Читать книгу Гончаки Бафуту - Джеральд Даррелл - Страница 6

Протягом свого перебування в Бафуті найбільше я прагнув дістати двох представників фауни трав’янистих лук: гірського дамана й білку Стейнджера. Щоб спіймати їх, мені довелося вирушити в дві цілковито відмінні між собою місцевості, і ці два полювання закарбувалися в моїй пам’яті яскравіше над усі інші ловецькі пригоди на гірських луках Камеруну.

Спершу ми вирушили за білкою. Це полювання головним чином було визначне тим, що єдиний раз я мав змогу спланувати все заздалегідь і виконати все успішно без усяких непередбачуваних перешкод, що виникають в останню хвилину. Білка Стейнджера доволі поширена в Камеруні, однак раніше я полював за нею в лісових нетрищах у басейні ріки довкола Мамфе. У такій місцевості ця білка майже весь час проводить на вершечках найвищих дерев (харчуючись різноманітними плодами, якими рясніють дерева на цих сонячних висотах) і на землю спускається вкрай рідко. Спіймати її за таких умов майже неможливо. Однак пізніше я дізнався, що на луках білки Стейнджера частенько відвідують невеличкі ліски вздовж берегів річок і досить багато часу проводять на землі, шукаючи поживу серед трави. Через це я подумав, що зловити тут її буде легше. Коли я показав зображення білки «гончакам Бафуту», вони одразу ж упізнали її і взялися гучноголосо запевняти мене, що знають, де її шукати. Розпитавши, що їм досить добре відомі звички цієї тварини, адже полювали вони на неї не раз.

Білки начебто мешкають у невеличких клаптиках гірського лісу, але рано-вранці або ж увечері спускаються з дерев і зважуються податися на луки в пошуках поживи. Тоді, як сказали «гончаки», і треба їх ловити.

– А що, – запитав я, – цей звір робить уночі?

– Ох, маса, вночі його не зловити, – відповіли мені. – Він, цей звір, спати на високий дерево, ніхто туди не залізти. Але ввечері або рано-рано вранці можна його зловити.

– Гаразд, – відказав я. – Підемо його ловити рано-рано вранці.

Ми вирушили з Бафута о першій ночі і після довгого, виснажливого переходу через пагорби, долини й луки прийшли на місце ловлі за годину до світанку. Це було невелике плато, що лежало на крутому схилі гори на півдорозі до її вершини. Місцевість була відносно рівна, її перетинав дзюркотливий струмок, широкий і мілкий. Його береги поросли вузькими смугами густого лісу. Ми присіли із завітряного боку великої скелі, вдивляючись у нічний морок і витираючи росу з облич. Розглянувшись, стали планувати свої дії. Вирішено було поставити у високій траві дві-три сітки, ярдів за п’ятсот від краю ліска. Це ми мали зробити негайно, доки не розвиднілось, інакше білки зможуть нас помітити.

Ставити сіті в траві по пояс, коли вона вся мокра від роси, – не надто приємна розвага, тож ми дуже зраділи, коли нарешті закріпили останню сітку. Тоді ми обережно підібралися до лісу і причаїлися за високим чагарником. Там ми присіли навпочіпки, намагаючись не цокотіти зубами. Ми не могли ні курити, ні розмовляти, ні рухатися, лишалося тільки спостерігати, як на сході блідне небо, немовби нічна темрява по краплинах витікала з нього. Ось воно стало блідо-сірим, опаловим, потім зашарілося рожевим рум’янцем, а потім, коли над обрієм зійшло сонце, раптово заграло сліпучою блакиттю, яскравою, наче пір’я у птаха-рибалочки. У цьому чистому й ніжному світлі ми побачили гори, запнуті туманом, що слався аж при землі; коли сонце підбилося вище, туман почав рухатися, сповзаючи згір’ями і стікаючи в долини. Якусь мить ми бачили, як гірські луки спочивають під імлистим покривалом, і ось уже гори наче прокидаються, позіхають і потягуються під білою ковдрою, в одному місці скидають її, в іншому – закутуються щільніше, нарешті підводяться з глибин своєї білої постелі, сонні, вкриті серпанком роси. Пізніше я мав не одну нагоду помилуватися пробудженням гір, і ніколи це видовище не набридало мені. Зважаючи на те, що відтоді, як ці правічні гори постали на Землі, щоранку відбувається одне й те саме, просто дивовижно, яким новим і свіжим видається це дійство щоразу, як бачиш його. Ніколи не буває воно нудним, механічним; у ньому завжди є щось, не бачене раніше. Інколи з туману, що клубочиться вгору, постають чудернацькі звірі: дракони, фенікси, віверни й молочно-білі єдинороги; інколи пасма туману линуть, немов якісь дивні водорості, витворюють дерева чи великі кучматі кущі, вкриті білими квітами; а часом, коли вітерець допоможе, туман і зовсім приголомшить тебе, набувши найчіткіших і найскладніших геометричних форм. І весь цей час, поки туман пересувається, з-під нього манливо прозирають гори, що мерехтять цілою палітрою м’яких кольорів, таких ніжних і повітряних, що годі дати їм назви.

