Читать книгу Визволення. Роман мілин - Джозеф Конрад, Ford Madox Hueffer - Страница 2

Низькі береги, що піняться й шумують навколо тисяч великих і малих островів Малайського Архіпелагу, віками були ареною великих подій. Ця країна ще й тепер не втратила всієї таємничості й романтики свого минулого. Здобуваючи її, чотири нації виявили властиві їм вади та достойності. Однак народ цих островів, що мужньо бився з іспанцями, португальцями, голландцями й англійцями аж ніяк не змінився після неминучої поразки. Він зберіг до цього часу любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні й зненависті, всі свої добрі й хибні властивості. Його батьківщину, землю й воду (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і цього століття вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них – сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли й ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але тільки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.

І

З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сіро-жовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, відмежовується із заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалася група дрібних островів, стертих, невиразних, із неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерівну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.

Вітру не було. Невеликий бриг[1], що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся зі свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилося на землі, на воді та в непорушній блакиті неба.

На цій тихій воді протоки стояв спокійний і рівний бриг, ніби щільно скутий, кіль до кіля, зі своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо – дрібні острівки мовчки дивилися на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них, – безнадійний бранець штилю, безсилий в’язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Прова[2] помалу повернулася на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки[3] показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричневими ногами, він тримав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам’янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.

Другий чоловік, що стояв на палубі брига, – очевидячки помічник капітана, – був білий: низький, присадкуватий, із сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидалися на два товстих шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом’яні сандалії, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.

Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза[4]; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приємним. Він прислухався, ледве посміхнувся і пробурмотівши: «Дік, бідненький Дік», знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:

– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад!

Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:

– Вітер нема – хід нема.

– Вітер нема, вітер нема – ти тільки це й знаєш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алі, – звернувся він поблажливо, – бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?

Матрос, здавалося, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:

– Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.

Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом із відчиненого люка почувся вигук:

– Гей, хто там на палубі? – Він зразу спинився, і вираз його обличчя змінився на уважний.

– Єсть, – мовив він, нахиляючись до отвору.

– Що там скоїлось? – спитав знизу низький голос.

Червонолиций сказав здивованим тоном:

– Сер?..

– Чого стерно човгає сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вітер?

– Єсть, – сказав Шоу знову й схилив голову в отвір каюти. – Мені здалося, що подув вітер, але тепер він зник. Ані руш.

Він підвів голову і ще з хвилину постояв біля люка, але почув тільки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похилені червоні квіти герані, які росли в горщечках за шибками. Шоу ступив кроків зо два, але знову почув знизу вигук:

– Гей, Шоу! Ви ще там?

– Єсть, капітане Лінгард, – відповів він, обертаючись назад.

– Чи однесло нас хоч трохи після полудня?

– Анітрохи, сер, анітрохи. Краще вже стояти на якорі.

– Завжди воно так, – мовив незримий Лінгард.

Тон його голосу змінювався з рухом по каюті й нараз задзвенів зовсім чітко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

– Завжди воно так! Течії нема, доки не смеркне, а потім і не побачиш, на яке проклятуще місце зносить тебе. Тоді й вітер підіймається. Штилю, одначе, більше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаєць підійшов до скляного люка, подивився, котра година, і вдарив двічі в невеличкий дзвін на кормі.

Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов із каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї та якийсь час помалу оглядав обрій навколо.

Лінгарду було років тридцять п’ять. Стрункий і гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений він був у сіру фланелеву сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим пасом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля, – тільки на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю[5], зостався на палубі. На його гарній голові кучерявилося світло-каштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.

Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав серед своїх товаришів прізвисько Червоноокий Том. Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цій країні.

А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що справді нічим живим так не милується, як своїм судном.

Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати; вірний, як улюблена дочка.

Годинами стояв Лінгард біля поруччя й слухав – слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів у такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість із його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.

Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він не зважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом’якшував його сувору натуру і ще тісніше зв’язував його з бригом.

Він знав, що його маленький корабель міг дати йому щось таке, чого ніхто на світі не дав би; щось особливе, його власне. Зв’язок цієї людини з кісток і м’язів зі слухняною річчю з дерева й заліза нагадував велике кохання. Бриг мав усі властивості чогось живого: швидкий, слухняний, терпеливий, вірний, гарний, здатний робити й терпіти – мав усе, крім життя. Людина надихала життям цю річ, що здавалася їй найдосконалішою з усіх речей такого роду. Воля капітана була її волею, його думка – її імпульсом, його подих – подихом її існування, хоч він відчував усе це якось невиразно, не перетворюючи свої почуття в німі формули думки. Для нього бриг був дорогий і єдиний в усьому світі. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу – це ж ціле королівство!

Ось тепер без бриля вийшов він рівною ходою на палубу свого королівства. Ходив із незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п’ятнадцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроці він мусив круто повернутись і йти назад до гакаборта[6].

Шоу, засунувши руки за пасок, спершись ліктями на поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справді ж, він бачив перед собою маленький будиночок із садочком, непомітний, у заплутаних вулицях східної прибережної частини Лондона. Його трохи непокоїло, що він ще й досі не познайомився (так, досі!) зі своїм сином, якому тепер минуло вже вісімнадцять місяців. Тому й линув він тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мріяв, за хвилину знову перенісся на бриг, «на місце», як він сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був «на місці».

