Читать книгу Таємна історія - Донна Тартт - Страница 6

Я сподівався, що в день нашого з Банні обіду погода стоятиме прохолодна, адже мій найкращий піджак був із темного кусючого твіду, та коли я прокинувся недільного ранку, то побачив, що надворі пече й ставатиме тільки жаркіше.

– Смалитиме немилосердно, – проказав мені прибиральник услід. – Усе ж таки бабине літо.

Піджак був дуже красивий, з ірландської вовни, сірий, із цятками кольору зеленого моху; я придбав його в Сан-Франциско, витративши все до цента, що заробив на літніх підробітках. Ось тільки для теплого літнього дня він здавався заважким. Я натягнув піджак і рушив у ванну поправити краватку.

Мене геть не тягло на розмови, тому Джуді Пуві, котра чистила зуби над раковиною, стала неприємним сюрпризом. Джуді Пуві мешкала за кілька кімнат від мене і, здається, вважала, що коли вона родом з Лос-Анджелеса, то ми повинні мати чимало спільного. Вона часто переслідувала мене в коридорах; постійно виманювала танцювати на вечірках; кільком дівчатам заявила, що затягне мене в ліжко, щоправда, не в таких витончених словах. Джуді носила дикий одяг, фарбувала волосся в сивуватий колір і водила червоний «корвет» із каліфорнійськими номерами, на яких було написано «Джуді П.» Розмовляла голосно й часто зривалася на вереск, який бринів по всьому корпусу, немовби крик моторошної тропічної пташини.

– Привіт, Річарде, – озвалася вона і смачно сплюнула пасту в рукомийник. На ній були обрізані джинси з химородними, скаженими візерунками, намальованими на них широким фломастером, і спандексова майка, що лишала відкритим атлетичний підкачаний прес.

– Привіт, – узявся я за краватку.

– Чудово виглядаєш.

– Дяки.

– Зібрався на побачення?

– Що? – я відвернувся від люстерка й поглянув на неї.

– Куди зібрався, кажу?

Тепер мене її розпитування вже не дивували.

– Вибрався пообідати.

– З ким?

– З Банні Коркораном.

– Ви знайомі?

І знову я розвернувся подивитися на неї:

– Типу того. А ти з ним?

– Звісно. Ми з ним ходили на історію мистецтва. Приколіст. Хоча отого його друга-задрота в окулярах я терпіти не можу. Забула ім’я.

– Генрі?

– Еге ж, він.

Вона нахилилася ближче до дзеркала, поправляючи зачіску та крутячи головою на всі боки. Нігті були пофарбовані в «шанелівський» червоний колір, а їхня довжина свідчила про те, що їх купили за гроші в крамничці.

– Як на мене, він гівнюк.

– А мені сподобався, – ображено зауважив я.

– А мені – ні. – Кривим нігтем, ніби гребінцем, дівчина зробила посередині проділ. – Зі мною він завжди поводиться, як останній паскуда. Двійнят я теж не люблю.

– Чому? Двійнята милі.

– Справді? Та невже? – Вона закотила одне нафарбоване око у відображенні. – От послухай. Минулого семестру на одній гулянці я так добряче перебрала і спробувала, ну, трохи послемитися. Всі навколо штурхали одне одного, а тут це дівча із двійні суне через танцмайданчик, ну і я – бах! – врізалася в неї, несильно. Вона мені нахамила, начебто я щось таке страшне вчинила. То я незчулася, коли й вивернула їй в обличчя свої чверть літра пива. Ну, така вже тоді видалась вечірка. Мене разів шість перед нею скупали в пиві. Тобто нічого такого, ну, ти розумієш? Та хай там як. Вона починає верещати – і за півсекунди підліта її братело з тим самим Генрі, стоять над душею, типу от-от візьмуться гамселить мене.

Вона зібрала волосся у хвостик і роздивлялася свій профіль у люстерку.

– Так от. Я п’яна, ці двоє погрожують, а Генрі – ще той бугай, ну ти в курсі. Було трохи лячно, але п’яному море сам знаєш по що, то я сказала, щоб одвалили. – Джуді відвернулася від дзеркала й подарувала мені осяйну посмішку: – Я тоді бахнула кілька «камікадзе»,[34] а коли я п’ю «камікадзе», то завжди знайду пригоди на свою голову. Розбиваю машину, встряю в бійки…

– І що сталося?

– Я ж кажу, – здвигнула вона плечима, – просто сказала їм одвалити. І тоді те хлопча із двійні починає на мене волати. Ніби справді хотів порішити мене, розумієш? А той Генрі просто стояв поруч, але страхав мене найбільше. Так от. У мене є один товариш, ну там валандається сюди-туди, реально крутий, колись ганяв у банді байкерів, весь такий у ланцюгах, ну ти, блін, розумієш… Спайк Ромні, чув про такого? Я чув. І навіть бачив його на своїй першій п’ятничній гулянці.

Здоровило, під сто кг, усі руки в шрамах, моточоботи із залізними носаками.

– Ну, Спайк підійшов, побачив, що до мене дориваються ці двоє, пхнув цього з двійні в плече й сказав їм чухрати подалі. Перш ніж я встигла щось сказати, ті двоє накинулися на нього. Народ пробував відтягти отого твого Генрі, багато хто пробував, і не змогли. Шестеро чуваків не змогли його відтягти. Він зламав Спайкові ключицю і два ребра, зробив з обличчя відбивну. Я казала Спайку, щоб той викликав поліцію, але він, розумієш, не хотів сам ускочити в халепу, бо його не повинно було бути в студмістечку. Хай там як, а вигляд він мав жахливий.

Джуді лишила волосся розпущеним.

– Спайк реально крутий. І лихий. Мав би однією лівою наваляти тим двом тюхтіям у костюмах та окулярах.

– Гмм, – промимрив я, намагаючись не розсміятися.

Так дивно уявляти собі картину, в якій Генрі, власник дрібних круглих окулярів та книжок мовою палі,[35] ламає ключицю Спайкові Ромні.

– Це все дуже дивно, – говорила Джуді. – Мабуть, коли настільки злі люди скаженіють, то вони по-справжньому їдуть з глузду. Як мій батько.

– Еге ж, мабуть, да, – проказав я й собі глянув у дзеркало, поправляючи вузол на краватці.

– Розважайся, – мляво проказала вона й рушила до виходу. Аж раптом зупинилася: – Слухай, а ти не впрієш у цьому піджаку?

– Решта нікуди не годяться.

– Хочеш спробувати мій?

Я озирнувся й поглянув на неї. Вона вчилася на театрального костюмера й у зв’язку із цим могла похвалитися найрізноманітнішим вбранням, що зберігалося в її кімнаті.

– Точно твій? – поцікавився я.

– Украла з гардеробу в майстерні. Хотіла трошки перекроїти й зробити з нього бюстьє.

«Дивовижно», – подумав був я, але все одно пішов за нею. Піджак виявився і справді прекрасним – стара модель Brooks Brothers, шовковий, без підкладки, кольору слонової кістки в зеленаво-синю смужку, трохи широкуватий, проте мого розміру.

– Джуді, – мовив я, розглядаючи манжети, – він чудовий. Ти точно не проти?

– Забирай, – відмахнулася вона. – Все одно часу немає щось із ним робити. У мене повно крою та шиття костюмів до гадського «Як вам це сподобається»,[36] трясця б його взяла. Вистава за три тижні, а я ще гадки не маю, що робити. У цьому семестрі «пощастило» з першим курсом, що має мені допомагати: швацької машинки не відрізнять від дірки в землі.

– До речі, старий, піджак – бомба, – заявив мені Банні, коли ми вийшли з таксі. – Шовк, я вгадав?

– Так, належав моєму дідусеві.

Банні взяв між пальців багату жовтувату тканину біля манжетів і трохи потер її.

– Прекрасний артикул, – поважним тоном проказав він. – Щоправда, не зовсім до сезону.

– Хіба?

– Нє-а. Ми на Східному узбережжі, хлопче. Я знаю, у ваших краях носять що заманеться, але тут немає політики невтручання, цілий рік у купальнику не побігаєш. Повір мені на слово, це ключ до успіху, повір… Дай-но відчиню тобі двері. Знаєш, я думаю, тобі тут має сподобатися. Звісно, це не Polo Lounge, але для Вермонту дуже непогано. Що скажеш?

Ми обідали в маленькому красивому ресторанчику з білими скатертинами на столах та вікнами в еркерах, що виходили на палісадник: живопліт, трояндові кущі з опорою на шпалери, красоля обабіч камінної доріжки. Клієнтура здавалася переважно середнього віку й заможного стану: типаж рум’яних адвокатів-провінціалів, котрі, за вермонтською модою, носили калоші під костюми Hickey Freeman; дами в спідницях-«шалі», з нафарбованими перламутровою помадою губами, малопримітні, але по-своєму приємні в густій засмазі. Пара звернула увагу на нас, коли ми ввійшли, і я одразу збагнув причину: двоє вродливих студентів, безжурні сини багатих батьків. Попри те що жіночки переважно годилися мені в матері, одну-двох можна навіть було вважати красунями. Непогана робота, якщо вийде, подумалося мені, і я чомусь одразу уявив підмолоджену матрону з великим будинком, знуджену від неробства, чоловік котрої не вилазить із відряджень і постійно десь не в місті. Смачні вечері, трохи кишенькових грошей, можливо, навіть щось серйозніше… наприклад, машина.

До нас підкрався офіціант.

– Ви резервували?

– На прізвище Коркоран, – не витягаючи рук із кишень, промовив Банні. Він розгойдувався туди-сюди на каблуках. – А де це завіявся Каспар?

– У відпустці. Повернеться за два тижні.

– Ач який живчик, – щиро порадів за нього Банні.

– Я перекажу йому, що ви про нього питали.

– А ти візьми й перекажи, вловлюєш? – Далі Коркоран уже говорив зі мною, поки офіціант вів нас до нашого стола: – Каспар – суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань із вусами. Австрієць чи що. І при цьому, – тут він перейшов на гучне шепотіння, – ні разу не гомосек. Віриш? Усі ці меншини так і тягне працювати в ресторанах, ти помічав? Просто кожен стрічний гомосек…

Я помітив зі спини, як напружився офіціант.

– …якого мені доводилося знати, був одержимий їжею. От із якого такого дива, питається? Це щось зі сфери психології? Мені здається, що…

Я приклав палець до губ і кивнув у спину офіціантові саме тоді, як він розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.

– Шановним добродіям цей стіл підійде? – спитав він.

– Аякже, – вишкірився у відповідь Банні.

Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офіціант пішов геть. Я сів за стіл і з розпашілим обличчям розгорнув винну карту. Банні ж, умощуючись на своєму стільці, відсьорбнув трохи води та роззирнувся зі щасливим виглядом.

– Тут чудово, – промовив він.

– Непогано.

– Але все ж не Polo. – Він поклав лікоть на стіл і всією п’ятірнею поправив волосся, прибираючи його з очей. – Ти частенько там буваєш? Я про Polo, звісно.

– Не дуже. – Я про нього навіть нічого не чув, що було цілком природним, оскільки до Лос-Анджелеса з мого рідного містечка їхати аж понад шістсот кілометрів.

– У мене враження, що саме до таких закладів ти мав би ходити з батьком, – розмірковував уголос Банні. – Для чоловічих розмов і всілякого такого. Мій татусь так само тягав нас в Oak Bar до «Плази». Саме там він мені й моїм братам купував по нашій першій випивці, коли нам виповнювалося вісімнадцять.

Я – єдина дитина в сім’ї, і мені цікаво, коли хтось говорить про власних братів-сестер.

– Братам? – перепитав я. – Скільки ж вас?

– П’ятеро. Крім мене, Тедді, Г’ю, Патрік і Брейді, – розреготався він. – Було так страшно, коли батько тягнув туди мене. Я ж бо ще малий, а він такий: «Ось, синку, це твій перший алкоголь», або: «Незабаром ти посядеш моє місце», або взагалі: «Я, можливо, скоро помру», – і всякі такі нісенітниці. Як же я постійно лякався! Десь за два місяці до цього ми з моїм другом Клоуком забігали туди по дорозі зі школи святого Єремії, коли йшли працювати над проектом з історії. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсі, хлопчачий такий вік. І ось тепер я знову сюди завітав, разом із батьком.

– Тебе впізнали?

– Угу, – понуро відповів Банні. – Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нічого. Тільки прикріпили старий рахунок до нового.

Я спробував уявити цю картину: у костюмі-трійці старий батько напідпитку збовтує своє шотландське віскі чи що там було в його чарці. І Банні. На вигляд трохи пухкенький, але за цією пухкістю ховається мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такі в школі грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усі батькичоловіки: великий, добродушний, не надто інтелектуал, любитель спорту, дарувальник вітальних штурханів та оповідач бородатих анекдотів.

– То він помітив? – спитав я. – Твій батько?

– Нє-а. Сидів п’яний як чіп. Навіть якби я стояв із протилежного боку шинкваса, він би не звернув на це уваги.

До нас знову наближався офіціант.

– А от і наша Прудконіжка, – зайнявся своїм меню Банні. – Ти вже вирішив, що їстимеш?

– Що це в тебе таке? – поцікавився я, нахиляючись ближче роздивитися його напій. Посудина була завбільшки з маленький акваріум, у ній хлюпалося щось яскравого коралового кольору, з барвистими соломинками, паперовими парасольками та скибочками фруктів, що стирчали зі склянки під найхимернішими кутами.

Банні дістав одну з парасольок і облизав її.

– Ой, чого тут тільки немає. Ром, журавлиновий сік, кокосове молоко, трипл-сек, персиковий бренді, м’ятний лікер, може, ще щось – я не в курсі. Скуштуй. Смачно.

– Ні, дякую.

– Нумо.

– Та все гаразд.

– Давай.

– Ні, дякую, мені не хочеться пити, – відбивався я.

– Я його вперше спробував два літа тому на Ямайці, – поринув у спогади Банні. – Бармен на ім’я Сем заколотив його для мене, примовляючи: «Три порції – і ти не знайдеш звідси виходу». Хай мені чорт, я й справді не знайшов. Бував колись на Ямайці?

– Та давненько туди не заносило.

– У своїй Каліфорнії ти, може, й звик до всіх ваших пальм, кокосів і такого іншого. Мені це страшенно подобається. Купив собі рожевий у квіточку костюм для плавання. Намагався вмовити Генрі скласти мені компанію, але той відмовився, заявив, що на Ямайці ні грама культури, хоча, мені здається, це неправда, у них там навіть є маленький якийсь музей.

– Ви з Генрі добре ладнаєте?

– А то! – Банні відкинувся на спинку стільця. – Ми жили в одній кімнаті. На першому курсі.

– І він тобі подобається?

– Аякже-аякже! Але в одній кімнаті з ним нелегко. Терпіти не може шуму, терпіти не може компашок, терпіти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дівчину послухати Арта Пеппера,[37] якщо ти розумієш, про що я.

– Мені здається, він трошки грубуватий.

Банні здвигнув плечима:

– Він такий, який є. Бач, його макітра варить інакше, ніж у нас із тобою. Десь постійно витає в хмарах зі своїм Платоном абощо. Багато ішачить, сприймає себе надто серйозно, вивчає санскрит, і коптську, і ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрі, якщо ти збираєшся й надалі марнувати свій час та гризти щось інше, крім греки (я от особисто вважаю, що вона і ще британська англійська – це все, що потрібне чоловікові), то краще купив би собі аудіоуроки Berlitz і студіював би французьку. Знайшов би собі маленьку танцівницю канкану. Вулє-ву куше авек муа[38] й усе таке.

