Читать книгу Полліанна дорослішає - Елінор Портер - Страница 4

Того квітневого вечора у Белдінґсвілі місіс Чилтон дочекалась, доки Полліанна вкладеться в ліжко, і аж тоді почала з чоловіком розмову з приводу листа, отриманого з вранішньою поштою. Жінка мусила чекати на сімейну раду до пізньої години, з огляду на ненормований робочий день лікаря і далекий шлях доктора на роботу і додому.

О пів на десяту доктор увійшов до кімнати своєї дружини. Його втомлене обличчя осяяла радість при вигляді коханої, але тут-таки в очах промайнуло занепокоєння.

— Поллі, кохана, в чім річ? — стурбовано запитав чоловік.

Дружина сумно посміхнулась у відповідь.

— Річ у листі. Однак я не сподівалася, що ти одразу помітиш це з мого вигляду.

— То не треба було прибирати такого вигляду, — всміхнувся він у відповідь. — А що в листі?

Місіс Чилтон якусь мить вагалася, тоді взяла лист, що лежав поруч з нею.

— Я тобі його прочитаю, –запропонувала вона. — Лист від Делли Ветербі з санаторію доктора Еймса.

— Згода. Починай! –простягнувся чоловік на диванчику, поруч з жінчиним кріслом.

Жінка почала не одразу. Спершу вона підвелась і накрила чоловіка сірою шаллю з домотканої вовни. Минуло близько року від дня шлюбу місіс Чилтон. Їй самій виповнилося сорок два. І, здається, за короткий час їхнього шлюбного життя вона намагалась вилити на чоловіка весь невитрачений запас жіночої турботливості й ніжності, що накопичувався впродовж двадцяти років її самотини. Зі свого боку, доктор, який одружився у сорок п’ять і у якого за плечима теж були тільки самотність і брак любові, аж ніяк не заперечував проти «концентрованої» ніжності. Інша річ — він намагався приймати її вдячно, але без надмірного піднесення. Доктор відкрив для себе, що Поллі ще не цілковито звикла до свого заміжнього становища і одразу впадала в паніку і намагалася стримати «недоречну» турботливість і «безглузду» ніжність, якщо вияви її почуттів ставали надміру очевидними. Тож чоловік обмежився тим, що злегка поплескав її долоню, яка розгладжувала на ньому вовняну шаль.

Жінка влаштувалась поруч і почала вголос читати листа.

«Моя люба місіс Чилтон! — писала Делла Ветербі. — Шість разів я починала писати вам листа і шість разів подерла його. Тож вирішила не починати більше, а одразу викласти вам, що мені треба. Мені потрібна Полліанна. Це можливо?

Ми познайомилися з Вами і Вашим чоловіком у березні, коли ви приїхали по Полліанну, щоб забрати її додому, але я думаю, що Ви мене навряд чи пам’ятаєте. Я попрошу доктора Еймса (який мене знає дуже добре) написати Вашому чоловікові, щоб Ви змогли без жодних побоювань довірити нам (я сподіваюсь на це) свою славну племінницю.

Наскільки я розумію, Ви поїхали б із чоловіком у Німеччину, якби мали на кого залишити Полліанну. Тому я наважуюсь запропонувати Вам залишити її у нас. Більше того, люба місіс Чилтон, я благаю Вас про це. І, з Вашого дозволу, я поясню, чому.

Моя сестра, місіс Керю, нещасна жінка — обставини життя геть зламали її. Вона створила навколо себе безрадісне гнітюче середовище, куди не проникає навіть промінчик сонця. Я думаю, ваша племінниця Полліанна єдина у цілому світі здатна принести в її життя крихточку сонця. Чи не дозволите Ви їй зробити таку спробу? Якби тільки я могла розповісти Вам, що Полліанні вдалося зробити у нас у санаторії! Але переказати це неможливо. Це можна тільки побачити. Я давно вже усвідомила, що про Полліанну немає сенсу розповідати. Бо у розповідях вона постає схильною до повчань самовдоволеною проповідницею. А ми з Вами знаємо, наскільки вона далеко стоїть від цього. З Полліанною треба познайомитись, і вона сама себе покаже. Отак я хочу познайомити з нею свою сестру, і нехай би Полліанна себе показала... Полліанна, звісна річ, відвідувала б школу; але водночас вона б зцілила зранене серце моєї сестри.

Не знаю, як закінчити цього листа. Це навіть складніше, ніж було почати його. Насправді, я б його не закінчувала взагалі. Мені хочеться писати далі й далі, через побоювання, що, перервавшись, я даю Вам шанс відмовити мені. Отож, коли Ви справді схильні сказати «ні», прошу вас, вважайте, що я знову й знову переконую вас, як мені потрібна Ваша Полліанна.

Сповнена надії

Ваша Делла Ветербі».

— Отаке! — вигукнула місіс Чилтон, відкладаючи листа. — Траплялось тобі читати таку маячню або чути безглуздіше прохання?

— Я не впевнений, — усміхнувся доктор. — Зрештою, бажання наблизити до себе Полліанну не видається мені абсурдним.

