Читать книгу Три заручники - Джон Бакен - Страница 4

Для мене немає аромату кращого, ніж запах сільського будинку.

Мері якось сказала, що цей аромат складається із запахів лампового ґноту, собачої шерсті й деревного диму, але у Фоссе, де було електричне освітлення, а в будинку не було собак, це, скоріш, запахи деревного диму, тютюну, старих шпалер і садової свіжості, що проникає крізь відчинені вікна. А якщо зранку до цього букету додавалися пахощі сніданку, що готувався… Бувало, прямуючи до ванної, я навмисно зупинявся на верхньому майданчику сходів і принюхувався, насолоджуючись.

Але того ранку, про який ідеться, цей запах анітрохи мене не тішив, навпаки: він буквально шматував мене, викликаючи видіння порушеного непередбаченими обставинами сільського спокою. Клятий лист – він ні на мить не полишав моєї голови. Ледь ознайомившись із посланням Булліванта, я з обуренням порвав його на шматки, але вранці, ще в халаті (украй здивувавши покоївку), спустився в хол, дістав з кошика для сміття обривки, склав їх і перечитав ще раз від першої до останньої літери. А потім шпурнув у недавно розтоплений камін.

Я залишився твердим у намірі не мати справ ані з автором листа, ані з його планами, але вже не міг повернути відчуття безтурботності, яке раніше огортало мене, як затишний старий плащ. До сніданку я спустився раніше за Мері, і покінчив з ним ще до її появи. Потім я запалив люльку і, як зазвичай, вирушив на ранковий обхід своїх володінь.

Ранок був ясний, свіжий, без інею, і проліски, що розпустилися на березі озера, здалеку здавалися клаптиками літнього неба. Водяні курочки будували гнізда, а в жорсткій торішній траві під завісою соснового гаю вже пробилися перші нарциси. Старий Джордж Веддон прибивав дротяну сітку для захисту від кроликів, насвистуючи крізь останні два зуби, і все навколо, здавалося, наповнене радістю й весняним очікуванням. Та ось біда: я раптом перестав відчувати, що цей світ належить мені. Я немов дивився на чарівну картинку звідкись збоку. Щось увійшло ззовні та порушило вже таку звичну гармонію; і я не втомлювався проклинати Булліванта з його посланням.

Повернувшись до будинку, я з подивом виявив на під’їзній алеї перед фасадом здоровенний чорний «Роллс-Ройс». Педдок зустрів мене в холі і простягнув картку, на якій я прочитав відтиснене в’яззю: «Містер Джуліус Віктор».

Зрозуміло, це ім’я було мені знайоме. Джуліус Віктор – один із найбагатших людей у світі, американський банкір, під час війни керував фінансовими справами Британії. У газетах писали, що нещодавно він прибув до Європи на якусь міжнародну конференцію. До того ж я згадав, як Бленкірон, відверто недолюблюючи єврейський народ, якось при нагоді назвав його «найнеєврейським євреєм із часів апостола Павла».

У бібліотеці на мене чекав гінкий джентльмен – стоячи біля вікна, він неуважно оглядав наші околиці. Тільки-но я увійшов, він озирнувся, і я побачив худорляве обличчя, обрамлене ретельно підстриженою сивою борідкою, і найтривожніші очі з усіх, в які мені коли-небудь доводилося зазирнути. Гість мав винятково охайний і навіть підкреслено елегантний вигляд: костюм на ньому сидів просто дивовижно, чорна краватка зі шпилькою, прикрашеною великою рожевою перлиною, блакитна крохмальна сорочка, блискучі черевики. Але в його погляді було стільки божевілля, що він здавався якимось… скуйовдженим.

– Генерале! – вимовив він, рвучко зробивши крок мені назустріч.

Ми потисли один одному руки, і я жестом запропонував йому сісти.

– З вашого дозволу, без чинів,– сказав я.– Ви вже поснідали?

Він похитав головою.

– Випив чашку кави дорогою. Я ніколи не їм уранці.

– Звідки ви прибули, сер? – запитав я.

– З Лондону.

Від Лондона до нас сімдесят шість миль. Раненько ж йому довелося виїхати! Я глянув на містера Віктора з цікавістю, а він одразу ж підхопився і почав нервово крокувати кімнатою.

– Сере Річард! – нарешті вимовив він тихим приємним голосом, який напевно викликав довіру до себе будь-кого, до кого містер Віктор звертався.– Ви солдат і чимало побачили на своєму віку, тому вибачте мене за прямоту. Моя справа надто термінова, щоб гаяти час на порожні формальності. Від спільних друзів я знаю про вас як про людину виключно талановиту і сміливу. Мені також розповіли, попередивши про нерозголошення, про деякі ваші досягнення… І ось я тут – аби благати вас про допомогу в найвідчайдушнішій ситуації!

