Читать книгу Визволення. Роман мілин - Джозеф Конрад, Ford Madox Hueffer - Страница 3

I

Берег, що біля нього стояв на якорі бриг, не мав певних обрисів. Це була земля без форми, без лісу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужі бурхання північно-східного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно під сірим небом – тільки чорна плямиста смуга маячить вдалині. У довгий сезон безхмарних днів вона має вигляд вузької коси, ніби прибитої до плескуватої поверхні води вагою неба, що його величезна баня окреслює таку саму рівну лінію, як і морський обрій.

Хоч ця земля й була близько від центрів європейського панування, між озброєних морських пройдисвітів звали її «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, і географічні підручники зовсім не згадують про неї, тільки уламки розбитих суден завжди заносяться у її бухточки. Наблизитись до неї дуже важко. А дивлячись на неї з моря, можна бачити, як численні острівці облямовують безмежну просторінь головного материка. Острівці ті зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясі моря, що піниться вздовж низького берега, більше коралових рифів, мулу йкаміння, ніж морської води. Отут, між зовнішніх мілин, де застряла яхта, і розгорнулися події цього твору.

У розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне й сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій у передранішній тиші не було ані зморшки. В неяснім світанку купи кущів на пісках видавалися величезними.

Дві безмовні, як тіні, постаті помалу посувалися берегом скелястого острівця й спинилися край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелися, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.

Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.

– Нічого! – сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.

Він був у куртці із синього перкалю, що їх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних і гладеньких, як бронза. Стегна йому щільно облягав саронг, а з лівого боку стримів прикрашений шістьма золотими каблучками ефес зі слонової кістки, що ним не погребував би й володар. Замок і дуло його рушниці блищали сріблом. На голові в нього була розкішна червоно-золота хустина, які тчуть жінки в будинках проводирів; тільки золоті нитки хустини вже потемніли, а шовк витерся на згортках. Голову він одхиляв назад. Примружені, трохи спущені вії затінювали блиск його очей. На обличчі не було ні бороди, ні вусів. Ніс був короткий, із рухливими ніздрями. Безжурна, щира посмішка, ніби назавжди вирізьблена якимось делікатним інструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчі, в спокійних рухах цього чоловіка відчувалась уважність і стриманість.

Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, він повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному піску. Приклад рушниці волочився за ним і залишав глибоку борозну. Попіл перестав тліти. Чоловік замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жінки, що стояла позаду, гукнув:

– Іммадо, вогонь загас.

Дівчина рушила до циновок. Її чорне волосся звисало, як керея. Національний саронг у червоно-сірих картках схожий був на коротку спідничку, що їх носять чоловіки й жінки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньої накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможні чоловіки, була застебнута на грудях, міцно облягаючи гнучкий стан. Високий комір, вишитий золотом, підпирав лице. Вона не мала браслеток – ні ручних, ні ножних, і, хоч була зодягнена в чоловічу одежу, не носила ніякої зброї. Руки їй облягали вузькі рукави з невеликим розрізом, гаптованим золотом і обшитим рядом дрібних золотих ґудзиків. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очі повні були вогню; дугастий, міцно стулений рот і вся її постать виявляли палку відвагу юнацтва на початку життєвого досвіду, на початку віри й сподівань.

Це відбувалося в день приїзду Лінгарда, бо, як відомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мілини тільки пізнім ранком. Розчаровані у своїх надіях побачити сподіване вітрило в сяйві першого сонячного проміння, чоловік і дівчина, не розпалюючи вогнища, знову пішли на свої циновки. Біля ніг їх лежав звичайний тубільний човник, витягнений з води і для більшої певності прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в білий пісок; приплив одноманітно лизав його корму.

Дівчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловік ліг вздовж циновки, лишаючи місце для рушниці, ніби для товариша, і, спершись на лікоть, дивився у напрямку яхти. В мрійних очах, немов крізь прозорий серпанок, пробивались похмурі думки, що дедалі засмучували пильний погляд.

– Ми бачили на цьому острові вже три сонячних сходи, а друг не приїхав із моря, – сказав він, не міняючи пози й лежачи спиною до дівчини, що сиділа по другий бік вогнища.

– Так, і місяць уже вищербився, – відповіла вона тихо. – Місяць вищербився. А він обіцяв прибути, коли ночі ясні та вода вкриває мілини аж до кущів.

– Мандрівник знає, коли він вирушає, та не знає, коли повернеться, – спокійно зауважив чоловік.

Дівчина зітхнула.

– Ночі сподівань довгі, – прошепотіла вона.

– І часом марно очікуєш, – так само тихо мовив чоловік. – Може він ніколи й не повернеться.

– Чому? – вигукнула дівчина.

