Читать книгу Таємна історія - Донна Тартт - Страница 7

З тієї самої миті, коли я вперше ступив ногою в Гемпдені, я почав боятися кінця семестру й необхідності повертатись у Плано, до його рівнин, бензоколонок та куряви. Навчальні тижні минали один за одним, снігу дедалі більшало, а ранки ставали темнішими, і з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованій фотокопії (17 грудня – «Здати всі курсаки»), прикріпленій клейкою стрічкою до внутрішньої сторони дверцят шафки. Моя меланхолія поступилася місцем тривожності. Я навряд чи стерпів би Різдво в батьківському домі, зі штучною ялинкою, відсутністю снігу та телевізором, що не вимикався. Та й батьки не горіли бажанням побачити мене на канікулах. Останнім часом вони здружилися з балакучим бездітним сімейством старшого віку. Їхнє прізвище було Мак-Натт. Голова родини МакНаттів торгував автозапчастинами, а його схожа своїми формами на голуба дружина – косметикою від Avon. Моїх батьків вони постійно тягали на якісь автобусні екскурсії по магазинах, де напряму продавалися товари від виробників, грали в кості в якогось «шахрая» чи гуляли в районі бару з живою музикою в готелі Ramada Inn. Уся ця діяльність тривала зазвичай і при мені на вихідних, тож хай якою короткою та нерегулярною бувала моя присутність, але сприймалась вона як перешкода чи навіть докір.

Та канікули – то ще півбіди. Оскільки Гемпден далеко на півночі, будівлі його старі та опалення для них дороге, університет зачинявся на січень і лютий. Я вже чув, як, хильнувши пива, батько скаржиться містерові Мак-Натту, а містер Мак-Натт хитро під’юджує його своїми ремарками, натякаючи на те, що мене аж надто розпанькали, що от він би нізащо не дозволив синові вилізти собі на шию, якби той у нього був. Такими розказнями він доводив мого батька до сказу, і з часом батько театрально ввалювався до мене в кімнату й виставляв мене за двері, трусячи вказівним пальцем та закочуючи очі, ніби Отелло. Поки я ходив у школу та коледж у Каліфорнії, він кілька разів утнув цей номер без жодної причини, крім хіба що бажання самоствердитися перед мамою чи колегами по роботі. Щойно він утомлювався від уваги, мене завжди гукали назад, щоб мама могла провести зі мною «виховну роботу», але зараз? У мене вже навіть не було своєї кімнати. У жовтні мама мені написала, що вони розпродали меблі з неї та перетворили мою колишню спальню на кімнату для шиття.

На зимових канікулах Генрі з Банні вибиралися до Італії, в Рим. На початку грудня мене подивувала ця новина, ще й з огляду на той факт, що понад місяць вони ходили понурі, особливо Генрі. Я знав, що за останні пару тижнів Банні витрусив із нього чимало грошей, та хоч Генрі й нарікав на це, схоже, все одно не міг йому відмовити, хоч як це дивно. І річ тут, я був певен, не в грошах як таких, а в самому принципі. А ще очевидним було й те, що Банні анітрохи не здогадувався про це напруження в стосунках.

Він тільки й говорив про подорож. Накупив одягу, путівників, аудіокасету з написом «Parliamo Italiano»,[73] яка максимум за два тижні обіцяла навчити розуміти італійську на слух («Навіть тих, кому раніше не щастило з іншими мовами!» – вихвалялася її обкладинка), та примірник «Пекла» в перекладі. Банні знав, що мені немає куди поїхати на канікули, і не без задоволення втирав сіль у мої рани. «Я думатиму про тебе в гондолі, з келихом кампарі в руці», – підморгував він мені. Тим часом Генрі про подорож майже нічого не говорив. І коли Банні з помилками торохтів італійською, то палив сигарету, робив рішучі та глибокі затяжки й удавав, що нічогісінько не розуміє.

Френсіс сказав, що залюбки провів би зі мною Різдво в Бостоні, а потім би поїхав у Нью-Йорк; двійнята поговорили з бабусею у Вірджинії, і та рада була б мене бачити в гостях усі зимові канікули. Але поставало питання грошей. До початку наступного семестру мені треба було працювати. Я потребував грошей, якщо хотів повернутися до навчання навесні. Та вештанням із Френсісом по всіх усюдах багато не заробиш. Двійнята, як і кожних канікул, збиралися на конторську роботу до свого дядька-юриста, але їм заледве вдавалося розтягти обов’язки на двох. І поки Чарльз возив дядька Ормана на рідкісні розпродажі спадщини та по алкогольних магазинах, Камілла залишалася в офісі відповідати на телефон, що ніколи не дзвонив. Я певен, їм навіть на думку не спало, що я також можу потребувати роботи, – мої побрехеньки про каліфорнійське richesse[74] зіграли роль краще, ніж я розраховував. «А чим же займатимусь я, поки ви сидітимете на роботі?» – намагався я їм натякнути, але, звісно ж, натяків вони не зрозуміли.

«Боюся, займатися там особливо й нічим, – немовби вибачався Чарльз. – Читати, спілкуватися з Наною, гратися із собаками».

Схоже, єдиним вибором для мене лишався Гемпден. Доктор Роланд був не проти й далі наймати мене, хоч і за гроші, яких навряд чи вистачить, щоб орендувати пристойніше житло. Чарльз із Каміллою свою квартиру вже здали іншим людям, до Френсіса в’їхала неповнолітня кузина. Помешкання Генрі, наскільки мені було відомо, стояло порожнім, але звідти до Гемпдена година дороги, а я не мав машини. А потім мені розказали про одного старого хіпі, котрий раніше навчався в Гемпден-коледжі, а тепер тримав майстерню музичних інструментів на закинутому складі. І якщо періодично допомагати йому вирізати кілочки або шкурити мандоліни, то на тому складі можна пожити задурно.

Можливо, тому, що не хотів нести тягар чужих співчуттів або зневаги, я приховав справжні обставини, через які лишався. Не потрібний своїм пригламуреним нікчемним батькам на канікулах, я прийняв рішення залишитися в Гемпдені (у неозначеному місці) та повправлятись у грецькій, гордовито знехтувавши їхніми слабкодухими пропозиціями про фінансову допомогу.

Цей стоїцизм, ця жертовність перед навчанням à la Генрі та зневага до навколишнього світу в цілому принесли мені загальний захват, особливо від самого Генрі. «Та я б і сам був не проти тут перезимувати, – якось він заявив мені одного холодного вечора в листопаді, коли ми проводжали додому Чарльза з Каміллою, а наші ноги по кісточки тонули в мокрому опалому листі, що встеляло доріжку. – Університет зачинено. Крамниці працюють до третьої. Усе біле й порожнє. Тихо навколо, тільки вітер підвиває. У старі часи будинки заносило снігом по самісінькі вікна та стріху, люди опинялися в пастці й помирали з голоду. А знаходили їх тільки напровесні». Голос у нього був сонний, спокійний, але мене все одно сповнювала непевність. Там, де жив я, узимку сніг навіть не випадав.

Останній тиждень навчання минув у вирі пакування, друкування, бронювання авіаквитків, телефонних дзвінків додому в усіх, крім мене. Мені можна було не квапитися з письмовими роботами, бо я нікуди не їхав, не летів. Речі я збирав розслаблений, уже коли спорожніли гуртожитки. Першим вирушив Банні. Три тижні він панікував через курсову зі своєї четвертої дисципліни, яка, здається, називалася «Шедеври англійської літератури». Він мав написати двадцять п’ять сторінок про Джона Донна.[75] І ми всі ламали голову, що буде в результаті, бо займатися творчою роботою в нього виходило так собі. Попри те що дислексія лишалася зручним виправданням для Бана, справжня причина полягала в іншому – дитячому дефіциті уваги. Він рідко читав те, що задавали, або й додаткові тексти з усіх дисциплін. Натомість його знання з будь-якого предмета більше скидалися на мішанку переплутаних фактів, часто недоречних або вирваних із контексту, які він запам’ятав в аудиторії або, на власне переконання, вичитав деінде. Коли надходив час виконувати письмову роботу, то він поповнював свої сумнівні й фрагментарні знання, допитуючи Генрі (з котрим постійно консультувався, ніби з атласом) або вивуджуючи фактаж зі щорічного довідника чи шеститомної енциклопедії превелебного Тіптона Четсфорда «Чоловіки визначних думок і діянь», випущеній у 90-х роках ХІХ ст. В останній були розкидані куці нариси про видатних діячів, написані для дітей і розбавлені ефектними гравюрами. Усе, що писав Банні, здавалося бентежно авторським, оскільки починав він із химерного добору робочих матеріалів, а далі їх перекручував, торуючи шлях спантеличеного пошуковця. Робота про Джона Донна, певно, вийшла в нього найгірше з усього поганого, що йому будь-коли доводилося писати (за іронією долі, вона стала єдиною, яка побачила друк. Після зникнення Банні один журналіст попросив показати йому приклад роботи молодого науковця, і Меріон вручила йому цей примірник, старанно відредагований фрагмент якого навіть з’явився на сторінках часопису People).

Банні десь вичитав про знайомство Джона Донна з Айзаком Волтоном,[76] і в похмурих коридорах його розуму дружба англійських літераторів виросла настільки, що вони практично стали одним цілим. Нам так і не вдалося збагнути, яким чином утворився цей фатальний зв’язок між ними. Генрі покладав усю провину за це на «Чоловіків визначних думок і діянь», але певності ні в кого не було. За тиждень чи два до крайнього терміну подання курсової Банні почав навідуватися до мене о другій або третій ночі, щоразу виглядаючи, ніби він тільки-но уникнув якогось стихійного лиха, зі зсунутою набік краваткою та шаленими очима.