Я простягнув йому коробку із сигарами. Він вибрав одну й акуратно закурив.

– Ви напевно чули про мене,– продовжував він.– Я надзвичайно заможна людина, завдяки багатству я маю чималий вплив, тому користуюся довірою в урядових колах. Я беру участь у багатьох найважливіших політичних справах, і без удаваної скромності можу стверджувати: моє слово має більшу вагу, ніж слово деяких прем’єр-міністрів. Я докладаю всіх зусиль, сере Річарде, аби зберегти мир у всьому світі, і, як наслідок, маю чимало ворогів – тих, хто прагне анархії та війни. На мене неодноразово здійснювали замахи, але зараз це несуттєво. Мене непогано охороняють. До того ж я не більший боягуз, ніж інші, і готовий зустрітися зі своєю долею віч-на-віч. Але зараз мене атакували зброєю більш витонченою, і, зізнаюся, перед нею я беззахисний. У мене був син, він помер десять років тому, і тепер у мене залишилася єдина дитина – дочка Адела. Їй дев’ятнадцять, до Європи вона приїхала перед Різдвом, тому що в квітні має відбутися її весілля в Парижі. Два тижні тому вона вирушила на полювання з друзями в Нортгемптоншир, у маєток Рашфорд-корт. Восьмого березня вона пішла пішки в село Рашфорд, щоб відправити телеграму,– і зникла. Востаннє її бачили у двадцять хвилин на дванадцяту, коли вона виходила крізь хвіртку в огорожі маєтку…

Голос фінансиста задрижав.

– Господи милосердний! – вигукнув я, підводячись. Джуліус Віктор відвернувся до вікна, а я тим часом перетнув кімнату і почав ритися в книгах на полицях. Мовчання тривало недовго, і першим його порушив я:

– Ви вважаєте, за цим стоїть утрата пам’яті?

– Ні,– відповів він.– Пам’ять тут ні до чого. У нас є докази, що вона викрадена тими, кого я вважаю своїми ворогами. Її тримають як заручницю.

– Ви впевнені, що вона жива?

Він кивнув, бо голос знову відмовився йому служити.

– Існує доказ, який указує на ретельно продуманий і диявольськи витончений план. Можливо, це помста, але я схиляюся до іншого пояснення: політика. Люди, які захопили Аделу, розраховують у такий спосіб убезпечити себе.

– Що зробив Скотланд-Ярд?

– Вони зробили все, що в людських силах, але морок навколо цієї справи тільки згущується.

– У газетах нічого про це не писали. Хоча я зараз рідко в них заглядаю, але таку подію напевно б не пропустив.

– Обставини не розголошувалися, і журналістам нічого не перепало. Про причини ви дізнаєтеся пізніше.

– Містере Віктор,– промовив я,– я вам щиро співчуваю. У мене, як і у вас, теж одна дитина, і якби щось подібне трапилося з нею, я, скоріш за все, збожеволів би. Але і не став би до кінця падати духом. Упевнений, міс Адела жива, здорова і незабаром повернеться додому, хоча вам, скоріш за все, доведеться заплатити за це нечувану суму. Я майже впевнений, що це справа рук банальних шантажистів.

– О, ні,– майже беззвучно вимовив він.– Це не шантаж, а якби так воно і було, я все одно не став би платити викуп. Повірте, сере Річард, становище було надзвичайно важке. Ідеться про куди більш важливі речі, ніж доля однієї юної дівчини. Я зараз не буду торкатися цього питання: усі подробиці, аж до найдрібніших, дещо пізніше вам повідомить людина, яка зробить це значно краще за мене. Але в заручниках моя дочка, моє єдине дитя, і я прийшов просити вас про допомогу. Тільки ви зможете її знайти!

– Але я зовсім не детектив,– невпевнено сказав я.– Я дійсно щиро співчуваю вам, але не бачу, чим можу допомогти. Якщо Скотланд-Ярд визнав своє безсилля, то у такого дилетанта, як я, напевно нічого не вийде.

– Справа в тому, що ви мислите зовсім інакше, ніж звичайні нишпорки, і, до того ж, вирізняєтеся винятковою мужністю. Я знаю, чим ви займалися раніше, сере Річарде. Повірте – ви моя остання надія.

Я зі стогоном звалився в крісло.

