Читать книгу Розфарбований птах - Ежи Косинский - Страница 4

2

Оглавление

Моїх батьків ніде не було. Я побіг через поле до селянських хатинок. На роздоріжжі стояло погниле розп’яття, колись пофарбоване в синє. Нагорі висіла ікона, з якої пара майже непомітних, але, вочевидь, заплаканих очей вдивлялася в порожні поля і червоне сяйво світанкового сонця. На поперечині хреста сиділа сіра пташка. Побачивши мене, вона розправила крильця і зникла.

Вітер ніс над полями горілий запах Мартиної хати. Тоненька цівка диму тягнулася від застиглих руїн до холодного неба.

Змерзлий і наляканий, я увійшов до села. Наполовину вгрузлі в землю халупи з приземкуватими солом’яними дахами й забитими дошками вікнами стояли з обидвох боків брудної ґрунтової дороги.

Прив’язані до парканів собаки помітили мене й зайшлися гавкотом, напинаючи свої ланцюги. Боячись поворухнутись, я завмер посеред дороги і чекав, що ось-ось хтось із них вирветься на волю.

Раптом на думку мені спало дещо жахливе: моїх батьків тут немає і ніколи не буде. Я опустився на землю і знову заплакав, гукаючи тата, маму і навіть няньку.

Навколо мене почав збиратися натовп чоловіків та жінок, усі вони розмовляли на невідомому мені діалекті. Я боявся їхнього підозрілого вигляду та рухів. Кілька людей тримали псів, які гарчали та рвалися до мене.

Хтось тицьнув мене ззаду граблями. Я відскочив убік. Хтось інший уколов мене гострими вилами. Я знову відскочив, голосно скрикнувши.

Натовп пожвавішав. У мене влучив камінь. Я лежав долілиць, не бажаючи знати, що трапиться далі. Мою голову бомбували сухими коров’ячими кізяками, зацвілою картоплею, яблучними осередками, пригоршнями бруду і дрібними камінцями. Я закрив обличчя руками і закричав у дорожню пилюку.

Хтось сіпнув мене, щоб підняти на ноги. Високий рудий селянин схопив мене за волосся і тягнув до себе, викручуючи другою рукою вухо. Я відчайдушно опирався. Натовп верескливо зареготав. Чоловік штовхнув мене і дав копняка черевиком із дерев’яною підошвою. Люди заревли, чоловіки схопилися за животи, здригаючись від сміху, а пси підтягнулися ближче до мене.

Крізь юрбу проштовхався селянин із джутовим мішком. Він схопив мене за шию і натягнув мішок мені на голову. Потім збив мене з ніг і спробував затоптати тіло в чорну смердючу землю.

Я відбивався руками й ногами, кусався і дряпався. Але від удару по потилиці швидко знепритомнів.

Повернувся до тями від болю. Хтось, запхавши мене до мішка, ніс його на плечі, і я відчував крізь грубу тканину спітніле тепло. У мене над головою мішок перев’язали мотузкою. Коли я спробував вивільнитися, чоловік опустив свою ношу на землю та кілька разів кóпнув мене, захекавшись і ледве тримаючись на ногах. Боячись поворухнутись, я зіщулився, немов отетерівши.

Ми дісталися до ферми. Я відчув запах гною і почув, як мекають кози й мукають корови. Мішок кинули на підлогу, і хтось шмагонув мене батогом. Я, мов обшпарений, вискочив із мішка, порвавши зав’язану горловину. Переді мною стояв селянин з батогом у руках. Він хльоснув мене по ногах. Я почав стрибати туди-сюди, як білочка, а він продовжував мене шмагати. До кімнати увійшли інші люди – жінка у вкритому плямами задертому фартуху, маленькі діти, що, мов таргани, повиповзали з-під перини та з-поза грубки, і двійко наймитів.

Вони оточили мене. Хтось спробував торкнутися мого волосся. Коли я повернувся до нього, він швидко відсмикнув руку. Вони обговорювали мене. Я розумів не все, але багато разів почув слово «циган». Я намагався сказати їм щось, але моя мова і вихованість лише змусили їх хихотіти.

