Читать книгу Дівчина А - Эбигейл Дин - Страница 4

Дзвінок від Етана випередив будильник. Звуки навколо брата могли стати саундтреком для реклами ідеального ранку: він довго бігав уздовж ріки, він годував пса, він розбивав яйця на сніданок.

– Розкажи мені все, – сказав.

Так я і зробила. Етан зрадів, почувши, що серед материних речей знайшлася його стаття. Він попросив мене переповісти зміст, щоб зрозуміти, з якого вона проєкту.

– А, ця. Це досить стара.

– Добре, що в неї не було доступу до «Таймс», – відказала я, – та «Складнощів прощення».

Брат проігнорував мої слова.

– Ти ж побудеш трохи? – запитав Етан. – Ти ж виконавиця заповіту і все таке.

– Попрацюю тиждень із Лондона. Подивимося, як буде. Можливо, нам доведеться навідатися до будинку.

Я майже чула його думки, коли він обмірковував цю ідею, пригадуючи вікна, садок, вхідні двері та решту дверей усередині. Кожну з кімнат. Я зіпсувала йому ранок.

– Знайдемо час. Слухай. Сідай на п’ятничний вечірній потяг до Оксфорда і приїзди до нас із Аною. Ти сто років тут не була. Було б класно побачитися до весілля.

– Усе залежатиме від роботи. Не знаю, на скільки я зможу лишитися.

– Ну то поясни їм, що в тебе мати померла. Нехай дадуть тобі невеличку перерву.

Загавкав пес.

– Бляха, – вилаявся Етан.

– Може, й справді приїду.

– П’ятниця. Зателефонуй, коли сядеш на потяг.

На початку – та й наприкінці теж – були тільки ми з Етаном.

Народжені першими, усиновлені останніми.

Нам почали підшукувати родини за декілька місяців після нашого порятунку. Я майже нічого не пам’ятаю про той період. Кожна згадка здається перебільшеною, так ніби я взяла чужу історію й ототожнилася з головним героєм. Розбудивши мене за кілька днів і кілька операцій після втечі, медики повели мене до ванної кімнати й почали мити. З-під бруду повільно проступала моя шкіра, біліша, ніж мені пам’яталося. Мене мили дуже довго, і щоразу, як вони зупинялися, я просила продовжувати. Бруд був у моїх вухах, у згинах ліктів, між пальцями ніг. Коли вони закінчили, я вхопилася за ванну й відмовлялася вилазити.

– Що, як десь іще лишився бруд? – казала я, бажаючи назавжди лишитися в теплій воді. Це навіювало мені думки про море в Греції, де ми з Євою планували жити.

Обличчя та плечі обросли тонким пухом.

– Тіло намагалося тебе зігріти, – сказала одна з медсестер, коли я запитала її чому. Вона не дивилася на мене, аж поки не вийшла з кімнати. Синці перетворилися на жовтуваті плями, а кістки почали ховатися під плоттю й підшкірним жиром.

Я просто не могла повірити, що людям не подобається лежати в лікарні. Як можна взагалі кудись хотіти звідси? У мене була власна палата. Мене годували тричі на день. У мене були терплячі лікарі, які пояснювали мені, що відбувається з моїм тілом і чому їм треба відкинути ковдру. Всі медсестри ставилися до мене дбайливо, і часом, коли вони йшли, я плакала в чистій тихій палаті, як плачуть від чужої доброти в розпал жахливого дня.

Вночі, крізь сон, я кликала Єву. Коли прокидалася, наді мною стояли люди, втішаючи мене, та її ім’я лишалося на моїх губах. Мені пояснювали, що вона в іншій лікарні, тож поки що я не зможу побачитися з нею.

За тиждень після того, як я отямилася в лікарні, розплющивши очі, я побачила в палаті незнайомку. Вона сиділа на стільці поряд із моїм ліжком, читаючи з теки, переплетеної металевими кільцями. Кілька секунд до того, як незнайомка помітила, що я не сплю, я уважно роздивлялася її. На ній не було лікарняного халата, зате була строга світла сукня, блакитний жакет, туфлі на високих підборах – найвищих, що я будь-коли бачила. Жінка мала коротке волосся. Коли вона пробігала очима записи, зморшка між її бровами то з’являлася, то зникала, залежно від змісту.

– Привіт, – озвалася вона, не підводячи очей. – Я докторка Кей.

Лише за багато місяців я зрозуміла, що Кей – це прізвище, а не літера[5], але на той момент ми вже добре знали одна одну, і докторка Кей запевняла, що їй подобається моя інтерпретація. «Так цікавіше», – додавала вона.

Докторка Кей відклала теку й простягнула мені руку. Я потисла її.

– Я Александра, – назвалася я. – Та ви, певно, вже знаєте це.

– Так, знаю, – погодилася та. – Але приємно почути це від тебе. Я – психологиня і співпрацюю з лікарнею та поліцією. Ти розумієш, що це означає?

– Йтиметься про психіку, – відказала я.

– Так, – підтвердила жінка. – Правильно. Поки лікарі та медсестри дбатимуть про твоє тіло, я займуся психікою. Ми говоритимемо про те, як ти почуваєшся і про що думаєш. Про те, що сталося, і про те, чого б тобі хотілося тепер. Інколи з нами буде поліція. Інколи – тільки ми вдвох. Коли ми говоритимемо наодинці, всі твої слова лишатимуться між нами. Це буде секрет.

Вона встала зі стільця й опустилася на коліна перед моїм ліжком.

– Я хочу дещо сказати, – мовила вона. – Повір мені, я розумію механізми психіки і вмію з ними працювати. Мені подобається думати, що я можу допомогти людям ставати кращими. Але я не вмію читати думки та вгадувати почуття. Тож мені потрібна твоя щирість. Мені потрібно, щоб ти говорила відверто навіть про складне. Що скажеш, гаразд?

Її голос затремтів.

– Гаразд, – погодилася я.

Були ще якісь слова, та раптом вона закрутилася, висковзуючи з поля зору, а коли я прокинулася вночі, докторки Кей уже не було поряд.

Після цього вона приходила щодня. Часом – з двома детективами. Вони були в моїй палаті того дня, коли вона пояснювала, що батько вкоротив собі віку після моєї втечі. Перша бригада екстрених служб знайшла його на кухні. Незважаючи на численні спроби, реанімувати його не вдалося.

«Невже вони намагалися?» – думала я. І ще: «Чи добре вони старалися?»

Вголос запитала про те, як це сталося. Детективи глянули на докторку Кей, а та – на мене.

– Він ковтнув токсичну речовину, – пояснила вона. – Отруту. Поліція знайшла багато ознак того, що це планувалося, і вже досить давно.

– В будинку знайшли багато отрути, – сказав детектив. – Ми припускаємо, що вся історія наближалася до розв’язки. – Він із колегою перезирнулися так, ніби впоралися з чимось ліпше, ніж очікували.

– Як ти почуваєшся від цієї новини? – запитала докторка Кей.

– Не знаю, – відповіла я. Через годину, на самоті, я почула всередині відповідь: «Я не здивована».

Вони пояснили, що матір тримають під вартою. У неї також була отрута, але вона відмовилася вживати її. Коли матір знайшли, вона сиділа на підлозі з батьковим тілом на руках. Вона стерегла його, як вірний пес, що не відходить від тіла господаря; про таких собак багато пишуть у газетах.

– А що трапилося з рештою? – поцікавилась я.

– Відпочинь трохи, – порадила докторка Кей. – Продовжимо завтра.

Зараз я розумію, що перед ними стояла купа завдань. У нас була ціла команда, велика нова родина: поліція, психологи, лікарі. Вони стояли, роздивляючись наші старі фотопортрети на дошці. Над кожним було ім’я, за яким про нас дізнався світ: хлопці від А до Г, дівчата від А до В. Наші портрети поєднувалися лініями, вздовж яких були підписи: «близькі», «потенційна агресія», «невизначені стосунки». На дошці з’являлися нові деталі – діти в лікарняних ліжках розповідали чи підтверджували їх. Так, неначе сузір’я в сутінках, складалася мапа наших життів.

Часто ми з докторкою Кей сиділи мовчки.

– Тобі сьогодні хочеться говорити? – запитувала вона, а я бувала надто втомлена чи зболена після операцій.

Часом я все ненавиділа: ненавиділа її красивий одяг і фігуру й жахалася натомість власного тіла й того, який вигляд воно мало в ліжку, – я скидалася на птаха, недоладного, хоч звідки поглянь. Часом, коли з докторкою Кей приходили детективи, вона просила мене розповісти все, що я пам’ятала, – не лише про Період Мотузок чи Ланцюгів, а й про те, що було раніше, в дитинстві. Мої слухачі занотовували кожнісіньке моє слово, навіть те, що здавалося мені неважливим, і це заохочувало мене говорити – наприклад, про книжки, які подобалися нам з Євою, чи канікули в Блекпулі.

– Скільки ти вже не ходиш до школи? – запитала докторка Кей.

Я знітилася. Я не пам’ятала.

– Але ти перейшла до середньої школи? – запитала вона.

– Так, то був мій останній рік. Я точно не пам’ятаю коли, але пам’ятаю, на чому ми зупинилися в усіх предметах – майже скрізь.

– Що б ти сказала, якби я запропонувала повернутися? – мовила психологиня, усміхаючись.

Після цього щодня після обіду до мене приходив лікарняний вчитель. Докторка Кей ніколи не казала, що це справа її рук, але я розпізнала її тиху магію. Вона дістала для мене Біблію, бо я любила перечитувати знайомі абзаци перед сном. Докторка Кей відчувала, коли я втомлювалася від запитань детективів, і згортала нотатник, завершуючи розмову. Із вдячності я намагалася говорити з нею більше, навіть коли ненавиділа її.

Часом ми говорили навіть про майбутнє.

– Ти думала колись, чим хочеш займатися? – запитала якось вона.

– Типу ким працювати?

– Працювати, але й не тільки. Де б ти хотіла жити, де побувати, що спробувати.

– В школі мені подобалася історія, – відповідала я. – І математика. Мені взагалі більшість предметів подобалася.

– Ну, – жінка глянула на мене з-понад окулярів, – це добре.

– В мене була книжка міфів Стародавньої Греції, – розповіла я. – Тож я залюбки відвідала б Грецію. Мабуть. Ми з Євою домовилися туди поїхати. Ми розповідали одна одній історії.

– Який був твій улюблений міф?

