Читать книгу Пітер Пен - Джеймс Барри, Джеймс Мэтью Барри - Страница 3

Ще якусь мить після того, як пан і пані Дарлінґ пішли з дому, каганці біля ліжок трьох дітей продовжували світити яскраво. Це були дуже симпатичні вогники, та ніхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пітера. Але каганець Венді затріпотів і так солодко позіхнув, що двійко інших позіхнули також, і, перш ніж вони спромоглися стулити свої роти, всі вогники згасли.

Тепер кімната була освітлена зовсім іншим світлом, у тисячу разів яскравішим за каганці. І в той час, коли ми розмовляємо про нього, хтось нишпорить по всіх шухлядах креденса, порпається в шафі, вивертає там усі кишені навиворіт у пошуках тіні Пітера. Це була дівчинка, яку звали Тінкер Белл. Вона була одягнена у витончену одіж із листя, порізаного квадратиками, за допомогою яких її фігуру можна було представити якнайпривабливіше. Вона була трохи схильна до повноти (і нагадувала пухкий силует пісочного годинника).

Через якийсь час після того, як фею закинуло у вікно подихом маленьких зірочок, у помешкання влетів і Пітер. Частину шляху він ніс Тінкер Белл, і його рука все ще була оповита чарівним пилом.

– Тінкер Белл, – покликав він тихесенько після того, як переконався, що хлопці сплять. – Тінк, де ти?

А та сиділа в глечику, і, маю сказати, їй це дуже подобалося, бо досі їй ніколи не доводилося потрапляти у глечик із водою.

– Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тінь?

Ніжний дзвін був йому відповіддю. Це була чарівна мова фей. Звичайні діти її не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуєте, то обов’язково впізнаєте.

Тінк сказала, що тінь захована у великій коробці. Вона мала на увазі креденс, і Пітер підскочив до нього, висунув одну за одною всі шухляди і викинув їхній вміст на підлогу. В одну мить він знайшов свою тінь і так цьому зрадів, що не помітив, як засунув шухляду разом із Тінкер Белл, яка загаялася там.

Хлопчик був упевнений, що як тільки він виявить свою тінь, то зіллється з нею в єдине ціле, як зливаються воєдино дві краплі води. Але нічого такого не сталося, і Пітер страшенно перелякався. Він приніс із ванної кімнати шматок мила і спробував приклеїти ним тінь. Але у нього нічого не вийшло. Тоді він сів на підлогу і заридав.

Він так плакав, що розбудив Венді, і та сіла на ліжку. Однак вона зовсім не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на підлозі. Їй просто стало цікаво.

– Хлопчику, – сказала вона ввічливим голосом. – Чому ти плачеш?

Пітер також умів бути ввічливим, він трохи навчився манер у фей. Тому він встав і вишукано вклонився. Венді це дуже сподобалося, і вона йому вклонилася у відповідь із ліжка.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Венді Мойра Енджела Дарлінґ, – відповіла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати?

– Пітер Пен.

Дівчинка не сумнівалася, що його звали Пітером, але це ім’я здалося їй занадто коротким.

– І це все?

– Так, – відповів він дещо різко. Уперше в житті йому здалося, що його ім’я й справді закоротке.

– Даруйте, – сказала Венді Мойра Енджела.

– Немає проблем, – втішив її Пітер.

Дівчинка спитала гостя, де він живе.

– Другий закрут праворуч, – пояснив Пітер, – а далі прямо аж до самого ранку.

– Яка смішна адреса!

Пітер зашарівся. Вперше він відчував, що, можливо, ця адреса й справді була кумедна.

– І зовсім ні, – заявив він.

– Я маю на увазі, – спробувала реабілітуватися Венді, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же її написати на конверті?

Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.

– Мені не пишуть листів, – відповів Пітер презирливо.

– А твоїй мамі пишуть листи?

– У мене немає мами, – зауважив він.

У нього не просто не було мами, але йому мама і не була потрібна. Він узагалі вважав, що мама людині ні до чого. Але Венді, однак, одразу відчула, що стала свідком якоїсь трагедії.

– О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дівчинка, зістрибнула з ліжка і підбігла до гостя.

– Я плакав не через маму, – обурився він. – Я плакав тому, що моя тінь не хоче до мене прилипати. Й узагалі, я зовсім не плаксій.