– Путь довга, і серце може прохолонути, – була спокійна відповідь. – Якщо він не повернеться, значить забув.

– О, Гассіме, це означатиме, що він умер! – обурено вигукнула дівчина.

Чоловік, дивлячись на море, усміхнувся на її запальний тон.

Це були брат і сестра, і хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подібність губилась у рисах, властивих усій расі. Були вони з Ваджо, а серед малайців є приповідка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах і торгівлі, повинен мати в жилах хоч трохи вадзької крові. А в цього народу торгівля, яка означає те саме, що й далека мандрівка, є романтичним і почесним заняттям. Купець повинен бути відважним і проникливим; він мусить мати безстрашність юнацтва та поміркованість старості; він має бути дипломатом і звитяжцем, щоб гарантувати собі прихильність володарів і вселяти жах злим.

Ці властивості, певна річ, не потрібні крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрібні тільки тому, хто, належачи до знатного роду, мандрує морями на власному судні, з багатьма прихильниками. Від острова до острова розвозить він важливі новини та крам; йому довіряють таємні послання й коштовні речі; він завжди готовий до інтриг і бою, до купівлі й продажу. Такий ідеал вадзького купця.

Торгівля в такому розумінні була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усіх національних повстаннях, релігійних заколотах і в організації піратських збурень широкого масштабу, що протягом першої половини XIX століття зачепили долю не одної тубільної династії і які кілька років серйозно загрожували голландській владі на сході. Коли ціною крові й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч і позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвідважніших людей цієї неспокійної раси. Молодші сини й родичі багатьох тубільних володарів об’їздили всі моря Архіпелагу й побували на численних маловідомих островах і на малодосліджених берегах Нової Гвінеї; відвідали кожну місцинку на морі, куди ще не проникла європейська торгівля – від Ару до Адже, від Сумбави до Палавану.

II

У найменш відомій місцевості, в маленькій бухті Нової Гвінеї, вперше стрівся Лінгард із молодим Пата Гассімом, небожем наймогутнішого вадзького володаря.

Він був купець у розумінні Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на міцному морському прау, озброєному двома гарматами, щоб купити пір’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицію вирушили вони не ради прибутків, а щоб віддячити старому султанові, що з місяць, а може й більше, пишно вітав їх у своєму похмурому мурованому палаці в Тернеті.

Спинилися вони трохи далі від слободи, вживши всіх запобіжних заходів, дожидаючи пір’я й торгуючись із прибережними жителями, що були посередниками в цій торгівлі. Якогось ранку Гассім побачив Лінгардів бриг, що став у цій бухті на якір, і незабаром помітив, як високий, білий чоловік із бородою, що виблискувала, як золото, вийшов із човна і попрямував до тубільців, зовсім не озброєний.

Гассіма вразила й здивувала така легковажність. Потім, за старим малайським звичаєм, він із годину обмірковував цю справу зі своїми людьми і теж висів на берег, але з озброєним ескортом, маючи намір подивитися, що буде далі.

Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його ввійти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв зі своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись пояснити тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі.)

Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дійде до чого, – доводив він, – в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу».

Отже, й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Він розкидав людей, як вітер розкидає відламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів», – голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки відступили перед його натиском.

Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард зі своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйнованою греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.

Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард із досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертися на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути в рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нічого іншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалася під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч. Суцільна маса чорних тіл і кучерявих голів попереду захиталась і розступилась, проте не розбіглась.

Лінгард біг далі. Здалеку чув він вигуки кількох голосів. Потім розітнувся ще один постріл, і мушкетна куля, пройшовши довгу путь між ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем піску. Коли б він скакнув далі, то опинився б саме серед ворогів, але піднята рука не знайшла кого вдарити. Тільки чорні спини швидко сунули, нахилившись до кущів.

Лінгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор і пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лісисті береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясної тиші. Лінгард немов прокинувся зі сну, так швидко все змінилось. Несподіване мовчання вразило його.

Він гукнув з усієї сили і спинив своїх матросів, що гналися за втікачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стіну джунглів, де не ворушився жоден лист. Невідомі, що, так вчасно з’явившись, вирішили кінець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.

Лінгард і молодий ватажок вадзьких купців зустрілися в чудовому сяйві півдня, серед шанобливої безмовності почту, на тому самому місці, де матрос-малаєць наклав головою. Лінгард ступив уперед і простяг руку. Гассім тим же відповів на цей щирий жест. Перше стискання рук відбулося над мертвим тілом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.

– Я ніколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лінгард, а ватажок спокійно всміхнувся.

І по короткій паузі:

– Ти помстишся і спалиш селище? – спитав малаєць, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуці вхопився за землю, яку так мало знав.