– Навіть не знаю, як пояснити, що всі ваші зусилля марні. Дійсно, під час війни я виконував деякі спеціальні доручення командування, не зовсім звичайні, відверто кажучи. Деякі з них мені пощастило завершити успішно. Але зрозумійте: в той час практично не мало значення, як загинути – від снаряда в окопі або від кулі в підворітті. Я був готовий ризикувати, і всі мої почуття були загострені вкрай. Але з цим покінчено. Зараз у мене зовсім інше ставлення до світу, мій розум і мої реакції, так би мовити, захаращені травою і бур’янами. Я так ґрунтовно укорінився в цьому селі, що перетворився на звичайного необтесаного фермера. Якщо ми вплутаємося в цю гру – а я не стану в неї вплутуватися, чого б мені це не коштувало,– я тільки все зіпсую.

Поки я проголошував цей спіч, містер Віктор напружено вдивлявся в моє обличчя. На мить мені здалося, що він збирається запропонувати мені гроші, і я навіть сподівався на це. Подібна пропозиція перетворила б мене на кремінь, водночас зіпсувавши те приємне враження від цієї людини, що вже склалося у мене. Імовірно, така ж думка промайнула і в його голові, але містеру Віктору не забракло розуму її відкинути.

– Не можу погодитися з жодним словом із вашої самооцінки – я непогано розуміюся на людях. Тому й звертаюся до вас як до християнина і джентльмена: допоможіть знайти моє дитя! Я не буду більше наполягати на своєму проханні, адже я і без того забрав у вас багато часу. Моя лондонська адреса вказана на візитівці. До побачення, сере Річард, і, повірте, я глибоко вдячний вам за теплий прийом.

За кілька хвилин він і його «Роллс-Ройс» поїхали, а я залишився, відчуваючи пригнічення через сором і роздратування. Цілком очевидно, у який спосіб містер Джуліус Віктор сколотив своє багатство: він умів маніпулювати людьми. Якби він продовжував благати і наполягати, це тільки роздратувало б мене, але замість цього він якимось чином зумів перекласти відповідальність за все, що сталося, на мою совість, а разом із тим позбавив спокою мій розум.

Я вирушив на прогулянку, проклинаючи все на світі. Часом мене захльостував нестерпний жаль до цього нещасного батька, але ще більше я злився на свого гостя за те, що він намагався втягнути мене у свої справи. Звичайно, я не буду в цьому брати участь. Просто не зможу. Це свідомо неможливо – у мене немає для цього ані бажання, ані можливостей. Я не професійний рятівник юних леді, з якими ніколи навіть до пуття не стикався.

Людина, торочив я собі, має обмежувати свої обов’язки колом друзів і близьких – за винятком тих випадків, коли його сили потрібні країні. Мені за сорок, у мене дружина і крихітний син, про яких я повинен піклуватися, до того ж, я прийняв тверде рішення відійти від справ і вимагаю поваги до свого вибору.

Але я б збрехав, стверджуючи, що на душі у мене було спокійно. Немов каламутна штормова хвиля із зовнішнього світу обрушилася на мій мирний куточок. Побачивши Мері з Пітером Джоном – вони годували лебедів на березі озерця, я зупинився, щоб пограти із синочком. Робочі удобрювали інжирні деревця біля південної огорожі саду і чекали розпоряджень щодо молодих каштанів у розпліднику; старший пташник гукнув мене біля стайні, щоб з’ясувати, яке застосування знайти свіжій порції фазанових яєць, а конюх попросив мене оглянути бабки у коня Мері,– однак я просто не міг змусити себе з кимось говорити. Я любив ці речі і ці турботи, але на мить немов позолота обсипалася з усього, що мене оточувало. Мені довелося відкласти справи до того моменту, коли я почуватимусь краще.

З важким серцем я повернувся до бібліотеки, але не минуло й двох хвилин, як почувся шелест шин машини, що під’їхала до будинку. Потім у дверях з’явився Педдок, позаду якого маячили кострубата постать і чисто поголене обличчя Магіллврі, що здалося мені вкрай зосередженим.

Либонь, я навіть не простягнув руки. Ми були близькими друзями, але бачити його тієї миті мені хотілося найменше за все.

– От бісів причепа! – мимохіть вирвалося в мене.– Сьогодні зранку ти в мене вже другий відвідувач. І не шкода вам палива!

– Ти отримав листа від лорда Артінсвелла? – без передмов спитав Магіллврі.

– На жаль, так,– сумно кивнув я.

– Тоді ти знаєш, навіщо я приїхав. Але це може почекати до обіду. Діку, будь ласка, поквап слуг. Я голодний, як боривітер.

Мій приятель із його гострим носом і сухою головою і справді скидався на боривітер. Але довго сердитися на Магіллврі було конче неможливо, тому ми разом вирушили на пошуки Мері.

