Читать книгу Останній з могікан - Джеймс Купер - Страница 3

Доки одна з двох милих осіб, із якими ми познайомили читача, була занурена у власні думи, друга швидко отямилася від легкого переляку та, сміючись із власної слабкодухості, звернулася до молодого чоловіка:

– Чи багато таких привидів зустрічається в лісах, Дункане, чи цю людину запросили задля нашої розваги? Якщо так, то ми, звичайно, мусимо бути вдячні, але в іншому випадку ми з Корою маємо виявити всю нашу хоробрість іще до зустрічі з грізним Монкальмом.

– Цей індіанець служить у нашій армії скороходом, – відповів молодий офіцер, – і в своєму племені вважається за героя. Він охоче взявся провести нас до озера маловідомою стежкою, тому ми, сподіваюся, дістанемося туди раніше, ніж тоді, якби йшли за нашим загоном.

– Він мені не подобається, – промовила юна леді чи то з удаваним, чи то зі справжнім жахом. – Ви, сподіваюся, добре його знаєте, Дункане?

– Інакше, Алісо, я б не довірив йому вас. Звичайно, я його добре знаю, якщо вже обрав його провідником. Кажуть, що він канадець, але служив у наших друзів мохоків, які належать до числа шести союзних племен. Якийсь дивний випадок, у якому був замішаний ваш батько, що обійшовся з бідолашним дикуном занадто суворо, привів його до нашого табору, але я забув подробиці цієї історії. Досить і того, що тепер він є нашим другом.

– Якщо він був ворогом мого батька, тим гірше для нас! – вигукнула дівчина, насправді збентежившись. – Поговоріть із ним трохи, майоре Гейворд, я хочу почути його голос. Ви ж знаєте, що я суджу про людину з її голосу.

– Повірте, це нічого не дасть. Він навряд чи розмовлятиме зараз, коли ситуація вимагає від нього напруженої уваги… Однак дивіться, він зупинився. Вочевидь, стежка, якою ми попрямуємо, вже близько.

Майор не помилився. Підійшовши до того місця, де стояв дикун, який показував рукою на кущі біля великої дороги, вони помітили вузьку, звивисту стежину, котрою ледве могла пройти одна людина.

– Отже, ось куди лежить наш шлях, – упівголоса промовив молодий чоловік.

– Як ти гадаєш, Коро, – запитала дівчина нерішуче, – чи не було б безпечніше їхати у супроводі військ, хоча їхня присутність є вкрай неприємною?

– Ви не знаєте звичаїв цих дикунів, Алісо, а тому й не підозрюєте, де треба шукати справжню небезпеку, – зауважив Гейворд. – Якщо і є у цій місцевості дикуни, то вони будуть, швидше за все, триматися поблизу військової колони. Шлях військ усім відомий, тим часом як наш – поки що є таємницею.

– Невже ми не можемо довіряти цьому чоловікові тільки тому, що його звичаї не схожі на наші, а колір його обличчя темніший за шкіру білих? – запитала Кора.

Аліса більше не вагалася й сміливо йшла за провідником. Гейворд дивився на Кору з неприхованим захватом та старанно розсував перед нею гілки дерев, що траплялися на шляху. Вони не взяли із собою слуг – застережні заходи, вжиті за порадою їхнього провідника для того, щоб було менше слідів…

Через незручність пересування вузькою стежкою всі розмови припинились. Але невдовзі вони увійшли під високе темне склепіння густого лісу, і тепер їхній шлях здавався менш стомливим.

Молодий офіцер розпочав був розмову з Корою, яка їхала за ним, але раптом почувся кінський тупіт, що змусив його зупинити свого коня. Приклад із майора взяло все товариство, воліючи дізнатися, в чому річ.

За мить вони помітили лоша, яке подібно до оленя жваво мчало через пні, а йому вслід з’явилася незграбна фігура чоловіка, змальованого нами у попередній главі. Він підганяв свою охлялу шкапу, щомиті його недолуге тіло то підіймалося на стременах і, через незвичайну довжину ніг, виростало до дивовижної висоти, то цілковито зменшувалося. Це все надавало чоловікові надзвичайно комічного вигляду.

Зморщечки на обличчі Гейворда поступово розгладилися, вустами пробігла усмішка. Аліса, не стримавшись, розсміялася, а в темних задумливих очах Кори з’явилася притаманна їй веселість, на час придушена через відомі події.

– Ви когось шукаєте? – запитав Гейворд, коли незнайомець наблизився до них. – Сподіваюся, ви не принесли поганих звісток?

– Звичайно, ні, – відповів той, залишаючи слухачам сумніви щодо того, на яке запитання він відповів. Трохи відсапнувши, додав:

– Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі, й оскільки я теж прямую туди, то, гадаю, гарне товариство буде приємним обом сторонам.

– Такий висновок є надто поспішним, – зауважив Гейворд. – Нас троє, а ви порадилися лише з одним собою.

– Погоджуюся, – сказав незнайомець. – Але головне – зрозуміти власне бажання, щоб потім утілити свої наміри. Ось чому я наздогнав вас.

– Якщо ви їдете до озера, то ви помилилися, – холодно промовив Гейворд. – Великий шлях, що туди веде, пролягає не менш як на півмилі позаду вас.

– Цілком слушно, – відповів незнайомець, аж ніяк не знітившись через холодний прийом. – Я провів цілий тиждень в Едварді й не розпитав би про цей шлях тільки в тому разі, якби був німим. І тоді цей ґандж поклав би край моєму покликанню.

