Читать книгу Дівчина А - Эбигейл Дин - Страница 5

Детективному суперінтендантові поліції Ґреґу Джемісону шістдесят п’ять. Він пішов у відставку і заплив салом, наче виставковий пес, що безнадійно втратив форму. Щоранку його дружина Еліс заварює йому чай, намащує маслом тости і озброює газетою, подаючи все на старій лікарняній таці, яку забрала з роботи. «Компенсація за довгі ночі чергування», – пояснює вона.

Зараз десята година, і фіранки у спальні тріпочуть в сонячному світлі пізнього ранку: нічні зміни лишилися тепер далеко в минулому.

Його дні розкішні. Чоловік насолоджується садом, слухаючи крикет по радіо. Насолоджується щотижневими запливами у відкритому басейні «Пеллс-Пул», але тільки влітку. Знімаючи одяг на травичці, він дивується пухкому білому тісту свого великого живота, павутинці сивих волосків на грудях. Він дивується тому, що не тоне. Взимку він впадає у сплячку в компанії печива та біографій спортсменів. А ще чоловік виступає в місцевих школах і громадських центрах Лондона, розповідаючи дітям про те, як виходив у патрулі, про те, як працював детективом, і про те, що вони теж так зможуть. Інколи на цих зустрічах ставлять цікаві запитання, і тоді він знає, що його уважно слухали й день минув не даремно. В інші дні його запитують: «А ви носили капелюха?»

Так, інколи. Тоді він починає думати про це. Часом він повертався додому під ранок, і все в ньому аж булькотіло він ненависті до людської раси. В такі моменти він думав: чи не зібрати речі, не чкурнути геть до найзакинутішої місцини – на Бен-Армін чи у Сноудонію[7] – і не провести решту життя мов відлюдник? (Чи як місцевий дивак – у такому разі, думалося йому, він зможе ходити до пабу й матиме доступ до гарячої їжі.) Часом він узагалі не міг говорити з Еліс, настільки несумісною з його роботою вона була: вірила, що всі люди фундаментально добрі. Еліс співала на кухні й засмучувалася, отримуючи листівки благодійної організації, де йшлося про жорстокість до тварин. Ну що він міг їй сказати?

Так, він носив колись капелюха.

Його відділ розкрив багато справ, і чоловік про них майже не думає. Та є ті, що й досі відкриті, і він відчуває протяг.

От наприклад, двадцятирічний молодик, Фредді Клузяк, прийшов на вечірку до близького друга, у бенкетну залу пабу. На третій поверх. Камера спостереження висіла над сходами, які вели на вечірку, й засікла, як Фредді підіймався туди з двома знайомими і подарунком другові на день народження. Вечірка закінчилася, світло ввімкнулося, друзі почали шукати Фредді, але марно! Але ніби нічого страшного: ну, пішов раніше хлопак, стомився чи сп’янів. За два дні його дівчина забила на сполох. Відтоді як він подався на вечірку, його ніхто не бачив. Записи камери спостереження лягли на Джемісонів стіл як жадане запрошення. Поряд зібралася вся команда, жадаючи дізнатися подробиці. Джемісон провів за переглядом відео сімдесят дві години, відмічаючи кожнісіньку людину, яка піднялася сходами того дня, і кожен із них потім спустився ними ж. Окрім Фредді Клузяка.

Але найбільше Джемісона хвилював подарунок. Він також зник із місця злочину. Ґреґ почувався актором у театрі абсурду, повідомляючи батькові Фредді, що його син, певно, вийшов через вікно, тримаючи пакунок у руках, але на цьому етапі вони вже роздовбали всі стіни в бенкетній залі й по саме нікуди задовбали власника приміщення.

Ну, або ще: п’ятирічна дитина вибралася на карниз четвертого поверху і стрибнула. Джордж Каспер не вмів читати і майже не розмовляв. Учителька підготовчого класу розповідала, що він навіть сторінок у книзі не вмів перегортати – вони були для нього пласкими предметами без жодного сенсу. Зате йому подобалися пташки. Це вже мама розповідає. Пропонуючи пояснення.

