Читать книгу Доводи розсудку - Джейн Остин - Страница 6

Енн і без цього візиту до Апперкросса добре знала, що переїхати до іншого місця, навіть якщо воно лише за три милі від попереднього, означає зустріти там зовсім інші розмови, інші поняття та звичаї. Щоразу, гостюючи тут, вона дивувалася й бажала, щоб інші Елліоти теж переконалися в тому, що тут не мають ніякого значення ті справи, які в Келлінчі видаються цікавими для всіх. Однак вона подумала, що для неї був необхідним інший урок – навчитися розуміти, як мало ми значимо поза своїм колом, бо, приїхавши сюди, поринувши в турботи, якими багато тижнів були охоплені мешканці обох будинків у Келлінчі, вона очікувала набагато більшого зацікавлення та співчуття, ніж містилося в однакових питаннях, які незалежно одне від одного ставили їй містер і місіс Мазгроув: «Отже, міс Енн, сер Волтер і ваша сестра виїхали з Келлінча; а в якій частині Бата, на вашу думку, вони оселяться?» – до того ж таких, що не потребували відповіді; або в репліках юних дам: «Ми теж хочемо до Бата взимку; але запам'ятайте, татоньку, якщо поїдемо, ми не повинні жити в абияких умовах!» – або, на додаток до цього, у вигуку занепокоєної Мері: «Слово честі, я буду просто щасливою, коли ви всі поїдете до Бата розважатися й веселитися донесхочу!»

Їй залишалося тільки припинити обманювати себе та з іще більшою радістю думати про щастя мати таку вірну й добру подругу, як леді Рассел.

Думки чоловіків сімейства Мазгроув були зайняті дичиною, яку вони оберігали та винищували, а також кіньми, собаками, газетами; предметами зацікавлень жінок були господарство, сусіди, убрання, танці й музика. Енн визнала належним те, що кожне маленьке товариство мусить мати свої теми розмов, і сподівалася невдовзі стати достойною свого нового оточення. Їй належало провести в Апперкроссі принаймні два місяці, і тому вона мала надати своїй уяві, поглядам і пам'яті заведених тут форм.

Ці два місяці її не лякали. Мері була більш ріднішою за Елізабет і, на відміну від останньої, піддавалася впливу Енн; інші ж мешканці Вілли не викликали в неї нічого подібного до неприязні. Зі своїм зятем вона завжди ладила, а діти, які любили її майже так само, як свою матір, і поважали набагато більше, збуджували в неї інтерес, розважали й надавали їй можливості використовувати свій авторитет із добрими намірами.

Чарлз Мазгроув був чемним і дуже милим; своїм розумом і серцем він, без сумніву, перевершував свою дружину, але, не володіючи мистецтвом вести бесіду, не відзначаючись ні жвавістю, ні вишуканими манерами, він не міг викликати в Енн небезпечних роздумів про минуле, яке їх пов'язувало; хоч водночас Енн разом із леді Рассел думала, що, якби він одружився з жінкою, рівною йому за розумом і душевними якостями, нині міг би бути кращим; що жінка, яка б по-справжньому його розуміла, могла б удосконалити його характер, зробити його звички більш витонченими та спонукати до більш розумних і корисних занять. Тепер же Чарлз завзято віддавався лише розвагам; решту часу він гайнував, бо не був схильним до читання або чогось подібного. Він завжди перебував у прекрасному настрої, на який майже зовсім не впливала недуга його дружини, стійко зносив, на захоплення Енн, усі її примхи; і, хоч між ними часто траплялися дрібні сварки (в яких Енн, хоч як їй було прикро, доводилося вислуховувати обидві сторони), їх можна було назвати щасливою парою. Вони були повністю згодні одне з одним у тому, що їм не вистачає грошей, і були дуже схильні одержати подарунок від батька Чарлза; але тут, як і в більшості випадків, Чарлз був більш великодушним, ніж його дружина. Якщо Мері здавалося, що з боку старшого містера Мазгроува дуже соромно не зробити їм такого подарунку, то Чарлз вважав, що його батько має право розпоряджатися своїми грошима так, як він захоче.