Спостерігаючи крізь галуззя куща, як прокидаються гори, мені спало на думку, що варто було втомитися, замерзнути, зголодніти, варто було змокнути до рубця від роси й засидіти ноги, щоб побачити таке видовище. Тут мої роздуми було перервано голосним і задерикуватим «чак-чак!», що залунало над нами з гілок дерев. Один із мисливців схопив мене за руку, очі його сяяли. Він обережно нахилився до мого вуха й прошепотів:

– Маса, це той звір, якого маса хотіти. Ми сидіти тихо-тихо, і скоро він зійти на землю.

Я витер росу з обличчя й почав вдивлятися в буйнотрав’я, де ми поставили сіті. Невдовзі з глибини лісу почулося нове цокотіння – це прокидалися інші білки, підозріливо позираючи на новий день. Ми чекали, здавалося, дуже довго, аж ось я побачив, що в траві між нами й сітями рухається щось дивне. На перший погляд могло видатися, що це довгастий м’яч у чорно-білу смужку, який раз по раз підстрибував над високою травою. Я не міг розібрати в ранковому імлистому мареві, що це таке, тож привернув увагу мисливців і мовчки показав пальцем.

– Це той звір, маса, – сказав один із «гончаків».

– Він спуститися на землю, він спуститися, – радісно підхопив інший.

– А то що таке? – прошепотів я, бо ж ніяк не міг второпати, якою частиною тіла білки є той дивний, схожий на м’яч, предмет.

– То хвіст, сер, – пояснив мисливець, а потім, щоб остаточно розвіяти мої сумніви, додав: – Він у білка ззаду рости.

Усі фокуси, коли їх пояснити, стають очевидними. Отож я чітко бачив, що смугастий чорно-білий предмет – це таки білчин хвіст, і не міг зрозуміти, з якого це дива мені приверзлося, ніби він скидається на м’яч. Незабаром до першого хвоста приєдналися інші, і коли туман піднявся й розвіявся, ми побачили білок, що стрибали від лісу на луку.

Їх було восьмеро – чималенькі, доволі огрядні, головаті тваринки. Однак найбільшою і найприкметнішою частиною їхнього тіла був хвіст. Білки обережно перестрибували з купини на купину, зупинялися, присідали на задні лапки й сторожко нюшили носом у тому напрямку, куди рухалися. Потім знову опускалися на всі чотири лапи і стрибали ще кілька футів, вимахуючи своїми хвостами. Часом вони припадали до землі й на кілька секунд завмирали, акуратно поклавши хвости на спинки так, що пухнасті китиці звішувалися перед білчиними писочками, майже зовсім затуляючи їх. Ті тваринки, що були вже на луці, мовчали, але з дерев позаду нас усе ще долинало поодиноке підозріливе «чак-чак» – це озивалися білки, які ще не осмілювалися спуститися вниз. Я вирішив, що вісьмох цілком вистачить для ловів – і подав знак мисливцям. Ми підвелися з нашої схованки й розтяглися лавою між деревами; мисливці стали, чекаючи сигналу до наступу.

