Читать книгу Три заручники - Джон Бакен - Страница 3

Пригадую, того вечора, перетинаючи Млиновий луг, я відчував себе цілком щасливим й упокореним. Був один із тих весняних днів, коли здається, що зараз не середина березня, а, скоріше, травень, і лише прохолодний перламутровий серпанок на заході нагадує про те, що із зимою ще не зовсім покінчено. Тепло прийшло на диво рано: уже встиг зацвісти терен, а під кущами зажовтіли примули. Куріпки утворили пари, граки добудовували гнізда, над луками носилися зграї дроздів-горобинників, що поверталися на північ. На болотистому березі річечки я нарахував з півдюжини бекасів, а на зарослій папороттю лісовій галявині помітив вальдшнепа. У мене навіть з’явилася надія, що цього року птахи знову влаштуються в наших краях, як бувало раніше. Тішить, коли спостерігаєш, як природа знову оживає, і знаєш, що цей клаптик англійської землі належить мені і тільки мені, а всі ці дикі створіння – в якомусь сенсі співмешканці, які живуть у моєму скромному будинку.

Інакше кажучи, я перебував у доброму гуморі, бо знайшов те, про що давно мріяв. Одразу після закінчення війни я купив садибу Фоссе – як весільний подарунок для Мері, і ми прожили в ній два з половиною роки. Моєму синові Пітеру Джону йшов п’ятнадцятий місяць, він ріс тямущим малюком, здоровим, як лоша-стрибунець, і кумедним, як щеня тер’єра. Навіть прискіпливий погляд Мері не помічав у ньому жодних ознак нездоров’я.

Проте, садиба вимагала постійної уваги і чималих зусиль, оскільки за роки війни повністю занепала. Треба було прорідити дерева, полагодити хвіртки та огорожі, замінити дренажні труби, відновити підйомники на колодязях, заготовити корми для худоби, та й поля в кінці садиби заново окультивувати. Утім, усе найскладніше й найбільш трудомістке вже було зроблено, і, обводячи поглядом луки біля річки і ледь помітні за ліском фронтони садиби, що колись була зведена ченцями поблизького монастиря, я відчував, що врешті-решт кинув якір у затишній гавані.

На столі в бібліотеці на мене чекав стос листів, але я до них не доторкнувся, бо не відчував ані крихти бажання спілкуватися із зовнішнім світом. Поки я приймав ванну, Мері крізь двері спальні викладала новини: Пітер Джон вередує через черговий зубик, який тільки-но прорізався, нова корова шортгорнської породи чомусь дає все менше молока, до старого Джорджа Веддона повернулася онука, яка наймалася на службу, з’явилася нова порода качок, а в підстриженому кущі біля озера звив гніздо дрізд-омелюх1.

Пусті балачки, скажете ви, але мені вони були куди цікавіші, ніж події в Росії або сутички племен у передгір’ях Гіндукушу. Щиро кажучи, я до того занурився в хатні справи, що майже перестав зазирати в газети. Найчастіше номер «Таймс» так і залишався нерозгорнутим, оскільки Мері цікавили лише некрологи й оголошення про весілля, а вони друкувалися на останніх шпальтах.

Але в цілому не скажеш, що я став читати менше. Вечорами я нерідко занурювався в історію нашого графства, намагаючись більше дізнатися про наших попередників на цих землях. Мене тішила думка, що я живу в місці, яке залишалося населеним протягом цілої тисячі років. Років триста тому в цих краях раз у раз відбувалися жорстокі сутички між «кавалерами» і «круглоголовими»2, і з часом я став справжнім знавцем цих мікроскопічних битв. Утім, крім місцевих баталій, жодної зацікавленості військовими справами у мене не залишилося.

Одного разу, спускаючись у хол, ми зупинилися прямісінько посеред довгого сходового прольоту й одночасно подивились у вікно, за яким виднілися клаптик газону, частина озера і прогалина в лісі, за якою зеленіло лугове роздолля. Мері стиснула мою руку і промовила:

– Яка чарівна тутешня природа! Діку, ти коли-небудь думав, що ми оселимося в такому благословенному місці? Як же нам пощастило!

