Читать книгу Доводи розсудку - Джейн Остин - Страница 7

За кілька днів капітан Вентворт з'явився в Келлінчі. Містер Мазгроув його відвідав, повернувся зачарованим і запросив капітана та Крофтів пообідати в Апперкроссі наприкінці наступного тижня. Містера Мазгроува засмучувало лише те, що він не в змозі раніше висловити свою вдячність капітанові Вентворту, привітавши його у своєму домі та пригостивши всім, що знайдеться найкращого й найміцнішого в його погребах. Мине тиждень, лише тиждень, думала Енн, і вони знову зустрінуться. Але незабаром вона зраділа, що має хоч тиждень відстрочки.

Капітан Вентворт дуже скоро відповів візитом містерові Мазгроуву, і Енн ледве не опинилась у Великому Домі саме в ті півгодини. Вони з Мері вже туди зібрались і, як Енн потім дізналася, обов'язково здибались би з ним, якби їх не затримала раптова неприємність: упав і боляче забився старший хлопчик, і його саме тоді принесли додому. Візит, звичайно, довелося відкласти; і, хоч як Енн турбувалася про дитину, звістка про те, чого їй пощастило уникнути, теж не залишила її байдужою.

Виявилося, що хлопчик вивихнув ключицю й так ударився спиною, що на думку спадали різні страхіття.

Того вечора в Енн було безліч турбот: треба було надіслати за аптекарем, розшукати й сповістити батька, підтримати матір, схильну вчинити істерику, приглядати за слугами, відігнати молодшого братика та втішити потерпілого; і до того ж слід було обережно повідомити сімейство з Великого Дому, звідкіль до неї одразу ж прибули не корисні помічники, а перелякані розпитувачі.

Вона трохи заспокоїлася, коли з'явився Чарлз і взяв на себе піклування про дружину; а коли приспів аптекар, вона, нарешті, зітхнула з полегшенням. Поки він не приїхав і не оглянув дитину, їхні побоювання були так само тяжкими, як і неясними: боялися серйозних ушкоджень, не знаючи, що саме ушкоджено; але тепер ключицю було вправлено, і, хоч містер Робінсон довго м'яв і мацав хлопчика, похмуро на нього дивився, був не дуже веселим, коли розмовляв із його батьком і тіткою, – усі сподівалися на краще й розпрощалися, ладні повечеряти в гарному настрої; а дві юні тітоньки настільки заспокоїлися, що були в змозі розповісти про візит капітана Вентворта. Коли пішли батько й мати, вони затрималися на п'ять хвилин, аби спробувати висловити, як вони ним зачаровані й наскільки він вродливіший і приємніший за всіх молодих людей, котрих вони раніше відзначали своєю увагою. Як же вони раділи, коли татонько запросив його з ними пообідати, як же вони засмутилися, коли він сказав, що не зможе цього зробити, і як же вони знову зраділи, коли після наполегливих запрошень татонька й матусі він пообіцяв пообідати в них завтра – так, завтра ж; і дуже чемно обіцяв, – як видно, зрозумів причину такої уваги. Одне слово, він такий люб'язний і чарівний, що справді запаморочив їм обом голови; і вони побігли, радісні та закохані, схвильовані візитом капітана Вентворта набагато більше, ніж пригодою маленького Чарлза.

Та сама історія й те саме захоплення повторилися, коли в сутінках обидві юні дами прийшли разом з батьком відвідати дитину, і містер Мазгроув, здолавши перші побоювання за свого спадкоємця, вже міг підтримати розмову, висловлюючи сподівання, що цим разом уже не буде причин відкладати візит капітана Вентворта, і жалкуючи, що мешканці Вілли, мабуть, не захочуть залишити хлопчика без догляду.

– Та ні! Як можна залишити дитину! – і батько, і мати після таких тривог не хотіли навіть думати про це, і Енн, радіючи новій відстрочці, охоче їх підтримувала.

Але незабаром Чарлз змінив свій намір: мовляв, дитина почувається дуже добре, а йому так хочеться познайомитися з капітаном Вентвортом, що, мабуть, він завітає до них увечері; пообідає він удома, але на півгодини до них завітає. Одначе його дружина була рішуче проти:

– Та ні, Чарлзе, я тебе не відпущу! Уяви собі, а раптом щось трапиться!