– Привіт-привіт, – зазвичай казав він мені, заходячи та намагаючись пригладити руками скуйовджену чуприну. – Сподіваюся, не розбудив? Не проти, якщо я ввімкну світло? Де ж воно тут? Ага, ось воно, ось.

Банні вмикав світло й починав міряти кімнату кроками, не знімаючи пальта, склавши руки за спиною та помотуючи головою. А потім ставав як укопаний посеред маршруту й промовляв із відчайдушним виразом в очах:

– Метагемералізм. Розкажи мені про нього. Усе, що можеш. Мені треба знати щось про метагемералізм.

– Пробач. Уперше чую.

– І я теж, – знервовано відповідав Банні. – Це якось пов’язане з мистецтвом, або пасторалізмом, або чимось таким. Саме так я хочу пов’язати Джона Донна та Айзака Волтона, розумієш? – Тут він знову зривався на біг. – Донн. Волтон. Метагемералізм. Ось задачка, яку треба розв’язати.

– Банні, я взагалі не впевнений, чи існує слово «метагемералізм».

– Звісно, існує. Воно латинське. Має стосунок до іронії та пасторалі. Еге ж. Так і є. Картина, скульптура абощо.

– А в словнику ти дивився?

– Ні. Я не знаю, як воно пишеться. Я хотів сказати, – і тут він малював рамку в повітрі руками, – поет і рибалка. Parfait.[77] Чопові брати. На природі. Вдоволені життям. Усе це докупи ліпиться метагемералізмом, розумієш?

Так могло тривати з півгодини, а то й більше. А Банні все марив риболовлею, сонетами та ще бозна-чим, аж раптом посеред монологу йому спадала блискуча думка. Банні несподівано тікав із кімнати і, біжучи сходами, тарабанив щось собі під носа з відповідною швидкістю.

Курсову він дописав за чотири дні до кінця терміну і, перш ніж здати, показував усім, хто йому попадався.

– Ну, це непогана робота, Бан… – обережно сказав Чарльз.

– Дяки-дяки.

– Але хіба ж не потрібно було в ній трохи частіше згадувати Джона Донна? Завдання ж нібито про нього?

– Ах, Донн, – глузливо відмахувався Банні. – Не хочу його вплутувати в усе це.

Генрі читати курсову відмовився.

– Я певен, це понад моє розуміння, Банні, чесно, – промовив він, зиркнувши поверх першої сторінки. – Слухай, а що це за набір такий?

– Потрійний інтервал, – гордо повідомив Банні.

– Тут же по два з гаком сантиметри між рядками!

– Схоже на верлібр, правда?

Генрі пирхнув у ніс.

– Схоже на якесь меню, – уточнив він.

Мені ж з усієї роботи найбільше запам’яталось останнє речення:

«Залишивши Донна з Волтоном на берегах Метагемералізму, щиро помахаємо їм рукою на прощання, цим корешам сивої давнини». Нас усіх не полишала цікавість, чи приймуть у Банні роботу. Зате сам Банні не турбувався: подорож до Італії ставала ближчою, аж настільки, що Пізанська вежа тепер уночі відкидала свою похмуру тінь на його ліжко, і сам він безперервно перебував у стані серйозного збудження та квапився покинути не тільки Гемпден, а й усі можливі сімейні зобов’язання, щоб тільки розв’язати собі руки.

У мене Банні безцеремонно поцікавився, чи не хочу я, коли мені вже особливо немає чим зайнятися, допомогти йому спакувати речі. Я сказав, що прийду, і коли об’явився у квартирі, то заскочив його посеред розкиданого одягу, в процесі вигортання всього вмісту шухляд у валізи. Я потягся, обережно зняв зі стіни японську репродукцію в рамці й поклав її на стіл.

– Не займай! – закричав Банні біля тумбочки, з гуркотом впускаючи шухляду на підлогу та кидаючись мені навперейми. – Їй же двісті років!

Я знав, що це неправда, бо кілька тижнів тому підгледів за ним у бібліотеці, коли він лезом акуратно вирізав її з книжки; я змовчав, але так роздратувався, що одразу пішов геть під грубуваті вибачення, на які Банні дозволила розщедритися власна гордість. Трохи пізніше, вже коли він поїхав, я знайшов у поштовій скриньці записку з недолугими перепросинами, що в неї були загорнуті томик поезій Руперта Брука[78] в м’якій обкладинці та коробочка з ментоловими драже Junior Mints. Генрі зник із Гемпдена прудко й потаємно. Одного вечора він нам розповів, що зібрався, а наступного дня його вже на місці не було. (Куди він вирушив? У Сент-Луїс? Одразу до Італії? Ніхто з нас не знав.) Іще через день від’їжджав Френсіс, і ми довго й церемонно прощалися: Чарльз, Камілла і я стояли на узбіччі, у носі щипало, вуха повідмерзали, а Френсіс усе ще кричав нам щось із машини з опущеним вікном, ввімкнутим двигуном та густими хмарами білого диму, який обволікав його «мустанг» от уже добрі сорок п’ять хвилин. Двійнята їхали останніми, і я їх за це, мабуть, ненавидів. Після того як звуки Френсісового клаксона зникли в засніженій далечині, позбавленій навіть відлунь, ми практично без слів прогулялися до них додому стежиною через ліс. Коли Чарльз увімкнув світло, у мене аж защемило в серці, настільки їхня квартира стала чепурна: порожня раковина, навощені мостини, ряд валіз під дверима.

Того дня їдальня зачинилась опівдні; падав сніг, швидко темнішало, і машини в нас не було. У холодильнику, тільки-но вимитому з лізолом, запах якого досі тримався, нічогісінько не завалялося. Ми сиділи за кухонним столом та споживали сумну, зготовану нашвидкуруч вечерю з консервованого грибного супу, прісних галет та чаю без цукру чи молока. Головною темою розмови став маршрут Чарльза й Камілли: як вони даватимуть раду з багажем, о котрій варто викликати таксі, щоб устигнути на потяг о шостій тридцять. Я підтримав цю дорожню бесіду, але на мене саме почала напосідати глибока меланхолія, що триватиме багато тижнів; мені чувся звук машини Френсіса, спочатку все слабший, а потім і взагалі зниклий у засніженій, приглушеній далечині. Я вперше усвідомив, наскільки самотні два місяці чекають на мене попереду, коли університет стоятиме зачинений, сніг лежатиме глибокий і навколо не лишиться ні душі.

Вони мені казали не приходити їх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятій годині помахати їм рукою. Ранок видався чистий, чорний, інкрустований зорями. Стовпчик термометра на ґанку Трапезної впав до нуля. Перед їхнім будинком у хмарі вихлопів уже чекало таксі. Водій щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз із Каміллою позаду саме замикали двері. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радістю сприйняти мою присутність. Обоє Маколі не любили мандрувати, адже їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли вибралися на вихідних відпочити до столиці, а тому двійнята починали нервувати ще за кілька днів до того, як їм було потрібно куди-небудь вирушати.

На додачу, вони ще й спізнювалися. Чарльз поставив на землю свою валізу, щоб потиснути мені руку.

– Щасливого Різдва, Річарде. І не забувай нам писати, гаразд? – промовив він і рушив до машини. Камілла, змагаючись із двома велетенськими саквояжами, кинула їх обидва в сніг і проказала:

– Чорт, нам нізащо не вдасться повантажити це все на потяг.

Вона важко дихала, і її яскраві щоки густо шарілися. Неймовірна красуня. За все своє життя мені не довелося побачити нікого вродливішого від Камілли, якою вона була в той момент. Я тупо кліпав на неї, кров бухала в жилах, і я геть забув про свій старанно відрепетируваний цілунок на прощання, коли вона сама несподівано підскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило її хрипке дихання, а миттю пізніше обличчя торкнулася її крижана щока. Коли я потис їй руку, то великим пальцем відчув під рукавичкою тонкий зап’ясток і удари пульсу.

Таксі посигналило, і з його вікна виткнулася голова Чарльза.

– Давай! – гукнув він.

Я доніс її багаж до тротуару й постояв іще у світлі ліхтаря, коли рушив автомобіль. Вони озирнулися до мене із заднього сидіння та махали у вікно, а я стовбичив і спостерігав за власним спотвореним відображенням, що віддалялося на кривій поверхні темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.

На покинутій вулиці я пробув, доки вже не міг розчути звуків двигуна, і тільки пороша шаруділа в маленьких снігокрутах, які вітер ганяв при землі. Я рушив назад до студмістечка, засунувши руки глибоко в кишені та нестерпно гучно риплячи підошвами по снігу. Вікна гуртожитків були чорні та мовчазні, а великий паркінг за тенісним кортом стояв геть порожній, якщо не рахувати кількох викладацьких машин та самотньої зеленої вантажівки господарської частини. У моєму корпусі всі коридори захаращували коробки для взуття, вішаки, двері в кімнати були розчинені й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.

