Читать книгу Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен - Страница 5

Подорож на північ проходила в чарівній обстановці. Стояла чудова травнева погода, біля кожної огорожі цвів глід, і я врешті-решт запитав себе: чому, ще будучи вільною людиною, я стирчав у Лондоні й жодного разу не насолодився цими воістину райськими заміськими красотами? Я не ризикнув показатися у вагоні-ресторані, але в Лідсі придбав кошик із усякою їжею і розділив частування з товстухою. Крім того, я купив ранкові газети з новинами про дебютантів майбутнього дербі і початок крикетного сезону, а також із дописом на кілька абзаців, який сповіщав про те, що балканський конфлікт остаточно вщухає і британська ескадра повертається в Кіль.

Покінчивши з газетами, я дістав чорний записник Скаддера і заходився його вивчати. Майже весь він був заповнений короткими записами, які в основному складалися з цифр. Лише де-не-де зустрічалися імена або географічні назви, написані друкованими літерами. Так, мені весь час потрапляли на очі слова «Хофгаард», «Люневіль», «Авокадо». Особливо часто траплялося слово «Павія».

Тепер я остаточно переконався в тому, що Скаддер нічого не робив без причини, і цифрові записи в книжці, швидше за все, являли собою якийсь шифр. Такі речі завжди мене цікавили – я встиг попрацювати з військовими шифрами, коли служив офіцером розвідки біля затоки Делагоа20 під час бурської війни. Я добре знаюся на шахових задачах і різноманітних головоломках і завжди вважав себе непоганим дешифрувальником. Текст у записнику нагадував шифр того типу, у якому кожній букві алфавіту відповідає певний набір цифр, але будь-яка кмітлива людина знайшла би ключ до такого шифру за годину-дві, а Скаддер навряд чи задовольнився б настільки елементарним кодом. Я зосередився на словах, написаних друкованими літерами, оскільки хороший цифровий шифр можна отримати саме за допомогою ключового слова, яке задає послідовність літер.

Я просидів над шифром кілька годин, але жодне зі слів так і не підійшло як ключ. Після цього я заснув і прокинувся в Дамфрісі – якраз учасно, аби встигнути вискочити з вагона і пересісти на поштово-пасажирський потяг, який прямував до Галловея. На платформі стояв чоловік, чия зовнішність мені не сподобалася, але на мене він навіть не глянув. Випадково побачивши своє відображення в шибці, я зрозумів, що в цьому не було нічого дивного. Смагляве обличчя, старий твідовий костюм і сутула спина надавали мені вид справжнього фермера-горця – одного з тих, що гучними натовпами заполонили вагони третього класу.

Я подорожував у товаристві п’яти-шести подібних, в атмосфері дешевого тютюну і глиняних люльок. Вони поверталися зі щотижневої ярмарки і завзято розводилися про ціни. Я вислухав докладні розповіді про те, як пройшло ягніння на Керні і Дуці і в десятку інших місць із такими ж загадковими назвами. Добра половина фермерів устигла пообідати і була добряче напідпитку, тому на мене ніхто не звертав уваги. Ми з гуркотом уповзли у край лісистих гірських долин, які незабаром змінилися просторими вересовими пустищами, покрапаними дрібними озерцями. Удалині, на півночі, замайоріли блакитнуваті обриси гірських хребтів.

До п’ятої вечора вагон спорожнів, і я, як і сподівався, залишився сам. Я вийшов на наступній станції з невиразним найменуванням, що стирчала просто посеред болотистого низькодолу. Вона нагадала мені один із крихітних, забутих Богом полустанків у Карру21. Дідок – начальник станції, який до того копирсався у своєму городі, закинув заступ на плече, неспішно пройшов до потяга, прийняв поштову бандероль і повернувся до своєї картоплі. Хлопчик років із десяти отримав на пам’ять мій квиток, і я опинився на білій від пилу дорозі, що петляла через буре пустище.

Стояв прекрасний весняний вечір; кожен пагорб чітко, немов огранений аметист, виділявся на тлі неба. Повітря було напоєне землистим запахом боліт, але звідусіль віяло свіжістю, як посеред відкритого океану, і це найнесподіванішим чином уплинуло на мій настрій. Я відчув себе по-справжньому безтурботним. Я ніби знову став хлопчиськом, що вештається по полях під час весняних канікул, а не тридцятисемирічним чоловіком, якого розшукує поліція. Я заново пережив почуття, яке відчував, вирушаючи в далеку путь холодним ранком у високому вельді. Можете мені не вірити, але я крокував дорогою, насвистуючи. Я не мав у голові ніякого плану – хотілося просто йти і йти по цій благословенній горбистій рівнині, вдихаючи її cправжній запах, і кожна миля, що залишилася за спиною, дедалі більше примиряла мене із самим собою.

Я вирізав тростину з придорожньої ліщини і незабаром звернув з дороги на бічну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленій долині. Я вирішив, що надійно відірвався від переслідувачів і хоча б цей вечір можу провести собі на втіху. Уже кілька годин у мене в роті не було ані крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду з’явилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку біля водоспаду. Смуглолиця жінка, яка стояла біля дверей, привітала мене з доброзичливою сором’язливістю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нічліг, вона сказала, що з радістю надасть мені «ліжко на горищі», і відразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яєчнею з шинкою, пшеничними перепічками і жирним солодким молоком.