– Скільки мов він знає?

– Я вже збився з ліку. Сім чи вісім. Він же навіть ієрогліфи вміє читати.

– Ух ти.

Банні захоплено похитав головою.

– Цей парубок – справжній геній. Міг би працювати перекладачем в ООН, якби схотів.

– Звідки він родом?

– Із Міссурі.

Останню репліку Банні промовив із таким кам’яним обличчям, що мені здалося, він жартує. Я розсміявся.

– А що? Ти гадав, він виходець із Букінгемського палацу чи щось таке?

Я знизав плечима, і далі сміючись. Генрі був настільки особливий, що взагалі не в’язався з жодним конкретним місцем.

– Еге ж, – правив далі Коркоран, – зі «Скептичного штату». Сентлуїський хлопчина, як і старий Том Еліот.[39] Батько – якийсь будівельний магнат, причому, якщо вірити моїм кузенам із Сент-Луїса, не без грішків за душею. Правда, від Генрі ти не дізнаєшся про рід занять його батька анічогісінько. Поводиться так, ніби й сам не знає і йому абсолютно байдуже.

– Ти бував у нього вдома?

– Жартуєш? Він такий потайний, що можна подумати, бере участь у Мангеттенському проекті абощо. Але я знайомий із його мамою. Зустрілися випадково. Вона проїжджала Гемпден по дорозі в Нью-Йорк, а я натрапив на неї, коли та гуляла першим поверхом у Монмуті й розпитувала в людей, де кімната Генрі.

– Яка вона?

– Гарненька. Чорнява, синьоока, як і Генрі, норкова шуба, надто густа помада й усе таке, якщо тобі цікава моя особиста думка. Дуже молода. Генрі – її єдина дитина, і вона його обожнює. – Він нахилився вперед і стишив голос: – Його сім’я просто неймовірно заможна. Мільйони й мільйони. Заробили вони їх недавно, але бакс – то бакс, ти ж мене розумієш? – Він мені підморгнув. – До речі. Збирався спитати. На які бариші живе твій татусь?

– Нафта, – відповів я. А що? Це майже правда.

Банні аж роззявив рота, і його губи утворили маленьку охайну букву О.

– У вас свої свердловини?

– Одна, – поскромничав я.

– Але ж хороша?

– Ну, так кажуть.

– Овва, – похитав головою Банні. – Золотий Захід.

– До нас він був добрий, – підтримав я його думку.

– Ну й ну, – мало не присвиснув він, – а мій – усього лишень президент паршивенького старого банку.

Мені раптом закортіло змінити тему розмови, хай би це й було шито білими нитками, бо ми ступили на надто непевний ґрунт.

– Якщо Генрі й справді із Сент-Луїса, де він набрався свого розуму? Питання здавалося геть невинним, але Банні несподівано скривився.

– У дитинстві з Генрі сталась одна дуже неприємна історія. Його збила машина чи щось таке, але він мало не помер. Пару років не ходив до школи, займався з репетиторами вдома, і тривалий час він практично постійно не вставав з ліжка. Лишалося тільки читати. Схоже, він один із тих, хто читає на рівні студента ще у дворічному віці.

– Збила машина?

– Ну, по-моєму, якось так. Навіть не скажу, що то могло бути. Він не надто охоче говорить на цю тему. – Банні знову стишив голос. – Знаєш, чому він зачісується так, щоб волосся спадало на праве око? Бо лишився шрам. Він мало не втратив зір, погано бачить. А ходить, як кривенька качечка, тому що досі накульгує. Це майже не відіграє ніякої ролі, бо насправді Генрі дужий, наче віл. Навіть не скажу, чим він там займався, – може, штангу тягав, – але він тепер у нормальній формі. Типовий Тедді Рузвельт,[40] що долає перешкоди. Ним по-справжньому можна пишатися. – Банні відкинув волосся назад і махнув офіціанту, щоб той освіжив йому трунок у чарці. – Ну от, скажімо, візьми для прикладу Френсіса. Як на мене, не дурніший за Генрі. Хлопчик із високих верств суспільства, грошей хоч греблю гати. Але йому все дісталося надто легко. Ледачий. Полюбляє грати. Після занять напивається й гуляє. І от візьми Генрі, – повів бровою Банні. – Та його ж від грецьких книжок палицею не відженеш… Е-е, дякую, сер. – Офіціант прийшов зі ще одним коралового кольору напоєм і стояв перед нами, тримаючи його у випростаній руці. – Ще по одній?

– Мені досить.

– Давай, старий. Я пригощаю.

– Ну, тоді ще одне мартіні, будь ласка, – проказав я офіціантові, котрий уже збирався йти геть. Той подарував мені гнівний погляд.

– Дякую, – слабко промовив я, не підводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пішов.

– Ти знаєш, я нічого не ненавиджу у світі так сильно, як надокучливих гомосеків, – задоволеним голосом проказав Банні. – От спитай мене – і я скажу, що їх треба всіх зібрати докупи й спалити на вогнищі. У мене є знайомі, що ганять гомосексуалізм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самі мають певні схильності); а є такі, що ганять гомосексуалізм абсолютно щиро. Спершу мені видавалося, що Банні належить до першої категорії. Його нібито щирі емоції, універівська товариськість – усе це виглядало неприродним, а отже, підозрілим. Зрештою, він теж вивчав класичну філологію, яка сама по собі – абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неї все ще викликає зачудований порух брів. («Знаєш, що таке класична філологія? – якось кілька років тому поцікавився в мене один п’яний голова приймальної комісії на гулянці педагогів. – А я тобі скажу. Самі війни та гомосексуалісти». Звичайно ж, це вульгарна афористична дешевка, та, як і решта подібних вульгарних максим, вона має крихту правди.) Проте чим більше я слухав Банні, тим більше переконувався: його сміх не позначений притлумленими емоціями, він не намагається вдовольнити якісь свої глибокі переживання. Натомість переді мною ніби сидів життєрадісний, цілковито невимушений тип такого собі підтоптаного й капризного ветерана заморських воєн (одружений багато років, батько й дід численних нащадків), котрому ця тема справді огидна до нестями й весела водночас.

– Ну а як же тоді твій друг Френсіс? – спитав я.

Мабуть, моя ремарка вийшла єхидною, або ж мені просто кортіло подивитися, як він викрутиться з цієї ситуації. Френсіс міг бути гомосексуалістом, а міг і не бути. Схожі на нього хлопці часто виявлялися небезпечними бабіями. Зате в нього було не забрати манер хитрого, мов лис, добре вбраного, незворушного хлопця, який міг справити певне підозріле враження на зарозумілих знайків типу Банні, котрі нібито мали нюх на такі речі.

Банні повів бровою.

– Дурниці. Хто тобі таке сказав?

– Та ніхто. Джуді Пуві якось обмовилася, – додав я, коли зрозумів, що мій «ніхто» його навряд чи вдовольнить.

– Ну, я розумію, чому вона так вважає, у наш час то там з’являється щось ґейське, то сям, але типаж старомодного маминого синочка нікуди не подівся. Френсісу просто потрібна нормальна дівка. – Банні примружився, дивлячись на мене крізь свої дрібні шалені окуляри. І трохи войовничо поцікавився: – А от як щодо тебе?

– Що?

– Пара є? Тебе чекає вдома на Голлівудських пагорбах яка-небудь субтильна чирлідерка?

– Якщо чесно, ні. – Я не збирався пояснювати зараз свої проблеми з дівчатами. Принаймні не йому. Тільки нещодавно мені вдалось остаточно вибратися з тривалих клаустрофобних стосунків із дівчиною з Каліфорнії, яку я називатиму тут Кеті. Ми познайомилися під час першого року навчання в коледжі, і вона мене спочатку привабила тим, що здавалася розумною, майже готовою бунтаркою, схожою на мене. Та вже за місяць, коли я наглухо приріс до неї, я раптом із жахом для себе виявив, що вона не більше не менше як попсова, псевдоінтелектуальна версія Сильвії Плат.[41] Стосунки тяглися до нескінченності й перетворилися на плаксиве телевізійне мило, з численними обіймашками, наріканнями, зізнаннями в «неадекватності» й самокопанням на автомобільних стоянках, усіма цими банальними скорботами. Ця дівчина стала однією з причин, чому я так гарячково прагнув поїхати якнайдалі з дому; а також однією з причин, чому я так лякався цілої зграйки кмітливих, безневинних нових дівчат, із якими познайомився в перші тижні в університеті.

Думка про неї мене протверезила. Банні перехилився через стіл.

– Це правда, що в Каліфорнії дівчата вродливіші? – спитав він. Я пирснув сміхом так сильно, що мартіні мало не потекло мені носом.

– Красуні в купальниках? – підморгнув він. – Лото під ковдрами на пляжі?

– А то.

Відповідь його вдовольнила. Усе йшло добре, і він, ніби старий веселий пес умовного дядечка, майже влігся на стіл і заходився розповідати мені про свою подружку Меріон.

– Ти її точно бачив, – сказав він. – Невеличка, білявка з блакитними очима, десь отака на зріст?

Я й справді когось такого пригадував. На першому тижні в університеті я перетнувся з Банні на пошті. Він досить-таки безцеремонно спілкувався з дівчиною, що підходила під опис.

– Угу, – гордовито проказав Банні, водячи пальцем по краю чарки, – це моя дівка. Тримає мене в лабетах, щоб ти знав.

Цього разу він мене заскочив якраз у мить, коли я намагався ковтнути мартіні, тож я мало не вдавився зо сміху.

– Ще й учиться на педагога молодших класів, хіба ж це не мило? – спитав він. – Тобто вона – справжня дівчина. – Він розвів руками, ніби зображував велетенську відстань. – Довге волосся, трошки м’ясця на кістках, не боїться носити сукні. Мені таке подобається. Можеш називати мене старомодним, але всі ці головаті дівчата мені не до вподоби. От подивися на Каміллу. Вона прикольна, хороша товаришка й усе…

– Та ну, – все ще сміючись, не погодився я. – Вона гарненька.

– Гарненька, гарненька. Не без цього, – він примирливо підняв долоню. – Чудова дівчина. Я завжди це повторюю. Схожа на одну зі статуй Діани в клубі мого батька. Їй просто бракує дужої материної руки. На мій смак, вона – те, що зветься «шипшинка», на фоні всього цього вашого гібридного чаю. Не докладає зусиль, а мала би. Надто часто бігає в старому бахматому одязі свого брата, який, може, декому з дівчат і пасував би (хоча от я думаю, насправді він дівчатам аж ніяк не може пасувати), але точно це не її випадок. Надто схожа на брата. Тобто Чарльз, звичайно, вродливий хлопчина, твердий характер, але я б із ним не одружився, віриш?

Банні був в ударі й уже збирався сказати щось іще, аж раптом замовк, його обличчя набуло кислого виразу, ніби сталося щось неприємне. Мене це спантеличило й повеселило водночас; може, злякався, що ляпнув зайвого, що виглядає дурником? Я подумав був хутенько змінити тему розмови, щоб визволити його з пастки, та він завозився на стільці й поглянув через усю залу.

– Послухай, – промовив він. – Гадаєш, це стосується нас? Саме час.

Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси – набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта,[42] Періклові Афіни – слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, – насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

– Ех, ото відобідали, старий, правда ж? – спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та піднявши окуляри проти світла в пошуках порошинок. Банні скидався на юного Тедді Рузвельта без вусів, ладного повести Крутих Кіннотників у бій за висоти СанХуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.

– Так, вийшло пречудово. Дякую.

Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.

– Класна їжа, класне товариство, багато випивки, хіба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тій пісні?

– Що за пісня?

– «Дайте повечеряти», – промугикав Банні, – «і поговорити, і…» щось там там-ді-дам.

– Гадки не маю.

– Я теж. Її Етель Мерман співає.

Світло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосередній близькості. Ресторан спорожнів, ми лишались останніми його клієнтами. У далекому куті в повітрі ширяла бліда форма, що мені здалася схожою на нашого офіціанта, непевну істоту, трохи надприродну у своїй суті та все ж позбавлену глибокої замисленості, що, подейкують, притаманна тіням. Уся увага істоти спрямовувалася на нас; я прямо відчував, як на її обличчі тужавіють примарні промінці ненависті.

– Угу, – я повозився на стільці й мало не впав, утративши рівновагу. – Може, гайда вже?

Банні великодушно махнув рукою й зацікавлено перевернув чек, копаючись у кишені другою рукою. За якусь мить він підвів погляд і всміхнувся:

– Слухай, закадико.

– Га?

– Мені страшенно неприємно тебе про це прохати, але ти не міг би цього разу заплатити замість мене?

Я здивовано повів п’яною бровою й розсміявся:

– Та в мене за душею ламаного цента немає.

– Як і в мене, – відповів він. – Це так кумедно. Здається, я забув гаманець удома.

– Та ну тебе. Ти що, жартуєш?

– Аніскілечки, – легко зізнався він. – Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.

Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.

– Скільки ж там?

Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:

– Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, – промовив він. – Не рахуючи чайових.

Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.

– Багато.

– Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…

– То що робитимемо?

– А може, ти б їм чек міг виписати? – між іншим поцікавився Банні.

– Немає в мене чеків.

– Ну то кредиткою.

– І кредитки немає.

– Та давай.

– Та не дам, – я дратувався дедалі більше з кожною секундою.

Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:

– Не рипайся, старий, – прошепотів він, – я зараз сходжу дзвякну декому.

І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.

Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.

– Не переживай. Не переживай, – упав він на стілець. – Усе добре.

– Що ти зробив?

– Зателефонував Генрі.

– Він приїде?

– На раз-два.

– Злиться?

– Нє-а, – Банні буквально відмахнувся від цієї думки. – Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.

Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.

– Бач? – прошепотів Банні. – Я знав, що він приїде. О, привіт, – привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. – Який же я радий тебе тут бачити…

– Де рахунок? – беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.

– Та ось, старий друже, – відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. – Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…

– Привіт, – холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.

– Привіт.

– Як справи? – Він говорив, ніби робот.

– Нормально.

– Ось, на, друзяко, – Банні таки розшукав чек.

Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.

– Що ж, – не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому приміщенні, – я б вибачився, що відірвав тебе від книжки, якби ти її не припер сюди з собою. Що ти там такого цікавого вичитав? Який із неї толк?

Без жодного слова Генрі передав йому книжку. Літери на палітурці належали якійсь східній мові. Банні трохи повитріщався на неї й віддав назад.

– Хороша, – слабким голосом промовив він.

– Готові йти? – різко запитав Генрі.

– Звісно-звісно, – поквапився відповісти Банні, після чого підскочив і ледве не перекинув стіл. – Так і скажи. Undele, undele.[43] Коли тільки заманеться.

Генрі розплатився, і Банні плентався за ним, ніби дитина, що наробила шкоди. Поїздка додому перетворилася на суцільну муку. Банні із заднього сидіння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, які одна за одною яскраво спалахували й так само миттєво згасали. Генрі навіть очей не відривав від дороги. Я вовтузився на сидінні пасажира поруч із ним, бавлячись вбудованою попільничкою, аж доки сам не зрозумів, наскільки можуть дратувати мої дії, а тому присилував себе зупинитись.