Зненацька її обличчя змінилося – таке з нею іноді траплялося, і Мері раптом стала глибоко серйозною. Я відчув, як здригнулася її рука.

– Усе це якось надміру добре. Ми надто любимо це місце,– прошепотіла вона.– Але так не може тривати довго. Іноді мені стає моторошно…

– Нісенітниця! – розсміявся я.– Що може статися? І взагалі: не розумію, як можна боятися щастя?

Зрозуміло, я знав, що насправді Мері нічого не боїться.

Вона засміялася у відповідь:

– І все одно: у мене те, що греки називали «ейдос». Ти, старий дикуне, звичайно, й гадки не маєш, що це означає. А це ось що: ти відчуваєш, що йти по життю треба смиренно й обережно, майже навшпиньки, аби тільки не прогнівити богинь долі. Хотіла б я знати, як це робиться.

Спроби йти навшпиньки закінчилися тим, що на останній сходинці Мері спотикнулася, і наш статечний рух сходами закінчився невеликим, але зовсім не урочистим вовтузінням. Ми ледь не збили з ніг доктора Ґрінслейда.

Педдок – нині він служив у нас дворецьким – саме допомагав доктору позбутися пальто, і за виразом обличчя поважного медика я зрозумів, що на сьогодні його робота закінчена, і він має намір пообідати разом із нами.

Мабуть, варто сказати кілька слів про Тома Ґрінслейда – з усіх тутешніх знайомих з ним я зійшовся особливо близько. Високий і худорлявий, злегка зсутулений, він був рудоволосий, а очі його мали той зеленувато-блакитний колір, який нерідко супроводжує волосся подібного відтінку. Судячи з кольору обличчя і випнутих вилиць, ви могли б вирішити, що він шотландець, але насправді Ґрінслейд народився в Девонширі, тобто на південному заході Англії. Утім, він стільки подорожував світом, відвідав таку безліч екзотичних місць, що майже забув про край, де минуло його дитинство.

Мене теж чимало хитало по світу, але порівняно з Ґрінслейдом це майже ніщо. Почав він із посади суднового лікаря на китобійному судні. Потім брав участь у війні з бурами, після чого став суддею в Південно-Африканській республіці, у містечку Ліденбург. Незабаром це заняття йому набридло, і він повіявся до Уганди, де досконало вивчив тропічні хвороби, водночас мало не відправив себе до праотців, експериментуючи зі щепленнями. Потім його закинуло до Південної Америки, де наш док набув у Вальпараїсо нічогеньку таку собі практику, але незабаром чкурнув до Малайських Штатів3, де непогано заробив на каучуковій лихоманці. Після цього він протягом трьох років подорожував Центральною Азією: досліджував Північну Монголію з якимось хлопцем на прізвище Дакетт і полював на нові види квіткових рослин у Китайському Тибеті, оскільки був пристрасним ботаніком-аматором.

Додому Ґрінслейд повернувся влітку 1914 року, плануючи зайнятися деякими дослідженнями в лабораторії, але почалася війна, і він вирушив до Франції як офіцер медичної служби в складі добровольчого батальйону. Зрозуміло, він не уникнув поранення, провів деякий час у шпиталях, після чого поїхав до Месопотамії, де і перебував до Різдва 1918 року, займаючись своєю справою, але при цьому примудряючись раз у раз потрапляти в найрізноманітніші пригоди. Зокрема, він побував у Баку разом із Денстервілем4 і навіть дістався до Ташкента, де більшовики два тижні протримали його в лазні, переобладнаній у в’язницю. Під час війни він перехворів усіма відомими хворобами, бо скрізь підставляв голову під обух, але ніщо не змогло знищити його залізного здоров’я. Він не раз говорив мені, що серце, легені й артеріальний тиск у нього, як у двадцятирічного юнака, хоча на той час йому вже перевалило за сорок.