— Але вона в такий спосіб це подає... «Щоб вона зцілила зранене серце сестри»... Можна подумати, йдеться не про дитину, а про якісь ліки!

Доктор розреготався від щирого серця.

— У певному розумінні, Поллі, так воно і є. Я сам неодноразово нарікав, що не можу призначати її, як призначаю піґулки чи процедури. А Чарлі Еймс каже, відколи Полліанна прибула в санаторій і аж до миті, коли вона виписалась додому, вони завжди дбали, щоб кожен пацієнт отримав свою «дозу Полліанни».

— «Дозу»! — пирхнула місіс Клінтон. — Таке скажеш!

— То ти її не відпустиш?

— Отакої! Звісно, ні! Невже ти гадаєш, я здатна відпустити дитину з геть чужою людиною? Та ще з такою неврівноваженою... Знаєш, Томасе, я думаю, на мить мого повернення з Німеччини я б отримала дитину із розлитою в пляшечки наклейкою: як приймати, у яких дозах, від яких недуг...

Доктор знов зареготав, відкинувши назад голову. Але за мить вираз його обличчя змінився, і він сягнув у кишеню по лист.

— Я сьогодні вранці теж отримав листа від доктора Еймса, — пояснив він з дивною ноткою в голосі, яка змусила насупитись його дружину. — Дозволь я прочитаю тобі цього листа.

«Друже Томе! — почав він. — Міс Делла Ветербі попросила мене «дати характеристику» їй та її сестрі, що я дуже охоче роблю. Дівчат Ветербі я знаю практично від часу їхнього народження. Вони походять із доброчесної благородної родини і мають бездоганне шляхетне виховання. З цієї точки зору тобі нема чого боятись.

Сестер було троє — Доріс, Рут і Делла. Доріс побралася з чоловіком на ім’я Джон Кент, хоча родина цей шлюб не схвалювала. Кент походив з шанованої сім’ї, але сам був особою сумнівною і, безперечно, дуже ексцентричною. Мати з ним справу було не надто приємно. Своєю чергою, він був невдоволений ставленням до нього з боку жінчиної рідні, тож молоде подружжя майже не спілкувалося з ними, аж доки народилась перша дитина. Всі Ветербі боготворили малюка Джеймса, або Джемі, як вони його називали. Доріс, молода мати, померла, заледве хлопчикові виповнилось чотири роки. Ветербі докладали зусиль, щоб переконати батька, аби він віддав їм дитину. Але Кент раптом зник, забравши сина з собою. Відтоді він наче у воду впав, попри всі пошуки.

Ця втрата, можна сказати, доконала старих містера і місіс Ветербі. Обоє невдовзі по тому померли. Рут на той час була одружена і вже овдовіла. Її чоловік, Керю, був дуже заможний і набагато старший за неї. Він прожив з молодою жінкою щось близько року і відійшов, залишивши її з маленьким синочком, який за рік теж помер.

Відколи зник малюк Джемі, Рут і Делла, схоже, присвятили своє життя єдиній меті — знайти його. Вони витрачали гроші безоглядно, вони перекинули догори дном цілий світ; але все намарно. З часом Делла зайнялась медициною і стала медсестрою. Вона блискуче працює і стала енергійною життєрадісною здоровою жінкою, якою їй належить бути. Хоча свого зниклого племінника вона не забуває ні на мить і не знехтує жодною ниточкою, що могла б до нього привести.

Інакше склалося з місіс Керю. Втративши власну дитину, вона зосередила на племінникові всі свої нереалізовані материнські почуття. Можете уявити собі її відчай, коли той пропав. Сталось це вісім років тому, і для неї вони стали вісьмома роками страждань, туги й гіркоти. Вона може дозволити собі все, що можна купити за гроші; але нічого у світі її не тішить, нічого не цікавить. Делла відчуває, що сестрі час будь-що вирватися з полону самотності. І також Делла вірить, що світла, мов сонечко, племінниця твоєї дружини, Полліанна, володіє тим ключиком, що відімкнув би двері в нове життя для місіс Керю. Якщо це справді так, я сподіваюсь, ви зможете вдовольнити прохання Делли. Наважусь додати, що я особисто теж був би вдячний вам за це, оскільки Рут Керю та її сестра дуже давні і щирі друзі моєї дружини і мої; і що обходить їх, так само обходить нас.

Як завжди твій —

Чарлі».

Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що він зрештою запитав:

— Поллі, що скажеш?

Так само тиша. Придивившись до жінчиного обличчя, доктор помітив, що її губи і підборіддя тремтять. Відтак, він терпляче зачекав, доки дружина заговорить.

— Гадаєш, коли вони чекають на її приїзд? — запитала вона нарешті.

Несподівано для себе, доктор Чилтон відповів запитанням на запитання.

— То ти відпустиш її?

Дружина глянула на нього обурено.

— Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаєш, буцім після такого листа я посміла би не пустити її? Після того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Після всього, що ця людина зробила для Полліанни, невже я наважилась би йому у будь-чому відмовити... хоч би про що він просив?

