Читать книгу До зустрічі з тобою - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 6

Минуло два тижні, й життя поточилося своїм звичаєм. Щоранку о восьмій я з’являлася в Ґранта-гаусі, повідомляла, що прийшла, а після того, як Натан закінчував допомагати Віллові одягатися, уважно слухала, що він розповідав мені про Віллові ліки або, що важливіше, про його настрій.

Коли Натан ішов, я налаштовувала для Вілла радіо або телевізор, готувала та розподіляла таблетки, іноді подрібнювала їх у ступці невеличким мармуровим товкачиком. Як велося, хвилин за десять він чітко давав мені на розум, що втомився від моєї присутності. З того моменту я збавляла час у флігелі, беручись до домашньої роботи: прала ще чисті кухонні рушники або з допомогою різних насадок для пилосмока очищала якнайменші шматки плінтуса чи підвіконня, скрупульозно зазираючи у Віллову кімнату що п’ятнадцять хвилин, як веліла місіс Трейнор. Та щоразу я заставала його у візку, з якого він споглядав у вікно похмурий сад.

Пізніше я приносила йому пити – воду або один із тих висококалорійних напоїв, які мали підтримувати його вагу й скидались на шпалерний клей пастельного кольору, чи давала їсти. Він міг трохи рухати п’ястками, але не повністю рукою, тому його доводилося годувати, ложка за ложкою. Ця частина дня була найгірша. Так чи інак, мені здавалося неправильним годувати з ложки дорослого чоловіка, і через це я ставала незграбною. Вілл так сильно ненавидів цей процес, що навіть відводив очі, поки я годувала його.

А тоді перед першою приїжджав Натан, я хапала своє пальто й зникала. Я блукала вулицями, іноді їла обід на автобусній зупинці поруч із замком. Було холодно, й, напевно, я здавалася жалюгідною, примостившись там зі своїми канапками, але мене це не хвилювало. Я не здужала провести ввесь день у тому будинку.

Пополудні ставила якийсь фільм – Вілл був членом DVD-клубу, і нові фільми надходили поштою щодень, однак він ніколи не пропонував мені переглянути фільм разом із ним, тому я, як звичайно, сиділа на кухні або в кімнаті для гостей. Перегодом почала приносити книжки та журнали, однак почувалась винуватою, бо практично не працювала й тому ніколи не могла зосередитись на читаному. Подеколи наприкінці дня заглядала місіс Трейнор, хоча вона зі мною ніколи багато не говорила, просто перепитувала, чи все гаразд, і, здавалося, єдиною прийнятною відповіддю на це мало бути «так».

Вона запитувала Вілла, чи потрібно йому щось, інколи пропонувала назавтра прогулянку чи зустріч із другом, який розпитував за нього, хоч Вілл майже завжди відповідав зневажливо або й геть грубо. Складалося враження, це завдавало їй болю. Вона перебирала пальцями золотий ланцюжок і знову зникала.

Його батько, гладкий, з вигляду лагідний чоловік, зазвичай приходив, коли я вже йшла. Він був схожий на чоловіків у панамах, що спостерігають за грою в крикет. Він начебто керував справами замку, покинувши свою добре оплачувану роботу в місті, був неначе той добрий землевласник, що вряди-годи викопував картоплину, просто щоб не втратити навички. Щовечора рівно о п’ятій він закінчував роботу й сідав із Віллом дивитися телевізор. Інколи, покидаючи будинок, я чула, як він коментує новини.

Протягом перших двох тижнів я ретельно вивчала Вілла Трейнора. Здавалося, він намагався взагалі не бути схожим на того чоловіка, яким був колись. Його світло-каштанове волосся утворювало безладну копицю, а щелепа заросла щетиною. Його сірі очі були окреслені чи то виснаженням, чи то наслідками постійного фізичного дискомфорту (Натан сказав, що він рідко почувається добре). Вони мали порожній погляд очужілої людини, яка відхилилась од світу. Це було схоже на своєрідний захисний механізм, – очевидьки, іншого способу пристосуватися до теперішнього свого життя, як удавати, що все це відбувається не з ним, він не бачив.

