Читать книгу Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен - Страница 4

Я сів у крісло, до горла підступила нудота. Хвилин через п’ять їй на зміну прийшов страх. Видовище безкровного обличчя на підлозі, що дивилося в нікуди, було для мене понад силу, і я змусив себе стягнути зі столу скатертину і накрити тіло вбитого. Після цього я, хитаючись, прошкандибав до буфета, відшукав пляшку бренді і зробив кілька великих ковтків.

Мені й раніше не раз траплялося бачити, як люди вмирають насильницькою смертю – та що там, я й сам убив кількох чоловік під час війни з матабеле15,– але з такою холоднокровною розправою, та ще й у моєму житлі, зіткнувся вперше. Незабаром, однак, мені так-сяк удалося опанувати себе. Я подивився на годинник: була пів на одинадцяту.

Тут мені спало на думку, що вбивця міг усе ще перебувати десь поруч, і я обережно, кімната за кімнатою, оглянув квартиру. Ніде нікого, ні сліду сторонньої присутності, але я все-таки щільно зачинив усі вікна і накинув ланцюжок на вхідні двері. До цього часу, потроху приходячи до тями, я віднайшов здатність зв’язно міркувати. Мені знадобилося близько години, щоб обміркувати все як слід, без зайвого поспіху, оскільки – за умови, що вбивці не заманеться повернутися,– у моєму розпорядженні була вся майбутня ніч до шостої ранку.

Я міцно влип – це ясно, як божий день. Останні сумніви в правдивості слів Скаддера розсіялися. Доказ лежав на підлозі, накритий скатертиною. Люди, які знали, що він знає те, про що він мені розповів, вистежили його і змусили замовкнути, скориставшись найбезвідмовнішим способом. Це так; але ж він прожив у мене чотири дні, і його вороги напевне вирішать, що він посвятив і мене у свої справи. Отже, на черзі у них я. Це могло статися цієї ночі або наступного дня, або ще через день, але моя доля в будь-якому разі вирішена. Тут, несподівано для самого себе, я подумав про іншу можливість. Що, коли я просто зараз вийду на вулицю і покличу поліцію, або ляжу спати і дозволю Паддоку знайти тіло і самому викликати поліцію вранці? Що саме я маю розповісти поліції про Скаддера? Я вже збрехав про нього Паддоку, і тепер моє становище мало геть двозначний вигляд. Якби я надумав розповісти все, про що дізнався від Скаддера, мене просто підняли б на сміх. Можна поставити тисячу до одного, що саме мене звинуватять у його вбивстві – і непрямих доказів для того, аби відправити мене на шибеницю, цілком достатньо. В Англії я майже нікого не знав; у мене не було жодного по-справжньому близького знайомого, який міг би за мене поручитися. Можливо, ті, хто вбив Скаддера, саме на це й розраховували. У них вистачило б розуму на будь-яку капость, і англійська в’язниця – анітрохи не гірший спосіб позбутися мене до п’ятнадцятого червня, ніж лезо між п’ятим і шостим ребром.

Крім того, навіть якщо б я розповів усе дочиста і мені якимось дивом повірили, я просто підіграв би ворогу. Каролідес залишився б удома – а саме цього вони й домагалися. Так чи інакше, але вигляд мертвого обличчя Скаддера змусив мене остаточно увірувати в його правдивість. Він пішов, але довірив мені свою таємницю, і тепер мені доведеться продовжити його справу.

Можливо, це здасться вам безглуздим – адже мені самому загрожувала смертельна небезпека,– але тієї хвилини я дивився на речі саме так. Я такий же як усі, нітрохи не хоробріший за інших, але мені нестерпно бачити, як гине хороша людина. І цей кинджал не поставив би крапку в кінці життя Скаддера, якби і я грав у ту ж саму гру й опинився на його місці.

Усі ці роздуми зайняли в мене близько двох годин, після чого я, нарешті, прийняв рішення. Я мушу зникнути і зачаїтися до кінця другого тижня червня, а потім знайти спосіб зв’язатися з людьми з уряду і передати їм те, що повідомив мені Скаддер. Тепер я щиро шкодував, що він не розповів мені більше, а ще про те, що так неуважно слухав ту дещицю, яка була мені розказана. Я не знав нічого, крім кількох фактів. І сильно ризикував, оскільки навіть якби я успішно подолав усі небезпеки і протримався до п’ятнадцятого, моїй розповіді, швидше за все, просто ніхто не повірив би. Але вибору в мене не було – залишалося піти на ризик у надії, що станеться якась надзвичайна подія, яка підтвердить мої слова в очах влади.

Отже, протягом наступних трьох тижнів моїм головним заняттям мала стати постійна зміна місць. На календарі було двадцять четверте травня – отже, я мав переховуватися цілих двадцять днів, перш ніж удатися до спроб вийти на зв’язок з представниками влади. Мене розшукуватимуть відразу дві сторони: вороги Скаддера, які поставили собі за мету знищити мене, і поліція, яка вважає мене вбивцею.

