючись перегризти сітку зубами. Придивившись, я побачив, що ми спіймали дуже великого очеретяного щура, тварину, яку африканці кличуть ріж-трава. Ця назва дуже добре описує звички цього звірка, адже ріж-трава своїми великими, добре розвинутими різцями проходить, наче косаркою, по луках, а також по засіяних полях. Щур, який нам спіймався, був два з половиною фути завдовжки і мав шорстке бурувате хутро, округлу, як у бобра, морду, маленькі прищулені вуха, товстий, не вкритий шерстю хвіст і лапи великі і теж без шерсті. Моя поява, схоже, дуже його налякала, тож я вирішив не підходити ближче, доки не надійдуть мисливці, адже боявся, щоб очеретяний щур таки не вирвався. Він лежав і дуже тремтів, часом тіпаючись, намагаючись підскочити й розпачливо повискуючи при цьому. Я тоді не на жарт стривожився, бо ж здавалося, ще трошки, і щур матиме розрив серця. І тільки пізніше, коли краще вивчив поведінку цих тварин, я виявив, що таку істерію вони влаштовують перед усім незвичним, сподіваючись, напевно, тим самим налякати чи збентежити ворога. Насправді ж очеретяний щур – не таке вже й полохливе створіння і не забариться вгризтися своїми величезними різцями вам у руку, якщо поведетеся з ним нечемно. Я обачливо тримався поодаль, доки до мене не приєдналися мисливці. Аж тоді ми наблизилися й видобули щура із сітки.

Коли ми розплутали його і хотіли було помістити в міцний мішок, щур зненацька відчайдушно підстрибнув у моїх руках. Я стиснув його сильніше, і, на мій подив, у мене в руках лишився чималий жмуток його шерсті. Коли нам нарешті вдалося запхати щура в мішок, я присів і почав розглядати шерсть, яку несамохіть видер із його товстого тіла. Вона виявилася доволі довгою і густою, схожою на жорстку щетину. Напевно, коріння її таке слабке, що досить найменшого посмику – і шерсть лізе клаптями. Відростає вона на місці вирваної дуже повільно, а що лисий очеретяний щур не надто привабливий, поводитися з ним доводиться вкрай обережно.

Спіймавши очеретяного щура, ми поволі стали підійматися до виходу з долини, розставляючи час від часу сіті й прочісуючи кущі, у яких з вигляду могла бути здобич. Коли стало зрозуміло, що долина більше не видасть нам жодних своїх мешканців, ми згорнули сіті й попрямували до великого пагорба за півмилі звідти. Пагорб цей був настільки правильної форми, що цілком міг видатися курганом, могилою якогось велета, що давним-давно блукав цими луками; на самій вершині здіймалася, наче пам’ятник, купа кам’яних брил, кожна завбільшки з будинок. Між цими скелями у вузьких розколинах і водориях росли дрібні деревця з покрученими й покорченими вітром стовбурами, з кожного звисало невеличке гроно яскраво-золотистих плодів. Серед високої трави довкола дерев виднілися пурпурові й жовті орхідеї, а величезні брили подекуди були вкриті товстим килимом якоїсь в’юнкуватої, схожої на берізку, рослини, зі стебел якої звисали дзвоники блідо-жовтих квітів. Нагромадження скель, яскраві квіти й химерні кострубаті дерева витворювали прекрасний краєвид на тлі багрянистої блакиті підвечірнього неба.