Поводився він із матросами грубо й гаркав, розмовляючи з ними. До своїх капітанів завжди ставився з повагою й стримано (так він думав), а насправді вороже, бо, здавалося йому, мало хто з них був «на місці». В Лінгарда він недавно. Капітан підхопив його на мадраському рейді з англійського корабля, що його він мусив покинути після сварки з хазяїном. Шоу хвалив Лінгарда, хоч і казав, що той, як і всі інші люди, мав багато дурниць у голові, тобто бачив усе «догори дриґом».

Шоу був чоловік, яких багато: звичайнісінький для всіх, крім самого себе, вартий тільки як старший помічник і як єдина, крім капітана, біла людина на судні. Він уважав себе вищим за матросів-малайців і поводився з ними з чванькуватою ласкавістю, хоч і думав, що в скрутну хвилину ці хлопці напевне будуть не «на місці».

Шоу швидко, як тільки можна в думках, повернувся зі своєї уявної мандрівки додому. Він одхилився від поруччя й, пройшовши вперед, спинився на кормі, оглядаючи лівий борт. Лінгард став на своєму боці, неуважно дивлячись перед себе. На шкафуті[7], межи багрів, прив’язаних по обидва боки ґратчастого люка, він побачив купку людей. Вони сиділи накарячках, навколо дерев’яної миски з верхом накладеної рижом. Темнолиці, ніжноокі, мовчазні люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.

Тільки один чи два носили саронги[8], інші ж, наслідуючи принаймні на морі, негідному звичаєві європейців, носили штани. Двоє сиділи на баграх. Один – схожий на дитину, зі світло-жовтим обличчям, з чудною посмішкою на вустах, з пучками рівного волосся, пофарбованого під колір червоного дерева. Це був тиндал екіпажу – щось на зразок помічника боцмана, або серанга. Другий, що сидів поруч нього на багрі, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комічно-лютий вираз, що, здебільшого, характеризує людей із південно-західного побережжя Суматри.

Це був касаб, або комірничий – посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, відразу ж пробурмотів щось тиндалеві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.

Сонце стояло не вище як один градус над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискотливого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.

Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига простяглася на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика тихоплинна іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.

– Зайшло! – промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каюті!

– Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.

– Серанг, якщо буде вітер, тримати на південний схід! – виразно наказав Шоу.

– Єсть, південний схід! – поважно відказав літній малаєць.

– Коли бриг візьме хід, доповіси мені, – встряв Лінгард.

– Добре, туане, – відповів серанг, швидко глянувши на небо. – Вітер буде, – додав він стиха.

– Я теж гадаю, – сказав Лінгард.

Тіні швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!

– Ходім, з’їмо що-небудь, Шоу, – сказав Лінгард. – Зачекайте! Спершу роздивіться навколо, а потім підете униз, бо коли ми знову вийдемо, вже стемніє.

– Гаразд, сер, – мовив Шоу, беручи довгу підзорну трубу й прикладаючи її до очей. – Пресвята штука! – бубонів він, направляючи й прилаштовуючи трубу. – Я ніколи й ніяк не потраплю… Та ось таки попав!

Він повернувся на підборах, тримаючи трубу на лінії обрію. Потім склав інструмент і рішуче промовив:

– Нічого не видно, сер!

Шоу спустився вниз слідом за капітаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормі було тихо. Потім стерничий мляво спитав: – Мелім[9] сказав, що на воді нічого нема?

– Так, – пробурмотів серанг, не озираючись на нього.

– Між островами був човен, – мовив стерничий дуже тихо.

Серанг, розкарячивши ноги і заклавши за спину руки, мов скам’янілий, стояв, випроставшись біля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.

– Ось послухай-но, – лагідно напосідав стерничий.

Проте поважна людина навіть оком не моргнула. Тоді стерничий нахилився від ґратчастого колеса:

– Я бачив човен, – прошепотів він із лагідною впертістю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджі[10] Вазуб.

Серанг двічі ходив на прощу, тому він не був байдужий до свого законного титулу й понуро всміхнувся.

– Ти бачив дерево, що пливло, Салі, – сказав він іронічно.

– Я звусь Салі, тому очі мої найкращі, як ота чаклунська мідяна штука, що розсувається, – відказав стерничий. – То таки човен, і ті, що в ньому, могли бачити проти вечірньої заграви корабель, якщо вони не сліпі. Я бачив його. А ти бачив його, хаджі Вазуб?

– Хіба ж я гладкий білий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салі, раніше, ніж ти народився! Ми маємо наказ мовчати й дивитися тільки на стерно, щоб із кораблем не сталося пригоди.

Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний і невсипущий раб свого обов’язку.

Через пів години після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.

II

О пів на дев’яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.

Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.

Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:

– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.

– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…

– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.

– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…

Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.

– Ви швидко призвичаїтесь, – пробурмотів Лінгард, оминаючи свого помічника. Потім обернувся й різко спитав: – Ви казали, що звечора нічого не було на воді?

– Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але о цій порі року, я гадаю, тут має бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – відповів Лінгард, – ми стріли дуже мало кораблів від тоді, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав він ненароком. – І французи битимуться поряд із нами, як вони билися в Криму, здається, п’ять років тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моєму, це не дуже добре. Як ви гадаєте, капітане Лінгард?