Білки вже відійшли від лісу на півтори сотні ярдів, і я вирішив, що цього задосить. Я махнув рукою, і ми виступили у високу траву з-під дерев, за якими нас не було видно. Білки, що лишилися в лісі, голосно зацокотіли, попереджаючи про небезпеку, а ті, що були вже на луці, посідали на задні лапки, щоб дізнатися, в чому річ. Вони помітили нас і нараз усі наче закам’яніли; потім, коли ми почали повільно підходити, вони схопилися й пострибали в траву, все далі й далі від дерев. Я думаю, що білки не зрозуміли до пуття, що ми таке, адже наближалися ми дуже повільно, намагаючись не робити зайвих рухів. Білки відчували в нас небезпеку, але не були певні; вони пробігали кілька ярдів, а потім зупинялися й сідали, щоб добре нас роздивитися, і напружено нюшили повітря. Ось тут і була найскладніша частина нашого плану: білки ще не ввійшли в півколо сіток, і якби вони збочили ліворуч чи праворуч, то втекли б від нас завиграшки. Ми насувалися на них обережно; було тихо, лише трава шурхотіла під ногами та з лісу за нашими спинами ледь чутно долинало відчайдушне «чак-чак».

Аж тут раптом одна білка, метикуватіша за інших, збагнула, що відбувається. Вона не могла побачити сіток попереду, бо ті були сховані за високою травою і добре замасковані, але білка дотямила, що ми, наближаючись, відтісняємо її все далі й далі від лісу й високих дерев, де вона була б у безпеці. Білка видала крик тривоги й метнулася в траву, її довгий хвіст тільки маяв за нею, потім ураз крутнула ліворуч і пострибала геть від сіток. Вона прагнула лише одного: оббігти нас і повернутися до лісу. Решта білок посідали й неспокійно спостерігали за нею. Я зрозумів, що, коли нічого не вдіяти, вони всі наберуться рішучості й дременуть за першою. Я планував дочекатися, поки тваринки зайдуть у півколо сіток, і тільки тоді кидатися й полохати їх, щоб вони пустилися тікати наосліп і потрапили в наші сіті, але зараз стало зрозуміло, що нам треба ризикнути й спробувати погнати білок уже. Я здійняв руку, і ми всі рушили вперед з гуком і лементом, розмахуючи руками й намагаючись здаватися якомога страшнішими. Якусь мить білки незрушно дивилися на нас, а потім побігли.

Четверо з них учинили, як і перша, – метнулися вбік під прямим кутом, уникнувши тим самим і мисливців, і сіток; решта троє, однак, побігли просто в пастку. Коли ми наблизилися, верх сітки шарпався – отже, білки напевне туди потрапили. І справді, ми підбігли й побачили, що тваринки вже міцно заплуталися. Вони блимали на нас злими очицями й кричали. Їхній вереск геть відрізнявся від голосного «чак-чак»; цей звук був страхітливий і сповнений погрози, щось середнє між храпом і гарчанням. Білки не змовкали, доки ми виплутували їх, і люто хапали нас за руки своїми великими помаранчевими різцями. Ми нарешті запхали їх у брезентові мішки. Кожен мішок довелося почепити на кінець палиці й нести так, бо, на відміну від інших лучних білок, які припиняють пручатися, опинившись у темряві, ці здаватися не хотіли. І досить було торкнутися мішка, як тваринки оскаженіло кидалися на нас і заходилися гиркотом.

У лісі білки були вже добряче наполохані, і поміж дерев луною йшло їхнє несамовите «чак-чак». Тепер, коли вони зрозуміли, які ми небезпечні, було намагатися зловити ще хоч одну, тож нам довелося вдовольнитися трьома спійманими. Ми згорнули наші сіті, спакували інше спорядження й вирушили назад до Бафута. Прибувши, я негайно помістив своїх дорогоцінних білок до трьох міцних, оббитих ізсередини бляхою кліток, поклав їм до годівничок їжу й лишив кожну в цілковитій самоті, доки вони не отямляться від приниження полону. Щойно їх лишили самих, білки наважилися вийти з темноти своїх спалень, поглинули приготовані для них соковиті фрукти, перекинули свої коритця з водою, спробували прогризти бляшану оббивку кліток, а коли переконалися, що їм це не до снаги, повернулися до своїх кімнаток і заснули. Зблизька вони виявилися доволі гарними тваринками з блідо-жовтими животиками й щоками, червонувато-коричневими спинками й великими смугастими хвостами. Враження трохи псували їхні голови, великі й чимось схожі на кобилячі, з крихітними прищуленими вухами й вишкіреними зубами.