Хлопчик перебув ніч спокійно і наступного дня дуже добре почувався. Треба було ще почекати, аби сказати з упевненістю, що в хребті немає ушкоджень, але містер Робінсон не знайшов нічого, що підтверджувало б побоювання, і, як наслідок, Чарлз Мазгроув не бачив жодної підстави для свого домашнього арешту. Дитину треба тримати в ліжку й наглядати за нею, щоб не пустувала, але що тут має робити батько? Це жіноча справа, а йому немає сенсу сидіти вдома. Батько так хотів познайомити його з капітаном Вентвортом, немає жодної вагомої підстави не піти, і не піти незручно; отже, повернувшись із полювання, він сміливо заявив про свій намір зараз же перевдягтись й піти обідати до Великого Дому.

– Дитина почувається прекрасно, – сказав він, – я сказав татонькові, що прийду, і він мене схвалює. Якщо з тобою сестра, то я, моя люба, анітрохи не хвилююсь. Звичайно, ти сама не захочеш його залишити, але ж ти бачиш, що від мене немає ніякого пуття. Як щось трапиться, Енн за мною пошле.

Дружини й чоловіки звичайно розуміють, коли чинити опір марно. З голосу Чарлза Мері зрозуміла, що він прийняв рішення й немає сенсу з ним сперечатися. Тому вона й мовчала, доки він не вийшов із кімнати, але, як тільки Енн залишилась її єдиною слухачкою, заговорила:

– Отже, нам з тобою доведеться самотужки доглядати бідну хвору дитину, і цілий вечір – жодної живої душі, щоб нам допомогти! Так я й знала. Така вже моя доля. Коли трапляється щось неприємне, чоловіки завжди намагаються втекти, і Чарлз нічим не кращий за інших. Який же він безсердечний! Дуже безсердечно, скажу я тобі, втекти від свого бідолашного синочка. Він, мовляв, добре почувається! Та звідки ж він знає, що добре почувається і що через півгодини йому раптом не стане погано? От не думала, що Чарлз може бути таким безсердечним. Він пішов розважатись, але ж я – бідна мати, мені не можна хвилюватися; крім того, я впевнена, що більш неспроможна доглядати дитину, ніж будь-хто інший. Я – мати, отже, не можна випробовувати моє терпіння. Мої нерви в жахливому стані. Ти сама бачила, що було зі мною вчора.

– Ти розхвилювалася лише через раптовість, через потрясіння. Це не повториться. Можу тебе запевнити, більше немає підстав непокоїтися. Я пам'ятаю приписання містера Робінсона і не маю ніяких побоювань; і, правду кажучи, Мері, я можу зрозуміти твого чоловіка. Няньчити дітей – не чоловіча справа, вони в цьому не сильні. Доглядати хвору дитину завжди доводиться матері – таке вже її материнське серце.

– Гадаю, я не менше за інших матерів люблю свою дитину, але я знаю, що хворому від мене не більше користі, ніж від Чарлза, бо я не можу весь час лаяти, картати бідну дитину і кричати на неї, коли вона хвора. Уранці ти сама бачила – хоч би скільки разів я йому казала, щоб лежав спокійно, він усе одно крутиться й крутиться. Я просто знесилена.

– Але ж хіба ти могла б веселитися, залишивши бідного хлопчика на цілий вечір?

– Так, могла б. Сама бачиш, що його татусь може, а я чим гірша за нього? Джемайма така дбайлива, вона щогодини надсилала нам звістки про хлопчика. Справді, Чарлз міг би попередити свого батька, що ми всі прийдемо. Я тепер уболіваю за маленького Чарлза не більш, ніж він. Учора я була страшенно занепокоєна, але сьогодні вже все по-іншому.

– Якщо, на твою думку, ще не пізно, піди до Великого Дому. Я подбаю про маленького Чарлза. Містер і місіс Мазгроув не зобидяться, якщо я з ним залишусь.

– Ти не жартуєш? – вигукнула Мері, і її очі заблищали. – Боже мій! Справді, це чудова думка! Власне кажучи, чому б мені не піти, адже тут від мене ніякої користі, чи не так? Я тільки даремно хвилююся. Ти позбавлена тягаря материнства, і ти тут більше до ладу. Ти можеш мички микати з маленького Чарлза, він завжди тебе слухається. Звичайно, це набагато краще, ніж залишати його з Джемаймою. О! Звичайно, я піду, чому б мені не піти, якщо Чарлз пішов, адже вони так хочуть, щоб я познайомилася з капітаном Вентвортом, а ти, я знаю, не від того, щоб побути на самоті. Справді, Енн, це дуже розумна думка! Піду скажу Чарлзові й зараз же перевдягнусь. Ти ж одразу за нами пошлеш на випадок, коли щось трапиться, але все буде добре, я в цьому впевнена. Авжеж, я б не пішла, коли б не почувалася цілком спокійною за свою дитину.