– Я стрічався з їх військовими кораблями в Тихому океані, – відповів Лінгард. – Це добрі кораблі, а хлопці з них були дуже чемні до мене й занадто цікавилися моїми справами, – сміючись, додав він. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тоді старий торговельний катер, – натхненно закінчив він.

– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте мені навіть великий корабель, щоб він міг…

– А пізніше, кілька років тому, – перебив його Лінгард, – я потоваришував з одним французьким шкіпером в Ампанамі, бо нас було тільки двоє білих на всю околицю. Шкіпер був хороший хлопець і добре смоктав червоне вино. Його англійську не можна було враз зрозуміти, але він добре співав пісень про амури своєю мовою. Амури – це кохання по-французьки.

– Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сендерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалів…[11]

– Так, то був гарний чоловік, – мовив замислено Лінгард. – Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, крім тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.

– І ті дикуни могли вбити за таке жінку? – неймовірно спитав Шоу.

– Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма – вони були до біса пристойні й не піддалися… Після цього француз каже мені: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива». Я був озброєний, як і тепер: шість восьмифунтових гармат на головній палубі й довга вісімнадцятифунтова на баку…[12] Я вже давно хотів випробувати їх. У француза нічого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен із матросами корабля француза не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битися за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Однак це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і незабаром після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.

– Жінки приносять силу клопоту, – промовив він байдуже. – На «Морейшайрі», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років через якусь там жінку[13], її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччині, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трипалубному судні в Наваринській баталії[14], але ця суперечка за жінку була ще задовго перед цим.

– Я теж так гадаю, – промимрив Лінгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготіли у воді навколо корабля.

– Так. А тепер усе змінилося. Мій дід був проповідником, тому, хоч батько й служив на флоті, я не співчуваю війні. Гріхом називав її старий, і я теж пристаю до його думки. Інша річ із китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нікого і яких треба держати в покорі, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це їм і пояснюють найкращі місіонери й інші авторитети. А воювати цілих десять років за якусь там жінку!..

– Я читав колись цю розповідь у книжці, – мовив Лінгард. – Жінка була прекрасна.

– Це ще гірше, сер. Тоді вона була нікчемна. Дякувати Богові, ці поганські часи вже ніколи не повернуться. Десять років убивств і несправедливостей! І все через жінку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?

Та нараз гучний дзвін перебив цю промову Шоу. Високо в повітрі заскрипів якийсь сухий блок, немовби стогнав від болю. Він порушив нічний спокій і замріяну стриманість голосів двох людей, що тепер заговорили голосно.

– Закрийте нактоуз, – наказав Лінгард. – Він світить, як повний місяць. Не треба марнувати світло, доки ми заштилені[15]. Не треба, щоб нас бачили, коли ми самі не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, містер Шоу. Тут можуть швендяти всілякі волоцюги…

– Гадаю, що з цим тут давно вже покінчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен[16] почистив кілька років тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це від хлопців зі шлюпки «Діана», що ремонтувалася в Калькутті, коли я перебував на «Уорвік Каслі». Хлопці взяли якусь там столицю біля верхів’я річки й довго ще були повні живих спогадів про свої авантюри.

– Сер Томас зробив добре діло, – відповів Лінгард, – але ще мине довгий час, доки ці моря будуть такі безпечні, як англійський канал. Я сказав про світло, щоб ви надалі були уважніші у цих морях. Чи ви помітили, як мало тубільних суден ми бачили за всі ці дні, з того часу як нас занесло в це море?

– Я й не звернув на це уваги, сер.

– Це ознака того, що має щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме від острова до острова без ніякого вітру та без вітрил.

– Я моряк великої води і все своє життя ходив поміж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побічні шляхи. Зате я завжди на місці на звичайному шляху. Я теж помітив, що тубільних суден було замало в останні дні, хоч ми майже щодня були коло землі.

– Ви знатимете всі таємниці цих морів, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лінгард.

– Сподіваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному слові. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солоній воді, більше нічого не скаже. Останні п’ятнадцять років я служив офіцером на англійських суднах, тому не розумію поганських звичаїв якихось там дикунів, та в справі мореплавства і своїх обов’язків ви завжди матимете мене на місці, капітане Лінгард!

– Крім, як ви самі тільки що сказали, тих випадків, коли треба битися, – сказав Лінгард, коротко засміявшись.

– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зі мною. Я – миролюбна людина, капітане Лінгард, але, як доведеться, битимусь добре, як і ці плисконосі чорти, яких ми мусимо терпіти замість справжньої команди християнських моряків. Битися! – закричав він, несподівано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зі мною, він стріне мене на місці. Присягаюсь!

– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лінгард. – Слово честі! Я вже хотів би, щоб знявся вітер і погнав нас звідси. Я, Шоу, трохи поспішаю.

– Так, сер! Я ще ніколи не бачив справжнього моряка, який не поспішав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дує вітер… Слухайте-но, сер, що це?

– Чую, – мовив Лінгард. – Це приплив, Шоу.

