Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 3

Озираючись назад, я бачу, що перші дев’ять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижа – навіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, – тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових кур’єрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.

У перші місяці з мене наче зняли шкіру – я відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.

«Що ти про це думаєш, Кларк?»

«А я ж казав, що тобі сподобається!»

«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»

Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: м’яка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені бракувало його голосу, його різкуватого сміху – він так рідко сміявся. Я сумувала за тим, як повільно опускалися його повіки, коли він засинав. Моя мати – а вона й досі була проти того, що я стала частиною цього всього, – сказала, що любить мене, але ніяк не може примиритися, що ця нова Луїза – та сама дівчинка, яку вона ростила. Я втратила родину, втратила коханого – і так обірвалися всі ниточки, які пов’язували мене з тією людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невідомий Всесвіт, без жодного якоря.

Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»;[7] американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювала – і переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.

Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязними – а може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це місто – хай би яке привабливе воно було – справляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.

Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомства – я не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомості – та й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, – фонтан Треві або канал в Амстердамі – стають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греції – усе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижа – по суті, мені більше не було куди повертатися.

Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про кар’єру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, – його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, – але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.

Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сіті[8] – я обрала це місце, бо згадала, як Вілл щось казав про бар на розі вулиць неподалік. Мені ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб її меблювати. За шість тижнів після мого повернення до Англії мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на ім’я Філ, якого не планувала ніколи більше бачити, і стала чекати, коли ж нарешті почну жити.

Минуло дев’ять місяців. Досі чекаю.

Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все боліло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в ліжку та дрімати під дією екстрапотужних знеболювальних. Я втішала себе тим, що найважливішим було дати своєму тілу одужати. Дивно, але повернення в батьківський дім стало для мене тим, що треба: тут я нарешті змогла спати більш як чотири години поспіль; приміщення були достатньо малі, щоб я могла ходити, тримаючись за стіни. Мама годувала мене, дідусь складав компанію. Тріна повернулась у коледж, а з нею і Том. Удень я багато дивилася телевізор, дивуючись нескінченній рекламі кредитних компаній, підйомників для інвалідів та інтересу до дрібних відомих осіб (я нікого з них не знала, бо мене майже рік не було в країні). Я жила наче в крихітному коконі – але в ньому в кутку копирсався величезний слон.

У розмовах ми не зачіпали тем, які могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь відому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?» – і мама з татом вдячно підхоплювали тему, зауважуючи, що вона повія, чи має гарну зачіску, чи ні те ні се. Ми говорили про «Торги на горищі» («А мені завжди було цікаво дізнатися, скільки б дали за те вікторіанське кашпо твоєї матері – потворна річ») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такій ванні й собаку не мила!»). Я не думала ні про що, крім їжі та простих клопотів: одягатися, чистити зуби, виконувати крихітні мамині доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, свої брудні речі – я закину їх зі своїми кольоровими»).

Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:

– Так що, твоя Лу вдома?

– Вдома, – нехарактерно коротко відповідала мама.

Я помітила, що стала уникати кімнат, з яких видно замок, – але все одно знала, що він там. І в ньому живуть люди, які дихають пам’яттю про Вілла. Іноді мені ставало цікаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижі, мені передали листа від місіс Трейнор, у якому вона офіційно дякувала мені за все, що я зробила для її сина. «Я знаю, Ви зробили все, що могли», – писала вона. Більше я про них нічого не знала. Уся їхня родина стала для мене примарними залишками часів, які я не мала сил згадувати. Нашу вулицю накривало тінню від замку на декілька годин щодня, і для мене присутність Трейнорів стала ніби якимсь докором.

За два тижні після мого приїзду я помітила, що тато з мамою перестали ходити на місцеві зустрічі.

– Сьогодні ж вівторок? – запитала я на третій тиждень, коли ми сиділи за вечерею. – Хіба ви не мали б уже піти?

Вони глянули одне на одного.

– А, ну… ні. Нам і тут непогано, – сказав тато, жуючи свою свинину.

– Та я можу й сама побути, нічого страшного, – кажу. – Мені вже набагато краще. Я абсолютно не проти подивитися телевізор. – Потай від інших я давно хотіла просто посидіти без чийогось нагляду. Відтоді, як я приїхала, мене жодного разу не полишали саму більш як на півгодини. – Правда. Ідіть і розважтеся трохи. Я в нормі.

– Ми… ми просто не хочемо туди більше ходити, – сказала мама, роздивляючись картоплину, яку різала.

– Люди… різне говорять. Про те, що сталося. – Тато смикнув плечима. – Так що скінчилося тим, що нам простіше не ходити туди.

На цілих шість хвилин запала тиша.

Були й більш конкретні нагадування про моє минуле життя. Нагадування, одягнені в штани для бігу в обтяжку з тканини з особливими вологовідвідними властивостями.

