Читать книгу Останній з могікан - Джеймс Купер - Страница 7

Гейворд і його супутниці з деяким хвилюванням сприйняли загадкове зникнення своїх провідників. І тільки співак псалмів не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Він сидів на уступі скелі, не подаючи ніяких інших ознак життя, крім частих глибоких зітхань. Незабаром почулися приглушені голоси, наче кілька людей кричали десь глибоко в надрах землі. Аж раптом яскраве світло вдарило в очі мандрівникам – і перед ними розкрилась таємниця сховища, в якому перебували мисливець і могікани.

У дальньому кутку вузької печери, що розміщувалася у скелі, сидів мисливець, тримаючи в руці жмуток палаючих скіпок. Осторонь від нього стояв Ункас. Мандрівники з острахом позирали на струнку постать молодого могіканина. Подібно до Соколиного Ока, він був одягнутий у зелену мисливську сорочку. Погляд його блискучих темних очей був спокійним і сміливим, а горді риси обличчя й уся статура вражали правильністю пропорцій.

Дунканові Гейворду і його супутницям удалося нарешті роздивитись обох могікан, і, побачивши гордий, рішучий та трішечки дикий вираз обличчя молодого воїна, вони відчули, що вже не мають сумнівів щодо нього.

Аліса милувалася відвертим обличчям Ункаса, його гордою поставою, а Гейворд, хоч і звик спостерігати у тубільців досконалу красу форм, не міг утриматися від захвату перед цим узірцем чоловічої вроди.

– Під охороною такого безстрашного і шляхетного юнака я й тут могла б спокійно спати, – пошепки сказала Аліса Гейвордові. – Напевне ті жахливі вбивства, про які ми стільки чули й читали, не могли б відбутися в присутності такої людини.

– Справді, він є винятковим прикладом тих прекрасних природних якостей, які нечасто тепер зустрічаються у представників його народу. Дійсно, Алісо, такі риси, такі очі створено швидше для того, щоб наганяти жах, аніж для обману. Проте не брешімо самим собі, намагаючись знайти в ньому інші чесноти, крім чеснот дикуна. Сподіваймося, що цей могіканин не зрадить наших сподівань і стане для нас тим, ким здається зовні – вірним і хорошим другом.

– Невже хто-небудь, дивлячись на це дитя природи, – додала Кора, – буде замислюватись над кольором його шкіри?

Усі зніяковіли, мовчання порушив мисливець, запросивши всіх до печери.

– Вогонь розгоряється аж занадто яскраво, – зауважив він. – Так і стережись, викаже мингам нашу схованку. Ункасе, опусти покривало, щоб приховати полум’я. Звісно, у нас не та вечеря, що була б гідною шляхетних леді, та що вдієш? Зате солі, як бачите, у нас задосить, і печеня з дичини не забариться. А оці свіжі гілки будуть дамам за стільці. Щодо вас, друже, – звернувся він до вчителя співів, – сідайте ближче до нас і припиніть жалкувати за лошам. Воно було безневинним створінням, якого рання смерть урятувала від неминучих труднощів і поневірянь.

Ункас виконав наказ мисливця, і тепер шум водоспаду нагадував віддалений грім.

– Чи ми в повній безпеці в цій печері? – запитав Гейворд. – Нас не застукають зненацька?

Раптом із-за спини мисливця, наче привид, вигулькнула якась постать і, схопивши палаючу головешку, висвітила інший бік печери.

Аліса злякано зойкнула, і навіть смілива Кора схопилася, побачивши цей страшний ходячий скелет. Проте одне слово Гейворда заспокоїло обох сестер: це був не хто інший, як їхній новий супутник, Чингачгук. Піднявши друге покривало, індіанець показав, що в печері є ще один вихід. Потім він перестрибнув через вузьку, але глибоку розколину в скелі й увійшов у другу, схожу на першу, печеру.

– Такі старі лиси, як Чингачгук і я, – сказав, осміхнувшись, Соколине Око, – ніколи не сховаються в норі з одним виходом. Ця скеля складається з чорного туфу – каменю, як відомо, м’якого, який може за потреби слугувати й подушкою. Колись водоспад був на кілька аршинів вищим за нинішній і лився таким самим чудовим струменем, як на Гудзоні. Але роки забирають красу – вам, юні леді, ще доведеться із цим зіткнутися. Тутешні місця змінилися. У цих скелях тепер безліч печер й ущелин, вода в деяких місцях відриває від них цілі шматки, так що водоспад утратив свою колишню чарівність.

– Де ж ми є? – запитала Аліса.

– Доволі близько від того місця, де колись вирував водоспад.

– Схоже, ми опинилися на маленькому острові.

– Так, обабіч ми оточені водоспадом, а ще обабіч – річкою. Вдень ви змогли б зійти на скелю й звідти подивитися на злодійства непокірної води. Тепер вона струменіє, як шалена: тут скаче, там пропадає, тут рине, там перекидається. В одному місці вона біла як сніг, в іншому зелена, мов трава, інколи вода з шумом падає в печери, а іноді спливає вниз укосом, ніби тихий струмочок.