– Мені теж так здається. Але як воно хлюпає! Мало коли я чув таке…

Далеко в морі з’явилась і сунулася вперед смуга кипучої піни, схожа на вузьку білу стежку. Вона швидко добігла до брига, пройшла під ним, розлившись по обидва боки; вода зашуміла, розтята численними дрібнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпанні зовсім не зрушилось і навіть не похитнулось, наче добре принайтоване[17] між кам’яних стін безпечного доку. За кілька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на північ, зникаючи з очей і не лишаючи й сліду в непереможній тиші.

– Це дуже цікаво… – почав Шоу.

Лінгард знаком наказав мовчати. Він прислухався, немовби ці хвильки могли відгукнутися луною, що на неї він сподівався. І справді, чоловічий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, відбитий від твердих, високих скель на порожній морській поверхні. Хтось тихо говорив малайською.

– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?

Лінгард, поклавши руку на плече свого помічника, спинив його і швидко пішов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капітан і вахтовий швидко про щось говорили, і Шоу відчував себе зовсім лишнім між ними.

Лінгард різко спитав – Що ти бачиш?

Матрос швидко відповів – Я чую, туане… чую весла.

– Де?

– Ніч навколо нас. Я чую їх близько.

– З лівого чи з правого борту?

Матрос завагався. На шканцях під кормою зачовгали босі ноги. Хтось кашлянув. Врешті голос промовив:

– Канан.

– Покличте серанга, містер Шоу, – звелів тихо Лінгард, – і розбудіть усіх, щоб не спали. Всі вони лежать на палубі. Тепер чатуйте. Близько щось є. Неприємно, коли воно приходить несподівано, – додав він роздратованим тоном.

Лінгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг[18], почав прислухатися, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці[19] сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стихнув, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:

– Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.

– Добре, містер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.

– Хлопцеві, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух і… – Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів тільки невиразним бурчанням. Лінгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувалися. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

– Серанг! – покликав він стиха.

Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.

– Хто був на вахті? – спитав Лінгард.

– Бедрун Бегіс, – відрапортував хрипко Вазуб.

– Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.

– Ніч ховає човна.

– А ти бачив його?

– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.

– Чому ж ти тоді не доповів? – гостро спитав Лінгард.

– Мелім сказав: «Нічого нема», хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці в нього чи в тебе, туане?

– А ти щось чуєш тепер?

– Ні, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…

– Гаразд! – пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?

– Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

Він простяг руку, показуючи за борт.

– Ідуть сюди, – додав він рішуче.

Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

– Щось там на воді, сер! Перед самою провою!

– Гаразд! – відгукнувся Лінгард.

Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.

– Який це корабель?

– Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.

– А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!

– Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.

– Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?

Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.

– Зараз я вам покажу.

А за хвилину промовив тихше, але виразно:

– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.

– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.

– Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.

– Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!

Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

– Добривечір… Сер капітан?

– Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.

– Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.

Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:

– Добривечір… Сер капітан?

– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?

– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

– Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?

– Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами та ледве вибралися звідти. А коли об’їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об’їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.

– Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день, – сказав Лінгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав він.

– Загрузло в густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я – другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.

– На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?

– Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.

– Потурбуйтеся про них, містере Шоу, – сказав Лінгард. – Ходімо в каюту, містер…

– Картер.

– Ходімо вниз, містере Картер, ходімо, – запрошував Лінгард, спускаючись сходами.

Стюард засвітив лампу й поставив на стіл карафки та пляшки.

Каюта була пофарбована в білий колір із позолоченим бордюром. Навпроти завішених вікон стояв буфет із мармуровим верхом, а над ним висіло люстро в позолоченій рамі. Далі, біля кормової стіни, стояла напівкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стіл був накритий чорною індійською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бімсів[20] були порозвішані мушкети з блискотливими від світла цівками, – всього двадцять чотири мушкети. Стільки ж стародавніх багнетів у мідних піхвах прикрашали поліровану стіну. Всі двері в каюті були зняті, а замість них висіли ширми з жовтого китайського шовку. Всі чотири ширми захиталися, коли до каюти ввійшли двоє людей.

Картер за одну мить оглянув усе це, але очі його з цікавістю спинилися на круглому щиті, що висів над багнетами. На червоному полі блищав золотий сніп блискавок, який охоплював дві великі літери «Т» і «Л».

Лінгард із цікавістю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучі блакитні очі, біляве волосся й невеличкі вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лінгард помітив його пильний погляд.

– Ви задивились на цю річ? Це подарунок майстра, що будував мій бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку поміж моїх ініціалів? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лінгард.

– Дуже гарна річ і показна для каюти, – чемно пробурмотів Картер.

Вони випили, кивнувши один одному головою, й сіли.

– Тепер давайте листа, – сказав Лінгард.

Передавши листа через стіл, Картер знову почав розглядатися навколо. Лінгард вийняв листа з не заліпленого конверта, адресованого командирові будь-якого англійського корабля у Яванському морі. Лист було видруковано на бланку з написом «Шхуна-яхта „Пустельник”». Датований чотири дні тому, лист сповіщав, що туманної ночі яхта сіла на мілину коло низького берега Борнео. На думку капітана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсім безлюдний. За чотири дні вони здалеку бачили тільки двоє малих тубільних суден. Наприкінці листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертається назад Зондською протокою, сповістити про становище яхти в Анджер або якомусь англійському чи голландському військовому судну. Лист кінчався завчасною подякою та обіцянкою повернути всі витрати за надану допомогу.

Поволі згортаючи лист, Лінгард промовив: – Я не буду ні в Анджері, ні поблизу нього.