Однак після закінчення війни док Ґрінслейд таки заспокоївся і забажав безтурботного життя. Тому й купив практику в найусамітненішому зеленому куточку Англії. Пояснював він цей учинок так само, як і ті, хто за часів бурхливого Середньовіччя йшли в монастир: він шукав тиші і спокою, аби подбати про власну душу. Тишу він знайшов, але спокій – навряд чи, бо я ніколи ще не бачив, щоб сільський лікар віддавався своїй справі з таким завзяттям. Він відвідував пацієнтів тричі на день, і часом удосвіта вже поспішав до якоїсь циганки, щоб прийняти пологи. Ось якою людиною він був, крім того, що в медичних колах його вважали першокласним фахівцем у своїй галузі. І незважаючи на невпинні турботи, док примудрявся стежити за всіма новітніми досягненнями медицини. Утім, лікарська справа була лише частиною його незліченних захоплень та інтересів. Я ще ніколи не зустрічав людину з такою невтоленною жагою цікавості до всього на світі.

Жив Том Ґрінслейд на фермі, розташованій милі за чотири від нас. Там він займав дві кімнати, ущент набиті книгами. Уважаю, його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів. Удень безперервно, а нерідко й чималу частину вечора і ночі, він об’їжджав пацієнтів на своєму маленькому прогулянковому автомобілі, і все ж, навідуючись до нас після двох дюжин візитів, він незмінно залишався бадьорим і сповненим енергії, ніби тільки-но підвівся з ліжка, добре виспавшись. Із ним можна було розмовляти на будь-які теми – птахи, тварини, рослини, книжкові новинки, політика, релігія,– тільки не про нього самого. Кращого співрозмовника годі було уявити: крім гостроти розуму і начитаності у нього була просто чудова вдача, чисте золото. Якби не він, я б у цій глушині напевно пустив би коріння і відростив пагінці, бо маю вроджену схильність до здерев’яніння. Мері схвалювала нашу дружбу, а Пітер Джон його просто обожнював.

Того вечора у дока був відмінний настрій, і вряди-годи він торкнувся свого минулого. Мова зайшла про людей, з якими йому хотілося б побачитися знову: про ірландця з іспанською кров’ю, власника маєтку на півночі Аргентини, який наймав чередниками диких горців і щонеділі влаштовував між ними кулачні бої, після чого виходив сам на сам із переможцем і неодмінно відправляв його в нокаут; про шотландця, негоціанта з Ханькоу, який подався в буддисти, став ченцем і читав молитви китайською і санскритом із виразним акцентом уродженця Глазго; але перш за все – про одного малайського пірата, який, за словами дока, був справжнім святим Франциском в поводженні з тваринами, але сутим Нероном зі своїми родичами-людьми.

Потім розмова зайшла про Центральну Азію, і Ґрінслейд зауважив, що коли знову залишить Англію, то неодмінно вирушить у ці краї, адже саме туди стікається найстрашніший непотріб з усього світу. На його думку, кінець кінцем саме там мало статися щось дуже незвичне.

«Лише подумайте! – врешті-решт вигукнув він.– У містах із такими дивовижно казковими назвами і неймовірним минулим, як Бухара або Самарканд, владу захопили якісь жалюгідні банди комуністів! Так не може тривати вічно. Одного чудового дня вир історії породить нового Чингісхана або Тимура. В Європі панує справжній розгардіяш, але Азія – це первісний хаос».

Після обіду ми сіли біля каміна в бібліотеці, яку я обробив на манер бібліотеки сера Волтера Булліванта в Кеннеті, як заприсягся собі сім років тому. Взагалі-то я розраховував перетворити її на своє персональне гніздечко, де міг би спокійно писати, читати і курити, але Мері не дозволила. У неї нагорі була своя симпатична вітальня, обшита дерев’яними панелями, але вона рідко туди заглядала. І хоч я, бувало, проганяв її, вона завжди поверталася, як польова куріпка повертається до гнізда.

Ось і зараз вона сіла з іншого боку мого письмового столу. Щодо порядку, я дотримуюся поглядів старого мисливця, але з Мері неможливо боротися. Тому моє робоче місце зазвичай захаращено її листами й рукоділлям, іграшки та розмальовки Пітера Джона по вінця заповнюють шафу, де я тримаю свої альбоми з рибальськими мушками, а сам Пітер Джон щоранку влаштовує собі будиночок під перевернутим стільцем на камінному килимку.