У мене було так мало речей, що всі їх перевезти можна за одну ходку. Знову прокинувшись близько полудня, я зібрав дві свої валізи і, закинувши ключі до вахтера, потягнув їх порожньою засніженою дорогою до міста в пошуках адреси, яку мені хіпі продиктував телефоном. Іти виявилося довше, ніж я очікував, і невдовзі мій шлях збочив на манівці в особливо безлюдний район під горою Катаракт. Путь пролягла паралельно бистрій і мілкій річці Беттенкілл, яку то тут, то там усю дорогу перетинали криті мости. Помешкань по дорозі майже не траплялось, і навіть оці понурі, моторошні пересувні будинки, які так часто можна зустріти у вермонтській глушині, обрамлені велетенськими горами дров та з чорним димом, що валує з комина, були далеко один від одного. Навколо не виднілося жодної машини, якщо такою не вважати одну розвалюху, що завмерла на шлакоблоках перед чиїмось будинком.

Улітку це була би приємна, хоч і складна прогулянка, а от у грудні півметрові кучугури та важкі валізи змусили мене сумніватися, що я взагалі подолаю цей шлях. У ноги-руки позаходили зашпори, і не раз мені доводилося зупинятись, аж доки врешті-решт місцина стала більш схожою на місто і трохи люднішою й дорога винесла мене куди треба – Проспект-стріт у Східному Гемпдені.

Сюди я ще жодного разу не забрідав, а відомий мені Гемпден із його кленами, ґонтовими фасадами крамниць, зеленими газонами та годинником на окружному суді зараз видавався іншим усесвітом. Цей Гемпден ніби побував під бомбардуванням, і його прикрашали суцільні водонапірні вежі, іржаві залізничні колії, майже обрушені приміщення складів та фабрик із позабиваними дверима й потрощеними шибками. Таке враження, що з часів Великої депресії тут ніхто не селився, а життя жевріло тільки в миршавому генделику наприкінці вулиці, якому, судячи з тлуму фургонів перед входом, ще й велося тут нівроку, якщо зважити на ранню пору. Над неоновою рекламою пива красувалися новорічні гірлянди та пластмасові різдвяні віночки гостролиста. Зазирнувши досередини, я побачив рядочок фланелевих сорочок за шинквасом, у всіх чоловіків у руках було по кухлю пива або по стопці міцнішого трунку, а в глибині зали, навколо більярдного стола, вирізнялися своїми бейсболками та жирком молодші відвідувачі. Ще якусь мить я постояв перед вініловими дверима з утеплювачем і позаглядав у їх верхнє віконечко. Зайти й спитати підказку про адресу, замовити випивки та зігрітися? Я вирішив, що не завадило б, і вже поклав був руку на вимащену в якийсь жир дверну ручку з латуні, як раптом побачив крізь шибку назву закладу – Boulder Tap. Мені одразу згадалися місцеві випуски новин. Якщо вірити їм, цей бар – центр усієї дрібної злочинності в Гемпдені: нападів із використанням холодної зброї, зґвалтувань, і то за тотальної відсутності свідків. У таких місцях самотні люди не спиняються перехилити чарочку, особливо якщо вони загублені студенти з високого берега.

Однак урешті-решт відшукати помешкання хіпі виявилося не так складно. Це був один зі складів прямо на березі ріки, пофарбований у яскраво-фіолетовий колір.

Коли хіпі нарешті відчинив двері, то здався сердитим, ніби його розбудив мій прихід.

– Пацан, наступного разу просто заходь, – понуро виголосив він. Хазяїн виявився товстеньким рудобородим курдуплем у футболці, вкритій плямами поту, із загальним виглядом людини, що провела чимало веселих вечорів за більярдним столом у Boulder Tap. Він показав мені кімнату, де я мав жити, яка була в кінці залізних сходів, що вели на другий поверх (звісно ж, без ніяких поручнів), і, не мовивши й слова, зник.

Я опинився в лункому, вкритому пилом приміщенні з дерев’яною підлогою та високими, нічим не прикритими сволоками. За вмеблювання правили поламана тумбочка й високий стілець у кутку. Крім того, у кімнаті ще знайшлися газонокосарка, іржава бочка з-під якоїсь оливи, стіл на кобильницях, захаращений наждачним папером, теслярськими інструментами та вигнутими дерев’яшками, що, напевне, були екзоскелетами мандолін. Тирса, цвяхи, паперові пакети, недопалки та випуски Playboy сімдесятих років вистеляли підлогу. Вікна з численними шибками наїжачилися памороззю та сажею.

Із моїх заціпенілих рук спершу випала одна валіза, а за нею й друга. Якусь мить навіть думки ворушилися так само заціпеніло, охоче реєструючи всі враження та нічого не коментуючи. Раптом до мене дійшло оглушливе ревіння та шум. Я підійшов до чорних вікон за столом і визирнув надвір, завмерши від несподіваного об’єму води, що текла заледве в метрі піді мною. Іще трохи далі було видно греблю, об яку розбивалися хвилі ріки, здіймаючи водяний туман. Я спробував протерти рукою кружальце на склі, аби краще все роздивитися, і помітив, що з рота в мене досі йде пара, навіть усередині помешкання.

Аж тут на мене обрушилося щось, що я міг би назвати крижаним подувом вітру. Подивившись угору, можна було виявити велетенський отвір у даху; крізь нього прозирало блакитне небо, по якому зліва направо, зникаючи за чорним рваним краєм покрівлі, бігли прудкі хмарки. Під отвором на дерев’яній підлозі утворився тонкий шар сніжку, що ідеально повторював обрисами контур дірки нагорі. Його порушував тільки мій відбиток ноги.

Пізніше безліч людей питали в мене, чи я усвідомлював, наскільки небезпечно жити в неопалюваному приміщенні у Північному Вермонті під час найхолодніших місяців року. Відповідаю щиросердно – ні, не усвідомлював. Десь у підсвідомості я, звичайно ж, пам’ятав почуті раніше історії про алкоголіків, стариганів чи недбалих лижників, котрі замерзали на смерть, та з якоїсь причини здавалося, що мене це має обминути. Апартаменти, безперечно, були незатишними, страшенно брудними та до сказу холодними, але я навіть подумати не міг, що вони несуть реальну загрозу. Тут мешкали інші студенти, тут мешкав той хіпан, сюди звернутися мені порадили в студентській довідковій. Зате я не міг знати, що власна кімната господаря добре опалювалася, що студенти, котрі тут мешкали, приходили з власними калориферами та електроковдрами. Ба більше, дірка в стелі з’явилася тільки нещодавно й у студентській довідковій про неї були ще не в курсі. Певно, якби хто-небудь знав реальний стан справ, то відмовив би мене. Але не судилось. Я так соромився свого нового житла, що нікого не повідомив, де зупинився, навіть доктора Роланда. Усією інформацією володів тільки хіпі, а він дбав лише про себе.

Рано-вранці, ще по темному, я прокидався на підлозі, загорнутий у ковдри, – спав я в двох чи трьох светрах, кальсонах, вовняних штанях та пальті, – і в чім був відправлявся в кабінет доктора Роланда. Іти довго, а ще й інколи мене супроводжував при цьому снігопад або дужий, часом страшенно дошкульний вітер. Я заходив у Трапезну, виморожений та виснажений, одночасно зі сторожем, який відчиняв будівлю на день. Потім я спускався в підвал, голився там, мився в ніким не вживаній та лиховісній на вигляд душовій із білими кахлями, відкритими трубами та стоком посеред підлоги, що під час Другої світової входила до складу тимчасового лазарету. Прибиральники внизу набирали воду з кранів, тому її тут досі не відключили, працювала навіть газова колонка. У глибині однієї з порожніх кабінок зі скляними дверима я зберігав бритву, мило та рушник – так, щоб ці речі не впадали в око. Потім я вирушав поїсти консервованого супу та випити розчинної кави, зготованих на плитці з кафедри соціології. Тож поки доктор Роланд із секретарями з’являвся на робочому місці, я вже брався до своїх щоденних обов’язків.

Доктор Роланд, котрий уже звик до моїх прогулів та частих виправдань щодо не зроблених вчасно завдань, подивувався й зустрів моє неочікуване завзяття з підозрою. Він хвалив мене і ставив багато запитань; кілька разів у коридорі мені вдавалося підслухати його розмови про мої метаморфози з доктором Кабріні, заввідділення психології та єдиним викладачем, що не виїхав на зиму з корпусу. Спочатку доктор Роланд, безсумнівно, вважав це моїм черговим трюком. Але кожен новий день сповненої ентузіазму роботи тиждень за тижнем приносив по золотій зірочці в мою осяйну особову справу. Мені стали довіряти. Спочатку невпевнено, а під кінець – уже під звуки фанфар. І, здається, першого лютого мене підвищили. Можливо, в полоні своїх біхевіористських ідей доктор Роланд вважав, що таким чином підштовхне мене до ще більших мотиваційних висот. Та із закінченням зимового періоду, коли я повернувся до затишної кімнати в Монмут-Гаусі, а разом із нею й до своєї некомпетентності, він пошкодував про це рішення.

У доктора Роланда я працював допізна, наскільки це взагалі було нормальним, потім вечеряв у кафетерії Трапезної. У деякі вечори щастило встряти деінде ще, я прискіпливо вивчав дошки оголошень, видивляючись усілякі зустрічі «Анонімних алкоголіків» або шкільні вистави за мотивами старого мюзиклу «Бриґадун».[79] Та переважно ніде нічого не відбувалося, Трапезна зачинялась о сьомій, і мені лишався тільки довгий шлях додому по темряві та снігу.