Лінгард вагався.

– Ні, – мовив він нарешті. – Від того нікому не буде краще.

– Справедливо, – тихо сказав Гассім. – Цей чоловік був твій винуватець – раб?

– Раб? – вигукнув Лінгард. – Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.

– Гай-гай! Тепер він справді вільний, – пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?

– Якщо в нього лишилася жінка чи дитина, я знайду їх хоч де, – промовив Лінгард із каяттям.

– Ти говориш, як справжній вождь, – сказав Гассім. – Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!

– Це була нерозважність, прикра нерозважність, – мовив Лінгард, – і цей бідний хлопчина наклав за це головою.

– Він не міг обминути своєї долі, – пробурмотів малаєць. – Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась, – додав він весело.

Лінгард висловив свій жаль.

– Нічого, нічого, – чемно мовив ватажок.

Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.

Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив’язали судно до брига, і тої ночі бриг білого й прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.

Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту саму мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній палубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї людини.

Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям із прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард вів розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.

– Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? – спитав Гассім, оглядаючи каюту.

– Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі дужі, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, чи могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут, – мовив він далі, – тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни – моя власна.

Гості були вражені й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

– Так, так, – усміхаючись, сказав Гассім. – Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!

Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.

– Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

– Чи дужча? – гукнув Лінгард і широко розправив плечі. – Чи дужча? Ми могли б узяти їх у кулак, отак, – і переможно стиснув пальці.

– І вони платять вам податки за свою землю? – зацікавлено розпитував Гассім.

– Ні, – стримано відповів Лінгард. – Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

– Нема? – перепитав Гассім, скептично посміхаючись. – Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть із Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис[34].

Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці спустили очі.

– Але ми палимо наш порох між собою, – продовжував Гассім, – і тупимо нашу зброю один на одному.

Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лінгарда відвідати Ваджо, «поторгувати й побачить друзів», казав він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лінгард, засміявшись, – і провів рукою. – Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини. Воно так само дороге, як жінка й діти.

Гості встали й почали прощатися.

– Ти дав за мене три постріли, друже Гассім, – серйозно сказав Лінгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!

Очі малайця заблищали з радості.

– Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитися зі мною в моїй країні!

– Обіцяю тобі, – сказав Лінгард.

Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок у неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.

– Щасливо! – гукнув Лінгард.

– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…

Бриг швидко рушив.

– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?

Він прислухався. До нього долинули тихі слова:

– Ніхто не знає!

III

– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.

– Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! – мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Тільки один, трохи іронічний голос закинув:

– Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.

– Їдьте та стережіться, – гукнув другий, засміявшись. Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. «Чужинець, певно, бо стає ліворуч, – подумав він, – наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини». І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав із ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив із рейду на схід.

Після довгого плавання крізь бурі та шторми надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився, нарешті, до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він уздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан, – недалеко від білої коси, біля річного гирла.

Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води – щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з’явилось знову з несподіваним гуркотом. Нерухома й спокійна земля нагадувала йому легендарну країну безсмертних, що змагалися з гнівом небес.

Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вітер може знести бриг з якоря, Лінгард зостався на палубі. Лот застеріг його, що бриг волочить якір; тому він став біля поруччя і мимохіть замилувався краєвидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками і збуджували надії на успіх.

Між шквалами наставали моменти тиші, і тоді навіть грім стихав, щоб звести дух. В один із таких інтервалів, стомлений і сонний, Лінгард, стоячи, задрімав, коли це чує, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Богові», сказало воно, і голос продзвенів тихо й довірливо, як голос дитини в соборі. Лінгард здригнувся й подумав: «Це мені наснилось». Але море біля нього знову сказало: «Дайте мотуз».

Грім люто гримів. Лінгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив біля брига плавця, що пильно глянув на нього і швидко заплющив очі у світлі блискавки. Всі матроси забігали по палубі, й багато мотузів спустилося за борт. Бурхання вітру немовби кинуло через бильця чоловіка. Він упав просто в натовп матросів. Не встигли його підвести, як він скочив на ноги так раптово, що люди швидко відступили назад. У лютому сліпучо-синьому світлі блискавки появились розгублені обличчя й скам’янілі постаті, приголомшені гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вічного мовчання, і от почувся кволий голос:

– Я шукаю білого чоловіка.

– Тут! – гукнув Лінгард, підвівши незнайомого до лампи в кабіні. – Та я тебе не знаю.

– Мене зовуть Джаффіром. Я від Пата Гассіма, мого володаря, а твого друга. Пізнаєш це? – І він показав товстий перстень із великим смарагдом.

– Я бачив його раніш на пальці у раджі, – сказав Лінгард серйозно.

– Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від’їзди і забудь!

– Я не забуваю! – промовив Лінгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?

Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилася дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніше ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама[35]. Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами, – війни в джунглях і на річках, у палісадниках і в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них – непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.

– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.

Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.

– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!

Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.

– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.

– А може й ні, – скрикнув Лінгард.

– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.

– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.

– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.

– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.

– Гассім жде, – коротко відповів той.

– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.

– Ні, – відповів здивовано Джаффір.

Лінгард зворушено схопив його за руку.

– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув він.

– Нас десять, а їх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффір.

Лінгард відчинив двері.

– Може, тобі чого треба? – спитав він.

Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра й виснаженість цього чоловіка.

– Скажи, – мовив Лінгард, усміхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

– Дай мені води й жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега, – сказав Джаффір. – Там, – хитнув він головою, – ще сьогодні нічого не їли.

– Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками, – промовив Лінгард.

Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Доки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні й через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не дуже чатуватимуть на морі, перед палісадником. Уже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував у його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лінгард з’ясував свій план Джаффірові, що слухав без найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з’їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води й сказав:

– Добре. Я скажу Гассімові.

Обв’язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.

– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив він, – а коли відпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тільки тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, нехай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю… Ти зрозумів, о, дужий?

– Розумний хлопець, – пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: – Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнінг»[36]. Запам’ятаєш?

Спершу Джаффір неначе удавився.

– Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?

– Так, добре. Рушай, – сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-інг!»

Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блискавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс у далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.

IV

Відвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру та їхню матір, що, вмираючи, передала їм тайну магії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю – хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. «Я бився в цій війні, – скаже оповідач. – Ми відсунули їх до моря». А далі він з острахом розповість, як одної ночі, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно білих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він ішов під вітрилами, що надувалися проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його такі високі, як верхів’я гір, щогли; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру й дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні було з сотню полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки Бог знає правду…»

Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була тільки в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвивав вітер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись із хвилі на хвилю.

Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього очікувало від нього море, земля, люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові й Іммадини очі; ніч, буря, берег у вогні, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбільше вражало його довір’я цих людей. Вони втекли до нього від смерті й залишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов’язку.

Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такими байдужими, їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалося йому. Він навіть радів із цього, хоч зовсім не знав, що робити із цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.

Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; в темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.

– Я не готовий до війни, – квапливо пояснив Лінгард, – а завтра може й не бути вітру.

Потім, виводячи бриг із небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард із полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті зі своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лінгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувалися на грот-люці[37], оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю зі свого краму. Коли ж він проходив повз них, усі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили в камбузі[38]. Дівчина виходила на свіже повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.

Лінгард наслухав на кормі їхніх тихих голосів. Вони здіймалися й спадали в меланхолійному ритмі; іноді дівчина скрикувала чи то з болю, чи то з гніву. Тоді Лінгард спинявся. Тяжке зітхання линуло до нього з безмежної ночі. Уважні зорі оточували самотній бриг, кидаючи своє сяйво крізь цілковите безгоміння на мовчазне море. Лінгард знову починав ходити по палубі, бурмочучи до себе.

– Белараб – найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогодення, не піклуючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоківниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах[39] й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою зі словами: «Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».

Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збиралися на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок старий Йоргенсон з’являвся немов із дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.

– П’ю за всіх… Не треба стільця, – кидав він і ставав позаду товариства, безмовний і сумний, немов той раб, що обслуговує бенкет. Тіло мав худе, як і в більшості старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тільки довжелезний кістяк його жив далі, немовби зроблений із заліза. Руки в нього тремтіли, та очі були ще гострі. Всі думали, що він докладно знає, як гинули колись якісь великі люди і таємничі експедиції. Та був він, очевидячки, невдаха, хоч і гадали, що знав дивні тайни.

Цей могутній кістяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якої білизни на тілі, якимось чудом животів. Часом, коли йому пропонували роботу, він проводив англійський корабель протоками Ріо. І щоб забезпечити себе, казав капітанові:

– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очі. Якщо я вам потрібен, то прийду. Десять доларів.

Виконавши доручення й одержавши платню, він повертався тридцять миль човном із двома старими малайцями, які, здавалося, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем під екваторіальним сонцем у невеличкому човні, де ніде й поворухнутись, – це подвиг, що потребує витривалості факіра й властивостей саламандри. Десять доларів була дешева платня, і його частіше брали. А коли йому було сутужно, він позичав у перехожого п’ять доларів і додавав:

– Я не в силі швидко повернути їх вам, але коли вам треба буде про щось довідатися, то я до ваших послуг.

