Читать книгу Розфарбований птах - Ежи Косинский - Страница 3

У перші тижні Другої світової війни батьки відправили свого шестирічного сина з великого східноєвропейського міста, як і тисячі інших дітей, до притулку в віддаленому селі.

Чоловік, що подорожував на схід, за солідну винагороду погодився знайти дитині тимчасових названих батьків. Не маючи особливого вибору, батьки довірили йому хлопчика.

Відсилаючи свою дитину геть, батьки вірили, що лише так зможуть забезпечити її виживання у війні. Через довоєнну антинацистську діяльність хлопчикового тата, їм самим довелося шукати укриття, щоб урятуватися від примусових робіт у Німеччині чи ув’язнення в концентраційному таборі. Вони хотіли врятувати дитя від цих небезпек і сподівалися, що кінець кінцем родина возз’єднається.

Однак події зруйнували їхні плани. У воєнній та окупаційній плутанині з безперервним переміщенням населення батьки втратили контакт із чоловіком, що повіз їхнього сина в село. Їм довелося змиритися з можливістю більше ніколи не побачити дитини.

Тим часом хлопчикова названа матір померла за два місяці після його приїзду, і дитині довелося самостійно блукати від одного села до іншого, де йому, бувало, давали притулок, а траплялося, гнали геть.

Села, в яких йому довелося провести чотири роки, етнічно відрізнялися від його рідних місць. Місцеві селяни, що жили відокремлено й одружувалися лише з місцевими, мали світлу шкіру, біляве волосся й сині або сірі очі. А хлопчик був смаглявий, темноволосий і чорноокий. Він розмовляв мовою освічених людей, мовою, якої східні селяни майже не розуміли.

Його вважали волоцюжкою циганського або єврейського походження, а переховування циганів або євреїв, чиє місце було в гетто або таборах смерті, наражало цілу громаду та кожного її члена на найсуворіше покарання з боку німців.

Села цього регіону століттями залишалися забутими Богом і людьми. Неприступні й віддалені від міст, вони існували на задвірках Східної Європи. Там не було шкіл і шпиталів, туди не постачали струм і проклали лише кілька брукованих доріг та мостів. Люди жили невеличкими поселеннями, так само як їхні пращури. Селяни поколіннями володіли річками, лісами й озерами. Єдиним законом була одвічна перевага сильнішого й заможнішого над слабшим та біднішим. Розділених католицькими та православними обрядами людей поєднували тільки безмежні забобони й незліченні хвороби, від яких однаково страждали і люди, і тварини.

Селяни невипадково були неосвічені та брутальні. Землі тут були неродючі, а клімат жорстокий. Річки, де майже не було риби, часто затоплювали пасовиська і поля, перетворюючи їх на болота. Просторі заболочені території та трясовини вгризалися в ці землі, а в густих лісах звично знаходили собі притулок зграї заколотників і злочинців.

Німецька окупація цієї частини країни лише посилила її вбогість та відсталість. Селянам доводилося віддавати значну частину мізерного врожаю регулярній армії та партизанам. Якщо хтось відмовлявся це робити, каральні рейди перетворювали села на жеврійні руїни.

Я жив у Мартиній хатинці, сподіваючись, що батьки ось-ось заберуть мене додому. Сльози не допомагали, і Марта не звертала уваги на мої рюмсання.

Вона була стара й завжди така згорблена, наче збиралася переломитися навпіл, але не могла. Її довге, ніколи не зачесане волосся сплуталося в незліченну кількість товстих кіс, які неможливо було розплести. Вона називала їх ковтунами. Диявольські сили оселилися в тих ковтунах, сплутуючи їх та змушуючи її старішати.

Вона сновигала туди-сюди, спираючись на шишкуватий ціпок, і бурмотіла щось незрозумілою мені мовою. Її маленьке висохле личко вкривало павутиння зморщок, а шкіра була червонувато-брунатна, наче перепечене яблуко. Її худорляве тіло постійно здригалося, немов усередині дмухав вітер, пальці на кістлявих руках із покрученими хворобою суглобами завжди тремтіли, а голова на довгій хирлявій шиї смикалася в усі боки.