Такого холоду, як на складі, мені ще ніколи не доводилося знати. І не доведеться в майбутньому. Мабуть, якби мені не забракло здорового глузду, то я би придбав собі електрообігрівач, але заледве чотири місяці минуло відтоді, як я прибув з одного з найтепліших регіонів Америки, тому фактично навіть не відав про існування таких приладів. І на думку не спадало, що, можливо, половина населення Вермонту не мерзне так, як я, щоночі: у них не ломить кістки від морозу, не болять суглоби, їх не ятрить уві сні безжальний холод, з яким приходили марення про крижини в морі, загублені експедиції, прожектори рятувальних літаків, які ширяють над спіненими хвилями Арктики, де ви борсаєтеся на самоті. Коли я прокидався вранці, то все терпло й боліло так, наче хтось мене потовк. Здавалося, це через спання на підлозі. І тільки пізніше я второпав, що справжньою причиною розладу був невблаганний дрож, мої м’язи скорочувалися механічно, ніби по них пропускали електричний струм – цілу ніч, кожну ніч. Дивовижно, але той хіпі на ім’я Лео ще й неабияк сердився, бо, бачте, я рідко тесав кілочки, вигинав деки абощо для його мандолін, чим я мав займатися на своєму другому поверсі.

– Чувак, ти мене рішив поюзати? – загрозливо промовляв він при кожній зустрічі. – Ніхто не грає Лео так. Ніхто. – Він гадав, що я проходив курс конструювання музичних інструментів і тому спроможний виконувати різної складності роботу, хоча я ніколи нічого подібного йому не казав.

– Та нє, казав-казав, – обурився він, коли я запевнив його у власному невігластві. – Розповів мені, що якось ціле літо провів у горах Блу-Ридж,[80] де виготовляв цимбали. У Кентуккі.

Крити його заяву було нічим. Я звичний до брехні про самого себе, та тільки не в тому разі, якщо її розпускають інші, від чого я просто втрачаю дар мови. Я міг лише заперечити й повідомити – цілком щиро, між іншим, – що навіть не в курсі, як виглядають ті цимбали.

– Стругай кілочки, – нахабно лаявся він. – І приберись.

На це я багатослівно відповідав, що навряд чи зможу виготовляти кілочки в кімнаті, де неможливо навіть зняти рукавички.

– То обріж у них пальці, чувак, – незворушно казав Лео.

Такі от випадкові перепалки у вестибюлі виявилися єдиним нашим із ним спілкуванням. Із часом до мене все-таки дійшло, що Лео, незважаючи на свою відкриту любов до мандолін, жодного разу так і не ступив ногою до майстерні. Це тривало вже кілька місяців на момент моєї появи в його будинку. Мені стало цікаво, чи він узагалі знав про дірку в стелі. Тож одного разу я зухвало це кинув йому в обличчя.

– Мені здавалося, ти хоч би цю хрінь у будинку міг привести до ладу, – якось промовив він. На захист своєї жалюгідності скажу, що однієї неділі я таки спробував цим зайнятися, скориставшись кількома старими дерев’яними огризками від мандолін, проте мало не загинув при цьому. Кут нахилу даху виявився підступно крутим, я втратив рівновагу й мало не звалився в загату. Я буквально видряпався з халепи по бляшаній ринві, за яку вхопився в останній момент і яка, на моє велике щастя, втрималась на місці. З превеликими труднощами мені вдалося врятуватись, при цьому я порізався об іржаву бляху, тому довелося робити укол від правця, зате я простежив за падінням у воду молотка, пилки та заготовок під мандоліни, що належали Лео. Весь інструмент потонув, і Лео, можливо, й досі не в курсі, що його бракує, а от шмаття мандолін, на жаль, лишилося плавати на поверхні, ще й збилося докупи над водоскидом, якраз навпроти вікна спальні Лео. Звичайно ж, йому було що сказати з цього приводу – і про студентиків, котрим байдуже до чужих речей, і про всіх навколо, хто спить і бачить, як би вкрасти в нього останні труси.

Різдво я помітив хіба що за відсутністю роботи й зачиненими закладами, де можна було б зігрітись, якщо не рахувати кількох годин, які можна провести в церкві. Я повертався додому, загортався в ковдру і, гойдаючись туди-сюди, промерзав до самих кісток і згадував усі сонячні різдвяні дні свого дитинства: апельсини, велосипеди, обручі та зелений «дощик», що іскрився в променях світла.

Час від часу на адресу в Гемпден-коледжі приходила пошта. Френсіс надіслав мені листа на шести сторінках про те, як він від усього знудився, як він страшенно погано почувається, і про геть усе, у буквальному значенні цього слова, що йому довелося з’їсти від часу нашої останньої зустрічі. Двійнята, дай їм Бог здоров’я, прислали кілька коробок печива, яке напекла їхня бабуся, та листи, що вони їх писали по черзі, використовуючи різні чорнила: чорне – Чарльз, червоне – Камілла. Десь на другому тижні січня прийшла листівка з Рима без зворотної адреси. На ній зображувався Авґуст із Прима-Порти;[81] поруч Банні на дивовижно вправній карикатурі відтворив себе та Генрі в давньоримському вбранні (в тогах, із маленькими круглими окулярами), як вони нібито примружилися, задивившись у напрямку, що в ньому показує витягнута рука статуї. (Авґуст був кумиром для Банні; одного разу він усіх нас поставив у дуже незручне становище під час різдвяної вечірки на відділенні літератури, коли голосно потішився зі згадки імені імператора під час читання вифлеємської історії з другого розділу Луки. «А що тут такого? – обурився він, коли цитьнули на нього. – Хіба не треба було весь світ переписувати?»)

У мене досі збереглася та його поштівка. Що характерно, підписана вона була олівцем; минули роки, літери розмазались, але текст усе ще розбірливий. Підпису немає, але помилитися в авторстві неможливо:

Річарде, Старий,

ти Мерзнеш? а тут у нас

тепленько. Живемо у Penscione

(так і написано). Вчора я помилково замовив Conche[82]

в ресторані. на смак страшне

але Генрі ззів його. Тут усі по головно

католики. Arrivaderci скоро побачимось

Френсіс із двійнятами все випитували, досить-таки наполегливо, мою гемпденську адресу. «Де ти мешкаєш?» – писав чорним чорнилом Чарльз. «Так, де?» – відлунювала червоною пастою Камілла. (Каміллине чорнило мало сап’яновий відтінок, який у людини, котра страшенно за нею сумувала, – мене тобто – одразу викликав барвистий спогад про тонку хрипкість її голосу.) Оскільки я не міг їм дати адреси, то ігнорував їхні запитання, а натомість заповнював свої відповіді розлогими оповідями про сніг, красу, самотність. Мене часто переслідували думки про те, наскільки ж незвичним могло видатися моє життя далеким читачам моїх же листів. Його реальність була відірвана й безособова, всеосяжна, а проте невизначена, зі значними прогалинами, що перепиняли читача на кожному повороті; якби замінити пару дат і деякі обставини, то їх би можна було підписати іменем Ґаутами[83] без найменших проблем.

Я писав листи вранці перед роботою, сидячи в бібліотеці, під час затяжних періодів байдикування у Трапезній, де я щовечір засиджувався, аж доки мене виганяв вахтер. Здавалося, все моє життя складалося з розірваних фрагментів часу: то в одному громадському закладі потинявся, то в іншому, ніби чекав на якийсь неіснуючий потяг. Подібний до привидів, котрі, кажуть, глупої ночі блукають залізничними вокзалами та розпитують перехожих про розклад «Опівнічного експресу», що зійшов із рейок двадцять років тому, я мандрував від одного джерела світла до іншого аж до того кошмарного моменту, в який замикалися всі двері й доводилося покидати світ тепла, співгромадян та підслуханих розмов, виходячи назустріч зимі, що затискала мої кістки в добре знайомих лещатах морозу, від чого я одразу забував про все на світі, про затишок і вогні. Тепло мені не було ніколи, жодного моменту в житті. Я вивчився на професійного невидимця. Я міг по дві години цмулити філіжанку кави, по чотири – споживати їжу непомітно для офіціанток. І хоча вахтери виганяли мене щовечора, коли зачиняли Трапезну, я не певен, чи розуміли вони, що кожен день мають справу з одним і тим самим хлопцем. У неділю опівдні, накинувши на плечі плащ-невидимку, я міг – інколи до шести годин підряд – пересидіти в приймальні лазарету, мирно гортаючи при цьому примірники часопису Yankee («По скойки на Каттіганк») або Reader’s Digest («Десять способів вилікувати спину!»), і не заслужити жодного зауваження від адміністратора, лікаря чи колеги-страждальця.

Проте аналогічно до Невидимця в Герберта Веллса я виявив, що мій дар має свою ціну, чим у моєму випадку, достоту як у книзі, стала свого роду розумова сутінь. Люди начебто уникали мого погляду, немовби намагалися пройти крізь мене; мої забобони переросли в подобу манії. Я сам себе переконав, що не за горами та мить, коли впаду та зверну карк або, ще гірше, зламаю ногу, коли під моїм черевиком підломиться якась із розхитаних залізних сходинок, що ведуть до моєї кімнати. І я замерзну чи помру з голоду, перш ніж мене знайде Лео. Наприклад, одного дня, коли я успішно видряпався по цих сходах та зборов їх, у голові крутився старий мотивчик Браяна Іно («In New Delhi / And Hong Kong / They all know that it won’t be long»[84]), значить, тепер я повинен був його мугикати щоразу, спускаючись зі свого поверху чи піднімаючись на нього.