Я десь читав, що ці білки вилазять рано-вранці на верхівки дерев і розтинають повітря напрочуд сильними й дивними криками: низьким гримотливим гудінням, схожим на прикінцеві звуки удару в гігантський ґонґ. Мені цікаво було почути це, але я гадав, що навряд чи білки так кричатимуть у неволі. Утім, наступного ж ранку приблизно о пів на шосту мене розбудив дивний звук. Усі спіймані звірі були на веранді за моїм вікном; я сів у ліжку і вирішив, що звук доноситься від котроїсь із кліток, але не міг збагнути, від котрої саме. Я накинув на себе халат і виволікся надвір. Там, у тьмяному ранковому світлі, напівсонний і змерзлий, я чекав, чи дивний звук не повториться. За кілька хвилин я знову почув його, і стало зрозуміло, що він іде від кліток із білками. Звук цей украй складно описати: спочатку він скидався на стогін, а потім, коли набирав силу, починав бриніти й вібрувати так, як бринять телеграфні дроти. Звук коливався, втрачав чіткість, наче стихав ґонґ, якого ледь-ледь торкнулися, потім різко посилювався знову і знову завмирав. Білки вочевидь доволі недбало поставилися до свого співу, у лісі вони б доклали більше зусиль, і там, линучи над сповитим в імлу гіллям дерев, він мав би звучати по-справжньому чарівно й таємниче.

Того вечора, як зазвичай, прийшов фон, щоб довідатися про мої успіхи на ловах і подарувати калебас свіжого пальмового вина. Страшенно гордий, я показав йому білок і докладно описав, як ми їх ловили. Фон зацікавився й захотів дізнатися, де саме ми полювали, а що я не знав до пуття місцевості, то довелося кликати одного з мисливців, який саме весело теревенив на кухні, щоб той пояснив фонові. Мисливець прийшов і, ставши перед фоном, відповідав на його запитання крізь складені пригорщею долоні. Пояснювати довелося довго, адже там, де ми полювали, не було жодних поселень, і мисливець мусив описувати наш шлях, посилаючись хіба що на такі прикмети, як форма скель, дерева, незвичні обриси пагорбів. Нарешті фон жваво закивав, а тоді сів і на кілька хвилин поринув у роздуми. Потім він швидко заговорив до мисливця, широко розмахуючи своїми довгими руками, а той кивав у відповідь і кланявся. Нарешті фон, доброзичливо всміхаючись, обернувся до мене й безтурботно, майже неуважно, простягнув мені свій порожній келих.

– Я наказати цьому чоловікові, – пояснив він, начебто байдужим оком спостерігаючи, як я наповнюю його келих, – щоб він відвести тебе в один особливий місце в гори. Там ти знайти особливий звір.

– Що за звір? – поцікавився я.

– Звір, – неясно повторив фон і повів рукою з уже напівпорожнім келихом. – Особливий звір. Такий ти ще не мати.

– Це якийсь поганий звір? – припустив я.

Фон поставив келих на стіл і розвів свої величезні руки.

– Отакий великий, – сказав він. – Не поганий звір, але дуже-дуже кусатися. Він жити на той великий-великий гора і ходити під гора. Буває, кричить сильно-сильно «уііііііііі!».

Я сидів і не міг збагнути, що ж це за тварина, а фон з надією дивився на мене.

– Зовсім схожий на ріж-трава, тільки хвіст іззаду не рости, – прагнучи допомогти, нарешті сказав фон.

Аж тут мені сяйнула здогадка. Я пішов по книжку, відшукав там потрібний малюнок і показав його фонові.

– Оцей звір? – запитав я.

– А! Так-так! – радісно підтвердив фон, погладжуючи зображення гірського дамана своїми довгими пальцями. – Оцей звір. Як ти його називати?

– Гірський даман.

– Хірський таман?

– Ага, а як ви називаєте його тут, у Бафуті?

– Тут ми називаєте його «н’їр».

Я записав цю місцеву назву у список, який складав, і знову наповнив келих фона. Той досі, немов зачарований, розглядав гравюру гірського дамана, водячи по контурах тонким пальцем.