Спочатку ми завезли додому Банні. Продуднівши на прощання ціле гроно незв’язних компліментів, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув із машини.

– Ну от, Генрі, Річарде, ми й дісталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообідали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… – Двері грюкнули, і він швидко покрокував доріжкою геть.

Тільки-но він зник у будинку, Генрі розвернувся до мене.

– Мені дуже прикро, – промовив він.

– Та ні, ти що, – спантеличився я. – Просто плутанина вийшла. Я тобі поверну гроші.

Він провів п’ятірнею по волоссю. І на свій превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.

– Про таке я й не мрію, – лаконічно відказав він. – Це його провина.

– Але ж…

– Він тобі сказав, що пригощає, правильно?

У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.

– Ну так, – визнав я.

– І він, здається, забув гаманець удома.

– Та все гаразд.

– Ні, не гаразд, – перебив мене Генрі. – Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?

– Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.

– Ви приїхали на таксі, – одразу промовив Генрі. – Хто розплачувався?

Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.

– От бачиш? – правив далі Генрі. – Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.

Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.

– Ми на місці, – проказав Генрі. – Пробач.

– Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.

– Ну то добраніч.

Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.

– Ми в курсі про ваш із Банні обід, – промовив Чарльз.

Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом».[44] Грека й без того вимагала гарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком. Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.

– Привіт, – озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. – Спускайся.

Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.

– Звідки ви знаєте? – спитав я в них. – Про обід?

– Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі – ще минулого вечора.

– Мені здається, він страшенно тоді розлютився.

– Хіба що на Банні, – знизав плечима Чарльз. – Не на тебе точно.

– Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного? Двійнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.

– Вони ж давні друзі, – зауважила Камілла.

– Я б навіть сказав, найліпші друзі, – виправив її брат. – Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсі слова.

– Мені здалося, вони часто сваряться.

– Звісно, без цього не обходиться, – проказала дівчина, – але ж це не означає, що вони не дружать. Генрі настільки серйозний, наскільки Банні, скажімо так, несерйозний, а тому їм вдається непогано ладнати.

– Еге ж, – підтакнув Чарльз. – L’Allegro та Il Penseroso.[45] Органічна пара. По-моєму, Банні – єдина людина у світі, здатна розсмішити Генрі. – Раптом він зупинився й показав кудись удалечину: – Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбі – кладовище.

Воно й справді заледве прозирало крізь сосни: рівнинний цвинтар із кривеньким рядком розпорошених надгробків, рахітичних та каріозних, похилених під такими кутами, що навіть справляли враження гарячкового та химерного руху, ніби якась істерична сила, наприклад полтергейст, розкидала їх кількома хвилинами раніше.

– Старе, – відгукнулася Камілла. – З вісімнадцятого століття. Колись там стояло містечко, зі своїм храмом та млином. Від нього лишилися самі тільки підвалини, але насаджені його мешканцями сади досі можна роздивитися. Яблука сорту піппін, хімонанти, великоцвітний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всіма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.

– Або могоки,[46] – промовив Чарльз. – Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.

– Воно красиве. Особливо під снігом.

Сонце скотилося на вечірній пруг і заливало золотом дерева, що відкидали перед нами на землю видовжені покручені тіні. Ми довго йшли, нічого не говорячи. У повітрі носився вогкий присмак далеких вогнищ із різкими нотками присмеркової прохолоди. Навколо не лунало ані звука, якщо не рахувати рипіння наших черевиків по гравійній доріжці та свистіння вітру у верхівках бору; мене хилило на сон, при цьому боліла голова й ніяк не відпускало загальне враження примарності всього, що відбувається навколо, ніби я блукаю уві сні. Щосекунди я очікував різкого пробудження з головою на купі книжок, якими завалений мій письмовий стіл. Сам і в темній кімнаті.

Раптом Камілла зупинилась і приклала палець до губ. На мертвій деревині, надвоє розчахнутій від удару блискавкою, примостилися три велетенські чорні пташини, надто великі для ворон. Я ніколи раніше таких не бачив.

– Круки, – проказав Чарльз.

Ми стояли як укопані й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кінця гілки, що рипіла та гойдалася під його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетіти. Жваво залопотівши крилами, за ним подались і двійко інших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуванні, відкидаючи три темні тіні на траву.

Чарльз розсміявся:

– Це ж ми троє. Б’юсь об заклад, ми стали свідками справжнього пророцтва по-авгурськи.[47]

– Лихого?

– Про що? – спитав я.

– Не знаю, – відповів Чарльз. – Це Генрі в нас орнітомант. Пташиний віщун.

– Справжній римлянин. Він такий. Він би точно розказав.

Ми повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.

– Ще побачимося, – попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.

На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.

– Було прикольно. – Я засунув руки глибше в кишені. – Може, сходимо разом повечеряємо?

– Боюся, не вийде. Нам уже час додому.

– А, ну ясно, – я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. – Тоді якось іншим разом.

– Слухай, а знаєш?… – Камілла глянула на брата. Той насупився.

– Гмм, маєш рацію.

– Ходімо вечеряти до нас, – запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.

– О ні, – хутко відмовився я.

– Будь ласка.

– Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.

– Та ходім, – люб’язно підтримав сестру Чарльз. – Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.

Я відчув приплив удячності до нього. Я справді хотів до них піти, дуже хотів.

– Тільки якщо не завдам ніяких клопотів.

– Які там клопоти, – відмахнулася Камілла. – Гайда вже.

Чарльз і Камілла знімали мебльовану квартиру на третьому поверсі будинку в північній частині Гемпдена. За порогом помешкання відвідувачів чекала невелика вітальня, що мала похилі стіни та мансардні вікна. Порохнявий грезет (трояндові візерунки на брунатному тлі, жолуді та дубове листя на яскраво-зеленому), яким були оббиті фотелі та продавлений диван, уже протерся на бильцях. Усе вкривали драні серветочки, потемнілі від часу. На полиці понад каміном (що, як пізніше з’ясувалося, перебував у неробочому стані) виблискувала пара кришталевих канделябрів та кілька тарелів із полірованого срібного сервізу. І хоча квартиру аж ніяк не можна було назвати неприбраною, все ж таки її стан був недалеким від цього визначення. На всіх можливих поверхнях горами лежали книжки; столи захаращені паперами, попільничками, пляшками віскі, коробками з-під цукерок; парасольки та калоші ускладнювали прохід вузьким коридорчиком. У кімнаті Чарльза речі були розкидані по килимку, а строкатий вузол краваток висів на дверях шафи; туалетний столик Камілли ховався під порожніми чайними чашечками, автоматичними перами, що протікали, зав’ялими чорнобривцями та склянкою води. У підніжжі ліжка спочивав недорозкладений пасьянс «солітер». Планування квартири дивувало: де-не-де виринали несподівані вікна або коридорчики, які нікуди не вели, присадкуваті двері, крізь які треба було заходити пригнувшись, і куди б я не поглянув, обов’язково мої очі натрапляли на якусь чудасію: старий діапроектор-стереоптикон[48] (пальмові проспекти примарної Ніцци, що зникали в сепієвій далечині), вістря стріл у вкритій пилом коробці, папороть «оленячі роги», пташиний кістяк.

Чарльз пішов на кухню й заходився гуркотіти там тумбочками. Камілла організувала мені випити, наливши ірландського віскі з пляшки, що вінчала стос часописів National Geographic.

– Ти бував на бітумних озерах Ла Бреа? – прозаїчно поцікавилася вона.

– Ні, – відповів я, безпорадний і спантеличений, уп’явшись очима в чарку.

– Чарльзе, уявляєш, – прокричала вона на кухню, – людина живе в Каліфорнії й ніколи не бувала на бітумних озерах Ла Бреа!

У проході з’явився Чарльз, котрий витирав руки об рушник:

– Що, справді? – наче дитина, подивувався він. – А чому?

– Не знаю.

– Але ж там так цікаво. Справді, тільки подумай про це.

– У тебе багато знайомих у Каліфорнії? – питала далі Камілла.

– Ні.

– Але ж ти знаєш Джуді Пуві?

Я сильно здивувався: звідки їй відомо?

– Ми не дружимо, – відказав я.

– І я з нею теж. Торік вона шпурнула мені в обличчя пиво.

– Чув про це, – розсміявся я, але Камілла не всміхнулася.

– Не вір усьому, що чуєш, – зауважила вона, відсьорбуючи віскі. – Ти знаєш Клоука Рейберна?

Я чув про такого. У Гемпдені всі каліфорнійці, переважно родом із Сан-Франциско чи Лос-Анджелеса, гуртувалися в одній модній тусовці, і вона крутилася навколо Клоука Рейберна, усі ці знуджені посмішки, сонні очі та сигарети. Дівчата з Лос-Анджелеса, із Джуді Пуві включно, були йому фанатично віддані. Під час різних гулянок саме таких, як Рейберн, можна зазвичай заскочити в чоловічому туалеті за нюханням коксу біля раковини.

– Вони товаришують із Банні.

– Як це так? – подивувався я.

– Перед коледжем училися разом. У школі святого Єремії в Пенсильванії, – Чарльз добряче хильнув зі своєї чарки. – Ці прогресивні школи, їм до вподоби важкі учні, аутсайдери. Після першого курсу Клоук перевівся сюди з якогось універу в Колорадо. Ходив там кататися на лижах щодня, а тому завалив усі предмети. Гемпден – останнє місце на Землі…

– Для найгірших людей на Землі, – закінчила замість нього Камілла, розсміявшись.

– Та ну, – протягнув я.

– По-своєму це таки правда, – заявив Чарльз. – Половина тутешніх студентів навчаються тут, бо деінде просто не пройшли б. При цьому я не кажу, що Гемпден поганий, він чудовий. Можливо, саме через це. От візьми, скажімо, Генрі. Якби його не прийняли б у Гемпден, то він би, мабуть, узагалі ніде не вчився.

– Неймовірно.

– Це звучить безглуздо, але він недовчився в школі два класи; ну а скільки універів, по-твоєму, згодилися б прийняти до себе невдаху, що вилетів зі старшої школи? Потім – обов’язкове тестування. Генрі відмовився його складати. Може, він би й потрапив у верхню частину рейтингу абітурієнтів, але в нього якесь естетичне неприйняття цієї тестової системи. Можеш собі уявити, ким він виглядав в очах приймальних комісій? – Чарльз зробив іще один ковток. – Ну а як ти тут опинився?

Вираз його очей неможливо було прочитати.

– Програма сподобалася.

– Гадаю, для нашої приймальної комісії це неабиякий раціональний аргумент.

Мені бракувало склянки з водою. У кімнаті стало спекотно, у горлі пересохло, а віскі лишало жахливий присмак, хоча саме віскі якраз виявилося непоганим. Насправді воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмілля, я не їв цілий день, і мене вмить стало нудити. У двері стукнули один раз, а потім аж загрюкотіли. Не кажучи ані слова, Чарльз допив своє віскі до дна й відступив на кухню, а Камілла рушила відчиняти двері.

Навіть крізь шпарину ледь прочинених дверей я помітив блиск дрібних круглих окулярів. Прозвучало лунке «привіт» хором, і ось вони ввійшли: Генрі, Банні, що тримав паперовий пакет з універмагу, та величний у своєму довгому чорному пальті Френсіс – він, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнім, він нахилився поцілувати Каміллу – не в щоку, а в губи, – гучно та смачно при цьому причмокнувши.

– Привіт, серденько, – промовив він. – Ми так вдало помилилися. Я приніс шампань, а Банні прителіпався зі стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогодні на вечерю?

Я підвівся.

На якусь частку секунди всі замовкли. А потім Банні тицьнув свій паперовий пакет Генрі й підійшов потиснути мені руку:

– Ну-ну. Тільки погляньте, це ж мій співучасник злочину! – проказав він. – То ти не проти ще раз потрапезувати разом, еге ж?

Він поплескав мене по спині й заторохтів. Мене кинуло в жар, стало млосно. Мій погляд бігав по кімнаті. Френсіс говорив до Камілли. Генрі, усе ще біля дверей, ледве кивнув мені й майже непомітно всміхнувся.

– Пробач, – сказав я Банні, – я відійду на хвилинку.

Кухня, до якої я втік, навіювала думки про будинок старої людини, її червоний лінолеум геть зачовгали ногами, а двері (згідно з духом усього помешкання) вели на дах. Я налив собі склянку води з-під крана і вдув її за один ковток – як воно буває в таких випадках, надто швидко й надто багато. Чарльз біля відкритої духовки штрикав виделкою в баранячі реберця.

У шостому класі мені довелося побувати на екскурсії по м’ясокомбінату, і з того часу від м’ясних продуктів я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато ліпших обставинах, а враховуючи мій нинішній стан, він узагалі здавався особливо відразливим. Двері на дах підпирав кухонний стілець, і з-за проіржавілого дверного полотна свистів протяг. Я ще раз наповнив склянку й підійшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, – думав я, – свіже повітря – це твій шанс…» Чарльз опік палець, вилаявся і грюкнув кришкою духовки. І, здається, не очікував побачити мене тут, у себе за спиною.

– О, привітулі, – промовив він. – Щось сталося? Тобі освіжити чарку?

– Ні, дякую.

Він зазирнув у мій посуд.

– Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?

На кухню зайшов Генрі.

– У вас не знайдеться таблетки аспірину?

– Ось тут. Тобі налити чого-небудь?

Генрі вкинув пару пігулок у жменю, дістав ще кілька загадкових капсул із кишені й запив усе це склянкою віскі, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспірином він залишив на буфеті, то я крадькома спробував і собі витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрі.

– Тобі зле? – по-доброму поцікавився він.

– Та просто голова розболілася, – відповів я йому.

– Сподіваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?

– Що? – встряв у розмову Чарльз. – Тут усі занедужали?

– Чому тут усі зібралися? – ображено озвався до нас із коридору лункий голос Банні. – Коли ми вже сядемо їсти?

– Зажди, Бане, ще хвилинка.

Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, які той тільки-но зняв із ґратки.

– Здається, вже готові, – промовив він, потягся по крихітний шматочок, узяв його за кісточку й заходився обгризати.

– Банні, не треба, я тебе прошу, – проказав Чарльз. – А то решті потім не вистачить.

– Ви ж мене голодом морите, – з повним ротом проплямкав Банні. – Я аж заслаб.

– То погризеш після всіх кісточки, – грубо відказав йому Генрі.

– Стули пащеку.

– Бане, справді, ну хоч хвилинку почекай, га? – не здавався Чарльз.

– Окей, – погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив іще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руці збігла цівочка рожевуватого соку й зникла десь у манжеті.

Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нічого тупого та не бовкнув нічого зайвого, все одно почувався забутим усіма та роздратованим. Я мало говорив і ще менше їв. Більшість діалогів крутилися навколо подій, у сутність яких мене ніхто не втаємничував, і навіть вставні репліки Чарльза, якими той намагався пояснити ті чи інші речі, не стали аж надто помічними. Генрі з Френсісом нескінченно сперечалися про відстань, на якій стояли солдати в шикуванні легіону: пліч-о-пліч (як стверджував Френсіс) чи за три-чотири фути один від одного (на думку Генрі). Ця дискусія спричинила ще довшу, нуднішу й ще менш зрозумілу мені суперечку про первісний хаос за Гесіодом,[49] який варто вважати просто порожнечею чи хаосом у сучасному розумінні. Камілла поставила Жозефіну Бейкер,[50] а Банні зжував мою порцію м’яса.