Мені хотілося пожаліти його. Справді. У ті моменти, коли я бачила, як Вілл видивляється у вікно, він здавався мені найсумнішою людиною з тих, кого я знала. Але з плином часу я збагнула, що в такому стані він не тільки через те, що застряг у цьому візку й втратив фізичну свободу, а й через цілу купу принижень і проблем зі здоров’ям, ризиків і нездужань, які ніколи не закінчуються. Я вирішила, що, бувши Віллом, теж, мабуть, була б у добрячій зажурі.

Але ж Господи-світе, як гидко він поводився зі мною. Він знаходив ущипливу відповідь на будь-які мої слова. Коли я питала, чи тепло йому, Вілл відрубував, що цілком спроможний повідомити мене, якщо йому знадобиться ще одна ковдра. Коли я питала, чи не надто гучно гуде пилосмок – я не хотіла переривати його фільм, він запитував у відповідь мене, чи я ще не винайшла спосіб пилосмочити безшумно. А коли я годувала його, він скаржився, що їжа дуже гаряча або дуже холодна, або що я тримаю виделку біля рота тоді, коли він ще не ковтнув попереднє. Вілл умів так вивернути майже все, що я казала чи робила, що я почувалася дурепою.

За ті перші два тижні я навчилася робити байдужу міну, просто повертатися й зникати в іншій кімнаті та говорити з ним якнайменше. Я стала ненавидіти його, і впевнена, він це знав.

Як виявилося, сумувати за своєю старою роботою можна ще більше, ніж колись. Я сумувала за Френком, за тим, як радо він вітав мене щоранку. Сумувала за клієнтами, їхнім товариством і неквапливими балачками, що наростали та стихали біля мене, як хвилі лагідного моря. У цьому ж будинку, красивому та багатому, завсігди панувала, неначе в морзі, непорушна, мертва тиша. «Шість місяців, – повторювала я про себе, коли ставало особливо нестерпно. – Шість місяців».

А потім, того четверга, саме коли я змішувала Віллів висококалорійний напій, який він приймав ізранку, в залі почулися незнайомі голоси. Я завмерла, тримаючи виделку в руці. Окрім місіс Трейнор, чути було молодий жіночий голос, із правильною мовою, та чоловічий.

У дверях кухні з’явилася місіс Трейнор, і я спробувала здаватись заклопотаною, швидко збиваючи рідину в склянці.

– Співвідношення води й молока 60 до 40? – запитала вона, вдивляючись у напій.

– Так. Полуничний.

– Віллові друзі прийшли навідати його. Було б краще, якби ви…

– У мене тут багато справ, – відказала я (а про себе зраділа, що на якусь годину звільнюсь од його товариства) і закрутила кришечку на склянці.

– Принести вашим гостям чай або каву?

Вона майже здивувалась.

– Так. Це було б дуже люб’язно. Каву. Думаю, я…

Місіс Трейнор здавалася ще напруженішою, ніж звичайно, очі металися в бік коридору, звідки долинав низький гул голосів. Я здогадалася, що навідують Вілла не часто.

– Думаю… я залишу їх самих. – Вона виглянула в коридор, було видно, що думки її літали десь далеко. – Руперт. Це Руперт, його давній друг з роботи, – промовила вона, раптом повертаючись до мене. Я відчула, що місіс Трейнор мала щось важливе, чим хотіла з кимось поділитися. – І Алісія. Вони були… дуже близькі… певний час. Було б добре чаю. Дякую вам, міс Кларк.

Повагавшись якусь мить, я відчинила двері, обіпершись на них стегном так, щоб не перехилити тацю в руках.

– Місіс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, – сказала я й поставила тацю на низького столика. Помістивши Віллову склянку в утримувач стільця та повернувши соломинку так, щоб він, лише порухавши головою, дістав її, я крадькома глянула на його гостей.

Насамперед я помітила жінку. Довгонога білявка зі шкірою кольору карамелі, вона належала до тих жінок, які змушували мене задуматися, чи й справді всі люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час від часу я бачила таких жінок. Як звичайно, вони піднімались, підплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали їхні кришталево чисті розкуті голоси: «Гаррі, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобі макіято?» Це, поза сумнівом, була жінка-макіято. Вона пахла грошима, впевненістю та життям зі сторінок глянсового журналу.