Бачила Марта погано. Вона глипала на світ крізь крихітні щілинки під густими бровами. Її повіки скидалися на борозни в глибоко зораній землі. З кутиків очей завжди сочилися сльози та проторованими доріжками стікали донизу, де змішувалися з липкими нитками, що звисали з носа, і пінистою слиною на губах. Стара була схожа на сіро-зелений наскрізь гнилий гриб-дощовик, що чекає на останній порив вітру, щоб вибухнути зсередини чорним сухим тліном.

Спочатку я боявся її і заплющував очі, коли вона наближалася. Відчував лише огидний сморід її тіла. Вона завжди спала вбраною. Казала, що одяг – найкращий захист від численних хвороб, які заносить до кімнати свіже повітря.

Марта стверджувала, що для того, щоб залишатися здоровим, слід митися не частіше, ніж двічі на рік, на Різдво та Великдень, та навіть тоді не варто докладати надмірних зусиль чи роздягатися. Гарячою водою вона користувалася лише для того, щоб розпарити численні мозолі, викривлені кісточки та врослі нігті на шишкуватих ногах, які відмочувала раз чи двічі на тиждень.

Вона часто гладила моє волосся старими, тремтячими руками, схожими на садові граблі. Вмовляла мене погратися у дворі й потоваришувати з домашніми тваринами.

Урешті-решт я збагнув, що вони не такі небезпечні, як здавалися. Я пригадував історії про них, які нянька читала мені з книжки з картинками. Ці тварини жили своїм життям, любили та сварилися, й сперечалися власною мовою.

Кури юрмилися біля курника і, штовхаючись, тягнулися до зерна, яке я їм кидав. Деякі розгулювали парами, інші дзьобали слабших і самотньо хлюпалися в дощових калюжах або ошатно розпушували пір’я, сідаючи на яйця, й хутко засинали.

У дворі відбувалися дивні речі. Вилупившись з яєць, чорні та жовті курчата самі скидалися на яйця на тоненьких довгих ніжках. Якось до зграї приєднався самотній голуб. На нього тут, вочевидь, не чекали. Коли він приземлився між курчатами, піднявши крилами порохи, пташенята налякано кинулися навтьоки. А коли він узявся залицятися, подріботівши ближче й гортанно воркуючи, кури залишалися негостинними й дивилися на чужинця з презирством. Варто йому було підійти ближче, вони незмінно квохтали і тікали.

Одного дня, коли голуб звично намагався поспілкуватися з курками і курчатами, від хмари відірвався невеличкий чорний силует. Кури з галасом кинулися до клуні й курника. Чорний клубок каменем упав на зграю. Лише голуб не мав, де заховатися. Перш ніж він устиг хоча б розправити крила, сильна птаха з міцним загнутим дзьобом притиснула його до землі і вдарила. Кров бризнула на голубине пір’я. Марта вибігла з хатинки, розмахуючи ціпком, але шуліка плавно злетів, несучи в дзьобі мертве голубине тільце.

У маленькому, спеціально загородженому камінням садочку Марта тримала змію. Та звивисто повзала серед листя, змахуючи роздвоєним язиком, наче прапором на військовому параді. Здавалося, навколишній світ анітрохи не займав змію; я ніколи не розумів, чи помічає вона мене.

Якось змія заховалася глибоко серед моху на своїй приватній території і довго залишалася там без їжі та води, займаючись якимись дивними таємничими справами, про які навіть Марта воліла не говорити. Коли вона нарешті з’явилася знову, її голова блищала, мов змащена олією сливка. Далі на нас чекала неймовірна вистава. Змія застигла, і лише повільне тремтіння охоплювало її скручене кільцями тіло. Потім вона без поспіху вилізла зі своєї шкіри, одразу якось схуднувши та помолодшавши на виду. Вона більше не розмахувала язиком і, схоже, чекала, поки нова шкіра затвердіє. Стара напівпрозора оболонка лежала поруч, і нею вже маршували зухвалі мухи. Марта шанобливо підняла шкіру і заховала її в таємне місце. Вона володіла чудодійними лікувальними властивостями, але бабусенція сказала, що я замалий, щоб це зрозуміти.

Ми з Мартою зачудовано спостерігали за цими метаморфозами. Вона розповіла мені, що душі людей так само покидають тіла і летять до Господніх ніг. Після цієї довгої подорожі Бог бере їх Своїми теплими руками, оживляє Своїм диханням, а потім або перетворює на святих янголів, або кидає в пекло, де їх вічно мучитимуть вогнем.