Що ж до виховання дітей, то на ньому він розумівся набагато краще за свою дружину і, на відміну від неї, умів справлятися з дітьми. «Вони б завжди мене слухали, якби Мері не втручалася», – часто казав він Енн, і вона мовчки погоджувалася; коли ж вона чула, своєю чергою, докори Мері: «Чарлз псує дітей, тільки заважає виховувати», – у неї ніколи не було найменшої спокуси відповісти: «Так, ти маєш рацію».

Однією з найнеприємніших обставин перебування Енн у Апперкроссі було те, що всі сторони виявляли до неї надзвичайну довіру: Енн знала всі їхні секрети, вислуховувала всі їхні скарги. Знаючи її вплив на сестру, Енн постійно просили, або принаймні натякали, щоб вона його використала, забуваючи, що вона не всевладна. «Хоч би ти переконала Мері в тому, що вона не така хвора, як їй здається», – казав їй Чарлз. А сама Мері сумно казала: «Я впевнена, що Чарлз буде вважати мене цілком здоровою й тоді, коли я буду помирати. Я знаю, Енн, якби ти тільки схотіла, ти змогла б переконати його, що я справді дуже хвора, тільки взнаки не даю».

Або Мері заявляла: «Я не люблю відпускати дітей до Великого Дому, хоч бабуся завжди їх кличе: вона їх балує, в усьому їм потурає, обгодовує цукерками, а потім їх нудить, і вони цілий день невдоволені». А місіс Мазгроув при першій нагоді, залишившись наодинці з Енн, сказала: «Ах, міс Енн, як би я хотіла, щоб місіс Чарлз у вас повчилася поводитися з дітьми. З вами вони стають зовсім іншими! А вони ж такі зіпсовані! Якби тільки ви навчили свою сестру з ними справлятися! Бідолашні мої малятка, вони такі прегарні, здорові діти, краще й бути не може, – я це кажу без упередженості. Але місіс Чарлз зовсім не вміє з ними поводитись! Господи! Іноді вони бувають такими нестерпними! Повірте, міс Енн, тому я й кличу їх до нашого дому не так часто, як мені хочеться. Мабуть, місіс Чарлз через це на мене ображається. Ви ж знаєте, не можна щохвилини осмикувати дітей – «не роби цього», «не роби того» – або давати їм надто багато солодощів».

А то, наприклад, така розповідь Мері. «Місіс Мазгроув вважає, нібито має вірних слуг, страшенно обурюється, якщо хтось хоч слово про них скаже, але ж я знаю, без перебільшень, що її старша покоївка та праля, замість того щоб працювати, цілими днями тиняються по селу. Куди б я не пішла, завжди на них натрапляю. Клянусь, хоч коли зайду до дівочої – завжди їх там бачу! Ось на мою Джемайму завжди можна покластися, інакше вони б уже давно її зіпсували; вона розповідала мені, що вони вже неодноразово намагалися зманити її піти з ними погуляти!» А місіс Мазгроув, зі свого боку, стверджувала: «Я маю правило ніколи не втручатися в справи моєї невістки, бо це все одно нічого не змінить, але я розповім вам, міс Енн, тому що ви спроможні навести тут порядок. Не подобається мені няня місіс Чарлз; що тільки я про неї чула; мовляв, завжди в неї самі дурниці на думці; але повірте, я й сама бачу, вона ж така чепуруха, що всіх слуг може зіпсувати. Я знаю, місіс Чарлз за нею дух ронить, але я вас попередила – будьте насторожі, якщо ви щось помітите, не забудьте їй сказати».