Щоразу, коли двічі на день я опинявся на пішохідному мості, мусив зупинитись на узбіччі дороги й копатися в снігу кольору кави, аж доки знайдеться годящий камінець. Потім я перехилявся через обледенілі поручні та жбурляв його в бистрий потік, що жебонів на динозаврячих яйцях із крапчастого граніту, якими там заслане русло, – певно, то була моя офіра річковому богові за безпечний перехід або спроба довести реальність власного існування попри невидимість. Вода бігла настільки мілка та місцями прозора, що інколи мені вдавалося розчути цокання камінця об дно. Вхопившись обома руками за крижані перила, прикипівши поглядом до води, яка неслася та скакала по брилах, бурлила, укривши одполіроване каміння тонким шаром, я розмірковував про те, як воно – впасти й розчерепити голову об один із цих яскравих каменів: лиховісний тріск, усе тіло обм’якає, і скляну воду мережать червоні, ніби мармурові прожилки.

От якби я кинувся, гадав я, хто мене знайде в цій Білій Тиші?[85] Чи сильно поб’є моє тіло ріка об скелі, доки виплюне на спокійне тихе плесо нижче за течією, ген за лакофарбовим заводом, де яка-небудь дама зловить його в промені фар, коли вивертатиме з автостоянки о п’ятій вечора? Або ж я, ніби те шмаття від мандолін Лео, уперто застрягну за каменем у тихій воді, де полоскатиметься на мені одяг, доки не прийде весна?

Маю сказати, що це все відбувалося на третьому тижні січня. Стовпчик термометра падав. Моє життя, самотнє й жалюгідне до того, стало нестерпним. Щодня в тумані я йшов на роботу й вертався додому, інколи по десятичи двадцятиградусному морозу, інколи в таку завірюху, що навколо себе міг роздивитися лише білість і єдиним способом дістатися дому було триматися відбійника на дорозі. У своїй кімнаті я загортався в брудні ковдри й падав на підлогу, наче мрець. І весь той час, що його не пожирали спроби уникнути холоду, пронизували похмурі фантазії в стилі Едґара По. Однієї ночі вві сні я навіть бачив власний труп із зашкарублим від намерзлого льоду волоссям та широко розплющеними очима.

У кабінеті доктора Роланда я з’являвся щоранку ніби за годинником. І він, гаданий психолог, не розпізнав жодного з «десяти симптомів нервового зриву» чи що там він мав би вміти розпізнавати, одержавши відповідну освіту й кваліфікацію викладача. Натомість він користався з моєї мовчазності й балакав сам до себе про футбол та собак, що в нього були в дитинстві. Ті рідкісні ремарки, що їх він спрямовував до мене, були загадкові й незбагненні. Наприклад, одного разу він поцікавився, що коли я вже числюся на відділенні драматургії, чому досі не зіграв у жодній виставі.

– У чім справа? Хлопче, ти соромишся? То покажи їм, із чого ти зроблений!

Іншого разу він мимохідь заявив мені, що під час навчання в Університеті Брауна ділив кімнату з хлопцем, котрий мешкав далі по коридору. А ще якось він подивувався, що не знав про мого товариша, який також лишився на зиму в Гемпдені.

– Жоден із моїх знайомих на зиму в Гемпдені не лишився, – відповів я, адже й справді, нікого з них поруч не було.

– Не можна отак відштовхувати від себе друзів. Найкращими з них бувають ті, котрих ти заводиш у цей період життя. Знаю, що ти мені не віриш, але коли доживеш до мого віку, помітиш це, щойно вони почнуть зникати.

Коли ввечері я йшов додому, усе вбралося в якісь білі рамки й мені здалося, що я не маю ні минулого, ні спогадів, що все моє існування назавжди обмежене цим обрізком світлого завиваючого шляху.

Я не знаю, що конкретно зі мною сталося. За словами лікарів, причинами всього стали хронічна гіпотермія, недоїдання та легка форма пневмонії на додачу. Та я не певен, чи може цей букет спричиняти галюцинації та дезорієнтацію. Тоді мені навіть на думку не спадало, що я нездужаю: усі мої симптоми, будь-яка гарячка або біль тонули в нагальних нав’язливих думках про злигодні.

Адже я справді вскочив у халепу. Надворі стояв найхолодніший січень за останні двадцять п’ять років. Мене жахала думка замерзнути на смерть, та я не мав куди податися. Звісно, я, мабуть, міг напроситися на мешкання у квартирі доктора Роланда, де він жив разом зі своєю коханою цивільним шлюбом. Але незручність самого питання в моїх очах робила смерть вибором, до якого я схилявся. Більше я ні з ким не спілкувався. Взагалі. Можна хіба що було йти по незнайомих будинках та стукати у двері. Однієї холоднючої ночі я намагався зателефонувати батькам із платного телефону-автомата перед входом до Boulder Tap. З неба сипалася сльота, і я так тремтів, що заледве влучав монетками в отвір. У своїй відчайдушній глевкій надії я сподівався на те, що мені перекажуть гроші або придбають квиток на літак, та не знав, які слова хотів би почути від них. Мабуть, мені здавалося, що під пронизливим вітром, снігом і дощем на Проспект-стріт стане трохи легше, якщо поговорити з людьми з далеких і теплих країв. Та коли мій батько підняв слухавку на протилежному кінці після шостого чи сьомого сигналу, я почув його голос, пивнохмільний та роздратований, і в мене миттю пересохло в горлі, я повісив трубку.

А доктор Роланд знову заговорив про мого уявного друга. Цього разу він бачив його з машини по дорозі додому, коли той поночі перетинав якусь площу.

– Я ж казав, що тут у мене друзів не лишилося.

– Та ти його знаєш. Здоровань такий. В окулярах. Хтось схожий на Генрі? На Банні?

– Напевне, ви помилилися, – промовив я.

Температура так різко обвалилася, що кілька ночей я мусив перебути в мотелі Catamount, який стояв без жодного клієнта, крім кривозубого діда, котрий, власне, мотелем і заправляв. Він сусідив у номері поруч та постійно будив мене своїм голосним бухиканням та спльовуванням. Замка у дверях не було, і замикалися вони лише на антикварну защіпку, що її можна було відкрити простою булавкою. Третьої ночі я прокинувся від кошмару (про східці різної висоти й ширини та чоловіка, що дуже швидко біжить поперед мене) і почув слабке клацання. Я сів у ліжку й на свій превеликий жах побачив, що дверна ручка тихцем повертається в місячному світлі.

– Хто там? – голосно поцікавився я. І все миттю завмерло. Довго не спалося в темряві. Наступного ранку я вибрався з мотелю, віддавши перевагу тихішій смерті в Лео перед наглою загибеллю в ліжку від рук убивці.

У районі першого лютого здійнялася страшна хурделиця, вона повалила лінії електромереж, засипала снігом автомобілістів, а мені принесла напад галюцинування. У гуркоті води, свисті завірюхи до мене промовляли голоси. «Ляж», – шепотіли вони. Або: «Ліворуч. Якщо не підеш, то пошкодуєш». Моя друкарська машинка стояла біля вікна кабінету доктора Роланда. Одного разу, коли вже посутеніло, я глянув у порожній двір і приголомшено помітив похмуру й нерухому постать, що матеріалізувалася під ліхтарем, з руками в кишенях темного пальта. Людина дивилася в моє вікно.

– Генрі? – запитав я й заплющив очі, доки перед ними не закрутилися зірочки. Коли я їх розплющив, то вже нікого не побачив. Один лиш сніг кружляв у яскравому конусі порожнечі під ліхтарем.

Уночі я тремтів, лежачи на підлозі, спостерігаючи за підсвіченими сніжинками, що сіялися стовпом крізь отвір у стелі. На межі заціпеніння, котячись крутосхилим дахом оселі несвідомого, я ніби відчув останньої миті, що варто мені заснути – і більше ніколи не прокинуся. Я примусив себе розплющити очі, і зненацька снігова колона, яскрава й висока в темному закуті, постала переді мною у своїй істинній подобі: вона шепотіла до мене, загрозливо посміхалась і назагал видавалась ефірним ангелом смерті. Та я був надто втомлений, щоб зважати на це. Навіть дивлячись на неї, я не міг зосередитись і, перш ніж встиг схаменутися, зірвався з карниза похилого даху в темне провалля сну. Час розмився. Я все ще валандався до кабінету доктора Роланда, але тільки тому, що там тепло, і мені якимсь дивним робом вдавалося виконувати свої прості обов’язки. Та, щиро кажучи, я не знаю, скільки б іще протримався, якби не сталась одна несподівана річ. Ніколи не забуду цієї ночі, поки живу. Була п’ятниця, і доктор Роланд зібрався за місто аж до наступної середи. Для мене це означало чотири дні на складі, і навіть у своєму затуманеному стані я чітко розумів, що тепер маю всі шанси замерзнути на смерть.

Трапезна зачинилась, і я вирушив додому. Лежав глибокий сніг, і вже невдовзі в ногах аж по коліна кололи зашпори. Я терпнув. На межі Східного Гемпдена я вже серйозно замислювався над тим, чи дійду до складу й що там реально робитиму. У Східному Гемпдені ніде не світилося, людей не було видно взагалі. Навіть у Boulder Tap. Єдиним вогником на милі навколо лишалася мерехтлива лампочка перед платним телефоном-автоматом на його фасаді. І я пішов на неї, ніби та лампочка була маревом у пустелі. У кишені я мав близько тридцяти доларів, більш ніж досить, щоб заплатити за таксі, яке довезло б мене до мотелю Catamount і його бридкої комірчини з дверима, що не замикаються, та будь-чим, що могло на мене чекати за ними.

У мене заплітався язик, а оператор не хотів давати номера жодної служби таксі.

– Назвіть мені конкретну службу, – вимагав жіночий голос. – Нам не дозволяється…

– Я не знаю їхніх назв, – пробелькотів я. – Тут немає довідника.