– Про мінотавра, звичайно. Та Єва його боялася. Їй більше подобався міф про Орфея та Еврідіку.

Докторка Кей відклала нотатник і поклала свою руку поряд із моєю дуже близько, майже торкнувшись її.

– Ти побуваєш у Греції, Лекс, – запевнила вона. – Ти вивчатимеш математику й історію і ще багато предметів. Я впевнена.

Команда спеціалістів дійшла висновку, що найбільше шансів на нормальне життя ми отримаємо в прийомних родинах. Все ретельно обміркувавши, вони вирішили, що в кожного з нас буде окрема родина. В нас різноманітні особливі потреби та проблематичні стосунки одне з одним. До того ж нас так багато. Я не знаю, чи було так насправді, але бачу, як докторка Кей підтримує цей підхід, обстоює його, стоячи перед дошкою. Найголовніше – вона вірила – час і зусилля допоможуть відкинути певний досвід минулого, як пальто з попереднього сезону, яке й купувати не варто було.

Бурхлива діяльність, яка розгорнулася довкола нас у наступні місяці та роки, зводиться до кількох основних рішень. Молодшим дітям необхідно знайти родини насамперед. Вони пластичніші, їх простіше врятувати. Ноя віддали парі, яка забажала зберегти анонімність, – імен не дізналися навіть ми. Докторка Кей підтримала такий підхід, так само як і вторинні та третинні спеціалісти. Ной не пам’ятатиме свого життя на Мур-Вудс-роуд. Перші десять місяців після його народження зітруться начисто, так ніби й не було. Гавриїла віддали місцевій родині, яка уважно слідкувала за справою та емоційно просила людей поважати їхнє приватне життя. Далілу, яка була найфотогенічнішою з нас, вдочерило подружжя з Лондона, яке не могло мати власних дітей. А Єві пощастило найбільше: вона потрапила в родину на південному узбережжі. Тоді мені мало про неї розповідали, окрім того що в неї будуть нові братик і сестричка, а родина живе неподалік від пляжу.

Пам’ятаю, новину повідомила мені докторка Кей, а я запитувала – цілком переконана, що це не надто складно, – чи не знайдеться там місця для ще однієї дитини.

– Не думаю, Лекс, – відказала психологиня.

– Але ви запитаєте?

– Я і так знаю, – відповіла вона, неочікувано додавши: – Пробач.

Отже, лишилися я та Етан. Провагавшись багато тижнів, материна сестра Пеґґі Ґрейнджер погодилася взяти Етана до завершення школи. В неї було двоє дорослих синів, і вона могла впоратися ще з одним хлопцем. Очікувалося, що він поїде від неї за три роки, склавши пропущені шкільні іспити, але Етан – це ж Етан – поїхав за два. Пеґґі навідувалася до нас незадовго до того, як все стало погано, і двері їй відчиняла я, а тому була певна, що вона подумає і про мене. Коли її про це запитали, жінка відповіла, що ніколи не була на Мур-Вудс-роуд. До того ж, пояснювала вона, нехай Бог простить їй, але до дівчат-підлітків підходу вона не знала.

В лондонському офісі моєї компанії людей цікавили дві речі: по-перше, як там Девлін, а по-друге, чому я повернулася.

Давайте я розкажу вам про Девлін.

У Девлін завжди був захопливий проєкт – новий проєкт, – який зіпсує вам життя. Вона могла не спати тижнями, мати справу з клієнтами, схожими на Люцифера («Настільки ж складні, – пояснювала вона, – й настільки ж харизматичні»), та придушувати всі без винятку бунти стариганів у костюмах. Десь у розпалі перемовин вона могла незворушно запитати: «Ти як?», проте була тільки одна відповідь, яку вона приймала: «Все гаразд». У мене третя зміна часових поясів за сорок вісім годин, тайфун обірвав Інтернет, я втомилася до нудоти? Все гаразд. Девлін знала людей, які (ймовірно) постачали хімікати наркобаронам з Венесуели. Вона знала султанів маленьких держав на Близькому Сході. Вона завжди точно знала, що сказати. Її очі й темні кола навколо них були однакового кольору – кольору збройової сталі. Коли Девлін було сорок два, її серце, втомлене від режиму «дві країни на тиждень і п’ять годин нічного сну», пішло на неї війною на висоті 11 тисяч метрів над Тихим океаном, за дві години після вильоту з аеропорту Чангі в Сінгапурі.

– Я зрозуміла, що щось не так, – розповідала потім вона, – коли перед зльотом мені не захотілося шампанського.

З економ-класу прибіг лікар, і серце Девлін втихомирилося. Вона отямилася знов у Сінгапурі й замовила напої всім пасажирам літака – аби відшкодувати незручності.

Після цього їй на серці зробили якусь високоінвазивну операцію, і під час нарад я помітила, що в неї розвинувся тик: коли Девлін відчувала фрустрацію чи лють, вона торкалася грудей, так ніби втішала дитину. Я часто уявляла собі її шрам, що ховався під одягом, цей дивний контраст між понівеченою плоттю та чистою цупкою бавовною.

Девлін запропонувала, щоб ми сфабрикували угоду, яка потребувала моєї присутності в Лондоні, але я отримала справжнє завдання. Один із її друзів став членом ради директорів технологічної компанії, яка хотіла купити ексклюзивний кембриджський стартап із дослідження геному.

– Я так зрозуміла, – пояснила Девлін, – надсилаєш їм ДНК, а вони тобі у відповідь – передбачення майбутнього.

Стос інформації прийшов у вівторок. У Лондоні була північ. Я відкрила файли під час розмови.

– Як пророки? – запитала я.

– Як дуже хитрозроблені пророки, сподіваюся. Вони називаються «ХромоКлік».

Решту тижня я засинала під важкою ковдрою виснаження, відкидаючи її щоранку під звуки готельного будильника. Коли в Лондоні починався день, я вже працювала, а вночі говорила по телефону з Девлін за нью-йоркським часом. Коли під ранок я виходила з офісу, в Сіті було тепло й темно, тож я опускала вікна в таксі, щоб не заснути.

Я ігнорувала дзвінки мами й тата. Ігнорувала дві сотні повідомлень від Олівії та Крістофера у спільному чаті. Протягом дня кілька разів телефонувала докторка Кей. Вона дзвонила з такими інтервалами, ніби намагалася заскочити мене зненацька, однак її я теж ігнорувала. Єдиною людиною, з якою я підтримувала зв’язок, лишалася Єва. Наш план щодо Мур-Вудс-роуд вимальовувався дедалі детальніше: там буде громадський центр, де можна буде займатися тим, чого батько з матір’ю ніколи б не схвалили. Ми замислили дитячу бібліотеку, читацький клуб для літніх людей, лекції про контрацепцію. Наші варіанти були чимдалі амбітнішими.

– Дискотека на роликах! – вигукнула Єва.

– Безлімітний шведський стіл!

– Перший майданчик для гей-весілля!

В середу мені зателефонував Білл. Цікавився, що я вирішила щодо своєї ролі виконавиці заповіту.

На іншій лінії чекав клієнт, а за дверима – молодший партнер. Білл був аномальним явищем: неможливо було повірити, що мій офіс та в’язниця розташовані на одній планеті.

– Дайте мені подумати до вихідних, – сказала я.

Вечір п’ятниці, досі тридцять градусів. Їдучи потягом, що відбув із вокзалу Паддінґтон о 18:31, я написала Девлін електронного листа щодо різноманітних прогріхів геномної компанії, про які щойно дізналася. Одного разу директор фірми забув у потягу ноутбук із незашифрованою інформацією. Там була купа особистих даних працівників: сексуальна орієнтація, стан здоров’я, етнічна належність. «Коротше кажучи, – підвела я риску, – є певні проблеми».

Олівія заскриншотила фотографії весілля й надіслала у спільний чат із розгромними коментарями. «Канапе затверді! – писала вона. – Сукня негожа! Меню з гендерною дискримінацією! Що за нафіг!»

Я перечитала листа до Девлін. «В усякому разі, – додала я, – зараз я в потягу. Триматиму руку на пульсі».

Я уточнила в Етана його адресу й попросила, щоб вони з Аною не зустрічали мене на вокзалі в Оксфорді. Їхній будинок був у передмісті, в Саммертауні, й мені хотілося прогулятись. Колись неподалік навчався Жі-Пе, і ми часом приїздили в гості. Я котила валізу через район Джеріко, вздовж Вудсток-роуд: мені двадцять п’ять і ми мчимо з музею Ешмола з гримасами як у посмертних масок. Мені двадцять сім, ми звертаємо до Порт-Мідоу з купальниками та шампанським. Цікаво, а ця його маленька подружка роздягається, коли він просить, набирає у рот шампанського (тільки обережно), перш ніж торкнутися губами його, заледве прикритого волосінням? Та вона не винна. Вона прийшла набагато пізніше.

Коледжі ниділи за воротами: сплячка на ціле літо.

Ана побачила, як я йду вулицею, й помахала з вікна другого поверху. Я спостерегла, як її тінь майнула перед димчастим склом вхідних дверей за мить до того, як вони відчинилися.

Якби Етан міг виписати собі дружину з каталогу, це була б Ана Ісліп. Її батько багато років викладав історію мистецтва в університеті, а мати належала до грецької торговельної династії. Вона була надто дальньою родичкою, аби втручатися в бізнес, але досить близькою, щоб отримувати щомісячні виплати. Етан познайомився з Аниним батьком в «Арт-атаці». То була ініціатива Міської ради Оксфорда, що допомагала жертвам жорстоких злочинів зцілитися через мистецтво. Нав’язавшись до Ісліпів на вечерю, яка відбулася за десять днів у їхньому будинку з дерева та скла на березі річки, він познайомився з Аною.

– «Арт-атака»? – перепитала я, коли вони разом розповідали мені цю історію. Вони розділили її на репліки, й кожен добре вивчив свої. – Ініціатива справді так називається?

– Так, – відказала Ана. Етан, усміхаючись, відвів очі.

Перед тією пам’ятною вечерею Ана плавала в Айзисі[6]. Коли прийшов Етан, вона ще сохла в купальнику на березі. Це жахливо, коли гості приходять заздалегідь.

– А я гадаю, мені пощастило! – зауважив Етан, підіймаючи склянку.