– Вона що, відірвалася?

– Так.

Тут Венді побачила, що тінь валяється на підлозі зморщена й жалюгідна. Їй стало шкода Пітера.

– Який жах! – сказала вона, але зараз же всміхнулася, бо помітила, що хлопчик намагався приклеїти її милом. Як справжнісінький хлопчисько.

На щастя, вона відразу збагнула, що треба робити.

– Її слід пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.

– Що таке «пришити»? – спитав він.

– Ти занадто неосвічений!

– Ні, я не такий.

Але дівчинка раділа невігластву гостя.

– Зараз пришию її тобі, мій малий хлопчику, – заспокоїла його Венді, хоча на зріст він був нітрохи не нижчий за неї. Дівчинка витягнула свою торбинку для шиття і пришила тінь до ніг Пітера.

– Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася вона за «пацієнта».

– О, я не буду плакати, – запевнив Пітер, який уже вважав, що ніколи раніше не плакав. Він зціпив зуби і не видав жодного звуку, аж поки його тінь не була міцно до нього пришита, хоч вигляд у неї і був дещо пом’ятий.

– Її належало б випрасувати, – задумливо сказала Венді, але Пітер, ще той хлопчисько, був іншої думки. Він із дикою радістю застрибав по кімнаті. Бо вже й забув, що тінь йому пришила Венді.

– Який я розумний! – репетував він захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах!

Доводиться визнати, що це марнославство Пітера було однією з його найбільш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою відвертістю, він ніколи не був скромним хлопчиком.

Але це неабияк вразило Венді.

– Ти хвалько! – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звісно, нічого не зробила?

– Трішечки зробила, – зронив Пітер недбало, продовжуючи гарцювати.

– Трішечки! – відповіла дівчинка з гідністю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймні піти. – Вона знову залізла в ліжко і накрилася ковдрою з головою.

Для того щоб розбурхати Венді, Пітер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, тоді він сів на краєчок ліжка і поплескав по ковдрі босою ногою.

– Венді, – сказав він, – не уникай мене. Я не можу утриматися від кукурікання, якщо задоволений собою.

Проте вона не визирала назовні, хоча й жадібно слухала.

– Венді, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жінка ніколи не змогла б опиратися, – Венді, від однієї дівчинки більше користі, ніж від двадцяти хлопчиків.

Тоді Венді, як і будь-яка інша жінка, хоча інших там і не було, визирнула з-під ковдри:

– Ти справді так гадаєш, Пітере?

– Саме так.

– Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дівчинка. – Тоді я знову встаю.

І вона сіла з ним поряд на краєчку ліжка.

Венді навіть пообіцяла подарувати йому поцілунок, але Пітер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовні.

– Ти не знаєш, що таке поцілунок? – приголомшено спитала Венді.

– Я буду знати, коли ти зробиш це, – відповів гість сухо, і щоб не зачепити його почуття, Венді дала йому наперсток.

– А тепер, – сказав Пітер, – я поцілую тебе?

Венді відповіла трохи манірно:

– Якщо бажаєш…

Вона переконала себе досить вимушено нахилити своє обличчя до нього, але той просто відірвав жолудь, що слугував ґудзиком на його куртці, і вклав у руку дівчинки. Вона повільно випросталася і ввічливо сказала, що носитиме його поцілунок на ланцюжку на своїй шиї. Дуже пощастило, що вона справді повісила жолудь на той ланцюжок, бо пізніше трапилося щось таке, що врятувало їй життя.

Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цікавитися віком один одного. Позаяк Венді завжди любила робити правильні речі, то й спитала Пітера, скільки йому років. Це було не зовсім доречне запитання, і питати про це не слід було. Так іноді буває на іспиті, коли тобі пропонують питання з граматики, тоді як тобі хотілося б написати, які королі правили в Англії.

– Я не знаю, – відповів він неохоче, – та я ще занадто молодий.

Він справді нічого не знав про свій вік, лише мав підозри, але сказав зовсім інше.

– Венді, я втік із дому того ж дня, коли народився.

Дівчинка була вельми здивована та заінтригована, і вона показала це в чарівній світській манері, поляпавши по своїй нічній сорочці, пропонуючи підсунутися ближче.