– Одразу скажу, що ти приїхав даремно,– зауважив я принагідно.– Я не дозволю ані тобі, ані будь-кому знову мене ошукати. І не думай проговоритися Мері. Не хочу, щоб вона хвилювалася через ваші дурниці.

За столом розмова йшла про Фоссе, про Котсуолдс8, про «оленячий ліс», куди я збирався навідатися (він називався Мечрі), і про сера Арчібальда Ройленса, мого співорендаря, який нещодавно вкотре ледь не зламав шию, вправляючись у стипль-чезі.

Магіллврі був відмінним мисливцем, і міг багато розповісти про Мечрі. Головною незручністю цього місця було його оточення: на півдні Гарипол із занадто крутими схилами, на сході – ліс Гленайсіл, такий величезний, що полювати поодинці там неможливо; а до самого Мечрі від найближчого мисливського будиночка майже тридцять миль шляху.

– Ось і виходить,– завершив свою розповідь Магіллврі,– що Мечрі оточений пустками, де бродять нелякані олені.

З його слів виходило, що найкращий час для полювання в тих краях – початок сезону, коли самці піднімаються на пагорби, тому що в Мечрі напрочуд багаті верхові пасовища.

Мері була у чудовому гуморі, тому що хтось похвалив Пітера Джона, до того ж, її тішило, що Магіллврі не поспішає, як зазвичай, у справах, і може хоч трохи затриматися. У неї накопичилося до нього безліч питань щодо господарства, і вона поділилася з ним такими грандіозними планами, що Магіллврі пообіцяв найближчим часом знову нас відвідати, додавши, що в нас його точно не отруять, як на шотландських заїжджих дворах для мисливців.

Я б отримував від цієї бесіди щире задоволення, якби не тривожний ранок з його неприємним післясмаком.

По обіді почався дощ, і ми з Магіллврі перемістилися в бібліотеку.

– О пів на четверту я маю виїхати,– сказав він,– тож у мене трохи більше години, аби розповісти про свою справу.

– Чи варто починати? – засумнівався я.– Повторюю: за жодних умов я не прийму ніяких ділових пропозицій. Я відпочиваю, у мене відпустка. До кінця літа поживу тут, потім переїду до Мечрі.

– Ніщо не завадить тобі вирушити в Мечрі у серпні,– зауважив він, промовисто піднявши брови.– Робота, яку я хочу тобі запропонувати, буде закінчена задовго до цього.

Ця заява захопила мене зненацька, я і не став його зупиняти. А дозволивши приятелеві продовжувати, і сам захопився. Магіллврі добре знав про мою майже хлоп’ячу любов до всіляких байок і безсоромно цим скористався.

Почав він приблизно з того ж, про що напередодні повідомив доктор Ґрінслейд. Велика частина людства остаточно з’їхала з глузду, і це породило сплеск незрозумілих і непередбачених злочинів. Моральні засади розхиталися, а за період війни люди звикли до смерті й болю. Разом з тим у злочинців з’явилося куди більше можливостей, а оскільки більшість із них вельми тямущі суб’єкти, їм удається залучити собі на службу власну нерозсудливість і порочну винахідливість.

Якщо ще на початку століття, продовжував мій приятель, абсолютно аморальні суб’єкти були явищем більш-менш винятковим, то наразі вони зустрічаються скрізь і, можна сказати, квітнуть пишним цвітом. На світ з’явилося нове, страшне і неприборкане плем’я: жорстоке, абсолютно позбавлене почуття гумору, уперте і з запаморочливою риторикою. Такі люди доволі часто зустрічаються в середовищі молодих більшовиків, у надрах ще більш радикальних комуністичних сект і гуртків і, зверніть увагу, серед лівої ірландської молоді.

– Нещасні! – мовив Магіллврі.– Нехай їх судить той, хто їх породив, але ми, ті, хто намагається залатати порепану тканину цивілізації, зобов’язані стерти їх з лиця землі. І неважливо, що вони належать до того чи іншого руху, на перший погляд гарного або очевидно поганого. Це моральні невігласи, і вони здатні ввійти до будь-якого руху, якщо виявлять там своїх однодумців. Вони – неофіти і провісники злочинного світу, і ставитися до них необхідно як до злочинців. Головне в іншому: усім цим спритно керує купка людей, яких аж ніяк не назвеш невігласами і недоумкуватими. Ні, вони розумні і розважливі, і головне зло – в них. Ще ніколи від часів створення світу мерзотникам усіх мастей не жилося так комфортно!