Я рано від них пішов. Френсіс і Генрі обидва пропонували підкинути мене додому, але чогось мені від цієї пропозиції стало тільки гірше. Я відповів, що хотів би прогулятися пішки, подякував і, посміхаючись, не розвертаючись до них спиною, вибрався із квартири в якомусь ошалілому стані, розпашілий від колективного погляду, сповненого прохолодної допитливої опіки.

Іти до студмістечка було недовго, хвилин п’ятнадцять, але надворі ставало холодно, голова продовжувала боліти, а весь вечір оселив у мені гострі відчуття неадекватності та провалу, що дужчали з кожним наступним кроком. Я безжально ганяв події вечора туди й назад, прокручував у голові, намагаючись пригадати конкретні слова, промовисті інтонації й тонкі образи чи вияви доброти, які я міг не помітити, і мій розум – цілком охоче – підкидав одну перекручену картинку за іншою.

Я повернувся до себе й побачив, що кімната вся якась срібляста й чужа від місячного сяйва, вікно й досі навстіж відчинене, а мій «Парменід» лежить на столі, розгорнутий на тій сторінці, де я закінчив його читати; поруч стояла недопита прочахла кава в одноразовій пластянці, придбана в буфеті внизу. У кімнаті відчувався холод, але вікно я не зачиняв. Натомість упав у постіль, не знімаючи черевиків і не вмикаючи світла.

Лежачи на боці, я не зводив очей із калюжки білого місячного світла на дерев’яній підлозі, а вітер шарпав завіси, довгі та бліді, немов привиди. Наче невидима рука намагалася дістатися крізь них до «Парменіда» й шаруділа його сторінками туди-сюди.

Я збирався поспати лише кілька годин, але схопився тільки наступного ранку й побачив, що вся кімната залита сонячним промінням, а годинник показує за п’ять дев’яту. Не поголившись, не розчесавшись і навіть не перевдягнувшись після вчорашнього вечора, я схопив зошит із грецького писемного мовлення, словник Лідделла – Скотта й побіг на заняття до Джуліана.

Якщо не рахувати його самого – Джуліан завжди показово спізнювався на кілька хвилин, – то всі вже давно зібралися. Ще в коридорі я чув їхню розмову, та варто було відчинити двері, як вони замовкли й подивилися на мене.

Якусь мить панувала абсолютна мовчанка, ніхто мені нічого не казав. І потім привітався Генрі:

– Доброго ранку.

– Доброго ранку, – відповів я. У ясному північному світлі вони всі мали свіжий вигляд людей, що добре відпочили й тепер дивувалися з моєї подоби; не зводили своїх прискіпливих поглядів, під якими я сором’язливо провів рукою по скуйовдженій чуприні.

– Друже, у мене враження, що ти сьогодні так і не привітався з бритвою, – звернувся до мене Банні. – Таке враження…

Тут відчинилися двері й зайшов Джуліан.

Того дня в нас виявилося справді багато аудиторної роботи, особливо в мене, бо відставав я від решти безбожно; по вівторках і четвергах можна було розслаблятися на парах із літератури чи філософії, але в усі інші дні тижня ми гарували над грецькою граматикою та письмом, що переважно становили неприховано тяжку до знесилення працю, якою зараз – значно старший і не такий старанний – я вже навряд чи змусив би себе займатися. Турбот мені було не позичати й крім тієї прохолодності, що знову, схоже, заразила моїх одногрупників, морозного духу солідарності, байдужих поглядів, якими вони, здавалося, просвердлювали мене наскрізь. Вони були вже розімкнули свій стрункий шерег, щоби прийняти мене до свого товариства, але зараз цієї прогалини для мене знову ніяк не розгледіти; складалося враження, немовби я повернувся в ту саму точку, з якої починав.

По обіді я збирався поговорити із Джуліаном під приводом перезарахування вже зароблених оцінок, але насправді мав на меті зовсім інше. Як грім із ясного неба я раптом збагнув, що моє рішення покинути все на світі заради греки – гарячкова афера, до якої я вдався з абсолютно нераціональних причин. Хіба я думав головою? Мені подобалася грецька мова, і мені подобався Джуліан, та мені навряд чи подобалися його учні, і хай там як, але я не впевнений, що хочу провести всі свої університетські роки та життя по тому, розглядаючи картинки з потрощеними κούροι[51] та обдумуючи грецькі частки. Два роки тому я вже зробив одне таке нерозважливе рішення, яке кинуло мене в кошмарний вир із хлороформованих кроликів та щоденних відряджень у морг, що тривав цілі дванадцять місяців і від якого я ледве втік. Нинішня ситуація не настільки погана, якщо з дрожем пригадати стару зоологічну лабораторію о восьмій ранку та посмикування банок із поросячими ембріонами, повторював я собі, не настільки погана. Та все одно я не міг спекатися думки про велику помилку, а про запис на старі предмети чи чергову зміну консультанта так пізно в семестрі навіть не могло бути мови.

Мабуть, я вибрався тоді до Джуліана для того, щоб освіжити свою заслаблу впевненість, а в моїх сподіваннях він мав відродити в мені почуття, які з’явилися в той перший день. І я глибоко переконаний, що йому б це вдалося, якби я тоді потрапив до нього на прийом. Але так сталося, що ми з ним так і не поговорили. Потрапивши на сходовий майданчик недалеко від його кабінету, я раптом почув голоси в холі й зупинився.

Джуліан розмовляв із Генрі. Жоден із них не почув, як я піднімався сходами. Генрі саме збирався йти; Джуліан стояв у відчинених дверях. Він супився й виглядав дуже серйозним, ніби вони обговорювали надзвичайно важливу справу. Моє марнославство – а радше параноя – взяло гору, і я припустив, що міг бути предметом їхньої розмови, а тому підкрався ближче й настільки далеко зазирнув за поворот у коридор, наскільки міг ризикнути.

Джуліан саме завершував свою тираду. Він відвернувся на якусь мить, а потім закусив нижню губу й поглянув на хлопця.

Тепер говорив Генрі. Тихо, але роздільно, з притиском.

– То мені варто зробити як належить?

На мій подив, Джуліан узяв обидві руки Генрі у свої:

– Тобі завжди варто робити як належить, і тільки так, – проказав він.

«Що, – подумалося мені, – в біса, тут відбувається?» Я стовбичив на верхній сходинці, намагаючись не подати ані звуку, пристрасно бажаючи зникнути, перш ніж вони побачать мене, але боявся поворухнутися.

На моє велике-превелике зачудування, Генрі нахилився й швидко, по-діловому поцілував Джуліана в щоку. Потім зібрався вже йти, але в якийсь момент розвернувся кинути щось наостанок, і в цю мить я щонайтихіше скрався сходами вниз, збившись на біг, коли дістався другого сходового майданчика та опинився за межами їх чутності.

Наступний тиждень видався напрочуд усамітненим та сюрреалістичним. Жовтіло листя, багато дощило і рано темнішало, у МонмутГаусі народ збирався внизу біля каміна, у якому палали дрова, тихо крадені поночі у викладацькому корпусі, розпивав теплий сидр та грів ноги в панчохах. Але я тільки ходив на заняття й назад до своєї кімнати, обминаючи ці затишні сцени при вогнищі та заледве говорячи з будь-ким, навіть із найбільш товариськими знайомими, хто постійно припрошував мене на спільні гуртожитські забави.

Гадаю тепер, коли притупилося відчуття новизни: я страждав на легку форму депресії від цілковитої чужості місця, в якому опинився, – дивна країна з дивних звичаїв людьми та непередбачуваною погодою. Мені здавалося, я занедужав, хоча зараз думаю, що це навряд чи було так; я просто постійно мерз і не міг спати, інколи засинаючи вночі всього на годину-дві.

Не існує нічого самотнішого або бентежнішого від безсоння. Я проводив ночі до четвертої ранку за грецькими книжками, доки очі не починали горіти, а в голові паморочилося, допоки єдиним світлим вікном у всьому Монмут-Гаусі не лишалося моє. Коли я вже не міг зосереджуватися на грецькій мові і її алфавіт перетворювався на незв’язні зображення трикутничків та вил, я брався за «Великого Ґетсбі». Це одна з моїх улюблених книжок, і я взяв її на абонементі, сподіваючись, що вона підніме мені настрій; звичайно ж, від неї мені тільки стало гірше, адже у своєму журливому стані я нічого в ній не зміг роздивитися, окрім тих моментів, що їх потлумачив винятково як певні трагічні подібності між Ґетсбі й собою.

– Я – боєць, – казала мені дівчина на вечірці.

Вона була білява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), і навіть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Каліфорнії. Мабуть, це щось у її голосі, у її шкірі, рудій, укритій ластовинням і туго напнутій на кощавих ключицях і ще більш кощавих ребрах – яким би не зарадили перса хай якого розміру, – що постали переді мною в лакуні її корсету від Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дізнався з її власних слів, якими вона поміж ділом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнісінький гідрокостюм із грубо приточеною до нього спереду шнурівкою.

Вона намагалася перекрикувати музику:

– Можна сказати, що мені важко живеться, із цією травмою й усім таким. – Я вже чув її історію. Порвані сухожилля. Прощання зі світом танців. Перехід у мистецтво перформансу. – Але, мабуть, у мене надто сильне самовідчуття, розуміння власних потреб. Звісно, мені важливі інші люди, але я домагаюся від них того, що потрібне мені, розумієш?

Її голос деренчав типовим каліфорнійським стакато, до якого ми вдаємося, коли надто стараємося вдавати із себе нью-йоркців, але й не був позбавлений лідерської жвавості представника «Золотого штату». Така собі «Чирлідерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гідним навіть погляду. Зате зараз, усвідомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонті я ще ні з ким не переспав, якщо не рахувати однієї маленької рудоволоски, з якою ми познайомилися на першій же вечірці в універі. Пізніше мені хтось розповів, що вона – спадкоємиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав її поглядів, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихід із ситуації, як жартували мої одногрупники.)

– Сигарету? – прокричав я цій.

– Не палю.

– Я теж. Тільки на вечірках. Вона розсміялася.

– Аякже, тоді давай, – прогорлала вона мені на вухо. – Ти ж, мабуть, не знаєш, у кого б розжитися косячком?

Поки я для неї прикурював, хтось мене тицьнув ліктем у спину, і я похилився вперед. Музика гуркотіла до божевілля, люди танцювали, пиво хлюпало на підлогу, а в барі тирлувалося буйне товариство. У моїх очах це поставало всього лиш дантовим тлумом людей на танцмайданчику та хмарою диму, що заслав стелю, та попри це у світлі, яке лилося в темряву з коридору, можна було роздивитися то перекинуту склянку, то широкі напомаджені вуста, пойняті сміхом.

Як і всі гулянки, ця викликала огиду й тільки ставала гіршою (я був упевнений, що першокурсники вже блювали, стоячи у відчайдушних чергах до туалету), але ж вечір п’ятниці, я весь тиждень просидів за книжками й мені було байдуже. Тут не буває жодних моїх грецьких однокурсників. Відвідавши всі п’ятничні вечірки з часу вступу до Гемпдену, я знав, що вони їх цурались, а тому тікали, немов од «чорної смерті».[52]

– Дякую, – проказала дівчина. Вона пробралася ближче до сходів, де все здавалося набагато тихішим. Тепер можна було спілкуватися без криків, але я випив шість чарок горілки з тоніком, тому не знав, що їй сказати, і навіть не міг пригадати, як її звуть.

– Е-е, який у тебе профіль? – нарешті я спромігся запитати п’яним голосом.

Вона всміхнулася.

– Мистецтво перформансу. Ти вже питав.

– Пробач. Вилетіло з голови.

Вона обвела мене критичним оком.

– Тобі треба розслабитися. Поглянь на свої руки. Ти дуже напружений.

– Більше розслабитися не вийде, – досить щиро відповів я.

Вона зиркнула на мене, і в її очах засвітився вогник. Вона мене впізнала.

– Та я ж тебе знаю, – вона перевела погляд на мій піджак і краватку з мисливцями на оленів. – Джуді мені все про тебе розповідала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.

– Джуді? І що вона тобі наплела про мене?

Дівчина знехтувала моїм запитанням.

– Ти там із ними обережніше, – правила вона далі. – Я чула дуже дивні речі про цих людей.

– Наприклад?

– Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.

– У давніх греків не було поняття про диявола, – педантично зауважив я.

– Ну а я чула зовсім інше.

– То й що? Ти помилилася.

– Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.

– Що ж іще? Вона змовчала.

– Хто тобі про це розказав? Джуді?

– Ні.

– А хто?

– Сет Ґартрелл, – відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».

– Ота свиня? – уточнив я. – Ви знайомі? У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.

– Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.

Я й справді сильно перепив.

– По-чесному? – промовив я. – Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]

– Сет, – холодно заявила вона, – справжній геній.

– Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?

– Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.

– Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.

– Сет багатьом не подобається, – тепер злилася вже вона. – Здається, просто йому всі заздрять.

Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку. Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.

– Привіт, – промовила вона. Я витріщився на неї.

– При-ві-і-іт, – відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та все одно усміхнений. – Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?

– Ти зайнятий? – спитала вона.

Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.

– Ні-ні, абсолютно вільний. – Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.

– Якщо ти зайнятий, то так і скажи, – впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. – Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.

Ну, звичайно: міс Gaultier. Я обернувся, практично в очікуванні на якийсь її в’їдливий коментар, але вона вже втратила інтерес до мене й експресивно гомоніла з кимось іншим.

– Ні, – відповів я. – Я абсолютно вільний.

– Поїдеш із нами за місто на вихідні?

– Що?

– Відправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсісом. У нього є будинок у годині звідси.

Я був п’яний як чіп. В іншому разі одним кивком голови та слухняним і мовчазним слідуванням за Каміллою без жодного питання тоді не обійшлося б.

Щоб дістатися дверей, треба було пройти через танцмайданчик: піт, жар, мерехтливі різдвяні гірлянди, жахлива тиснява. Коли ми нарешті вибрались надвір, то ніби пірнули в тиху воду прохолодного ставка. Крізь зачинені вікна приглушено лунав вереск і гупала вульгарна музика.

– Господи, – промовила Камілла, – наче в пеклі побувала. Там же всередині все оббльовано.

Ріниста доріжка сріблилася в місячному сяйві. У тіні дерев нас чекав Френсіс, і коли помітив, то різко вискочив на освітлену стежину:

– У-у-у! – спробував він нас налякати.

Ми обоє відстрибнули. Френсіс тонкогубо всміхнувся, і промінчики місяця відбилися в скельцях його шахрайського пенсне. З ніздрів у нього йшов сигаретний дим.

– Привіт! – озвався він до мене й перевів погляд на Каміллу. – Мені здавалося, ти втечеш.

– Чому ти не пішов разом зі мною?

– Бо не схотів. І радий тому, адже побачив тут дещо цікавеньке.

– Наприклад?

– Наприклад, кількох охоронців, що на ношах винесли дівчину, і напад чорного собаки на кількох хіпі. – Він розреготався, підкинув ключі від машини і дзвінко їх зловив. – Ви готові?