– Я почув, як мама і тато, – Пітер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. – Він дуже хвилювався цієї миті. – А я не хочу стати колись чоловіком, – сказав він пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.

Венді кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати співрозмовника запитаннями, і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм прочуханку. Проте загалом їх любив і тому розповів про те, як феї з’явилися.

– Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного з’явилося по феї. З того часу вони й живуть.

Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.

– Отже, – продовжував Пітер розважливо, – вирішили, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.

– Обов’язково має бути? Саме так?

– Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й умить якась із них падає мертвою.

Пітеру вже набридло теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.

– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, підвівся і промовив ім’я Тінк.

У Венді затріпотіло серце від захвату.

– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Невже у цій кімнаті є справжня фея?

– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нічого не чуєш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.

Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.

– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!

Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.

– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?

Та Венді більше не слухала хлопчика.

– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!

– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.

Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.

– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.

– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.

Тінкер Белл відповіла щось зухвало.

– Що вона каже, Пітере?

Йому довелося пояснити:

– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дівчисько. І що вона – моя фея.

Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.

– Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо я – чоловік, а ти – жінка.

На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк» – і зникла у ванній кімнаті.

– Зазвичай вона спокійна фея, – пояснив Пітер винувато, – її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійською – дзвіночок).

Вони всілися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:

– То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?

– Іноді буваю там…

– А де ж ти тепер живеш?

– Із загубленими хлопцями.

– А хто вони?

– Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А я – їхній ватажок.

– Як це чудово виглядає!

– Так, – погодився Пітер, – але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.

– Зовсім немає дівчат?

– Та немає, бо дівчатка занадто розумні, щоб випадати зі своїх дитячих візочків.

Це дуже втішило Венді.

– Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так відгукуватися про дівчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажає нас.

Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом із ковдрою з ліжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Венді, і дівчинка різко заявила, що він не господар у її будинку. Проте Джон продовжував спати на підлозі настільки безтурботно, що вона не стала його турбувати.

– Я знаю, що ти хотів зробити мені приємне, – сказала Венді заспокоївшись, – тому можеш подарувати мені поцілунок.

Вона зовсім забула про його невігластво, коли йшлося про поцілунки.

– Я так і думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав він трохи з гіркотою і простягнув їй наперсток.

– О, любий, – сказала Венді приязно, – я не мала на увазі поцілунок, а лише наперсток.

– А це що таке?

– Щось таке, – і Венді поцілувала його в щоку.

– Весело, – визнав Пітер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобі подарував наперсток?

– Якщо тобі так хочеться, – зауважила Венді, тримаючи цього разу голову прямо.

Пітер поцілував її, і тієї ж миті дівчинка злякано заверещала.

– В чому річ, Венді?

– Хтось боляче смикнув мене за волосся!

– Це, мабуть, Тінк. Ніколи не знаєш, що їй заманеться.

Це справді була фея, яка вовтузилася в повітрі і знову вдалася до лайливих слів.

– Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Венді, щоразу, як ти будеш дарувати мені наперсток.

– Але чому?

– Чому, Тінк?

І фея повторила:

– Бо ти дурний віслюк.

Пітер не збагнув чому, зате Венді втямила і трохи засмутилася. Бо він сказав, що прилітав до них у дитячу кімнату зовсім не заради неї, а щоб послухати казки.

– Розумієш, я ж не знаю казок. І ніхто із загублених хлопців не знає навіть однієї казки.

– Який жах! – зітхнула Венді.

– Знаєш, – вів далі Пітер, – чому ластівки будують гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.

– Це яку ж?

– Про принца, який шукав дівчину, що загубила кришталевий черевичок.

– Пітере, – пояснила Венді азартно, – це ж Попелюшка, і він потім її знайшов, і вони жили після цього дуже щасливо.

Пітер так зрадів, що зразу ж схопився з крісла, в якому вони сиділи, і поквапився до вікна.

– Куди ти йдеш? – закричала Венді, передчуваючи щось недобре.

– Розповісти іншим хлопцям.

– Не треба, Пітере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу інших казок.

Вона промовила саме ці слова, тому не може бути жодних сумнівів, що таким чином вона випробовувала Пітера. Він повернувся, і в його очах промайнув якийсь жадібний погляд, що мав би стривожити дівчинку, але цього не сталося.