Коли четвертий ранок поспіль Патрік пробіг повз наш будинок, я здогадалася, що це не випадково. Першого дня, почувши його голос, я прошкутильгала до вікна та глянула крізь завіси. Онде він, унизу, розтягує сухожилля, розмовляючи з якоюсь блондинкою. Волосся в неї зібране у хвостик, сама одягнена в лайкру гарно дібраних відтінків – одяг сидить на ній так щільно, що неважко побачити, чим саме вона снідала. Вони були як двоє олімпійців, що пропустили змагання з бобслею.

Я відступила трохи від вікна, щоб він не побачив мене, якщо раптом гляне вгору. За мить вони попрямували далі – рівні спини, пружні ноги. Просто пара блискучих бірюзових поні, запряжених у карету.

Два дні по тому я саме вдягалася, коли знов їх почула. Патрік щось голосно розповідав про вуглеводне навантаження, а його дівчина підозріло глянула на дім – наче її саму дивувало, що вони вже вдруге зупиняються на одному й тому самому місці.

На третій день, коли вони прибігли, я була у вітальні з дідусем.

– Треба потренувати прискорення, – голосно запропонував Патрік. – Давай біжи до третього стовпа, а я засікатиму час! Інтервал – дві хвилин! Марш!

Дідусь промовисто закотив очі.

– Він що, робить таке щодня відтоді, як я приїхала?

Очі дідуся закотилися чи не в потилицю.

Я крізь штори дивилася, як Патрік стоїть, уважно вдивляючись у таймер, – у найкращій позі просто перед моїм вікном. На ньому чорна флісова кофта на блискавці та добре дібрані лайкрові шорти. Я стояла в декількох футах від нього, з іншого боку штори, – дивилась і тихо дивувалася тому, як цей чоловік міг бути тим, кого я довго, як я думала, кохала.

– Давай, давай! – кричав він, підвівши погляд від таймера.

Дівчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад.

– Сорок дві і тридцять вісім! – оголосив він схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. – Думаю, ти могла б іще на півсекунди краще.

– Це для тебе шоу. – До кімнати ввійшла мама з двома кухлями.

– Та я здогадалася.

– У супермаркеті я бачила його матір – вона спитала, чи повернулася ти, і я їй сказала. І не дивися так на мене – я не змогла б їй збрехати. А в отієї, – вона кивнула в бік вікна, – цицьки несправжні. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобі, на них можна дві чашки чаю поставити. – Вона зупинилася біля мене. – Знаєш, вони заручені.

Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокійно.

– Ну… вони наче добре підходять одне одному.

Мама ще трохи постояла коло вікна, дивлячись на Патріка.

– Він непоганий хлопець, Лу. Просто… просто ти змінилася. – Вона дала мені кухоль і відвернулася.

Нарешті одного ранку, коли він закінчував віджимання на тротуарі коло мого дому, я відчинила двері й вийшла на вулицю. Спершись на ґанок, я склала руки на грудях і почала пильно дивитися на нього, аж доки він підвів на мене погляд.

– Не варто тут надовго зупинятися – сусідський собака ретельно оберігає цю частину тротуару.

– Лу! – вигукнув він так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ґанку мого власного будинку, де він бував гостем декілька разів на тиждень протягом семи років. – Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий світ!

Його наречена, що віджималася поруч, підвела очі та швидко знов їх опустила. Її сідниці напружилися ще більше – хоча, може, це мені здалося. Вгору – вниз, вгору – вниз. Усе її тіло шалено підскакувало. Я навіть почала хвилюватися за її груди.

Він схопився на ноги.

– Це Керолайн, моя наречена. – Він уважно на мене подивився, очікуючи реакції. – Ми готуємося до наступної «Залізної людини».[9] Уже удвох брали участь.

– Це… так романтично, – зауважила я.

– Ну, ми з Керолайн вважаємо, що приємно робити щось разом.

– Я бачу, – кажу. – І у вас обох бірюзові лайкрові костюми!

– Ну, це наш командний колір.

Запала коротка тиша.

– Вперед, командо! – Я скинула в повітря кулак.

Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивок – мінімум увічливості в такій ситуації.

– А ти схудла, – сказав він.

– Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчином – непогана дієта.

– Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. – Він співчутливо схилив голову.

– Новини швидко ширяться.

– У будь-якому разі, добре, що ти в нормі. – Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці. – Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити…

А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.

– Ну що ж, вітаю з весіллям.

Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.

– Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. – Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.

– Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля – це ж недешево.

Вони обоє глянули на мене.

– А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?

Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.

Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.

– Я не маю ніякого стосунку до цього.

– О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.

Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.

– Виродок, – сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. – Виродок. – І захихотів.

Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.

– То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?

Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжу – вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузір’я з блискучих наліпок Томаса – їх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.

– Ще ні.

– Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.

– Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.

– Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.

– Я знаю.

– Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.

– Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.

– Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в барі – щоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.

– І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.

– Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтів – це з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!

– Не твоє діло.

– Я склала список агентів з нерухомості в тому районі – вони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжах – може, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.

– Тріно, ти мене втомлюєш.

– А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.

Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.

– Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?