Тоді я подивилась на неї уважніше й, стрепенувшись, зрозуміла: це жінка з лижної світлини Вілла, й почувається вона якось незручно.

Білявка чоломкнула Вілла в щоку й відступила на крок назад, ніяково усміхаючись. На ній була брунатна жилетка зі стриженого смушка (у ній я скидалася б на єті), а шию огортав світло-сірий кашеміровий шарф, який вона почала перебирати в руках, наче не могла вирішити, знімати його чи ні.

– Маєш гарний вигляд, – промовила вона до Вілла. – Справді. Ти… трохи запускаєш волосся.

Вілл не відреагував. Він просто дивився на неї з незворушним обличчям, як завжди. На мить я відчула вдячність, що він дивився так не лише на мене.

– Новий візок, еге? – Чоловік постукав по спинці Віллового візка й, схиливши підборіддя, закивав на знак схвалення, немов милувавсь першокласним спортивним автомобілем. – На вигляд… досить хитромудрий. Дуже… високотехнологічний.

Я не знала, що робити. Якусь мить стояла там, переступаючи з ноги на ногу, допоки тишу не сколихнув голос Вілла.

– Луїзо, чи не могли б ви ще підкинути кілька полін у вогнище? Схоже, воно пригасає.

Це вперше він назвав моє ім’я.

– Авжеж, – сказала.

І заметушилася біля пічки, роздуваючи вогонь та вибираючи в кошику поліна підхожого розміру.

– Боже, надворі так холодно, – сказала жінка. – Як добре мати справжній вогонь.

Я відчинила дверцята пічки й підштовхнула коцюбою розжарені поліна.

– Тут на добрих кілька градусів холодніше, ніж у Лондоні.

– Таки-так, – погодився чоловік.

– Я думала про те, щоб і собі придбати пічку. Очевидно, вони набагато ефективніші за відкритий вогонь.

Алісія трохи нахилилася, щоб оглянути пічку, наче вона зроду не бачила таких раніше.

– Так, я теж таке чув, – сказав чоловік.

– Треба з’ясувати це питання. Бо плануєш собі щось, а потім… – Вона затихла. – Чудова кава, – додала вона, помовчавши.

– Ну то… що робиш, Вілле? – У голосі чоловіка вчувалась вимушена веселість.

– Майже нічого, як не дивно.

– Але фізіотерапія та все інше… Це щось дає? Хоч якесь… покращення.

– Не думаю, Руперте, що найближчим часом стану на лижі, – Віллів голос просяк сарказмом.

Мені стало смішно. Таким я і знала Вілла. Я почала змітати попіл біля пічки. Мені здавалося, що всі вони спостерігали за мною. Тягарем нависла тиша. Раптом я подумала, що з мого джемпера виглядає етикетка, й стала боротися з бажанням перевірити.

– То що, – сказав нарешті Вілл, – чим маю завдячувати такому задоволенню? Минуло… вісім місяців.

– О, розумію. Мені дуже шкода. Це було… Я страшенно заклопотана. В мене нова робота в Челсі. Керую бутиком Саші Ґольдштейн. Ти ж пам’ятаєш Сашу? На вихідні також багато роботи. Там так людно по суботах. Вільного часу майже немає, – голос Алісії став знервованим. – Я кілька разів дзвонила. Тобі казала мама?

– А в «Льюїнз» справжня божевільня. Вілле, ти… Та ти й сам розумієш, що це таке. У нас новий партнер. Чолов’яга з Нью-Йорка. Бейнз. Ден Бейнз. Ти з ним не перетинався?

– Ні.

– Клятий чортяка, працює мало не двадцять чотири години на добу й чекає від інших того самого. – Було відчутне полегшення чоловіка, коли він знайшов зручну для себе тему. – Ти ж знаєш трудову етику янкі: більше ніяких довгих обідів, жодних брудних жартів. Кажу тобі, Вілле, атмосфера повністю змінилася.

– Справді.

– Саме так. Презентеїзм[10] у всій пишноті. Буває, навіть із крісла піднятись не насмілююся.

Здавалося, з кімнати висмоктали все повітря. Хтось кашлянув.