Погоня обіцяла бути запаморочливою, і ця перспектива, як не дивно, мене підбадьорила. Я так довго нудьгував, що був радий будь-якому діяльному заняттю. Сидячи на самоті з трупом Скаддера і чекаючи своєї долі, я був нічим не кращий за розчавленого хробака. Але якщо відтепер безпека моєї шкури залежить тільки від моєї кмітливості, я буду радий її проявити.

Відразу ж за цим мені спало на думку, що Скаддер міг мати при собі якісь записи або документи, здатні пролити хоч якесь світло на його вбивство. Я стягнув з трупа скатертину й обшукав його кишені, уже не відчуваючи колишнього судомного страху при вигляді мертвого тіла. Для людини, яка загинула насильницькою смертю, лице Скаддера мало напрочуд спокійний вигляд. Нагрудна кишеня була порожня; у жилеті знайшлися лише кілька монет і сигарний мундштук. Із кишень штанів я виловив складаний ніж і дрібні срібні монетки, з бічної кишені піджака – старий портсигар крокодилячої шкіри. Ані сліду чорного записника, у якому він при мені робив свої нотатки. Безсумнівно, убивця забрав його із собою.

Але тут, піднявши голову, я побачив, що з письмового столу висунуто кілька шухляд. Скаддер, найакуратніший зі смертних, ніколи не залишив би їх у такому вигляді. Мабуть, там щось шукали – можливо, той самий записник.

Я обійшов квартиру і тільки тепер виявив, що перерито все: книги, висувні шухляди, буфети, коробки, навіть кишені костюмів у моїй шафі і сервант у вітальні. Нотатки безслідно зникли. Швидше за все, вороги знайшли їх, але не на тілі Скаддера, а деінде.

Після цього я дістав атлас, аби поглянути на велику карту Британських островів. Мені здалося найрозумнішим сховатися в якій-небудь безлюдній місцевості, де я міг би використовувати свої навички життя в африканській савані, тому що в місті я в будь-якому разі відчував би себе як щур у пастці. Для цієї мети найкраще підходила Шотландія: усі мої предки були родом звідти, і сам я легко міг зійти за пересічного шотландця. Перед тим мені спало на думку видати себе за німецького туриста, оскільки мій батько мав ділових партнерів у Німеччині, завдяки чому я з дитинства досить вільно розмовляв німецькою – не кажучи вже про три роки, проведені на мідних копальнях у німецькому Дамараленді16. Але потім я вирішив, що подоба шотландця викличе менше підозр і буде менше пов’язана з обставинами мого минулого, можливо, відомими поліції. Як місце своєї тимчасової еміграції я вибрав Галловей. Це була найближча, якщо рухатись на північ, область шотландських пустищ – і, судячи з карти, явно не дуже густонаселена.

Довідник Бредшоу17 повідомив мене, що шотландський потяг відходить із вокзалу Сент-Панкрас у десять хвилин по сьомій ранку; отже, ближче до вечора я міг зійти на будь-якій станції у Галловеї. Непогано, але зараз набагато важливіше дістатися самого вокзалу: я не мав сумніву, що «друзі» Скаддера стежитимуть за кожним моїм кроком. Це завдання змусило мене поламати голову, але незабаром я відчув щось на кшталт осяяння, після чого ліг і проспав дві неспокійні години.

Прокинувшись о четвертій ранку, я відчинив віконниці у спальні. Небеса сяяли ніжним світлом чудового літнього ранку, горобці тільки-тільки почали свій галас. Усе те, про що я болісно роздумував дві години тому, здалося мені вкрай безглуздим, і я відчув себе жалюгідним переляканим дурнем. А що як пустити все на самоплив, сподіваючись, що британська поліція зрештою розбереться в моїй справі? І все-таки, ще раз подумки оцінивши своє становище, я не зміг відкинути висновки, до яких дійшов уночі, тому, скріпивши серце, вирішив дотримуватися прийнятого плану. Не те щоб я чогось злякався – просто не схильний був шукати нових неприємностей. Якщо ви розумієте, про що я.

Я відшукав у своєму гардеробі зношений твідовий костюм, пару міцно підкованих добротних черевиків і простору фланелеву сорочку. У порожні кишені я порозсовував запасну сорочку, полотняну кепку, кілька носових хусточок і зубну щітку. За два дні до цього я зняв зі свого банківського рахунку пристойну суму – на випадок, якщо би Скаддеру знадобилися гроші,– і сховав п’ятдесят соверенів у поясі, привезеному мною з Родезії. Більше мені нічого не було потрібно. Потім я прийняв ванну і підстриг вуса, залишивши під носом лише коротку щетинку.

На черзі був наступний крок. Паддок завжди з’являвся рівно о пів на восьму і відчиняв двері своїм ключем. Але близько шести сорока, як я знав з колишнього досвіду, з’являвся молочник, трясучи бідонами, і залишав пляшку з молоком у мене на порозі. Іноді я зустрічав цього молочника, виходячи з дому на ранкову прогулянку. Це був молодий чоловік приблизно мого зросту з рідкими вусиками, який завше тягав на собі білий формений халат. Ось на цього юнака я й поставив усе, що в мене було – включно з власним життям.

