Читать книгу Полліанна дорослішає - Елінор Портер - Страница 3

Делла Ветербі видерлась крутими сходами на ґанок сестриного будинку на Комонвелт-авеню і енергійно тицьнула пальцем у ґудзик електричного дзвінка. Вся вона, від облямованого плюмажем капелюшка до черевичків на низьких підборах, випромінювала здоров’я, бадьорість і завзяття. Радість життя бриніла навіть у привітанні, з яким вона звернулась до служниці, коли та їй відчинила.

— Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?

— Та... так, мем, місіс Керю вдома, — невпевнено відповіла дівчина, — але вона сказала, її ні для кого немає...

— Он як? Але я не ніхто, — усміхнулась міс Ветербі, — тож мене вона прийме. — Не бійся, відповідальність я беру на себе, — додала вона у відповідь на переляканий вираз дівочого обличчя. — Де вона зараз? У вітальні?

— Та... так, мем, але... вона справді казала...

Дарма — міс Ветербі вже піднімалася широкими сходами, і покоївка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею двері.

Рішуче перетнувши коридор на другому поверсі, Делла Ветербі підійшла до напівпрочинених дверей і постукала.

— Мері, що там іще?! — відповів роздратований голос. — Хіба я не казала, що... Ох! Делло? — голос враз наповнився теплом приємного здивування. — Це ти, серденько? Яким вітром?

— Так, це я, Делла, — радісно всміхнулась молода жінка. — Я поверталася з одноденної відпустки на узбережжі з двома іншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторію забігла до тебе. Я ненадовго — тільки заради цього...

З такими словами вона поцілувала власницю мінливого голосу.

Місіс Керю насупилась, трохи відсторонившись від сестри. Вираз радісного піднесення, що був набіг їй на обличчя, поступився звичній масці пригнічення й роздратування.

— Звісна річ! Я могла б одразу здогадатись! — вигукнула вона — Ти ніколи тут не затримуєшся.

— «Тут»?

Делла Ветербі розсміялась, повівши рукою навколо. Тоді її вигляд несподівано змінився. Вона ніжно притулилася до сестри.

— Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаєш. Просто не мала б такої змоги, — м’яко додала на закінчення.

Місіс Керю роздратовано стенула плечима.

— З якого б це дива?

Делла Ветербі похитала головою:

— Ти знаєш, люба, знаєш. Я категорично не хочу сприймати похмурості, невизначеності, скигління й гіркоти.

— Мені гірко, бо я страждаю!

— А тобі не слід.

— Чом би й ні? Заради чого я маю мінятись?

Делла Ветербі відповіла нетерплячим жестом.

— Рут, послухай, тобі тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймні воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобі не бракує вільного часу і аж ніяк не бракує грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися до чогось ліпшого, ніж замкнутись у цьому будинку, наче у склепі, наказавши покоївці нікого до тебе не пускати.

— А якщо я нікого не хочу бачити?!

— Зроби так, щоб захотілось.

Місіс Керю тяжко зітхнула і відвернулась від співрозмовниці.

— Ох, Делло, як ти не можеш зрозуміти? Я не така, як ти. Я не можу... не можу забути.

Болісна гримаса викривила обличчя молодої жінки.

— Ти маєш на увазі Джемі, я думаю? Та я не забула його, люба. Хіба ж я могла б... Але хандра не допоможе нам знайти його.

— Наче я не намагалася відшукати його впродовж восьми років! — стримуючи сльози, обурилась місіс Керю. — І не самою тільки хандрою.

— Я знаю, люба, –примирливо мовила сестра, — і ми не припинимо пошуків, аж доки не знайдемо або самі пропадемо. Але занепадати духом немає сенсу.

— Але я нічого більше не хочу робити, — похмуро пробурчала Рут Керю.

На якусь мить запала тиша. Молодша сестра сіла, дивлячись на старшу схвильовано і осудливо.

— Рут, — нарешті вимовила вона з нотками розпачу, — ти мені пробач, але... ти що, назавжди у такому стані залишишся? Визнаю, ти овдовіла. Але твоє шлюбне життя тільки й тривало один рік; а чоловік був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, і той єдиний рік має видаватись тобі давнім сном. Не допусти, щоб той сон отруїв тобі все життя!

— Ні, ох, ні... — скрушно пробурмотіла місіс Керю.

— То що, довго це з тобою діятиметься?

— Що ж... якби знайшовся Джемі...

— Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крім Джемі, ніщо в світі тебе не тішить?

— Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, — гірко зітхнула місіс Керю.

— Рут! — вигукнула молодша сестра, на мить піддавшись роздратуванню, але тут-таки засміялась. — Ох, Рут, я б тобі призначила дозу Полліанни. Не знаю нікого, хто потребував би цього більше за тебе!

Місіс Керю дещо напружилась.

— Не знаю, що то за «полліанна», але в будь-якому разі я її не бажаю, — різко відказала вона, своєю чергою не втримавши роздратування. — Ти не у своєму санаторії, а я не твоя пацієнтка. Тож не призначай мені процедури і не вичитуй мені.

У Делли Ветербі в очах заграли іскорки, але губи залишились неусміхеними.