Він водив кабріолет, старенький «мустанг», і всю дорогу за місто ми їхали з відкритим верхом, утрьох на передньому сидінні. Хоч як дивно, але в кабріолеті я подорожував уперше, ще більш дивне те, що я примудрився заснути по дорозі, коли імпульс подій, що розгорталися навколо, та нерви не повинні були дозволити мені заснути. Та я спав, приклавшись щокою до шкіряної оббивки дверей, адже взнаки нарешті дався тиждень безсоння, і шість чарок горілки з тоніком дали в голову, ніби алкоголь у мене влили внутрішньовенно. Поїздку я практично не запам’ятав. Френсіс особливо не гнав: він водив охайно, на відміну від Генрі, котрий нерозважливо літав по дорогах, до того ж не вирізняючись добрим зором. Нічний вітер у чуприні, їхня нерозбірлива бесіда, пісні по радіо – все перемішалось і затуманилось у моїх снах. Здавалося, ми тільки від’їхали, як раптом я відзначив тишу навколо й руку Камілли на плечі.

– Прокидайся. Ми на місці.

Як слід не прочунявши, усе ще вві сні, я не міг зрозуміти, де опинився, і помотав головою, намагаючись вирівнятися в кріслі. По щоці текла слина, і я стер її тильним боком долоні.

– Прийшов до тями?

– Так, – збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нічого не роздивитися. Врешті мої пальці натрапили на дверну ручку, і тільки коли я вилазив із машини, з-за хмари вигулькнув місяць і стало видно будинок. Він був неперевершений. Його чорнильний силует із маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54] на даху різко проступав на тлі неба.

– Боже! – вирвалося в мене.

Френсіс стояв поруч, але я його не помічав, аж доки він не заговорив. Від близькості його голосу я аж підскочив.

– Уночі його насправді складно роздивитися.

– То він твій?

Він розсміявся.

– Ні. Належить моїй тітці. Він для неї завеликий, але продавати відмовляється. Вона з моїми кузенами гостює тут улітку, а протягом решти року в домі буває лише сторож.

У вестибюлі панував солодкуватий несвіжий запах і підсліпуватий морок, так що здавалося, ніби він освітлюється старими газовими лампами. На стінах розкинулося павутиння тіней від пальм у горщиках, а стелі зринали на таку висоту, що в мене від наших спотворених тіней, які тікали вгору, паморочилося в голові. У глибині будинку хтось грав на фортепіано. У глибокій перспективі десь попереду щезали ряди понурих фотографій та портретів у золочених рамах, що прикрашали стіни цього переднього покою.

– Тут страхітливо тхне, – пояснив Френсіс. – Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провітримо. У Банні від цього пороху може розігратися напад астми… А це моя прабабуся, – Абернаті пальцем тицьнув у світлину, яка, він помітив, привабила мою увагу. – Поруч із нею – рідний брат. Сердега сів на «Титанік». Його тенісну ракетку виловили в Північній Атлантиці через три тижні.

– Гайда подивишся на бібліотеку, – промовила Камілла.

Коли ми йшли коридором, то Френсіс ступав за нами. Повз нас пропливло кілька кімнат, де я б волів затриматись, а натомість лиш побачив їх краєчком ока: лимонно-жовта вітальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна від червоного дерева їдальня. Музика стала гучнішою; здається, грала одна з прелюдій Шопена.

У бібліотеці мені просто перехопило подих, і я одразу зупинився як укопаний. Книжкові шафи із заскленими дверцятами, готичні панелі, що тягнулися аж до фресок та ліпних медальйонів на стелі, яка сягала п’ятиметрової висоти. У глибині кімнати виднілися мармуровий камін завбільшки з чиюсь гробницю та газова люстра з підвішеними до неї призмочками, кришталевими намистинами та мерехтливими вогниками.

А ще – рояль. На ньому грав Чарльз, поруч із яким на сусідньому сидінні стояла чарка віскі. Хлопець уже був дещо напідпитку й Шопена виконував змазано та швидко, ноти сонно перетікали одна в одну. Легіт ворушив важкі, побиті шашелем гардини з оксамиту та куйовдив кучері піаніста.

– А дідько б вас усіх забрав! – вирвалося в мене.

Мелодія раптово ввірвалась, і Чарльз підвів погляд.

– Ось і ти, – проказав він. – Ти дуже спізнився. Банні вже дрихне.

– А де Генрі? – поцікавився Френсіс.

– Працює. Перед сном, можливо, спуститься до нас.

Камілла підійшла до рояля й відсьорбнула з посудини Чарльза.

– Я б радила поглянути на всі ці книжки, – звернулася вона до мене. – Тут є навіть перше видання «Айвенго».

– Боюся, його вже встигли продати, – виправив її Френсіс, умостившись у шкіряному фотелі та прикуривши сигарету. – Одну-дві цікаві речі тут ще можна викопати, але переважно це суцільна Марі Кореллі та стареньке чтиво для підлітків про «Хлопців Роверів».[55]

Я підійшов до полиць. Щось під заголовком «Лондон»[56] авторства когось із прізвищем Пеннант, шість томів у червоних палітурках – масивні книжки по півметра заввишки. Поряд із ними – «Клубна історія Лондона», не менш замашненький багатотомник, у блідих обкладинках із телячої шкіри. Лібрето «Пензанських піратів». Незліченні випуски «Двійнят Боббсі». «Маріно Фальєро» Байрона, обплетена в чорну шкіру й датована 1821 роком, цифри якого зобразили золотим тисненням на корінці.

– Пригощайся, налий собі, що хочеш, – Чарльз звернувся до Камілли.

– Собі не хочу. Краще відіп’ю в тебе.

Однією рукою брат передав сестрі чарку, а другою провів рукою сюди-туди по клавішах, виконавши якусь складну гаму.

– Зіграєш що-небудь? – запропонував я. Чарльз закотив очі.

– Годі, не ламайся, – підтримала мене Камілла.

– Ні.

– Ой, та він просто не ладен зіграти нічого справжнього, – співчутливо впівголоса прокоментував Френсіс. Чарльз зробив ковток зі склянки, пробіг іще одну октаву, протарабанивши незв’язні трелі пальцями правої руки. А потім віддав свою випивку Каміллі, звільнивши таким чином ліву руку, сів по-людськи за рояль, і фібриляція перетворилася на вступні акорди якогось реґтайму Скотта Джопліна.[57]

Він грав собі на втіху, закасавши рукави, усміхаючись під носа, видобуваючи дзвінкі ноти низьких та високих діапазонів із вправними синкопами чечіточника, котрий збігає вгору сходами в одній із постановок Циґфельда.[58] Поруч на дзиґлику Камілла розпливлася в усмішці до мене. Трохи спантеличений, я їй відповів взаємністю. Навіть зараз, коли лунала мелодія, високо під стелею народжувалося примарне відлуння, що перетворювало ці відчайдушні веселощі на якусь подобу спогадів, спогадів про речі, яких я ніколи не знав. Чарльстони на крилах біпланів під час їхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаної води, стоячи по пояс у якій грає оркестр і випилює на струнних інструментах останній хоробрий приспів «Auld Lang Syne»:[59] «Так вип’єм, друже мій старий, за молоді літа, іще раз, друже мій, налий за молоді літа!» Насправді тієї ночі, коли затонув «Титанік», співали вони геть не «Молоді літа», а гімни. Багато гімнів. Католицький священик читає «Богородице Діво». І салон першого класу, що, до речі, дуже скидався на цю кімнату: темне дерево, пальми в діжках, рожеві шовкові абажури з неспокійною оторочкою. Я справді тоді перепив. Мене перехнябило в кріслі, за бильця якого довелося міцно вхопитися («Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє!»), і навіть підлога йшла ходором, ніби палуба аварійного корабля; я боявся, що ми всі, і навіть рояль, от-от покотимося з істеричним завиванням в якийсь із кінців бібліотеки.

На сходах почулися кроки. Це, примруживши очі, невпевненою ходою спускався Банні з розкуйовдженим волоссям та в піжамі.

– Що, в біса, коїться? – запитав він. – Ви мене розбудили.

Але на його слова ніхто не зважав, тому він зрештою налив собі випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсі.

Сортування спогадів за хронологічним принципом – цікава штука. До тих перших вихідних за містом пам’ять про події тієї осені віддалена та оповита туманом, від цього ж моменту спомини немовби набувають різкості й потрапляють у чіткий та захопливий фокус. Від того дня, позіхаючи та потягаючись, починають оживати знайомі мені манекени. Минуть місяці, і тільки потім зійдуть глянець та загадковість новизни, що перешкоджали об’єктивному погляду на нових знайомих. (У реальності, до речі, всі вони виявилися куди цікавішими від будь-яких імовірних ідеалів.) І от саме тут, у цьому конкретному спогаді, вони постали перед моїми очима нечужими людьми та вперше проявили своє яскраве справжнє «я».

Там же й мені випадає позбутися свого статусу сторонньої особи: пильної, невдоволеної, на диво мовчазної. Усе життя люди навколо сприймають мою сором’язливість за понурість, снобізм, кепську вдачу того чи іншого роду. «Обличчя зроби простіше!» – мав звичку волати на мене батько, коли я їв, дивився телек або займався своїми справами. Оця моя маска (адже саме так я звик думати про своє обличчя й ті опущені кутики рота, що не мають нічого спільного з тим, у гуморі я насправді чи ні), бувало, мені допомагала, а бувало, і шкодила. За кілька місяців після знайомства з тією п’ятіркою я на власне зачудування з’ясував, що від самого початку їх спантеличував не менше, ніж вони мене. Мені й на думку не могло спасти, що мою поведінку можна сприймати якось інакше, ніж провінційну та незграбну. І тим більше не загадкову, як її бачили насправді. Чому, ну чому, питали вони в мене, я нічого не розповідав їм про себе? Чому дійшов до того, що переховувався від них? (Вражений, я збагнув, що моя звичка пірнати у дверні отвори не така вже й потаємна, як здавалось.) І чому не відповів на жодне їхнє запрошення? Хоч тоді й здавалося, що мене просто зневажають, зараз я розумію, що ввічливі, ніби незаміжні тітоньки, вони просто в такий спосіб очікували на мій наступний крок.

Хай там як, а на тих вихідних справи повернули на інше, острівці темряви між вуличними ліхтарями стали меншати та віддалятися один від одного на очах – перша ознака того, що поїзд наближається до знайомих місць і невдовзі виїде на добре освітлені й вивчені привокзальні вулиці. Будинок виявився їхнім козирем, найзаповітнішим скарбом, і того вікенду мені його хитро представили, поступово: кімнатки в маленьких запаморочливих баштах, мансарда під височенькими кроквами, старі сани в підвалі, в які можна було впрягти четвірку коней із дзвіночками в ряд. У возівні тепер мешкав сторож. («Онде по двору ходить пані Гетч. Дуже мила жіночка, але чоловік у неї – адвентист сьомого дня чи щось типу того. Дуже суворий. Доводиться ховати пляшки, коли він заходить у будинок». – «А то що?» – «А то задепресує й почне розпихувати свої брошурки по всіх закутках у будинку».)

По обіді ми сходили прогулятися до озера, яким розважливо порядкували одразу кілька сусідських землевласників. По дорозі мені показали тенісний корт і старий літній будиночок – такий собі псевдо-θόλος, доричний із присмаком Помпеїв, і Стенфорда Вайта, і – заявив Френсіс, котрий зневажав цей вікторіанський забіг у класицизм, – Д. В. Ґріффіта й Сесіла Де Мілла.[60] Він гіпсовий, розповідав далі хлопець, і його привезли по частинах з універмагів Sears та Roebuck. Територія подекуди все ще носила сліди геометричної вікторіанської обрізки, що була тут первинною формою. Сухі ставочки для риби. Довгі білі колонади каркасів під в’юнкі рослини. Клумби, розбиті між камінних бордюрів, де тепер не росли квіти. Але переважно всі ці рештки лишалися малопомітними, живопліт здичавів, і місцева рослинність (слизький в’яз та модрина-тамарак) геть задушила парості айви та японського клена.

В оточенні березового гаю озеро мало яскравий і спокійний вигляд. В очереті зачаївся маленький дерев’яний човник, пофарбований у біле зовні та блакитний усередині.

– Можна покататися? – спитав я, заінтригований.

– Ну звісно. Та ми всі не вліземо – потоне.

Я ще ніколи в житті не плавав у човні. Компанію мені склали Генрі та Камілла: Генрі сів за весла, закасав по лікті рукави й поклав свій темний піджак на сидіння поруч. Пізніше я дізнався, що в нього була звичка впадати в самозаглиблені, повчальні та цілковито самодостатні монологи про все на світі, чим він цікавився в той чи інший конкретний момент: катувелаунів, пізній візантійський живопис або полювання на голови серед мешканців Соломонових островів. У той день, запам’яталося мені, він розповідав про Єлизавету і Лестера: про замордовану дружину, королівську баржу, королеву на білім коні, яка звертається до військ у форті Тілбері, та Лестера з графом Ессекським, що тримали її коня за повід… Змахи весел і гіпнотичне дзуміння бабок вливалися в його академічне просторікування. Камілла, розпашіла та сонна, опустила руку у воду. З беріз зривалися жовті листочки і плавно спадали на плесо. Тільки багато років по тому й за багато миль звідти я натрапив на пасаж у «Безплідній землі»:[61]

Ми допливли до протилежного берега й повернулися назад, майже осліплі від гри світла на воді. На ґанку разом із Чарльзом наминали бутерброди з шинкою та грали в карти.

– Хутенько давайте по шампанському, – промовив Банні, – а то вивітрюється.

– Де ж воно?

– В заварнику.

– Пан Гетч не тямився б із люті, якби побачив пляшку на веранді, – пояснив Чарльз.

Хлопці грали в «рибу» – єдину картярську гру, відому Банні.

У неділю рано я прокинувся в тихому будинку. Френсіс віддав мій одяг пані Гетч, аби та його попрала, тому я загорнувся в позичений ним халат, спустився, вийшов на ґанок і посидів на ньому, доки не прокинулася решта.

Надворі було прохолодно й тихо, небо в паволоці особливого білого відтінку, притаманного осіннім ранкам, і плетені з лози стільці просякли росою. Живопліт і сотка за соткою газону були вкриті мереживом павутиння, на яке втрапили росинки й тепер блищали іскорками паморозі. Готуючись до подорожі у вирій, міські ластівки лопотіли крилами й копошилися під стріхою, а десь під ковдрою серпанку, що заслав озеро, чулося різке й самотнє крякання крижнів.

– Доброго ранку! – привітався позаду прохолодний голос.

Схопившись, я розвернувся й побачив Генрі в кріслі на протилежному кінці тераси. Він сидів без куртки, але в усьому іншому – абсолютно бездоганний як на таку безбожно ранню годину. На штанях напрасована «стрілочка», до хрусту накрохмалений білий комірець сорочки. Перед ним на столику лежали книжки й газети, парував кавник з еспресо, до якого притулилася крихітна філіжанка. Крім того, я зі здивуванням помітив прикурену сигарету без фільтра в попільничці.

– А ти рано, – проказав я.

– Я завжди встаю рано. Кращого робочого часу не знайти.

– Чим займаєшся? – зиркнув я на книжки. – Грекою?

Генрі поставив чашечку назад на блюдце.

– Перекладом «Утраченого раю».

– Якою мовою?

– Латиною, – врочисто повідомив він.

– Гмм, – здивувався я. – А навіщо?