Ана була художницею. Вона ледь вловимо пахла фарбами, які лишали на її руках і ногах кольорові цілунки. В кожній кімнаті їхнього саммертаунського будинку висіли чи стояли притулені до стін картини. Вона малювала воду і те, як світло падає на неї. Вона малювала сіро-зелену поверхню Айзиса, майже нерухому, та останній промінь сонця на океані перед штормом. Вона малювала тремтіння руки, яка опускає на стіл чашку чаю. В моєму нью-йоркському лофті теж була картина Ани Ісліп. Море на ній вилискує в пообідньому сонці. «Греція, – написала вона в супровідній листівці. – Мій другий дім. Етан сказав, що тобі сподобається».

Ана розчахнула двері й обійняла мене.

– Твоя мати, – сказала вона. – Мені шкода.

– Послухай, це справді зайве.

– Розумію, все непросто, – мовила вона і проясніла, зрадівши, що ця частина розмови лишилася позаду. – Етан у саду. Проходь. Він відкоркував вино, хоч я і радила ще зачекати. Ох, Лекс. У тебе такий вигляд, ніби ти не спала тиждень.

Я пройшла оздобленим під дерево передпокоєм, минула вітальню та Анину студію й опинилася на кухні. З неї був вихід у сад. Надвечірнє сонце навскоси пірнало крізь віконечка в даху, запливало у великі двійчасті двері. Анині батьки подарували ремонт оселі на заручини доньки. Мені назустріч вихопився Етанів пес Горацій. Етан сидів у саду, спиною до будинку.

– Привіт, Лекс, – озвався він.

Сонячні промені лягали майже паралельно до поверхні землі, і якусь мить мені було видно лиш біляву копицю його волосся. То міг бути будь-хто з нас.

Востаннє ми бачилися пів року тому в Лондоні, коли він запросив мене на панельну дискусію в Королівську академію мистецтв. Тема звучала так: «Освіта і натхнення: як виростити молодого митця», й Етан був доповідачем. Я запізнилася, бо лишилася хильнути кілька чарок із Девлін, і припустила, що заходити до аудиторії вже не варто, тож лишилася чекати на брата в барі. На кожному столику лежали флаєри з рекламою заходу. З одного боку була картина: у море заходять двоє маленьких дітей. З іншого – перелік учасників.

Етан Чарльз Ґрейсі, директор школи «Веслі» в Оксфорді. Школа має видатну історію та здобутки у сфері мистецтва, а також започаткувала низку широко схвалених творчих ініціатив для учнів різного віку. На момент призначення Етан був одним із наймолодших директорів у країні. Він опікується кількома благодійними фондами в Оксфордширі, дає рекомендації урядові щодо освітніх реформ, виступає з лекціями й веде семінари по всьому світу, розповідаючи, як навчання допомогло йому впоратися з психологічною травмою.

Я замовила ще коктейль. Двері відчинилися, і юрба подзюркотіла з аудиторії. Етан вийшов одним із останніх, говорячи з двома чоловіками в костюмах і жінкою, на чиїй шиї висів бейджик. Брат зловив мій погляд і усміхнувся, ледве помітно. Ніхто з його співрозмовників навіть не глянув у моєму напрямку. На зігнутій руці в Етана висів важкий піджак, він дістався до останнього речення анекдоту. Його долоні розкрилися назустріч сміхові. Він розповідав історії геть як батько, так само натхненно, пропускаючи їх струмом крізь м’язи та сухожилки, крізь усе тіло, хіба що губи та очі лишалися незворушними, ніби там просто відійшов контакт. Якісь люди чекали можливості звернутися до нього, майоріли на його орбіті. Я зіперлася на спинку стільця. Мені теж доведеться зачекати.

Він знайшов мене через тридцять хвилин і три чарки.

– Привіт, – кинув Етан і поцілував мене в обидві щоки. – Ну як тобі?

– Було страшенно цікаво, – відказала я.

– Тобі сподобалася пропозиція, – повів брат далі, – про будиночки на деревах?

– О, так. Вона чи не найбільше припала мені до душі.

– Ти навіть не заходила, еге ж?

Я глянула на нього та розсміялася. Він розсміявся у відповідь.

– Я була на роботі, – мовила я. – Та я певна, ти чудово тримався. Як ти? Як Ана?

– Вона не змогла приїхати. Шкода, я ж хотів, щоб ти мала з ким поговорити. Їй не дуже добре. У неї ця, хвороба дев’ятнадцятого століття. Ну, від неї ще митці вічно страждали. Дуже богемна. Як же вона називається?

– Істерія?

– Не така важка.

– Іпохондрія?

– Так. Це воно. З нею все буде гаразд.

Етанові важко було втриматися в діалозі. Навколо звучали важливіші розмови, яких він не міг не чути.

– Хочеш, познайомлю тебе з кимось? Мені доведеться тут покружляти.

– Мені в будь-якому разі потрібно ще дещо закінчити по роботі, – запевнила я, хоч це й була неправда. – Кружляй собі. Здається, це важливий захід.

– І будуть іще важливіші. Дозволь, я проведу тебе назовні.

На Пікаділлі ще було багато людей. Над дорогою висіли біло-сині ліхтарики, покупці морщилися, несучи важкі паперові пакети. Було так холодно, ніби от-от засніжить. Святкові парочки в смокінгах і вечірніх сукнях пірнали у вестибюлі готелів. Кожна вітрина в магазинах обіцяла свою нову, теплу казку. Грудень у Лондоні. Я планувала купити якусь дорогу річ і пішки повернутися до готелю через Мейфер. Мені подобалося дивитися на одяг швейцарів і світло у вікнах квартир над вулицею. Етан допоміг мені вдягнути куртку. Я досі тримала в руці флаєр.

– А, це, – мовив він.

– Ілюстрацію теж ти обирав?

– Так. Знаєш її? Картина «Діти в морі».

– Ні, не знаю.

– Хоакін Соролья-і-Бастіда.

– Досі не знаю, Етане.

– Вона нагадала мені про тебе, – пояснив він. – Про тебе та Єву, думаю.

– Твоя біографія вражає, – відзначила я. – Навіть якщо ти й сам її написав. Я пишаюся тобою.

Етан уже намірився повернутися всередину. Навіть усмішку підготував для свого другого антре.

– Сила оповіді, – кинув він. – Чи не так?

* * *

Історія Етанового народження стала нашим родинним фольклором задовго до моєї власної. До того ж моя казочка, яка закінчувалася народженням дівчинки на лікарняному ліжку без особливих пригод, стала нудним продовженням Етанової, і батько рідко її розповідав.

Мати була на восьмому місяці вагітності і працювала на рецепції нікчемної миршавої компанії в годині дороги від Манчестера, в якій батько ремонтував електроніку. На цьому етапі живіт уже був таким великим, що вона заледве дотягувалася до друкарської машинки, а секретарки кпинили з її ходи. Батькові доводилося тричі на день підійматися зі свого підвального кабінету, щоб винести матері їжу в лоточках і зробити масаж. Того дня нічого не віщувало початку пологів, мати просто відчувала якийсь дискомфорт, ніби передчуття болю. Аж раптом у неї відійшли води, заливши трусики й дешевий офісний стілець.

Батькові довелося піднятися з підвалу вчетверте за день. Один із директорів компанії, містер Бедфорд – антагоніст, якщо раптом хтось надумає засумніватися, – вже стояв біля матері, тримаючи телефон. Вона теж трималася за нього, благаючи містера Бедфорда: будь ласка, покладіть слухавку. Вони з чоловіком вирішили народжувати вдома, куди вони зараз же й поїдуть. Містер Бедфорд, як виявилося, уже двічі викликав таксі до лікарні, але мати встигала натиснути на телефонний гачок раніше, ніж директор завершував замовлення.

Містер Бедфорд наполягав. Дитина народжується передчасно, матері потрібно в лікарню. Якщо він не може викликати таксі з рецепції – адже батько висмикнув дріт і тримав його над головою поза зоною досяжності містера Бедфорда, – гаразд, тоді викличе швидку з власного офісу. Батьки, зі шлейфом телефонного дроту й амніотичної рідини, кинулися навтіки. Вони вишкандибали з офісу через повільні розсувні двері й прочимчикували через автостоянку, а тоді мати беркицьнулася на заднє сидіння «форда-ескорта», на якому вони з батьком щодня їздили на роботу. Батько повернув ключ запалювання. Ледве виїхавши на трасу, вони почули завивання сирен, і повз них, блимаючи маячками, пронеслася швидка.

– Містерові Бедфорду, – мовив батько, – доведеться добряче повиправдовуватися.

За двадцять хвилин, вдома, вони розстелили чисті ковдри, які батько купив на різдвяну премію. Вони поклали на підлогу подушки з дивана й засмикнули штори. Мати згорнулася на імпровізованому ліжку. В знайомій напівтемряві було видно, що її обличчя блищить від сліз та слини.

Етан народився через сорок годин. Батько розповідав, що наприкінці мати засинала і йому доводилося плескати її по маківці, щоб розбудити. (Цікаво, чи не снилися їй час від часу біло-блакитні лікарняні лампи?) Вони зважили дитину на підлогових вагах. Три кілограми, здорове маля. Син. Він продирався в цей світ, він дуже поспішав. Вони вмостилися на підлозі, закривавлені та голі, неначе вцілілі після страшного звірства. Як останні люди на світі. Чи радше перші.

Чого батько не розповідав, то це епілогу про помсту містера Бедфорда, яка наздогнала їх за кілька тижнів. Подружжя Ґрейсі вкрало майно компанії та проігнорувало прямі вказівки керівництва. До того ж решта працівників компанії не симпатизували батькові. Вони скаржилися на те, що він любив публічно висміювати колег і, замість працювати, годинами розминав спину матері. Містер Бедфорд привітав моїх батьків із народженням сина і попросив не вертатися до офісу. Останню платню вони отримають поштою.

Мати так ніколи й не повернулася на роботу. Протягом наступних сімнадцяти років вона присвячувала себе дітородству і підійшла до цієї ролі як до мученицької. Вона здійснювала задум Божий і поклала зробити це добре. Найціннішими ми були всередині неї, затиснуті в її тілі й мовчазні. В усіх моїх ранніх спогадах мати вагітна. На вулицю вона вдягала тонкі сукні, крізь які, наче невеличка пухлина, проступав її вивернутий пупок, а вдома, на дивані, лишалася в трусах і засмальцьованій футболці й годувала нас, часом по двоє водночас, грудьми. Ми боролися за неї, билися між собою за повнішу грудь. Коли матері було стільки, скільки зараз мені, вона вже народила Етана, мене, Далілу й чекала на Єву. Вона пахла огидно, нутрощами. В неї підтікало молоко. Вміст її тіла прирекли вивергатися назовні.