— Полліана, моя люба, це не ліки, — стримано пояснила вона, — хоча дехто стверджує, що вона дуже тонізує. Полліанна — це дівчинка.

— Дитина? Звідки мені було знати? — скривилася сестра. — У вас же є «белладонна», то я подумала: «полліанна» — щось у цьому роді. Зрештою, ти завжди мені рекомендуєш якісь нові ліки. А оскільки ти сказала «дозу»... Так, зазвичай, говорять про ліки.

— Полліанна — це свого роду ліки, — усміхнулася Делла. — Принаймні лікарі в санаторії кажуть: дієвішого засобу вони вигадати не здатні. Дівчинці років дванадцять чи тринадцять; торік вона пробула у санаторії ціле літо і частину зими. Щоправда, ми з нею спілкувалися заледве місяць чи два, бо вона виписалась невдовзі по тому, як я туди прибула. Але цього часу виявилось достатньо, щоб цілковито піддатись її чарам. Зрештою, весь санаторій досі обговорює Полліанну і не припиняє її гру.

— Гру?!

— Атож, — ствердно кивнула Делла, загадково усміхаючись. — Її гру «знай, радій». Я ніколи не забуду, як уперше познайомилася з правилами. Одна з призначених дівчинці процедур була надзвичайно неприємна, ба навіть болісна. Процедура виконувалася щовівторка зранку. І невдовзі по моєму прибутті мені випало це робити. Я боялася йти, бо вже знала з досвіду, що на мене чекає: діти капризують, плачуть, а трапляється й гірше. На мій превеликий подив, дівчинка зустріла мене усмішкою і сказала, що рада бачити мене. Ти не повіриш, але за весь час я не почула з її вуст чогось більшого за легкий стогін, хоча знала, як бідолашній боляче.

— Напевне, — повела далі Делла, — я у той чи інший спосіб висловила свій подив, бо дівчинка охоче пояснила, в чім річ: «Так, я спершу теж боялася процедури. Аж доки мені не спало на думку, що це достоту, як понеділок, день прання, у Ненсі. Саме по вівторках я почуваюся найщасливішою, бо до наступного вівторка тоді ще цілий тиждень».

— Нічого собі! — насупилася місіс Керю, не цілком зрозумівши. — Я не доберу, в чому полягає гра?

— Я теж не одразу второпала. Та вона мені згодом пояснила. Дівчинка росла без матері. Батько, бідний пастор, виховував її на пожертви прочан та «Жіночої допомоги»¹. Дитина страшенно хотіла ляльку і дуже сподівалася знайти її в черговому пакунку з пожертвами. Натомість, там виявилась лише пара дитячих милиць.Дівчинка розридалась, і тоді батько навчив її гри, яка полягає у тому, щоб знаходити радість в усьому, що трапляється. Він запропонував їй одразу й почати, радіючи з того, що вона не потребує милиць. Відтоді й пішло. Полліанна каже, вона захопилася грою і ніколи вже її не припиняла. Причому, що важче бувало знайти щасливий бік в обставинах, то цікавішою робилась гра, і найбільшою тоді видавалася радість.

— Дивина! — пробурмотіла місіс Керю, втім, не до кінця іще зрозумівши.

— Ти б іще не таке сказала, якби побачила наслідки гри в санаторії, — кивнула Делла. — А доктор Еймс каже, він чув, буцімто вона у такий спосіб перевиховала все містечко, з якого приїхала. Він добре знайомий з доктором Чилтоном, чоловіком, що одружився з тіткою Полліанни. До речі, я думаю, той шлюб теж здійснився з її легкої руки: вона примирила двох закоханих, владнавши їхню давню сварку.

— Років зо два тому чи більше, — розповідала Делла, — батько Полліанни помер, і її відрядили на схід країни, до тітки. У жовтні дівчинка потрапила під машину. Лікарі сказали, вона ніколи не зможе ходити. У квітні, доктор Чилтон відправив її у санаторій, і вона лікувалася у нас аж до минулого березня, майже рік. Додому поверталася практично здоровою. Бачила б ти цю дитину! Лише одна хмаринка затьмарювала її щастя: вона, бач, не могла здійснити пішки весь шлях додому. Наскільки мені відомо, ціле місто зустрічало свою улюбленицю з духовими оркестрами й привітальними транспарантами.

— Утім, — додала Делла на завершення, — про Полліанну немає сенсу розповідати. Її треба бачити! Тому я сказала, що тобі не зашкодила б доза Полліанни. Тобі це було б дуже на користь.

Місіс Керю гордовито задерла носа.

— Не хотіла б я бути подібною до тебе, — холодно зауважила вона. — Я не потребую жодного перевиховання і ні в кого не закохана, з ким мені треба було б миритись. І що мені видається нестерпним, — то це мала пуританська проповідниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долі. Я б зроду не стерпіла...

Її слова перервав сестрин дзвінкий сміх.

— Ох, Рут, Рут! Полліанна аж ніяк не проповідниця! Якби ти тільки раз побачила ту дитину! Втім, мені слід було передбачити. Я ж сама казала, що про Полліанну немає сенсу розповідати. І, звісно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона «пуританська проповідниця»...