Ми видерлися на пагорб і присіли серед високої трави в затінку кам’яних брил, щоб перекусити. Перед нашими очима простяглися навсібіч гірські луки, що хвилювалися й мінилися на вітрі розмаїттям барв. Блідо-золотаві гребені гір ген удалині здавалися зовсім білими, а світлі, зеленувато-блакитні долини темнішали там, де над ними пишно пропливала купчаста хмарина, тягнучи за собою пурпурову тінь. Просто перед нами лежало пасмо чітко окреслених гір, підніжжя яких не було видно за наваллям здоровенних кам’яних брил упереміш із невеличкими деревами. Гори мали такі плавні й гарні форми, були вбрані в такі барвисті шати з трави найрізноманітніших відтінків зеленого, золотого, пурпурового й білого, що здавалося, ніби велетенська розложиста хвиля здіймається, щоб перехлюпнути через жалюгідну перешкоду з каміння й кущів. Спокій і тиша на цій висоті панували просто неймовірні; їх порушував тільки вітер, що гасав туди-сюди, змушуючи кожну травину, кожен камінчик, кожне деревце співати власну пісню. Вітер розчісував траву – і чувся м’який шепіткий шелест; вітер протискався між каміння, забирався у щілини й розколини у скелях угорі – і звідти лунав схожий на пугикання сови жалісливий звук, що раптово переривався вибухами веселого реготу; вітер шарпав і товк міцні маленькі дерева – і ті скрипіли й стогнали, а листочки їхні тріпотіли й муркотали, як котенята. І все ж ці дрібні звуки швидше підкреслювали, аніж порушували німотне безгоміння гірських лук.

Зненацька тишу розітнув жахливий ґвалт, що донісся з-поза купи здоровезних брил. Я переліз туди й побачив, що мисливці з собаками скупчилися біля підніжжя велетенської скелі. Троє мисливців бурхливо про щось сперечалися, тимчасом як четвертий пританцьовував і скавулів від болю, а з рани на його руці цебеніла кров. Збуджені собаки, несамовито гавкаючи, стрибали довкола нього.

– Що тут за гармидер? – запитав я.

Усі четверо обернулися до мене й узялися кожен на свій лад оповідати, що сталося. Намагаючись перекричати один одного, вони горлали дедалі голосніше.

– Навіщо так кричати? Як мені вас зрозуміти, якщо ви говорите всі разом, як базарні баби? – обурився я.

Домігшись у такий спосіб мовчанки, я звернувся до закривавленого мисливця:

– Друже, тепер скажи мені, звідки в тебе ця рана?

– Маса, звір мене вкусити.

– Звір? Який звір?

– Ет! Маса, я не знати! Він дуже-дуже кусати.

Я оглянув його руку й побачив, що з долоні акуратно вигризено шматочок завбільшки з шилінг. Я надав мисливцеві найпростішу першу допомогу й став розпитувати про тварину, що його вкусила.

– Де цей звір?

– В он той нора, сер, – відповів поранений, указуючи на розколину біля підніжжя великої скелі.

– Ти не знаєш, що це за звір?

– Ні, сер, – відповів він засмучено. – Я його не бачити. Я прийти сюди і бачити нора. Я подумати, що в такий нора бувати звір, то я й засунути туди рука. Тоді цей звір мене вкусити.

– Овва! Цей чоловік не має страху, – сказав я, обертаючись до решти мисливців. – Він не подивився спочатку в нору, а взяв і одразу засунув туди руку. Звір його й укусив.

Мисливці захихотіли. Я обернувся знову до пораненого.

– То ти засунув руку в цю нору? Так, мій друже? Але ж буває, в таких норах живуть змії. Що б ти робив, якби тебе вкусила змія?

– Я не знати, маса, – сказав він і вишкірився.

– Друже, мені не потрібен мертвий мисливець, тож ти більше не роби таких дурниць, зрозумів?

– Я зрозумів, сер.

– Гаразд. Нумо тепер дивитися, що за звір тебе покусав.

Я дістав із мішка смолоскип, припав до землі біля нори й зазирнув туди. У світлі смолоскипа зблиснула пара рубінових оченят, а потім довкола них показався гострий рудуватий писочок. Почулося різке дзявкітливе гарчання, і писок щез у мороці, у глибині нори.

– А! – вигукнув один із мисливців, що почув дзявкіт. – Це лісовий собака. Лісовий собака – дуже-дуже злий звір.