– Пробачте, сер, але нам не дозволяється…

– «Популярне таксі»? – відчайдушно комбінував я та вгадував назви. – «Респектабельне таксі»? «Міське таксі»? «Шашечки»?

Нарешті я десь-таки, мабуть, влучив, або просто дівчина-диспетчер зглянулася на мене. Щось клацнуло, і механічний голос із протилежного кінця дроту повідомив мені номер. Я постарався набрати його якомога швидше, поки не забув, помилився й утратив таким чином четвертак.

У кишені лежав іще один. Останній. Я зняв рукавичку й намацав його занімілими пальцями. Нарешті намацавши монетку, я вже збирався вкинути її в шпаринку, аж раптом вона вислизнула поміж пальців. Я кинувся за нею та вдарився об гострий кут металевої полички під телефоном.

Кілька хвилин я пролежав обличчям у снігу. Шуміло у вухах. Падаючи, я вхопився за апарат і зірвав його з кріплення. Сигнал «зайнято» зі слухавки, що зависла й погойдувалася туди-сюди, звучав ніби з велетенської відстані.

Я ледве зіпнувся навкарачки. Дивлячись на місце, де щойно лежала моя голова, я бачив темну пляму на снігу. Я торкнувся чола голою рукою та побачив червоні пальці. Четвертак пропав; крім того, я забув номер. Доведеться повернутися, коли відчиниться Boulder Tap і я зможу розміняти пару купюр. Дивом я підвівся на ноги, покинувши трубку теліпатися на дроті.

На свій поверх я піднімався то випростаним, то за допомогою рук і колін. З лоба крапала кров. На майданчику я спинився відпочити й відчув, як навколо розфокусовується дійсність: перешкоди між станціями, якусь мить сніжить, потім чорні лінії смикнулись і картинка відскочила назад; нечітко, але впізнавано. Смикана камера, кошмарна реклама. Склад «Мандоліни Лео». Остання зупинка на березі річки. Низькі тарифи. Послуги м’ясохолодобойні для вас на всякий смак. Я штурхнув двері майстерні плечем і спробував намацати на стіні вимикач, аж раптом побачив під вікном щось, від чого, шокований, поточився. В іншому кінці кімнати, склавши руки за спиною, стояла нерухома постать у довгому чорному пальті. У пальцях однієї з рук жеврів слабкий вогник сигаретного жару.

Світло ввімкнулося з тріском та гудінням. Тіниста фігура, тепер уже матеріальна та видима, розвернулася. Це був Генрі. Здається, він збирався відколоти якийсь жартик, але, побачивши мене, витріщив очі та роззявив рота бездоганним колом малої літери О.

Секунду чи дві ми стояли, прикипівши поглядами один до одного.

– Генрі? – нарешті спитав, а точніше, прошепотів я.

Сигарета випала з його рук, і він рушив до мене. Це й справді був він – змоклий, розпашілі щоки, сніг на плечах пальта.

– Господи, Річарде, – промовив він, – що з тобою сталося?

Більшого подиву на його обличчі мені бачити не судилося. Я не сходив із місця, тільки лупив на нього очі та похитувався. Усе навколо було надто яскравим, надто віддавало білістю по краях. Я потягся був до одвірка й наступної миті вже падав. Генрі скочив уперед, щоб підхопити мене.

Він обережно поклав мене на підлогу, зняв пальто й накрив мене, ніби ковдрою. Я примружився й витер вуста зворотним боком долоні.

– Звідки ти взявся? – спитав я.

– Поїхав з Італії раніше. – Він прибрав волосся мені з лоба, намагаючись роздивитися рану.

На його пальцях була помітна кров.

– Маленька в мене тут комірчина, правда? – розсміявся я. Він поглянув угору, на діру в стелі.

– Так, – різко відказав Генрі. – На Пантеон[86] геть не схоже. – А потім знову нахилився поглянути на мою голову.

Пам’ятаю, як лежав у машині Генрі, як наді мною танцювали вогні та люди, як мусив сідати проти власної волі, а ще – як хтось намагався взяти в мене кров на аналіз та мої слабкі заперечення. Перший чіткий спогад – це тьмяна біла кімната, лікарняна койка та крапельниця, під якою я лежав.

Генрі сидів на стільці біля мого ліжка та читав у світлі нічничка.

Щойно він помітив, як я поворушився, то відклав книжку.

– Твій поріз не страшний, – почав він. – Рівний і неглибокий.

Тобі наклали пару швів.

– Я в лазареті?

– Ти в Монпельє. Я привіз тебе до шпиталю.

– Чому я під крапельницею?

– Кажуть, у тебе пневмонія. Хочеш щось почитати? – ввічливо запропонував він.

– Ні, дякую. Котра зараз година?

– Перша ночі.

– Але ж я думав, ти в Римі.

– Повернувся тижні два тому. Якщо хочеш поспати, я гукну сестру і вона зробить тобі укол.

– Ні, пасибі. Чому ми не бачилися раніше?

– Бо я не знав, де ти живеш. Єдина відома мені адреса – університетська. Цього ранку я ходив розпитував по кабінетах. До речі, – проказав він, – як називається місто, де мешкають твої батьки?

– Плано. А що?

– Мені здалося, ти хотів би їх набрати.

– Не переймайся. – Я знову приліг. Голка крапельниці пекла крижаним холодом. – Розкажи краще про Рим.

– Ну гаразд, – погодився він і повів дуже тиху оповідь про чудову етруську теракоту на Віллі Джулія та басейни з ліліями й водограї у німфеї, про Віллу Борґезе та Колізей, досвітній вид із Палатінського пагорба, про те, якими неперевершеними мусили бути давньоримські лазні Каракалли у своїй мармуровій красі, з книгозбірнями та великим круглим кальдарієм, фриґідарієм, з великою порожньою купіллю, що збереглася й по сьогодні, та, можливо, про багато інших речей, що їх я вже не пам’ятаю, бо заснув на тих словах.

У лікарні я провалявся чотири ночі. Генрі практично не відходив від мене, приносив мені газованку (на прохання), забезпечив бритвою, зубною щіткою та парою власних піжам – шовкових, із єгипетської бавовни, бежевого кольору та безмежно м’яких, із вигаптуваними на кишенях дрібними яскраво-червоними ініціалами «ГМВ», де буква М позначала його середнє ім’я Марчбенкс. Також він дістав мені олівець та кілька аркушів, із якими я не знав що робити і без яких він, мабуть, геть пропав би. А ще Генрі завалив мене книжками, половина з яких була написана мовами, якими я не читав, а друга половина мала такий самий ефект. Одного вечора, коли в мене вже голова не варила від Геґеля, я попросив його принести мені який-небудь журнал. Це прохання його дещо спантеличило, і повернувся він із фаховим виданням «Новини фармакології», яке надибав у вестибюлі. Ми майже не розмовляли. Більшість часу він читав із приголомшливим зосередженням, інколи по шість годин поспіль, заледве відриваючи очі. На мене він практично не зважав. Зате просидів поруч одну кепську ніч, коли в мене ускладнилося дихання, а легені так боліли, що я не міг спати. Якось, коли чергова медсестра спізнилася з моїми ліками на три години, він, прибравши абсолютно кам’яного виразу обличчя, пройшов за нею в хол і монотонним приглушеним голосом вичитав їй настільки красномовними та напруженими словами, що жіночка – зарозуміла, норовлива дама з фарбованим волоссям, схожа на підстаркувату офіціантку, котра на всіх припасла по злостивій фразі, – аж полагіднішала. Після цього вона (яка раніше грубо смикала пов’язки на руці та до синяви сколола мені голкою всі руки в хаотичному пошуку вен) стала набагато запопадливішою й навіть одного разу, міряючи температуру, назвала мене «сонечком».

Від лікаря швидкої я дізнався, що Генрі фактично врятував мені життя. Це була драматична й варта подяки новина (я переповів її не одній людині), але в душі я вважав її дещо перебільшеною. Щоправда, згодом, у подальші роки, мені вона стала здаватися набагато більш реалістичною. У молодості я вважав себе мало не безсмертним. І хоча мені вдалося досить швидко відновитись на той час, проте загалом, за великим рахунком, тієї зими я так і не пережив. Відтоді мене постійно переслідують проблеми з легенями, а кістки ломить від найменшого похолодання. Тепер я швидко застуджуюся, хоч раніше на ГРВІ не хворів. Я переповів Генрі слова лікаря. Йому вони не сподобалися. Генрі спохмурнів і огризнувся (мені досі дивно, як я зміг це забути, адже його репліка поставила мене в дуже незручне становище), тому більше я ніколи про це не згадував. Хоча все ще вважаю, що тоді він порятував моє життя. І якщо існує таке місце, де зберігаються всілякі послужні списки та ведеться облік подяк, навпроти його імені, я певен, горить золота зірочка.

Та щось мене повело в сентиментальщину. Правда, коли я про все це згадую, інакше й не виходить.

Зранку в понеділок мене нарешті виписали, вручивши пляшечку антибіотиків в обколоту до синяви руку. Попри те, що я непогано пересувався на своїх двох, лікарі наполягли – і до машини Генрі я, принижений, їхав у візочку, немов якась бандероль.

– Відвези мене в мотель Catamount, – попрохав я його, коли ми в’їхали в Гемпден.

– Ні, – заперечив Генрі. – Поживеш поки в мене.