Я увійшов до темної курильні, куди крізь замкнені віконниці якраз почали проникати перші ранкові промені. Там я нашвидку проковтнув порцію віскі із содовою і кілька галет, що завалялися в буфеті. На годиннику було за кілька хвилин шоста. Потім я поклав у кишеню люльку і наповнив кисет тютюном з великої бляшанки, що стояла на столику біля каміна.

Але щойно я запустив руку в тютюн, мої пальці намацали щось тверде, і я витягнув на світ божий чорний записник Скаддера!

Це здалося мені добрим знаком. Я підняв скатертину, що вкривала тіло, і здивувався виразу спокійної гідності на мертвому обличчі.

– Прощавай, друже,– сказав я.– Я постараюся зробити для тебе все, що зможу. Побажай мені щастя, де б ти не був тепер.

Після цього я заходився крокувати туди-сюди по передпокою, очікуючи на молочника. Це було гірше за все: мені нестерпно хотілося якомога скоріше забратися з проклятої квартири. Годинник показав шосту тридцять, потім шосту сорок, але молочник усе не йшов. З усіх днів, рівною мірою придатних для того, щоб запізнитися, цей бовдур чомусь вибрав сьогоднішній.

О шостій сорок шість на сходовій площадці почувся гуркіт бідонів. Я відчинив парадні двері й побачив просто перед собою мого молодця: він якраз наповнював мою пляшку, насвистуючи крізь зуби. Побачивши мене, молочник злегка здригнувся від несподіванки.

– Прошу вас, зайдіть на хвилину,– сказав я.– Я хочу з вами про дещо поговорити.

Я завів його до вітальні.

– Гадаю, ви, як і я, трохи гравець,– сказав я,– і хочу попросити вас про невелику послугу. Позичте мені ваші кашкет і халат на найближчі десять хвилин, і я дам вам цей соверен.

При вигляді золота його очі широко розкрилися, а рот розтягнувся в посмішці до вух.

– Шо за гра? – запитав він.

– Парі,– відповів я.– Немає часу пояснювати, але щоб його виграти, наступні десять хвилин я мушу стати молочником. Усе, що від вас вимагається,– побути тут, поки я не повернуся. Ви злегка запізнитеся, але скаржитися ніхто не стане, а монета буде ваша.

– Згода! – радісно вигукнув він.– Я не з тих, хто псує гру. Хапайте дрантя, хазяїне!

Я натягнув його синій кашкет і білий халат, підхопив бідони, зачинив двері і, насвистуючи, спустився вниз. Портьє внизу велів мені заткнутися – схоже, моє маскування виявилося досить удалим.

Спочатку я подумав, що на вулиці нікого немає. Потім я помітив поліцейського, що маячив за сто ярдів від мене, і самотнього зіваку, який неспішно прогулювався на протилежному боці. Щось змусило мене підвести очі та поглянути на будинок навпроти: там, у вікні другого поверху, я помітив чиєсь обличчя. Проходячи під вікном, зівака подивився вгору, і мені здалося, що він обмінявся з людиною у вікні умовним знаком.

Я перетнув вулицю, весело посвистуючи і наслідуючи розв’язну ходу молочника, потім увійшов у перший-ліпший провулок, що огинає будівельний майданчик. У провулку було безлюдно, і я спустив бідони в щілину між дошками огорожі будівельного майданчика, а слідом відправив кашкет і халат. Не встиг я натягнути полотняну кепку, як із-за рогу з’явився листоноша. Я побажав йому доброго ранку; він відповів мені тим же. Цієї миті годинник на церкві в сусідньому кварталі пробив сьому.

Не можна було гаяти ні секунди. Діставшись Юстон-Роуд18, я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п’ять хвилин по сьомій. Купувати квиток не було часу – не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду. Носильник повідомив мені номер платформи; вибігши на неї, я виявив, що потяг уже рушив. Двоє перонних контролерів перегородили мені шлях, але я ухилився від них і скочив на підніжку останнього вагона.

Три хвилини по тому, коли ми з гуркотом проносилися через північний тунель, мене вже допитував роздратований провідник. Він виписав мені квиток до Ньютон-Стюарта19 – першого-ліпшого міста, яке спало мені на думку,– і випровадив із купе першого класу, де я встиг улаштуватися, у вагон для курців третього класу, де моїми сусідами виявилися моряк і огрядна пані з малюком на руках. Провідник пішов, невдоволено буркочучи під ніс, а я витер піт з чола і, старанно напираючи на шотландську вимову, повідомив своїх супутників, що ловити потяги – ще та морока. Я вже увійшов у свою роль.

– Ну й нахабний тип цей провідник, а! – обурилася пані.– З такими тілько й можна по-нашому. Причепивсь до дитя, чом без квитка, а їй тілько в серпні рік. А ще забороняв, щоб цей жельтмен плювавсь!..

Моряк похмуро кивнув, і я почав нове життя в атмосфері непокори владі. А заразом нагадав собі, що за якийсь тиждень перед тим уважав цей світ нудним.