Я підвелася й витерла долоні об джинси.

– Піду… принесу ще дров, – промурмотіла я десь у бік Вілла і, взявши кошика, втекла.

Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще – втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.

– Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, – сказала вона. – У нас… новини.

Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.

– Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.

Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:

– Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…

Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.

– Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…

І знову мертва тиша.

– Вілле, будь ласка, скажи щось.

– Вітаю, – сказав він нарешті.

– Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…

– Як мило з його боку.

– Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.

– Не сумніваюся, – відрубав Вілл.

– Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, – упав у річ Руперт. – Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…

Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруги. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.

– Годі, парубче. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.

– Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.

Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.

– Вітаю, – повторив Вілл. – Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.

Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.

– Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.

Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.

– Я можу скористатися ванною? – запитала вона охриплим, надломленим голосом.

Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.

Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла – мої почуття відбилися на обличчі. Я ніколи не вміла їх приховувати.

– Я знаю, що ви думаєте, – сказала вона згодом. – Але я старалась. Я справді старалася. Багато місяців. А він просто відштовхував мене. – Вона випнула підборіддя й на диво здавалась розлюченою. – Він справді не хотів, щоб я була тут. Він вочевидь дав це зрозуміти.

Алісія немов чекала моєї відповіді.

– Мені до цього зась, – нарешті сказала я.

Ми стояли й дивились одна на одну.

– Знаєте, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, – мовила вона.

А потім пішла.

Я почекала кілька хвилин, прислухаючись до звуку автомобіля, що від’їжджав, і попрямувала на кухню. Я стояла там і чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотілося. Гортала журнал, який уже читала. Нарешті вийшла в коридор, крекчучи, підняла кошик і понесла дрова. Перш ніж увійти, трохи стукнула ними у двері вітальні, щоб Вілл знав, що я заходжу.

– Хотіла запитати, чи вам потрібно… – почала я, але там не було нікого.

Кімната була порожня.

І тоді я почула гуркіт. Вибігла в коридор – гуркіт не вщухав. Потім дзенькнуло скло. Звуки долинали з Віллової спальні. «О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанікувала. Попередження місіс Трейнор крутилося в моїй голові: я покинула його на більш ніж п’ятнадцять хвилин.

Я побігла коридором, зупинилася у дверях і стала, тримаючись обіруч за одвірки. Вілл був посеред кімнати, він сидів прямо. Поперек билець, виступаючи в ліву руч на кільканадцять дюймів, лежала тростина – лицарський спис.

На довгих полицях не лишилося жодної фотографії. Уламки дорогих рам і блискучого скла лежали по всій підлозі, Віллові коліна були всіяні скляним кришивом та дерев’яними скіпками. Розумом я намагалась охопити місце руйнації й відчула, як мій пульс потроху сповільнюється, коли до мене дійшло, що Вілл живий-здоровий. Він важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити.

Він повернув візок, долі захрускало скло. Наші погляди зустрілися. Його очі були невимовно втомлені. Вони застерегли мене не співчувати. Я подивилась на його коліна, відтак на підлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледіла його з Алісією світлину. Тепер її обличчя затуляла зігнута срібна рамка.

Я важко ковтнула, дивлячись на неї, і повільно звела очі на нього. Ці кілька секунд здалися мені вічністю.

– Ці колеса можна пробити? – нарешті сказала я, киваючи на його інвалідний візок. – Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат.

Очі Вілла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зіпсувала. Але на його обличчі промайнула ледве помітна усмішка.

– Добре, не рухайтесь, – промовила я. – Піду по пилосмок.

Я чула, як тростина впала на підлогу. Коли вийшла з кімнати, мені здалося, що він просив пробачення.

Щочетверга увечері в «Голові короля» було велелюдно, а в кутку кабінки ще велелюдніше. Я сиділа, затиснута між Патриком і парубком на ім’я Раттер, час від часу розглядаючи закріплені на дубових сволоках над моєю головою мідні бляшки для кінської збруї та фотографії замку, вивішені на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трішки зацікавленою в розмові, що оберталася головно довкола відсотка жиру в організмі та вмісту вуглеводів у їжі.