В дитинстві вона хотіла стати журналісткою. Вона жила з батьками та сестрою у селищі поміж пагорбів. Їхній будинок був крайнім на виступі. Він трохи похилився, як Пізанська вежа. Мати вирішила взяти інтерв’ю в кожного мешканця селища, тож її батько купив їй нотатник у продавця газет, щоб донька могла записувати цікаві знахідки. На першій сторінці, найохайнішим почерком, вона позначила «Репортажі Дебори». Кожних вихідних, а іноді й після школи вона крокувала від будинку до будинку, розпитуючи всіх і кожного. Вона помітила, що люди охоче діляться з нею мріями: виграти в лотерею чи, можливо, переїхати поближче до моря, побувати у Франції чи Північній Америці. Їх також тішила можливість пообговорювати нову родину на сусідній вулиці: вони можуть бути подружжям, а ще, цілком імовірно, батьком та донькою. Я бачила світлини матері з тих часів і ні на мить не сумніваюся в її успіхах: біляве волоссячко, співчутливі великі очі. Так і хочеться виказати їй всі таємниці.

Вона не розраховувала на «Парад», як вона його називала. Перший інцидент стався, коли їй було десять і вона збиралася складати іспит до гімназії в сусідньому містечку. В селищі проходив фестиваль урожаю і справді був парад. Кожна, навіть найнікчемніша організація обладнала святкову платформу, матері сплели опудала й розставили вздовж вулиці, а діти вдягли костюми різних овочів і прогулювалися селищем, як неквапливий салатний набір. Того року на сумнівно-демократичному голосуванні матір обрали Принцесою фестивалю. Вона очолювала процесію в золотій сукні (помітний поступ, як порівняти з минулорічним костюмом картоплинки), і, коли хода проминала її дім, рядові на ветеранській платформі випустили святковий залп.

Йдучи поперед натовпу, мати не бачила, що стався нещасний випадок. Мотузка, якою платформу Сільської християнської церкви прив’язали до автівки «морріс-маріна», луснула просто на вершині Гіллі-Філдс-роуд. Мати почула вигуки, коли платформа врізалася в її батька, але подумала, що натовп просто почав скаженіти від радощів, і замахала з підсиленим ентузіазмом. Коли організатор спробував її спинити, вона ввічливо усміхнулася, обійшла його й рушила далі.

Протягом кількох днів селище кишіло пресою національного рівня. Батько матері втратив у цьому нещасному випадку ногу, а ще одна дитина – доморослий гарбузик – загинула. Моя мати була в захваті. Їй подобалися чепурні та проникливі репортери, в яких були записники точно як у неї. В цій трагедії вона була привілейованою особою – жертвою та мимовільною учасницею. Сидячи в урочистій скорботі поряд зі своєю мамою, зібгавши в кулаку серветку, вона давала свідчення кільком журналістам. Наприкінці кожного інтерв’ю заявляла: в світлі цих жахливих подій їй і самій хотілося б стати журналісткою. Вона воліла, аби люди розповідали їй свої власні історії. На останній сторінці нотатника мати записала імена й телефонні номери всіх журналістів, які до неї приходили, зазначивши в дужках назву публікації. Вона ранжувала всі національні публікації зірочками, залежно від професіоналізму репортера й того, скільки часу їй дозволяли говорити. Коли настане її зоряний час, вона знатиме, до кого звертатися.

Ще до неї навідувалися представниці Сільської християнської церкви. Одного вечора ці жінки постукали в двері їхньої оселі – так тихо, що мати вирішила, ніби їй здалося, – тож вони постукали вдруге. Три жінки чекали під дощем, не наважуючись наблизитися до дверей, пов’язавши волосся шаликами, ховаючи обличчя в тіні. Найстарша жінка тримала в руках кошика з теплим хлібом, накритим кухонним рушником, і, коли вона простягнула його матері, та заціпеніла. На мить їй чомусь видалося, що в кошику лежить немовля.

– Ми молимося за тебе щодня, – сказала одна жінка, а інша додала:

– І за твого батька.

– Так, і за твого батька. Нам до нього можна?

– Батько ще в лікарні, – відповіла мати. – Але моя мама вдома. І сестра.

– Якщо ти почуватимешся самотньо, – сказала найстарша жінка, – сміливо приходь до нас.

– Важливо, – підтримала інша, – приймати дітей з розкритими обіймами.

Материн батько повернувся з лікарні через місяць. Репортери давно роз’їхалися по своїх містах, а дитину поховали: похоронна процесія пройшла маршрутом параду з фестивалю врожаю. Мовчазний і нерухомий, підпершись подушками, чоловік сидів перед телевізором. Його ліва штанина метлялася, наче кінцівка привида. Він більше не міг мити вікна. Тоді мати вперше пошкодувала про нещасний випадок.

– І так почався Парад, – казала вона. Парад її невдач. – Що ж, – повторювала мати, коли наш батько втрачав роботу чи коли телефонував учитель, запитуючи, чому когось із нас не було в школі, – з цим Парадом нічого не поробиш.

Те саме вона сказала, коли батько вперше ударив Етана.

Відігравши свою роль Принцеси фестивалю, мати почала дбати про свого батька, поки її мама понаднормово працювала в сільмазі. Вона мала пильнувати за тим, щоб батько снідав, – її мама підозрювала, що чоловік хоче заморити себе голодом, – і перевіряти, чи не гноїться рана. Материн батько сидів у своєму кріслі, а вона ставала перед ним навколішки. Пишалася своїм завданням. Торкаючись гладкого сургучу шкіри та пурпурного рубця на місці швів, вона думала, що, можливо, їй варто стати лікарем. Під час перев’язок обоє мовчали. Батько більше не розпитував доньку про свіжі репортажі, а їй не було про що розповісти.

Також мати мусила дбати про сестру, Пеґґі. Тій було вісім років, і з нею не бракувало клопоту.

– Вона не така розумна, як ти, – пояснювала її мама. – Ти їй потрібна, Деб.

Закінчивши свою домашку, мати сідала допомагати Пеґґі з її завданнями, зітхаючи через їхню примітивність. Вона робила деінде помилки, щоб уникнути підозр. Інколи помилялася в найпростіших прикладах, сподіваючись, що Пеґґі викличуть до дошки і попросять пояснити, що відбувається.

Іспити до гімназії мати провалила. Родина утримувалася від коментарів, так ніби сподівань на успіх ніколи й не було. Парад тривав. Довелося піти до місцевої загальноосвітньої школи, де були самі лише телепні з ферм та їхні майбутні дружини, і від усіх них тхнуло коров’ячим лайном. В класі у матері була єдина подруга, Карен, – її родина переїхала до селища нещодавно. Карен була хворобливо худа і безперервно знуджена і, запалюючи цигарку, являла світові свої обкусані пальці. Вчителі казали, що мати відволікається і не старається; але як вона могла докладати бодай найменших зусиль, якщо мусила бути в геть іншому місці? На ліктях і під очима в матері з’явилися псоріатичні плями. Через це на неї навісили ярлик чутливості – так її мама пояснювала причину хвороби своїм покупцям: просто Дебора дуже чутлива. Та що найгірше – Пеґґі видряпалася до гімназії й почала говорити з усіма в родині відривчасто й манірно, і голос її пронизував кожну кімнату похиленого будинку, голос Пеґґі, заради якої мати пожертвувала всім.

У селищі часом бачили, як мати, так і не перевдягнувшись, у шкільній формі, йде на вечірню службу до Сільської християнської церкви. Йшла швидко, завжди сама, обхопивши руками ребра, а панчохи збивалися на гомілках. Матері подобалося приходити прямісінько перед початком і йти геть, коли всі ще сиділи. Вона чула, що про неї говорили як про взірець прощення, та насправді її тішили інші речі: можливість провести вечір не вдома й парафіяни, які з полегшенням усміхалися, вважаючи, що вона пробачила їм.

Мати закінчила навчання у 16 років, отримавши поверхові знання та місце на курсах секретарок у місті. Щойно в неї з’явилася можливість, вона переїхала з селища до передмістя, лишивши вересовища за спиною. Тут вона врятувалася від видовища подальшого зростання Пеґґі та необхідності дбати про батька, який переходив на дитячий розум. З часом він зрісся з тканиною свого крісла і, коли мати поцілувала його на прощання, відсахнувся так, ніби вона його вдарила.

Коли ми з Етаном ще були малі й не так затято змагалися одне з одним, батьки дозволяли нам обирати, яку історію послухати на ніч. (Казки здавалися батькові непорівнянно гіршими за його власні оповідки. «В часи Гомера паперу не було», – казав він, не завдаючи собі клопоту вдатися в подробиці паперовиробництва.) Етан найбільше любив історію свого драматичного народження, яка завжди закінчувалася тим, що мати відсувала маленький килимок у вітальні, аби показати коричневу «родимку» на великому килимі. Але мені найбільше подобалась історія знайомства моїх батьків.

Одного разу Карен умовила матір поїхати з нею в місто в суботу ввечері.

– Ти стаєш занудою, – казала Карен. – Ще нуднішою, ніж раніше.

(На момент розмови, за материними даними, Карен жила з батьками, була незаміжня й мала психічні розлади. «І хто з нас зануда?» – поцікавилась мати.)

Дівчата вбиралися на вихід у квартирі матері. Вона, як завжди, була в чорному, з білим простирадлом довгого, до талії, волосся та сумною піснею Елвіса зі стереопрогравача, незалежно від події. Вони сіли в місцевий автобус в компанії пляшки «Рислінґа», яку збиралися розпити дорогою.

Вечір обернувся катастрофою. Подруги дісталися пабу на околиці – рахітичні столики, ігрові автомати, липкий килим; один із колишніх коханців Карен працював там барменом. Зустрівшись, ці двоє вдали здивування, хоча мати відразу зрозуміла, що вони все підлаштували. Вона ж була третім зайвим і мусила розважати Карен, поки бармен готував коктейлі. Дівчата пили безкоштовну горілку з помаранчевим соком, і, коли Карен пішла до туалету, бармен підморгнув матері. Після одинадцятої хтось врубив вініл – щось важке, мати такого ніколи не чула, – і Карен з барменом пішли танцювати. До них приєдналася беззуба жінка в блискітках, а потім один із місцевих, що ледве стояв на ногах, але вихиляв стегнами біля матері. Трохи потупцювавшись на місці, вона схопила куртку з барного стільця й пішла.