Дивно, що ніхто навіть не всміхався на це «щось». Здебільшого йому відповідали:

– Дякую вам, старий приятелю, коли мені треба буде інформацій, я прийду до вас.

Йоргенсон кивав головою і казав:

– Пам’ятайте, якщо ви, молоді хлопці, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато років тому, то інформації мої можуть лише зашкодити вам.

Він мав своїх улюбленців, з якими був більш відвертим. Від нього Лінгард і почув про Дарат-ес-Салам, або «Берег Притулку». Йоргенсон, як він сам висловлювався, – знав усі таємниці цієї країни ще з тих славетних часів, коли зодягнені в білу одежу падриси[40] почали проповідувати й воювати по всій Суматрі, доки голландці не накивали п’ятами.

От тепер Лінгард і спробував згадати й зібрати докупи уривки й клапті фактів із дивовижних оповідань старого Йоргенсона. Та він не знав нічого, крім загальної уяви про цю місцевість і невиразної думки про небезпечні підступи до неї. Тому він вагався, а бриг, немов відповідаючи його сумнівам, теж хитався туди-сюди.

Ця нерішучість і призвела до того, що одного ранку великий нью-йоркський корабель, вантажений барилами з олією для Японії, проходячи Біллітонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватері[41] трохи на схід від Карімати. Худорлявий шкіпер у сурдуті та його гладкий помічник із густими вусами вважали, що він занадто гарний для британського корабля, і дивувались, навіщо капітан його збив марсель, – як це вони бачили, без всякої потреби. Пливучи далі, вони помітили, що грот-рея лишалась у тому самому вигляді, немов ждучи когось. Та другого дня кліпер[42], вантажений чаєм, що плив із Лондона за тим самим курсом, уже не побачив брига, білого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфі.

Всю ніч Лінгард розмовляв із Гассімом. Зорі над їхніми головами сунули зі сходу на захід, немовби величезна річка діамантів. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаївши дух. Один раз вона навіть заплескала в долоні: вже розвиднялося.

– Тебе зустрінуть наче батька в цій країні, – сказав Гассім.

Важка роса вкрила приладдя, й мокрі вітрила чорніли на блакиті неба.

– Ти будеш батьком, що дає нам добру раду…

– Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само – і не більше, – сказав Лінгард. – Візьми свій перстень.

– Чого ти зневажаєш мій дарунок? – спитав Гассім, сумно всміхаючись.

– Візьми його, – сказав Лінгард. – Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Він глянув на блідий світанок. – Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.

Гассім узяв перстень і схилив голову.

– Нам час рушати, – мовив Лінгард.

Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.

– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.

Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».

Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев’яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!

– Ось і прохід, – сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце. – Він такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, і є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.

Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.

V

Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, відпочивали після скаженої гри, хтось спитав:

– Що трапилось останнім часом із нашим королем Томом?

– Том навчився тримати язик за зубами або замислює щось дуже хитре, – одмовив другий.

Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловік, німець за походженням, що був агентом голландської посудної фірми «Сфінкс».

– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, він бошевільний, як заєць напрофесні. Дри місяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А він: «Гет свідси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хіба ж гофорять так за спраф? А я хотів продайг йому найкращі посуд…»

– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив німця перекупник перлів, що приїхав у протоку за припасами. – Адже по всій Новій Гвінеї не зосталося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.

Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.

– Бо ви голландський шпигун, – сказав він раптом суворим тоном.

Агент фірми «Сфінкс» люто зірвався з місця.

– Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх. – Снаєте мене, – запинаючись, лопотів він вогкими губами. – П’ять років… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!

Двері грюкнули.

– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навішаєте йому риби?[43]

– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один із картярів. – Вам здавати, Тренч.

– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю… – Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивіться… ви набиваєте і – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрізь, як решето… Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові… як ви там його звете? Де б мені його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Однак я його, сер, колись таки знайду.

Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».

Коли Лінгард повернувся з Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найнеможливіші проєкти з пів десятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть із найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.

Два роки бриг був у мандрах. Йому, як і Лінгардові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку – самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як ішов він то на захід, то на схід, як мчав із нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.

– Ось він. Прибув цієї ночі, – шепотіли навкруги.

Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на нього; він кивав головою і дибав далі.

– Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? – гукав хтось.

Лінгард хитав головою і зникав.

Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з’являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий і зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.

Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів, – цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.

Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:

– Так, сер! Мексиканські воєнні гвинтівки… гарні, як нові… по шість у ящику… Мої люди в Балтиморі… Сто двадцять патронів на кожну… бачте, саме відповідає вашим вимогам. Працюють, як музичні інструменти… Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт… Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять відсотків… І то з моєї власної кишені…

Так ішов час, і нічого не траплялося, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлися, мовляв, то «його справи». Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.