Чоловік, який мене приніс, знову взявся хльостати мене по литках. Я підстрибував щоразу вище, а діти й дорослі завивали від сміху.

Потім мені дали окраєць хліба й замкнули в шопці з дровами. Тіло боліло від ударів батога, і я не міг заснути. У шопці було темно, і я чув, як десь неподалік бігають щурі. Коли вони торкалися моїх ніг, я скрикував, лякаючи курей, що спали за стіною.

Протягом кількох днів селяни зі своїми родинами приходили повитріщатися на мене. Господар шмагав мої посмуговані ноги, щоб я стрибав, наче жаба. Я був майже голий – з одягу мені дали лише мішок з двома дірками для ніг. Коли я стрибав угору та вниз, мішок часто падав. Чоловіки вибухали реготом, жінки пирскали, а я намагався прикрити свій маленький пензлик. Кільком із них я дивився просто у вічі, й вони відразу ж відводили погляд або, тричі сплюнувши, опускали очі.

Одного дня до хатини прийшла літня жінка, Ольга, яку називали Мудрою. Господар поводився з нею надзвичайно шанобливо. Вона оглянула мене, перевірила очі та зуби, помацала кістки і наказала попісяти в невеличкий горщик. Потім подивилася на сечу.

Після цього вона довго й замислено розглядала витягнутий рубець, що залишився мені на згадку після видалення апендициту, і масажувала мій живіт руками. Закінчивши огляд, жінка довгенько й завзято торгувалася із селянином, аж поки не накинула мені на шию мотузку й не потягнула мене геть. Так мене купили.

Я оселився в її хатині. Це була двокімнатна землянка, вщент заповнена купками сухої трави, листя та гілочок, невеличких камінців дивної форми, жаб, кротів і горщиків зі звивистими ящірками та хробаками. Посередині хати над відкритим вогнем висіли казанки.

Ольга показала мені все. Надалі я мав піклуватися про вогонь, приносити з лісу хмиз і прибирати стайні з худобою. У хатині було безліч усіляких порошків, які Ольга готувала у великій ступі, подрібнюючи та змішуючи різні складники. Я повинен був допомагати їй у цьому.

Рано-вранці вона брала мене із собою до села. Побачивши нас, жінки й чоловіки хрестилися, однак ввічливо віталися. Хворі чекали всередині.

Коли ми чули, як стогне жінка, тримаючись за живіт, Ольга наказувала мені масажувати її тепле вологе черево і дивитися на нього, не відводячи очей, а вона тим часом бурмотіла якісь слова і малювала в повітрі над нашими головами різноманітні знаки. Якось ми навідалися до дитини з гнилою ногою, вкритою поморщеною коричневою шкірою, з-під якої сочився жовтий гній із кров’ю. Від ноги тхнуло так, що навіть Ользі довелося що-кілька хвилин відчиняти двері та впускати свіже повітря.

Цілий день я витріщався на гангренозну ніжку, поки малюк по черзі рюмсав, а потім засинав. Його налякана родина сиділа надворі, голосно молячись. Коли увага дитини послабла, Ольга приклала до її ноги розжарений до червоного металевий прут, який тримала напоготові у вогні, і ретельно випалила всю рану. Малий заборсався навсібіч, шалено залементував, а потім ослаб і знепритомнів. Сморід горілого м’яса наповнив кімнату. Рана шкварчала так, наче тисячі шматочків сала кинули на пательню. Випаливши її, Ольга вкрила плоть грудочками розмоченого хліба, в який замішала землю й щойно зібране павутиння.

Ольга мала ліки майже від усіх хвороб, і моє захоплення нею весь час росло. Люди приходили з найрізноманітнішими скаргами, і вона завжди допомагала. Коли в когось боліли вуха, Ольга промивала їх кминовою олією, вкладала в кожне вухо шматочок скрученої трубочкою і вимоченої у воску тканини, а потім підпалювала її. Прив’язаний до стола пацієнт верещав від болю, коли вогонь випалював залишки тканини всередині вух. Потім жінка ретельно видувала з вух залишки, «тирсу», як вона їх називала, і змащувала опіки бальзамом із цибулевого соку, козячої або кролячої жовчі та крапельки нерозведеної горілки.