– Гадаю, що можна повідомити перше-ліпше місто, – сказав Картер.

– Лиш не те, де я буду, – відповів Лінгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.

– До того ж він не дуже докладно описує берег, та й широта непевна, – провадив Лінгард.

Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегів, і кожне його слово виявляло точність спостережень, зіркі очі моряка, здатного швидко помітити основні риси незнайомої землі й незнайомого моря. Він оповідав стисло, точно визначаючи заплутані рифи й піщані мілини, що серед них якимось дивом проскочила в темряві яхта перед тим, як загрузла.

– Година на морі досить ясна, – зауважив він, спинившись, щоб випити. Лінгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далі:

– На південному березі я помітив двоє високих побілених дерев; певно, хтось, опинившись у цій бухті, добре побілив їх: одне – вгорі, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чім річ, капітане?

Лінгард скочив на ноги, але Картерів вигук примусив його знову сісти.

– Нічого, нічого… Скажіть мені, скільки людей у вас на яхті?

– Двадцять троє, крім господаря, його дружини й одного іспанського джентльмена, приятеля, що вони підчепили в Манілі.

– Ви йшли з Маніли?

– Так. В Батавію. Господар хоче вивчити колоніальну систему голландців. Він хоче розкритикувати її. Коли стоїш на вахті, то мимоволі підслухуєш – самі знаєте. Потім ми підемо до Цейлону, щоб стріти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта піде в об’їзд навколо рогу Доброї Надії.

– Жінка? – спитав Лінгард. – Ви кажете, на яхті жінка. А ви озброєні?

– Не дуже, – недбало відповів Картер. – Ми маємо кілька мушкетів і дві спортивні рушниці, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав він, мляво посміхаючись.

Лінгард пильно подивився на нього.

– Ви на тому судні йшли з Англії? – спитав він.

– Ні! Я прибув на яхту, коли вийшов із госпіталю в Гонконзі. До того плавав два роки біля китайських берегів.

Спинившись, він пошепки пояснив: – На суднах з опіумом. Мідних ґудзиків тоді на мені не було. Мій корабель залишив мене в Гонконзі, а я потребував роботи й тому згодився їхати на яхті, бо не хотів вертатися додому. Крім того, дуже тяжко працювати зі старим Робертсоном із «Лаїмуни». Це мій корабель. Ви, капітане, чули про нього?

– Так, чув, – швидко відповів Лінгард. – Слухайте, містере Картер, яким шляхом вирушив у Сінгапур ваш старший офіцер? Протоками Ріо?

– Мабуть, – відповів Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаєте?

– Так, хочу знати… Що таке, містере Шоу?

– З півночі, сер, насувається чорна хмара, і от-от почнеться вітер, – відповів Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.

– Може, вип’єте чарку? – сказав Лінгард, підводячись. – А я піду нагору подивитися.

Він вийшов на палубу. Тим часом Шоу підійшов до столу й почав мовчки поратися біля пляшок, тримаючи їх із перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.

– Ви, містере, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями, – мовив він, ставлячи чарку на стіл.

– Дурниці! Я побачив вас саме на заході сонця.

– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.

– Я дивився на захід, де було ще трохи світла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче відказав Картер. – Що вам треба від мене?

– Так, ви здатні плести язиком…

– Ніколи не стрічав такого чоловіка, – мовив недбало Картер. – Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?

– Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?

– Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була тільки звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!

– Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.

Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.

– Зараз почнеться вітер, – промовив він.

– Тоді, сер, – сказав встаючи Картер, – верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюся, що ви повідомите про нас там, де ви будете!

– Я їду до яхти, а листа збережу, – рішуче сказав Лінгард. – Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило, – додав він, знизивши голос.

– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете їй. Краще я зостануся тут, щоб повідомити якусь канонірку…

– Ви мусите повернутися зі мною на своє судно! – рішуче сказав Лінгард. – Киньте думати про канонірку.

– Тоді я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів у широкому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.

– Дурниці! – гаркнув Лінгард. – Ви поїдете зі мною, покажете місце і… і допоможете. А я візьму вашого човна на буксир.

Це не переконало Картера. Тоді Лінгард поклав свою важку руку йому на плече.

– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лінгард, і на цих островах немає ні одного білого й тубільця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мій бриг, і ви тут мусите лишатися. Мусите!

Останнє «мусите» пролунало гостро й грізно, як пістольний постріл. Картер навіть одступив.

– Чи не маєте ви на думці силоміць затримати мене? – спитав він тривожно.

– Силоміць? – повторив Лінгард. – Це залежатиме від вас. Я не дозволю вам вишукувати якісь там судна, бо ваша яхта сіла в дуже невигідному для мене місці. А шлюпки ваші понаводили б сюди чортячих канонірок, що ширили б скрізь чутки про цю місцевість, спокійну, відлюдну й найзатишнішу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на моє щастя ви натрапили на мій корабель. І я триматимусь свого.

Лінгард опустив свій важкий кулак на освітлену лампою чорну скатертину; дужі пальці міцно вп’ялися в тверду долоню. На мить він затримав кулак на столі, наче хотів показати Картерові, як він міцно тримає його в руках. Потім повів далі:

– Хіба ви не знаєте, у якому шершневому гнізді заплуталася ваша дурнувата яхта? Скільки, на вашу думку, коштує тепер їхнє життя? Ані копійки, якщо вітер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справді так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаємось, уже запізно.