За хвилину вона вже стукала до гардеробної свого чоловіка, і Енн, пішовши за нею нагору, почула цілу розмову, яка почалася радісним повідомленням Мері:

– Я піду з тобою, Чарлзе, адже від мене вдома не більше користі, ніж від тебе. Навіть якби я замкнулася з хлопчиком назавжди, він би й тоді мене не слухався. Енн залишиться вдома й подбає про нього – вона хоче взяти це на себе. Енн сама запропонувала. Отже, я піду з тобою. Нарешті я пообідаю у Великому Домі! Я з вівторка там не обідала.

– Це дуже люб'язно з боку Енн, – відповів її чоловік, – і я буду радий, якщо ти підеш зі мною, але, мені здається, занадто жорстоко залишати її саму вдома з нашою хворою дитиною.

Енн одразу ж навела свої докази, і її щирості було достатньо, щоб швидко його переконати; без подальших докорів сумління він примирився з тим, що вона буде обідати сама, щоправда, пропонуючи їй приєднатися до них пізніше і просячи дозволу за нею зайти. Але вона була непохитною, і тому незабаром мала задоволення простежити очима за Чарлзом і Мері, що від'їздили в піднесеному настрої. Енн сподівалася, що вони весело проведуть вечір, якою б дивною не здавалася ця веселість. Що ж до неї, то їй залишалася найбільша розрада, яка, мабуть, їй судилася. Вона дуже потрібна хворій дитині; і їй нема діла до того, що Фредерік Вентворт за півмилі від неї розважає інших приємною бесідою.

Їй хотілось би знати, з якими почуттями він думав про майбутню зустріч. Мабуть, із байдужістю, якщо байдужість можлива за таких обставин. Або з байдужістю, або з незадоволенням. Адже якщо б він бажав знову її побачити, він би не чекав так довго; він зробив би так, як вона б неодмінно зробила на його місці: шукав би зустрічі ще тоді, коли йому пощастило так швидко здобути незалежність, – єдине, чого бракувало для їхнього щастя.

Зять і сестра повернулися, зачаровані новим знайомим і тим, як вони провели вечір. Музика, танці, безтурботні бесіди – усе було якнайприємнішим. Капітан Вентворт такий галантний, його не назвеш ні відлюдним, ні сором'язливим, вони немов давно були знайомі, і він уже завтра вранці піде на полювання з Чарлзом. Він прийде до сніданку, але не до Вілли, хоч вони перші його запросили; потім його почали переманювати до Великого Дому, і він, здається, побоювався заважати «місіс Чарлз Мазгроув», бо в неї хвора дитина на руках; отже, чомусь, не знати чому, вони з Чарлзом зрештою домовилися зустрітися за сніданком у його батька.

Енн усе зрозуміла. Він не хотів її бачити. Він, виявилося, довідувався про неї, побіжно, як і належало після давнього й далекого знайомства, про яке він згадав, як і вона, звичайно, щоб не опинитися в незручному становищі, бо інакше його стали б їй представляти.

На Віллі ранок завжди триває довше, ніж у Великому Домі, так було й того дня; Мері та Енн щойно збиралися снідати, коли з'явився Чарлз, аби сказати, що він прийшов за собаками та що слідом ідуть сестри з капітаном Вентвортом; сестри хочуть провідати Мері й дитину, а капітан Вентворт – висловити Мері свою пошану, якщо цим він їй не завадить, і, хоча Чарлз сказав йому, що дитині вже набагато краще й гість анітрохи не завадить матері, капітан усе ж таки не хотів заходити без попередження.

Мері, задоволена увагою капітана, відразу ж виявила готовність прийняти його, у той час як Енн охоплювали тисячі різних думок, із яких найбільш утішною була та, що візит триватиме недовго. І він дійсно був нетривалим. За дві хвилини після попередження Чарлза з'явилися всі, кого він назвав; їх прийняли у вітальні. Енн намагалася не дивитись на капітана Вентворта; він уклонився, вона присіла; вона почула його голос; він говорив з Мері й сказав усе, що належить у таких випадках; він щось сказав панночкам Мазгроув, що виявляло невимушеність відносин; кімната здавалася повною, повною людей і голосів, але через декілька хвилин це припинилось. У вікно зазирнув Чарлз, сказав, що все готово; гість попрощався й пішов, обидві міс Мазгроув – теж, раптом вирішивши провести мисливців до кінця села; кімната спорожніла, і Енн залишилося тільки закінчити свій сніданок.