Мати не розуміла, де перебуває. Пішла до автобусної зупинки – в очах стояли сльози. Десь у паралельному житті вона спала б у теплі, під ковдрами, поринувши у світ сновидінь. У цій частині міста будинки стояли далеко один від одного, а темрява між ними лежала така непроглядна, що вона не бачила власного взуття. Мати пробігала смуги невидимості, втрапляючи в калюжі та ковдобини. Вона була певна, що забігла задалеко.

Через пів години вона опинилася в церкві.

Та стояла трохи віддалік від дороги, в кінці хвилястої ріннєвої стежки між могил. Цегла на стінах була теплою, теракотово-червоною, тьмяною в темряві. Було вже по півночі, але у вітражах мерехтіло світло: всередині хтось запалив свічки.

Довго не думаючи, мати відчинила двері. Вона могла перечекати ніч всередині й піти задовго до початку вранішньої служби. На порозі зняла туфлі та обсмикнула сукню понижче. На камінні лишалися її вогкі сліди.

В кінці проходу горіло п’ять свічок. Вона пройшла до них навшпиньки, оглядаючи кожну лаву. Дійшовши до кафедри, мати озирнулася, ніби звертаючись до парафії.

– Агов! – покликала вона.

– Агов! – відказав батько.

Її серце закалатало. Він стояв на балконі над нею, зіпершись долонями на поруччя.

– Вітаю, – сказала мати.

– Привіт, – мовив батько. – Я не чекав, що хтось прийде.

– Я почуваюся по-дурному, – почала вона. – Та я заблукала.

– Тут немає нічого дурного.

– Що ви тут робите?

– Одну халтурку. Тестую нове освітлення. Приєднуйтеся, якщо хочете.

Він покликав її жестом. Матір досі трусило. Вона не зрушила з місця. Батько засміявся.

– Не бійтеся.

– Я не боюся. Але як мені піднятися?

– Сходи – біля дверей. Давайте підсвічу.

Він зник, а прохід залило яскравим світлом. Її тілом прокотилася хвиля полегшення: дурненька, темряви боїться. Мати піднялася сходами якомога швидше, скута сукнею, тримаючись за стіни, ковзаючи між дротами, прапорцями, стосами стільців. Нагорі пошукала його очима, запідозривши, що це жарт, що він заховався. Натомість він стояв спиною до неї, чекаючи.

– Здається, у вас був той іще вечір, – промовив батько.

У руках він тримав коробку запобіжника. У рельєфі його м’язів лежали дельти яскравих вен. Дивна нова земля.

– Так, даремно я погодилася кудись іти. У мене є одна подруга. Давня – здається, так це називається. Це була її ідея.

Він досі не зволив на неї поглянути.

– І де вона зараз?

– Мабуть, із хлопцем.

– Не схоже на те, що це близька подруга.

– Мабуть, ні.

Він наворожив промінь світла, який пробіг балконом і зупинився на її обличчі.

– Ваше волосся, – сказав. – У нього всоталося все світло.

(«У нього всоталося все світло» – прекрасна фраза для пікапу. Хоч би як я відмахувалася, раніше, в молодості, на мене б це також могло подіяти.)

– Ви всі суботні вечори так проводите? – запитала мати.

– Ні. Деякі. Розумієте, я люблю техніку. І допомагати.

Мати зіперлася на поруччя поряд із ним. Стала так, щоб її волосся торкнулося його руки.

– До сьогодні я завжди працював сам, – сказав батько і всміхнувся. – Але в компанії цікавіше.

– Зі мною не аж так цікаво, – промовила мати. – Власне, я досить нудна. Справді.

– Не вірю. Найкраще, що з вами сталось?

– Що?

– Розкажіть про найкращу подію вашого життя. Не можна бути нудним, коли про таке розповідаєш. Ну ж бо!

Мати згадала сукню принцеси та обличчя селян, які спостерігали за фестивалем урожаю. В її пам’яті вони примножилися, і, здавалося, вона вела за собою сотні – тисячі – прихильників.

– Добре, – сказала вона. Точно знала, як саме розповідатиме про це.

– От бачите, – мовив батько наприкінці. – Зовсім не нудно. Але це не найкраще, що сталося з вами.

– Не найкраще?

– Звісно ні, – запевнив батько. Він зосередився на коробці запобіжників, перекладаючи її з долоні в долоню. Він усміхався, готовий розсміятися. – Найкраща подія вашого життя – сьогоднішній вечір.

– Яка нудна історія, – казав Етан щоразу, коли нам її розповідали. – Не розумію, чим вона тобі подобається.

– Думаєш, це насправді було? – запитала Єва, почувши її вперше. – Чи вони просто познайомилися на недільній службі?

Спершу мене здивував її цинізм, а потім – той факт, що я ніколи не ставила цього запитання собі. Правда ж у тому, що мені дуже хотілося, аби це було правдою. Ця історія кидала мерехтливе світло, вихоплюючи з нього моїх батьків – закоханих на балконі – на самому початку історії. Такими вони подобалися мені найбільше.

В Етана були власні плани на будинок на Мур-Вудс-роуд. Він лишав їх при собі протягом п’ятничної вечері і протягом мистецької екскурсії Ани по Оксфорду ранком суботи, але в обід стало зрозуміло, що в нього лишається дедалі менше можливостей поговорити. Ана приготувала грецький салат і знайшла пляжну парасольку. Ми обідали надворі, обговорюючи Етанову роботу.

– Прогуляєшся зі мною після обіду? – запитав він багатозначно.

Я уявила собі, як він вривається в учительську школи «Веслі», звертаючись із таким самим проханням до когось із колег, і як конотації цієї пропозиції зависають в повітрі: прогулянка з містером Ґрейсі.

– Звісно, – відповіла я.

Ми пішли до Університетського парку, повз поля для крикету і квіткові клумби, знайшовши тінясту стежину до річки, Шервелла. На відкритих ділянках трава була тьмяна, жовта, як у пустелі, але під деревами та біля річки ще зеленіла. Сонце вкрало трохи Етанової аристократичності. В білизнí його шкіри розчинилася крапля засмаги, а найглибші його зморшки – на чолі та між бровами – не зникали, коли він усміхався, а так і лишалися, нерухомі, на обличчі.

– Ти ще темніше пофарбувала волосся, – промовив Етан. – Не розумію, нащо ти це робиш.

– Не розумієш? – уточнила я. – Справді?

– Білявий тобі личить більше.

Я добре знала брата, щоб упізнати в цьому оголошення війни: кілька залпів по фортеці супротивника перед початком повноцінної атаки.

– Не хочу бачити в дзеркалі матір, – пояснила я. – До того ж мені від цього жодної фінансової вигоди.

– Ти хочеш сказати, на відміну від мене?

– Ну, тобі це точно в зиск, – кинула я, – з усіма тими лекціями про психологічну травму.

– Про те, як упоратися з психологічною травмою. І я не хочу тебе судити, Лекс, правда, але думаю, тобі варто якось прийти послухати. Ми отримуємо неймовірні відгуки. Це корисно для всіх учасників, правду кажу. Восени я буду в Нью-Йорку. Приходь, це може допомогти.

В мене горіли щоки. Я завмерла і сковтнула, та Етан не помітив. Він ішов на добрий крок попереду.

– Це чудовий майданчик для розмов про освіту, – додав він.

– І про себе коханого.

– Про освіту в контексті нашої історії. Ти пам’ятаєш, як ми раділи, коли знову повернулися до школи? Мені б хотілося, аби діти розділили наш ентузіазм. Могли протистояти обставинам. Бачила б ти дітей, яких я вчив, коли мені було трішки за двадцять, Лекс. У них всередині все вигоріло. Я проповідую наш ентузіазм. Не розумію, чому це тебе дратує.

– Будь ласка, Етане, – відказала я. – Всі знають, що ти починаєш слайдом фотографій з поліційного відділку.

– Звісно. Треба ж привернути увагу людей.

Ми дісталися річки. За деревами пропливали ялики. Я сіла в траву.

– І з огляду на це, – промовив брат, – я хочу поговорити з тобою про будинок. На Мур-Вудс-роуд, 11.

Я заплющила очі.

– Серйозно? – запитала.

– Гадаю, це хороша можливість для нас. Для нас усіх. Унікальна можливість.

– Що унікальна, то унікальна.

– Послухай, це не дуже й сильно відрізняється від того, що пропонуєш ти. Лише кілька змін. Громадський центр, так. Але в назві має стояти наше прізвище. Громадський центр Ґрейсі, Голлоуфілд.

Якщо так зробити, про нас напишуть у газетах, буде церемонія відкриття. Більше шансів отримати доступ до держфінансування. Допомогти більшій кількості людей. Подумай, Лекс. Хіба не потрібно присвятити частину цього місця нашій родині? Провести серію лекцій чи відкрити якийсь меморіал? Ми могли б зберегти одну кімнату такою, як вона була, просто щоб люди зрозуміли, через що нам довелося пройти. Ну, я не знаю. Я ще не все продумав.

– То це буде музей.

– Я такого не казав.

– Ніхто в нашому містечку не прийде поклонятися до гробниці вчорашніх новин.

– Можуть і прийти, якщо разом із вчорашніми новинами прийдуть увага та інвестиції.

– Ми взагалі-то і першого разу не надто прославили Голлоуфілд, – заперечила я. – Ні, Етане. Не треба чіпляти на це місце наше прізвище. Давай просто зробимо громадський центр. З гідною місією. Що не так з цією ідеєю?

– Ми змарнуємо можливість. Я міг би вичавити з цього набагато більше, Лекс. Хоча б поміркуй про це.

– Нізащо.

– Для реалізації цього плану потрібна і моя згода, не забувай. Це вулиця з двостороннім рухом. З ким іще ти взагалі говорила? З Далілою? Гавриїлом?

– Ні, тільки з Євою.

Етан розсміявся. Махнув на мене рукою, ніби на ученицю, яка страшенно розчаровувала вчителя, незмінно провалюючись, попри всі його старання.

– Ну звісно, – кинув він. – Ясна річ.

Я сказала Етанові, що повернуся додому сама, а коли він пішов, знайшла залитий сонцем куток і зателефонувала Біллові. Той не відповідав. Я припустила, що він у зоопарку чи смажить шашлики і на кожній нозі в нього висить по дитині. Певно, досі пітніє. Етан розбурхав мене, тож я зателефонувала ще раз.

Білл узяв слухавку з третього разу.