Квартира Генрі була на першому поверсі старого будинку по Вотерстріт у Північному Гемпдені, за квартал від помешкання Чарльза та Камілли й трохи ближче до річки. Гостей він вітав не дуже радо, тому раніше я в нього бував хіба що раз, забігав на хвилинку чи дві. Апартаменти виявилися значно більшими порівняно з житлом двійнят і майже порожніми. Великі анонімні кімнати з підлогами, набраними з широких мостин, та поштукатуреними й пофарбованими в біле стінами. Меблі могли похвалитися доброю якістю, але їх усі – й без того нечисленні – хтось уже пошрамував. У квартирі панував дух примарності та безлюдності. Деякі кімнати взагалі стояли порожні. Двійнята мені якось розповідали, що Генрі недолюблював електричне освітлення, тож де-не-де на підвіконнях я розгледів гасові лампи. До його спальні, де тепер мені судилось одужувати, попереднього разу мене показово не допустили. Там зберігалися книжки Генрі (не так багато, як можна було собі уявити), стояло єдине ліжко – і фактично все. Хіба що тумбочка з велетенським, підкреслено вивішеним напоказ замком. На дверях шафки красувалася чорно-біла світлина з журналу Life 1945-го року, якщо вірити підпису. Фотограф закарбував на ній Вів’єн Лі[87] і, як не дивно, значно молодшого Джуліана. Вони на якійсь коктейльній вечірці, з келихами в руках; він щось шепотів їй на вухо, а вона сміялась у відповідь.

– Де це їх зняли? – спитав я.

– Не знаю. Джуліан стверджує, що не пам’ятає. Але в старих журналах на його фото натикаєшся раз по раз.

– Чому?

– Він багато з ким дружив.

– Наприклад?

– Більшість уже давно на тому світі.

– Хто саме?

– Річарде, я толком навіть і не знаю. – А потім ніби пошкодував про свої слова: – Мені доводилося бачити його знімки із Сітвеллами.[88] Томасом Стернзом Еліотом. А ще є одна кумедна фотографія з тією акторкою… забув, як її звати… Вона вже померла. – З хвилину він думав. – Білявка, – проказав він. – Здається, виходила заміж за бейсболіста.

– Мерилін Монро?

– Можливо. Знімок вийшов поганої якості. Прослизнув у якійсь газеті.

У котрийсь із минулих трьох днів Генрі зганяв до Лео та забрав у нього мої речі. У ногах ліжка стояли мої валізи.

– Я не хочу відбирати твоє місце, Генрі. Де ж ти спатимеш?

– В одній із дальніх кімнат є ліжко, що розкладається зі стіни, – відповів він. – Не знаю, як такі правильно називаються. Раніше ніколи не доводилося спати на них.

– То чому б мені не розміститися на ньому?

– Ні. Мені аж самому цікаво спробувати. Крім того, ще нікому не завадило інколи міняти своє спальне місце. По-моєму, від цього починають снитися цікавіші сни.

Я планував пожити в Генрі лише кілька днів (на роботі в доктора Роланда я з’явився вже наступного понеділка), але так сталося, що провів із ним час аж до початку семестру. Незрозуміло, чому, за словами Банні, з ним складно жити. У мене кращого сусіда в житті більше не було. Тихий, охайний, зі своєї частини помешкання вибирався рідко. Коли я повертався додому, то у квартирі його переважно не знаходив. Він ніколи не розповідав, де пропадає, а я не питав. Інколи я заставав його за приготуванням вечері: на відміну від Френсіса, куховарив він без витребеньок, у нього були самі лиш прості парубоцькі страви, як-от смажена курка чи варена картопля, – і, бесідуючи, ми зазвичай їли на кухні, за столиком для гри в карти.

Мені вистачило розуму не пхати носа в його справи, та одного вечора, коли моя допитливість узяла гору, я таки не витримав і спитав:

– Банні все ще в Римі? Відповів він не одразу.

– Мабуть, – поклав він виделку. – Коли я відбув, то він усе ще лишався там.

– Чому ви роз’їхалися?

– Не думаю, що Банні мав бажання вертатися. Я сплатив усю ренту за лютий.

– Банні не складався разом із тобою? Генрі поклав кусник у рота.

– Я тобі скажу чесно, – промовив він, прожувавши й ковтнувши їжу, – хай там як приндиться Банні, а ні в нього самого, ні в його батька за душею жодного ламаного цента.

– А мені здавалося, у нього заможна родина, – здригнувся я від подиву.

– Я б так не сказав, – спокійно правив далі Генрі. – Колись вони, може, й купалися в грошах, але давно розтринькали все. Тільки той їхній страхітливий будинок вартував цілого багатства – вони, звісно, жити не можуть, аби не похизуватися всіма тими яхтами, заміськими клубами, синами, що навчаються в престижних школах, але через усе це влізли в борги по самісінькі вуха. На вигляд багатії, але без мідяка в кишені. Боюся, пан Коркоран, по суті, банкрут.

– У мене таке враження, що Банні собі ні в чому не відмовляє.

– Скільки я знаю Банні, у нього ніколи й цента кишенькових грошей не було, – в’їдливо зауважив Генрі. – А смаки він має розпанькані. Не пощастило.

Далі ми їли в тиші.

– На місці пана Коркорана, – після тривалої паузи продовжив Генрі, – я б забрав Банні в бізнес або відправив учитися на якийсь практичний фах одразу після школи. В університеті йому робити нічого. Він же до десятирічного віку лишався неписьменним.

– Він непогано малює.

– Мені теж так здається. Але до гуманітарної науки кебети в нього немає. І замість того, щоб ганяти його по різних школах для дітей з уповільненим розвитком, Банні треба було віддати в підмайстри якому-небудь художникові.

– Банні прислав мені таку милу карикатуру на вас обох біля статуї Авґуста.

Генрі різко й виснажено зітхнув:

– То було у Ватикані. А він усе ходив і голосно розпатякував про макаронників та католиків.

– Ну, він хоч італійською не говорить.

– Але знань вистачало, щоб замовити найдорожчу страву з меню щоразу, як ми потрапляли до ресторану, – різко відказав Генрі, і я подумав, що мудріше зараз змінити тему. І змінив.

У суботу перед початком семестру я лежав на ліжку Генрі та читав книгу. Самого Генрі я не бачив із часу, як прокинувся. Раптом у вхідні двері голосно грюкнули. Подумавши, що то Генрі міг забути ключ, я рушив їх відчинити.

І зустрів Банні. У темних окулярах і – на противагу звичним бахматим твідовим манаткам, які він тягав, – у вишуканому, щойно з фабрики італійському костюмі. Крім того, Банні поправився кілограмів так на п’ять чи й усі десять. Здавалося, він не очікував мене тут побачити.

– Овва, привітики, Річарде, – він охоче потрусив мені руку. – Buenos días.[89] Як ся маєш? Я не бачив машини перед входом, просто тільки приїхав у місто й подумав, чого б не заскочити. А де ж хазяїн?

– Немає вдома.

– А що ти тут поробляєш? Проникнення зі зломом?

– Я тут живу вже деякий час. Я отримав від тебе листівку.

– Живеш тут? – перепитав він мене з дивним виразом на обличчі. – Чому?

Я здивувався, що він не знав.

– Хворів, – відповів я і трохи пояснив про обставини останніх подій.

– Кгхмм, – прохарчав Банні.

– Хочеш кави?

Щоб потрапити на кухню, йому довелося пройти крізь спальню.

– Схоже, ти тут непогано облаштувався, – грубо проказав він, поглянувши на мої речі на туалетному столику та валізи на підлозі. – Кава тільки американська?

– Ти про що? Про мелений Folgers?

– Ні, про еспресо. Немає?

– А, ні, пробач.

– Знаєш, я приохотився до еспресо, – протяжно промовив Банні. – В Італії тільки його пив. У них там повно маленьких місцинок, де можна отак сісти й випити, розумієш, про що я?

– Та чув.

Він зняв окуляри й сів за стіл.

– У тебе ж там нічого пристойного перекусити не знайдеться, еге ж? – запитав він, не зводячи погляду з холодильника, коли я поліз усередину по вершки. – А то я ще не обідав.

Я відчинив дверцята ширше, щоб він міг краще роздивитися.

– Он від того сиру я б не відмовився.

Накраявши трохи хліба, я зробив йому бутерброд із сиром, оскільки Банні й не думав підвестися та приготувати собі чого-небудь самотужки.

– Ну, розказуй про Рим, – запропонував я.

– Просто шикардос, – промовив він із набитим ротом. – Вічне місто. Одне мистецтво. Церкви на кожному кроці.

– Що ви бачили?

– Та чого ми тільки не бачили! Зараз уже всіх назв та прізвищ не пригадаєш. Коли збиралися додому, то я по-тамтешньому теревенив, аж гай гудів.

– Ану скажи щось.

Він зробив мені таку ласку і, немов справжній французький шеф-кухар на телебаченні, склавши великий та вказівний пальці разом, стрясав ними для ефектності.

– Звучить нівроку, – промовив я. – А що це означає?

– Це означає «Офіціанте, ану подайте мені вашу фірмову страву!» – відповів він і повернувся до свого бутерброда.

Я почув тихе клацання ключа в замку й звук дверей, які хтось щойно зачинив. Кроки нечутно потупали в інший край квартири.

– Генрі? – заволав Бан. – Це ти?

Стало тихо, раптом цей хтось швидко рушив у бік кухні. І ось він уже стоїть у дверях та дивиться на Банні позбавленими емоцій очима.

– Так і думав, що це ти, – проказав Генрі.

– Ну то й тобі привіт, – Банні відповів із набитим ротом, відсуваючись назад на стільці. – Як ся має хлопчик?