Ще вона вміла вирізати чиряки, пухлини й жировики та видаляти зіпсовані зуби. Вирізані чиряки Ольга маринувала в оцті, поки вони самі не перетворювалися на ліки. Вона ретельно збирала гній, що сочився з ран, у спеціальні горнятка і залишала його на кілька днів, щоб перебродив. Видалені зуби я власноруч розтирав на порошок у великій ступі й сушив на грубці, розклавши на шматках кори.

Часом серед ночі прибігав наляканий селянин, і Ольга, зав’язавши хустку та здригаючись від нічної прохолоди й недосипання, йшла приймати пологи. Якщо її кликали на кілька днів до сусіднього села, я наглядав за хатиною, годував тварин і підтримував вогонь.

Попри те, що Ольга розмовляла на дивному діалекті, ми досить непогано порозумілися. Узимку, коли завивала завірюха і село застигало в обіймах непрохідних снігів, ми сиділи вкупочці в теплій хаті, і жінка розповідала мені про дітей Господніх і сатанинських духів.

Вона називала мене Чорним. Від неї я вперше дізнався, що одержимий злими духами, що пролізли всередину, як кріт у глибоку нору, так, що я навіть не здогадувався про їхню присутність. Таких темних, як я, одержимих бісами людей можна було впізнати завдяки зачарованому поглядові чорних очей, якими вони, не кліпаючи, дивилися в ясні чисті очі інших. Отже, стверджувала Ольга, я можу витріщитися на інших людей і мимохіть їх зурочити.

Зачаровані очі можуть не лише зурочити, а й зняти вроки, пояснила мені жінка. Я повинен бути обачний, коли дивлюся на людей, тварин чи навіть на зерно, і думати лише про хворобу, яку допомагаю з них виганяти. Варто зачарованим очам подивитися на здорову дитину – та негайно почне чахнути; на теля – воно впаде мертвим від невідомої хвороби; на траву – і сіно згниє, щойно його зберуть.

Злий дух, що оселився в мене всередині, своєю природою притягує іншу нечисть. Навколо мене шугали примари. Вони мовчазні й потайливі, тож побачити їх удається нечасто. Проте примари наполегливі: вони переслідують людей у полях і лісах, зазирають до їхніх хатин, можуть обернутися на лихого кота чи скаженого пса і стогнуть, якщо розгніваються. Опівночі вони перетворюються на гарячу смолу.

Також злий дух притягує до себе привидів. Привиди – це давно померлі люди, приречені на довічне прокляття, що повертаються до життя лише тоді, коли місяць уповні; вони володіють надлюдськими силами, а їхні похмурі погляди завжди націлені на схід.

Напевно, найнебезпечнішими в цьому невловному світі тих, кого притягує до одержимих, були упирі, адже вони можуть прибрати людську подобу. Упирями ставали нехрещені потопельники й ті, кого покинула матір. До семи років вони ростуть у воді або в лісах, а потім знову прибирають людського вигляду і, видаючи себе за волоцюг, щоразу жадібно намагаються потрапити до католицького або уніатського храму. Якщо їм вдається оселитись у храмі, вони невтомно кружляють навколо вівтарів, зловмисно паплюжать ікони, кусають, розбивають або ламають святині, а якщо випадає нагода, смокчуть кров у заснулих.

Ольга підозрювала, що я упир, і повсякчас нагадувала мені про це. Щоб приборкати бажання мого злого духа і запобігти його перетворенню у привида чи примару, кожного ранку вона готувала для мене гіркий еліксир, яким я мав запити зубчик підгорілого часника. Інші люди теж мене боялися. Щоразу, коли я намагався пройтися селом один, місцеві відверталися і хрестилися, а вагітні навіть перелякано кидалися навтьоки. Найхоробріші селяни спускали на мене псів, тож якби я не навчився швидко драпати і триматися неподалік від Ольжиної землянки, такі екскурсії не раз могли закінчитися летально.