– Я все обміркувала, – повідомила йому. – Я приймаю умови заповіту.

– Александро? Це ви?

На тлі його голосу звучала музика. Він ішов, ніби шукаючи тихий закуток. Від зніяковіння на душі зашкребли коти. «Це та Ґрейсі, – пояснить він своїй великій родині, беззвучно ворушачи губами. – Пробачте».

– Я радий, що ви зателефонували, – сказав адвокат, хапаючись за свій нікчемний тріумф. – І ваша мати, вона б теж раділа.

Материнська радість. Ідея зношена, як перетерта мотузка.

– Я не надто впевнена в цьому, – заперечила я. – В усякому разі. У нас із сестрою є ідея…

І я провела його громадським центром, кімната за кімнатою. Коли я дійшла до саду (здебільшого там будуть нарциси, а ще – грядка овочів, якою опікуватимуться діти з початкової школи), Білл розсміявся й заледве не впустив слухавку.

– Бездоганно. Бездоганно, Лекс. А інші спадкоємці, вони згодні?

– Ну, це процес, – відказала я. Чоловік промовчав, і я уточнила: – Він триває.

Слово «триває» було терміном із «Часового словника для клієнтів від Девлін» і сусідило з «невдовзі» та «якомога швидше».

– Нам доведеться також надіслати запит на фінансування, – додала я. – Для переобладнання будинку. Тут може бути набагато більше роботи, ніж ви очікували, Білле. Ви не мусите нам із цим допомагати.

– Я знаю. Знаю, Лекс. Але я хотів би.

Я мала отримати згоду спадкоємців. Він вивчить документацію. Білл також говорив про якісь заяви, набуття чинності заповіту, завдання виконавця. Нова іноземна мова смертей і будинків. Нам треба буде подумати, як краще сформулювати запит до Міської ради, зважаючи на те, звідки взялися гроші.

Можливо – якщо я люблю пригоди, – ми разом поїдемо в Голлоуфілд, щоб представити той запит особисто.

– Повернення блудної доньки, – прорік Білл, який за увесь той час, що його провів із моєю матір’ю, очевидно, так і не прочитав Євангелій.

Після вечері Етан пішов. У нього була зустріч із кимось із керівництва школи в готелі в центрі міста. Він попросив не чекати на нього.

– Спершу вони мене зневажали, – сказав. – Надто молодий. Надто кваліфікований. Надто – що там було, Ано? – надто революційний. А тепер вони кличуть мене на довбану трапезу на вихідних.

Протягом усієї вечері він сидів набурмосений, критикував Анину їжу й наливав вино з надмірною затятістю, так, що воно стікало з країв келихів і лишало плями на дерев’яному столі.

– Слава Богу, він пішов, – промовила Ана. – Пробач, Лекс.

Ми мовчки прибрали зі столу. Ана розмалювала тарілки – ти їси, а на них проступають оливкові дерева й кипариси.

– Лиши келихи, – сказала вона. – Я відкоркую ще пляшку.

Я взяла з раковини ганчірку й витерла червоні кола зі столу.

Ми сиділи в саду, по-турецьки, одна навпроти одної, ніби діти, що хочуть побавитися в ладки.

– Ну, – почала я, – розкажи мені про весілля.

Тепер до нього лишалося всього три місяці. Вони одружаться в Греції, на Паросі – там навіть є аеропорт: хатинка і бетонна смуга. Ана відпочивала там дитиною і однозначно заявила батькові, що саме там і розпишеться. Їй подобалася маленька біла церква в головному місті – високо на горі. На вершині світу, як їй здавалося колись. Коли на острів опускалися сутінки, видно було кожнісінький вогник – машину чи будинок. Ана спостерігала за подружжям, яке в розпал сварки поверталося додому з вечері, чи за вдовою в ліжку, яка тягнулася вимкнути світильник на тумбочці.

– Я завжди уявляла такі сумні речі, – сказала вона. – Була меланхолійним дитям.

Ана опустила очі з неба на мене, ніби пригадавши про мою присутність.

– Хоча, звісно, – додала вона, – в мене не було на те жодних причин.

– Я вже купила квитки, – оголосила я. – Не можу дочекатися.

– Якщо захочеш, можеш сміливо взяти когось із собою.

Я розсміялася.

– Подивимося, чи вирине хтось на обрії. Час спливає.

– Ну, в будь-якому разі, тобі не буде нудно. Ми запросили Далілу.

– Ох. Ото буде цікава зустріч.

Навіть у темряві саду я побачила, як Ана почервоніла, зніяковівши. Вона б хотіла, аби ми всі були там, радісні, в однаковому шифоновому вбранні, з боку Етанових гостей у церкві. Натомість Єву й Гавриїла не запросили, а ми з Далілою не розмовляли. З Євою ж ми пообговорювали список гостей та самообслуговування Етанового его. Ми дійшли висновку, що Євине місце, певно, дісталося якомусь членові парламенту або очільникові ради директорів благодійної організації. «Комусь корисному, – підвела риску сестра, – з ким не захочеш сидіти поряд. – Вона замовкла і стенула плечима: – Ми ніколи не були близькі».

– Лекс… – Ана поворушила в повітрі пальцями, ніби виловлюючи слова. – Інколи, – почала вона, – я думаю…

Вона втупилася очима в кухню, порожню у вишуканому освітленні, на іншому боці саду. Нарешті стало прохолодно. Гілля дубів над нами хилиталося і билося від поривів вітру, п’яніше за нас. Ана поставила келих і витерла сльози в кутиках очей.

– Вибач, – сказала.

– Все гаразд.

– Останнім часом з Етаном було складно. Все зводилося до успіху. Школа, виступи, благодійність. Весілля. Ти ж, певно, знаєш – він погано спить. Від самого початку, прокидаючись уночі, я часто бачила його за читанням чи роботою. Але тепер я чую, що він ходить будинком. Вдень же часом виростає стіна, коли він отакий, як сьогодні. Між нами. Я не можу пробитися крізь неї. Не можу його зрозуміти. Я щаслива, коли у нас все добре. Проте він бачить усе інакше.

– Успіх за будь-яку ціну, – підсумувала я.

– Так. Точно. І коли він ховається, я хвилююся: хто там за стіною? Інколи він так дивиться на мене – ну, скажімо, коли я ставлю дурне запитання або кажу, що підготовка до наради може почекати до ранку, – аж мені здається, ніби я говорю з кимось іншим, із чужою людиною, в якої Етанове обличчя. І ця людина, – вона розсміялася, – не дуже мені подобається.

– А він колись розповідав тобі, – запитала я, – про дитинство?

– Дещо розповідав, – мовила Ана. – Але не все. І знаєш, я з повагою до цього ставлюся. Я була на його виступах. Я знаю, як він страждав. Просто… Можливо, є щось таке, що допомогло б мені зрозуміти. Чи варто мені схиляти його до розмови? Будь-яка порада…

«Покинь його», – подумала я. Я відчувала смак цих слів. Чула, як саме вони прозвучать, вилетівши з мого рота. «Піди зрозумій, – пояснила б я, – котрий із них мій брат: той, кого ти зустріла, чи цей, новий». А потім я подумала про Етана, який знайде свій світ у руїнах.

– Просто чекай, – сказала я. – Коли він так поводиться, то ходить туди, куди тобі не треба. Та він завжди повертатиметься до тебе.

– Думаєш?

– Звісно.

Ана нахилилася до мене, ставши колінами на траву, і взяла мої руки в свої.

– Дякую, – сказала. Її щокою повзла сльоза, але вона усміхалася. – Моя нова сестра, – додала вона.

Коли я почала розуміти, куди щодня ходить Етан, я чекала на них із матір’ю біля дверей, нервово посмикуючи подушку. Він був у початковій школі на Джаспер-стріт, за вісім хвилин пішки, та мені здавалося, ніби щодня брат здійснював навколосвітню подорож, повертаючись щасливим і сповненим прагнення – хоч нас це часом і дратувало – обов’язково ділитися своїми знаннями.

Коли Етан ходив до школи третій рік – йому тоді було сім, – їхній учитель містер Ґреґґс запровадив «Факт дня», «Слово дня» та «Новину дня». Всі учні класу по черзі висвітлювали ці три теми. То були перші відомості, якими Етан поділився зі мною, повернувшись додому зі школи, доки мати годувала Далілу. Якість виступів, казав брат, дуже різнилася. Наприклад, Мішель розповіла класу, що посіла друге місце в змаганнях із гімнастики, так ніби то була новина. Щоразу, коли черга доходила до Етана, йому так і кортіло швидше потрапити до школи, він аж шкварчав від збудження, а я вигукувала його факт, слово й новину навздогін. Я була впевнена, що він – найрозумніша людина на світі.

Я й досі пам’ятаю один з Етанових фактів. Одного разу, коли в пабі проходила вікторина, я, сидячи поряд із Жі-Пе, взяла олівець та папір і записала столицю Тувалу.

– Фунафуті, – прочитав Жі-Пе. – Навмисне не вигадаєш.

За єдину правильну відповідь нас пригостили текілою, і, коли я ставила чарку на стіл, Жі-Пе похитав головою.

– Фунафуті, – повторив він. – Чорт забирай.

Перш ніж стати вчителем початкової школи на Джаспер-стріт, містер Ґреґґс рік подорожував світом, і під час полуденку Етан описував мені предмети в його кабінеті, причому очі в цей момент у нього ставали завбільшки з глобус. У кабінеті містера Ґреґґса був набір матрьошок, які жили одна в одній, і маленька бронзова модель сан-франциського мосту Ґолден-Ґейт. Було в містера Ґреґґса кімоно з Японії, яке він дозволяв приміряти і хлопцям, і дівчатам – бо в Японії їх можна носити всім, – а ще справжній ковбойський капелюх із Дикого Заходу.

Додому з роботи повернувся батько і приєднався до нас на кухні. Був сірий п’ятничний вечір лютого, батько лишався в пальті, від якого пахло холодом. Він узяв чотири шматочки хліба з холодильника і вставив у тостер.

– Немає такого місця, – заявив.

– Якого?

– «Дикого Заходу». Цей містер Ґреґґс просто глузує з тебе, Етане. Він не міг там бувати, бо такого місця не існує.

Я глянула на брата через стіл, але він зосередився на своїх руках, склавши їх разом, неначе для молитви. Батько намащував масло на тост і хитав головою.

– Не думав, що ти такий нетямущий, – продовжував він, – і повівся на таку дурню.