– Дуже смачний цей звір, – нарешті зітхнув він мрійливо. – Ми готувати його з ямсом…

Фон змовк і, напевно пригадуючи страву з дамана, облизав губи.

Мисливець пильно подивився на мене й переступив з ноги на ногу – він вочевидь хотів щось сказати.

– Я слухаю, – сказав я йому.

– Маса хотіти йти в той місце, про який казати фон?

– Так, підемо завтра вранці.

– Щоб ловити цей звір, треба багато-багато люди, маса. Цей звір бігати швидко-швидко.

– Гаразд. Іди скажи всім моїм хлопцям, що завтра вирушаємо на лови.

– Так, сер.

Він стояв і далі тупцявся на місці.

– Що таке?

– Маса ще мене хотіти?

– Ні, друже. Повертайся на кухню й допивай своє вино.

– Дякую, сер, – відказав він, задоволено вишкірився і зник у сутині веранди.

Невдовзі фон підвівся, щоб іти, і я провів його аж до дороги. Коли ми спинилися на краю його подвір’я, він обернувся й усміхнувся до мене з висоти свого зросту.

– Я старий чоловік, – сказав він. – Я дуже-дуже втомлюватися. Якби я не бути старий, я б піти завтра з тобою на полювання.

– Ти кажеш неправду, мій друже. Ти не старий. Ти маєш багато сили. Багато-багато більше, ніж у всіх твоїх найкращих мисливців.

Фон усміхнувся, а потім зітхнув.

– Ні, мій друже, це ти кажеш неправда. Мій час пройти. Я дуже втомлюватися. Я мати багато жінок, я від них дуже втомлюватися. Я мати справи з один чоловік, з інший чоловік, я від цього дуже втомлюватися. Бафут – великий місце, багато чоловік. Коли багато чоловік – багато справ.

– Це так, я знаю, у тебе багато роботи.

– Правда, – погодився він, а тоді додав, пустотливо блиснувши очима: – Буває, я мати справа з голова адміністрації, від цього я втомлюватися найбільше.

Він потис мені руку й, підсміюючись, пішов через широке подвір’я до себе.

Наступного ранку ми вирушили ловити дамана: я, четверо «гончаків» і п’ятеро моїх робітників. Перші дві-три милі ми йшли через оброблювані поля й невеличкі ферми. Положисті схили були скопані, і родючий червонозем зблискував під променями ранкового сонця. Подекуди поля були вже засаджені і на них дозрів урожай: пір’ясті кущі касави, ряди кукурудзи із золотистими качанами, біляві китиці яких майоріли на вітрі своєю шовковистою волосінню. На інших полях жінки, роздягнені по пояс, працювали широкими мотиками на коротких держалнах. Декотрі з них мали прив’язаних до спини крихітних немовлят, хоча, здається, зовсім не помічали цього тягаря, як горбань не помічає свого горба. Старші переважно курили довгі чорні люльки, і коли нахилялися, густий сіруватий дим оповивав їхні обличчя. Тяжка робота – мотичити землю – випала здебільшого молодим. Їхні гнучкі, блискучі від поту тіла розмірено рухалися під сонцем, коли жінки здіймали високо над головами свої тяжкі й незграбні знаряддя праці й зі всього розмаху всаджували їх у землю. Щоразу, як мотика вгризалася в червонозем, жінки голосно ухкали з надсади.

Коли ми йшли через поля, жінки своїми різкими голосами гукали до нас, жартували й заливалися гомінким сміхом, не припиняючи своєї роботи й не втрачаючи ритму. Розмова звучала трохи дивно, бо весь час переривалася їхнім ухканням.

– Добрий ранок, маса… ух!.. куди іти?.. ух!

– Маса іти на полювання… ух!.. правда, маса?.. ух!

– Маса ловити багато звіра… ух!.. маса мати сила… ух!..

– Іти без утоми, маса… ух!.. ловити звіра багато… ух!