До хатинки часто навідувалася маленька руда білочка. Пообідавши, вона витанцьовувала на подвір’ї, розмахувала хвостом, тихенько пищала, крутилася, стрибала і лякала курчат та голубів.

Білочка щодня приходила в гості, сиділа в мене на плечі, цілувала вуха, шию та щоки і легенько посмикувала за волосся. Награвшись, вона тікала, повертаючись до лісу полями.

Якось я почув голоси й побіг до сусіднього пагорба. Заховавшись у кущах, я нажахано побачив, що якісь сільські хлопці женуться за моєю білочкою полем. Несамовито тікаючи, вона намагалася дістатися до схованки в лісі. Хлопчаки кидали перед нею каміння, щоб відрізати шлях до дерев. Крихітне створіння втрачало сили, стрибки робилися коротшими й повільнішими. Урешті-решт діти схопили тваринку, але вона хоробро продовжувала борсатися й кусатися. Тоді діти, схилившись над своєю здобиччю, вилили на неї щось із бляшанки. Відчуваючи, що зараз станеться щось жахливе, я розпачливо намагався вигадати, як врятувати свого маленького друга. Але було вже запізно.

Один із хлопчиків дістав із бляшанки, що висіла в нього за плечем, вуглинку і доторкнувся нею до білочки. Потім він кинув тваринку на землю, де вона відразу ж зайнялася полум’ям. Із вереском, від якого в мене перехопило подих, вона підстрибнула вгору, наче намагаючись врятуватися від вогню. Полум’я поглинуло її – тільки пухнастий хвіст звивався ще якусь мить. Маленьке тільце, від якого піднімався дим, покотилося землею і незабаром застигло. Хлопчики продовжували дивитися, регочучи і тицяючи його палкою.

Після смерті мого друга я більше не мав на кого чекати вранці. Я розповів Марті, що сталося, але, схоже, вона не зрозуміла. Пробурмотіла щось собі під ніс, помолилася і таємними чарами замовила господарство від смерті, що, як вона переконувала, причаїлася зовсім близько і намагалась увійти.

Марта захворіла. Вона жалілася на гострий біль під ребрами, там, де б’ється навіки ув’язнене в клітці серце. Розповідала мені, що Бог чи диявол наслали на неї хворобу, щоб зруйнувати чергове життя і покласти край її тимчасовому перебуванню на землі. Я не розумів, чому Марта не може скинути шкіру, як змія, і почати життя спочатку.

Коли я порадив їй це, вона розгнівалася й вилаяла мене богохульним циганським виродком і диявольським поріддям. Сказала, що хвороба напосідається на людину, коли та найменше цього чекає. Вона може їхати з тобою на возі, застрибнути на плече, коли ти нахилишся зірвати ягоду в лісі, чи вилізти з води, коли ти плистимеш річкою у човні. Хвороба заповзає в тіло непоміченою, лукаво з’являється з повітря, води, дотику іншої людини чи тварини або навіть – тут вона підозріло глипнула на мене – з пари чорних очей, посаджених близько до гачкуватого носа. Такі очі (їх ще називали циганськими або відьминими) могли наслати каліцтво, моровицю або смерть. Саме тому вона заборонила мені дивитися у вічі їй та домашнім тваринам. Марта наказала мені негайно тричі сплюнути й перехреститися, якщо я випадково ззирнуся з тваринами чи з нею.

Бабусенція часто гнівалася, коли замішане для хліба тісто скисало. Казала, що це я його зурочив, і карала мене, залишаючи на два дні без хліба. Намагаючись догодити Марті й не дивитися її у вічі, я тинявся хатинкою з заплющеними очима та, наче засліплений несподіваним світлом метелик, натикався на меблі, перевертав відра, витоптував квіткові клумби надворі й наштовхувався на все навколо. Тим часом стара збирала гусячий пух і висипала його на жеврійні вуглинки. Дим же вона розганяла кімнатою, примовляючи заклинання, що мали відігнати нечисту силу.

Кінець кінцем вона повідомляла, що зняла вроки, і мала рацію – другого разу хліб завжди вдавався.