Лінгард стукнув пальцями по столу, і чарки, наче прокинувшись від його промови, тоненько й жалібно задзвеніли. Картер стояв, спершись на шафу. Він був уражений несподіваним тоном розмови і не спускав очей з обличчя Лінгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каюті тяглось кілька секунд, але Картерові, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз він почув чітке цокання годинника, і йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.

– Канонірка! – вигукнув Лінгард, наче тільки в цю мить усвідомив незвичайну складність становища.

– Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже швидко вам нікуди буде повертатися. Ваша канонірка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа й навіть знака. Анічогісінько! Вам треба не шкіпера з канонірки. Вам потрібний я. Бо ви не уявляєте свого щастя, а я знаю своє. Ось слухайте…

Він торкнувся пальцем Картерових грудей і сказав із несподіваною лагідністю в тоні:

– Я білий зверху і всередині й не кину на поталу беззахисних людей, особливо жінку, а якщо зможу – допоможу їм. Коли ж я не допоможу, то ніхто вже не допоможе. Розумієте – ніхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як і інші люди; я не дам їм загинути, бо не можу байдуже ставитися, коли трапилося лихо.

Голос його був переконливим і майже ласкавим. Він тримався за ґудзика Картерової куртки, злегка притягнувши його, й конфіденційно вів далі:

– Так трапилося, містере Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на місці, ніж дозволив би здіймати бучу в цьому морі ради якоїсь там чортової яхти. Я повинен зважати на життя інших людей, моїх друзів, на обіцянки і… і на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас, – закінчив він.

Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:

– Кріпи бом-брамселі[21], тиндале!

– Дивний випадок, – пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу. – Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж із того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би їм у пригоді… хоч все це дуже дивне… Можна мені їхати у своєму човні?

– Як хочете, – сказав Лінгард. – Бо незабаром налетить шквал із дощем.

– Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом зі своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.

– Це вже зроблено, – мовив Лінгард. – Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатися вислизнути від мене, – марна справа.

– Ви надто певні себе, пане капітан, – мовив Картер. – І якщо я переріжу кінець[22] під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.

– Тільки спробуйте, – застеріг Лінгард. – Я маю очі на бригу, юнацькі очі, що бачитимуть човен навіть тоді, коли ви брига не зможете бачити. Мені подобаються такі люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас і потоплю, щоб мені з місця не зійти.

Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.

– Присягаюся лордом Гаррі! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певні своїх сил, капітане, що могли б підбурити і святого до непокори.

Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засміявшись, він зразу знову споважнів.

– Не бійтеся, – мовив він, – я не втечу. Коли ж трапиться різанина, на яку ви, здається, натякаєте, то обіцяю вам, що я теж буду на своєму місці і…

Він простяг руки і глянув на них.

– І ось ці руки подбають про це, – додав він, як і перше, безжурно розтягуючи слова.

Однак господар брига, що сидів, спершись ліктями на стіл і закривши лице руками, несподівано запав у роздум, такий зосереджений і глибокий, що, здавалось, нічого не чув, не бачив і навіть не дихав. Вигляд цієї людини, захопленої думами, вразив Картера значно більше, ніж пригоди цієї ночі. Якби його дивний господар нараз зник з очей, він би не почувався ніяковіше в цій каюті, де годинник настирливо вистукував марні хвилини штилю, щоб потім так само уперто вистукувати непотрібні хвилини шторму.

III

Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупій задушливій темряві, що дедалі все збільшувалася. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась і зависла над ним. Тільки на півдні було видно тремтливий відблиск, сумний і кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на північ, немов доводячи неможливе, на темному тлі неба ще чорніший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготіння на воді зникло, і незриме море лежало німе й тихе, ніби нагло вмерло з жаху.

Картер нічого не бачив. Він почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темряві тихий шепіт, наче вони переказували одне одному таємниці, важливі чи ганебні. Ніч поглинала слова й полонила все, навіть звуки, не залишаючи нічого, крім несподіванок, які, здавалося, шугали біля кожного, готові простягти свою жахливу таємничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навіть безжурна вдача молодшого офіцера опіумних суден збентежилася в цю зловісну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Він нагло відчув щось непевне, якісь лихі ознаки з усіх боків. Це безглузде передчуття на мить злякало його, і він міцно схопився за кільце дверей каюти.

Голос Шоу, що пролунав коло самісінького його вуха, розігнав ці неспокійні думки.

– О! Це ви, пане. Таки вийшли, – сказав повільно помічник капітана. – Виявляється, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усіх чудних інцидентів цей найдивовижніший. Човен закрадається до вас із безвісті й раптом виявляється довгоочікуваним другом! Ви, мабуть, один із тих друзів, що їх шкіпер мав зустріти десь тут. Чи не вас часом? Я більше знаю, ніж ви гадаєте. Ми їдемо до… Ну, кажіть же… їдемо… гм, гм… Ви ж знаєте?

– Так. Я знаю. А ви? – невинно спитав Картер.

Шоу на хвилину замовк.

– Де шкіпер? – запитав він нарешті.

– Він, немов скам’янілий, сидить там унизу. Де мій човен?

– Ваш човен теліпається за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як і зрадливий. Так само.