Я завжди думала, що зустрічі клубу «Гейлзберзькі гіганти тріатлону», які відбувалися раз на два тижні, – це найгірший кошмар власника паба. Я була єдина, хто споживав алкоголь і смакував чипсами. Решта потягувала мінеральну воду або обговорювала наявність підсолоджувача в дієтичній колі. Коли члени клубу нарешті замовляли їжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власній шкурі. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерігати, як усі вдають, що їм не хочеться.

– Філ здався десь через сорок миль. Каже, що дійсно чув голоси. Ноги як з олива. А обличчя наче в зомбі.

– А мені підігнали ті нові японські балансувальні кросівки. У підсумку виграв п’ятнадцять хвилин на десятимильній трасі.

– Не подорожуйте з м’яким чохлом для велосипеда. Найджел прибув з таким у табір тріатлоністів: зовсім як чортів портплед.[11]

Я б не сказала, що мені подобалися збори «Гігантів тріатлону», але через мою кількість годин на роботі, яку збільшили, та графік тренувань Патрика – це була одна з небагатьох можливостей побачити його. Він сидів попліч мене, мускулястий, в шортах, незважаючи на те що надворі надзвичайно холодно. Серед членів клубу було справою честі носити якнайменше одягу. Чоловіки були жилаві, вони виставляли напоказ незрозумілий та дорогий спортивний одяг, що «вбирає зайвий піт і вологу» або легший за повітря. Їх звали переважно Скад або Триг. Вони згинали один перед одним частини тіла, показуючи травми або передбачуваний ріст м’язів. Дівчата не використовували косметику, і їхні рум’яні обличчя видавали те, що вони часто бігали в морозяну погоду. Вони дивилися на мене, не розуміючи, а коли навіть із легким презирством, поза сумнівом, вираховуючи співвідношення моєї жирової тканини та м’язів і завважуючи нестачу останніх.

– Це було жахливо, – сказала я Патрикові, роздумуючи, чи зможу замовити чизкейк без їхніх убивчих поглядів. – Його дівчина та його найкращий друг.

– Її не можна звинувачувати, – сказав він. – Ти хочеш сказати, що й справді залишилася б зі мною, якби мене паралізувало від шиї і донизу?

– Звичайно, я б залишилась.

– Ні, ти б не зосталася. І я б не сподівався на це.

– Але я б залишилась.

– Проте я не хотів би цього. Я б не хотів, щоби хтось залишився зі мною з жалості.

– А хто говорить про жалість? Усередині ти був би тією самою людиною.

– Ні, не був би. Я б узагалі змінився. – Він покрививсь. – Я не хотів би жити. Залежати від інших людей у кожній дрібниці. А тут ще й зад тобі витирають чужі люди.

Голомозий чоловік просунув поміж нами голову.

– Пате, – промовив він, – ти вже куштував той новий гелевий напій? Минулого тижня один із них вибухнув у моєму нараменнику. Ще нічого схожого не бачив.

– Ні, Тригу, не куштував. Я надаю перевагу бананові та пляшечці «Люкозейд».[12]

– Деззер пив дієтичну колу на тріатлоні «Норвежець».[13] То його знудило на висоті три тисячі футів. Ото ми реготали.

Я кволо всміхнулася.

Голомозий зник, і Патрик повернувся до мене, знать з усього, все ще розмірковуючи над долею Вілла.

– Боже мій. Подумай про всі ті речі, яких не можна робити… – Він похитав головою. – Жодного бігу, їзди на велосипеді. – Він подививсь на мене, ніби щойно до нього дійшло. – Жодних любощів.

– Та ні, любитись можна. Просто жінка має бути зверху.

– Тоді ми мали б із цим клопіт.

– Дуже смішно.

– Окрім того, якщо ти паралізований нижче від шиї, то, думаю… член не працює так, як треба.

Я згадала Алісію: «Але я старалася, – сказала вона. – Я справді старалась. Багато місяців».

– Я впевнена, що де з ким це спрацює. У всякому разі має бути якийсь спосіб, якщо… підійти до цього творчо.

– Ха! – Патрик ковтнув води. – Запитай його завтра. Слухай, ти казала, що він нестерпний. Мабуть, він був таким і до нещасного випадку. Можливо, це реальна причина, чому вона кинула його. Ти про це думала?