– Джордж підсунув стілець до вікна, – сказала вона, – аби підібратися ближче до пташок.

І скотився з підвіконня, незграбний Ікар, напівголий, не знаючи слів, якими кличуть на допомогу.

– А який то був стілець? – запитав Джемісон.

Мати не пам’ятала. Вона відсунула його, щоб побачити тіло на землі.

Джемісон перевірив усі три стільці, які були в квартирі, й не повірив, що недогодоване дитя могло зрушити котрийсь із них з місця. В кімнаті лунала какофонія ДНК: хлопчик постояв на кожному сидінні, в усіх ліжках були ознаки присутності всіх мешканців квартири. В лабораторії помилково провели аналіз лайна якогось пса. Джемісон не знав, як дитина опинилася на асфальті, але, дивлячись на батьків, підозрював, що вони не тільки дурні, а й жорстокі.

Тоді він поводився непрофесійно. Вирвані місяці його кар’єри. Він ходив повз двері тієї квартири в джинсах і сорочці, після роботи, підслухаючи розмови родини. Він пішов у паб слідом за Джорджевим вітчимом й випив 6 (шість!) келихів віскі, сподіваючись почути щось до того, як всі розійдуться.

– Куди це ти ходиш? – бурмотіла Еліс, коли чоловік повертався додому, пропахлий тютюновим димом, у темряві знімаючи з себе цивільний одяг, який шурхотів не так, як уніформа.

Одного вечора він наткнувся на матір на подвір’ї перед будинком. З напнутим животом, вона несла сумки продуктів. Було запізно змінювати напрямок, тож Джемісон усміхнувся їй, а вона відвела очі, а потім знову глянула на нього.

– Ви ж поліціянт? – уточнила вона, не помічаючи уніформи чи жетону.

– Так. Так. Просто патруль у цивільному. Як ви?

Він допоміг їй донести сумки нагору. Вона така щаслива, що знову стане мамою, розповіла. Вони народжуються такі милі, як цуценята.

– А у вас є дітки? – запитала жінка, а Джемісон відповів, що ні. Сподівався, що одного дня вони в нього будуть. Він побажав їй удачі.

Того дня він ліг у ліжко не роздягаючись, і Еліс прокинулася від його ридань. Від того, як здригався під ним матрац. Вони намагалися завести дитину вже п’ять років. Він згріб її в обійми (чи це вона його згребла) і витер сльози об її волосся. Марно розмірковувати над несправедливістю життя, і він обіцяв собі цього не робити, але інколи…

Вони могли зайнятися чимось іншим. Бавити чужих дітей. У молодшого брата Еліс було три доньки, і Ґреґ з дружиною приглядали за ними. День народження Джемісона і найстаршої племінниці Еліс збігалися, і на її десяті іменини він цілий день збирав вуличний батут для родинної вечірки, прив’язуючи до ніжок надувні кульки. Це виявилося несподівано виснажливим заняттям, і, закінчивши, чоловік завалився на мат. Еліс стояла у дверях кухні, тримаючи чашку чаю і сміючись.

– То це простіше чи складніше, – запитала вона, – ніж складати меблі?

Вона поставила чашку на поріг і, переступивши через Ґреґа, залізла на батут. Там вона загрозливо пострибала з ноги на ногу.

– Не ганьбися, – сказав він.

– Ой, та перестань.

Вони стрибали, тримаючись за руки і скрикуючи, й попадали за кілька секунд. Діти були в захваті від батута, і якийсь час він лишався родзинкою програми, коли ті навідувалися до Джемісонів. А потім дівчатка стали підлітками, яким у компанії дорослих нудно, а батут заіржавів, щороку ховаючись під шаром осіннього листя.

Ґреґ Джемісон отримав справу Ґрейсі, коли йому було п’ятдесят. У січні. Він уже багато років не носив капелюха. Вони з Еліс щойно повернулися з роботи і зняли різдвяні прикраси. Щось у цьому процесі його знічувало, хоча в грудні прикраси його тішили. Роздягання ялинки, охайне складання прикрас до коробки. Для кого все це? Вони сіли вечеряти на кухні – Еліс розповідала про підкилимні ігри в лікарні, про нового хлопця її племінниці й про наймоторошнішу травму, з якою вони зіткнулися на сьогоднішній зміні, – аж тут почав дзеленчати телефон.