– А скільки казок я б могла розповісти хлопцям! – замріяно сказала Венді, і Пітер умить схопив її та потягнув до вікна.

– Відпусти мене! – наказала вона йому.

– Венді, летімо зі мною, розповідатимеш моїм хлопцям казки.

Звісно, їй було приємне таке прохання, але дівчинка заперечила:

– О, любий, та я не можу. Подумай про мою матінку! До того ж я не вмію літати.

– Я тебе навчу.

– О, як гарно було б уміти літати.

– Я тебе навчу застрибувати вітру на спину, і тоді ми полетимо разом.

– О! – вигукнула дівчинка захоплено.

– Венді, Венді, та замість того, щоб спати в своїх ліжечках, ми могли б літати по небу і теревенити з зірками!

– Отакої!

– І, Венді, там є русалки.

– Русалки? З хвостами?

– З дуже довгими хвостами.

– Ой, – зойкнула Венді, – я зможу побачити русалок!

Пітер намагався пустити в хід всі свої хитрощі.

– Венді, – сказав він, – а як би ми всі тебе поважали.

Венді губилася в сумнівах. Здавалося, що вона з усіх сил намагається залишитися в дитячій кімнаті.

Але Пітер не знав жалю.

– Венді, – наполягав він, – ти підтикала б нам ковдри ночами.

– Ой!

– Адже нам ніхто ніколи не підтикав ковдри.

– Ой! – і її руки простяглися до гостя.

– Ти б зашивала наш одяг і зробила б нам кишені. Бо в нас немає навіть однієї кишені.

Ну, і як тут встояти?

– Звісно, що це дуже цікаво, – захопилася дівчинка. – Пітере, а ти міг би навчити також літати Джона та Майкла?

– Якщо бажаєш, – сказав він байдуже, підійшов до Джона та Майкла і почав їх трясти.

– Прокидайтеся! – кричала Венді. – Пітер Пен прийшов сюди і навчить нас літати.

Джон протер очі.

– Тоді я встаю, – оголосив він.

І миттю опинився на підлозі.

– Привіт, – повідомив хлопчик. – Я вже тут.

Майкл також схопився, наче сну й не було, ніби він і не лягав. Але Пітер раптом зробив їм знак замовкнути. В їхніх очах мелькнуло те жахливе лукавство, як у дітей, коли вони намагаються вловити звуки з дорослого світу. Начебто стояла мертва тиша. Буцімто все гаразд. Ні, стривайте. Все було не так. Нена, яка відчайдушно гавкала весь вечір, раптом принишкла. Саме цю тишу вони і вловили.

– Гасіть світло. Ховайтеся! Хутко! – скомандував Джон вперше і востаннє за всю цю пригоду.

Коли в спальню увійшла Ліза, тримаючи Нену за нашийник, кімната здалася їй такою, як завжди, дуже темною, і якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трійко янголяток уві сні. Насправді вони майстерно імітували це, сховавшись за фіранками біля вікна.

Ліза була сердита на Нену, бо збивала вершки для різдвяного пудингу на кухні, трохи закалякана, навіть із родзинкою на щоці. Підозри Нени здалися їй абсурдними. Дівчинка вирішила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кімнату, але ж не залишати її тут.

– Твої підозри безпідставні, – сказала служниця, не маючи наміру вибачатися перед Неною. – Всі твої янголята сплять у своїх ліжечках. Послухай, як гарно вони соплять.

Тут Майкл, вирішивши закріпити успіх, засопів так старанно, що мало не зіпсував усю справу.

Нена знала ці витівки, тому намагалася вирватися з рук Лізи, але та тримала міцно.

Проте Ліза була не надто розумна.

– Ну годі, Нено, – сказала вона строго і виштовхала собаку з кімнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся панові та пані, коли вони повернуться з вечірки, і тоді, так чи інак, але ти отримаєш прочуханку.

Вона знову прив’язала нещасну собаку надворі, та ви гадаєте, що Нена заспокоїлася? Кличте сюди пана і пані з забави! Це саме те, чого вона прагне. А може, ви думаєте, що собака непокоїлася за себе, а не за дітей? Але Ліза повернулася на кухню до своїх пудингів, і Нена збагнула, що їй уже ніхто не допоможе. Тоді вона стала рватися з ланцюга, і нарешті їй вдалося порвати його. Вже за мить вона увірвалася у вітальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразніше попередити про небезпеку. Пан і пані Дарлінґ втямили, що в їхній дитячій кімнаті сталося щось жахливе, і, навіть не попрощавшись із господинею, поквапилися на вулицю.