Потім він виклав переді мною факти, які не підлягають розголошенню, принаймні, за наше життя. Усі вони свідчили про існування якихось зловісних умів, які зуміли використовувати у своїх цілях найбільш вибухонебезпечні течії в суспільстві. Усі сучасні прояви анархізму і радикалізму, стверджував Магіллврі, тісно пов’язані між собою, а за ними стоять якісь «антрепренери», що наживаються на стражданнях законослухняних людей і стражданнях нещасних жертв. І сам він зі своїми людьми, і американські поліцейські сили давно вже йшли по сліду одного з найжорстокіших і добре організованих злочинних співтовариств, і, завдяки щасливому збігу обставин, зрештою зуміли взяти його в кільце, і це кільце будь-якої хвилини могло почати стискатися.

Але тут виникла проблема. Глави злочинного угруповання не знали, яка конкретно небезпека їм загрожує, але розуміли, що над ними потроху згущуються хмари, тому і вжили заходів. Починаючи з Різдва, вони стали захоплювати заручників.

Тут я перервав Магіллврі, оскільки це здалося мені вже надто неправдоподібним.

– Як на мене, після війни ми звикли надто складно пояснювати прості речі. Тобі доведеться дуже постаратися, щоб я таки повірив у цю твою всесвітню злочинну змову.

– Можу заприсягтися, що зумію тебе переконати,– надзвичайно серйозно вимовив він.– Ти отримаєш найвагоміші докази, і якщо ти не дуже змінився з тих пір, як ми з тобою познайомилися, твої висновки будуть такими ж. Але повернемося до заручників…

– Принаймні, про одного з них мені дещо відомо,– ввернув я.– Після сніданку мене відвідав містер Джуліус Віктор.

– Ох, бідолаха! – вигукнув Магіллврі.– І що ти йому сказав?

– Поспівчував, але дав зрозуміти, що не маю наміру займатися цією справою.

– І він прийняв таку відповідь?

– Не те щоб прийняв, але з тим і пішов. А хто ще?

– Двоє. Перший – юнак, спадкоємець великого капіталу. Востаннє друзі бачили його в Оксфорді сімнадцятого лютого в передобідній час. Він був студентом Крайст-Черч9, але жив поза коледжу, винаймаючи апартаменти на Гай-стріт. Випивши чаю в клубі «Грати», він попрямував додому переодягнутися, оскільки ввечері обідав у «Лисиці». Слуга зустрів його на сходах, коли молодик піднімався до спальні, але звідти він так і не вийшов. Відтоді його ніхто не бачив. Тобі, мабуть, відомо його ім’я: лорд Меркот.

Я здригнувся. Справді, ім’я було мені знайоме, я навіть зустрічався з цим юнаком на місцевих перегонах. Він був онуком і спадкоємцем старого герцога Елстера, найбільш шановного з англійських політиків старої школи.

– Однак вони вибирали жертв не навмання,– зауважив я.– Хто ж третій?

– Це найгірший випадок. Ти ж знаєш сера Артура Воркліффа? Він удівець, утратив дружину перед самою війною, і в нього лише одна дитина, хлопчик років десяти. Батько душі в ньому не чує. Девід – так звуть хлопчика – навчався у приватній школі недалеко від містечка Рай у Суссексі, і сер Артур винайняв будинок неподалік, аби бути ближче до сина. Щонеділі хлопчикові дозволялося обідати вдома. І ось в одну з неділь, коли вони з батьком, зазвичай, пообідали, Девіда відправили назад до школи на двоколці. Він, як каже сер Артур, дуже любив птахів, тому час від часу виходив з двоколки і йшов короткою дорогою по стежці через болота, щоб поспостерігати за пернатими. І ось таким чином, покинувши грума, він ступив на стежку – і безслідно зник.

Ця історія змусила мене здригнутися. Я добре пам’ятав сера Артура Воркліффа. На обличчі цього видатного полководця і державного діяча завжди лежав відбиток щирої доброти. Можна тільки уявити той невимовний жах, який принесла йому звістка про те, що трапилося. Якби щось подібне сталося з Пітером Джоном, я б збожеволів від горя. Молода жінка-мандрівниця і студент, напевно непоганий спортсмен, цілком могли постояти за себе. Але десятирічний хлопчисько! І, тим не менше, усі три події виглядали занадто розрізненими і віддаленими в часі, щоб бути пов’язаними між собою.

Саме про це я і запитав Магіллврі.

– Але що, чорт забирай, змусило тебе зв’язати ці зникнення? Троє людей зникли з різницею в кілька місяців у віддалених одна від одної частинах Англії. Міс Віктор могли викрасти заради викупу, лорд Меркот міг з тієї чи іншої причини втратити пам’ять і заблукати, а Девіда Воркліффа могли вкрасти якісь місцеві волоцюги. Чому ти вважаєш усе це частинами єдиного плану? Та й узагалі, чому ти вирішив, що хоча б один із цих випадків – справа рук злочинного синдикату? У тебе є хоч один доказ, що вони захоплені як заручники?

Магіллврі на мить замислився.

– Так,– нарешті вимовив він.– По-перше, загальні міркування. Якби банда мерзотників замислила викрасти трійцю заручників, вони не змогли б вибрати кращих кандидатур: дочка найбагатшого у світі фінансиста, спадкоємець давнього і славетного герцогського роду, єдиний син національного героя. Але є і прямий доказ…

Він знову замовк, вагаючись.

– Ти хочеш сказати, що у Скотланд-Ярда немає жодної зачіпки в цій справі?

– Ми проаналізували мінімум сотню, але всі вони вели в глуху безвихідь. Будь упевнений, ми врахували кожну дрібницю, просіяли кожну подробицю крізь дрібне сито. Ні, Діку, біда не в тім, що ми опинилися недалекими і дурнуватими, а в тім, що нам протистоїть диявольськи витончена хитрість. Ось чому без тебе і твоєї унікальної здатності знаходити істину там, де безсила звичайна слідча логіка, нам не обійтися. Півсотні моїх колег працюють удень і вночі, і єдине, чого нам, на щастя, вдалося уникнути – це витоків у газети. Тому в нас не плутаються під ногами всілякі доморощені детективи. Але результату поки немає. Ти берешся допомогти?

– Ні. Але навіть якби і погодився, усе одно не бачу жодної можливості довести, що ці три викрадення пов’язані між собою, або що хоч одне з них скоєно злочинним синдикатом, що, як ти стверджуєш, у вас «під ковпаком». Поки я почув лише версії, причому вельми хиткі. І де ж твій прямий доказ, скажи, будь ласка?

Магіллврі злегка зніяковів.

– Здається, я почав не з того кінця…– пробурмотів він.– Спочатку слід було б показати, наскільки небезпечним є наш супротивник, тоді тобі було б легше оцінити інше. Я сказав, що у мене є доказ, і він дійсно існує. Мені, принаймні, він здається вагомим.

– Кажи!

– Це, як не дивно, лише вірш. Минулої середи, через два дні після зникнення Девіда Воркліффа, містер Джуліус Віктор, герцог Елстер і сер Артур Воркліфф з ранковою поштою отримали листи одного і того ж змісту. У них був вірш, надрукований на друкарській машинці на тонкому рисовому папері. Адреси на конвертах також були надруковані, а не написані від руки. Судячи з поштового штемпеля, усі три листи були відправлені напередодні із західної частини центрального району Лондона.

Він простягнув мені листок, і ось що я прочитав:

Я не зміг стримати сміх – до того безглуздим усе це мені здалося. Шість рядків якогось дилетантського віршика! Чудовий доказ – але не того, що мав на увазі Магіллврі, а повної абсурдності справи, якою мені пропонували зайнятися.

Однак, кинувши погляд на його обличчя, я схаменувся. Ледь помітний рум’янець на щоках мого приятеля свідчив про легке роздратування, але в іншому він мав зібраний і вбивчо серйозний вигляд. Треба визнати, що Магіллврі не був ані безпідставним фантазером, ані простаком, і це варто було враховувати.

– Це, можливо, доводить, що всі три викрадення пов’язані, тут я з тобою згоден,– кивнув я.– Але де докази того, що їх здійснив той самий злочинний синдикат, про який ти вже цілу годину говориш?

Магіллврі підвівся і почав нервово крокувати кімнатою.

– По суті, це не доказ, а більш-менш обґрунтоване припущення. Тобі, Діку, не гірше за мене відомо, що висновок може бути отриманий навіть тоді, коли його неможливо підтвердити суворим ланцюжком фактів і причинно-наслідкових зв’язків. Я ґрунтуюся на безлічі дрібних зачіпок, натяків та асоціацій, але готовий битися об заклад, що ти повністю зі мною погодишся, якщо у всьому розберешся неупереджено. Головне ось у чому: під час полювання на велику дичину ми теж отримали кілька незрозумілих послань, подібних до цього безглуздого віршика. Раніше ні з чим подібним я не стикався. Один з ватажків розважається тим, що розсилає безглузді «підказки» своїм супротивникам. І в першу чергу це говорить про те, наскільки синдикат упевнений у власній безпеці.

– Але ж ти сказав, що вони так чи інакше у вас у руках! Чому тоді тебе хвилюють заручники? Візьмете ватажків – і отримаєте всіх трьох цілими й неушкодженими.