Зазвичай я залишався вдома і заважав котові-альбіносу вбити курку, що сиділа у клітці, була чорна та дуже рідкісна і її неабияк цінувала господиня. А ще я дивився в порожні очі жаб, які стрибали у високому глечику, підтримував вогонь у грубці, помішував киплячі варива, чистив підгнилу картоплю, ретельно збираючи в чашку зеленцювату плісняву, яку цілителька прикладала до ран і синців.

Ольгу в селі дуже поважали, тож у її товаристві я нікого не боявся. Її часто запрошували прийти й покропити очі худобі, щоб захистити ту від будь-яких злісних уроків дорогою на ринок. Вона вчила селян, як саме треба тричі сплюнути, коли купуєш свиню, і що телицю слід годувати спеціально приготованим хлібом із додаванням освячених трав, перш ніж парувати її з биком. Ніхто в селі не купував коня чи корову, поки Ольга не переконувалася, що худоба залишиться здоровою. Вона поливала тварину водою і, подивившись, як та струшується, ухвалювала вирок, від якого неабияк залежала ціна, а дуже часто взагалі купівля.

Прийшла весна. На річці скресла крига і низькі промені сонця протинали верткі звивини й вихори стрімкої води. Над потоком, змагаючись із раптовими поривами холодного вологого вітру, ширяли сині бабки. Шквали й вихори вітру підхоплювали крапельки імли, що підіймалися над нагрітою сонцем поверхнею озера, а потім чесали їх, як пасма вовни, і підкидали в бурхливе повітря.

Однак, прийшовши нарешті, довгоочікуване тепло принесло з собою моровицю. Хворі люди звивалися від болю, як розрізані дощові черв’яки, трусилися від смертельного холоду й помирали, не прийшовши до тями. Ми з Ольгою поспішали від хати до хати, витріщалися на пацієнтів, сподіваючись витягнути з них хворобу, але нічого не вдавалося. Моровиця виявилася занадто сильною.

За щільно зачиненими вікнами в напівмороці своїх халуп стогнали й скрикували перед смертю страждальці. Жінки притискали до грудей маленькі, туго сповиті тільця своїх дітей, в яких ледь жевріло життя. Чоловіки розпачливо накривали дружин, що палали в гарячці, перинами й овечими шкурами. Заплакані діти дивилися на вкриті синіми плямами обличчя своїх мертвих батьків.

Моровиця не здавалася.

Селяни виходили на пороги своїх хатин, підводили очі від дорожньої пилюки й шукали Господа. Лише Він міг полегшити їхні гіркі муки. Лише Він міг подарувати благодатний спокійний сон змученим людським тілам. Лише Він міг змінити жахливі таємниці хвороби вічним здоров’ям. Лише Він міг приглушити біль матері, що оплакує втрачене дитя. Лише Він…

Але Бог, недоступний у своїй мудрості, чогось чекав. Навколо халуп, на дорогах, у садках і на подвір’ях палали вогнища, обкурюючи все димом. Із сусідніх лісів лунали дзвінкі удари сокир і гуркіт повалених дерев – чоловіки рубали ліс, щоб підтримувати багаття. Я чув у ясному нерухомому повітрі хрусткі пронизливі удари, з якими сокири вгризались у стовбури дерев. Діставшись до пасовиськ і села, звуки дивно стихали й слабшали. Як туман приховує й послаблює полум’я свічки, так і мовчазне, зажурене, важке від хвороби повітря поглинало й заплутувало звуки отруйною сіткою.

Одного вечора в мене запалало обличчя, а тіло взяли дрижаки. Ольга на мить зазирнула мені у вічі й поклала на чоло прохолодну руку. Потім поспіхом, і не прохопившись жодним словом, жінка потягла мене до віддаленого поля. Там вона викопала глибоку яму, роздягнула мене й наказала стрибнути всередину.

Поки я стояв на дні, тремтячи від гарячки і холоду, Ольга засипала яму землею мені до шиї. Потім затоптала ґрунт і розрівняла його лопатою. Переконавшись, що навколо немає мурашників, жінка розклала три димних торф’яних вогнища.