Марта не піддавалася хворобі та болю. Вона без упину хитро змагалася з ними. Коли біль робився особливо нестерпним, брала шматок сирого м’яса, рубала його на маленькі шматочки і клала у глиняний глечик. Потім заливала м’ясо водою, набраною з криниці перед світанком, і закопувала глечик у кутку хатини. Це полегшувало біль на кілька днів, запевняла вона, поки м’ясо не розкладалося. А згодом, коли біль повертався, починала всю ретельну процедуру спочатку.

При мені Марта ніколи нічого не пила і ніколи не усміхалася. Вона вірила, що це дасть мені змогу перерахувати її зуби, а кожен порахований мною зуб забере в неї один рік життя. Направду кажучи, зубів у неї було не так уже й багато, але я розумів, що в її віці кожен рік був дорогоцінний.

Я теж намагався їсти та пити, не показуючи зубів, і, дивлячись на свій відбиток у синювато-чорному дзеркалі криниці, вчився усміхатися зі стуленим ротом.

Мені завжди заборонялося підіймати з підлоги загублене нею волосся. Було чудово відомо, що, якщо лихе око глипне хоча б на одну загублену волосину, слід чекати неабияких проблем із горлом.

Увечері Марта зазвичай сиділа біля грубки і куняючи бурмотіла молитви. Я влаштовувався поруч і думав про батьків. Згадував свої іграшки, що тепер, мабуть, належали іншим дітям. Свого великого ведмедя зі скляними очима, літачок, у якого крутилися пропелери, а крізь вікна можна було роздивитися обличчя пасажирів, маленький рухливий танк і пожежну машину з висувною драбиною.

Раптом Мартина хатина робилася теплішою, а спогади чіткішими, майже справжніми. Я бачив маму за фортепіано. Чув слова її пісень. Пригадував, як боявся операції з видалення апендициту, коли мені було чотири, блискучі підлоги шпиталю, кисневу маску, яку лікарі надягнули мені на обличчя, – вона завадила мені дорахувати хоча б до десяти.

Однак спогади швидко оберталися на ілюзії, як в одній із неймовірних казок моєї старої няньки. Я розмірковував, чи батьки колись знайдуть мене. Чи знали вони, що ніколи не варто пити чи усміхатися при лихооких людях, які можуть перерахувати їхні зуби? Я пригадував широку спокійну батькову усмішку і починав непокоїтися: тато демонстрував так багато зубів, що, якщо їх перерахує лихе око, він, безумовно, негайно помре.

Одного ранку я прокинувся в холодній хаті. Вогонь у грубці згас, а Марта досі сиділа посеред кімнати, підібравши численні спідниці й зануривши ноги в повне відро води.

Я спробував озватися до неї, але вона не відповідала. Я торкнувся її холодної закоцюблої руки, але вузлуваті пальці не рухалися. Руки звисали з билець стільця, як мокра білизна з мотузки в безвітряний день. Коли я підняв її голову, на мене витріщилися водянисті очі. Раніше я бачив такі очі лише одного разу – коли річка викинула на берег тіло мертвої риби.

Я вирішив, що Марта чекає, коли зміниться шкіра, і її, як змію, зараз не можна турбувати. Не знаючи, що робити, я вирішив не втрачати терпіння.

Була пізня осінь. Вітер ламав крихкі гілочки. Він відривав останнє поморщене листя і кидав його в небо. Кури, настовбурчивши пір’я, влаштувалися на сідалі, час від часу з огидою сонно й пригнічено розплющуючи очі. Було холодно, а я не вмів запалити вогонь. Попри всі мої спроби порозмовляти з Мартою, витягнути з неї відповідь не вдавалося. Вона нерухомо сиділа там, втупившись поглядом у щось, чого я не бачив.

Не знаючи, чим зайнятися, я знову ліг спати, упевнений, що, коли прокинуся, Марта знову сновигатиме кухнею, мугикаючи під ніс свої скорботні псалми. Проте коли я прокинувся ввечері, вона продовжувала відмочувати ноги. Я зголоднів і боявся темряви.

Я вирішив запалити гасову лампу. Взявся шукати ретельно заховані Мартою сірники. Обережно зняв лампу з полиці, але вона вислизнула з рук і трохи гасу пролилося на підлогу.

Сірники не хотіли запалюватися. Нарешті один зайнявся, але зламався і впав на підлогу, в гасову калюжку. Спершу вогонь сором’язливо зупинився там, випустивши хмарку синього диму. А потім нахабно стрибнув на середину кімнати.