Батько рідко розповідав нам факти, але часто ділився філософією. Одним із його переконань було те, що одні люди, хай які освічені та заможні, аж ніяк не кращі за інших. І тим паче, жодна людина в світі не може бути кращою за нас, Ґрейсі.

– Що він за один? – гукнув батько. – Деборо?

Мати насилу припленталася з вітальні з Далілою на руках та Євою в животі.

– Що?

– Містер Ґреґґс, – повторив батько. – Етанів учитель.

– Ага, і що?

– Він що, якийсь особливий? – запитав батько. Зігнув останній тост навпіл і ввіпхнув у свій розтягнутий рот.

– На батьківських зборах поводився дещо сором’язливо, – відказала мати.

Батько пирснув, задоволений цією відповіддю. Формений комбінезон не вміщав його сміху. Тіло, здригаючись, намагалося прорватися крізь тканину, наче магма крізь кору землі. Після того як містер Бедфорд звільнив батька, той працював електриком у Блекпулі, у вікторіанському готелі, просто на набережній, і носив ту саму уніформу, що й прибиральники.

– Це лише тимчасово, – сказав він. – Ясна річ.

Коли вони з матір’ю зустрілися вперше, він назвався бізнесменом, що було не так і далеко від правди. Вечорами та у вихідні він працював у місті, в маленькому офісі з брудними жалюзі та роздрукованою на принтері табличкою «Консультаційне бюро Ґрейсі: ідеї з іскрою». Він давав поради щодо купівлі комп’ютерів, ремонтував аудіоплеєри, а щосуботи вів курси програмування, які не користувалися особливою популярністю. На заняття запрошувалися діти будь-якого віку. В найкращі дні до кімнати в супроводі матерів заходили двоє-троє похмурих хлопчаків, яким подобалося клацати по клавіатурі й говорити з батьком. Батькові хотілося говорити про комп’ютери; матерям хотілося, щоб він говорив про себе.

Батько розтуляв рота, лише коли був упевнений, що аудиторія слухає, тож кожну свою фразу він зважував, обмірковував і виголошував повагом. Матері на курсах програмування затамовували подих в тиші між його словами: їм подобався його спокійний темперамент, його борода й чорне волосся, а ще великі руки, що ковзали по клавіатурі, – було так легко уявити, як вони торкаються їхньої шкіри.

– Назад до роботи, – сказав батько і встав з-за столу. Мати одного з хлопчиків у його класі програмування призначила йому зустріч, аби порадитися, що взяти: «Макінтош» чи «Ай-Бі-Ем». Насичений вечір у «Консультаційному бюро Ґрейсі». Етан чекав, коли за батьком зачиняться двері. Щойно це сталося, брат промчав повз мене й матір нагору. Етан також квапився взятися до роботи.

Недільний вечір: щодвотижнева тортура пудингом з яловичих нирок. Розчавлюючись у роті, кожен слизький шматочок плоті викликає нудоту.

Ранком суботи Етан ходив до міської бібліотеки і протягнув додому контрабанду – цілий наплічник книжок, які він відмовлявся показувати. Вивалив трофеї на ліжко, перевернувши рюкзак догори дриґом, і випхав мене з кімнати. Тепер ми чекали на нього за столом на кухні. Даліла вередувала, викручуючись у матері на руках. Та вивалила грудь із сарафана й дала її малій.

– Ну, все, – сказав батько і встав. – Зараз я його приведу.

Але цього не довелося робити. На сходах зачулися легкі кроки, і в дверях кухні з’явився Етан.

– Пробачте, – промовив він.

Брат мовчав за пудингом із нирок, мовчав, коли ми прибирали тарілки. Мовчав, коли батько попросив випити, мовчав, коли обережно діставав пляшку із Забороненої шафи, мовчав, наливаючи спиртне у батьків весільний келих, як той його вчив.

Так само як і батько, він розумів, наскільки важливо підібрати правильний момент для слів.

Коли ми знову сиділи за столом, спостерігаючи за тим, як батько п’є, Етан прочистив горло. Він надто нервувався, щоб зробити якийсь вступ, тож перейшов безпосередньо до справи.

– Таке місце існує, – заявив Етан, – я про Дикий Захід.

Я підвела очі від столу. Батькові губи були мокрі, й він облизнув їх. Він котив денце келиха по поверхні столу, спостерігаючи за тим, як бурштинова поверхня змінює колір у світлі кухонної лампи.

– Про що мова? – запитала мати.

– Про місце, де бував містер Ґреґґс, – відповів Етан. – Я читав про це. Так називали Американський Фронтир, коли цю територію ще тільки освоювали. Там не було законів, лише ковбої, першопрохідці та салунні містечка. Сьогодні такого вже немає, але туди й досі можна поїхати. Можна відвідати Техас, Аризону чи Неваду або Нью-Мексико, де й побував містер Ґреґґс.

Батько поставив келих і зіперся на спинку стільця.

– Отже, – промовив він, – ти намагаєшся сказати, що ви з містером Ґреґґсом розумніші за мене. Так?

Я гучно сковтнула. Здавалося, шматочок нирки застряг між моїм горлом і шлунком.

– Ні, – заперечив Етан. – Я кажу лише, що ти помилявся щодо Дикого Заходу. Це місце існує, і містер Ґреґґс не глузує з мене.

– Етане, про що це ти? – ніби не розуміла мати.

– Хіба ти не слухаєш? – запитав батько. – Він намагається сказати, що він набагато кращий за нас усіх.

І знов до Етана:

– Чого ще ти хочеш навчити свою родину? Будь ласка, продовжуй.

– Я можу розповісти про ковбоїв, – відказав той. – А ще я читав про життя першопрохідців. Вони отримували листи від інших людей з Фронтиру – від друзів і родичів, які радили їм іти на захід…

Батько розреготався.

– Знаєш, у чому проблема людей, які вважають себе розумними? – запитав він. – Вони стають дуже нудними, Етане.

У братових очах забриніли сльози.

– Тобі просто не подобається, що я мав рацію, а ти помилився.

Батькові рухи нагадували рухи крокодилів – я бачила їх у документальних фільмах, які мені колись подобалося дивитися. Крокодили лишалися такими супокійними, аж поки жертва не торкалася води. Батько зірвався, викинув руку і ляснув Етана долонею з такою силою, що той упав зі стільця, забризкавши стіл кров’ю. Даліла, яку розбудив гуркіт, заплакала.

– Мене зараз знудить, – прошепотіла я матері, але не встигла втекти далеко. Батько прокрокував повз мене – зіщулену на килимі, знов лицем до лиця з пудингом, – і вийшов геть. Не зачинив за собою двері, і вологе нічне повітря вповзло в будинок й осіло в ньому.

Мати вмила Етана, прибрала блювоту, викупала Далілу. Розчарування почало спотворювати овал її обличчя, її груди. Вона ставала пригніченою, а погляд пронизливих очей з її дитячих фотографій – важким і безпомічним. Мати допила батькове питво, чекаючи, поки він повернеться. Вона відчула, як нове дитя ворушиться в лоні. Парад тривав.

* * *

Пізно вночі повернувся Етан. Я почула, як він привітався з Горацієм унизу, й заснула. Коли прокинулася наступного разу, він стояв на порозі моєї кімнати, в коридорі за його спиною горіло світло.

Я пригадала інші двері, на Мур-Вудс-роуд, і як він заповнював собою всю пройму. Силует його відтоді не змінився.

– Ми можемо поговорити? – запитав брат.

Перевага того, хто не спить, над розбудженим посеред ночі. На мені була тонка дешева піжама, яку я купила на вокзалі. Вона зібгалася на животі та між ніг. Я натягнула простирадла до шиї й примружилася від світла.

– Зараз? – уточнила я.

– Ти моя гостя. Хіба ти не мусиш мене розважати?

– Взагалі-то, – відповіла я, – мені здавалося, все якраз навпаки.

Етан зачинив за собою двері. В кімнаті запахло перегаром. На мить, поки він не знайшов вимикач, ми лишилися вдвох у темряві.

– Як усе пройшло? – поцікавилась я.

Він притулився до стіни, усміхаючись так, ніби знає те, чого не знаю я.

– Найцікавіше було, – почав брат, – спостерігати за тим, як вони намагаються вирішити, чого хочуть більше: щоб я програв чи щоб виграв.

Він замовк, повернувшись думками до готельного бару. На його обличчі читалося задоволення. Він точно знав, що сказати. Він захистив свої інтереси, хоча цього поки що ніхто не зрозумів. Керівництво збагне це вже в ліжку, серед ночі.

– Ну, менше з тим. А як твій вечір? Як ви з Аною?

– Було мило.

– Мило? В якому сенсі?

– Що тобі треба, Етане?

– Я хочу знати, про що ви говорили, – відказав він. – Для початку.

– Ні про що. Про весілля. Про її сукню. Про острів. Нічого особливого.

– Мур-Вудс-роуд?

– Це розмова не для суботнього вечора, тобі так не здається?

– Я хочу, щоб ти засвоїла, – заявив Етан, – зараз у мене все добре. Але я не потерплю втручання, Лекс. Зараз я не можу розбиратися ще й із твоїми історіями.

– З моїми історіями? – перепитала я і почала сміятися.

– Я мусив ретельно фільтрувати, – продовжував він, – що розповідати Ані, а що ні. Думаю, ти це розумієш. Я не хочу її засмучувати. Є речі – певні моменти, – про які їй не потрібно знати.

– Та невже? – промовила я, сміючись уже сильніше. – Певні моменти?

– Не смійся, Лекс, – наказав він. – Лекс…

Етан перетнув кімнату і схопив мене за горло. Братова долоня стисла жмут кісток і трубок. Усього на мить. Лише щоб показати – він це може. Щойно відпустив мене, я вибралася з ліжка, відкашлюючи шок.

– Припини, – сказав він. – Лекс. Лекс, будь ласка.

Простягнув до мене руки, являючи собою втілення спокою. Як завжди, до обличчя його емоції не дійшли. Я прихилилася до стіни, якомога далі від нього. Піт лоскотав волосся на потилиці, стікав по хребту. Збігав на своїх комашиних ніжках.

– Не буди Ану, – попросив Етан. – Будь ласка.

– Певні моменти… – повторила я. Я досить довго чекала, поки тіло перестане здригатися, аби сформулювати думку. – Це, наприклад, які? Те, що ти був першим у черзі до трону? Справжній батьків син?

– Це несправедливо.