Лінгард ніде не почувався так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до «Берега Притулку». Там він почувався зовсім інакше, бо керувався тільки своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав від них.

Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже зрідка звертались один до одного. Якогось вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилося, хіба що тіні хмар у височині. Лінгард скинув бриль і вдихнув тепле повітря.

Раптом Йоргенсон обережно промовив:

– Новий раджа Тулла курить опіум і часом із ним небезпечно й говорити. Дехто зі значних людей у Ваджо незадоволені.

– Чудово! Добре! – захоплено прошепотів Лінгард. – Як же ви довідались про це? – поцікавився він.

Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів[44], що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.

– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.

Він трохи помовчав.

– Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?

– До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.

Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.

– Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.

– Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.

– Киньте!

– Ніколи нічого не кидав за все своє життя.

– Киньте!

– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.

Помовчали.

– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.

Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.

– Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.

– Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?

– Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?

– Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.

– Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…

– Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…

– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі, хай їй чорт, тій справі – киньте її!

– Слухайте-но, – мовив Лінгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей від смерті – сам береш участь у їхньому житті. Я такої думки.

Йоргенсон похитав головою.

– Дурниці! – вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: – А де ви їх зоставили?

– У Белараба, – шепнув Лінгард. – Ви, здається, знали його колись.

– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту «Дикої Троянди», ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав… – він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув. – Беларабів батько втік зі мною, – знову почав він спокійніше, – і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри…

Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.

– Усе залежить від Белараба, – спокійно мовив Лінгард. – Він раджа на «Березі Притулку». Але нам треба людей.

– Отже, спущено всіх чортів, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережіться…

– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лінгард. – Всі вони знають, що треба робити. Я тримаю їх у руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?

– Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.

– Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.

– Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову[45]. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.

– Це говорить на користь і їй, і вам, – підбадьорюючи, мовив Лінгард.

Йоргенсон покрутив головою.

– Це і є найгірше, – помалу сказав він. – Мені вже край. Я прийшов до них із другого кінця землі, і вони взяли мене, і… бачите, що зі мною зробили.

– Звідки ви самі? – спитав Лінгард.

– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже більше ніколи не побачу снігу, – заридав він, закривши лице руками.

Лінгард мовчки дивився на нього.

– А чи не поїхали б ви зі мною? – спитав він. – Я ж казав вам, що мені треба…

– Пропадайте самі! – люто відповів Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у свої бісові справи.

– Справа дуже проста і не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.

– Ні, ви – дурень! Добраніч!

– Гаразд, бувайте здорові, – спокійно відповів Лінгард.

Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лінгард уже від’їхав, як почув здалеку:

– Киньте!

– Я відпливаю удосвіта, – гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.

Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов із каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.

– Я тут, – різко сказав Йоргенсон. – Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.

Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неї було коричневе, зморшкувате обличчя з кількома уламками чорних зубів, на голові – сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона зоставалася сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним із неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.

– За це не бійтеся, – сказав Лінгард, потиснувши Йоргенсонові руку. – Вона не бідуватиме. Я тільки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, і тоді ми будемо готові розпочати. Я передбачив усе до найменших дрібниць. Вірте мені!

Так неспокійна тінь капітана Г. К. Йоргенсона перепливла річку забуття й повернулася до життя.

VI

Цілих два роки, захоплений тілом і душею своєю великою справою, Лінгард жив, немов сп’янілий, поволі готуючи перемогу. Думка про невдачу ніколи не западала йому в голову. Він заплатив би найбільшу ціну за успішне здійснення свого заміру. Цей щирий друг хотів із тріумфом повернути Гассімові його країну, яку він бачив колись уночі у сяйві блискавки й гуркоті грому. Якось, коли Гассім скінчив із ним свою довгу розмову, оповідаючи, мабуть, удвадцяте історію своїх страждань і боротьби, Лінгард підняв свою величезну руку, посварився кулаком і гукнув:

– Ми їх зворушимо. Ми розбудимо цю країну!

Мимохіть висловив він свій ідеалізм, прихований під простодушною силою. Він розбудить країну! Це був найголовніший збудник його невсипущої діяльності, що з’являвся примітивним почуттям справедливості, вдячності, приязні, сентиментальним жалем до суворої долі Іммади («бідної дитини») і, нарешті, гордим переконанням, що з усіх людей на світі (на його світі) він один мав засоби й відвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрібні були гроші й люди. Він здобув їх досить за два роки, з того дня, коли на світанку з пістолем за поясом і капустяним листком замість бриля несподівано стрівся з таємничим Беларабом, дуже враженим зустріччю з білою людиною.