Окрім того, Мері скаржилася, що місіс Мазгроув завжди намагається відтіснити її з хазяйського місця на званих обідах у Великому Домі і не розуміла, чому її там вважають настільки своєю, щоб позбавити законного місця. А якось Енн гуляла з дочками місіс Мазгроув, і одна з них, розмірковуючи над чинами та чиношануванням, сказала: «Тобі я, без сумнівів, можу розповісти, як безглуздо деякі люди відстоюють своє місце – адже всі знають, що ти не надаєш цьому надмірного значення, але було б добре, якби хтось натякнув Мері, що з її боку було б набагато краще не лізти з такою завзятістю на матусине місце. Ніхто не має сумніву щодо її прав, проте було б пристойніше не наполягати на них. Матусі, звичайно, все одно, але, я знаю, багато кому це не подобається».

Отож як же все це улагодити? Залишалося тільки терпляче вислуховувати, згладжувати гострі кути, вибачати кожного в очах інших, натякати всім на користь поблажливості до близьких сусідів і робити чіткішими ті натяки, які призначалися на користь її сестри.

Щодо всього іншого Енн дуже подобалося в Апперкроссі. Енн повеселішала від зміни місця, опинившись у зовсім іншому світі, віддаленому на три милі від Келлінча. Мері стало краще, коли в неї з'явилася постійна співрозмовниця, а щоденні бесіди з мешканцями Великого Дому, не заважаючи ні більш сильним прихильностям, ні більш важливим справам на Віллі, через відсутність таких, стали приємним заняттям для дозвілля. Ці бесіди були досить тривалими, бо, зустрівшись уранці, вони рідко коли проводили вечір поодинці. Енн, однак, думала, що без статечних фігур містера й місіс Мазгроув на своїх звичайних місцях і без балаканини, сміху та співів їхніх дочок і їй, і Мері було б важко.

На фортепіано вона грала набагато краще, ніж обидві міс Мазгроув, але, не вміючи грати на арфі, не маючи ні голосу, ні люблячих батьків, які сиділи б поруч і уявляли, нібито вони захоплені, вона могла розраховувати лише на ввічливу увагу, і лише тоді, коли іншим треба було відпочити. Вона знала, що, граючи, вона робить приємність тільки собі, але це почуття не було для неї новим. За винятком коротенького строку, ніколи з чотирнадцяти років, коли вона втратила свою любу матір, вона не пам'ятала, щоб її уважно слухали або заохочували справедливим судженням. Граючи, вона завжди почувалась одною-однісінькою в цілому світі; і, знаючи, що містер і місіс Мазгроув обожнюють гру своїх дочок і цілком байдужі до гри будь-кого іншого, вона далеко більше раділа за них, ніж на них ображалася.

Іноді в Великому Домі збиралося ширше товариство. Округ був невеликий, але всі відвідували Мазгроувів, і в жодного сімейства не було так багато званих обідів, так багато гостей, кликаних і випадкових. Вони були загальними улюбленцями.

Юні дами були дуже захоплені танцями, і майже кожний вечір зненацька закінчувався балом. Поблизу від Апперкросса жила далека рідня із значно меншими достатками, яка розважалася лише завдяки Мазгроувам; вони могли прийти в будь-який час і взяти участь у будь-якій грі або танцях. Енн, яка віддавала перевагу ролі музикантки над будь-якою іншою, годинами грала для них контрданси; і тоді містер і місіс Мазгроув високо оцінювали її здібності, вигукуючи: «Чудово, міс Енн! Справді, прегарно! Боже мій! Як спритно пурхають ці маленькі пальчики!»

Так минули перші три тижні. Надійшов Михайлів день – і серце Енн знову повернулося до Келлінча. Любий дім перейде до чужих рук, милі кімнати й меблі, гаї та угіддя будуть тішити чужі погляди! Увесь день 29 вересня вона ні про що інше й думати не могла, а Мері, раптом згадавши, який сьогодні день, висловила своє співчуття таким чином:

– Боже мій, сьогодні ж день, коли Крофти виїжджають до Келлінча! Добре, що я раніше про це не думала. Ця думка шкідлива для мене!