Я перевернулась на бік і скривилася від болю.

– Знаю. А може, ні.

– І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угода – і ти не можеш порушити своє слово.

– Ну все, досить. Цю розмову закінчено.

– Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у п’ятницю! – Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.

Вона роз’єдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.

«У вас була угода».

Була. І дивися, що тепер вийшло.

Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібна – з нею я почувалася так, наче мені вже під дев’яносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в парк – на цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і з’їдає їх дорогою додому.

Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замку – щоб «змінити оточення», – але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік парку – і не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.

Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з одним – перші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.

– Дітичні, – сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. – Дітичні, – повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.

– А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.

Мама казала, що він став смішливим через свої ліки – думаю, це не найгірший побічний ефект. Він і далі сміявся, коли ми стояли в черзі біля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, і думала, чи треба допомогти татові в садку на вихідних, – і тому цілу хвилину не помічала шепіт у себе за спиною.

– Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхівки.

– Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити.

– Дивно, що вона наважилася знову тут з’явитися.

Я заклякла.

– Знаєш, нещасна Джозі Кларк і досі помирає від сорому. Вона щотижня ходить на сповідь – хоча гріха в ній стільки ж, скільки плям на випраній білизні.

Дідусь показував пальцем на пончики й шепотів дівчині за касою:

– Дітичні.

Та всміхнулась і сказала:

– Вісімдесят шість центів.

– У Трейнорів так нічого й не владналося.

– Та це їх просто зламало, еге ж?

– Вісімдесят шість центів, будь ласка.

Мені знадобилося ще декілька секунд, щоб зрозуміти, що касирка дивиться на мене й чекає грошей. Я витягла жменю монет і почала вибирати потрібні, але пальці не слухалися.

– Думаєш, Джозі лишила б її саму доглядати діда?

– Ти ж не маєш на увазі, що…

– Ну, хто його знає… Вона один раз це зробила. Врешті-решт…

Мої щоки горіли червоним. Монетки посипалися на стійку. Дідусь повторював «дітичні, дітичні» здивованій дівчині, яка ніяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав:

– Ходімо, дідусю. Нам уже час.

– Дітичні, – спробував він знову пожартувати.

– Добре, – м’яко відповіла дівчина.

– Будь ласка, ходімо. – Мені було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнію. Вони, мабуть, і далі мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвін, що я майже нічого не чула.

– Бувайте, – сказав він.

– До побачення, – відповіла дівчина.

– Добра, – зауважив дідусь, коли ми вийшли на вулицю. А потім глянув на мене: – А чого ти плачеш?

Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.

Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з пам’яті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє ім’я буде пов’язане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підстави – і я нічого не можу з цим вдіяти.

Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, – у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.

Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.

Я заховала під шапочку все, що лишилося від мого темного волосся, одягла темні окуляри та пішла в бібліотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило від концентрації.

Прямуючи до архіву місцевих газет, я пройшла повз групу малюків, що співали пісні в дитячому кутку, потім повз кількох мовчазних любителів генеалогії, які намагалися довести, що мають зв’язок із королем Річардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула підшивку десь посередині й побачила статтю:

ТУТЕШНІЙ МЕШКАНЕЦЬ СКІНЧИВ СВОЄ ЖИТТЯ У ШВЕЙЦАРСЬКІЙ КЛІНІЦІ

Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи».

35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас» – неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.

Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.

Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.

Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».

А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.

Смерть містера Трейнора обірвала його успішну кар’єру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою…

Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосами – навколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce[10] обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям…».

Я нічого не зробила. Минуло вже півтора року – а я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні тому – і тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності, – але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.

Я знов глянула на стос газет переді мною.

На першій шпальті останнього номера була стаття:

СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ

Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.

«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».

Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку – і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.

– Що тут робиться?

Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.

– Маркер, що не стирається, – пояснила мама. – Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.

– Перестань нарешті малювати на всьому! – кричала Тріна. – Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.

– Та я ж робив тобі штани-тиждень!

– Мені не треба штани з днями тижня! – волала вона. – Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!

– Не свари його, Тріно, – втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. – Могло б бути й гірше.

Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.

– Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!

Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.

– Що таке? Що такого я сказав?

– Бернарде…

– Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.

– Господи… – Мама затулила обличчя рукою.

Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.

– Давай, – шипіла вона. – Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…

– Що? – насупив брови батько. – Що таке?

Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець – той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.

– А що такого? – долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. – Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!

Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.

– Господи…

– Бернарде, не згадуй Бога всує.

– Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі![11] Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?

– Ми змиємо, тату, – сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.

– Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?

Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.

– Не відтирається, Джозі. Не відтирається!

Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.

– Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.

Тріна пішла по ноутбук.

– Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач…

– Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! – заревів тато.

Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.

Я боком намагалася пройти повз них.

Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мене – наче до цього й не бачила.

– Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?

Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.

– Нормально.

Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.

– Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.

– Так. Чудові новини.

– Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.

– Та не переймайся, – сказала я. – Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.

Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.

– Ну, зрозуміло, – нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. – Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови…