Читать книгу Дон Жуан - Джордж Гордон Байрон - Страница 3

Нема героя в мене! Чи не диво —

тепер, коли заледве не щодня,

з газетних шпальт волаючи жадливо,

новий герой увагу зупиня!

Але, оскільки доля їх примхливо

скидає геть здебільшого з коня,

я обираю краще Дон Жуана,

хоч доля на кону його й погана.

Був Кемберленд – отой м’ясник із ятки,

і Вулф, і Гренбі, славлені без мір,

Бургойн і Веллінгтон, яких нащадки

ще не стомились славити з тих пір —

всі «дев’ять поросят одної матки»,

як говорив колись у нас Шекспір.

Був Бонапарт і Дюмур’є, которі

увічнені в «Кур’єрі» й «Моніторі».

Дантон, Бріссо, Марат і Лафайєт

себе зуміли славою укрити,

і досягли своїх військових мет

Барнав і Гош – французькі фаворити.

Було чимало й ще. Про всіх поет

в своїй поемі міг би говорити.

Ці імена повсюди в світі знано,

але вони римуються погано.

Був Нельсон – бог війни на Альбіоні,

але змінився напрямок подій,

і Трафальгар поглинули бездонні

літа, в яких побляк і той водій.

Віднині вже моряк, як в роки îні,

не викаже піхоті гонор свій.

Король наш повернув до суші круто,

Тож і Дункана, й Нельсона забуто.

Були й до Агамемнона тямущі,

які чинили лихо та добро,

але вони забулися – тому що

минуло їх поетове перо.

Хто в тому винен? А донині сущі,

сказати б, не захоплюють… і про

таких не створиш гарного романа.

Ось я чому і вибрав Дон Жуана.

«In medias res»44 епічно починати —

це правило Горація. Затим

уявлення герой повинен дати

про все, що спершу коїлося з ним:

про рай, чи грот, чи сад побіля хати

з шатроподібним деревом старим,

де наш герой обняв свою кохану

і де пилось, як в тиші ресторану.

Такий був метод – наслідок звичаю.

Але, на щастя, метод цей не мій.

Я починать з початку полюбляю,

дотримуючись розвитку подій.

Тому з батьків героя й починаю,

хоч темі буду змушений отій

віддати гибель часу і роботи,

якщо ви, розуміється, не проти.

Він родом із Севільї. Саме звідти,

де помаранчі й дами – золоті.

Не марно твердять: той не жив на світі,

хто не відвідав рай той у житті.

Ще Кадіс є… про нього говорити

я трохи згодом маю на меті.

Отож батьки у злагоді та мирі

жили в Севільї, при Гвадалквівірі.

Гідальго був і лицар знаменитий

Жуанів батько, тобто дон Хосе.

Під ним скакун, мов з вершником ізлитий,

бувало, мчить стрілою – не повзе.

І родовід такий, що – не запитуй:

не кожного так доля вознесе.

Тож дон Хосе і народив героя,

а той… не мовлю поки що того я.

Освічена була в Жуана мати

і мала теж достоїнства свої.

Її добропорядність порівняти

могли хіба що з розумом її.

Тож поруч з нею навіть програвати

мав дон Хосе – сам голова сім’ї,

і через це не дивно, що в окрузі

їм заздрили і вороги, і друзі.

Вона напам’ять знала Кальдерона,

Лопе де Вегу знала, і тому,

коли актор непевно мимрив з кону,

то за суфлера правила йому.

Могла і фору в справі цій законну

донна Інеса дати будь-кому:

тож мнемонічні лекції й трактати

було їй зайве слухати й читати.

Великодушність – ось її чеснота.

А коник – математика. Вона

любила розмірковувати доти,

аж поки філософська глибина

не доведе до повної нудоти,

сягнувши геть затемненого дна.

Шовки вдягала тільки ті, що личать,

хоч назвами своїми й пантеличать.

Вона в латині тямила чимало

і знала грецькі літери. Ручусь,

що самотужки книжку прочитала

і мовою французькою якусь.

Та з рідною поводилась недбало.

А спробуй, навіть силою примусь

висловлюватись ясно чоловіка,

коли він розмовляє, мов заїка!

Англійській та єврейській віддавала

Інеса перевагу над всіма

і твердила, що схожість небувала

існує поміж ними недарма.

Та чи вона на те підстави мала,

нехай наука вирішить сама,

хоч «Я ваш Бог» єврейською і схоже

на звичний вигук наш «побий вас боже!».

Жінки, які патякають без діла,

трапляються нерідко. Але ця

ще більше навіть висловити вміла

багатомовним виразом лиця.

Як Ромілі, в собі вона воліла

знайти життєвим справам рішенця,

хоч вкоротив життя він, як відомо,

коли не всі були у нього вдома.

Роман Еджворт, що вискочив з оправи,

трактат з моралі, цифра на ногах —

ось чим вона була по суті справи.

І навіть, Пані Заздрості на жах,

жіночих вад, крім чесності й добра, ви

не віднайшли б у неї і в думках.

Коротше – цноти втілення знаменне.

Що все-таки найгірше, як на мене.

Святі за неї більші мали вади,

а що спокус пекельних не було,

то ангел-охоронець від посади

відмовився, святенникам на зло.

Вірніш чинити навіть Бога ради

і макасарське масло б не могло,

призначене для зрощення волосся;

та й дзиґарям точніше б не вдалося!

Вона була довершена до краю

і в намірах, і в діяннях своїх.

Та все це, кажуть, швидко набридає

у світі, де за первородний гріх

Адама й Єву видворено з раю.

Отож, лише повторюючи їх,

плоди, що так їх нехтувала мати,

героїв батько пробував зривати.

Він був гультяй веселий і гульвіса,

який з навчанням знатись не бажав,

і жінка теж була йому на біса.

А що розвал родин, як і держав,

нас веселить – і це хороша риса, —

то світ йому коханок приписав.

Хоча для справи прикрої цієї

цілком буває досить однієї.

Та при своїх достоїнствах дружина

себе вважала кращою за всіх,

тож, кинута, була вона повинна

терпіти, щоб не викликати сміх.

Та почуттів ображена людина

не вміє часом стримати своїх.

Тож день і ніч не стомлювалась дбати,

щоб зуха на гарячому впіймати.

Нічого в світі легшого немає,

аніж ловити гострих на язик.

Нерідко і розумного, буває,

хапають, бо таїтися не звик.

І той, і той нарешті потрапляє

під горезвісний жінчин черевик,

що завше перетворюється в зброю

для справжнього жіночого розбою.

Шкода, що вчені й ввічливі дівчата

одружуються з темними людьми!

Коли вони їх пробують навчати,

тікають з дому, наче від чуми.

Я скромний і до того ж нежонатий —

позбавлений подружньої тюрми.

Скажіть, панове: навіть і щасливі,

під черевиком стогнете не всі ви?

Нерідко дон Хосе сварився навіть

з дружиною – ніхто не знав за що.

То, звісно, ґандж, коли чуже цікавить.

Мене це не обходило. Якщо

в мистецтві є така важлива навіть,

яку опанував я, то ніщо

опріч уміння з виглядом невинним

вертати мир посвареним родинам.

Надумав якось справу я добрячу —

мирити їх під час подібних чвар,

але не слід втручатися, як бачу,

в незбагнені світи подружніх пар.

Там потерпів я ще одну невдачу,

діставши ще болючіший удар,

коли малий Жуан на мене зверху

помиїв повну вихлюпнув цеберку.

З народження малий зробився бісом

і всім давався боляче взнаки,

немов навчали стати чортом лисим

його на власних прикладах батьки.

Приніс би кожен користь і собі сам,

застосувавши віжки чи різки,

або коли б віддав його до школи,

де чортеня не шкодило б ніколи.

Жили вони, неначе два шакали,

і навіть не розлучення тоді,

лиш смерті одне одному жадали.

Але, як люди світські, і в біді

помітити нагоди не давали,

що вже це не недавні молоді.

Та запалало враз, як на жаровні,

і вирвалося полум’я назовні.

Донна Інеса скликала раптово

до себе цілий натовп лікарів,

щоб ствердили законно й науково,

що в чоловіка розум помутнів.

Коли ж їй не повірили на слово

і зажадали фактів, а не слів,

то мовила, на мученицю схожа:

«Моя вимога – тільки воля Божа!»

Був записник до того ж у Інеси

з реєстром чоловікових гріхів —

там зберігались прізвища й адреси

жінок, яким Хосе благоволив.

Її святі подружні інтереси

весь вищий світ обстояти хотів —

хто речником зробився, хто суддею:

всі зайнялися справою цією.

Всі твердили: та гляньте їй у вічі!

Та це ж спартанка! Отже, як вони,

простити вправі зради чоловічі

лише, якщо він вернеться з війни.

Не раз була присутня і не двічі,

коли його ганьбили ці пани,

і всі кричали в захваті про неї:

«Яка душа у жінки оцієї!»

Байдужість наших друзів у хвилини,

коли прокльони сиплються на нас,

я думаю, вважати ми й повинні

сугубо філософською якраз.

Приємно зберегти чуття невинні

та бажане здійснити водночас!

Виходить, що прокльони ті законні,

якщо не ми мстимося, а сторонні.

Тому, коли наклепник до недавніх

ще додає і наклепів нових,

нічого неприродного нема в них.

Брехня – звичайний засіб задля тих,

хто має втіху в брехнях безугавних

і в доданні новіших до старих.

Вони і не здогадуються навіть,

що наклеп нас прикрашує і славить.

Отож їх доброзичники мирили

і дальні, і близькі до них колись.

Старалися і родичі щосили,

але мети й вони не домоглись.

Хтось був за те, аби їх розлучили,

хтось, навпаки, аби вони зійшлись.

Коли ж уже погодились експерти,

враз дон Хосе додумався померти.

Ця прикра й несподівана подія

і друзів спантеличила, й Інес,

бо, як від них довідався тоді я,

зірвався найцікавіший процес.

Адже була розважитись надія,

а привід враз розвіявся і щез!

І на мерця, який вчинив погано,

посипалися докори й догани.

Небіжчик обійшовся без покари,

але було поховано тоді

так само й адвокатські гонорари,

і прецікаві виступи в суді.

Коханки роздаровували чари —

одна попові, ще одна судді,

а лікарі казали, що помер він

від того, що не витримали нерви.

Та заслужив і доброго він слова,

хоч правити не міг би за взірець.

Я тверджу так, бо знав його чудово,

а ще тому, що справі тій кінець.

Коли ж грішив небіжчик випадково,

то ось мій справедливий рішенець:

у тому винне тільки виховання,

та й вдача теж – причина не остання.

І хоч були значні у нього вади,

він мав також достоїнства значні.

Хай це дарує втіху, бога ради,

і ворогам, і друзям, і мені.

Адже ніхто не дав йому поради,

коли він був, вважай, уже на дні

і вибір мав єдиний – чи померти,

чи по судах тинятися до смерті.

Він вмер, не залишивши заповіту,

і власність з рук до рук не передав,

тож Дон Жуан маєтність розмаїту

як юний син його успадкував.

Інесу ж в опікунку знамениту

перетворив закон – поборник прав:

відомо, що дітей опікувати

ніхто не вміє так, як добра мати.

От і взялась виховувати сина

вдова найрозумніша серед вдів,

і врахувати все була повинна —

щоб на коні по-лицарськи сидів,

і щоб, коли проб’є його хвилина,

не розгубився в розпалі боїв —

протистояти міг ворожим юрмам,

і монастир жіночий брати штурмом.

Їй вчителі корилися в усьому,

і опікунка змушувала їх

Жуанові щепити, як нікому,

мораль в найвищих виявах своїх.

Про сон вона забула і про втому,

аби не перейшли вони поріг

і часом не проскочило єдине —

наука з анатомії людини.

Жуан вивчав історію античну

та безліч непотрібних дисциплін,

немов для того тільки, щоб практично

не міг їх застосовувати він.

Інеса пильнувала педантично

і зважувала все з усіх сторін

з надією, що знати він не буде,

як плодяться й розмножуються люди.

Цей метод, часто вживаний і нині,

не вдовольняв при вивченні часів,

коли ще розважалися богині

у товаристві фавнів та богів.

Бо як було тлумачити хлопчині

те, що вони без блузок та штанів?

Тож радила Інеса «Одіссею»,

і вчителі погоджувались з нею.

Овідій – цей розпусник і гуляка —

стоїть з Анакреоном упритул.

Мораль не схвалить, далебі, ніяка

й того, що витворяв колись Катулл.

Лише Вергілій був не забіяка,

та й в нього є розпусницький намул:

його «Formosum pastor Corydon»’у45

святенник не читатиме з амвону.

Лукрецій сороміцький та безбожний —

поганий харч для шлунків молодих,

і Ювенал – хоч твір його й не кожний,

теж надто вже колючий, як для них.

Одвертістю своєю він спроможний

збентежити і грішних, і святих.

А Марціалові солоні епіграми —

то просто бруд, говорячи між нами.

Жуан читав ці твори у виданні,

яке сумлінно звірив видавець

і де місця не зовсім бездоганні

покреслив геть цнотливий олівець.

Проте усі уривки ті погані

дбайливо перенесено в кінець,

де, як дотепно вибрані цитати,

їх кожен міг в додатку прочитати.

Це надзвичайно спрощувало справу,

звільняючи від пошуків ловця,

бо, як навмисне, юним на забаву

була вся покидь виставлена ця.

І так воно триватиме по праву,

допоки не поверне на місця

хтось розумніший викреслене знову

і не прикриє виставку чудову.

Та й молитовник теж було негоже

давати юнакові: як на зло,

малюнками такими ж слово Боже

у ньому ілюстровано було.

Чи не вважав чудій якийсь, що зможе

словесне ними вирізнити тло?

Отож собі його лишила мати,

щоб іншого Жуанові придбати.

Його читати змушували вдома

Євангеліє й житія святих

Фоми, Ієроніма, Хризостома,

і він читав з цікавістю про них.

(До речі, це напевне аксіома,

що серед богоборців запальних

віддати першість треба Августину,

чия «Спокуса» зваблює людину).

Вона заборонила й Августина,

і гріх її на себе я беру.

І покоївку в домі через сина

не молоду тримала, а стару.

Була її це тактика єдина,

коли вела ще з чоловіком гру —

цю тактику, щоб клопоту не мати,

я раджу всім жінкам застосувати.

І хоч у набожності й благочесті

Жуан і жив, не знаючи біди,

він мужнім ріс і очі мав розверзті,

був красенем і хлопцем хоч куди.

А що перебував на перехресті

між церквою та матір’ю завжди,

то мав тією стежкою, гадаю,

потрапити прямісінько до раю.

Отож він спершу гарна був дитина,

як говорив не раз я перед цим,

в дванадцять мати вже була повинна

пишатись навіть підлітком таким.

Щоправда, часом вибухи у сина

траплялися, властиві молодим,

але загал їх легко переносив,

допоки формувався цей філософ.

Я з висновком своїм не поспішаю,

бо добре знав Жуанових батьків

і щось розпізнавати, як гадаю,

в людських серцях навчитися зумів.

До того ж я і наміру не маю

по матерях судити про синів,

та й не люблю я злого лихослів’я —

його завжди уникнути умів я.

Отож мовчу. І є на те причина.

Скажу лише: якби мені свого

доводилось виховувати сина,

я б день і ніч не змушував його

читати катехізис, і дитина

пішла б до школи вчитися того,

чого навчився я в її гостинних

і пам’ятних мені до скону стінах.

Учитись там! Хвалитися не стану.

Та й не вернуть минулого назад!

Не вводитиму грецькою в оману —

її забув я зовсім… Verbum sat!46

Хоч сам здобув освіту я й погану,

та все-таки, я думаю, хлоп’ят

не так потрібно нині научати,

як Дон Жуана научала мати.

В шістнадцять літ він гарний був до біса,

стрункий і худорлявий, наче паж,

хоч не такий, як пажі ті, гульвіса.

Та входила завжди Інеса в раж,

коли його якась потвора лиса

дорослим називала – терпла аж.

Бо передчасність, як вважала ненька,

великий ґандж і хиба чималенька.

Були у неї друзі бездоганні,

та Джулія трояндою цвіла,

і – ні! – не поступилася б Діані.

Краса її природною була,

як пас Венери, сіль, що в океані,

чи Купідонів лук або стріла.

Хоч порівняння, котрих уживаю,

вже досить заяложені, я знаю.

Очей її блискучість і принаду

їй мавританська кров передала.

(В Іспанії вважають це за ваду,

хоч в тім провина Джулії мала).

Як Боабділ, лишаючи Гранаду,

до Африки тікав не спроквола,

в Іспанії лишилась прабабуся, —

чи справа в ній, сказати не беруся.

Її з якимсь гідальго одружили,

коли настав одружуватись строк.

Йому б, напевне, предки не простили

такий зухвалий і ганебний крок —

самі вони старалися щосили

лише племінниць брати і тіток,

хоч всім відомо – шлюб такого роду

здебільшого погіршує породу.

Цих двоє перемішувачів крові,

хоч і були батькам, як в серце ніж,

та хлопчики пішли від них здорові,

дівчатка не потворні, як раніш.

Обставини, щоправда, випадкові

нащадків їм давали впереміш:

я навіть чув, що жінка та зухвала

частенько незаконних дарувала.

Що б не було, родина розрослася.

Минали покоління, линув час,

з’явився син, а в цього лоботряса,

звичайно, рід так само не загас,

і народилась Джулія – окраса

родини, що тепер цікавить нас, —

як мати, чиста й гарна, і так само ж

у двадцять три устигла вийти заміж.

Вона напрочуд гарні мала очі

(я сон завжди втрачаю від таких!),

ввижалось – зір той виказати хоче

не гнів, а шал сподівань запальних.

Коли ж уста всміхалися дівочі,

от-от, здавалось, вивержеться з них

огонь жаги – якби свідома сила

його велінням волі не гасила.

Її волосся темне, мовби туча,

облямувало високо чоло,

шовкові брови, темні та блискучі,

як дві веселки вигнуто було,

уста рожеві та небалакучі —

все це іспанське сонце їй дало.

Ставна на зріст. (А я – чому не знаю —

малих на зріст жінок не полюбляю.)

Її посватав чоловік самітний,

якому вже минуло п’ятдесят.

Та у жінок звичай тепер новітній

і змога є купюру розмінять,

щоб, коли муж твій п’ятдесятилітній,

було їх краще два по двадцять п’ять.

Та є у мене твердити причини,

що й тридцять – непогано для мужчини.

Усе це прикро. Але як на мене,

то винна тільки сонця сухозлоть.

Його проміння дике і шалене

розпалює і труїть нашу плоть.

І навіть піст і бдіння цілоденне

не в силі хіть ганебну побороть.

На Півдні кожен легше піддається

всьому тому, що любощами зветься!

Щасливі люди Півночі святої,

де править доброчесність золота!

Моральні там підтримує устої

мороз, що грішні душі огорта.

(Себе в обіймах стужі крижаної

змиряв святий Антоній неспроста!)

Там за розпусту встановили мито

і мають суддям грішники платити.

В Альфонсо ще була краса і сила,

та Джулія і в пестощах своїх

його лише терпіла – не любила.

Немало є на світі пар, що їх

буденщина об’єднує безкрила,

бо дуже мало спільного у них.

Альфонсо ревнував, але нікому

признатись не насмілився б у тому.

Хтозна чому, та Джулія дружила

з Інесою – неначе завдяки

тому, що хоч їх дещо і різнило,

обох єднали де в чому смаки.

Базіки теревенили щосили,

неначебто ще в молоді роки

Інеса при Альфонсові, бувало,

про стриманість сувору забувала.

Уся Севілья тільки те і чула:

цей флірт триває, судячи з ознак!

І Джулію Інеса пригорнула —

не розіллєш водою їх ніяк.

Альфонсо був у захваті: мамула

його хороший схвалювала смак!

Та хоч плітки і ширились зухвалі,

Інеса їх спростовувала й далі.

Чи Джулія прочула власним вухом,

чи просто здогадатися змогла,

не знаю… Ані словом, ані рухом

вона того відчути не дала.

Можливо, що не відала і духом

або цілком байдужою була…

Коли ж від світу крилася й таїла,

то, визнаю, – робила це уміло.

Якщо лише тринадцятий хлопчині,

а жінці вже не менше двадцяти,

за ласки їхні чисті і невинні

не можна їм, звичайно, доректи.

Та двадцять три вже їй минуло нині,

і встиг Жуан шістнадцяти дійти…

За кілька літ міняються на диво

взаємини – на Півдні особливо.

Та байдуже, яка тому причина,

а ніжність ласки їхньої – не та.

Зробився соромливішим хлопчина,

а жінка часто очі одверта…

Вона вже розуміти все повинна,

та не такі Жуанові літа:

він уявити наслідки не в силі,

як сухопутник – океанські хвилі.

А Джулія і в стриманості ніжна —

ледь-ледь його торкнеться і тремтить.

І хоч уже доросла і заміжня,

в очах небесна хилиться блакить…

Коли ж рука Жуанова й недвижна

її руки торкнеться мимохіть,

в душі його здіймаються флюїди

не менші, ніж від палички Арміди.

І відтепер, коли його стрічала,

вже усміхом обличчя не цвіло, —

її печаль і туга небувала

ставала більше схожа на тепло.

І те, що зір свій Джулія ховала,

ознакою зневаги не було:

лукавство у закоханих безкрає —

воно їх прикидатися навчає.

Та пристрасть – як її ти не приховуй,

вона ще дужче в тьмі палахкотить.

Так само неба колір загадковий

віщує грім, а не ясну блакить.

А почуття – хоч в стіни замуровуй,

вони проникнуть і несамохіть,

бо машкара – то прикриття погане,

крізь неї швидко істина прогляне.

Тим видаються глибшими зітхання,

чим глибше ти їх хочеш затаїть,

і тим солодші свідчення кохання,

чим важче їх в очах перехопить.

І дрож перед розлукою останній,

і зустрічі вичікувана мить —

все це прикмети ніжної любові,

що їх впізнати важко юнакові.

Лихий кінець відчувши в перспективі

і знаючи, до чого справа йде,

гонила мрії Джулія звабливі

і гамувала серце молоде.

Молилася вона Пречистій Діві —

мовляв, нехай Господь не доведе,

а потім довго радилася з нею,

в жіночих справах кращим судією.

Вона клялась не бачити Жуана,

а полетіла в гості до Інес.

Хвала Пречистій Діві полум’яна:

на щастя, він прогулювався десь!

Та хтось іде… Рятуй, небесна панно!

Чи не Жуан? – Даремно смієтесь:

того разу, здається, Божа Мати

її не спромоглася врятувати…

Кінець кінцем вона собі поклала,

що страх – то недостойність і ганьба,

що тільки гордість все перемагала

і, отже, переможе. Та хіба

вона пильніш про декого не дбала

і з почуттям сестри, а не раба,

не ставилась ніколи до особи,

яка їй більш за інших до вподоби?!

Та коли б хтось, скажімо, перед шлюбом

їй, як коханець, був би до душі,

то доброчесна жінка навіть з любим

не переступить певної межі!

Коли б він навіть виявився грубим,

йому сказати можна: ми чужі! —

поклавши край нахабнику тим самим.

…Ось тактика, яку я раджу дамам.

До того ж чи на світі вже немає

кохання платонічного… з яким

свята чи літня літнього кохає,

лиш почуття поділюючи з ним?

Так Джулія, закохана без краю,

казала, грішне сплутавши з святим.

Я їй так само радив би цей засіб,

і від спокус вона убереглася б.

Така любов – погоджуюсь – цнотлива.

Цілують ручку, а тоді уста…

Зі мною не було такого дива.

Але попереджають неспроста,

що це межа і начебто важлива,

бо з дальшого вже злочин вироста.

Тож хай уникнуть вас пекельні муки!

Я попередив і вмиваю руки.

Отож любов не плотська та безсила,

яка не вразить і не потрясе, —

кохання, котре дасть людині крила,

навчить і душу в небо вознесе! —

так Джулія для себе встановила

щодо Жуана, ладного на все.

Але чого любов навчити мала?

Та Джулія й сама того не знала…

Збадьорена й захищена бронею

свідомості своєї чистоти,

упевнилася Джулія, що з нею

жаданого їй вдасться досягти.

Отож над поведінкою своєю

відкинула контроль – і до мети.

Чи наміри здійснились благородні,

ми з вами ще побачимо сьогодні.

Цей план їй здався чистим і невинним.

Взаємини з хлопчиськом не могли

подати харч пересудам і кпинам.

Але якби плетухи й завели,

то чиста совість з спокоєм невпинним

зневагою б на те відповіли.

Так, чисту совість мавши до могили,

і християни християн палили.

Якби, скажімо… О, помилуй боже!

якби раптово з мужем сталось щось…

І все-таки усяке ж статись може,

тож припущу цю думку inter nos47.

(Тут entre nous48 було б ужити гоже,

бо все це їй французькою верзлось,

але тоді, така неоцінима,

пропала б у моєму вірші рима).

І все-таки вона це уявила:

Жуан уже дорослий і змужнів,

вона – вдова, до того ж дуже мила…

Хай через кілька років, а не днів.

Набув би повноти душі та тіла,

то й у коханні більше б розумів…

В коханні серафима молодого,

що перед цим говорено про нього.

Та досить вже про Джулію. Пора вже

поволі й до Жуана перейти.

Що коїлося в серці не добравши,

він, як Медея, рано розцвісти

зумів, але, розгублений, не знав ще,

якої досягнути висоти

змогла у ньому пристрасть, що безкрає

чоловікам блаженство обіцяє.

Розгублений, Жуан тікав до гаю,

блукав блідий і стомлений з лиця,

і, самоти шукаючи з відчаю,

не знав, що значить стомленість оця.

Що ж, самоту і сам я полюбляю,

та самоту султана – не ченця.

І ліс люблю – не з гротом поокремим,

а краще, так би мовити, з гаремом.

Поет сказав чудово: «О кохання!

Лиш в захваті й безпеці настає

у пристрасті почате царювання

безмежне та божественне твоє!»

Не ставитиму зайвих запитань я,

і все-таки одне у мене є:

як поєднати з захватом безпеку,

таку від нього рисами далеку?

Поет в рядках, що ви їх прочитали,

в свідомості усіх лишивши слід,

жадав, щоб люди клопоту не мали —

і тільки так їх розуміти слід.

Він не хотів, щоб марно турбували,

коли він любить або їсть обід.

Що ж до безпеки… Раджу вам до хати

лише певніше двері замикати.

Жуан блукав над берегом у тиші,

в журбі й сум’ятті падав на траву…

В таких місцях поет поему пише

або сюжети бачить наяву.

Тут і читати створене зручніше.

Проте я застереження вживу:

якщо не Вордсворт виростив ті квіти

і можна щось у творі зрозуміти.

Він так поринув у свої глибини

(не Вордсворт, а Жуан), що самота

зняла душевний біль до половини.

Та він не знав, що пристрасність ота

і хижа спрага значити повинна,

і, на свої не зваживши літа,

зробився метафізиком побожним —

цілком, здається, Колріджу тотожним.

Він розпочав про всесвіт міркувати,

про зорі та вогонь, як Прометей,

про землетруси та аеростати,

про війни й анатомію людей, —

про все, що заважає нам пізнати

великий світ непізнаний оцей,

і врешті, захлинувшись від любові, —

про очі донни Джулії чудові.

У тому, хто думки такі плекає,

глибокодумність, а не простоту

завжди мудрець досвідчений вбачає.

Та в людях, що їх ловлять на льоту,

нічого, крім базікання, немає.

Але ж юнак – яку він мав мету?

Було від філософії тут мало:

він ріс – змужніння роль відігравало.

Замислювався він над буйством квітів,

над голосом вітрів… А як коли

і про богинь, які до фаворитів

спускалися і смертними були.

Та батько-Час його найбільше нітив:

минув, неначе лезом відтяли,

і знову завдяки його химері

Жуан спізнився нині до вечері!

Він розгортав Боскана й Гарсіласо,

і обіймало раптом відчуття,

що до небес душа його знялася

і вже нема на землю вороття.

Містичної поезії окраса —

здіймали книги ті серцебиття

і, як в казках шановної бабусі,

зчиняли бурю, як при землетрусі.

Отак у спробах явне зрозуміти

минали дні Жуанові в гаю.

А бракувало серця, щоб любити,

грудей, на котрі голову свою

розчулено він міг би похилити —

отих єдиних в цілому краю,

і ще чогось, чого не називаю,

тому що за потрібне не вважаю.

Цей настрій хворобливий, як нірвана,

вже Джулія помітила. Проте

предивно, що Інеса до Жуана

і словом не обмовилась про те.

Чому? Бо спостережливість погана?

Чи правило любила золоте,

яке велить, щоб за синами мати

гріхів не поспішала помічати?

Адже й таке на практиці буває —

мовчить і чоловік, коли межу

його дружина з кимсь переступає,

вторгаючись у царину чужу…

(Яка при цьому заповідь страждає?

Не знаю точно, отже, не скажу.)

В таких випадках – тільки мовить слово,

не до ладу воно обов’язково.

Чоловіки швидкі на підозріння,

та поціляють не в стрілецький круг, —

той, в чий город би слід жбурнуть каміння,

здебільшого поводиться, як друг.

І не своє стрілецьке неуміння

кленуть, зазнавши кпинів і наруг,

і не своє вважають глупство винним,

а ґандж, властивий друзям і дружинам.

Бувають і батьки короткозорі,

хоч кожен пильно стежить, наче рись.

І враз німіють в розпачі та горі:

сини з дівками ділися кудись!

Зламались плани точні та суворі,

хто в тому винен – свари піднялись…

Матуся плаче, батечко зітхає

та спадкоємців власних проклинає…

Але Інеса – не сліпий мужчина:

все помічала, стежила, як тать.

Тож слід гадати, що була причина

Жуанових спокус не помічать.

Хотіла ще довиховати сина?

Або урок Альфонсові подать? —

мовляв, у тому саме і біда вся,

що на дружину надто покладався?

Одного дня, улітку… Слід сказати,

що літо – найпідступніша пора,

як і весна, звичайно, коли грати

кров починає в жилах і стара.

І в тому тільки сонце винувате —

його зваблива і лукава гра.

Коти шаліють в березні. А в травні —

і господині їхні достославні.

Дванадцятого червня… (Точні числа —

а я люблю вживати саме їх —

це станції, де доля наша кисла

міняє коней змилених своїх.

Над царствами й народами нависла,

летить вона й лишає, як на сміх,

лише хисткі надії на чудове,

що їх нам обіцяють богослови.)

Дванадцятого червня, пів на сьому

(або о сьомій), в сутінках густих

вона сиділа в гроті, у якому,

либонь, ховались гурії. (Про них

і Магомет згадав, а ще по тому —

і Мур-Анакреон в рядках палких.

Хай ліра їхня славиться й трофеї,

що їх вони одержали за неї!)

Вона сиділа не сама – з Жуаном.

Не знаю, хто і як це влаштував.

Та вгадувати ми того не станем.

Коли зійшлися – і не для забав —

удвох і кожне з личком непоганим,

заплющитись найкраще, я б сказав.

Але, на жаль, заплющуються рідко,

коли при світлі місячному видко…

А Джулія цвіла, немов жоржина —

пашіли щоки, повнились уста.

І не вважала Джулія, що винна…

О, як слабкий в коханні вироста,

а дужий раптом слабшає зневинна!

І нітиться розважливість пуста,

і схоже, що злітаєте до зір ви,

хоч саме й наближаєтесь до прірви.

Вона плекала думи безтурботні

про те, що і Жуан іще юнак

і що й саму її спокуси жодні

ніколи ще не звабили… Однак

згадала, що Альфонсові – півсотні,

а, як відомо, це поганий знак,

бо цифра ця не до вподоби жінці,

хіба що – коли йдеться про червінці.

«Я вже казав вам п’ятдесят разів» —

так гнівна починається догана.

«У віршах цих по п’ятдесят рядків» —

це означає (звістка препогана!),

що вам поет читати їх схотів.

У п’ятдесят – любов не бездоганна,

хоча її відомий сурогат

купити можна теж за п’ятдесят.

Але Альфонсо Джулія любила

і чесною дружиною була —

примусити б її ніяка сила

подружню честь зганьбити не могла.

І певна в тому, Джулія премила

правицю Дон Жуанову взяла:

і треба ж так невдало помилиться —

здалося їй, що це її правиця!

Так само несподівано щокою

відчула і руки його тепло.

А зір пашів цнотливістю такою,

що й вгамувати сили не було.

Дарма Інеси, повне неспокою,

передчуття цих двох не розвело!

Чи, може, хибним виявився засіб?

Моя матуся так не повелася б.

У нього очі сяяли незвично,

немов благали: «Дужче потискай!»

І потиск був, звичайно, платонічний…

Вона б від нього, як велить звичай,

негайно відсахнулася велично,

як од змії отруйної – і край,

якби підозрівала, що дружина

поводитись так з іншим не повинна.

Жуан вчинив, як з радісного дива

і ви вчинили б, я гадаю, теж —

припав до ручки вдячно і поштиво,

і знітився, мов крикнув: «Не бентеж!»

Кохання спершу діє соромливо…

Та знітилась і Джулія. Але ж

долала не душі несамовитість,

а страх, що голос зірветься і видасть.

А місяць звис і з темряви нічної

палав огнем диявольських натхнень.

Під ним не всидиш в тиші та спокої,

бо голова – неначе п’яна впень.

За дві години ночі отакої

накоїш більше, як за довгий день…

І як при цьому вигляд немовляти

наш баламут спромігся зберігати!

Цей дивний час спокîю чарівного

тамує звабу в схованках своїх —

байдужим не лишає він нікого

і самовлади позбавляє всіх.

Сліпуче срібло променя нічного

вселяє млость солодку, наче гріх,

і почуття, які хвилюють душу,

назвати незбагненними я мушу.

Біля Жуана Джулія тремтіла,

його відчувши руку на собі.

Неначе і пручалася невміло,

але не вивільнялась в боротьбі.

А потім… Потім, хоч і не хотіла…

Та краще вже мовчати, далебі!

Я каюся і червонію знову —

дарма і розпочав про це розмову.

Платоне! О вигаднику й фантасте!

З підмогою своєї маячні

та спроб на людство вплинути зубасте

дорогу ти, як видиться мені,

зумів до аморальності прокласти

прямішу, ніж поети визначні.

Ти шарлатан, наївний, як малятко,

чи сват і звідник – в кращому випàдку.

А Джулія могла лише стогнати —

для каяття забракло навіть слів.

Кохання та помірність поєднати

ніхто в житті, здається, ще не вмів.

Вона і відсіч пробувала дати

допоки мозок не потуманів,

і поступатись почала – відколи

«нізащо» прошептала і «ніколи».

Його величність Ксеркс винагороду,

як твердять люди, обіцяв тому,

хто, замість всім відомих, насолоду

незнану досі винайде йому.

Я ж до відомих схильність маю зроду

та ще й в помірних дозах. І тому,

радіючи з дарів земного раю,

на небесах нового не шукаю.

О насолодо! Знаємо чудово,

що ти погибель наша! Я даю

завжди собі весною чесне слово,

що поведінку виправлю свою.

Та навесні повторюється знову

все те, що душу зваблює мою…

І все-таки, якщо знайду підтримку,

я досягну мети своєї взимку.

А зараз Муза змушена, як бачу,

зректися планомірної ходи.

А ти вже не обурюйся, читачу,

цнотливіший за неї, як завжди.

Це – поетична вільність. Що я втрачу

у викладі роману, – сам суди.

Я щиро перепрошую, бо дуже

шаную Арістотеля, мій друже.

Довільність ця потрібна задля того,

щоб уявити місяці, коли

герої вдвох від червня золотого

без нас до листопада прожили.

Тепер точніші числа ні до чого,

бо далі вже події попливли

без ладу в хронології: як видко,

календаря дотримувались рідко.

Та нам той червень варто пам’ятати.

Приємно, коли день уже завмер

і загортає ніч у темні шати

канал, де пропливає гондольєр;

приємно, коли небо осявати

виходять зорі з неосяжних сфер,

а вранці сяє райдуга над нами,

подібна до золоченої брами;

приємно чути пса свого вищання,

до рідних повертаючись домів;

приємно в миті зустрічі й прощання

пізнати зір, що запалахкотів;

приємні – жайвір, що співає зрання,

дзвін ручая та зелень берегів;

пісні дівчат нас тішать молодечі,

дзижчання бджіл та гомони малечі.

Чудовий час збирання винограду,

коли п’янкий тече на землю сік;

приємно, з міста їдучи, розраду

знайти в селі, до котрого утік;

плекає скнара зîлота принаду,

подовжує батькам дитина вік;

нас тішить помста (особливо жінці),

грабіж – солдатів, моряків – червінці.

Приємно спадок добрий діставати,

коли раптово дядечко помер,

та ще коли нам дня того чекати

багато літ доводиться тепер!

Не хочуть старигани помирати,

пускати в сейф і до високих сфер,

а поки жив той дядечко та хворів,

ми вже в лабетах клятих кредиторів…

Приємно заслужити нагороду

чи віршами, чи кров’ю – все одно;

приємно з другом впасти у незгоду,

коли вже він набрид тобі давно.

Вино чи ель приємніші за воду;

заступництво – приємне і воно;

приємні стіни батькової хати,

хоч ти й почав уже їх забувати.

Та перша мить кохання молодого

в сто крат миліша й радісніша нам,

і не забути захвату отого,

як не забув гріха свого Адам.

Солодкий плід! На світі після нього

нема чого згадати юнакам —

і Прометей, проміння вкравши Боже,

уяви полонити вже не може.

Людина – найхимерніша істота:

досвідченій в мистецтвах дотепер,

досліджувати нині їй охота!

Наш вік, до того ж, схильний до химер,

відкрив кумедним витівкам ворота

у межах різних галузей і сфер.

Тож починали б з правди! А не вдасться,

тоді в облуді спробували б щастя.

Яких лише цей вік в лиху годину

нам винаходів спірних не приніс!

Той винайшов для людства гільйотину,

той для безносих —паперовий ніс,

той – засіб переламувати спину,

той – ліки, щоб хребет міцнів і ріс,

той з віспою боровся, від корови

бацили в тіло вводячи здорове!

Як твердять, нас в полон картопля візьме —

я чув, що з неї хліб уже печуть;

кривляються мерці від гальванізму,

неначе віри в смерть свою не ймуть;

А скільки нині маємо вже скрізь ми

машин, які і шиють нам, і тчуть!

Здолали віспу, та коли б до гроба

не довела нова якась хвороба…

Хвороба ця з Америки неначе,

то хай би поверталася назад:

там збільшилось населення – тим паче

в країні тій навести міг би лад

помір, який поставив би, одначе,

її з цивілізованими в ряд.

Проте ще більше для американців

страшна зараза наших псевдопранців.

Наш вік – це час кмітливості людської,

і винайшов, стараючись чимдуж,

він досить патентованої зброї

для вбивства тіла і спасіння душ.

Є лампи вже конструкції нової —

світи, лиш настанови не поруш.

Немає в тому лиха і малого,

якщо рівняти з лихом Ватерлоо.

Феноменальна у людей природа:

для них у світі завше, як на сміх,

смертельний гріх – найбільша насолода,

а насолода – то смертельний гріх!

Одних чарують гроші, інших врода,

кохання, сяйво успіхів своїх…

Та всі хисткі і звивисті доріжки

не віддалять від смерті анітрішки.

А потім що? Та хто зна! Вже не рано.

Тож на добраніч. Час уже мені

вертатись до початого роману.

Вже листопад хмурнішав у вікні,

коротшав день, з вечірнього туману

гора в снігу біліла вдалині.

Гуло в затоці, хвилями обнятій,

а сонце скромно гаснуло о п’ятій.

Як твердить сторож, хмари пелехаті

заткали ніч – ні місяця, ні зір.

Довкіл вогню сиділи люди в хаті.

Люблю і я вогонь той з давніх пір —

камін, цвіркун, балакуни затяті,

серед яких ні хмурих, ні зневір.

І, щоб, як кажуть, нас минули свари,

до цього ще й шампанське та омари.

Пробила північ. Джулія збиралась

уже лягати в ліжко, та за мить

в будинку враз такий здійнявся галас,

що навіть мертвих міг би розбудить,

якби вони в книжках не прокидались,

коли сюжет ожити їм велить.

Хтось грюкає, вигукує і кличе:

«Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»

«Відкрийте! Слово честі, я не винна!

Я стежила, невидима ніким!

Там дон Альфонсо й ціла половина

Севільї йде озброєна за ним!

Яка ганьба! Лише одна хвилина,

і пан увійде з натовпом отим.

Нехай ваш гість вистрибує до саду:

не високо, до того ж не з фасаду!»

І ось Альфонсо справді у кімнаті,

а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.

Усі вони, як водиться, жонаті,

і сон жінок не звикли шанувать,

та ще коли дружини заповзяті

лоби їм полюбляють прикрашать.

Заразливе ж бо зрадництво жіноче:

прости одній, грішити інша схоче!

Не знаю, звідки все те узялося —

і підозріння, й вихватка оця.

Коли у мужа сиве вже волосся,

йому таке, либонь, не до лиця.

Чи гарно, коли тільки щось здалося,

тягти до спальні дурня й мудреця,

щоб інші пересвідчились у тому,

від чого страшно робиться й самому!

Нещасна й сонна Джулія ридала.

А тут іще, з’явившись, як мана,

служниця і досвідчена, й бувала

доводячи, що спала тут вона,

і друге простирадло геть зібгала:

мовляв, дивіться – пані не одна.

Пощо була ця вигадка новітня,

що пані й справді спала не самітня?!

Відтак вони – і покоївка, й пані,

яких і страх, і сором опосів,

вляглися поруч, наче у чеканні

удару з боку лютих ворогів.

Отак жінки, буває, на світанні

з пивниці ждуть своїх чоловіків,

а ті белькочуть, зборюючи втому:

«Усі ще п’ють, а ми пішли додому».

Та Джулія за мить опам’яталась

і крикнула: «Альфонсо! Боже мій!

Що сталося? Навіщо я дісталась,

ще молода, потворі отакій?!

Що означає напад цей і галас?

Чи ви не п’яні часом? То мерщій,

коли не довіряєте, шукайте!»

А він: «І обшукаю, так і знайте!»

Перекопали шафи й гардероби —

шукав і він, шукали і вони.

Знайшли усе, що в дамської особи

для туалету служить з давнини —

обручки і намисто, і оздоби,

білизну для зими і для весни…

Кололи шафи шпагами зухвало

і меблів передряпали чимало.

Під ліжко дуже пильно зазирали

і там накрите кришкою знайшли…

все рівно що… не те, чого шукали.

Віконниці розкрили: як коли

сліди необережно залишали

на клумбах чоловічі закабли.

Чомусь не турбувало їх нітрішки,

що зовсім не обшукували ліжко!

А язичок у Джулії тим часом

ані на мить єдину не вгавав.

«Шукайте! – до образ жіночих ласим

вона волала. – Бог мене скарав,

на лихо одруживши з цим матрацом!

Та зараз він терпець мені урвав.

Коли ще суд існує, я покину

цей дім, що був мені за домовину!

Так, дон Альфонсо, ви мені віднині

не чоловік… якщо ви ним були!

Чи личить так поводитись людині?

Ви ж п’ять чи шість десятків прожили!

Ви шанувати честь мою повинні,

а ви її ганьбити почали.

Як сміли ви подумати, що зможу

я зважитись на річ таку негожу?!

Чи прав своїх зреклася я назавше,

глухого, як березовий кілок,

духівника столітнього обравши,

для того, щоб дістати цей урок?

А він завжди захоплено казав же,

що я найдоброчесніша з жінок!

Що я заміжня, – це для нього диво.

О, як же засмутиться він жахливо!..

Чи залицяльників під час кориди

відштовхувала я завжди на те?

Лише в театр ходила й на обіди,

або до церкви на Різдво святе!

Вдавала я, що варті всі огиди,

а ви отак борги віддаєте?

Та граф О’Ріллі – цей герой Алжиру

жалівся, що сувора я надміру!

А той співак з Італії – Каццані,

що склав для мене стільки серенад!

А друг його – славетний Корніані,

що божеволів од моїх принад!

А всі англійці, турки, росіяни —

ніхто в мені не бачив жодних вад.

Лорд Коффіхауз так запив шалено,

що дуба дав з прихильності до мене!

І герцог Айкр, і дон Фернандо Нуньєс

біля моїх принижувались ніг.

А ви? Хіба порядний опікунець

з дружиною так повестися б міг?

Спасибі, що принаймні ви у цю ніч

пустити в хід не зважились батіг!

Якими виглядаєте смішними

ви з шпагою й пістолями своїми!

То ось чому поїздку з прокурором

ви термінову вигадали вдвох!

Користолюбець з виглядом суворим,

це, мабуть, він здійняв переполох.

Мовчить… Йому виправдуватись сором…

Либонь, язик до щелепи присох.

Ні, він не дбав про друга дорогого —

ми з вами правдолюбцям ні до чого.

Коли з’явився він, щоб акт складати, —

будь ласка, не соромтеся, пишіть!

Я можу вам перо й чорнило дати,

вигадуйте провини самохіть!

Та шпигунів гоніть негайно з хати —

служниця ось роздягнена стоїть!»

Тим часом дівка в розпалі шепоче:

«Коли б могла їм видряпати очі!»

«Хоч стовбула переверніть шухляди!

Ось шафа – обійдіть з усіх боків.

А ось камін – найкраще від громади

сховатись там – він майже догорів.

А я посплю. Благаю бога ради

поводитись тихіше шукачів.

Коли добро те знайдете чудове,

то покажіть мені його, панове.

До речі, після вашої навали,

коли ви розбудили весь квартал,

скажіть хоча б, кого ви тут шукали,

хто спричинив увесь оцей скандал?

Як звуть його? Чи особисто знали?

Чи здатний він служить за ідеал?

Якщо вже честь поставлено на карту,

то знати слід, чи справа риску варта.

Не поспішайте тільки убивати,

якщо сивин устиг він досягти.

Та й чоловік не має ревнувати —

адже йому нема ще й тридцяти!

Не думала моя покійна мати,

що в світі є такі, як ви, кати…

Я плачу, хоч нема такої звички.

Антоніє, подай мені водички.

Можливо, ви ревнуєте до неї —

бо спали ми з Антонією вдвох,

коли ввійшли до спальні ви цієї

і здійняли такий переполох?

Прошу – як знов з’явитись надихне і

благословить вас іншим разом Бог,

то попередьте, воїни чудові,

щоб ми були прийняти вас готові.

Ну, от і все я вам сказала зразу.

І знайте, як уміє в глибині

невинне серце зносити образу,

яку й назвати соромно мені.

Нехай тепер лікує вас від сказу

сумління, вчинки судячи сумні.

Бог покарає вас за цю провину.

Антоніє, подай мені хустину!»

Вона замовкла й на подушку впала,

бліда, в сльозах гарячих і рясних —

мов небо, котре хмарами заткало,

а дощ січе у блисках вогняних.

Волосся, плечі криючи недбало,

темніло чорним розсипом на них,

уста тремтіли, й серце стугоніло,

і віддихи її стрясали тіло.

Лице Альфонсо соромом залито.

Антонія тим часом, наче змій,

ходила, позираючи сердито

на пана й супровід його сумний.

Лиш прокурор всміхався гордовито,

кохаючись у певності своїй:

він добре знав – якщо в родині свара,

то буде й суд, а, отже, і покара.

Задерши ніс, примружуючи вічка,

він вже до всього втратив інтерес.

Його лише оживлювала звичка

затіювати вигідний процес.

Зібрати факти – справа невеличка:

збере, хоч огризайся, наче пес.

І показання знайдуться, і свідки,

хоч би й взялись вони не знати звідки.

Альфонсо ж, опустивши очі долу,

стояв, неначе геть осоловів:

образивши дружину напівголу,

він обшуком нічого не довів.

Що міг вписати він до протоколу,

крім справедливих Джуліїних слів,

що з уст її обурено і строго,

мов те каміння, сипались на нього?

Немов пощади просячи у неї,

Альфонсо щось промимрив незначне.

Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —

гляди, от-от істерику почне,

тремтіла, мов пелюстка орхідеї,

нещастя проклинаючи нічне,

мов та жона Іова. І жахлива

постала перед доном перспектива.

В безсилому він мимрив намаганні

і покоївки ледь почув слова:

«Ідіть, якщо ви хочете, щоб пані

кінець кінцем лишилася жива!»

«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,

і щоб не сталось гіршого, бува,

подався геть, як дівчина зухвала

поважному невдасі наказала.

Пішли слідом і «posse comitatus»49, —

усі ті свідки, котрих він привів.

Лиш прокурор, що прагнув розібратись

у діях, що Альфонсо їх вчинив,

не поспішав з кімнати забиратись

і ґулею на лобі заплатив,

коли услід їм дівка невмолима

іспересердя хряпнула дверима.

І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!

Подібного й уява не знесе…

Чи буде світ завжди на очі хворим?

Таж доброчесність жінці над усе!

Отож лиш двері з гуркотом суворим

гойднулися, мов трясця їх трясе,

враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,

блідий від страху, вискочив із ліжка!

Не розумію, де він там сховався.

Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.

Я б не жалів, якби він там зостався,

а не лише від переляку змок.

Приємніше, як я переконався,

вмирати поміж двох таких жінок,

ніж пурхнути ураз в небесні сфери,

мов Кларенс, з бочки доброї мадери!

Я б не жалів його, бо хлопець щойно

вчинив тяжкий і непрощенний гріх.

В шістнадцять літ вражає він незгойно.

В такому віці злочинів своїх

сумлінням виміряти недостойно.

Це в шістдесят, пригадуючи їх,

ми мріємо, аби чорти запеклі

вагу їм трохи зменшили у пеклі.

Та цю пригоду добре пояснили

усім відомі хроніки старі:

як цар Давид постарів, відмінили

пігулки та мікстури лікарі

і прописали, щоб додати сили,

йому гарненьку жінку до зорі.

Але Давида оживила люба,

а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…

Та що було робити їм? Щомиті

міг дон Альфонсо знову увійти.

Всі звивини у мозку перериті

були уже в Антонії. Знайти

вона не вміла засоби невжиті —

як Джулії безпеки досягти.

А Джулія мовчала і з нестями

до Дон Жуана тислася устами.

Уста злилися врешті і, розкуті,

знов їхні почуття сягнули меж.

Була готова пристрасть спалахнути,

і небезпеку нехтуючи теж.

«Та годі пустувати, шалапути!» —

лайнула їх Антонія. Та все ж

всміхнулася, хоч трохи й сухувато:

«Найкраще в шафі красеня сховати.

Тож відкладіть-бо гру свою дитячу

та в руки хоч на мить себе візьміть!

Що вийде з цього, я чудово бачу:

все це скінчиться кров’ю мимохіть.

Ви помрете, а я роботу втрачу,

а пані честь жіночу заплямить!

І все це через милу вашу пику…

Не регочіться! І поменше крику!

Нехай би він хоч справжній був мужчина…

(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.

Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!

(Та й дон Альфонсо може увійти!)

Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!

А далі що? О, господи прости!

(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!

Та ще вночі не здумайте хропіти!)».

Тепер, після тривалого вагання

Альфонсо вже без почту увійшов

і покоївки припинив повчання,

що становили сенс її розмов.

Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».

І за таких невигідних умов

Антонія досвідчена і д³йшла

взяла свою свічу і тихо вийшла.

І ось, сум’яття борючи безкрає,

Альфонсо розпочав свій монолог:

підстав для перепрошень він не має,

хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.

Та є причини – він їх приховає,

чому здійнявся цей переполох…

Він нітився, і фраза його кожна

заплутана була й пустопорожня.

Та Джулія мовчала, хоч готова

була у неї відповідь. Проте

ви всі, жінки, коли про зраду мова,

чоловіків завжди одним б’єте:

тут і брехня годиться загадкова,

і крик, і плач, і натяки на те,

що чоловік дарма коханця шиє,

коли в самого тих коханок три є!

Була у неї навіть перевага,

бо про роман Альфонсо та Інес

чудово знала вся оця ватага.

(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,

коли раптово купчиться увага

на тому, що накоїли ви десь!)

Вона мовчала й з жалю до Жуана,

який вважав, що мати бездоганна.

Мовчати ще була одна причина:

Альфонсо Дон Жуана не назвав.

Виходить, хто щасливий той мужчина,

ревнивець і уявлення не мав.

Він би радів, звичайно, як дитина,

коли б ім’я коханця розгадав.

За цих умов, сказавши про Інесу,

вона могла вказать йому адресу.

Тут натяк міг би наслідками злими

скінчитись. Тож корисніше – мовчи.

(Це слово блякле, але йде до рими.)

Жінки, цією стежкою йдучи,

упоруються з справами складними,

так раптом факти вивернувши чи

збрехавши так граційно, що, буває,

це навіть їх на диво прикрашає.

Їм досить тільки ледь почервоніти,

щоб ми уже повірили. Було

таке й зі мною – ніде правду діти.

А запереч, то вийде, як на зло.

Коли ж голівку ладні вже схилити,

а з милих вічок рясно потекло,

ми танемо… і, причинивши двері,

готові мирно сісти до вечері.

Альфонсо змовк і попросив простити.

Та Джулія на те відповіла

умовами, що важко їх здійснити,

бо перша з них пов’язана була

з відмовою таке задовольнити,

до чого в нього спрага чимала.

Він, як Адам в раю, похмуро никав

і враз набрів на пару черевиків.

Жіночі не запали б навіть в вічі:

ну, черевики… Що в тій дивині?

Але були це явно чоловічі

(О, як це важко визнати мені!

Крізь землю провалитись ладний тричі,

я весь тремчу, як у страшному сні.)

На черевики глянув він скандальні

і, ошалілий, вискочив із спальні.

Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.

А Джулія – до шафи стрімголов.

«Мерщій! Він приведе усю ватагу!

Тікайте, він от-от увійде знов!

Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,

та швидше, бо пролитись може кров!

Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —

ще ні душі на вулиці немає!»

Порада ця була цілком практична,

але, на жаль, запізно надійшла.

Така буває плата наша звична

за досвід, котрий доля нам дала!

Жуан з кімнати вибіг блискавично

і вже дорога в сад його вела, —

і раптом дон Альфонсо з кулаками…

Але Жуан притис його до брами.

Борня була на славу. Свічка згасла.

Антонія волала: «Це розбій!»,

а Джулія, в огонь підливши масла,

до крику додавала голос свій,

немов у пастці зопалу зав’язла.

І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,

як лев, що, не зважаючи на втрати,

не має думки мучеником стати.

Не встиг Альфонсо шпагу оголити,

бо передчасно випустив з руки.

То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити

її не зміг, а мав лиш кулаки.

Він в розпалі зумів би навіть вбити…

Подумайте ж про любчиків, жінки,

і водночас про муки чоловічі,

аби не овдовіти зразу двічі!

Альфонсо стис Жуана й стоголосо

кричав, а той душив його, як вовк.

Кров потекла (щоправда, тільки з носа).

Та кулаком Жуан його притовк,

рвонувся, аби швидше дати чосу,

із-під Альфонсо, що на мить замовк,

і як Іосиф, втік до огорожі,

хоч тільки цим вони, здається, й схожі.

Людей, що збіглись, наче на пожежу,

видовище це кинуло у дрож:

на Джулії розірвано одежу,

як, звісно, на Антонії також;

затятість демонструючи ведмежу,

реве Альфонсо – лев серед вельмож,

а Дон Жуан, в чім народила мати,

чимдужче намагається тікати.

Тож пісня і кінчається на тому.

Чи слід розповідати, як Жуан

біжить, не озираючись, додому,

приховуючи стид від громадян?

Як ранком у порядку судовому

розлуки зажадав шановний пан;

які плітки Севілью потрясали

і що про це в газетах написали?

Коли б ви ознайомитись хотіли

з процесом тим – з дебатами сторін,

зі свідченнями, що набрали сили,

і з присудом, яким скінчився він,

то все те кілька звітів відтворили,

щоправда, не без деяких відмін.

Але найкраща збірка у Гернея:

він до Мадрида їздив ради неї.

Інеса, щоб скандал той пригасити,

обітницю дала – розпочала

свічки перед Мадонною палити —

їх мала бути кількість чимала.

Коли вона клялася щось вчинити,

то діяла завжди не спроквола,

і Дон Жуана в Кадіс відіслала,

звідкіль невдовзі шхуна відпливала.

Аби моралі й досвіду надбати

і там характер виправити злий,

послати сина вирішила мати

до Франції й Італії мерщій.

А Джулію за монастирські ґрати

відправив муж – моральності носій,

і як там потерпала бідолашка,

з її листа довідатись не важко.

«Ти їдеш… Що ж, добра тобі бажаю.

Це прикро – поблизу тебе нема.

На юне серце права я не маю

і залишаюсь жертвою сама.

Та радістю я сповнена до краю:

мій гріх – кохання: мучусь недарма!

А в плямах аркуш, наче на біду, мій…

та це не сльози – навіть і не думай.

О, я люблю тебе, як і любила!

За це я щастя й волю віддала.

І хоч сама себе я осудила,

зате, як в сні, щасливою була.

Що з почуттям боротися несила, —

хіба це злочин? Похибка мала!

Пишу тобі, бо це душі потреба,

а не якісь претензії до тебе.

Життя для жінки – то лише кохання,

а для мужчин – то крихітка дрібна.

Утіхи світські, мандри, полювання —

все це задовольняє їх сповна.

Багатство, слава, гулянки до рання,

відвага, бій, солодощі вина —

ось скільки справ принадних у мужчини,

а у жінок кохання – то єдине.

На тебе шлях вдоволення чекає.

«Мене кохали», – скажеш ти комусь.

А в мене навіть виходу немає —

я вже в ганьбі довіку залишусь.

Знесу я все, чим Бог мене карає,

та спробуй пристрасть змовкнути примусь!

Прости мені, мій любий, і прощай же.

Кохай! Хоч слово це даремне майже.

Слабка душа себе ще переможе,

хоч кров кипить і жар в ній не пригас.

Все це на хвилі після бурі схоже —

щоб улягтися, їм потрібен час.

Моє жіноче серце тільки й може

тремтіти, коли думаю про нас,

мов компас, що ніколи й на хвилину

не упускає ціль свою єдину.

Не маю більш нічого вже сказати,

але пишу, бо потяг не ослаб.

Коли б нещастя вміло убивати,

до дня такого я не дожила б.

Смерть не воліє спокій дарувати

тим, хто її лихих жадає зваб.

Я це прощання пережити мушу,

щоб вічно за твою молитись душу».

Вона листа на аркуші писала,

що мав по краю смужку золоту.

Перо тремтіло, й серце калатало,

тріпочучи, мов пташка на льоту.

І про печатку теж вона подбала,

що мала напис «Elle vous suit partout»50

і сонях у тонкому візерунку.

Був також віск найвищого ґатунку.

Така була Жуанова пригода —

хоч перша, та невдала і сумна.

Тож публіки мені потрібна згода:

чи схоче далі слухати вона?

Хоч осуди її чи нагорода

мене обходять мало вже здавнà,

якщо ці спроби визнають за вдалі,

я через рік писатиму і далі.

Поема ця складатися повинна

з дванадцяти, як я гадаю, книг.

Три епізоди. Буде в них картина

кохання, війн і сутичок морських,

жагуча пристрасть, боротьба невпинна

і панорама пекла буде в них —

все, як Гомер з Вергілієм робили,

думок епічних сповнені та сили.

Я це зроблю за правилами школи,

які нам Арістотель заповів,

і стільки в нашу пору, як ніколи,

вже наплодили дурнів і співців.

Вони без рим плетуть свої глаголи.

А я – за рими, я за їхній спів!

Той, хто творити вміє Бездоганне,

на інструменти скаржитись не стане.

Є в мене певний виграш в порівнянні

з епічним даром цих моїх братів

(я не кажу, що виграші останні

світ оцінити досі не зумів),

бо кожен з них в святому пориванні

в сюжетах безліч вигадок наплів,

тим часом – ця історія на диво

природна буде, точна й справедлива.

А тих, що мають сумнів, одсилаю

до історичних драм та оперет,

до видатних легенд отого краю,

до правдою прославлених газет,

до певних фактів, що, як уповаю,

запевнять вас, що правий був поет.

Та бачили ж усі на власні очі,

як чорт забрав Жуана тої ночі!

Якби я впав до рівня прози раптом,

то поетичні заповіді б склав

і першість безперечно перебрав там,

де слави попередник мій надбав.

То був би приклад правдам і неправдам,

і твір цей знаменитий я б назвав

«Лонгін і пляшка, або Що нам треба,

щоб стати Арістотелем для себе».

Ось правила мої: незмінно віруй

в троїсту силу – Мільтон, Драйден, Поп;

є Колрідж, Вордсворт, Сауті нещирий —

п’яниця, божевільний або сноб;

не впораєшся з Краббом, хоч і хирий;

об Кембела розбити можна лоб;

а з музою уславленого Мура

заводити не варто шури-мури.

Ти Созбі не берись імітувати —

облиш його Пегаса та пісні.

І свідчень не повинен ти давати,

якщо в них є хоч крихітка брехні.

Пиши такі поеми і трактати,

які читати схочеться мені,

бо батога критичного візьму я

і без жалю до тебе застосую.

Коли б хто-небудь в бракові моралі

мене обвинуватити схотів,

то хай припинить вихватки зухвалі,

допоки ще його я не огрів.

Хай прочитає, що пишу я далі,

і від лихих утримається слів.

Про свій кінець задирливі та злісні

дізнаються з дванадцятої пісні.

Якщо ж і після сказаного вище

ви бевкнете у пресу будь-коли,

що, прочитавши твір, мовляв, і ви ще

моралі в ньому досі не знайшли;

якщо ви не придивитеся ближче,

а значить, глузд втрачати почали, —

коли ви піп, скажу: «Ви брехуни всі»,

а генерал, – скажу, що помилився.

Від публіки чекатиму я схвали

оцим епічним задумам моїм.

Як впереміш з забавою давали

нам ліки – несвідомим і малим,

аби молочні зубки проростали, —

так грішне я мішатиму з святим.

Ті, що бояться власну думку мати,

бабусин «Вісник» можуть почитати.

Я цей журнал передплатив для неї, —

за це редактор обіцяв мене,

як і поеми не чіпать моєї.

Коли ж, вчинивши свинство визначне,

зречеться він обіцянки своєї

і гудити поему розпочне,

я людям право матиму сказати,

що гроші він украв од передплати.

Домовленість подібна гарантує

мені тепер широке визнання,

і байдуже – що місячники всує

або газети скажуть навмання.

В житті не дбав ніколи завчасу я,

аби мене минала та гризня,

«Квартальник», як і «Единбурзькі вісті»,

щодо незгодних дуже норовисті.

«Non ego hoc ferrem calida juventa,

consul Planco»51, – Горацій говорив.

Отож, коли при мутних водах Бренти

я навіть ще й рядка не сотворив,

скрутні бували в мене теж моменти,

але до справедливості порив

був дужчий, ніж сьогодні, коли Третій

Георг царює, стримуючи лет їй.

Тепер мені вже тридцять пролунало —

вже сивіти й волосся почало.

Час про перуку дбати. Та чимало

сивин уже і серце здобуло!

(Що буде в сорок?) Так моє невдало

раніш за весну літо одцвіло…

Життя прожито й гроші. Непокора

моя тепер слабіша, ніж учора.

Невже у душу, памороззю вкриту,

не западе вже свіжість, що могла

добути радість відгомонів світу,

як мед, що з квітки п’є його бджола?

Невже його нема у надрах цвіту?

Ні, він іде не з того джерела,

а з нашого уміння розпізнати

у кожній квітці власні аромати.

Ти, серце, замінити вже ніколи

не зможеш світу цілого мені.

Колись його ввібравши видноколи,

ти б’єшся вже тепер в самотині.

Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,

ти відтоді не стало гіршим, ні.

З’явилася досвідченість серйозна,

хоч де було узятися їй, – хтозна.

Минула зваба ніжного похмілля —

дівчат, жінок, а особливо вдів, —

вже через них дійти до божевілля

я не спроможний нині, як умів.

Не п’ю бордо і не роблю зусилля,

щоб натяк на взаємність завиднів

і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,

я скнарою тепер волію стати.

Я честолюбства не плекав до скону, —

стражданню й насолодам недарма

його приніс я в жертву безборонну.

І ось плоди старань мого ума:

тепер кажу, як голова Бекона

рекла: «Є час, був час, часу нема».

Так, світлу юність з мріями ясними

я передчасно обміняв на рими!

У чому зваба слави? Чи не в тому,

щоб аркуш вірші сповнили й пісні?

Це – висхід на вершину, що в густому

довічно потопає туман³.

Чи ради того в захваті святому

ми пишемо поеми в наші дні,

аби портрети наші виставляли,

коли згниють в землі оригінали?

На що ж надія? Першу піраміду

колись Хеопс для себе спорудив,

вважаючи, що славі дітись ніде,

коли свій труп у ній він прихистив.

Але нема від мумії і сліду —

знайшлись цікаві до подібних див.

Чи ж варто домагатись монументу,

коли й Хеопса знищено дощенту!

А я – філософ. Я собі невпинно

повторюю відоме і старе:

з живої плоті доля робить сіно,

усе, що народилося, помре.

Якщо одержав молодість, як віно,

то час її все рівно відбере.

Отож радій, що дні прожив хороші,

молися Богу й заощаджуй гроші.

Тепер дозвольте, милий мій читачу

і ще миліший пане покупець,

потиснути вам руку на додачу.

Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.

Полюбимось, то ще я вас побачу,

а ні, – хоч не набрид би під кінець!

Яке було б поводження знаменне,

якби поети приклад брали з мене!

«Іди ж, мій плоде самоти, із хати,

пливи й пливи морями многоліть».

Якщо можливо Сауті читати

і Вордсворта не важко зрозуміть,

чому б мені надій на те не мати

і слави не жадати мимохіть?

Рядки в лапках – це Сауті. Бога ради,

не припишіть мені його тиради!