Крофти перебрали свої права зі швидкістю, завдяки якій моряки здобувають перемоги, і тепер треба було їх відвідати. Для Мері ця необхідність була важким тягарем (ніхто не знає, як вона страждатиме і відкладе візит, наскільки це буде можливим); вона не розраджувалася, поки невдовзі не вмовила Чарлза відвезти її до Келлінча, звідки повернулася веселою та задоволеною. Енн щиро раділа, що вони не взяли її з собою. Однак їй хотілося подивитись на Крофтів і вона раділа, що була на Віллі, коли вони повертали візит. Гості приїхали, коли господар був відсутній, але вдома були обидві сестри, і, у той час як адмірал сів поряд з Мері, радуючи прихильними відгуками про її синів, Енн випало на долю розважати місіс Крофт, і, не знаходячи милої схожості в рисах обличчя, вона намагалася зловити її в голосі й манерах.

Місіс Крофт не була ні високою, ні огрядною, проте, такої міцної статури, що це надавало їй поважного вигляду. Вона мала блискучі карі очі та бездоганні зуби; загалом приємну зовнішність, хоча через те, що вона була в морі майже так само часто, як і її чоловік, її обличчя зробилося обвітреним і засмаглим, і вона здавалася старшою за свої тридцять вісім років. Поводилася легко й невимушено, як людина, що ніколи не відчувала невпевненості в собі чи в правильності своїх рішень; однак вона ніколи не була різкою чи засмученою. Енн віддала належне її чуйному ставленню до її почуттів щодо Келлінча, до того ж вона ще на початку їхньої розмови зрозуміла, що місіс Крофт нічого не знає і не підозрює нічого, що могло б спричинитися до її упереджених думок щодо Енн. Остання вже було заспокоїлась, зрадівши, що немає жодної підстави для побоювань, але раптом її немов ударило струмом запитання місіс Крофт:

– Отже, це з вами, а не з вашою сестрою, я гадаю, познайомився мій брат, коли був у цьому селі?

Енн сподівалася, що вже вийшла з того віку, коли ми, зашарівшись, видаємо свої почуття, але вона не вийшла з того віку, коли ці почуття нас опановують.

– Ви, можливо, не чули, що він тепер одружений? – додала місіс Крофт.

Вона змогла відповісти так, як належало; і коли місіс Крофт пояснила, що має на увазі містера Вентворта, Енн щиро зраділа, бо не сказала нічого, що не могло б стосуватися однаково обох братів. Вона відразу визнала за природне припустити, що йдеться про Едварда, а не Фредеріка, і, соромлячись своєї забудькуватості, виявила належний інтерес до зміни в житті свого колишнього сусіда.

Далі нічого не збурювало спокою Енн, доки вона не почула, коли гості вже збиралися від'їжджати, як адмірал говорить Мері:

– Ми невдовзі очікуємо брата місіс Крофт. Гадаю, ви з ним знайомі…

Його перервав раптовий напад хлопчаків, які липнули до нього, немов до близького друга, і, під тиском їхніх прохань посадити їх до кишень плаща тощо, він уже був неспроможний ні закінчити, ні пригадати почату фразу; то ж Енн залишалося переконувати себе, що йдеться про того самого брата. Однак вона не змогла перебороти своє прагнення дізнатися, чи говорили на цю тему в Великому Домі, куди вже встигли навідатися Крофти.

Сімейство з Великого Дому збиралося провести вечір на Віллі, а через те, що вже минула пора року, коли приємно долати такі відстані пішки, сестри прислухалися, чи не їде карета, аж тут з'явилася молодша міс Мазгроув. Мері відразу зробила висновок: вона прийшла вибачитися, що весь вечір їм доведеться нудьгувати вдвох, – і вже приготувалась образитися, коли Луїза розвіяла її похмурі думки, пояснивши, що діставалася пішки, бо арфа зайняла багато місця в кареті.