Моє тіло, закопане в холодну землю, за кілька секунд цілковито вистигло, наче корінь зів’ялого будяка. Я втратив усі відчуття. Наче покинутий качан капусти, я злився з просторим полем.

Ольга мене не забула. Протягом дня вона кілька разів приносила прохолодні напої, які вливала мені до рота і які, здавалось, одразу ж виливалися з мого тіла в землю. Дим від багать, до яких вона підкидала свіжий мох, затуманював мені очі і дер у горлі. Коли вітер час від часу відносив убік бовдури диму, навколишній світ здавався грубо витканим килимом. Низенькі рослини навколо видавалися високими, як дерева. Наближаючись, Ольга кидала на навколишній краєвид тінь позаземного велетня.

Нагодувавши мене востаннє в сутінках, вона підкинула до багаття свіжого торфу й пішла додому спати. Я залишився геть один у полі, вкорінений в землі, яка, здавалося, затягала мене щоразу глибше до свого нутра.

Вогнища повільно горіли, а іскри стрибали світляками в непроглядній темряві. Я почувався рослинкою, що тягнеться до сонця й не може розправити присипані землею гілочки. І знову голова, здавалося, зажила власним життям і, обертаючись щоразу прудкіше, набирала запаморочливої швидкості, аж поки врешті-решт не наштовхнулася на сонячний диск, який люб’язно зігрівав її протягом дня.

Час від часу, відчуваючи, як вітерець торкається мого чола, я ціпенів від жаху. Я уявляв зграї мурах і тарганів, що, перегукуючись, поспішали до моєї голови, щоб десь під самісінькою маківкою влаштувати собі нові оселі. Там вони розмножуватимуться і з’їдять по черзі всі мої думки, аж поки я не залишуся порожнім, як гарбуз, із якого вишкребли весь м’якуш.

Прокинувся я від галасу і, розплющивши очі, не відразу зрозумів, де опинився. Я розчинився в землі, але у важкій голові ворушилися думки. Світ навколо сірішав. Вогнища згасли. Вустами я відчув, як випадає роса. Її крапельки застигли на моєму обличчі й волоссі.

Звуки повернулися. Над моєю головою кружляла зграя круків. Прошурхотівши широкими крилами, один приземлився неподалік. Поки інші всідалися, він повільно наблизився до моєї голови.

Я нажахано дивився на блискуче чорне пір’я їхніх хвостів і пронизливі очі. Птахи урочисто ходили навколо, підходячи ближче, ближче, посмикуючи в мій бік головами, не певні, помер я вже чи ще живий.

Я не чекав, що станеться далі. Закричав. Налякані круки позадкували. Деякі піднялися на кілька метрів угору, але знову приземлилися неподалік. Потім вони підозріливо подивилися на мене і почали підбиратися кружним шляхом.

Я знову закричав. Але цього разу вони не злякалися і, знахабнівши, підійшли ще ближче. У мене гупало серце. Я не знав, що робити. Покричав ще, але жодна птаха, схоже, не злякалася. Тепер вони були за якісь півметра від мене. Їхні постаті здавалися мені щоразу більшими, а дзьоби – злішими. Вигнуті, широко розчепірені пазурі скидалися на велетенські граблі.

Один крук зупинився прямісінько переді мною, за кілька сантиметрів від мого носа. Я заверещав просто на нього, але птах лише злегка здригнувся й роззявив дзьоба. Перш ніж я встиг знову закричати, він дзьобнув мене в голову – кілька волосинок приклеїлося йому до дзюба. Птах атакував ще раз, вирвавши ще жмут волосся.

Я крутив головою навсібіч, вивільняючи шию з землі. Утім, мої рухи лише розпалили пташину цікавість. Зграя оточила мене і взялася дзьобати куди тільки вдавалося. Я голосно кричав, але мій голос був занадто слабенький, щоб відірватися від землі й долетіти до хатини, де лежала Ольга, тож лише загрузав у ґрунті.

Птахи безперешкодно розважалися. Що лютіше я смикав головою в різні боки, то збудженіші й нахабніші вони робилися. Вирішивши, вочевидь, уникати обличчя, вони дзьобали мене в потилицю.

