Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 8

Я не стала казати татові, що ми приїдемо. Я взагалі не могла придумати, як казати такі речі. Ми припаркувалися коло нашого будинку, і я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батьків відрізняється від того, де мешкала вона.

Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обід, Лілі вирішила купити квітів. Я була запропонувала купили гвоздики на заправці, та вона розлютилася – хоч навіть і не знала людину, якій хотіла купити квіти. Мені довелося везти її в супермаркет на іншому кінці міста, де вона обрала величезний букет фрезій, півоній та жовтцю. Заплатила за нього, звісно ж, я.

– Посидь тут хвилинку, – сказала я, вилазячи з машини. – Я їх попереджу, перш ніж ти зайдеш.

– Але…

– Просто роби, як я кажу. Їм потрібно трохи часу підготуватися.

Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у двері. Чути було, як у вітальні працює телевізор. Я уявила, як на дивані сидить дідусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала ті місяці, що я не приїздила сюди, бо думала, що мені тут більше не раді. Згадала, як забороняла собі згадувати цю стежку, мамині обійми, що пахнуть кондиціонером для білизни, і татів сміх.

Тато відчинив двері, і його брови злетіли вгору від подиву.

– Лу! Ми на тебе не чекали! Чи чекали!.. – Він ступив іще крок та обійняв мене.

Як же добре знов бути в родині!

– Привіт, тату.

Він чекав на порозі, притримуючи двері однією рукою. З коридору пахло смаженим курчам.

– Ти, може, зайдеш, чи влаштуємо пікнік у дверях?

– Я спершу маю щось сказати.

– Ти втратила роботу.

– Ні, я не втра…

– Ти зробила ще одне татуювання?

– Звідки ти знаєш про татуювання?

– Та я ж твій батько. Я знаю все, що ви тут разом із сестрою витворяєте з трьох років. – Він нахилився ближче до мене. – Твоя мати ніколи б мені не дозволила нічого набити.

– Ні, тату, я не зробила татуювання. – Я глибоко вдихнула. – Я… у мене дочка Вілла.

Тато закляк. За його спиною з’явилась мама у фартуху.

– Лу! – Вона побачила обличчя батька. – Що? Що таке?

– Вона каже, що в неї дочка Вілла.

– Що Вілла? – пискнула мама.

Тато весь побілів, намацав за спиною батарею та сперся на неї.

– Що? – Я розхвилювалася. – Що таке?

– Ти… ти ж не кажеш, що ти… ти виносила… ти…

Я ляснула рукою по обличчю.

– Та вона в машині. Їй шістнадцять років.

– О, дякувати Богові! Джозі, дякувати Богові! Вони… чого тільки не роблять зараз… ох… – Він заспокоївся. – Так що, дочка Вілла? Ти не казала, що в нього…

– Я й не знала. Ніхто не знав.

Мама визирала з-за татового плеча, роздивляючись машину, де Лілі намагалася вдавати, ніби не знає, про що тут іде мова.

– Ну то гукай її, – сказала мама, тримаючись за шию. – У нас тут чимале курча – на всіх вистачить, якщо я додам ще кілька картоплин. – Вона труснула головою. – Дочка Вілла. Господи, Лу. Ти, мабуть, ніколи не перестанеш нас дивувати.

Вона помахала рукою Лілі, а та непевно помахала у відповідь.

– Заходь, сонечко!

Тато підвів руку, вітаючись, і тихенько пробурмотів мені:

– А містер Трейнор знає?

– Ще ні.

Тато потер собі десь на грудях.

– Це все, що ти хочеш сказати?

– Наприклад?

– Ну не знаю. Може, є ще щось? Крім того, що ти стрибаєш із дахів та приводиш додому давно загублених дітей. Може, ти збираєшся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану?

– Обіцяю нічого цього не робити. Поки що принаймні.

– Ну, дякувати Богові. Котра там уже година? Думаю, мені час чогось випити.

– Лілі, а де ти вчишся?

– У Шропширі, у маленькому пансіоні. Про нього мало хто чув – там майже самі лише багаті ідіоти та далекі родичі короля Молдови.

Ми всі зібралися в тісне коло за обіднім столом. І всі шестеро сподівалися, що нікому раптом не знадобиться в туалет, бо тоді б довелося всім уставати й відсувати стіл на шість дюймів у бік дивана.

– О, пансіон? Буфети, нічні вечірки та всяке таке? Це точно весело.

– Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескінченні «Снікерси» у багатьох дівчат почалися проблеми з травленням.

– Мати Лілі живе в Сент-Джонс-Вуд, – сказала я. – Лілі мешкає в мене – поки не познайомиться з іншою лінією своєї родини.