Вечір видався прохолодний, тому сидіти біля вогню було приємно, дрова зі старого грушевого дерева наповнювали бібліотеку чудовим ароматом. Док узяв детектив, який я впівока читав, і недбало глянув на обкладинку.

– Я можу читати практично все,– докірливо промовив він,– але мене все одно вражає, що ти, Діку, витрачаєш час на такі дурниці. Ці книжечки занадто примітивні. Ти і сам здатний скласти щось дотепніше.

– Хто завгодно, тільки не я! Це до біса захоплююче, і я просто не розумію, як людям до снаги так писати.

– Немає нічого простішого. Автор пише розповідь індуктивно, а читач слідкує за перебігом його думок дедуктивно. Розумієш, про що я кажу?

– Ні,– чесно зізнався я.

– Дивись. Припустимо, я хочу написати роман, який буде мати успіх у не надто вибагливої публіки. Тоді я почну з того, що підберу декілька фактів або речей, ніяк між собою, на перший погляд, не пов’язаних.

– Наприклад?

– Та все що завгодно…– Подумавши секунду, він продовжив: – Наприклад, сліпа стара за прядкою на заході Північного нагір’я5, якийсь сарай на норвезькому саетері6 й антикварна крамничка в Північному Лондоні, яку тримає правовірний єврей із фарбованою бородою. Досить далекі речі, чи не так? А потім треба вигадати зв’язок між ними – це не так уже й складно, якщо у тебе є уява,– і вплести всю цю трійцю в розповідь. Читач, який на початку навіть не підозрює про їхній зв’язок, буде здивований і заінтригований, і, якщо історія якісно скроєна, врешті-решт отримає від неї задоволення. Його захопить винахідливість автора, оскільки він не знає, що цей автор спершу вигадав рішення, а потім уже підігнав під нього умову задачі.

– Більш-менш зрозуміло,– посміхнувся я.– Але ти, Томе, позбавив мене почуття провини, яке я постійно відчував, читаючи подібну літературу. Відтепер у мене немає причин захоплюватися розумом творців детективів.

– І ще одне заперечення проти книг такого роду: їм постійно бракує вигадки, точніше, вони не враховують, як до біса заплутане сучасне життя. Це б згодилося років двадцять тому, коли більшість людей у Європі міркували і поводилися більш-менш логічно, але тепер усе змінилося. Діку, ти коли-небудь звертав увагу на те, скільки відвертого божевілля посіяла у світі війна?

Мері, яка сиділа з рукоділлям під лампою, підвела голову і неголосно розсміялася.

Обличчя Ґрінслейда залишилося серйозним.

– У цьому будинку я можу говорити про такі речі відверто, тому що ви обидва – чи не єдині цілком розважливі люди, яких я знаю. Як лікаря мене це приголомшує. Я практично не зустрічаю людей, в яких за останні сім років не утворився б той чи інший звих у голові. Для більшості цей звих має позитивне значення: вони швидше виходять зі звичної колії і постійно готові до змін. Але в деяких це межує з безумством, наступний крок за яким – злочин. Порадьте, коли ваша така ласка, як писати сучасний детектив, дотримуючись правил, що існували чверть століття тому? Сьогодні нічого не можна приймати на віру, і герою – звичайно ж, досвідченому й проникливому детективові,– просто немає на чому базувати свої висновки.

Я заперечив, що зловісній війні останнім часом стали приписувати навіть те, що в дитинстві вчили вважати первородним гріхом.

– Ох, Томе, я ж не ставлю під сумнів твій кальвінізм. Первородний гріх нікуди не подівся, але цивілізація для того і потрібна, щоб заховати його в трюм і задраїти всі люки. А зараз він підводить голову, наче нічого не сталося. Але справа не тільки в гріху. Відбувається розхитування механізмів людського мислення, загальне розгвинчування гайок. І як не дивно, що б там не казали про неврози воєнного часу, люди, які брали безпосередню участь у бойових діях, страждають від них менше, ніж усі інші. Гірше з тими, хто тікав від війни. Це добре видно на прикладі Ірландії. Наразі будь-який лікар має бути трохи психологом. Як я вже говорив, нічого не можна приймати на віру, і якщо тобі потрібні справжні детективи, а не дитячі теревені, доведеться винаходити щось нове. Раджу спробувати, Діку.