– Не знаю. – Я згадала світлину. – Вони здавалися щасливими вкупці.

А проте що ж доводить фотографія? У мене вдома була світлина в рамці, де я променисто всміхалась до Патрика, немовби він щойно витягнув мене з будівлі, яка палає, однак насправді я перед тим назвала його феєричним бовдуром, а він із серцем відповів: «Цур тобі!»

Патрик втратив цікавість.

– Гей, Джиме… Джиме, ти бачив того нового легкого велосипеда? Щось нормальне?

Я дозволила йому змінити тему, думаючи про те, що сказала Алісія. Уявити, як Вілл відштовхує її, було легко. Утім, природно, як когось кохаєш, твоє місце поруч із ним, хіба ні? Щоб допомогти вийти з депресії. У хворобі й здоров’ї, і таке інше, га?

– Ще щось питимеш?

– Горілку з тоніком… Тонік без цукру, – додала я, коли він здивовано підняв брову.

Патрик знизав плечима й попрямував до бару. Я стала почуватися трохи винною, що ми обговорюємо мого роботодавця. Надто ж, коли в’явила, що він пережив за цей час. Було майже неможливо не роздумувати про інтимніші сторони його життя. Я забулася. Говорили про тренувальні вихідні в Іспанії. Я неуважно слухала, поки біля мене не з’явився Патрик і не підштовхнув мене.

– Подобається?

– Що?

– Вікенд в Іспанії. Замість відпустки в Греції. Можеш полежати біля басейну, якщо не в захваті від сорокамильного велопробігу. Ми могли б дістати дешеві авіаквитки. Через шість тижнів. Тепер, коли ти купаєшся в грошах…

Я згадала про місіс Трейнор.

– Не знаю… Навряд чи вони зрадіють, що я так хутко беру відгул.

– Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я поїду? Мені справді хочеться провести тренування на висоті. Я роздумую про щось більше.

– Про що більше?

– Тріатлон. «Екстрим вікінг». Шістдесят миль на велосипеді, біг – тридцять миль – і хороший довгий заплив у холодних північних морях.

Про «Вікінг» говорили з благоговінням ті, хто брав у ньому участь, вони носилися зі своїми травмами, як ветерани якоїсь віддаленої та надто жорстокої війни. Патрик майже прицмокував з нетерплячки. Я подивилась на свого парубка, наче той справді був не з цієї планети. На мить мені здалося, що краще б він працював у телепродажах і не міг проминути автозаправку, не затарившись батончиками «Марс».

– Ти справді збираєшся це зробити?

– А чом би й ні? Я ніколи не почувався краще.

Я подумала про все це додаткове підготовлення – нескінченні розмови за вагу та відстань, фізичну форму та витривалість. Останнім часом привернути увагу Патрика було досить важко.

– Ми можемо зробити це разом, – сказав він, хоч ми обоє знали, що він не вірив у це.

– Я залишаю це на тебе, – відповіла я. – Справді. Не втрачай можливості.

І замовила чизкейк.

* * *

Якщо я думала, що після вчорашніх подій у Ґранта-гаусі настане відлига, то помилялася. Я привіталася з Віллом широкою усмішкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та він навіть не постарався відвернутися од вікна.

– Не найкращий день, – пробурмотів Натан, одягаючи своє пальто.

Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вікнами порошила мряка, і важко було навіть уявити, що колись іще вигляне сонце. Навіть я в такі дні ставала похмурою. Не дивина, що Вілл почувався гірше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не має значення. Хіба вам конче має подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобається. Я згадала Тринину зверхницю, серійну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скільки разів моя сестра ходила в туалет, і кидала в’їдливі коментарі щодо роботи її сечового міхура, яка, на думку шефині, виходила за межі розумного. Та й, окрім того, я вже пропрацювала тут два тижні. Це означало, що лишилося всього п’ять місяців і тринадцять робочих днів.

Світлини акуратно лежали в нижній шухляді, куди я поклала їх напередодні. Присівши навпочіпки, я почала розкладати їх долі та сортувати, оцінюючи, які рамці зможу полагодити. Речі я лагоджу незгірше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосіб убити час.