Молоду жінку охопив черговий напад сміху. Але тієї таки миті вона посерйознішала і пильно подивилась на сестру.

— А по щирості, люба, невже нічого не можна вдіяти? Навіщо отак марнувати своє життя? Чому тобі не вийти, нарешті, з дому, не поспілкуватися з людьми?

— Навіщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася від людей. Я завжди нудилась у товаристві.

— А якби взятися до якоїсь роботи? Благочинність... Місіс Керю роздратовано махнула рукою.

— Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я віддала достатньо грошей на благочинність. Може, навіть, надміру. Я не вірю в зубожіння населення.

— Люба, якби ти присвятила себе якій-небудь справі, — обережно наполягала Делла, — якби зацікавилася чим-небудь, це допомогло б тобі, змінило твоє життя, і тоді...

— Делло, серденько, припиняй! — перервала її уперта старша сестра. — Я люблю тебе і рада, що ти завітала, однак я терпіти не можу повчань. Тобі пішла на користь роль рятівного янгола — ти подаєш людям склянку води, перебинтовуєш розбиті голови. Можливо, тобі це допомагає забути Джемі; а мені б не допомогло. Я б тільки ще більше згадувала про нього, думала б, чи є кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову... До того ж, спілкування з людьми такого штибу було б мені неприємним як таке.

— А ти вже пробувала?

— Ще чого! Звісно, ні!

В голосі місіс Керю пролунали нотки презирливого обурення.

— То звідки така впевненість, коли навіть спроби не було? — підводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. — Мені час іти, люба. Маю ще зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш потяг рушає о пів на першу.

— Пробач, якщо змусила тебе гніватись, — додала вона, цілуючи сестру на прощання.

— Делло, я не гніваюсь на тебе, — зітхнула місіс Керю. — Та якби ж ти могла зрозуміти мене!

За якусь мить Делла Ветербі, проминувши мовчазні похмурі коридори, вийшла на вулицю. Її вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ґанок сестриного будинку. Де й поділася бадьорість, жвавість, радість життя. Молода жінка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона різко підвела голову і глибоко зітхнула.

«Я в тому будинку не витримала б навіть одного тижня, — подумала вона здригнувшись. — Не думаю, що навіть Полліанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому. Єдине щастя вона б знайшла хіба що в тому, що не має потреби там мешкати».

Безпідставність такої зневіри у здібностях Полліанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторій, вона дізналась про щось таке, що змусило її вже наступного дня мчати за вісімдесят кілометрів назад, у Бостон.

Як і передбачала, вона знайшла місіс Керю у такому точнісінько стані, наче вона її взагалі не полишала.

— Рут, — радісно виголосила Делла, щойно відповівши на здивоване сестрине привітання, — я просто не могла не повернутись! І цього разу ти мусиш поступитись і зробити по-моєму. Слухай! Я думаю, та дівчинка, Полліанна, може замешкати у тебе, якщо тільки ти забажаєш.

— Я не бажаю, — холодно відрубала місіс Керю.

Та Делла Ветербі наче не чула. Вона збуджено гнула своє:

— Учора, коли я повернулася, то дізналась, що доктор Еймс отримав листа від доктора Чилтона... того, що одружився з Полліанниною тіткою. Він пише, що на зиму виїжджає у Німеччину на якісь лікарські курси. А дружину хоче взяти з собою, якщо зуміє переконати її, що Полліанні буде добре у приватній школі-інтернаті. Але місіс Чилтон не схильна залишати дівчинку саму. Тому він боїться, що дружина з ним не поїде. І отут наша нагода, Рут! Я хочу, щоб ти запросила Полліанну на цю зиму до себе, і вона ходитиме в тутешню школу.

— Делло, яка безглузда ідея! Навіщо мені клопоти з дитиною!

— Ти не матимеш з нею клопоту. Дівчинці має бути вже тринадцять чи близько того, і вона напрочуд здібна.

— Не люблю вундеркіндів, — неприязно заперечила місіс Керю і усміхнулася.

Саме це додало відваги молодшій сестрі, і вона взялась переконувати старшу з подвоєним запалом.

Можливо, відіграв роль фактор несподіванки або новизни. Чи то справді історія Полліанни торкнула серце Рут Керю. А може, вона просто втомилась відхиляти пристрасні умовляння сестри. Та хоч би що змінило положення шальок терезів, коли за годину Делла Ветербі залишала будинок Рут Керю, та обіцяла сестрі, що прийме у себе Полліанну.

— Але зважай, — застерегла місіс Керю сестру на прощання, — нехай тільки мала почне повчати мене і проповідувати милосердя, — вона тієї самої миті вилетить звідси, і можеш тоді робити з нею, що тобі заманеться. А я її терпіти не стану!

— Я візьму це до уваги, але я спокійна, — сказала Делла, киваючи на прощання.

Вже вийшовши з будинку, вона прошепотіла сама до себе: «Половину справи зроблено. На черзі інша половина —

переконати Полліанну, щоб вона сюди переїхала. Я напишу такого листа, що її ніхто не зможе від цього відмовити!»