Сонце ще не сходило над лісом, а небо, насичене світлом, мінилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тінями, які, здавалося, помалу перетворювалися на білий вранішній туман. Було видно халупи, загорожі, палісадники, великі будинки, споруджені на високих палях; було видно верховіття густих садів, немов повислих у повітрі.

Таким було Беларабове селище, коли Лінгард уперше звів на нього очі. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрімкому збільшенні світла й цілковитій мовчанці почулося слово «маргаба»[46], що його пошепки мовив раджа. Охоронці, що стояли біля нього в чорних шапочках і з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усіх боків збігалися люди. Жінки, скупчившись на низькому пагоркові, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тільки їхні голови, а їх постаті закривав високий маїс. Зненацька з-посеред купки порожніх халуп почувся голос старої баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дівчину:

– Чужинці! Тобі схотілося чужинців побачити! Ах ти ж, повіє! А що ж, я сама буду віяти рис? Хай тобі лихо з твоїми чужинцями! Хай їм трясця! Що б їх мечами вигнали! Нічого путнього в них нема! Щоб вони тобі згоріли!

– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лінгардові у вічі.

Шість днів пробув Лінгард у селищі Белараба. Три дні вони мовчки спостерігали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приїзду. Капітан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза міцними огорожами, з біло-зеленим стягом на високій і тонкій жердині.

Далеко, посеред острова, маячили сині ліси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурів і густих кущів. У чистій прохолоді повітря групи рудуватих будинків, відбитих у воді, високі пальми над зеленими хвилями полів, загороджені плантації та фруктові сади створювали чудесну картину, розкішну й щасливу.

Над будівлями, над тихою просторінню води й над рівнинами росяних ланів високо простяглося лагідне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цієї країни краси й тиші. Не вірилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами і безупинними загрозами. Навіть у місяці штормів страшний гуркіт хвиль на довгих мілинах тільки зрідка долинав туди; здавалось, вітер, шугаючи над землею, то відкидав його, то підгонив ближче, і ніхто не сказав би, звідки він добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спів чи на гуркіт водоспаду; ішов, бурхаючи й завмираючи над лісами, ланами, покрівлями й головами людей, над усією таємничою тишею схованого в лісах селища дивних фанатиків, утікачів і вигнанців.

Щодня надвечір приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увіходив до будинку свого гостя. Він вітався, питав про здоров’я і з байдужим виглядом розмовляв про всякі дрібниці. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчі білого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи між рівних стовбурів гаю, близько воріт огорожі. Почт раджі стояв осторонь у скісному сонячному промінні, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали поміж деревами. Багато слів говорили вони, але нічого не сказали такого, що розкрило б їх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, і за ним важко гуркотіли ворота від потрійного стукоту дерев’яних засувів, загнаних у залізні дужки.

На третю ніч Лінгарда розбудив шепіт. Увійшла чорна тінь, заступивши зорі в отворі дверей, і зненацька стала біля самого ліжка. Вартовий сів, скулившись темною купкою на порозі.

– Не бійся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.

– Я не злякався, – прошепотів Лінгард. – Нехай боїться той, хто приходить у темряві, не сповіщаючи.

– А ти сповіщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: «Просимо», але так само міг би сказати: «Убийте його».

– Ти був близько біля мене, і ми вмерли б разом, – спокійно відповів Лінгард.

Белараб двічі цмокнув язиком, і його неясна постать присіла, немов до половини увійшла в підлогу.

– Таке не судилося нам на роду, – сказав він помертвілим голосом. – Ось через те ти мій гість, тому нехай розмова наша буде пряма, як стріла, і коротша за кінець цієї ночі. Чого ти хочеш?

– Перш за все, бажаю тобі довго жити, – відповів Лінгард, швидко нахилившись до його блискучих очей, – крім того – твоєї допомоги.

VII

Тихий шепіт ще довго вчувався капітанові, коли ватажок пішов. Вислухавши все, що сказав йому Лінгард, Белараб розкрив йому своє серце. Він розповів про своє юнацтво, прожите в жорстоких і фанатичних війнах, про бойовища в горах, тяжкі походи, про свою безмежну віру в народ і невгасиму зненависть до загарбників. Зорі сяяли скрізь прочинені двері, а він шепотів про незламну мужність народу, про поразки і втечі, про дні відчаю й ночі безсоння, про знищення дітей і жінок, яких убивали перед тим, як іти на смертний бій.

– Я бачив усе це ще за юнацтва, – сказав він тихо. Голос його тремтів. Белараб змовк, і вони почули зітхання заснулого вартового, що, підібгавши ноги, схилився головою на коліна.

– Серед нас був, – почав знову Белараб, – один білий, що зостався з нами до кінця. Він був вірний, дужий, відважний і мудрий. Видатною людиною був він. Мав велике багатство, а ще більше серце.