– Зараз я все поясню, – сказала вона, – усе розповім. Я прийшла вас попередити, що татонько й матуся сьогодні дуже засмучені, особливо матуся: вона тільки й думає, що про бідолашного Річарда! Саме тому ми вирішили взяти з собою арфу, адже вона більше до вподоби матусі, ніж фортепіано. Зараз я вам розповім, чому вона сумує. Вранці нас відвідали Крофти (а потім вони завітали до вас, чи не так?) і, між іншим, сказали, що брат місіс Крофт, капітан Вентворт, повернувся до Англії чи вийшов у відставку – точно не пам'ятаю; а коли вони пішли, матусі, як навмисне, спало на думку, що бідолашний Річард служив якийсь час на кораблі капітана на ім'я Вентворт, чи щось подібне; не знаю, де й коли, але задовго до того, як він, бідолаха, загинув! Перечитавши всі його листи, вона впевнилася, що це той самий капітан Вентворт, і тепер не в змозі ні про що думати, крім бідолашного Річарда! Давайте ж будемо веселитись, аби хоч трошки підняти їй настрій.

Дійсний зміст цієї зворушливої сторінки сімейної хроніки полягав у тому, що Мазгроуви мали нещастя спородити на світ нікчемного й недбайливого сина та мали щастя втратити його, коли йому було двадцять років; що його відправили до моря, бо на суші він усім завдавав клопоту; що рідні не дуже його любили, проте не менш, ніж він заслуговував; він майже не надсилав додому листів; і навряд чи його рідні були дуже засмучені, коли два роки тому звістка про його смерть дійшла до Апперкросса.

Справді, хоч тепер сестри робили для нього все, на що вони були спроможні, величаючи «бідолашним Річардом», це був усього лише безглуздий, нечутливий і нікчемний Дік Мазгроув, який нічим не заслужив навіть того, щоб його називали на повне ім'я при житті й після смерті.

Перебувши декілька років на морі й переміщуючись з одного корабля на інший, як і належить мічманові, особливо такому, що його кожен капітан радий позбутися, шість місяців прослужив він на фрегаті капітана Вентворта «Лаконії»; і з тієї самої «Лаконії» він, під тиском капітана, надіслав саме ті два листи, які одержали від нього батько й мати за всі роки його відсутності; вірніше кажучи, два безкорисливі листи, бо в усіх інших містилися лише прохання про гроші.

В обох його листах були схвальні відгуки про свого капітана, але батьки не мали звички звертатися до подібних тем, судна й моряки мало їх цікавили, і тому навряд чи вони звернули тоді увагу на судження Діка; і те, що в той самий день місіс Мазгроув раптом згадала ім'я капітана Вентворта, пов'язане з її сином, справді здавалось одним із тих дивовижних осяянь розуму, що іноді з нами трапляються.

У його листах мати знайшла підтвердження своєму здогаду, а перечитавши їх тепер, через такий довгий строк після того, як бідолашний син назавжди їх покинув, коли всі його вади стерлися з її пам'яті, вона заходилася тужити дужче, ніж тоді, коли вперше почула про його смерть. Містер Мазгроув був також приголомшений, хоч і меншою мірою, і, прийшовши до Вілли, вони, очевидно, бажали, по-перше, вилити свої страждання і, по-друге, забути про них серед веселої молоді.

Вони багато говорили про капітана Вентворта, часто повторювали його ім'я, ретельно пригадували минуле і, нарешті, припустили, що він, мабуть, – ні, без сумніву, – виявиться тим самим капітаном Вентвортом, якого вони разів зо два зустрічали після свого повернення з Кліфтона сім чи вісім років тому; він дуже приємний молодик. Це стало новим випробуванням для Енн. Проте вона зрозуміла, що їй треба звикати. Якщо тепер його очікують у селі, їй треба пристосуватися до таких вражень. До того ж, як потім з'ясувалося, його не тільки очікували, і дуже скоро, але, до того ж, Мазгроуви, відчуваючи до нього гарячу вдячність за доброту, з якою він ставився до бідолашного Діка, і високо цінуючи його характер, підставою для чого служило те, що бідолашний Дік цілих шість місяців служив на його кораблі й дуже добре, хоч і не дуже грамотно, відгукувався про нього в листі як про «чудового хороброго хлопця, але завжди вчит», мали намір з ним познайомитись, як тільки він сюди приїде.

Прийнявши це рішення, усі були задоволені й добре провели вечір.