Джемісона викликали назад у відділок на установчу нараду. Криміналісти надали фото з будинку, і головний суперінтендант провів підлеглих по всіх кімнатах: це тіло батька; хлопця Г знайшли тут, у дитячому ліжечку; дівчина Б і хлопець Б були в першій кімнаті нагорі, прив’язані. Бригада археологів почала копати в саду і поблизу фундаменту будинку, але це тривалий процес. Діти перебувають у різних лікарнях, відповідно до того, якої медичної допомоги потребують. У всіх дітей виснаження через погане харчування, і, окрім двох хлопців, усі в критичному стані.

Семеро дітей. Джемісон роздивлявся фотографії на екрані. Різні й водночас однакові. Однакові брудні килими, однакові вогкі матраци, однакові мішки з гнилим сміттям. Чоловік подумав про Еліс, яка, згорнувшись клубочком, лежить на канапі в окулярах для телевізора.

– Мені це геть не подобається, – сказала вона, коли він ішов. – Я тебе дочекаюся.

– Не варто.

– Я дочекаюся.

За словами головного суперінтенданта, у цій справі було два пріоритети. Перший – зберегти докази. Другий – почати опитувати людей. Як таке сталося? Коли дітей бачили востаннє? З ким вони дружили? Де решта їхніх родичів? Медичні звіти мали прийти лише наступного дня. Мати перебувала під вартою. Була ще тітка, яка, здається, не проти поговорити.

– Самих дітей поки що не можна розпитати, – сказав головний суперінтендант, і Джемісон зрозумів, що з цього приводу точилася суперечка, яку його начальник програв.

Джемісону доручили поговорити з Пеґґі Ґрейнджер.

– А після цього, – наказав йому головний суперінтендант, – займися дівчиною А. З нею вже працює дитяча психологиня. Докторка Кей. Знаєш її? Молода. Блискуча спеціалістка – ми раніше співпрацювали. Часом її підхід називають революційним.

– Дівчина А, – повторив Джемісон. – Це та, що втекла?

Він повернувся додому серед ночі. Еліс лежала на канапі в світлі лампи, поряд на підлозі стояли дві чашки чаю.

– Всі мені казали – не виходь за поліціянта, – звернулася вона до Ґреґа. – І вони мали рацію.

Він знав, що дружина обмірковувала цю фразу цілий вечір. Вираховувала: що б його сказати, аби він всміхнувся. Він підняв її ноги, сів і поклав їх собі на коліна.

– Почуваюся так, ніби мені сто років, – сказав.

– На вигляд тобі принаймні двісті сім. Ну, що там?

– Страшне, – відповів він.

Еліс потягнулася і простягла йому чашку чаю.

– І злочинець уже мертвий.

– Мені шкода, – сказала вона.

– Ти пам’ятаєш, – мовив він, – як на початку кар’єри я часом плакав вечорами? Тоді я думав, що це через усі ті жахи, що мені довелося побачити. Увесь цей людський непотріб.

– Шшш, – сказала Еліс. – Не варто…

– Але річ була не в тім, – пояснив Ґреґ. – Думаю, я плакав від вдячності. Мабуть, я просто відчував полегшення. Розумієш. Через те що у нас отаке життя.

В наступні місяці він ближче познайомився з докторкою Кей. Разом вони провели багато годин у лікарні, вислуховуючи історії виснаженої худенької дитини. Часом йому було складно дивитися на неї, тож він зосереджувався на своїх нотатках або дивній цифровій мові лікарняних машин, якої він іще не розумів. Дівчина потроху оговтувалася. Коли Джемісон час від часу піддавав сумнівам методи докторки Кей або ж не розумів, як вона вирішує, що притримати, а що розповісти, та відповідала:

– Дівчина А відновлюється. Вона все далі й далі від цього будинку. Вона долає цей шлях швидше за решту. Ви ж самі бачите, чи не так?

– Звісно.