Самовдоволено посміхнувшись власному дотепу, який, вочевидь, залишився зовсім незрозумілим для товариства, він вів далі зі зрослою серйозністю:

– Людині мого покликання не пристало бути на короткій нозі з тими, кого я маю навчати, – ось причина того, чому я не долучився до загону. Окрім того, людина вашого становища чудово поінформована про правила ведення війни, і, враховуючи це, я вирішив приєднатися до вас.

– Ви говорите про своє покликання й навчання, – почав Гейворд, тамуючи гнів. – Кого ж ви навчаєте і чого? Як користуватися зброєю чи, можливо, циркулем або компасом?

Незнайомець із подивом глянув на майора, а потім без усякого самовдоволення відповів:

– Про зброю я нічого не хочу знати. І не розумію ваших натяків на циркуль та компас. Я не вважаю себе володарем будь-якого високого дару й лише претендую на славне мистецтво співати псалми.

– Цей чоловік – один з учнів Аполлона! – весело крикнула Аліса. – Я беру його під своє заступництво. Гейворде, припиніть бурмоситися та дозвольте йому їхати з нами через співчуття до моїх вух, які жадають приємних звуків. До того ж, ми матимемо на одного друга більше в разі доконечної потреби.

– Невже ви думаєте, Алісо, що я повів би цією усамітненою стежкою дорогих мені людей, якби припускав, що на нас чекає якась небезпека?

– Ні, я так не думаю. Проте цей дивак забавляє мене, і якщо в його душі лунає музика, то не відмовляймося від його товариства.

Очі молодих людей зустрілися на мить, яку Гейворд намагався подовжити, але підкорившись знаку Аліси, швидко під’їхав до Кори.

– Я дуже рада зустрічі з вами, мій друже, – вела далі юна дівчина. – Упереджені родичі часто запевняли мене, що я добре співаю в дуетах. Гадаю, ми приємно скоротаємо наш шлях. Для такої дилетантки, як я, буде корисним почути думку досвідченого вчителя.

– Співання псалмів однаковою мірою освіжає як розум, так і серце, – відповів учитель співу. – Одначе для цілковитої гармонії необхідні чотири голоси. Ви володієте, вочевидь, повним, м’яким сопрано, а я з моїм тенором можу брати верхні ноти. Нам бракує тільки баса й альта. Той офіцер, який так неохоче пустив мене у ваше товариство, напевне, має бас.

– Не робіть поспішних висновків. – Аліса усміхнулася. – Якщо його голос і звучить іноді так само низько, як бас, то зазвичай він ближчий до тенора.

– А він знайомий з мистецтвом співу псалмів? – добродушно запитав Алісу супутник.

Дівчина ледве не розреготалася.

– Гадаю, – відповіла вона, – що майор Гейворд віддає перевагу світському співу. Життя солдата зле сприяє розвитку ніжних нахилів.

– Як і всі інші здібності, голос дано людині для того, щоб використовувати його з розумом, а не зловживати ним. Ніхто з тих, хто знає мене, не скаже, що я зневажав своє дарування. І хоча я з дитинства, подібно до царя Давида, жив для музики, ніколи жоден звук світських віршів не сходив із моїх вуст.

– Отже, ви обмежуєте ваше мистецтво виключно духовним співом?

– Так. Як псалми Давида перевершують решту творів, так само й мелодії, на які їх покладено, перевершують усі інші твори мистецтва. Я гордий з того, що ніколи не оспівував нічого, крім помислів і бажань царя Ізраїлю. Я постійно ношу із собою примірник творінь цього славетного співака, а саме книжку, видану в Бостоні 1744 року під заголовком «Псалми, гімни та священні пісні Старого й Нового заповітів».

Із цими словами чоловік витяг із кишені книгу і, напнувши на ніс окуляри в сталевій оправі, благоговійно розкрив її.

– Слухайте, – промовив дивак і, приклавши до своїх губ вищезгаданий дивний інструмент, видобув із нього високий, різкий звук, після якого взяв голосом ноту октавою нижче і, нарешті, заспівав псалом.

Таке несподіване порушення лісової тиші мусило притягти увагу тих, що їхали попереду. Індіанець пробурмотів Гейвордові кілька слів ламаною англійською, і той звернувся до співака.

– Хоча безпосередня небезпека не загрожує нам, – сказав він, – але проста обережність змушує нас їхати якомога тихіше. Даруйте мені, Алісо, що я порушу ваше задоволення і попрошу цього пана відкласти свій спів до зручнішої нагоди.

– Я навіть не встигла запитати співака, чому тон пісні та слова її так не збігаються між собою, аж ви вибухнули своїм басом.

– Я не знаю, що ви називаєте моїм «басом», – дещо ображено промовив Гейворд, – але ваша з Корою безпека для мене є дорожчою за цілий оркестр, який виконує музику Генделя.

Він замовк і, подивившись у бік чагарника, кинув тривожний погляд на свого провідника, який увесь час зберігав незворушність. Молодий чоловік осміхнувся, потішаючись зі своїх тривог. Невже він ледве не прийняв якісь блискучі ягоди за палаючі очі індіанця, що переховується в хащах?

Майор Гейворд помилився тільки в тому, що він так хутко погодився з необґрунтованістю свого занепокоєння. Щойно група вершників віддалилася від того місця, кущі розсунулися і з них показалося люте обличчя дикуна в бойовому розфарбуванні. Він зиркнув услід мандрівникам, що віддалялися, і на його губах промайнула переможна посмішка.