Картер рушив до гакаборта, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбік. Йому здалося, що ця ніч може довести когось до божевілля і той трахне його по голові, якщо він тільки в силі буде підняти лома. Картер зовсім роздратувався і голосно сказав, звертаючись до Шоу:

– А я думаю, що вам із вашим шкіпером поганенький кінець прийде.

– Я гадав, що ви вже у своєму човні, – хіба роздумали? – спитав біля нього низьким голосом Лінгард.

Картер навпомацки пішов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Він гукнув до човна й одразу ж почув хлюпання води біля прови, бо човен швидко підтягли до судна. Потім перехилився через бильця й нараз зник, наче впав у безодню. Лінгард ледве розібрав слова:

– Лови мене за ногу, Джоне.

З човна долинули глухі звуки та якийсь голос відказав:

– Єсть.

– Тримайтесь далі від підзору[23], – застережливо скавав Лінгард. – Бриг може взяти хід назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.

– Добре, я подбаю, – почулася відповідь із води.

Лінгард підійшов до лівого борту, пильно подивився в чорну купу низьких хмар і наказав:

– Підбрасопте[24] для лівого галсу[25], містере Шоу.

Тривожний і тужливий звук, схожий на зітхання якоїсь величезної тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потім на мить стих, і натягнута снасть брига жалібно забриніла, вторячи погрозливому гурчанню вітру. Поволі великі й довгі хвилі вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне й неспокійне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту піну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем і бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на місці, здригаючись від вершечків щогл до кіля, а в темній височині несамовито тіпалися й лопотіли вітрила. Нараз обидва марселі надулися з подвійним гарматним пострілом, і бриг похилився набік. Шоу з усього маху впав на люк, а Лінгард, схопившись за бильця з надвітряного боку, відчув, як судно рванулося вперед. Палуба вирівнялась, і бриг пішов, полегшуючи натиск вітру на надуту поверхню вітрил. Тільки ідеальні лінії судна і досконала форма його корпусу врятували вітрила, а може й снасті, даючи спроможність майже перекинутому бригу з блискавичною швидкістю прокладати собі шлях. Лінгард глибоко зітхнув і тріумфально закричав до Шоу, що борсався під вітром і дощем, намагаючись добутися до свого командира:

– Усе гаразд. Витримав!

Шоу спробував заговорити, але зразу ж наковтався теплої води, що її вітер цілими водоспадами лив на судно. З кожної реї й ванти[26] стікали в надвітряний бік могутні струмені води. Здавалося, що цей переможний, нестерпний потоп ніколи не скінчиться. Та нараз він спинився. За кілька хвилин злива пробігла вздовж брига, і раптом висока сива стіна відійшла в темряву під лютий шепіт розірваних хмар, що теж відсувалися. Вітер почав залягати[27].

На північній частині обрію в темряві з’явилися три зірки, що миготіли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавців; рівний край хмари відсувався по небу, як величезна залізна штора, що змотувалася вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свіжість дмухнула із зоряного неба, наче цим штормом було отворено двері в новий світ. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторінь; земля виринула з-під темного покрову, щоб зайняти місце в оновленому й без краю блискотливому всесвіті.

Бриг, трохи нагнувшись, легко біг по воді, зневажливо штовхаючи вбік юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежній темряві моря широку смугу кипучої піни. Далеко за кормою, на кінці кодоли, що занурювалася часом у шумливу піну, плив за бригом невеликий темний силует.

Лінгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду він заспокоївся. Шлюпка йшла на буксирі, на кінці довгої кодоли, і Лінгард одвернувся, пильно глянувши в надвітряний бік. Було пів на першу, і Шоу, заступлений Вазубом, пішов униз. Перед тим, як спуститися, він сказав Лінгардові:

– Я піду, сер, якщо ви не збираєтесь піддати ходи.

– Не тепер, – відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.

На верхній палубі темношкірі матроси в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї й розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступилися, щоб дати місце, і він сів.

– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.

Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.

Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.

– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.

– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.

– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.

Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.

Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятися провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.

У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, у чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів[29], важке хлюпання й голосну розмову – і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потім ще раз з’явилось у далечині й зовсім щезло.

– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатися за човном і виявити… Що ж виявляти? Він одразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?

Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.

Лінгард говорив із ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадалися до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він зі своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких він бачив й обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх… Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий із ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку… певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймався і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалося, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтися ближче й гукнув:

– Гей, бриг! Якесь ушкодження?

Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і тільки згодом почулося коротке: – Ні!..

– Ви ще довго лежатимете в дрейфі?[30] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.

– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.

Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.

– То ракети, чи що? – крізь зуби спитав один матрос.

– Так, ракети, – сердито відповів Картер. – А що то далі буде? – понуро пробурмотів він сам до себе.

У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.

Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках[31] і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище й непевне майбутнє.

Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.

IV

Бриг, керований Лінгардом, ще пів дня лавірував протоками поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він оминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з надвітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.

– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий білий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулі.

– Так, це намул, – поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей. – Збийте грот, містере Шоу, – наказав він, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.

Він поклав трубу й відійшов від поруччя. З годину ще поповодив він із недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалося, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатися від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше як три фути; а коли бриг підходив до схованих, довгих і гострих рифів, де лот був ні до чого, стерно повертали тільки тоді, як водоріз торкався вузької смуги піни, що обрамляла рифи.