– Нормально, – промовив Генрі. – А ти?

– Я тут почув, що ти взявся доглядати хворих, – підморгнув мені Банні. – То тебе совість замучила? Вирішив підлікувати парочкою добрих вчинків?

Генрі змовчав, і я певен, що тієї миті для будь-кого, хто знав його погано, він мав абсолютно спокійний вигляд, але від мене не сховалося його збентеження. Вінтер і собі вмостився на стілець. Потім підвівся налити кави.

– І мені ще добавки в такому разі, будь ласка. Дякую, – озвався Банні. – Я радий повернутися в старі добрі Штати. Де на рашпері шкварчать гамбургери й усе таке. Країна можливостей. Най майорить її смугасто-зоряний стяг…

– Ти тут давно?

– Учора ввечері прилетів у Нью-Йорк.

– Пробач, що не зустрів тебе.

– І де ж ти ходив? – підозріло поцікавився Банні.

– До супермаркету. – Генрі збрехав. Не знаю, куди він відлучався, але точно не по продукти ходив чотири години.

– Невдало? – здивувався Банні. – Чи тобі допомогти занести сумки?

– Їх завезе кур’єр.

– У Food King з’явилася доставка додому? – щиро подивувався Банні.

– Я був не у Food King, – пояснив Генрі.

Зніяковілий, я підвівся й рушив був до себе в спальню.

– Ні-ні, не йди, – раптом попросив Генрі, відсьорбнувши залпом із горнятка та поставивши його в раковину. – Банні, мені прикро, що я не знав про твій приїзд. Та нам із Річардом треба виходити за пару хвилин.

– Навіщо?

– У мене призначена зустріч у місті.

– З адвокатом? – Банні голосно розреготався із власного жарту.

– Ні. З окулістом. Ось чому я заскочив, – звернувся він до мене. – Сподіваюся, ти не заперечуєш. Мені закрапають очі, і я не зможу вести машину.

– Чому ж, не заперечую, – відказав я.

– Це не забере багато часу. Тобі не треба чекати, просто підвезеш, а потім повернешся по мене.

Банні провів нас до автомобіля. Під нашими ногами рипів сніг.

– Ех, Вермонт, – вдихнув він на всі груди й поплескав по них, ніби який Олівер Даґлас у перших кадрах «Зеленої ферми». – Свіже повітря мені на користь. То коли ти вернешся, Генрі?

– Не знаю, – Генрі передав мені ключі й підійшов до машини з боку пасажирського сидіння.

– Що ж, я б хотів із тобою трохи погуторити.

– Що ж, гаразд, але, якщо чесно, Бан, то я вже спізнююсь.

– То до вечора?

– Як тобі заманеться. – Генрі заліз в авто та грюкнув дверима.

Уже в салоні він прикурив сигарету, не сказавши ні слова. Після повернення з Італії він став більше палити. Майже по пачці на день, що було геть не схоже на нього. Ми поїхали в місто, і тільки коли я припаркувався біля офтальмології, він стрепенувся й порожнім поглядом утупився в мене.

– Що?

– О котрій мені по тебе повернутися?

Генрі визирнув на присадкувату сіру будівлю та вивіску на фасаді: «Офтальмологічна група Гемпдена».

– Господи, – реготнув він несподівано. – Їдь уже далі.

Того вечора я рано ліг спати, близько одинадцятої. О дванадцятій мене розбудив гучний і наполегливий стукіт у двері. Якусь хвилину я лежав у ліжку й дослухався, а потім підвівся поглянути, кого до нас принесло.

У темному коридорі ми перестрілися з Генрі. Той стояв у халаті й перебирав у пальцях окуляри. Він тримав одну зі своїх гасових ламп, у світлі якої ми відкидали на вузькі стіни довгі химерні тіні. Побачивши мене, він приклав палець до губ. Так ми й стояли в передпокої, слухали. Лампове світло здавалося моторошним, і, стоячи там у халаті, сонний, зусібіч оточений мерехтливими тінями, я відчував, ніби провалююсь із одного сну в інший, ще глибший, таке собі чудернацьке бомбосховище в підсвідомому.

Мабуть, ми довго так простояли, навіть по тому, як відгудів грюкіт у двері та стишилось рипіння все дальших кроків. Генрі подивився на мене, ми ще трохи помовчали.

– Тепер усе гаразд, – проказав він нарешті, розвернувся й рушив до себе в кімнату з лампою, що скажено теліпалась у нього в руці. Я ще трохи почекав у темряві й знову пішов спати.

Наступного дня близько третьої я прасував сорочку на кухні, коли у двері знову постукали. Я пішов до входу й заскочив там Генрі.

– Як ти гадаєш, це схоже на Банні? – тихо поцікавився він.

– Ні, – відповів я. Цього разу звук був набагато спокійніший, а Банні ніби двері вигачував кожного разу.

– Сходиш до бічного вікна, може, побачиш, хто до нас прийшов? Я обережно прокрався під бічну стінку передпокою. На дальніх вікнах не висіло жодних штор, тому складно було підійти до них і не потрапити ні в чиє поле зору. Кут огляду виявився незручним, тому вийшло розгледіти тільки плече темного пальта й шовковий шарф, що майорів на вітрі за ним. Я прокрався назад через кухню до Генрі.

– Погано видно, але можливо, це Френсіс, – відрапортував я.

– Гадаю, його впускати можна, – Генрі розвернувся й рушив до своєї частини будинку.

Я знову пішов до передпокою та відчинив двері. Френсіс саме озирнувся через плече, гадаючи, напевне, чи не час уже йому піти.

– Привіт! – гукнув його я.

Він розвернувся й побачив мене.

– Привіт! – Здавалося, він неабияк змарнів на обличчі, риси якого помітно загострилися з часу останньої нашої зустрічі. – Я думав, удома нікого немає. Як почуваєшся?

– Нормально.

– Я б так не сказав, судячи з твого поганенького вигляду.

– На себе подивись, – розсміявся я.

– Забагато випив учора під вечір, розболівся живіт. А покажи цю свою славетну рану на голові. Шрам буде?

Я провів його на кухню й відставив убік прасувальну дошку, щоб звільнити для Френсіса місце.

– А де Генрі? – знімаючи рукавички, поцікавився він.

– У задній кімнаті.

Френсіс заходився розмотувати шарф.

– Я просто заскочу з ним привітатися, – вискакуючи з кухні, жваво пояснив він, – й одразу повернуся.

Його довго не було. Мені стало нудно, і я практично допрасував сорочку, коли почув, як угору злетів голос Френсіса, котрий мало не зривався в істерику. Я підвівся й вирушив до спальні, щоб краще чути їхні слова.

– …думав про це? Господи, та він же ще в тому стані. І не кажи, що знаєш, коли він міг би…

Щось пробурмотів тихий голос Генрі, але знову вибухнув Френсіс:

– Мені байдуже, – запальним тоном сперечався він. – Боже мій, ти це вже зробив. Я дві години в місті й уже… та мені байдуже, – відказав він на якусь репліку Генрі. – Крім того, хіба ми не спізнилися?

Тиша. Потім озвався Генрі, але надто нерозбірливо для мене.

– Тобі? Це тобі не до вподоби? – казав Френсіс. – А про мене ти подумав?

Раптом він змовк, а потім став говорити набагато тихіше, так що я не зміг розчути ні слова.

Тихо повернувшись на кухню, я поставив грітися воду на чай. За кілька хвилин, протягом яких думалося тільки про підслухані уривки розмови, пролунали кроки й у кімнаті з’явився Френсіс. Він пробрався повз прасувальну дошку, аби дістати свої рукавички та шарф.

– Вибач, маю бігти, – сказав він. – Ще розбирати речі з машини й прибиратися у квартирі. Кузина її мало на друзки не рознесла. По-моєму, вона сміття жодного разу не винесла з часу, як я там востаннє був. Дай-но погляну на твою рану.

Я прибрав чуб із лоба й показав йому ушкоджене місце. Шви зняли давним-давно, і вона практично затягнулася.

Френсіс нахилився, щоб краще її роздивитись у своє пенсне.

– Леле, я, напевне, сліпну. Не бачу нічогісінько. Коли починаються заняття? У середу?

– Здається, у четвер.

– Ну то до зустрічі! – попрощався він і пішов геть.

Я повісив сорочку на плічка й пішов до спальні пакувати валізи. По обіді відкривався Монмут-Гаус, а Генрі трохи згодом, можливо, підкине мене з валізами в гуртожиток.

Мені практично вдалося закінчити, аж раптом із глибини квартири озвався Генрі.

– Річарде!

– Так?

– Ти не міг би зайти, будь ласка, на хвилинку?

Я подався до його кімнати. Він сидів на краю розкладного ліжка із закасаними по лікті рукавами та розкладеним на ковдрі, у ногах постелі, пасьянсом.

Чуприна впала на незвичний бік, і стало видно пруг чималого зазубреного шраму з поперечними рівчачками білої плоті, що вгризалися аж до лобної кістки, одразу під лінією волосся.

Генрі поглянув на мене.

– Ти мені зробиш одну послугу?

– Звісно.

Він глибоко зітхнув, не відкриваючи рота, і поправив окуляри на переніссі.

– Ти можеш зателефонувати Банні й спитати, чи він не хоче зайти на пару хвилин?

Я настільки здивувався, що півсекунди не знав, як реагувати на таке прохання, а потім вичавив із себе:

– Гаразд. Добре. Радий прислужитись.

Генрі заплющив очі й потер скроні кінчиками пальців.