– Якби ж то! Не забувай, з ким ми маємо справу. Спочатку вони використовують їх як щит, а коли ми відмовимось укласти з ними угоду, просто знищать.

Вочевидь, на моєму обличчі знову відобразилась недовіра, тому що Магіллврі з натиском додав:

– Саме так, вони вб’ють їх – трьох безневинних людей, а потім і самі не вагаючись пожертвують собою. Я непогано знаю цю породу. Хіба вони не чинили приблизно так само і раніше?

Він згадав кілька недавніх подій.

– Кепсько! – вигукнув я.– Просто жахливо! Єдине, що залишається в такій ситуації,– поводитись дуже обережно і наносити удар по ватажках тільки після того, як жертви опиняться в безпеці.

– У цьому й річ,– похмуро буркнув Магіллврі.– Уяви наше становище. Операція запланована на початок червня. Не вдаватимуся в деталі, чому обрана саме ця дата, але, повір, для цього є вагомі підстави. Існує надія, що завдяки нашим діям в Ірландії настане мир, а Італію і Північну Америку чекають події першорядної важливості, але все це залежить від того, чи вдасться знищити синдикат до середини літа. Розумієш? До середини літа ми повинні все закінчити, і якщо заручники не будуть звільнені до цього часу – вони приречені. Жорстокий вибір, але жодної альтернативи немає. Скажу тільки, що Джуліус Віктор, його світлість і сер Воркліфф знають про це. Але вони – видатні люди, і виконають свій обов’язок, нехай навіть ціною розбитого серця.

Пауза тривала кілька хвилин: я просто не знав, що сказати.

Уся історія як і раніше здавалася мені неймовірною, і все ж, дивлячись у щире обличчя Магіллврі, я не сумнівався в жодному слові. Я відчував жах – і перш за все тому, що описані моїм другом події нагадували тяжкий сон. Я гостро відчував власне безсилля, і це мене гнітило. Нарешті я вирішив, що допомогти нічим не зможу. А потім відчув раптове полегшення: тепер я міг чесно мотивувати свою відмову не лише небажанням розпрощатися з душевним спокоєм, а ще й тим, що непридатний для такої роботи. У мене відлягло від серця.

– Отже,– нарешті подав голос Магіллврі,– ти допоможеш нам?

– Ця шарада з недільного розважального додатка до «Таймс», яку ти мені показав, не має жодного значення. Ця загадка з тих, які не передбачають розгадки. Гадаю, ти збираєшся шукати заручників, використовуючи зібрані вами відомості про синдикати й особисті дані його ватажків.

Магіллврі кивнув.

– Але послухай,– продовжував я.– У тебе над цією справою працюють півсотні найсвітліших умів Британії. І вони з’ясували достатньо, щоб накинути зашморг на шию супротивника і затягнути його тоді, коли ти цього забажаєш. Вони навчені такої роботи, я – ні. Який у біса сенс вплутувати сюди такого дилетанта, як я? Яка тобі від цього користь? Та будь-який із цих п’ятдесяти детективів дасть мені фору в половину дистанції. Я не експерт, не світило в якійсь області – я нудний, рахманний і терплячий хлопець. А ця робота, як ти сам визнаєш, має бути виконана щонайшвидше. Якщо ти трохи поміркуєш, то переконаєшся, що моя участь у цій справі абсолютно зайва.

– Раніше ти досягав успіху за набагато гірших умов.

– Мені неабияк щастило. І нагадаю ще раз: тоді була війна, мій мозок був напружений і працював на повну силу. До того ж, на той час я безпосередньо займався справою, а зараз ти пропонуєш мені роль кабінетного аналітика. Ти ж знаєш, що така робота не для мене. І справа не в тому, що я не хочу допомогти, а в тому, що від мене не буде жодної користі.

– Я бачу все це інакше. Справа настільки серйозна, що я просто зобов’язаний використовувати все, що тільки можливо. Принаймні, спробувати використовувати. Отже, ти в справі?

– Ні. На жаль, нічим не зможу допомогти.

– Тому що не хочеш.

– Тому що в мене інший склад розуму.

Він скоса подивився на годинник і підвівся.

– Що ж, тепер ти знаєш, що мені потрібно. Я відмовляюся прийняти твою відповідь як остаточну. Подумай про все, що я тобі повідомив, і за день-два повідом про своє рішення.

Але я і секунди не вагався, оскільки знав, що вчиняю абсолютно правильно.

– Тільки не сподівайся, що я передумаю,– сказав я, проводжаючи його до автівки.– Справді, старий, якби я хоч чимось міг допомогти, я б приєднався до вас негайно. Але для справи напевно буде краще, якщо цього разу ти обійдешся без мене.