На жаль, «лісовим собакою» на піджині називають найрізноманітніших дрібних ссавців, лише декотрі з яких хоча б далека рідня собакам, тому слова мисливця анітрохи не допомогли мені збагнути, що це була за тварина. Трохи посперечавшись, ми вирішили, що найкращий спосіб змусити звіра показатися – це розкласти перед норою вогнище і жмутками листя нагнати туди диму. Так ми й учинили, спершу розвісивши перед виходом з нори невеличку сітку. Ще перший клуб диму не заповз у щілину між каменями, як звір кулею вискочив із нори, влетів у сітку з такою силою, що зірвав її з кріплень, і покотився разом із нею по схилу у високу траву. Собаки, збуджено й оглушливо гавкаючи, припустили за ним, а ми побігли за собаками, обіцяючи їм усілякі кари, якщо вони тільки зачеплять нашу здобич. Утім, звірок нашої допомоги не потребував, адже чудово міг і сам дати собі раду, як скоро ми в цьому переконалися.

Він струсив із себе сітку й звівся на задні лапи, і я побачив, що перед нами мангуста, зграбна рудувата тваринка завбільшки з горностая. Вона стояла на місці, злегка похитуючись із боку в бік, і, широко роззявивши рота, верещала різко й пронизливо. Я ніколи ще не чув, щоб така невеличка тварина так голосно кричала. Собаки враз зупинилися й, заціпенівши з ляку, вперлися очима в мангусту, яка гойдалася перед ними й вищала. Один пес, трохи хоробріший за решту, сторожко наблизився й понюхав дивне створіння. Мангуста вочевидь цього тільки й чекала: вона впала в траву й поповзом, наче змія, подалася вперед, зникнувши серед високих стеблин, а потім зненацька знову з’явившись просто поміж ногами в нашої доблесної зграї. Там вона завертілася дзиґою, кусаючи кожну лапу, яка тільки траплялася їй на очі, а від її різкого вереску нам аж у вухах лящало. Собаки щосили намагалися уникнути її зубів, але їхнє становище було програшне, бо в густій траві мангуста підбиралася до них непомітно, тож усе, що їм зоставалося, – це відчайдушно підстрибувати. Аж тут раптом мужність їх зрадила, усі вони розвернулися й дременули на гору. Мангуста ж лишилася стояти на задніх лапах одна на полі бою; хоч і трохи захекалась, вона, одначе, далі пронизливо кричала, глузуючи з підібганих хвостів, що втікали від неї.

Отож зграю було переможено, і тепер ми мали самі спробувати полонити цього, хоч і маленького, та лютого противника. Це нам удалося набагато легше, ніж я сподівався: я привернув увагу мангусти, вона накинулася на брезентовий мішок і вп’ялася в нього зубами, а тим часом один із мисливців підкрався ззаду і накинув на неї сітку. Ми ледве не поглухли від її лютого вереску, доки виплутували тваринку та запихали в мішок. Усю дорогу додому вона не припиняла жахливо репетувати; на щастя, товстий брезент трохи приглушував звук. Мангуста вгамувалася, тільки коли вже в Бафуті я випустив її з мішка у простору клітку й кинув туди закривавлену курячу голову. Мангуста заходилася їсти з філософською розважливістю і скоро ум’яла все начисто. Після цього вона сиділа тихо, і лише коли помічала когось, то кидалася до ґраток клітки й знову починала сваритися. Зрештою, це стало так дратувати, що мені довелося завісити її клітку спереду шматком мішковини: нехай спершу звикне до людського товариства. Через три дні я почув, як знайомий вереск відлясками йде від дороги, і задовго до того, як показався тутешній мисливець, я вже знав, що мені несуть іще одну карликову мангусту. Це була молода самичка, тому я посадив її до спійманого нами самця. Дарма це я зробив, бо вони одразу ж узялися горланити хором, намагаючись переверещати одне одного, аж доки слухати це не стало так приємно й заспокійливо, як скрип ножа по тарілці, тільки посилений у кілька тисяч разів.