Після такого своєрідного опису гленнських водоспадів слухачі повірили в цілковиту безпеку свого сховку і, заспокоївшись, розпочали вечеряти.

Ункас прислужував панянкам із гідністю й ніжною турботою, що надзвичайно тішило Гейворда, який добре знав, що це суперечить індіанським звичаям, за якими воїнам заборонялося виконувати будь-яку хатню роботу, особливо в присутності жінок.

А оскільки звичай гостинності вони шанували понад усе, то цей маленький відступ від традицій не викликав невдоволення. До того ж, неупереджений спостерігач помітив би, що молодий вождь виявляв до дівчат неоднакову увагу. Коли він подавав Алісі флягу з водою або кавалок дичини на тарілці, майстерно вирізаній з перцевого дерева, очі його світились іншим блиском, аніж тоді, коли він надавав ті самі послуги її сестрі. В останньому випадку його погляд з ніжністю зупинявся на прекрасному, виразному обличчі Кори.

Кілька разів юнак був змушений заговорити з панночками. Тоді він уживав англійську мову, якою ледве міг спілкуватися, проте доволі зрозуміло, і його низький приємний голос звучав так мелодійно, що обидві дівчини захоплено й здивовано милувалися ним.

Тим часом Чингачгук залишався вкрай серйозним. Він сидів близько до вогню, так що присутні побачили нарешті справжній вираз його обличчя, що проступав крізь бойову розмальовку, яка наганяла жах. Сестри помітили велику схожість батька із сином, з тією лише різницею, яку накладають роки та життєві турботи. Дикий вираз обличчя старого індіанця пом’якшав, і від нього віяло спокоєм та впевненістю у своїх силах.

На відміну від Чингачгука, мисливець, схоже, не знав спокою. Він досхочу їв і пив із таким апетитом, якому, здавалося, не могла б завадити навіть думка про близьку небезпеку, проте пильність не залишала його ні на мить. Кілька разів фляга чи кавалок печені зупинялись біля його рота, і він прислухався до віддаленого шурхоту, що видавався підозрілим. А оскільки за цими частими паузами ніколи не поставало ніякого зауваження, то невдовзі всі заспокоювалися.

– Ходіть-но сюди, друже, – звернувся Соколине Око наприкінці вечері до вчителя співів. – Спробуйте трохи оцього вина. Воно прожене сумні думки про лоша й надихне життям вашу душу. Я п’ю за нашу майбутню дружбу й сподіваюся, що шматок конини не стане причиною ворожнечі між нами. Вас як звати?

– Гамут, Давид Гамут, – відповів співак, зробивши великий ковток запропонованого йому пекучого напою.

– Гарне ім’я, – зауважив мисливець. – Я люблю такі імена, хоча у винахідливості щодо імен християни значно поступаються індіанцям. Я знав одного власника на ім’я Олександр, що означає захисник мужів, який не був здатним захистити навіть жінку, а його зла підступна дружина називалася Клеменція, що значить милостива. В індіанців не так, у них ім’я – справа честі й означає те, ким вони є насправді. Це, безумовно, не означає, що Чингачгук, ім’я якого перекладається як «Великий Змій», і справді був змієм, але він тихий і спритний, хитрий і розумний і вражає свого ворога саме тієї хвилини, коли той найменше очікує. А чим ви займаєтеся?

– Я викладаю мистецтво псалмоспіву.

– Як ви сказали?

– Так, я навчаю юнацтво в Коннектикуті духовного співу.

– Ви могли б знайти і краще заняття. Молоді бовдури й без того занадто багато співають і сміються, блукаючи лісами, хоча їм не завадило б сидіти, затамувавши подих, як лисиця в норі. Чи володієте ви томагавком або рушницею?

– Боронь Боже! Я ніколи не користувався цими вбивчими інструментами.

– Тоді, може, ви вмієте міряти землю абощо?

– Ні.

– У вас такі довгі ноги, що ви напевне іноді ходите передавати доручення генерала?

– Ніколи. Я дотримуюся свого священного покликання – викладаю духовну музику.

– Гм… Рідкісне покликання! – пробурмотів Соколине Око. – Хоча, друже, спів – ваш талант і придушувати його не можна, так само, як і пристрасть до полювання або інший, шляхетніший нахил. Але дайте ж нам послухати вас, перш аніж ми ляжемо спати. Нехай це буде наше дружнє прощання на ніч. Адже цим молодим леді треба зібратися на силі для завтрашніх мандрів, у які ми вирушимо на світанку, перш аніж прокинуться макуаси.

Давид начепив окуляри, розкрив свою улюблену книжку й звернувся до Аліси.

– Немає нічого більш слушного, утішнішого, – вимовив він, – аніж вечірня молитва Всевишньому після дня, сповненого небезпеки й ризику.

Аліса й Кора охоче погодилися приєднатись до нього.