Так минуло хвилин із десять, коли стриманий хуркіт моторизованого інвалідного візка попередив мене про Віллів приїзд.

Він став біля дверей і подививсь на мене. Під очима лежали темні тіні. Натан казав мені, що іноді він узагалі майже не спить. Я не хотіла думати про те, що відчуваєш, коли лежиш уночі в пастці ліжка, не в змозі вибратися звідти, а компанію тобі складають лишень похмурі думки.

– Я вирішила поглянути, чи можна полагодити хоч кілька рамок, – сказала я, піднявши одну з них. На знімку він вправлявся в банджі-джампінгу. Я намагалася бути життєрадісною (Йому потрібен хтось оптимістичний, хтось позитивний.).

– Навіщо?

Я закліпала.

– Ну… Я подумала, що деякі ще можна врятувати. Ось принесла із собою клей для дерева, якщо ви дасте згоду лагодити їх. А може, хочете замінити їх, тоді я збігаю в місто під час моєї обідньої перерви й пошукаю інші. Ми можемо поїхати разом, якщо забажаєте…

– Хто вам сказав їх лагодити?

Він непохитно дивився на мене.

«Ой-ой-ой», – подумала я.

– Я… Я просто намагаюсь допомогти.

– Ви хотіли виправити те, що я зробив учора.

– Я…

– Знаєте що, Луїзо? Було б непогано, хоча б раз, щоби хтось звернув увагу на те, чого хочу я. Розбиті фотографії – не є нещасний випадок. Це не спроба радикальних змін дизайну інтер’єру. Я просто не хочу більше їх бачити.

Я звелася на ноги.

– Мені дуже шкода. Я не думала, що…

– Ви думали, що знаєте краще. Кожен гада, що знає, що мені потрібно: «Поставмо знову ті кляті фотографії. Бідний каліка матиме, на що дивитись». Я не хочу, щоб ці кляті фотографії дивились на мене щоразу, як я, застрягши в своєму клятому ліжку, чекаю, поки хтось прийде й витягне мене. Зрозуміло? Як гадаєте, це може дійти до вас?

Я важко ковтнула.

– Я не збиралася лагодити ту, де ви з Алісією. Я не настільки дурна… Я просто подумала, що через якийсь час ви…

– О Боже, – відвернувшись од мене, проказав він їдко. – Позбавте мене психотерапії. Просто йдіть і читайте ваші журнальчики чи що там ще ви робите, коли не заварюєте чай.

Мої щоки палали. Я спостерігала, як він, маневруючи, в’їжджає у вузький коридор, і викрикнула, перш ніж подумала, що роблю:

– Не конче поводитись як віслюк.

Слова пролунали в застиглому повітрі. Інвалідний візок зупинився. По довгій паузі Вілл дав задній хід і спроквола повернувсь до мене обличчям, тримаючи руку на маленькому джойстику.

– Що?

Я дивилась на нього, моє серце калатало.

– Ви кепсько повелися зі своїми друзями. Гаразд. Можливо, вони це заслужили. Однак я день при дні щосили стараюся зробити все, що можу. Тому була б дуже вдячна, якби ви не псували мені життя, як це робите іншим.

Очі Вілла трохи розширилися. По якімсь часі він знову заговорив:

– А якщо я скажу вам, що не хочу вас тут бачити?

– Ви мене не наймали. Я працюю у вашої матері. І, поки вона не скаже мені, що я тут не потрібна, я залишаюся. Не тому, що я надто турбуюся про вас чи мені до вподоби ця дурна робота або я хочу так чи інак змінити ваше життя, а тому, що мені потрібні гроші. Зрозуміло? Мені справді потрібні гроші.

Вираз обличчя Вілла Трейнора не надто змінився, та, схоже, я побачила в його очах подив, неначе він не звик, що з ним не погоджуються.

«Чорт, – подумала я, коли усвідомила, що зробила. – Цього разу я справді все зіпсувала».

Проте Вілл просто дивився на мене. Я не відверталася. Тоді він ледь помітно зітхнув, наче збирався сказати щось неприємне.

– Відверто, – мовив він і розвернув візок. – Просто покладіть фотографії в нижню шухляду, добре? Усі.

І, хуркочучи, він поїхав геть.