– Добре. Тоді дозвольте мені робити мою роботу.

Коли допити закінчилися і слідство зібрало всі докази, Джемісона перекинули на інші справи, хоча сам він часто цікавився долею дітей і продовжував наглядати за справою Ґрейсі.

Одного разу, пізно ввечері, коли він закінчував роботу, до нього прийшла докторка Кей. Крізь жалюзі просочувалось останнє тьмяне весняне світло. Чоловік збирав сумку і думав про ліжко, про його запах, про простирадла, які вже трохи розносилися після прання, саме так, як йому подобається. Також він думав про ліжка на Мур-Вудс-роуд.

Докторка Кей чекала на нього, сидячи на пластиковому стільці, вся ніби сама не своя, у м’якому светрі, в котячих окулярах, склавши наманікюрені кимось іншим руки на колінах.

– Добрий вечір, Ґреґу, – привіталася вона і встала обійняти його.

– Кави? – запропонував він, і жінка кивнула, хоча обоє знали, що вона її не питиме. Він покликав її всередину, в одну з кімнат для допитів. Стільці стояли хаотично, під дивними кутами до столу, ніби люди пішли звідси поспіхом.

– Влаштовуйтеся, – сказав Джемісон.

Біля кавової машини чоловік відчув, що боїться. Він не сподівався побачити докторку Кей аж до суду над Деборою Ґрейсі. Він забрав каву раніше, ніж кавова машина закінчила роботу, і та обдала окропом його руку.

– З ними все гаразд? – запитав, повернувшись. Джемісон поставив горнятка з кавою на стіл, і докторка Кей взяла одне з них, аби зігрітися.

– Так, гаразд, – відповіла психологиня. – Ви ж самі бачили в прес-релізах. «Поточне місцеперебування дітей не відоме».

– Отже, вони з новими родинами, – відповів він. – Більше нічого людям знати не потрібно.

Чоловік узяв пластикове горнятко і виголосив тост:

– Нехай усі вони проживуть довге щасливе життя.

– Однак одну дитину не забрали, – уточнила докторка Кей.

Вона видихнула, затуливши очі руками. Він потягнувся до неї.

– Я прийшла до вас, – мовила вона, – бо колись почула від вас одну річ. Про те, що деякі люди сприймають як належне. Про те, чого б вам із дружиною хотілося.

Жінка затулила очі, аби їй не довелося дивитися на співрозмовника. Її обличчя під долонями було стомлене й напружене. Вона добре знала, що робить.

Тепер Джемісонові шістдесят п’ять, і його телефон знову дзеленчить.

Ґреґ у саду, розправляється з недільною газетою. Еліс лежить на траві, читаючи розділ про подорожі.

– Ти ближче до телефона, – каже вона.

Він лається, встає з лежака, вивантажує звідти своє тіло. Рахує, за скільки гудків дотьопає до слухавки, відзначаючи, що став повільнішим. Щороку кількість сигналів зростає.

– Алло!

– Привіт, тату, – сказала я.

– Лекс. А ми хвилювалися.

Цілий тиждень Даліла ігнорувала мої повідомлення, аж поки мені не почало здаватися, що її привітальна промова на автовідповідачі звучить притайливо, а потім злостиво. Це означало, що довгим недільним пообіддям мені не буде чим зайнятися. На вулицях Лондона було тихо, хоча за столиками вже скупчувалися зграйки людей, які почали пиятику раніше за інших. За матовими вікнами люди протирали стільці й підлогу, не бажаючи виходити на вулицю. А тут, назовні, недопиті кухлі й покинуті наїдки вже починали смердіти. Зі стічних люків здіймалися гарячі вогкі запахи. Містові важко ховати свої нутрощі в таку спеку. Я купила каву й присіла на площі Сохо, аби зателефонувати додому.

Тато хотів, щоб я приїхала й побула принаймні кілька днів.

– Усе це спілкування з родиною, – сказав він. – Не певен, що воно тобі на користь.

Це була стара суперечка, яка щораз виникала, коли планувалась якась значна подія. Протягом останнього року, наприклад, тато бурхливо відмовляв мене їхати на Етанове весілля.