– Ні, дзуськи, мені більше до смаку чіткі факти.

– Але, чорт забирай, друже, факти давно перестали бути чіткими. Я б міг вам розповісти…– Він осікся, і я вже вирішив, що зараз почую якусь цікаву історію, але док, вочевидь, передумав.– Візьми, наприклад, увесь цей шарварок навколо психоаналізу. У цій ідеї немає нічого нового, але люди вперто панькаються з нею, виставляючи себе при цьому повними бовдурами. Жахливо, коли наукова істина виявляється в руках недоумкуватих. Однак підсвідомість існує, це факт. Так само, як беззаперечне існування легенів, серця і судин.

– Особисто я не вірю, що в Діка є якась там підсвідомість,– глузливо ввернула Мері.

– Є, зрозуміло. Але люди, що живуть таким життям, як ви, підтримують у своїй душі порядок і дисципліну – вони, як то кажуть, постійно напоготові,– і підсвідомість рідко отримує можливість проявитися. Але готовий закластися: якщо Дік раптом замислиться про свою душу (чого він ніколи не робить), то виявить там чимало дивного… Узяти, приміром, мене…

Ґрінслейд повернувся так, що я побачив його прозорі очі та гострі вилиці, підкреслені відблисками полум’я в каміні, і продовжив:

– Ми з тобою, Діку, більш-менш однієї породи, але я вже давно зрозумів, що маю надзвичайно цікаві якості. У мене відмінна пам’ять і добре розвинена спостережливість, але все це ніщо порівняно з моєю підсвідомістю. Ось тобі буденна подія з тих, що трапляються протягом дня. Я бачу і чую приблизно двадцяту частину, а запам’ятовую приблизно соту частину з усього, що відбувається переді мною,– якщо, звичайно, що-небудь дивне якось винятково не зацікавить мене. А тим часом моя підсвідомість бачить, чує і запам’ятовує практично все! Однак я не можу користуватися цією пам’яттю на повну, тому що не знаю, що в ній зберігається, і не вмію її будити за власним бажанням. Лише час від часу відбувається щось, що відкручує краник підсвідомості, і звідти починає текти тоненька цівка. Часом я згадую імена, що, як на мене, ніколи не чув, або дрібні події та деталі, яких ніколи свідомо не помічав. Ви скажете: гра уяви. Але це не уява, оскільки все, що видає на-гора ця прихована пам’ять, цілком відповідає дійсності, я не раз перевіряв. І якби я знайшов спосіб відкручувати цей краник, коли мені це потрібно, я б став страшенно тямущим хлопцем. А разом із тим і найбільшим ученим нашого часу, адже під час досліджень і експериментів усі складнощі полягають в тому, що звичайний мозок спостерігає недостатньо пильно і запам’ятовує результати і нюанси недостатньо точно.

– Гм, цікаво,– зауважив я.– Не стану стверджувати, що ніколи не помічав за собою чогось подібного, але яке це має відношення до того божевілля, що, на твою думку, охоплює світ?

– Усе дуже просто. У звичайної людини перетинка між свідомістю та підсвідомістю завжди залишалася дуже міцною, але зараз, у період загального розгвинчування гайок, вона неабияк заслабла, і два світи почали взаємодіяти. Це схоже на дві посудини з різними рідинами, стінка між якими продірявилась, а рідини почали перемішуватися. Виникає плутанина, а в тих випадках, коли рідини мають відповідні властивості, може навіть статися вибух. Ось чому я стверджую, що психології більшості цивілізованих людей більше не існує в чистому вигляді. На ній залишає свій відбиток щось таке, що піднімається з найбільш первісних глибин.

– Із цим я не сперечаюся,– погодився я.– Наша цивілізація виснажила себе, і особисто я зовсім не проти, щоб в ній було більше варварства. Я хочу, щоб світ став простішим.

