Читать книгу Пітер Пен - Джеймс Барри, Джеймс Мэтью Барри - Страница 4

«Другий поворот праворуч, а далі прямо до самого ранку».

Тоді Пітер сказав Венді, що це і є те місце, де розташована Ніколандія. Але навіть пташки, що вміють читати мапи і звіряються з ними за вітром, навіть вони не змогли б нічого відшукати за такою адресою. Пітер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на думку в ту мить.

Однак спочатку супутники довіряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облітали круглі дзвіниці і гострі шпилі будівель, все, що траплялося їм на шляху.

Джон і Майкл мчали наввипередки, і Майкл вирвався уперед.

Вони згадували, з якою недовірою не так давно ставилися до самої можливості літати по кімнаті.

Не так давно це було. Але наскільки давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка стала турбувати Венді всерйоз. Джон вирішив, що це було їхнє друге море і їхня третя ніч.

Часом ставало темно, часом – знову світло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справді інколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пітер був такий веселий і винайшов новий спосіб годувати їх?

Його метою було переслідування птахів, які тримали в дзьобах їжу, що годилася і для людей, і викрадення харчів у них. А птахи своєю чергою відбирали їжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цілі милі, розсуваючи таким чином межі прояву доброї волі. Але Венді зауважила з ніжною турботою, що Пітер не здається, хоча й розуміючи, що це був доволі дивний спосіб отримати свій хліб із маслом, якщо врахувати, що існують й інші способи зробити це.

Іноді вони засинали на льоту, міцно засинали, і це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати із запаморочливої висоти. Та найстрашніше було те, що Пітеру це здавалося кумедним.

– Он він знову полетів униз! – волав він у захваті, коли Майкл раптом падав як камінь.

– Рятуй його, рятуй його! – верещала Венді, із жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.

Нарешті Пітер «пірнав» за ним слідом і хапав Майкла останньої миті, коли той уже ось-ось мав стикнутися з водяною поверхнею. І робив це дуже витончено та спритно.

Однак він завжди чекав до останнього, і відчувалося, що його вабить власна спритність, а не збереження людського життя. Крім цього, він любив різноманітність, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, міг раптом втратити свою принаду, тому завжди існувала ймовірність того, що наступного разу, коли ви впадете, він може вас впустити.

Відчайдух міг спати на льоту і не падати, просто лягав на спину і наче плив, це відбувалося тому, що сам він був легенький, як пір’їнка, і подих вітерцю лише пришвидшував його політ.

– Можеш бути трохи уважнішим із ним, – прошепотіла Венді Джону, коли вони гралися в «Не відставай від провідника».

– Тоді порадь йому не викаблучуватися, – відказав на це Джон.

У грі «Не відставай від провідника» Пітер міг літати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожної акули, що пропливала повз, так само як на вулиці, коли вам хочеться встромити свій палець у залізні перила. Діти не могли слідувати за хлопчиком так само спритно, і це спонукало його хизуватися, особливо коли він споглядав позад себе, щоб побачити, скільки плавників пропустили його супутники.

– Маєш гарно з ним поводитися, – наказувала Венді своєму братику. – Бо він може нас тут покинути!

– Тоді ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.

– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?

– Ну, тоді полетимо далі, – припустив Джон.

– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі й далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.

Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.

Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.

– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?

– А ти бачила, як спритно я видер здобич із орлиного дзьоба, Венді?

– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – І якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч.

Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та ґулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якби Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.

Пітер іноді відлітав від них, і тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися, регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі надзвичайні забави з русалками, а потім нічого не пам’ятав. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.

«Якщо він так швидко забув про них, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що він пам’ятатиме нас?»

І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.

– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.

Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:

– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді», і я відразу ж згадаю.

Звісно, все це було дуже тривожно. Однак щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:

– Зупинка! Виходимо тут.

Так із дрібними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дісталися туди, більше того, вони летіли навпростець весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.

– Онде він, – повідомив Пітер буденно.

– Де? Де?

– Там, куди показують всі стрілочки.