– Трейнори живуть тут уже багато поколінь, – сказала мама.

– Правда? Ви з ними знайомі?

Мама завмерла.

– Ну, не те щоб дуже…

– А який у них будинок?

Мамине обличчя скам’яніло.

– Про таке краще питати в Лу – це вона провела там… багато часу.

Лілі чекала.

Тато втрутився:

– Я працюю з містером Трейнором – він зараз завідує власністю.

– Дідусь! – раптом вигукнув мій дідусь та засміявся.

Лілі глянула на нього, а потім знову на мене. Я усміхнулася, хоча мені й досі ставало недобре, коли я чула ім’я містера Трейнора.

– Саме так, тату, – сказала мама. – Він буде Лілі дідусем – просто як ти. Хто хоче ще картоплі?

– Дідусь, – повторила Лілі, явно задоволена цим.

– Ми… ми зателефонуємо їм і скажемо, – пояснила я. – А якщо хочеш, то дорогою назад можемо проїхати повз їхній будинок, і ти його побачиш.

Моя сестра весь цей час сиділа мовчки. Лілі посадили поруч із Томом – може, для того щоб він трохи краще поводився. Хоча ще був ризик того, що він знову почне свої розмови про паразитів. Тріна уважно стежина за Лілі. Вона поставилася до цього з більшою підозрою, ніж мої батьки, – мама з татом просто приймали все, що я їм казала. Вона затягла мене нагору, поки тато показував Лілі сад, і поставила мені всі ті запитання, що вже давно бились у мене в голові, як пташка в клітці: «Ти й справді думаєш, що вона та, за кого себе видає? Чого вона хоче? І, нарешті, з якого дідька її рідна мати погодилася відправити її до тебе?»

– Як довго вона в тебе житиме? – пошепки спитала вона за столом, поки тато розповідав Лілі, як працювати з зеленим дубом.

– Ми про це не говорили.

У Тріни стало таке обличчя, що вона могла нічого й не казати: я ідіотка, і її це взагалі не дивує.

– Вона двічі в мене ночувала, Трін. І вона ще така мала.

– Я про це й кажу. Ти взагалі знаєш, що робити з дітьми?

– Ну, дитиною її назвати складно.

– Та вона гірше ніж дитина. Підлітки – це дошкільнята з гормонами. Вони вже достатньо дорослі, щоб хотіти робити дурниці, але розуму в них ще немає. Вона може вляпатись у цілу купу проблем. Я повірити не можу, що ти в це вплуталася.

Я передала їй підливку.

«Привіт, Лу! Яка ж ти молодець, що не втратила роботу в такі важкі часи! Я щаслива, що ти змогла одужати після того жахливого нещасного випадку. І я дуже рада тебе бачити».

Вона передала мені сіль і тихенько пробурмотіла:

– Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися – як і з…

– З чим?

– Зі своєю депресією.

– У мене немає депресії, – зашипіла я. – Я не в депресії, Тріно. І заради Бога, я не кидалася з того даху!

– Ти сама не своя вже давно – відтоді, як усе те з Віллом сталося.

– Та що ж мені зробити, щоб ти мені повірила? У мене є робота. Я ходжу на фізіотерапію, щоб привести в норму стегно. І я ходжу в групу підтримки, щоб привести в норму мізки. Тобі не здається, що в мене все нормально? – Мене вже слухали всі присутні. – До речі, ось що: Лілі там була. І вона бачила, як я впала. І це вона викликала мені швидку.

Уся моя родина витріщилася на мене.

– Це правда. Вона все бачила. Я не стрибала. Лілі, скажи моїй сестрі. Ти ж там була тоді, правда? Я ж вам казала, що чула жіночий голос. Я не божевільна. Вона все бачила. Я просто посковзнулася. Скажи, Лілі.

Лілі підвела очі від тарілки, пережовуючи їжу. Відтоді, як ми сіли за стіл, вона не переставала їсти.

– Ага. Вона абсолютно точно не намагалася покінчити з собою.

Мама з татом обмінялися поглядами, і мама непомітно перехрестилася та всміхнулася. Моя сестра підняла брови – найбільше вибачення, на яке я могла сподіватися. На мить я відчула радість.

– Ага. Вона просто кричала в небо. – Лілі ткнула вгору виделкою. – І була дуже-дуже сумною.

Запала коротка тиша.

– Ну, – почав батько. – Це… це…

– Це добре, – закінчила мама.

– Курча надзвичайно смачне. Можна мені ще шматочок? – попросила Лілі.