Читать книгу Вірний домоправитель - Дмитро Добровольський - Страница 6

– Семене Петровичу! Ви знову йдете з роботи останнім! – нічний сторож школи Ганна Іванівна співчутливо проводила мене поглядом до дверей.

– До побачення, гарного Вам чергування, – попрощався я і поспішив на свіже повітря: від голоду і втоми мені було недобре.

Згадавши, що мені потрібно купити деякі продукти, я вийшов з хвіртки паркану, який огороджував школу, і попрямував до найближчого магазину. Окуляри я зняв, щоби відпочили очі, і тому не зовсім чітко розрізняв навколишні предмети. Однак слух спрацював добре: раптом я почув характерні для бійки звуки: вигуки, лайка, хрускіт гілок під тілами що впали. Придивився, точно: недалеко від мене зав'язалася бійка. Один літній чоловік відбивався, правда, успішно, від великої компанії хуліганів, що обступили його з усіх сторін. Молоді хлопці, яких чоловік спритно кидав на землю, швидко схоплювалися і кидалися на старого з більшою люттю. Я побіг до хуліганів. Навіщо? Чим я, короткозорий, міг допомогти? По дорозі кинув свій портфель і схопив якийсь металевий прут. Звідки він там узявся? Підбігши до літнього чоловіка, я встав до його спини своєю спиною й нестямно закричав: «Хто зробить мені зло, того знівечить мій Бог – Ісус Христос!» Хулігани застигли на декілька секунд в подиві, але, потім, знову рушили з усіх боків на вирішальний штурм. «Навіщо я схопив прут? Я не буду бити людей! Господи, допоможи!» – За мить промайнуло в моїй голові.

– Стійте! Зачекайте! Так це ж учитель зі школи! – закричав раптом один з хуліганів.

– Ну і що? – зловісно промовив п'яний чолов'яга років двадцяти п'яти, але, проте, він не поспішав наближатися до мого пруту.

– Харе! Він друга мого вчив! Досить!

– Навіщо старого б»єте? – закричав я, намагаючись привернути увагу перехожих. Краєм ока я помітив, що від натовпу зівак відокремилося декілька молодих чоловіків і попрямували до нас.

– Все, братва! В натурі, йдемо. Я цього старого козла потім сам знайду! – друг мого колишнього учня, хоча без окулярів я його не впізнав, повернувся і став поспішно йти. За ним потягнулися й інші.

– Спасибі! – видихнув літній чоловік і похитнувся: сили його були явно на останку.

– Я Вас проводжу до будинку! – я говорив голосно, намагаючись приховати нервове тремтіння, що охопило все моє тіло.

– Добре. Тут недалеко.

Коли ми підійшли до будинку чоловіка, він помітно заспокоївся, підбадьорився, навіть посміхнувся і запитав:

– Як тебе звуть, рятівник?

– Семен, а Вас?

– Іван Якович. Це все мій язик. Я зробив їм зауваження, думав шанобливо поставляться до мого віку, а вони… А ти здорово ризикував! Що, добре б»єшся?

– Ні, зовсім не вмію. Не доводилося битися, хіба трохи в дитинстві і в армії. Господь мене оберігає!

– Віриш в Бога?

– Так.

– Я теж недавно увірував. Де працюєш? Я чув – вчитель?

– Так, працюю вчителем… – я осікся, пам'ятаючи про нещодавно отримане в молитовній кімнаті одкровення від Бога.

– Якось ти невпевнено відповідаєш. Що, хочеш поміняти роботу?

– Так, отримав одкровення від Бога. Він закликає мене стати християнським письменником.

– Ось як! Ну, тоді наша зустріч не випадкова! Приходь до мене завтра в гості. Завтра – субота. Моє життя – це пригодницький роман із щасливим кінцем.

– Ну, ще не кінець. Все попереду.

– Я хворий. Лікарі дають кілька місяців. Але я щасливий! Якби не хвороба, я не прийшов би до Господа! До побачення. Квартира сім, – Іван Якович зник за дверима під»їзду, попередньо вклавши мені в руку листок паперу з номером телефону.

***

– Тату, а ти природжений оповідач! Я буквально занурився в атмосферу того часу! – Микита говорив мені комплементи і соромився одночасно.

– Що ж, на сьогодні, мабуть, досить. Зустрінемося завтра, якщо ви не проти, в годині о сьомій вечора.

– Таточку, я теж приїду, якщо у Теда буде вільний вечір, і він посидить з дітьми, – донька вперше чула цю сімейну історію з подробицями.

– Мені хочеться, Машуню, щоби завтра вся сім'я була в зборі.