Розлучившись із Магіллврі, я в доброму гуморі вирушив прогулятися. Улагодивши питання з яйцями фазанів, я рушив до річки, щоб перевірити донні вудки. Погідливий день непомітно перейшов у тихий вечір, зорі розцяцькували небо, і я тихо подякував їм за те, що уникнув неприємної роботи, і тепер із чистим сумлінням знову можу насолоджуватися мирним життям. Я наполягаю – з чистим сумлінням: десь на самому дні моєї душі все ще жевріли якісь жаринки занепокоєння, але варто було ще раз тверезо поглянути на факти, аби переконатися в правильності мого рішення.

Відкинувши всі сумніви з голови разом із деталями цієї похмурої справи, я повернувся до чаю, нагулявши відмінний апетит.

У вітальні, крім Мері, я побачив стороннього. Це був сухорлявий джентльмен вельми похилого віку, прямий, як рушничний ствол, з обличчям, на якому життя написало стільки, що дивитися на нього те ж саме, що читати здоровезний роман. Коли він підвівся привітати мене, я не впізнав його, але незабаром посмішка, зморшки в куточках очей і повільний низький голос воскресили в моїй пам’яті два випадки з минулого, коли мені довелося зустрітися з сером Артуром Воркліффом.

Ми потисли один одному руки, я відчув, як крається моє серце, а потім ще раз, уже сильніше, коли я глянув на дружину. Мері почула те, чого не мала чути.

Я вирішив, що краще нічого не приховувати.

– Я здогадуюся, з чим ви завітали, сере Артур,– почав я,– і мені нескінченно шкода, що вам довелося пройти настільки виснажливий шлях марно…

Потім я розповів йому про зустрічі з Джуліусом Віктором і Магіллврі, про те, що вони мені повідомили, і про те, що я їм відповів. Мені здавалося, що ситуація максимально зрозуміла, і, схоже, сер Артур ладен був зі мною погодитися. Мері слухала, жодного разу не відірвавши очей від скатертини.

Поки я говорив, гість теж уникав зустрічатися зі мною поглядом, але потім повернув до мене своє обличчя, і я побачив, який біль на ньому написаний. Йому було трохи за шістдесят, але він здавався столітнім старцем.

– Я не заперечую вашого рішення, сере Річард,– неквапливо промовив він.– І знаю, що ви б не відмовилися допомогти, якби існувала хоч найменша можливість. Але зізнаюся – я нескінченно розчарований, тому що саме ви були моєю останньою надією. Розумієте, у мене нічого не залишилося на цьому світі, крім Деві. Якби він помер, напевно, я б це зміг витримати. Але не знати нічого про його долю і постійно думати про найгірше – це вже занадто.

Ніколи ще мені не доводилося відчувати такої гіркоти. Уявіть, як це: чути тремтіння в голосі, який звик владно віддавати команди, бачити сльози в цих ясних очах, які раніше непохитно і пихато дивилися на цей світ. Від цього просто хотілося завити, як пес. Я не вагаючись віддав би тисячу фунтів за можливість утекти до бібліотеки і зачинити за собою двері.

Але Мері повела себе дивно. Немов маючи за мету остаточно збентежити всі мої почуття, вона попросила сера Артура розповісти про його хлопчика. Той показав нам мініатюру, яку тримав при собі. Девід виявився надзвичайно гарною дитиною з величезними сірими очима й аристократичною поставою. Погляд його був серйозний і довірливий – такий буває тільки у дітей, до яких жодного разу в житті не поставилися несправедливо. Мері зазначила шляхетний вираз обличчя малюка.

– Так, Деві шляхетний,– погодився його батько.– Мабуть, найблагородніша юна людина з усіх, кого мені доводилося знати. Цей хлопчик від природи делікатний і водночас сильний духом. Коли його щось турбує, він тільки міцно стискає губи, але ніколи не зронить ані сльозинки. Поруч з ним я сам часом почувався недостатньо сильним.

Потім він повідав нам про життя Девіда в закритій приватній школі, де той нічим не виділявся, хіба що виявив деякі здібності до крикету.

– Я хвилювався, що він занадто швидко дорослішає,– з блідою тінню посмішки зауважив сер Артур.– Але він завжди рухався в правильному напрямку, навчався спостерігати, оцінювати і міркувати.

За його словами, хлопчик був захопленим натуралістом, і займатися вивченням дикої природи міг у будь-який час дня і ночі. До того ж, він був вправним рибалкою і в свої десять років здобув чимало форелі в гірських струмках Галловея10