Ще довго після того, як ми проминули поля, і коли вже видиралися на золотаві схили передгір’їв, до нас долинав звук їхніх балачок і сміху, а також розмірені удари мотик об землю. Коли ми нарешті дісталися гребеня найвищого пасма гір, що оточували Бафут, мисливці показали місце нашого полювання: вкрите пурпуровим серпанком гірське пасмо, яке здавалося неймовірно далеким звідcи. Робітники забідкалися й застогнали, здивовані й нажахані тим, що я змушую їх тягтися так далеко, а Джейкоб, кухар, заявив, що він дійти, мабуть, ніяк не зможе, адже, на жаль, загнав собі в ногу колючку. Огляд показав, що ніякої колючки в нього в нозі немає, лише до черевика потрапив маленький камінець. Після того як ми це виявили й викинули камінець із його черевика, настрій у кухаря зіпсувався; невдоволений, він плентався позаду, люто бурмочучи щось сам до себе. На моє здивування, відстань виявилася оманливою: не минуло ще й трьох годин, а ми вже йшли довгою звивистою долиною, наприкінці якої гори здіймалися стіною блискучого золота й зелені. Поки ми, по пояс у траві, дерлися на схил, мисливці пояснили мені, що ми маємо робити далі. Нам треба було обігнути гладкий виступ гірського пасма, між ним і наступним виступом лежала довга долина, що одним своїм кінцем вганялася в саме серце гір. Обабіч долини височіли майже прямовисні кручі, біля підніжжя яких серед каміння жив даман.

Ми подерлися довкола великої відноги гори, і коли нарешті обійшли її, перед нами розіслалася долина, тиха й відлюдна, сповнена іскристого сонячного проміння, яке осявало по обидва її боки похмурі кручі, що видавалися двома довгими пожмаканими завісами з каменю, розфарбованими рожевими й сірими барвами, помережаними золотавим сяйвом і м’якими блакитними тінями. Біля підніжжя круч назбиралися наслідки численних зсувів і обвалів – безладні купи кам’яних брил усяких форм і розмірів: одні розкотилися по вигинистому ложу долини, інші згромадились у височенні конуси, що, здавалося, ось-ось розваляться. Скелі і все довкола них було вкрито хвилястим зеленим килимом із низькорослих кущів, буйнотрав’я, дерев, схожих на згорблених лукавих відьом, маленьких орхідей, високих лілей і густого плетива берізки, що цвіла жовтими, кремовими й рожевими квітами. У скелях таємниче зяяли темні отвори низки печер, одні – лише вузькі розколини, інші ж – завбільшки з браму кафедрального собору. Посередині долини біг дзюркотливий струмочок, він грайливо вертівся поміж камінням і нетерпляче перестрибував торочкуватими водоспадами з одного виступу на інший, кваплячись униз.

Ми зупинилися в придолинку, щоб відпочити й перекурити, а я оглянув через свій польовий бінокль скелі попереду, чи нема там якої живності. Але долина видавалася мертвою і пустельною; чути було тільки, як чваньковито й доволі кумедно жебонить крихітний струмок та як вітер колише траву, потайки щось їй нашіптуючи. Ген у височині з’явився невеличкий яструб, на мить завмер у ніжній блакиті неба й зник з очей за зубчастим вершечком скелі. Джейкоб стояв і позирав на долину з кислим і понурим виразом на своєму пухлявому обличчі.

– Що таке, Джейкобе? – з невинним виглядом запитав я. – Ти помітив звіра?

– Ні, сер, – відказав він і втупив сердитий погляд у землю.

– Тобі не подобається це місце?

– Ні, сер, не подобається.

– Чому ж?

– Це поганий місце, сер.

– Чому погане?

– Ет! Буває, в такий місце злий дух тебе зачаклувати, маса.

Я озирнувся на «гончаків Бафуту», які лежали в траві.

– Ви бачили тут злих духів? – запитав я їх.

– Ні, сер, ніколи не бачили, – хором озвалися ті.

– Ось бачиш, – мовив я до Джейкоба. – Тут немає ніяких злих духів і ніхто тебе не зачаклує, тож нема чого боятися, зрозумів?

– Зрозумів, сер, – відповів Джейкоб, анітрохи не переконаний.

– А якщо ти зловиш мені звіра, я тобі добре заплачу, – додав я.

Джейкоб помітно пожвавішав.

– Маса заплатити мені так само, як мисливцям? – запитав він із надією.

– Авжеж.

Кухар зітхнув і замислено почухав собі живіт.

– Ти все ще гадаєш, що тут можуть бути злі духи?