– Позаду, позаду! – схвильовано повторювала вона сама до себе, вдячна долі за цю милість. – Найгірше позаду!

Мері почала розмову, але Енн була неспроможна її підтримати. Вона його бачила. Вони зустрілися. Вони були в одній кімнаті.

Незабаром, однак, вона почала опановувати себе. Вісім років, майже вісім років проминуло з того часу, як усе було скінчено. Чи не безумство віддаватися почуттям, які звели нанівець роки й відстань? Вісім років! Сповнені найрізноманітніших подій, змін, розходжень, – усе, усе забрали вони з собою та принесли натомість забуття минулого як природний, неминучий наслідок. Адже це майже третина її життя.

На жаль! Усупереч усім її міркуванням, вісім років виявилися не владними над теплотою її почуттів.

А от що ж відчував він? Щось схоже на бажання уникати її? Але за хвилину вона вже докоряла собі за це питання.

Друге питання, від якого, мабуть, її б не утримали наймудріші міркування, вона не встигла собі поставити: Луїза й Генрієтта, провівши мисливців, знову завітали до Вілли, а щойно вони пішли, Мері сказала Енн:

– Капітан Вентворт не дуже високої думки про тебе, Енн, а зі мною був таким люб'язним. Генрієтта спитала, що він про тебе думає, і він відповів: «Так змінилася, що її й не впізнати».

Мері ніколи не мала звички поважати почуття сестри, але тепер вона й не підозрювала, як боляче її ранить.

«Змінилася до невпізнанності», – згоджувалася Енн з мовчазною мукою. Безперечно, він мав рацію, і вона не могла навіть утішитися думкою, що й він змінився, принаймні не на гірше. Вона вже в цьому переконалася й не могла не змінити свого судження, хоч би що він про неї казав. Ні, роки, що забрали її юну свіжість, його рисам лише надали змужнілості, анітрохи не зменшуючи привабливості. Вона бачила перед собою того ж самого Фредеріка Вентворта.

«Так змінилася, що її й не впізнати». Ці слова не могли не вкарбуватися в її пам'яті. Але невдовзі вона вже раділа, що почула їх. Ці слова протвережували; угамовували запал душі; ці слова заспокоювали, – отже, просто пощастило їх почути.

Фредерік Вентворт сказав ці або схожі слова, але він зовсім не думав, що їх передадуть Енн. Він побачив, що вона змінилась на гірше, і коли його про це запитали, відповів з усією щирістю. Він не пробачив Енн Елліот. Вона жорстоко повелася з ним, зрадила й розчарувала його; і, що було найгірше, виявила таку слабкість характеру, якої він, зі своєю твердістю та рішучістю, не міг пробачити. Вона покинула його, щоб догодити іншим, підкорившись доводам розсудку. А це вже безвілля й боягузтво.

Він був відданий їй усією душею і не зустрічав потім жінки, яку міг би назвати рівною їй, хоча крім природної цікавості нічого не викликало в нього бажання її побачити. Її влада над ним закінчилася.

Тепер він мав намір одружитися. Він був багатий і, повернувшись на сушу, хотів жити у своєму домі й був готовий скористатися першою принадною можливістю; він оглядався навколо, ладний закохатися, як тільки дозволять ясна голова та гарний смак. Він був ладен віддати своє серце будь-якій із панночок Мазгроув, яка змогла б його спіймати, одне слово, будь-якій привабливій юній дамі, яку зустріне на своєму шляху, за винятком Енн Елліот. Про цей виняток він нічого не сказав, підтверджуючи здогади своєї сестри:

– Так, Софі, я й справді готовий одружитися на відчай душі. Кожна дівчина від п'ятнадцяти до тридцяти може сподіватися на моє освідчення. Гарненьке личко, кілька посмішок, кілька компліментів флоту – і я потраплю в тенета. Хіба ж цього недостатньо для моряка, що так довго обходився без жіночого товариства, яке могло б його облагородити?

Вона зрозуміла, що він чекає її заперечень. Його ясний гордий погляд виявляв щасливу впевненість у тому, що він уже достатньо облагороджений; і, цілком можливо, не без думок про Енн Елліот, потім він з великою серйозністю описав жінку, з якою хотів би одружитися. «Тонкий розум і гарні манери», – так він почав і закінчив свій опис.

– Ось яка жінка мені потрібна, – сказав він. – Звичайно, я б міг дещо зменшити вимоги, але на одну краплю, не більше. Якщо я дурень, то, певно, дурнем і залишуся, тому що більше міркував над цим предметом, ніж більшість чоловіків.