Повернувшись до Бафута після свого першого полювання з «гончаками», я отримав запрошення від фона зайти до нього випити й розповісти про лови. Отож, поївши й перевдягнувшись, я пішов через широке подвір’я до невеличкої вілли фона. Він сидів на веранді, тримаючи пляшку джину й розглядаючи проти світла, скільки там ще лишилося.

– А, мій друже! – зрадів фон. – Ти прийти! Ти мати добре полювання?

– Дуже добре, – відповів я, сідаючи на запропонований мені стілець. – Бафутські мисливці вміють ловити хорошу здобич. Ми спіймали аж три звіра.

– Славно, славно, – сказав фон, налив у чарку джину аж по вінця й простягнув мені. – Ти побути тут зовсім трошки і мати багато-багато звірів. Я сказати всім моїм людям.

– Це добре. Я гадаю, люди Бафуту вміють ловити звірів краще за всіх у Камеруні.

– Правда, правда, – задоволено відгукнувся фон. – Ти казати правду, мій друже.

Ми піднесли наші чарки, цокнулися, широко всміхнулися один до одного й випили до дна. Фон налив знову, а потім послав котрогось зі свого численного почту за новою пляшкою. Коли ми і її майже подужали, то добряче розімліли, і фон, обернувшись до мене, поцікавився:

– Ти любити музика?

– Так, дуже, – щиро зізнався я, адже мені розповідали, що фон має доволі майстерний оркестр.

– Добре, тоді ми слухати музика, – виголосив він і коротко наказав щось одному зі своїх слуг.

Невдовзі на подвір’ї перед верандою з’явився оркестр, який, на мій подив, складався з двох десятків фонових дружин, усіх зовсім голих, якщо не зважати на мізерні пов’язки на стегнах. Дружини були озброєні щонайрізноманітнішими барабанами, від маленьких, завбільшки з каструлю аж до здоровенних і товстопузих, які мусили нести дві людини; там були ще дерев’яні й бамбукові флейти з напрочуд мелодійними голосами і великі дерев’яні коробки, наповнені висушеним кукурудзяним зерном, яке вкрай приємно шерхотало й тріскотіло, коли коробку струшували. Але найдивовижнішим інструментом в оркестрі була дерев’яна дуда завдовжки чотири фути. Її тримали сторчма й дули в неї якось по-особливому, видобуваючи низьке й тремтливе гудіння, доволі приголомшливе, бо такий звук зазвичай можна почути хіба тільки у вбиральні, та й то з винятковою акустикою.

Оркестр заграв, і скоро багато хто з родини й прислуги фона пустилися танцювати на подвір’ї. Це було щось середнє між народним і бальним танцем. Обійнявшись, пари повільно кружляли подвір’ям, ноги їхні складно дріботіли, а тіла гойдалися і звивалися в таких вихилясах, яких не дозволили б у жодній танцювальній залі. Іноді пара розривалася, і якийсь час кожен крутився сам собою, вигойдуючись, повністю занурений у музику. Флейти свистіли й щебетали, барабани двиготіли й стугоніли, калаталки тріскотіли й шелестіли розмірено й одноманітно, наче хвилі, що перекочують берегом гальку, і серед усього цього шаленства звуків незмінно лунав глухий стогін труби, наче гігантський вибух емоцій, який траплявся щокілька секунд, безупинно, як серцебиття.

– Тобі подобатися мій музика?! – закричав фон.

– Так, дуже хороша! – загорлав я у відповідь.

– А у твоїй країна є такий музика?

– Ні, – відказав я, щиро шкодуючи. – Такої нема.

Фон знову наповнив мою чарку.

– Скоро, коли мої люди принести трава, ми мати багато музика, багато танець, га? Ми мати веселий час, нам бути дуже-дуже весело, правда?

– Так, правда. Нам буде дуже-дуже весело.

Оркестр далі грав на подвір’ї, і рівномірний гуркіт барабанів, здавалося, злинав у небо і змушував зорі тремтіти й пританцьовувати під свій ритм.