Пролунала урочиста мелодія, і глухий шум водоспаду став чудовим акомпанементом для чистих, дзвінких дівочих голосів і вдумливого Давидового тенора.

Індіанці слухали співи з такою увагою, яка, здавалось, перетворила їх на каміння. Соколине Око, приготувавшись слухати, спочатку байдуже підпер свою голову руками, та мало-помалу його обличчя пом’якшало, і він подумки перенісся в своє дитинство, коли його вуха чули подібні милозвучні духовні пісні. Очі його зволожились, і незабаром по щоках потекли гарячі сльози.

Раптом почувся вереск, не схожий ні на людський, ані на крик будь-якого іншого земного створіння. Охоплені страхом мандрівники стихли.

– Що це? – нарешті запитала Аліса.

Ні Соколине Око, ні індіанці не відповіли. Вони стали вслухатися, чекаючи повторення дивного звуку. Ункас вийшов із печери, щоб дізнатися, що скоїлось. Коли він повернувся і поговорив зі своїми товаришами, мисливець сказав:

– Ніхто з нас не знає, що це, хоча найстаріший із-поміж нас ось уже тридцять років блукає цими лісами. Донині я думав, що серед звуків, які видають індіанці або тварини, немає такого звуку, якого б не вловило моє вухо, проте наразі я зрозумів, що помилявся.

– Може, це бойовий клич, що його застосовують воїни для залякування ворогів? – спокійно запитала Кора, тим часом як її сестра помітно розхвилювалася.

– Ні! Коли б ви хоч раз почули войовничий крик, то ніколи б не переплутали його з іншим. На відміну від інших, цей крик занадто страшний і зловісний.

– Ану, Ункасе, – звернувся Соколине Око до молодого індіанця делаварською говіркою, – чи видно наше світло крізь покривало?

Вислухавши відповідь Ункаса, мисливець повідомив, спантеличено похитавши головою:

– Зовні нічого не видно. Наше сховище повністю огорнуте мороком. Ходіть-но в дальню печеру й спробуйте заснути. Через кілька годин ви знову повинні бути на ногах, щоб вирушити у форт Едвард.

Кора прислухалась до цієї поради з таким спокоєм, що менш смілива Аліса змушена була зробити те саме. Водночас, вона все ж таки шепнула Гейвордові, щоб він супроводжував їх.

Гейворд захопив із собою палаючу скіпу, яка ледве освітила вузьку печеру, де їм довелося стати на ночівлю.

– Не залишайте нас самих, Дункане, – попросила Аліса. – Ми не заснемо в цьому страшному місці.

– Переконаймося спочатку в безпеці нашої фортеці, а потім поговоримо про відпочинок, – відповів Гейворд.

Пройшовши в найдальший кут печери, він підняв покривало і вдихнув свіже повітря водоспаду.

– Із цього боку природа спорудила нездоланну перепону, – вів далі Гейворд, показуючи рукою на вируючу воду, яка скочувалася крутим укосом.

– А оскільки з іншого боку є вірні люди, то я не бачу причини відмовитися від поради Соколиного Ока. Я впевнений, що Кора тієї самої думки.

– Кора може визнати справедливість ваших слів, але не в змозі прислухатися до поради, – відповіла старша сестра, сідаючи біля Аліси на ложе з гілок сасафраса.

– Крім цього жахливого крику є ще багато причин, які не дають заснути. Хіба ми можемо забути про те хвилювання, яке відчуває наш батько, знаючи, що ми перебуваємо у глушині серед стількох небезпек?

– Він – солдат і знає як багато в лісі сховищ.

– Він – батько і не може боротися із цим природним почуттям.

– Яким він був добрим до мене! – проговорила, ридаючи, Аліса. – Це було дуже егоїстично з нашого боку, Коро, погодитися на таку ризиковану поїздку.

– Можливо, але ми хотіли довести йому нашу любов і ніжність.

– Коли він дізнався про ваш приїзд у форт Едвард, – сказав Гейворд, – смуток у його серці боровся з батьківською любов’ю, хоча остання, підсилена тривалою розлукою, вийшла переможницею. «Дух моєї великодушної Кори веде їх сюди, – казав він, – і я не хочу протидіяти йому. Дай, Боже, щоб той, у чиїх руках честь нашого королівства, володів хоча б половиною такої душевної сили!»

– А про мене він не говорив, Гейворде? – ревниво спитала Аліса. – Невже він забув свою маленьку Ельсі?

– Хіба це можливо? – заспокоїв її юнак. – Він говорив про вас, згадуючи тисячу ніжних імен, які я не наважуся повторювати, хоча вони й запали мені в серце. Особливо… – Майор замовк, оскільки знову повторився страшний пронизливий зойк.

Тієї-таки миті Соколине Око трохи підійняв покривало. Він, здавалося, був приголомшений незбагненною таємницею, котра загрожувала їм і супроти якої всілякі хитрощі й досвід здавались безсилими.