Незадовго до настання темряви з пагорбів повернувся її чоловік – худий велетень, що за один крок покривав відстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило ніяких питань, оскільки було, як усі мешканці малолюдних місць, бездоганно тактовним, але я помітив, що вони приймають мене за якогось мандрівного торговця, і постарався переконати їх у цьому. Я цілу годину розводився про ціни на худобу, у яких мій господар мало що розумів, а сам дізнався від нього багато цікавого про ринки в Галловеї, зберігши ці відомості в пам’яті – про всяк випадок. До десятої вечора я вже куняв у кріслі, і «ліжко на горищі» прийняло втомленого чоловіка, який знову розплющив очі тільки о п’ятій ранку, коли крихітне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.

Гостинні хазяї відмовилися від будь-якої платні, і вже о шостій ранку я, добре поснідавши, знову попрямував на південь. Я мав намір повернутися до залізничної лінії однією-двома станціями раніше від того місця, де я зійшов з потяга, і рушити назад за власними слідами. З моєї точки зору, це було цілком розумно, оскільки поліція, природно, мала припустити, що я постійно віддаляюся від Лондона, тримаючи курс на який-небудь західний порт. Часу в мене було достатньо: поліція напевно витратила кілька годин, аби встановити особу підозрюваного, і ще кілька годин на те, щоб отримати опис зовнішності чоловіка, який похапцем сів на потяг у Сент-Панкрасі.

Стояла та ж сама світла і радісна весняна погода, і я, як не намагався, так і не зміг змусити себе відчути тягар турбот і тривог. Мало того: у мене вже кілька місяців не було так легко на душі, як зараз. Вирішивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух назвав Кернсмор-оф-Фліт. Усюди лунали крики кроншнепів і сивок, зайнятих виттям гнізд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегів річок і струмків світлими точками виднілися ягнята. Апатія, що володіла мною в останні місяці, швидко щезала, і я крокував бадьоро, як чотирирічний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, які змінилися лощиною з невеликою річкою, і тут – далеко попереду, на відстані милі – я побачив над заростями вересу дим паровоза.

Порівнявшись зі станцією, я переконався, що вона ідеально підходить для моїх цілей. Навколо височіли вересові пагорби, що залишали місце тільки для однієї головної колії, залу очікування, каси, котеджу станційного начальника і мініатюрного дворика, обсадженого аґрусом і турецькою гвоздикою. Доріг, що ведуть до цього місця, ніде не було видно, а загальне відчуття занедбаності посилювали хвилі невеликого гірського озера, що плескалися об сірий гранітний берег за півмилі від станції. Я почекав у заростях, поки на горизонті не з’явився димок потяга, що прямував на схід. Після цього я підійшов до крихітної каси і купив квиток до Дамфріса.

Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака – косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою. Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.

У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен – але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.

Більше в газеті нічого не було – ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище – туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

– Ось що буває з непитущими! – зауважив він з гіркотою.

Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

– Так, я стійкий тверезник,– огризнувся він.– Як зав’язав на Мартінів день22, так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей23. Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

– І ось що я за це отримав,– простогнав він.– Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

– У чому ж причина? – запитав я.

– У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді – цілий день потроху. А тепер маєш – мабуть, і за два тижні не окли…– Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.

Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.

Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів. Усі вони дивилися в мій бік. Я не зміг би зчинити більший шарварок, навіть якби покинув вагон у супроводі духового оркестру.

На щастя, їхню увагу відволік п’яний пастух. Він і його собака, прив’язаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув – я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.

Я стояв посеред великого напівкруглого простору пустища, розсіченого брунастою річкою, що зображувала радіус, і обмеженого довгою дугою високих північних пагорбів. Навколо не було жодної людської істоти; тишу порушував тільки плескіт річкової води і нескінченний писк куликів. І тут, як не дивно, я вперше відчув той жах, який відчуває загнана жертва. При цьому думав я не про поліцію, а про тих людей, яким було відомо, що я знаю таємницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирішив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслідуватимуть мене з проникливістю і пильністю, недоступними британському закону, і щойно їхні ікла зімкнуться у мене на горлі, пощади не буде.

Я озирнувся, але в навколишньому пейзажі нічого не змінилося. Сонце блищало на рейках удалині і на мокрих каменях біля річки, і в усьому світі не було більш мирної картини. І все-таки я кинувся бігти. Я біг, по коліно грузнучи в болотній багнюці, аж поки піт не почав сліпити мені очі. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчої гори, піднявся по ньому і сів, важко дихаючи, на кам’яному гребені високо над водами брунастої річки.

Із цієї панівної висоти відкривалося як на долоні все пустище аж до залізничної лінії і далі на південь, де вереск поступався місцем зеленим лукам. У мене відмінний зір, але на всьому просторі рівнини я не помітив жодних ознак людської присутності. Після цього я глянув на схід і побачив там, за ланцюгом горбів, зовсім інший ландшафт: пласкі зелені долини з хвойними гаями і блідими хмарками пилу, що видавали наявність шосейних доріг. Нарешті, я подивився у синє травневе небо – і побачив там те, від чого моє серце прискорено забилося.

Далеко на півдні в небеса видирався самотній аероплан. Я відразу зрозумів – та ще й так, немов хтось офіційно повідомив мене про це,– що цей аероплан розшукує мене, і належить він аж ніяк не поліції. Протягом години або двох я спостерігав за ним зі свого вересового укриття. Аероплан пролетів над вершинами пагорбів і став описувати кола над долиною, якою я зовсім недавно пробирався до пагорба. Потім, немов розчарувавшись, він знову набрав висоту і полетів назад на південь.

Мені не сподобалося це повітряне шпигунство, і я почав розчаровуватися у місцевості, яку вважав надійним притулком. Ці вересові пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я терміново потребував іншого пристанища. Я вже з більшою прихильністю поглядав на пейзаж по той бік хребта – там зеленіли гаї і подекуди виднілися кам’яні будинки.