– Мені цікаво подивитись, у що все це виллється. Як на мене, то Мільтон – наш найкращий англійський поет. Кращий від Шекспіра. У мене таке враження, що він припустився помилки, коли вирішив складати поезію англійською мовою. Звичайно, він і латиною чимало написав, проте це все ранній його досвід, ще зі спудейських років. А я ж веду мову про його пізнішу творчість. В «Утраченому раю» він сягає меж англійської мови, але мені видається, що жодній мові, позбавленій іменникових відмінків, не вдасться витримати той структурний порядок, який він пробує нав’язати.

Генрі поклав сигарету назад у попільничку. Я дивився на те, як жевріє її кінчик.

– Кави? – запропонував він мені.

– Ні, дякую.

– Сподіваюся, ти виспався.

– Так, дякую.

– Мені тут, наприклад, спиться міцніше, ніж зазвичай деінде. – Генрі поправив окуляри та зігнувся над словником. Його слабкість практично неможливо було помітити, хіба що легкі ознаки втоми, напруження та сутулість плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронті, одразу впізнав. Раптом мені спало на думку, що це невигідне з погляду зиску заняття – радше метод збути час досвітніх годин, подібно до того як інші безсоньки розв’язують кросворди.

– Ти завжди так рано підводишся? – поцікавився я в нього.

– Майже завжди, – відповів він, не відриваючи погляду від книжки. – Тут красиво, але це вранішнє світло робить більшість вульгарних речей стерпними.

– Я тебе розумію.

Я й справді розумів. Чи не єдиним часом дня, коли я не відчував відрази до Плано, був досвітній ранок, коли вулиці все ще лишалися порожніми, а золоте проміння сонця лагідно торкалося сухої трави, «рабіци» та кущуватих каліфорнійських дубів. Генрі подивився на мене майже зацікавлено.

– Ти вдома не був щасливим, правда? – спитав він.

Мене його дедуктивний – у стилі Шерлока Холмса – здогад заскочив зненацька. І він усміхнувся з мого дискомфорту.

– Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуєш. – Генрі занурився у своє читання, але тоді знову повернувся до мене: – Розумієш, іншим цього просто не відчути.

У його словах не вчувалося жодної злостивості, жодного співпереживання й навіть ані найменшого зацікавлення. Я навіть не був упевнений, що саме він мав на увазі, зате вперше відчув проблиск чогось цілковито незбагненного для мене раніше: чому він так подобався решті. Дорослі діти (так, я в курсі, що це оксюморон) інстинктивно тяжіють до крайнощів. І молодий учений – набагато більший педант, ніж його старіший еквівалент. І я, сам молодий, сприймав такі тези Генрі дуже серйозно. Сумніваюся, що Мільтон міг би вплинути на мене сильніше.

Мабуть, у житті кожної людини настає такий критичний момент, коли її вдача остаточно усталюється; для мене такою миттю став перший осінній семестр у Гемпдені. Стільки всього лишилося зі мною з того часу, навіть дотепер: вподобання в одязі, книжках та їжі (набуті й, мушу зізнатися, здебільшого по-підлітковому запозичені в решти однокурсників-класицистів) пройшли зі мною всі ці роки. Навіть зараз мені легко пригадати їхній регулярний розпорядок дня, що також став моїм. Попри всі обставини, вони жили, ніби годинниковий механізм, а щоденна рутина практично не характеризувалася хаосом, що, на мою тодішню думку, був невіддільним від студентського життя: нерегулярне харчування та заняття, походи в пральню-автомат о першій ночі. Існував певний час удень чи вночі, коли Генрі завжди можна було знайти в цілодобовій читальній залі бібліотеки, хай би що відбувалося на світі, або коли ти знав, що марно шукати Банні, бо він на середовому побаченні з Меріон чи недільній прогулянці. (Це як Римська імперія по-своєму продовжила існувати, навіть коли нікого не лишилося правити нею й тим паче зникла всяка причина для цього: левова частка нашого розпорядку не змінилася навіть зі смертю Банні, в ті жахливі дні. Аж до самісінького кінця зберігалися недільні вечері в Чарльза та Камілли, якщо не рахувати дня самого вбивства, коли нікому й кусень у рот не ліз. Сіли за стіл ми тоді аж у понеділок.)

Я подивувався, як легко вони прийняли мене у своє замкнене, візантійське існування. Вони всі настільки позвикали одне до одного, що, здається, моя поява внесла якийсь свіжий струмінь і їх інтригували навіть мої найбільш приземлені звички: захоплення детективами та регулярні походи в кіно, використання одноразових лез для гоління і той факт, що я самотужки стригся, а не ходив до перукаря, ба навіть те, що я час від часу читав газети й дивився новини по телевізору (така обурлива, на їхню думку, ексцентричність притаманна тільки мені; жоден із них не цікавився подіями в широкому світі, і їхнє невігластво у сфері поточної ситуації та новітньої історії деколи приголомшувало. Одного разу Генрі із зачудуванням дізнався від мене, що людина побувала на Місяці.

«Не може бути», – поклав він виделку.

«Це правда», – хором відповіли всі решта, які не стали в ході бесіди піддавати сумніву цей факт.

«Я не вірю».

«Зате я бачив по телеку», – проказав Банні.

«Як же вони туди потрапили? Коли це сталося?»)

Ця група мене й надалі приголомшувала, і я розкривав їх для себе, кожного індивідуально. Так, Генрі знав, що я також працюю допізна, а тому інколи заїжджав до мене глупої ночі, коли повертався додому з бібліотеки. Френсіс, страшенний іпохондрик, котрий відмовлявся ходити по лікарях наодинці, часто тягав мене разом із собою, тож, хоч як це дивно, потоваришували ми саме під час цих поїздок до алерголога в нашому Манчестері або ЛОРа в Кіні. Тієї осені йому пломбували канал (уся процедура зайняла чотири чи п’ять тижнів), і кожної середи він заявлявся до мене, сполотнілий та мовчазний, ми відправлялися в котрийсь із барів у місті й пили аж до третьої години, на яку йому було призначено. Гаданою причиною мого запрошення слугувала потреба відвезти його додому, поки він, одурманений, приходив до тями після наркозу. Щоправда, чекаючи на нього в барі, що був через дорогу від стоматклініки, я доходив до кондиції, яку навряд чи можна вважати найкращим станом для водія.

Найбільше мені подобалися двійнята. Вони ставилися до мене в доброзичливий, не заготований наперед спосіб, завдяки якому я міг думати, що знайомий із ними значно довше. А від Камілли я був просто в захваті. І хоча мені страшенно припадало до вподоби її товариство, водночас при ній я почувався трохи ніяково. Не через те, що вона була недостатньо чарівною або доброю, а від надміру бажання справити на неї враження. Мені завжди не терпілося побачити її й водночас тривожно думалося про наші зустрічі, тож комфортніше я почувався поруч із Чарльзом. Він був страшенно подібний до сестри, імпульсивний, щедрий, але відрізнявся різкішими перепадами настрою. Хоч він вряди-годи й потерпав на тривалі напади пригніченості, та при цьому лишався не менш говірким. Був він у гуморі чи ні, а в компанії з ним це не відчувалося. Ми брали машину в Генрі, їхали в Мен, де він їв свій подвійний сандвіч в улюбленому барі; подорожували до Беннінгтона, Манчестера, канідрому для англійських хортів у Поуналі, де він якось купив застарого для перегонів собаку, аби тільки порятувати його від присипляння. Пса назвали Фрост. Той полюбив Каміллу й тинявся слідом за нею. Генрі цитував довгі абзаци про Емму Боварі та її левретку: «Sa pensée, sans but d’abord, vagabondait au hasard, comme sa levrette, qui faisait des cercles dans la campagne…»[62] Собака виявився не тільки старим, а й нервовим. Одного яскравого грудневого ранку, коли він радісно погнався за вивіркою та стрибнув з ґанку, з ним трапився серцевий напад. Не можна сказати, що це стало для всіх сюрпризом, адже чоловік із канідрому попереджав Чарльза, що пес навряд чи протягне довше ніж тиждень. Але двійнята все одно засмутились і того невеселого дня поховали свого улюбленця в саду на задньому дворику Френсісового будинку, де його тітоньки вже зробили хитромудре кладовище для котиків зі справжнісінькими надгробками.

Той пес любив також Банні. Щонеділі він ходив на довгі виснажливі прогулянки з нами двома за містом, навпростець через огорожі та потічки, болота й пасовиська. Банні й сам душі не чув у таких прогулянках, немов якийсь підстаркуватий цуцик, тому блукати з ним означало тяжко трудитися. Тим паче що іншого товариства, крім собаки й мене, йому було не відшукати. Завдяки цьому я добре вивчив околиці Гемпдена, дороги лісорубів і мисливські стежини, всі заповідні водоспади в околиці та потаємні ставки для купання.

На превеликий мій подив, дівчина Банні, яку звали Меріон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що він і сам не прагнув її товариства в такі моменти, а також через те, що ми її цікавили ще менше, ніж вона нас. («Їй страшенно подобається тусити зі своїми подружками, – Банні якось став вихвалятися переді мною та Чарльзом. – Вони багато базікають про шмотки, хлопців і всяку таку фігню. Ну, ви розумієте».) Це була дрібна дратівлива білявка родом із Коннектікуту, настільки ж круглолиця й гарненька, наскільки вродливцем міг вважатися Банні. Вона вбиралася по-дівчачому й водночас в одяг, який шокував поважністю: квітчасті спідниці, светри з монограмами, що пасували до її сумочок та черевичків. Час від часу по дорозі на свої семінари я її бачив здаля на ігровому майданчику Дошкільного центру виховання. Він числився якоюсь філією відділення дошкільної педагогіки в Гемпдені; в тутешні ясла та садочок ходила дітлашня з міста, і вона з ними так і займалась у светрах із монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати їх у рядочок і позакривати всім роти. Мало хто говорив на цю тему, але в мене склалося враження, що давніші, облишені вже спроби ввести Меріон у компанію скінчилися великою невдачею. Їй подобався Чарльз, котрий зазвичай нікому не грубив і міг похвалитися неослабною спроможністю вести бесіди з ким завгодно, від малої дитини до жіночок у кафетерії. Генрі, як і більшість тих, хто його знав, вона побоювалась і поважала. Зате Каміллу вона ненавиділа, а з Френсісом пережила катастрофічний, страшний інцидент, про який усі ні пари з вуст. У них із Банні тривали стосунки, більше властиві парам, одруженим по двадцять і більше років, то зворушливі, то докучливі. Говорячи з ним, Меріон по-діловому гралася в начальничка, ставилася до нього майже так само, як і до своїх дитсадківських підлеглих. Він їй відплачував тим самим, був почергово запопадливим, люблячим або понурим. Більшість часу він терпляче зносив її бурчання, а якщо ні, то вибухали кошмарні сварки. Інколи він міг прийти до мене посеред ночі, постукати у двері, сплюгавілий, з божевільним поглядом, скуйовджений більш ніж зазвичай, і пробурмотіти:

– Пусти, старий, мені потрібна твоя допомога. Меріон вийшла на стежину війни…

А за кілька хвилин у ті самі двері вже лунає хуткий барабанний дріб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гості надходить Меріон, міцно стуливши невеличкі вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.

– Банні в тебе? – питає вона, звівшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кімнату.

– Ні, не в мене.

– Ти певен?

– Його тут немає, Меріон.

– Банні! – лиховісно кричить вона. Жодної відповіді.

– Банні!

І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.

– Привіт, серденько.

– Де ти валандався? Він гмикає і мимрить.

– Гадаю, нам треба поговорити.

– Серденько, я зараз зайнятий.

– Що ж… – вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, – я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.

– Гаразд.

– Значить, побачимося за двадцять хвилин.

– Агов, зажди. Я не казав, що прийду…

– Ну, тоді побачимося через якийсь час, – каже вона й іде.

– Нікуди я не піду, – заявляє мені Банні.

– Я б не йшов.

– От скажи мені, кого вона із себе корчить?

– Не йди.

– Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.

– Саме так.

Минає пауза, ніякова мовчанка. І Банні врешті-решт каже:

– Певно, я все ж піду.

– Гаразд, Бане.

– Ти не зрозумів, я не до Меріон, – обороняючись, твердить він.

– Звісно.

– Так-так, – неуважно промовляє він і шумно залишає кімнату.

Наступного дня вони з Меріон ідуть обідати або прогулюються біля ігрового майданчика.

– То ви з Меріон помирилися, еге ж? – цікавиться хто-небудь із нас при зустрічі з Баном сам на сам.

– А то, – присоромлено відповідає Банні.

Вихідні у Френсіса за містом стали найщасливішим періодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кінця жовтня, тому більшість свого дозвілля ми проводили на вулиці. Якщо не рахувати кількох матчів у теніс спроквола (під час яких м’ячі часто летіли за межі корту, і ми їх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним відпочинком ми не займалися. Щось в атмосфері навколо цього місця навіювало на нас величні лінощі, яких я не пам’ятав із дитинства.

Тепер, коли все це пригадую, то складається враження, ніби за містом ми постійно щось пили. Ні, не запоєм, але тоненька цівочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мері» від самого сніданку й не спинялась аж до вечері. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмінно потім засинав у кріслі, практично одразу; варто було піти поплавати на човні – я дуже хутко зморювався від веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кілька годин. (Ох і човен! Навіть зараз інколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тім човні, вмостивши голову на кормові бруси, дерево борта протікає, і жовте березове листя запливає всередину, торкаючись мого обличчя.) Інколи ми намагалися влаштувати щось трохи амбітніше. Одного разу, коли Френсіс знайшов у шухляді туалетного столика тітоньки «беретту» і набої до неї, ми в куцому пориві чуттів зайнялися стрілецькою практикою (при цьому хорта, який роками зривався в біг від пострілу стартового пістолета, довелося ізолювати в підвалі) і шмаляли по скляних банках для консервації, вистроївши їх у ряд на плетеному чайному столику, що його витягли з будинку надвір. Але саморобний тир швидко дійшов кінця, коли короткозорий Генрі випадково поцілив качку. Для нього це стало великим потрясінням, тому стрілянину довелося відкласти.

Усім, крім нас із Банні, подобався крокет; ми ніяк не могли допетрати, у чому його прикол, і по м’ячу лупили та рубали молотками, ніби ключками для гольфа. Час від часу нам вистачало бадьорості, щоб сходити на пікнік. Спочатку всяк і кожен сповнювався серйозних амбіцій (ми складали хитромудре меню, обирали віддалену та невідому місцину), але неминуче скочувалися в сонливість та легке сп’яніння, неохоче думаючи про те, що валандатися доведеться довго, а причандалля для посиденьок тягти багато. Зазвичай ми валялись у траві цілісінький день, пили мартіні з термоса й спостерігали за лискучою вервечкою чорних мурашок на безладних рештках пирога в тарелі, доки нарешті не закінчувався трунок, сідало сонце й нам доводилося плуганитись додому в пітьмі.

Особлива нагода випадала, якщо Джуліан приймав запрошення на вечерю за містом. Тоді Френсіс замовляв найрізноманітніші наїдки в продуктовому й цілими днями гортав куховарські книги в пошуках страв, вина, яке до них подають, сервірування стола й резервних страв, що чекатимуть у флігелі, якщо раптом суфле підведе. Смокінги відправлялися в хімчистку, квітникарі надсилали букети, а Банні відкладав свій примірничок «Нареченої Фу Маньчжу»[63] та починав носитися з томиком Гомера натомість.