Минуло цілих десять хвилин з того часу, як трійко шибеників сопли за фіранкою, але Пітер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.

Та повернімося в дитячу кімнату.

– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зі схованки. – Скажи, Пітере, а ти справді вмієш літати?

Не переймаючись відповіддю, Пітер облетів кімнату, зробивши кілька піруетів.

– Як круто! – закричали Джон і Майкл.

– Як це гарно, – відгукнулася Венді.

– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пітер, знову забувши про манери.

Здавалося, що літати зовсім неважко, і вони спробували, підстрибуючи спочатку на підлозі, а потім і на ліжках, але марно.

– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пітер, – ваші думки стануть легкими і підіймуть вас у повітря.

Він знову показав їм, як треба робити.

– У тебе спритно виходить, – захоплювався Джон, – та чи не міг би ти повторити це дуже повільно разочок?

Пітер показав усе спершу повільно, а потім швидко.

– Я вже збагнув, Венді! – закричав Джон, хоча нічого не втямив.

Ніхто з них не міг зрозуміти, як треба літати, хоча Майкл умів читати навіть двоскладові слова, а Пітер не відрізняв А від Я.

Певна річ, Пітер їх дурив, адже ніхто не зможе злетіти, поки фея не посипле його чарівним пилом.

На щастя, його руки були забруднені таким пилом, він просто подув на всіх трьох, і результат не забарився.

– Тепер треба стенути плечима, – скомандував він, – і це станеться.

Вони всі ще були на своїх ліжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг він скінчити, як тут же вихором понісся через усю кімнату.

– Я літаю! – верещав він від захвату.

Джон полетів і зустрівся з Венді біля ванної.

– О, як це чудово!

– Просто приголомшливо!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

У них виходило не так елегантно, як у Пітера, бо вони ще не вміли допомагати собі ногами, а їхні голови іноді мало не торкалися стелі, та це були дрібниці порівняно з отриманими відчуттями. Пітер спочатку тримав Венді за руку, але їй довелося відмовитися від його допомоги, бо Тінк дуже лютувала.

Вони літали догори й униз, від кутка до кутка, кружляючи кімнатою.

– Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не політати назовні?

Звісно, це було те, чого домагався Пітер.

Майкл уже був готовий: він хотів з’ясувати, за який час він пролетить мільярд миль. Але Венді досі сумнівалася.

– Русалки! – нагадав Пітер.

– О!

– А ще – пірати.

– Пірати! – зарепетував Джон, надягаючи свій капелюх для недільних прогулянок. – Летімо негайно туди!

Цієї самої миті пан і пані Дарлінґ вискочили за Неною з брами будинку № 27. Вони зупинилися посеред вуличної бруківки, щоб зазирнути у вікно дитячої кімнати. Та воно було зачинене, хоча в кімнаті й палахкотіло світло, але найжахливіше полягало в тому, що вони розгледіли на фіранці тіні трьох силуетів, що кружляли по кімнаті із закутка в куток, але не по підлозі, а в повітрі. Та ні, не три силуети, а чотири!

Тремтячими руками вони відчинили вхідні двері. Пан Дарлінґ хотів було кинутися нагору сходами, але пані Дарлінґ зробила йому знак, щоб він підкрався потихеньку. Вона навіть намагалася змусити своє серце стукотіти тихіше.

Чи встигнуть вони вчасно дістатися до дитячої кімнати? Якщо так, то буде просто чудово для них, і ми зможемо зітхнути з полегшенням, але тоді не буде ніякої казки. З іншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обіцяю, що все закінчиться добре.

Батьки дісталися б вчасно до дитячої кімнати, якби зіроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вікно і відчинили його, а найменша зірочка пискнула:

– Виходь, Пітере!

І Пітер збагнув, що не можна більше гаяти ні секунди.

– Гайда! – гукнув він наказовим голосом і тут же виплив повітрям у ніч, за ним подалися Венді, Джон і Майкл.

Пан і пані Дарлінґ, а також Нена вбігли в дитячу кімнату занадто пізно. Пташки випурхнули з гнізда.