Сили полишали мене. Поворушити головою було так само складно, як пересунути набитий кругляками мішок. Я втрачав глузд і бачив усе в якомусь міазматичному тумані.

Я втратив надію. Тепер я сам був птахом. Я намагався звільнити свої холодні крильця від землі. Напруживши кінцівки, я приєднався до пташиної зграї. Поклавшись на різкий порив свіжого вітру, що повертав до життя, я злетів навпростець до сонцевого проміння, що натягнулося над небокраєм, наче випнута тятива, і крилаті друзі підтримали моє радісне каркання.

Ольга знайшла мене посеред скуйовдженої зграї круків. Я мало не замерз до смерті, а голову глибоко подзьобали птахи. Жінка швиденько викопала мене.

За кілька днів я одужав. Ольга сказала, що холодна земля витягнула з мене хворобу. Сказала, що моровицю відніс геть натовп привидів, які, перекинувшись воронами, спробували мою кров, аби переконатися, що я – один із них. Саме тому вони не видзьобали мені очей.

Минуло кілька тижнів. Моровиця згасла, і на численних свіжих могилах виросла нова трава, трава, якої не можна було торкатися, адже її, безумовно, отруїли жертви пошесті.

Одного сонячного ранку Ольгу покликали на берег річки. Селяни витягли з води велетенського сома з довгими вусами, що жорстко стирчали з його морди. Це була могутня на вигляд величезна риба, одна з найбільших, які доводилося бачити в цих місцях. Витягаючи її, один рибалка розрізав собі сіткою жилу. Поки Ольга накладала джгут, щоб зупинити струменисту кров, інші чоловіки потрошили рибу й усім на радість дістали непошкоджений плавальний міхур.

Несподівано, саме тієї миті, коли я розслабився і нічого не підозрював, якийсь товстун підняв мене в повітря і гукнув щось іншим чоловікам. Натовп заплескав, і мене швидко почали передавати з рук у руки. Перш ніж я зрозумів, що вони роблять, плавальний міхур кинули в воду, а мене жбурнули на нього. Міхур трохи занурився. Хтось підштовхнув його ногою. Мене понесло на середину ріки; я гарячково обхопив свою плавучу кулю руками й ногами, раз за разом пірнаючи в холодну коричнювату воду, лементуючи й благаючи про помилування.

Однак течія відносила мене далі. Люди бігали берегом і махали мені руками. Хтось кидав каміння, і воно хлюпало поруч зі мною. Одна каменюка мало не влучила в міхур. Бистрина винесла мене на середину. Обидва береги здавалися недосяжними. Натовп зник за горбочком.

Свіжий вітерець, якого я не помічав на березі, брижив воду. Я плавно ковзав за течією. Кілька разів міхур мало не потонув під невеличкими хвильками, але виринав і повільно й велично плив далі. Потім я несподівано потрапив у вир. Раз по раз міхур кружляв, віддаляючись і вертаючись на те саме місце.

Я спробував розкачати його і витягнути з виру рухами власного тіла. Я помирав від самої лише думки, що так може продовжуватися цілу ніч. Знав, що варто міхурові тріснути, і я зразу ж втоплюся. Плавати я не вмів.

Сонце повільно сідало. Щоразу, коли міхур повертався, світло засліплювало мене і яскраві відблиски танцювали на мерехтливій поверхні води. Холоднішало, і здіймався вітер. Його новий порив посунув міхур і виштовхнув його з виру.

Я опинився за кілометри від Ольжиного села. Течія несла мене до берега, прихованого густим затінком. Я вже міг розрізнити болота, високі хиткі купки очерету, заховані гнізда сонних качок. Пухир повільно рухався серед розкиданих пучків трави. Шелестіли довті чашечки лілій. Усюди ширяли водні мушки. Раптом очеретина простромила міхур. Я дістав ногами до грузького дна.

Навколо панував цілковитий спокій. Я чув віддалені голоси тварин чи людей десь у заростях вільшини на вологих болотах. Судома скрутила моє тіло навпіл, повиступали сироти. Уважно прислухався, але навколо було тихо.

Розфарбований птах

Подняться наверх