– Знаєш, а я завжди вважала, що саме ти нас урятуєш, – провадила я. – Я чекала. Я думала – його ж навіть не прив’язують. Ніколи. Адже тепер йому вісімнадцять. Адже він може ходити, куди хоче.

– Я намагався, Лекс. Коли ми були малі. Пам’ятаєш? Коли я ще міг. Але у вісімнадцять мені вже бракувало сміливості.

Ми роздивлялися одне одного через ліжко. Тепер він здавався меншим. Етан із його браком сміливості й милим личком, яке викликало співчуття.

– В моїй пам’яті все геть інакше, – кинула я. – Все зовсім не так.

Він сів на ліжко і розправив зморшки на простирадлі.

Ми дослухалися, чи не прокинулась Ана, але чули тільки тишу будинку: килимки, книжкові полички, еркерні вікна – все мирно спало.

– В усякому разі, – підсумувала я, – сьогодні ми говорили про інше.

Брат кивнув.

– Іди спати, Етане.

– Те, що я сказав раніше, – мовив він, – про керівництво…

– Ну?

– Я не програю, – заявив він. – Чи програю?

– Навряд.

Він глянув на мене п’яним поглядом. Усміхнувся всім тілом до очей. Здавалося, він уже забував, що сталося.

– Дякую, – сказав.

Етан звівся на ноги і пішов до дверей. Я чула, як він іде коридором до спальні, врізавшись в картину на півдорозі, тоді тихий скрип ліжка і перешіптування з Аною. Я сиділа, притулившись спиною до стіни, випроставши ноги і поклавши руку туди, де щойно були його пальці. Я стискала своє горло міцніше, потім слабше, безпомилково контролюючи власні долоні, підвладні моторній корі головного мозку. Я почекала, поки не відчую насолоду, а потім пішла спати.

Коли нам набридало сидіти в палаті, докторка Кей допомагала мені пересісти у візок, і ми спускалися коридорами на вулицю. Мені подобалося лікарняне подвір’я – радше голомозий садок між відділеннями, – повне курців і людей, які вийшли зробити страшенно важливий телефонний дзвінок. Лікарі вимагали, щоб я завжди гуляла в сонцезахисних окулярах, але докторка Кей, з відразою поглянувши на те, що пропонували в лікарні, пообіцяла позичити мені свої. Так я й викочувалася на подвір’я – піжама, ковдри, «Рей-Бени».

Того дня з нами не було детективів.

– Мене попросили розпитати тебе про дещо незвичне, – мовила докторка Кей. – Гадаю, це делікатне питання.

Ми сіли поряд: вона – на лавочці, я – у візку. Часом про складні речі простіше говорити, пояснила психологиня, коли не мусиш дивитися співрозмовникові у вічі.

– Йтиметься про твого брата, – сказала вона. – Етана.

Я підозрювала, що до цього дійде. Запитання детективів натякали на Етанову злочинну бездіяльність. Проте, подумалося мені, я не чула його імені вже понад місяць.

– Розумієш, – мовила докторка Кей, – він був не в такому стані, як ви. Був сильніший. Без переломів. Його навіть не приковували.

Я сплела пальці під ковдрами, перевіривши, чи не помітно цього зовні. Хотіла переконатися, що докторка Кей цього не бачить.

– Є записи відеокамер і свідчення, за якими можна припустити, що його випускали з будинку.

Так і бачу, як детективи скупчилися біля телевізора, спостерігаючи за тим, як минає рік на нашій нудній вулиці. Видивляючись Етана.

– Поліція намагається з’ясувати, – зазначила психологиня, – чи зазнавав він знущань, як решта, чи в нього була геть інша роль.

На той момент над справою працювали вже місяць. Детективи чекають, стиснувши щелепи та підготувавши всі папери, що після нашої зустрічі докторка Кей повідомить їм необхідну інформацію.

– Він колись завдавав тобі шкоди? – запитала вона.

Я намагалася зробити своє обличчя непроникним, як у неї, немов фасад будинку.

– Ні, – відповіла я.

– Не варто нагадувати тобі, – сказала докторка Кей, – що захищати інших зараз не на часі.

– Він нічого не міг зробити, – мовила я. – Так само як і решта.

– Ти впевнена? – перепитала вона.

Я дозволила собі подивитися на жінку, а потім іще раз, поверх окулярів, аби довести, що не брешу.

– Так, – видобула я.

Саммертаунський будинок був дуже красивий уранці. До моєї спальні пробрався видовжений прямокутник сонячного світла і приліг на ковдрі. У гостьовій кімнаті висіло полотно Ани Ісліп – бурхлива ріка. Ана повісила його за ліжком, навпроти вікна, тож важко було відрізнити намальовану світлотінь від реальних сонячних променів у кімнаті. Я відкинула покривало й потягнулася назустріч теплому дню. На мить уявила: цей будинок мій і порожній. Я візьму з кабінету книжку й проведу ранок у саду. Я не муситиму ні з ким говорити.

Внизу Етан з Аною стояли поряд за високою стійкою для сніданків, торкаючись одне одного тілами. Примирення.

– Як пройшла зустріч? – запитала я.

Етан незворушно озирнувся.

– Чудово, – відповів він. На ньому була футболка-поло, волосся ще не висохло. – Вони хочуть отримати загальний звіт, перед іспитами. Важко, звісно, щось передбачити. Але гадаю, все буде гаразд.

Він передав мені каву. Білки його очей були каламутними, з тонкими червоними дротинками.

– Ти, мабуть, пізно повернувся, – сказала я. – Я навіть не чула, як ти зайшов.

– О, ні, не дуже пізно. Сьогодні в школі спортивна подія, тож я мушу бути у формі. Ми з Аною скоро виїжджаємо. Будемо раді, якщо і ти до нас приєднаєшся.

– Не хвилюйся. Я повернуся потягом до Лондона. Мені потрібно обміркувати розмову з рештою, як ти і сказав.

– Ну, ми готуємо яйця. Залишся хоча б на сніданок.

Ми мовчки поїли, споглядаючи сад. Закінчивши, Етан відсунув тарілку і взяв Ану за руку.

– Поки я не забув, – почав брат, хоча про таке він би ніколи не забув. – Ми з Аною обговорювали твою ідею. Щодо будинку.

У мене був повний рот, тож я кивнула.

– Це чудова ідея, – проголосив він. – Громадський центр у такому містечку. Жодного зв’язку з нами. Звучить чудово, Лекс. Скажеш потім, де розписатися.

– Ми можемо подарувати центрові якісь матеріали, – додала Ана. – Фарби, папір. Анонімно, звісно.

– Добре, – відказала я. – Гаразд.

На мить переді мною постала Девлін і те, як вона часом виказує роблену м’якість, коли супротивник цього не очікує. Вона ніби довіряла йому найзаповітнішу таємницю, після чого той просто не міг не відчувати до неї симпатії.

– Ми можемо поговорити про якийсь обмежений розголос, – додала я. – Якщо ти вважаєш, що це допоможе залучити більше коштів.

– Це все так захопливо, – вигукнула Ана. Вона поплескала в долоні, встала з-за столу й поцілувала Етана в чоло. – Вдягти літню сукню? – запитала його. – Чи щось більш повсякденне?

– Краще сукню, – відповів той, і, кивнувши, Ана побігла нагору.

Я повернулася до брата.

– Що? – видобув він. – Я все обміркував. Мені цей будинок і справді не надто потрібен. Чини як сама знаєш. І до того ж Ана підтримала твою ідею.

– Ти певен?

– Майже. Але є одна умова.

– Ти, певно, жартуєш, Етане.

– Я все підпишу. Але якщо ми робимо по-твоєму, тоді сама і розбирайся. Знесення, фінансування, оце все. Не хочу нічого про це знати. Ну, тобто роззирнися. Тільки поглянь, де я живу тепер.

Я глянула на сп’янілих бджіл у траві, на розписані вручну тарілки зі слідами яєчні, на Горація, що дрімав під соняшниками, які Ана посадила в глибині саду. («Літні жінки Саммертауна влаштовують конкурс на найкращі соняшники, – із серйозним виглядом пояснила вона. – Але цього року переможу я».)

– Навіть просто бачитися з тобою, – промовив Етан, – часом надто важко для мене.

Я мала багато варіантів відповіді на це, але будь-який із них зруйнував би нашу угоду.

– Гаразд, – кивнула я.

Ми потиснули руки, як діти, що безрадісно закладаються щодо столиці Танзанії. Від цієї згадки я всміхнулася і, неспроможна пригадати правильну відповідь, запитала в Етана. Це була найкраща пропозиція миру.

– Це не Дар-ес-Салам, – відповів він.

– Ну, – погодилась я, – очевидно, ні.

– Додома! – сказав брат, глянувши на мене спершу переможно, а потім задумливо. – Містер Ґреґґс і його столиці.

– Так, я їх пам’ятаю.

– Але не Додому.

– Так, не її.

– Знаєш, – промовив Етан, – минулого року я виступав на конференції перед директорами шкіл. Була велика подія. Люди з усього світу. Наприкінці виступу, коли слухачі почали аплодувати і я, власне, міг уже розслабитися, я звів очі і ніби його побачив – містера Ґреґґса. Він був у глибині зали, але плескав, і мені здалося, що ми навіть зустрілися поглядами. Потім я намагався розшукати його на фуршеті, але було дуже людно, і, оскільки то був останній день конференції, ми так і не зустрілися. Та я однаково намагався його знайти. Я попросив дати мені перелік учасників конференції, але містера Ґреґґса в ньому не було. Я пошукав його в національному реєстрі директорів шкіл, подумавши, що його могли пропустити, складаючи перелік учасників, але і там його не було. Тож я розширив пошуки. Виявилося, він не міг відвідати ту конференцію, бо помер. За п’ять років до неї. Він так і залишився вчителем, працював у якійсь загальноосвітній школі в Манчестері – помер на роботі.

Я згадала, як у дні шкільних презентацій Етана аж розпирало від знань.

– Співчуваю, – сказала я.

– Та, де я, а де він. Але вчитель був хороший.

Ми почули Анині кроки на сходах. Ми разом підвелися, спостерігаючи за тим, як вона йде кухнею. На ній була жовта сукня, і, вийшовши на сонячне світло, Ана розкинула руки, ніби бажаючи обійняти нас після розлуки.

– Дивна річ, – устиг промовити Етан за мить до того, як вона підійшла. – Щораз, виступаючи, я згадую про нього, і мені подобається думати, що він десь там, у натовпі.