Не знаю, чому ми надавали такого великого значення цим вечерям, адже поки Джуліан приїжджав, усі вже були знервовані та виснажені. Вечері страхітливо нас напружували, як, власне, й самого гостя – я впевнений у цьому, – попри те що він обов’язково перебував у доброму гуморі, був люб’язним, чарівним і неодмінно захопленим усім навколо. Проте Джуліан у середньому приймав лиш кожне третє запрошення. Виявилося, що в позиченому смокінгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету мені вдається гірше приховувати наслідки стресу. Решта навчилася лицемірити значно вправніше. За п’ять хвилин до прибуття Джуліана вони всі валялися по диванах у вітальні в оточенні опущених гардин, на кухні в електрокаструльках підбулькувала вже готова їжа, народ поправляв коміри та дивився на світ збайдужілими очима. І варто теленькнути дверному дзвінку – всі хребти випростуються, оживає розмова, а бганки на одязі ніби самі собою розрівнюються.

І хоча інколи мені ці вечері видавалися стомливими та клопітними, зараз у моїх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кімнати, склепінчаста стеля, у каміні потріскує вогонь, і наші обличчя, якісь такі світні й примарно-бліді. Полум’я збільшувало наші тіні, мерехтіло на столовому сріблі; його відображення так і кричало оранжевими спалахами в шибках, ніби зовні, в місті, горіла пожежа. Камін гудів, наче зграя птахів потрапила в клітку й тепер під стелею била крилами буревію. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стіл із червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свічками, фруктами та квітами, просто зник би в чистому повітрі, наче чарівна скринька в тій казці.

Раз по раз у моїх спогадах ніби незборима підводна течія вимиває нагору одну сцену з тих вечер. Джуліан підводиться на чолі довгого стола й піднімає свій винний келих:

– За те, щоб жити вічно! – виголошує він тост.

Ми всі підводимось і цокаємося келихами, ніби солдати одного полку схрещують шаблі над столом: Генрі і Банні, Чарльз і Френсіс, Камілла і я.

– Жити вічно! – відгукуємося ми хором, здіймаючи наші фужери в унісон.

І завжди, завжди той самий тост. Жити вічно.

Зараз мені дивно, що, проводячи з ними так багато часу, я насправді так мало знав про те, що відбувалося навколо наприкінці того семестру. Фізичних ознак хоч якихось подій практично не було (решті для цього розуму не бракувало), та навіть на найменші невідповідності, що просочувалися повз їхню пильність, я охоче заплющував очі. Хочу сказати, що мені подобалося плекати в собі ілюзію, ніби зі мною поводяться абсолютно щиро та прямо, ніби ми всі друзі, секретів між нами немає, хоча насправді між нами існувало чимало таємниць, якими зі мною вони ще певний час не ділилися. Я намагався на це не зважати, хоча не помічати цього не міг. Наприклад, я був у курсі, що їхня п’ятірка інколи займалася справами (чим саме, я не знав), до участі в яких мене не запрошували, а якщо загнати їх цим фактом у глухий кут, то вони відбріхувалися, цілком буденно та переконливо, і торочили одні й ті самі відповіді. Насправді, їхня бездоганно зрежисована облуда здавалася такою вправною, такою ідеально фальшивою попри незначні розходження (незворушна байдужість двійнят проти блазнювання Банні або ж знуджене роздратування Генрі, коли він якось інакше згадував банальну послідовність подій), що я зазвичай вірив їм на слово, незважаючи на очевидність протилежного.

Звісно ж, сліди – мушу віддати їм належне, дуже незначні сліди – того, що відбувалось, у ретроспективі можна було помітити. З того, як вони інколи зникали в дуже загадковий спосіб, а кількома годинами пізніше туманно розказували про те, куди ходили. З їхніх жартиків, не зрозумілих мені: вони промовляли їх грекою або ж навіть латиною, не соромлячись того, що я розумію їхній намір приховати від мене слова. Природно, мені це ніяк не могло подобатись, але нічого бентежного чи незвичного в їхніх діях я не вбачав. Однак пізніше деякі з цих тривіальних реплік і тільки їм зрозумілих жартів набули моторошного значення. Наприклад, ближче до кінця семестру в Банні з’явилася звичка наспівувати куплети дитячої лічилочки про «фермера з долини», яка нас доводила до сказу; мене просто дратувала, та я геть не розумів несамовитого збудження, яке охоплювало решту від її виконання. Тепер же я знаю, що від тих слів, напевне, їх усіх проймав могильний холодок.

Звісно, я дещо помічав. Мабуть, перебуваючи разом із ними стільки часу, не помічати деяких речей було просто неможливо. Та це переважно всього лиш витребеньки, суперечності, здебільшого настільки дрібні, що ви б зрозуміли, чому причин для якихось підозр направду спостерігалося замало. Ну наприклад. Геть усі виявилися надзвичайно схильними до різного роду пригод: їх усіх постійно дряпали коти, ранили леза під час гоління, вони зачіпали в темряві табурети – абсолютно логічні пояснення, безумовно. Але як на людей, що ведуть малорухливий спосіб життя, надмір їхніх синців та дрібних ран не міг не впадати в очі. Вони всі постійно переймалися погодою – як на мене, дуже дивний факт, оскільки жоден із них не займався нічим, чому міг би перешкодити або зарадити хай який там стан атмосфери. А проте вони всі були одержимі прогнозами. Особливо Генрі. Головним чином він хвилювався через різкі похолодання й інколи в машині гарячково, ніби справжній морський капітан перед штормом, крутив ручку автомагнітоли, шукав покази барометра, довгострокові прогнози й усіляку таку інформацію. Новини про падіння ртутного стовпчика вганяли його в незбагненну раптову понурість. Що ж він робитиме, коли настане зима, думав я, але ще до першого снігопаду його стурбованість безслідно минулась і ніколи більше не поверталась. Дрібнички. Пам’ятаю, одного разу за містом я прокинувся о шостій, коли всі інші спали, і спустився на кухню, що була бездоганно чистою і свіжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового сліду ступні якогось П’ятниці без Робінзона на піщаному березі між бойлером і ґанком. Інколи я прокидався ще в пітьмі й крізь сон розумів, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухається, тихо скиглить хорт і шкребеться у двері моєї спальні… Одного разу я підслухав бурмотіння двійнят про якісь простирадла.

– Дурниці, – шепотіла Камілла, і я краєм ока помітив драну постільну білизну, вимазану в болото, – ти взяв не ті. Не можна їх повертати в такому вигляді.

– То підмінимо.

– Але ж вони дізнаються. Ті, що з пральні, мають штамп. Доведеться сказати, що ми їх загубили.

І хоча та бесіда не затрималась у моїй голові надовго, мене вона спантеличила, і ще більше подивувала відмова двійнят говорити на цю тему. Ще однією дивиною стало відкриття одного дня великого мідного казана, що кипів на дальшій конфорці плити й пахтів вельми специфічним ароматом. Я підняв віко – і хмара різкого, гіркого запаху ошпарила обличчя. У казані в літрах двох чорнуватої води варилося якесь жоване листя мигдалевидної форми. «Що це, на Бога, таке?» – подумав я, спантеличений і розвеселений водночас. Та варто було поцікавитись у Френсіса, як той грубо відповів: «Це мені для ванни». У ретроспективі це просто аналізувати. Але в той час я нічого не хотів знати, крім того, що я щасливий. І не знаю, що сказати ще: життя здавалося чарівним у ті дні, скидалося на плетиво символів, збігів обставин, застережень та поганих прикмет. Однак у якийсь спосіб усе це складалося докупи. Хитре й доброзичливе Провидіння крок за кроком виявляло себе, а я ніби зупинився за один непевний крок від казкового відкриття, так немов одного ранку все мало стати на свої місця: моє майбутнє, моє минуле, все моє життя – а я мав піднятися, прокинувшись, блискавкою в ліжку й промовити: «О! О!»

Тієї осені ми пережили за містом так багато щасливих днів, що із сьогоднішньої перспективи весь той період зливається в суцільну приємну смугу з нечіткими краями. Під Гелловін пожух останній впертий дикоцвіт, вітер став дмухати різкими поривами, засипаючи сіру й брижувату гладінь озера жовтим листопадом. У прохолодні пообіддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бібліотеці і, щоб зігрітися, розпалювали в каміні великий вогонь. У шибки голим гіллям, схожим на пальці кістяка, стукав верболіз. Поки двійнята розкладали партію в карти за одним кінцем стола, Генрі працював у протилежному, а Френсіс, зігнувшись, сидів під вікном, наминав бутерброди з тарілки на колінах та читав французькою «Мемуари» герцога Сен-Сімона,[64] що їх він із якихось міркувань вирішив подолати до кінця. Він ходив у кілька європейських шкіл, міг похвалитися бездоганною французькою, хоча слова вимовляв із помітним ледачим, снобістським акцентом англійця. Інколи я користався його допомогою, готуючи домашнє завдання першокурсника з французької мови, одноманітні тексти про Марі та Жана-Клода, котрі йдуть у tabac,[65] і він їх читав, розслаблено й весело розтягуючи слова («Marie a apporté des légumes à son frére»[66]), від чого нас усіх проймав істеричний регіт. Банні лежав долілиць на килимку перед каміном і робив свої завдання; час від часу він крав бутерброд у Френсіса або ставив йому якесь виболене запитання. Хоч із грецькою в Банні були великі клопоти, вчив він її насправді довше за всіх – із дванадцяти років, чим ніколи не забував похвалитися. При цьому Банні грайливо натякав, що це просто дитяча забаганка, вияв його ранньої геніальності à la Александер Поуп.[67] Насправді ж, як мені розповів Генрі, Банні мав досить серйозну форму дислексії, і грецька мова була обов’язковим компонентом терапії, бо в його школі панувала теорія, ніби дітей із такими проблемами варто змушувати вивчати мови типу грецької, івриту чи російської, в яких використовується не латинський алфавіт. Хай там як, а його лінгвістичні таланти були набагато менші від того, у чому він прагнув переконати, і навіть найпростіші завдання він був неспроможний виконати без невпинних перепитувань, нарікань та підживлень харчами. Під кінець семестру його підкосив черговий напад астми, і він сипів, тиняючись по будинку в піжамі та купальному халаті, хизуючись волоссям, що стояло дибки, і театрально зітхаючи в інгалятор. Пігулки, які він пив у таких випадках (мене поінформували), робили Банні дратівливим, позбавляли сну і сприяли набору ваги. А тому його запальність, що стала очевидна під кінець семестру, я списав на відповідне пояснення, хоча, як потім з’ясувалося, причини були цілковито іншими.

Про що ж мені вам іще розповісти? Про те, як однієї суботи Банні ввірвався до будинку о п’ятій ранку з вигуками «Перший сніг!» і закидав нас у постелях сніжками? Про те, як Камілла вчила мене танцювати бокс-степ? Про те, як Банні перекинув човен із Френсісом та Генрі, бо йому привиділася водяна змія? Про день народження Генрі чи про два випадки, коли мама Френсіса (рудоволоса бестія в крокодилових туфлях-човниках) заїжджала його провідати по дорозі в Нью-Йорк, тягнучи за собою йоркширського тер’єра і другого чоловіка? (Ця його мама була ще та непередбачувана штучка, і Кріс, її новий чоловік, ледве старший від Френсіса, ніби грав роль у мильній опері. Звали її Олівія. Коли ми познайомилися, її щойно виписали з Реабілітаційного центру імені Бетті Форд. Вона пройшла курс лікування від алкоголізму та залежності від наркотичної речовини, назва якої не уточнювалась, і весело ступила на гріховний шлях знову. Одного разу Чарльз мені розповідав, що якось посеред ночі вона постукала до нього у двері й запропонувала скласти їй із Крісом компанію в ліжку. А я досі одержую від неї вітальні листівки на Різдво.)

Один день, щоправда, запам’ятався в особливо яскравих тонах – то була осяйна субота в жовтні, один з останніх теплих днів того року. Попереднього вечора, досить холодного, ми, випиваючи, просиділи мало не до самісінького ранку, тому я прокинувся пізно, страждаючи від спеки та легкої нудоти, побачив, що вночі розкидав свої ковдри в ногах ліжка, а денне світло вже лилось у вікна. Я довго лежав нерухомо. Сонячне світло, червоне й болюче, намагалося дістати мене й крізь опущені повіки, у вогкі ноги позаходили зашпори. Піді мною мовчав будинок, він мерехтів та гнітив.

Я спустився на перший поверх, ступаючи по рипучих східцях. Ніде ні поруху, ні душі. Нарешті я відшукав Френсіса та Банні на затіненій стороні веранди. Банні був одягнутий у футболку та шорти-бермуди, а Френсіс, розпашілий плямистим рожевуватим відтінком альбіноса, із заплющеними очима, аж тремтів від головного болю і був у жалюгідному махровому халаті, поцупленому з готелю.

Вони похмелялися «Устрицею прерій». Френсіс підштовхнув до мене склянку, навіть не дивлячись на посуд.

– На, випий, – проказав він. – Мене знудить, якщо я бодай гляну на неї ще раз.

Жовток здригнувся у кривавому кетчупі склянки, змішаному з вустерширським соусом.

– Не хочу, – відіпхнув я її назад.

– Навіть не знаю, навіщо я це заколочую. – Френсіс схрестив ноги й стиснув перенісся великим та вказівним пальцями. – Ніколи не помагало. Треба сходити по «Алка-Зельтцер».

Чарльз у халаті в червону смужку зачинив за собою сітчасті двері й нечутно рушив по веранді.

– Насправді тобі потрібен десерт на основі газованки, – проказав він.

– От уже ці твої десерти з газованкою.

– Вони діють, кажу тобі. Там усе за наукою. Холод допомагає від нудоти, а…

– Чарльзе, ти постійно це повторюєш, але не думаю, що це правда.

– Та послухай же мене хоч секунду! Морозиво сповільнює процеси травлення, кола заспокоює шлунок, а кофеїн лікує головний біль. Від цукру – енергія. Крім того, усе вкупі прискорює розщеплення алкоголю в крові. Ідеальний харч.

– Зробиш мені одну порцію? – спитав Банні.

– Сам зроби, – раптом роздратувався Чарльз.

– Чесно, – озвався Френсіс, – гадаю, мені просто потрібен «АлкаЗельтцер».

Незабаром спустився Генрі, котрий устав і вдягнувся ще з першими проблисками сонця, а з ним – заспана Камілла, усе ще мокра та розпашіла після ранкової ванни, із золотою хризантемою хаотичних кучерів на голові. Настала майже друга по обіді. Хорт куняв на боці, й одне його око було заплющене лише наполовину, гротескно закотившись під повікою.

«Алка-Зельтцеру» не знайшлося, тому Френсіс сходив у будинок, добув пляшку імбирного елю, кілька кухлів і трохи льоду. Ми трішки посиділи, поки день яскравішав та гарячішав. Каміллі, котра рідко могла вдовольнитися сидінням на місці й постійно пропонувала то гру в карти, то пікнік, то прогулянку на машині, незабаром обридло байдикування, вона втратила спокій і навіть не намагалася цього приховати. Вона мала книжку, але не читала її. Ноги вона закинула на бильце крісла й босою п’яткою затято відбивала летаргійний ритм по плетеній із лози стороні сидіння. Урешті-решт Френсіс, аби тільки заспокоїти її, запропонував прогулятися до озера. Це одразу підняло їй настрій. Займатися більше було нічим, тому ми з Генрі вирішили скласти їм компанію. Чарльз із Банні поснули та хропли на своїх стільцях.

Небо нещадно сліпило блакиттю, дерева відкидали несамовиті тіні червоно-жовтих барв. Босий Френсіс, досі у своєму халаті, обачно ступав по камінні та гілках, намагаючись не розхлюпати склянку свого імбирного елю. Щойно ми дісталися берега, він зайшов по коліна у воду й театрально поманив нас, ніби Іоанн Хреститель.

Ми зняли взуття й шкарпетки. Під берегом вода була чистого, блідозеленого відтінку, прохолодною навколо щиколоток. На камінцях, що вкривали дно, грали сонячні зайчики. Генрі, не знімаючи пальта й краватки, добрів до Френсіса, підкотивши штани до колін, схожий на старомодного банкіра в сюрреалістичному сюжеті якоїсь картини. Березовим узліссям шарудів вітер, вивертаючи листя дерев блідим сподом назовні, заплутався в сукні Камілли й надув її, наче білу повітряну кульку. Вона розсміялася й хутенько розправила поділ, але його знову задер вітер.

Ми двоє бродили під берегом по мілині, де вода ледве сягала кісточок. Сонце блищало в яскравих хвильках озера, більше схожого на марево в Сахарі, ніж на реальну водойму. Генрі з Френсісом забралися набагато далі: останній щось розказував, енергійно махаючи руками у своєму білому халаті, у той час як перший склав руки за спиною – Сатана, що пильно вслухається в просторікування невідомого пустельного пророка.

Ми, я й Камілла, пройшли чималу дистанцію, обійшли озеро й повернули назад. Прикриваючи однією рукою очі від сліпучого сонця, дівчина переказувала мені довгу історію про одну пригоду собаки: як він зжував смушковий килимок, що колись належав хазяїнові, про спроби приховати цей факт і врешті знищити всі докази, – але я не дуже уважно її слухав. Вона була надзвичайно схожою на брата беззаперечною, беззастережною красою, що набувала магічних рис, повторена в ній із мінімальними відмінностями. Вона – моя замріяність наяву: один тільки її вигляд будив у мені нескінченні варіації фантазій, від грецьких до готичних, від вульгарних до божественних.

Я задивився на її профіль, заслухався принадними хриплуватими каденціями її голосу, аж раптом підстрибнув, виринаючи з думок, од скрику. Вона спинилася.

– Що сталося?

Вона не зводила погляду з води.

– Подивись.

Біля її ступні розквітнув темний плюмаж крові. Я кліпнув. Тонкий червоний вусик спіраллю обкрутився навколо пальців її ноги, заплітаючись у воді, наче пасмо малинового туману.

– Боже, що ти зробила?

– Не знаю. Наступила на якийсь гостряк. – Вона поклала мені руки на плече, і я притримав її за талію. У її ступні, якраз на підйомі, стирчав уламок зеленого скла завдовжки сантиметрів сім. Кров рясно бурхала в одному ритмі з серцем; закривавлена друзка лиховісно блищала на сонці.

– Що там? – Вона спробувала нахилитись і подивитись. – Усе так погано?

Вона порізала артерію. Крові юшило багато й сильно.

– Френсісе! – заволав я. – Генрі!

– Матінко Божа, – промовив Френсіс, наблизившись. Він хлюпав по воді, підібгавши поділ халата однією рукою. – Що ти втнула? Іти можеш? Дай-но гляну, – казав він, засапавшись від бігу.

Камілла дужче вчепилася мені в руку. Уся підошва забарвилася в червоний колір. Тлусті краплі збиралися на її краю та падали у воду, розбігаючись, ніби чорнила.

– О Боже! – заплющив очі Френсіс. – Тобі болить?

– Ні, – поквапилася відповісти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтів її голос і сполотніло обличчя.

Раптом поруч опинився Генрі. Він нахилився.

– Хапайся за шию, – промовив він і вправно та легко підняв її, ніби соломинку, вмостивши її голову на плече, а протилежною рукою підхопивши її під коліна. – Френсісе, біжи по аптечку в машині. Зустрінеш нас на півдорозі.

– Добре. – Френсіс радий був виконувати чиїсь розпорядження й почалапав до берега.

– Генрі, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю. Але він не звертав на неї уваги.

– Річарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотці.

До цього я навіть не подумав про джгут. Непоганий із мене вийшов би лікар.

– Не затісно? – поцікавився я в Камілли.

– Усе гаразд. Генрі, може, все-таки опустиш? Я надто важка для тебе.

Він усміхнувся. У нього в одному з передніх зубів була маленька щербинка, якої раніше я не помічав, завдяки ній усмішка Генрі зворушувала.

– Ти важиш, як пушинка, – проказав він.

Інколи, варто статися якійсь нещасливій пригоді, реальність здається надто раптовою, надто чужою для розуміння, і сюрреалізм бере гору. Події вповільнюються до сонної покадрової плавності, порух руки, вимовлене речення заповнюють собою вічність. Дрібнички – цвіркун на бадилинці, прожилки на листочку – збільшуються та виринають у болісному фокусі на задньому плані. Саме це сталося того дня, коли ми поверталися лугом до будинку. Ніби картина надто жива, щоб її можна було вважати справжньою: кожен камінець на березі, кожна чітко окреслена травинка, надто голубе небо, на яке було боляче дивитися. Камілла обм’якла в руках у Генрі й звісила голову, наче небіжчиця, прекрасний вигин її шиї, позбавлений ознак життя. На вітерці абстраговано від реальності лопотить поділ її сукні. Штани Генрі всі в плямах завбільшки з четвертаки, забрьохані субстанцією надто червоною, щоб бути кров’ю, так ніби він на поясі носив малярський пензлик. І в гнітючій тиші між нашими кроками, які не відлунювали, чутно, як тонко й швидко у вухах шумить пульс.

Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збіг Чарльз, усе ще вбраний у свій купальний халат, а за ним слідом нісся Френсіс. Генрі став на коліна й поклав Каміллу в траву. Дівчина піднялася на ліктях.

– Камілло, ти померла? – поцікавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути її рану.

– Комусь, – проказав Френсіс, розмотуючи бинт, – треба дістати скло в неї з ноги.

– Давай спробую я? – дивлячись їй в очі, запропонував Чарльз.

– Тільки обережно.

Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.

Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю вкривала Каміллина кров.

– Ну, давай далі, – заспокоївшись, рівним тоном промовила дівчина.

– Не можу. Боюся зробити тобі боляче.

– Мені й так болить.

– Не можу, – жалюгідно подивився на неї Чарльз.

– Відійди, – нетерпляче проштовхнувся вперед Генрі, став перед Каміллою навколішки й узяв її ступню в руку.

Чарльз відвернувся. Він був майже такий самий блідий, як і сестра. Я аж замислився про істинність тих давніх історій, у яких близнюки відчувають фізичний біль одне одного.

Камілла широко розплющила очі та смикнулася; Генрі тримав у закривавленій руці криву друзку скла:

– Consummatum est,[68] – оголосив він.

Френсіс заходився мастити рану йодом і накладати пов’язку.

– Господи, – зітхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.

– Молодчинка, – похвалив Каміллу Френсіс, намотуючи бинт навколо стопи. Як і в більшості іпохондриків, його тон був на диво заспокійливим, наче в доглядальника. – Подивись, навіть не заплакала.

– Не настільки боліло.

– Та де там «не настільки», – заперечив їй Френсіс. – Ти просто дуже хоробра.

– Справді, хоробра, – підсумував, зіпнувшись на ноги, Генрі.

Пізніше того самого дня ми з Чарльзом сиділи на ґанку. Надворі раптово похолодало, небо й далі було ясним, але здійнявся вітер. Прийшов пан Гетч розпалити камін, і я відчув легкий відтінок запаху дров у багатті. Френсіс теж перебував усередині, бо займався нашою вечерею, він співав, і його високий чистий голос трохи не в лад линув із кухонного вікна.

Поріз Камілли виявився нестрашним. Френсіс звозив її у травмпункт (із ними зголосився і Банні, бо дратувався через те, що проспав усі пригоди), і вже за годину вони всі повернулись, із шістьма швами на нозі в Камілли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеїном. Тепер же Банні з Генрі грали на галявині в крокет, і Камілла склала їм компанію, пристрибуючи на здоровій нозі та інколи спираючись на великий палець другої, – така її плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.

Ми з Чарльзом пили віскі з содовою. Він намагався навчити мене грати в піке («У нього ж грає сам Родон Кроулі[69] в “Ярмарку суєти”»!), але учень із мене вийшов такий собі, тому карти лежали забуті на столі.

Чарльз відсьорбнув із чарки. Він і не думав перевдягатись, а тому цілий день проходив у халаті.

– Шкода, що завтра доведеться їхати назад у Гемпден, – проказав він.

– Моя б воля, не вертався би, – підтакнув я. – А отак би й жив тут з усіма вами.

– Може, це ще й станеться.

– Що?

– Я не кажу, що зараз. Але, здається, це можливе. Після університету.

– Як так?

Він знизав плечима.

– Ну, Френсісова тітка продавати будинок не збирається, бо хоче зберегти його для родини. Коли йому сповниться двадцять один, він би міг його викупити за безцінь. Та й навіть якби не міг, то в Генрі грошей більше від можливостей його фантазії. Можна було б скинутись і придбати його. Завиграшки.

Мене приголомшила така прагматична відповідь.

– Я мав на увазі, що все, чим би Генрі хотів займатися після закінчення університету (якщо він його закінчить), – це відшукати собі місце, де можна писати книжки й займатися вивченням Дванадцятьох великих культур.

– Що значить «якщо він його закінчить»?

– Ну, він може все облишити. Може знудитися. Він уже раніше говорив про те, щоб покинути універ. Він поступив без особливих причин, а справжньої роботи в нього ніколи не буде – це вже точно.

– Гадаєш, не буде? – спитав я, зацікавлений. Мені завжди здавалося, що Генрі викладатиме греку де-небудь у забутому, але відмінному університеті Середнього Заходу.

– Та ну, – пхекнув Чарльз. – Навіщо воно йому здалося? Гроші йому не потрібні, та й викладач із нього був би нікудишній. І Френсіс у житті ні дня не працював. Мабуть, він би міг мешкати разом із матір’ю, ось тільки того її чоловіка терпіти не може. Тут йому краще. Та й Джуліан недалеко.

Я хильнув із чарки й поглянув на далекі постаті, що блукали лукою. Банні, у якого волосся лізло в очі, готувався зробити удар, махав молотом і переминався з ноги на ногу, ніби професійний гольфіст.

– А в Джуліана є сім’я? – спитав я.

– Ні, – відказав Чарльз із ротом, набитим льодом. – Має якихось племінників, але терпіти їх не може. От поглянь, – раптом промовив він, трохи піднявшись у кріслі.

Я озирнувся. Банні нарешті зробив свій удар, м’яч не влучив ні в шості, ні в сьомі ворітця, зате чудом стукнувся об кілочок у кінці поля.

– Ти дивись, – проказав я. – Б’юсь об заклад, він спробує ще раз.

– Нічого в нього не вийде, – Чарльз знову сів, не зводячи погляду з гравців. – Стеж за Генрі. Він стає в позицію.

Генрі цілив у непройдені ворітця, і навіть із такої відстані я бачив, що він цитує правила. Слабко долинули різкі скрики протесту від Банні.

– У мене майже минуло похмілля, – промовив Чарльз.

– У мене також, – сказав я.

Світло на галявинці було золотого кольору, предмети відкидали довгі оксамитові тіні, а заслане хмарами яскраве небо ніби зійшло з полотна Констебля.[70] Мені не хотілося цього визнавати, але я був майже п’яний.

Ми тихенько сиділи й спостерігали. З-над газону пролунав легкий стук дерев’яного молота об крокетний м’яч. У вікні на тлі торохтіння горщиків та грюкання шухляд чувся спів Френсіса, котрий ніби затягнув найщасливішу пісню у світі: «Паршиві ми овечки, ми разом заблукали… бе-бе-бе-бе…»[71]

– А якби Френсіс купив будинок, – нарешті зважився я, – гадаєш, він би дозволив нам тут мешкати?

– Звісно. Удвох із Генрі вони б тут з’їхали з глузду від нудьги. Банні, мабуть, доведеться працювати в банку, але він зможе приїжджати на вихідних, якщо залишатиме дітей із Меріон удома.

Я засміявся. Минулої ночі Банні розводився про те, що він хоче мати восьмеро дітей, четверо хлопців і четверо дівчат. Це спровокувало Генрі на тривалу невеселу тираду про те, як реалізація репродуктивного циклу за своєю природою є неминучою предтечею швидкого занепаду й смерті.

– Просто жах, – кивнув Чарльз. – Я так і бачу його. У дворі. Він начепив якийсь дебільний фартух.

– Смажить гамбургери на ґратці.

– А щось із два десятки гавриків гасає навколо й верещить.

– Пікнік від клубу Kiwanis,[72] блін.

– І релакс-меблі від La-Z-Boy.

– Господи.

Раптом у березах зашумів вітер. Із неба прилетів буйний вихор жовтого листя. Я відсьорбнув із чарки. Навіть якби я виріс у цьому будинку, то не зміг би його полюбити більшою любов’ю, не знав би краще рипіння його гойдалки, візерунку лози ломиносу на шпалері, оксамитових перекатів околиці, що розпливалася в сірому серпанку на обрії, фрагмента автостради, яка ледве проглядала серед пагорбів за деревами. Сама палітра кольорів цього місця проникла мені в кров. Так само, як і Гемпден у подальші роки спливатиме в уяві спантеличеним водокрутом білих, зелених та червоних барв, так і цей будинок за містом спершу пам’ятався розкішною гамою акварелей кольору слонової кістки та лазуритової блакиті, каштанових, жовтогарячих, золотих відтінків, що лиш приблизно намічали межі не забутих мною предметів: будинку, неба, кленів. Та навіть той день, на веранді, із Чарльзом на сусідньому стільці та запахом вогнища й дров у повітрі, в цілому має якості спогаду. Он він, перед моїми очима, надто прекрасний, щоб бути правдою.

Сутеніло. Невдовзі сідати за вечерю. Я допив своє віскі одним залпом. Сама думка про те, щоб тут жити й ніколи не повертатися до асфальту, торговельних центрів, секційних меблів; про те, щоб лишитися тут із Чарльзом, Каміллою, Генрі, Френсісом і, можливо, навіть Банні; про те, щоб ніхто з нас не одружився, не вийшов заміж, не знайшов роботу за тисячі кілометрів і не примудрився утнути жодної зрадницької речі, які університетські друзі роблять після випуску; про те, щоб усе лишалося, як є, – сама думка про це була настільки божественна, що навіть тоді я не міг припустити її вірогідності, але все одно мені подобалося плекати її.

Френсіс підбирався до грандіозного фіналу своєї пісні: «Гуляй душа, шляхетні співаки… приречені від зараз і до вічності-і-і».

Чарльз подивився на мене зизом:

– Ну а ти?

– Що я?

– Які в тебе плани? – розсміявся він. – Що робитимеш наступні сорок чи п’ятдесят років свого життя?

А десь там на галявині Банні щойно вибив м’яча Генрі метрів так на двадцять за межі ігрового поля. Пролунав рваний сміх. Слабкий, зате чистий, він линув у надвечірньому повітрі. Цей сміх переслідує мене й досі.