Лінгард любив свій бриг, як люблять тільки чоловіки. Ця любов була така велика, що він заспокоювався тільки тоді, коли бриг виявляв усі свої властивості (силу, відданість, витривалість), задовольняючи його вибагливі вимоги найвищою мірою. Кожен помах вітрил, що злітали в повітрі, захоплював його серце гострою насолодою. А ніжний шепіт води, який виявляв, що його чудове судно ні на мить не міняло свого курсу, був йому дорожчий, ніж комусь іншому ніжне шепотіння ласкавих слів. У такі хвилини він жив інтенсивно, і в розпалі сильного почуття йому хотілося притиснути до грудей своє маленьке судно. Воно було для нього цілим світом, сповненим справжньої радості.

Люди на яхті, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли біля цього відлюдного берега, незабаром розчаровано помітили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Він лавірував, пробиваючись між гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спільну думку яхтового екіпажу, мало толку можна було сподіватися від такого судна. Тільки капітан яхти зауважив боцманові:

– Ця людина, певно, все тут добре знає. Бачиш, як він керує своїм бригом. Я не одмовлюсь, коли він нам допоможе, бо невідомо, Джордж, коли ми виліземо з цієї муляки.

Бриг ніяк не міг досягти південної частини рифів, де загрузла яхта, і повернув востаннє на самісінькому кінці цієї грузької мілини. Незабаром він узяв другий галс, і, зменшивши вітрила, судно, щоб добутись до місця, де мали кинути якір, пішло під марселями, нижніми стакселями[32] та клівером[33]. Відстань між бригом і яхтою зменшилася на чверть милі; та яхта застряла провою на схід, а бриг помалу посувався в північно-східному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лінгард бачив із палуби всіх, що мовчки дивилися на бриг.

Невисокий червонолиций чоловік із сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафуті яхти, махнув картузом із золотим галуном. Лінгард махнув у відповідь рукою. Ближче до корми, під білим наметом, він побачив двох чоловіків і жінку. Один чоловік і леді були в синьому, а другий, дуже високий – у білому. Стояв він, тримаючись за підпору намету. Лінгард виразно бачив їх; вони дивилися на бриг у біноклі, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивовані. Великий собака зіп’явся на бильця, підвів велику чорну голову і, тричі голосно й жалібно заскавчавши, зник. Несподівано на яхті всі заворушилися, заметушилися, побачивши, що їхня шлюпка пливе на буксирі за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бік. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неї не чутно було жодного слова; і тоді бриг, досягши західного кінця мілини, почав плисти по діагоналі, віддаляючись від яхти. Лінгард помітив, як люди на кормі яхти полишили свої місця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.

Коли бриг одійшов за милю від мілини й був майже врівні з кормою яхти, марселі стрепенулися, реї помалу спустилися. Передні й задні вітрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зі згорнутими крилами. І от, гримнувши як грім, упав на дно якір. Ще з хвилину корабель підганяв останніми подихами північний вітер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся і повис рівно й непорушно, немов обтяжений свинцем.

– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лінгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне місце, сер.

Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посередині широкої смуги чистої води. На північ невисокі скелі стриміли чорними й білими рядами. Малий острівець видирався з води, наче чотирикутна башта якоїсь затопленої будівлі. Цей острів був миль зо дві від брига. На схід берег був низький, укритий зеленим лісом, облямований темними манговими деревами. У цій темній лісній окрайці був різко окреслений прохід, ніби вирізаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срібло. Лінгард показав цей прохід Шоу.

– Це вхід у те місце, куди ми йдемо, – мовив він. Шоу пильно подивився на нього.

– Я гадав, що ви йшли до цієї яхти, – промурмотів він здивовано.

– А! Яхта, – замислено сказав Лінгард, дивлячись на порізаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я віддав би все своє майно і на додачу кілька днів життя, якби мені пощастило до вечора витягти її.

Він заспокоївся і знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стіни лісу, незриме вогнище безупинно викидало чорні й важкі клуби густого диму, що підносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.

– Ми повинні припинити цю забаву, містере Шоу, – урочисто мовив Лінгард.

– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.

– Це дим, – нетерпляче сказав Лінгард. – Це – гасло.

– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здається, далеко на землі. До чого тут гасло, сер?

– Не нам воно, – мовив Лінгард люто. – Накажіть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звеліть добре забити пиж і змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голосніше. Коли старий Йоргенсон почує вибух, то вогнище зникне перш, ніж ви двічі обкрутитесь… Одну хвилинку, містере Картер.

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб відвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром в очікуванні останніх наказів.

– Спустіть усі човни на воду, містере Шоу, – наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя, – і поставте чотирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені швидко треба буде рушати. Тепер, містере Картер, я можу їхати з вами. – Одштовхніться, хлопці, – сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.

– Одштовхніться й востаннє наляжте на весла, бо незабаром уже відпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхні обличчя витяглися, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. В Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:

– А чи досить води біля вашого судна?

– Досить. Од восьми до дванадцяти футів, – хрипко відповів Картер. – Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.

Гучний постріл, що пролунав із бригової восьмифунтівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближалися. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж доки Картер не подав команду: «Годі!»

Вони були вже в затінку яхти й пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.