Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 1

Кремезний чоловік у кінці бару пітніє. Він понуро звісив голову над своїм подвійним скотчем, але щохвилини підводить очі та озирається на двері позаду. Рясний піт на його обличчі виблискує у вогнях злітної смуги. Чується довгий уривчастий видих, наче він зітхає, – і очі знову повертаються до склянки.

– Пробачте…

Я перестаю дивитися на склянки, які натираю, та кидаю на нього погляд.

– Можна мені ще один?

Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе і що може стати тільки гірше. Але він уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин – згідно з правилами закладу, я не маю причин йому відмовити. Я підходжу, беру його склянку й підношу до розливального пристрою. Він киває на пляшку:

– Подвійний. – І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.

– Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.

Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина»[1] в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на ніч – за десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена – останній затримали на сорок хвилин.

Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічого – я не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю»,[2] я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються п’яним сміхом.

– Це моя онука, їй п’ять днів, – каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.

– Дуже мила, – усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.

– Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?

– Ми пиячимо за народження дитини, – розсміялися вони. – Може, вип’єте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на п’ять хвилин. Ми ніколи не доп’ємо цієї пляшки.

– Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.

Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.

– Вам ніколи не хочеться? – Низенька жінка повернулася по шарф.

– Вибачте?

– Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літак – і вж-ж-ж! Я б так і зробила. – Вона знову засміялася. – Кожного дня, чорт забирай.

Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.

Навколо мене крамниці зачиняються на ніч – чується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони»,[3] що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.

– Доброго вечора, люба.

– Доброго, Вайолет.

– Не варто тобі бути тут так пізно – треба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.

Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.

– Та ще й не дуже пізно. – Моя відповідь також однакова щоразу.

Вдоволена, вона продовжує свій шлях.

Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.

– Гей, є тут хто?

Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.

Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчя – бліде як крейда.

– Що, вже мій рейс?

– Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.

Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі – наче два ґудзики – сповнені переляку.

– Я не можу. – Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. – Не можу я сісти в той літак.

Я чекаю.

– Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. – Він трусить головою. – Не те що боюся – мене це жахає.

Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.

– А що за нова робота?

Він кліпає очима:

– Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».

– Звучить дуже відповідально, – зауважую я. – У вас є… гальма.

– Я довго чекав на цю можливість. – Він важко глитнув. – Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.

Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля – радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.

– Дякую, – чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. – Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?

– Десь по чотири рази на день.

Його очі-ґудзики розширюються.

– Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, – пояснюю я.

Він кліпає очима.

– Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.

Його шия посунулась назад у комірці.

– Правда?

– Жоден.

– Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?

Я знизую плечима.

– Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. – Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. – У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.

– Ну… мабуть, правда ваша. – Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. – Так що, по чотири на день?

– Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.

Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.

– Там наче ваш рейс оголошують.

– Ви вважаєте, що все буде гаразд?

– З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя – та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?

– Поїздки на автобусі, – повторює він.

– Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.

– Це точно. – Одна його брова злітає вгору. – На дорогах стільки ідіотів.

Я киваю.

Він поправляє краватку.

– Це серйозна робота.

– Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.

– Може, й так… Дякую вам, міс…?

– Луїза, – кажу.

– Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. – Він уважно дивиться на мене. – Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?

– Сер, там оголошують ваш рейс, – відповідаю я й відчиняю для нього двері.

Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.

– Так, звісно… ну, я піду.

– Щасти вам із гальмами!

За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.

О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу – і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.

На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків – вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри – вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге – ні.

«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам’ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я… ну… мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер…»

У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, – зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках – у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.

Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок – декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило – можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього – невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?

Ті рослини вже давно посохли й померли – я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння лондонської темряви в мене під ногами. Навкруги мільйони людей живуть, дихають, їдять, сваряться. Мільйони життів, з якими я не маю анічогісінько спільного. Дивний різновид спокою.

Виблискують натрієві лампи, звуки міста здіймаються в повітря. Ревуть двигуни, грюкають двері. За кілька миль на південь чути жорстке лопотіння ґвинтів поліційного гелікоптера, промінь світла з якого пробиває темряву, розшукуючи якогось лиходія в місцевому парку. Десь далеко виє сирена. Тут завжди чути сирену.

«Ви швидко перетворите це місце на справжню домівку», – казав агент. Я майже розсміялася. Це місто таке ж чуже для мене, як і завжди. Зараз для мене будь-яке місто чуже.

Я трохи вагаюсь, а потім стаю на парапет, розвівши руки, наче якийсь п’яний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другої та йду біля самого краю. Волосинки на руках піднімаються через прохолодний вітерець. Коли мені було найважче, я іноді наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тут – стою тут, жива, – просто на краю! Я роблю, як ти казав!»

Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівок – нескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і п’ятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: п’яниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.

Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду.[4] Надворі свариться пара. Усюди по місту шпиталь збирає уламки хворих, травмованих і тих, хто так-сяк пережив іще один день. А тут, угорі, лише повітря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямує з Гітров до Пекіна. А ще незліченні пасажири – такі, як містер Любитель Скотчу, – що подорожують назустріч новому.

– Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? – питаю я в темряви. І ось воно, закипає – неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. – Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!

Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.

– Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… – Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. – Чорти б тебе взяли, Вілле… – шепочу я. – Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…

Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, – і з темряви чую голос:

– Вам не варто там стояти, мабуть…

Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу – на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету – і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома – у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик – може, мій.

Хрускіт.

Усе поглинає темрява.