Темрява відступила, і я добре бачив Марту. Вона не подавала знаку, що помічає те, що відбувалося. Здавалося, вона не зважає на полум’я, яке тепер дісталося до стіни й почало облизувати ніжки плетеного крісла.

Холод відступив. Вогонь майже дістався до відра, в якому Марта відмочувала свої ноги. Вона мусила відчути тепло, але навіть не поворухнулася. Я захоплювався її стійкістю. Просидівши так цілу ніч і цілий день, вона досі не ворушилася.

У кімнаті зробилося страшенно гаряче. Язики полум’я дряпалися вгору стінами, наче чіпкі ліани. Вони розвівалися й потріскували, як сухе лушпиння під ногами, особливо біля вікна, куди вдалося просочитися слабенькому протягові. Я стояв на порозі, приготувавшись дременути, але чекав, поки поворухнеться Марта. Утім вона заціпеніла, наче не помічаючи нічого навкруги. Вогонь, як лагідний пес, почав облизувати її висячі руки. Полум’я залишало на шкірі багряні позначки і лізло вище, до сплутаного волосся.

Вогники спалахнули, мов на ялинці, а потім вибухнули справжньою пожежею, обернувшись кашкетом на Мартиній голові. Марта перетворилася на смолоскип. Вогонь ніжно оточив її з усіх боків, а вода у відрі сичала, коли клапті пошарпаного кожуха з кролячого хутра падали всередину. Крізь вогонь я бачив її поморщену обвислу шкіру й білі цяточки на кістлявих руках.

Я востаннє гукнув її і вибіг надвір. Кури шалено квохтали й били крильми у прибудованому до хати курнику. Зазвичай спокійна корова мукала і билася головою в двері корівника. Я вирішив не чекати Мартиного дозволу й взявся власноруч звільняти курей. Вони істерично кинулися навтьоки й намагалися злетіти в повітря, розпачливо змахуючи крильми. Корові вдалося зламати двері. Вона відійшла від вогню на безпечну відстань і, обравши зручну для спостережень місцину, меланхолійно ремиґала свою жуйку.

Тоді нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крізь вікна й щілини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховісно димів. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало її байдужою? Може, чари й заклинання вберігали стару від вогню, коли все навколо оберталося попелом?

Вона досі не вийшла. Жар робився нестерпним. Мені довелося відійти до дальнього краю подвір’я. Вогонь уже перекинувся на курник і корівник. Чимало наляканих пожежею щурів шалено тікали з подвір’я. Із темної крайки поля на вогонь дивилися жовті котячі очі, в яких відбивалися язики полум’я.

Марта так і не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стіна, засипавши обвуглені нутрощі хати, я почав сумніватися, що колись побачу стареньку знову.

Мені здалося, наче разом із хмарами диму до неба полетів дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тікати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’ї, скинула свою стару жорстку шкіру і полетіла геть від землі на вогняній мітлі, наче відьма в історії, яку оповідала мені мама?

Я продовжував витріщатися на виставу іскор і полум’я, аж раптом чоловічі голоси та собачий гавкіт висмикнули мене з фантазій. Наближалися фермери. Марта завжди застерігала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як сліпе кошеня, або зарубають сокирою.

Щойно у відблисках світла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я біг, наче божевільний, наштовхуючись на непомітні пні та колючі кущі. Урешті-решт я покотився до балки. Я чув віддалені голоси людей і гуркіт стін, що падали, а потім заснув.

Прокинувся я на світанку, мало не замерзнувши до смерті. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завіса туману. Я виліз на вершечок пагорба. Цівки диму й поодинокі язики вогню підіймалися над купою випаленого дерева й попелу на місці, де раніше стояла Мартина хатина.

Навколо було тихо. Я вірив що зараз зустріну в балці своїх батьків. Я вірив, що навіть далеко від мене вони мусили дізнатися про те, що зі мною сталося. Хіба ж я не був їхньою дитиною? Хіба батьки потрібні не для того, щоб бути поруч зі своєю дитиною в часи небезпек?

Я погукав їх, раптом вони вже були близько. Але ніхто не відповів.

Я був стомлений, змерзлий і голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моїх батьків досі не було.

Я затремтів, і мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив піти до села.

Кульгаючи вкритими синцями ногами, я обережно прокладав собі шлях у пожовклій осінній траві до віддаленого села.