Виснажений і сивий Йоргенсон, що позичав п’ять доларів на їжу своїй старій, майнув раптом у Лінгардовій уяві.

– Схожий він був на тебе, – провадив далі Белараб. – Ми втікали і прибули сюди його кораблем. Відлюдно тут було. Ліс стелився до самої води, трава сягала голови найвищої людини. Телал, мій батько, помер із туги. Нас небагато було, і ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І ніхто з ворогів не знав, де ми ділися.

Він поволі підносив і знижував тон, розповідаючи про те, як люди його втратили надію й хотіли вмерти, б’ючись із кораблями, що йдуть із заходу, як він заставив їх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лікоть, Лінгард уявляв собі широкі лани, що мирно спали в неосяжному сяйві зірок; цей спокійний невидимий оповідач, що створив усе це й заклав підвалини нового життя, набирав у його очах великої ваги, робився втіленням справжньої сили, могутньої й невмирущої.

– Навіть і тепер життя моє в небезпеці, так наче я ворог їм, – сумно казав Белараб. – Та очі не вбивають, а прокльони безсилі, бо інакше голландці не гладшали б, жируючи на наших ланах, і я теж не жив би. Чи розумієш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старі часи? Вони не забули тих війн, хоч я дав їм нову країну, спокійне серце й сите черево. Я самотній серед них. А вони в темряві проклинають моє ім’я, бо не можуть забути.

Цей ватажок, що говорив про війну та насильство, несподівано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Ніхто не розумів його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темряві. Але були й інші, яких він не зміг убити. Дурні… Він хотів, щоб цю країну і людей її зовсім забули, немовби їх поглинуло море. Та вони не були мудрі й терпеливі, не могли ждати, не мали віри.

– Смерть приходить до всіх, для правовірних вона – кінець страждань. І ви, білі, хоч і дужчі за нас, теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!

Лінгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Після цього мимовільного вибуху релігійності Белараб спокійно вів далі. Він сказав, що потребує когось, якоїсь дужої руки, чиєїсь сили, що навіяла б покору свавільним, острах несвідомим і забезпечила б йому правління. Він налапав у темряві Лінгардову руку, схопив її вище ліктя і, міцно стиснувши, пустив. Той зрозумів, що його задум щасливо здійснився.

І тоді, за допомогу з боку Лінгарда кількома гарматами й невеликими грішми, Белараб обіцяв допомогти йому відвоювати Ваджо. Безперечно, він знайде людей, що рвуться в бій. Він відрядить гінців до дружніх племен, та і в його країні знайдуться бунтівливі люди, охочі до всяких пригод, Він говорив про цих людей із сердитим презирством і суворою ніжністю, ніби заздрячи й зневажаючи. Вони добре допекли йому своєю нерозважністю, одчайдушністю й нетерпінням. Здавалося, злий був на них за їхню жагу воювати, бо сам загубив її через свою фатальну мудрість. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лінгард тільки скаже, хай подасть гасло, і вони стрімголов кинуться на смерть.

Белараб закінчив і випростався в темряві.

– Прокидайся! – сказав він тихо, нахилившись над охоронцем.

Темні постаті рушили, заступивши на мить зоряний блиск, і Лінгард зостався сам. Він довго лежав на спині, випроставшись і закривши очі руками.

Через три дні, тихим безхмарним ранком, Лінгард вирушив із селища Белараба. Всі човни з брига вийшли в лагуну озброєні, щоб надати більшого ефекту й пишноти бойовій спілці. Юрба на березі в глибокій мовчанці стежила за його величним від’їздом, дивуючись разом із тим його таємничій появі. Човни йшли рівно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лінгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю і людей, на непорушність краєвиду й усього живого. Гассім й Іммада, стоячи поруч проводиря, востаннє махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторі, немов сигнал про катастрофу покинутих без надії на неможливу допомогу.

Він виїздив і приїздив знову, і щоразу ці дві постаті самотньо стояли на піскуватій косі, так само махали йому руками, вітаючи або прощаючись. І з кожним помахом їх руки немов щільніше обіймали його серце, посилаючи приязнь. Лінгард настирливо працював, добуваючи гроші, щоб заплатити за романтичну надію, володарку його життя. І гроші текли з його рук, як вода. Той купець з американським акцентом вискріб у нього чимало грошей своїм панам із Балтимора. А імпортні фірми в портах Далекого Сходу теж узяли добру частку. Треба було також платити за швидкий прау, що під командою Джаффіра запливав у далекі бухти й маловідомі річки, перевозив таємні доручення, важливі новини, щедрі хабарі. Чимало грошей витрачено було й на купівлю «Емми».