– У такому разі, варварства тобі не бачити, як власних вух.– Ґрінслейд перевів погляд на Мері.– Життя в цивілізованому суспільстві набагато простіше за первісне життя. Історія людства – це безперервні спроби ввести чіткі визначення, зрозумілі всім правила мислення, норми поведінки і тверді закони, на підставі яких ми могли б жити. Усі вони – породження свідомості. Підсвідомість – річ первинна, що не підкорюється жодним законам. Її проникнення в повсякденне життя буде мати два дуже важливих наслідки. Ми зіткнемося з ослабленням здатності логічно міркувати – адже саме це зближує людей зі Всевишнім, і напевно втратимо всілякий контроль над собою.

Я підвівся, щоб закурити. Не знаю чому, але мене почав злегка пригнічувати діагноз, визначений доком нашому часу. Утім, навряд чи він говорив про все це серйозно, оскільки відразу, без будь-якого переходу переключився на риболовлю, одне зі своїх численних хобі. У нашій річечці риба на мушку майже не ловилася, але в цьому сезоні я домовився з Арчі Ройленсом з’їздити до сусіднього «оленячого лісу»7. Том Ґрінслейд збирався скласти мені компанію, щоб спробувати половити в тамтешній річці сьомгу. Минулого року на Північному нагір’ї зовсім зникла форель, і ми почали обговорювати ймовірні причини цього явища. Док одразу ж висунув дюжину теорій, і ми забули про людську психологію, занурившись у загадкову психологію риб з родини лососевих.

Після цього Мері нам заспівала, бо я вважаю вечір змарнованим, якщо не почую її співу, а о пів на одинадцяту Ґрінслейд одягнув пальто і церемонно вклонився.

Коли я курив останню люльку, мої думки знову повернулися до розмови з доком. Я знайшов тиху гавань, але як вирують і піняться хвилі у відкритому морі, до чого підступні припливи і відливи!

«Чи, бува, немає чогось ганебного в тому, що я так розкошую в настільки незатишному світі?» – подумав я, але потім вирішив, що немає, я заслужив свій спокій, адже прожив досить неспокійне життя. І все ж таки мені знову згадалися слова Мері про те, що по життю треба йти навшпиньки. Поміркувавши, я вирішив, що моя поведінка цілком задовольняє такій вимозі: я завжди був удячний долі за її прихильність і в жодному разі не збирався спокушати її самовдоволенням.

Уже збираючись піднятися в спальню, я помітив листи на столику в холі, які так і не спромігся переглянути. Переважно квитанції і рекламні проспекти всіляких торговців. Але серед них виявився конверт, підписаний знайомим почерком, і тільки-но він упав мені в око, як серце моє тьохнуло.

Лист був від сера Волтера Булліванта, лорда Артінсвелла. У той час він уже покинув Міністерство закордонних справ, і тепер жив у своєму будинку в Кеннеті. Ми час від часу листувалися, обговорюючи сільське господарство і риболовлю, але мене раптово охопило передчуття, що цього разу мова піде про щось набагато серйозніше. Почекавши секунду-дві, я глибоко зітхнув і розкрив конверт.

Сер Волтер писав:

«Дорогий Діку, постався до цього листа як до попередження. За кілька днів до тебе звернуться з проханням, ні, скоріш, з вимогою зайнятися однією досить клопіткою справою. Я з цим не пов’язаний, але дещо мені відомо. Якщо ти погодишся, це буде означати кінець твого безхмарного життя. Не хочу впливати на твоє рішення в той чи інший бік, лише попереджаю про те, що станеться, щоб ти міг підготуватися і не був захоплений зненацька. Привіт Мері та малюкові.

Завжди твій А.»

І більше ані слова.

Відчуття тривоги відступило, і натомість прийшло роздратування. Чому ці бовдури не залишать мене у спокої?

Піднімаючись сходами, я дав собі слово не звертати ні на дюйм з обраного шляху, які б привабливі пропозиції мені не зробили. Я достатньо послужив державі й іншим людям, а зараз настав час подбати про себе.