— Моя ти голубонько! Сподіваюсь тільки, докторові Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя моє, — пожартував чоловік.

Але жінка не забажала оцінити гумор і відповіла суворо:

— Напиши, будь ласка, докторові Еймсу, що ми виряджаємо Полліанну: нехай перекаже міс Ветербі, щоб детальніше виклала нам свої побажання. Треба вирішити всі питання до десятого числа наступного місяця. Тобто до часу твого від’їзду. Зрозуміло, що я маю особисто переконатися, перш ніж поїду, наскільки добре дитина влаштована.

— А Полліанні коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти їй скажеш?

— Я ще не вирішила. Але, в будь-якому разі, тільки найнеобхідніше. За жодних обставин ми не маємо права зашкодити Полліанні. А дитина не може не вразитись, якщо візьме собі в голову, буцімто вона якась... так би мовити...

— ...«пляшечка з наклейкою — в яких дозах приймати, від яких недуг»? — посміхаючись, закінчив за неї доктор.

— Атож, — зітхнула місіс Чилтон. — Усе тримається на її безпосередності. Ти сам знаєш, любий.

— Так, знаю, — ствердно кивнув чоловік.

— Звісно, вона знає, що ти і я, і пів містечка граємо у її гру, що ми щасливіші у житті саме тому, що граємо.

Голос місіс Чилтон затремтів, і вона зробила паузу. Тоді повела далі:

— Але якби, замість просто залишатися собою, вона свідомо визначила свої місію, то вже не була б тим радісним наївним дитям, яке батько навчив гри у «знай, радій». Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповідницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала їй сказати, я не говоритиму, що вона покликана підбадьорити місіс Керю, — підводячись і відкладаючи своє рукоділля, рішуче підсумувала місіс Чилтон.

— Я завжди знав, яка ти мудра, — схвалив її слова чоловік.

Полліанні сказали наступного дня. І ось як це було:

— Серденько, — почала тітка, залишившись того ранку вдвох із небогою, — хотіла б ти цю зиму згаяти у Бостоні?

— З вами?

— Ні. Я вирішила їхати з твоїм дядьком у Німеччину. Але місіс Керю, добра знайома доктора Еймса, запросила тебе на цілу зиму. І я схильна відпустити тебе до неї.

Полліана засмутилась.

— Але ж, тітонько Поллі, у Бостоні не буде ні Джиммі, ні містера Пендлтона, ні місіс Сноу, нікого з моїх знайомих.

— Не буде, серденько. Але вони теж не були твоїми знайомими, аж доки ти не приїхала сюди й познайомилася з ними.

Обличчя Полліанни розпливлося в усмішці.

— А що, тьотю Поллі, це правда! Виходить, у Бостоні є свої Джиммі, і містери Пендлтони, і місіс Сноу, які лише чекають, щоб я з ними познайомилася. Правильно я кажу?

— Правильно, мила моя.

— Тоді, мені є з чого радіти. Я думаю, тітонько Поллі, ви тепер умієте грати ліпше за мене. Мені й на думку не спало, що там люди чекають на знайомство зі мною. Та ще скільки їх! Я декого бачила два роки тому, як ми були там з місіс Ґрей. Ми там стояли цілих дві години дорогою з Заходу.

На вокзалі там один чоловік, дуже славний, підказав мені, де можна напитись води. Гадаєте, він ще там буває? Я б охоче з ним заприязнилась. А ще була славна леді з маленькою дівчинкою. Вони мешкають у Бостоні. Вони самі так сказали. Дівчинку звати Сюзі Сміт. Можливо, я могла би з ними познайомитись. Як гадаєте, я б могла? І був там іще хлопчик, і ще одна пані з малям. Але ті мешкають у Гонолулу, тож їх я навряд чи там надибаю. Зрештою, там буде місіс Керю. Тьотю Поллі, а хто така місіс Керю? Вона родичка нам?

— Лишенько, Полліанно! — вигукнула місіс Чилтон напівжартома, напіврозпачливо. — Невже ти сподіваєшся, що хтось здатен встигнути за твоєю розповіддю, а тим паче — за твоєю думкою, коли ти у дві секунди перескакуєш з Бостона у Гонолулу і назад! Ні, місіс Керю нам не родичка. Вона сестра міс Ветербі з санаторію. Ти пам’ятаєш міс Деллу Ветербі з санаторію?

Полліанна сплеснула руками.

— То вона її сестра? Сестра міс Ветербі? Ох, тоді вона чудова! Бо міс Ветербі була чудова. Мені страх як подобалася міс Ветербі. У неї були зморщечки-смішинки в кутиках рота і очей, а ще вона розповідала пречудові історії. Я була з нею всього лише два місяці, бо вона прибула до санаторію незадовго до того, як я виписалась. Мені спершу було прикро, що вона не була там весь той час. Але згодом я була навіть задоволена; бо, бачте, якби вона була з нами весь той час, було б набагато важче з нею розлучатись, ніж коли ми з нею були знайомі тільки короткий час. А тепер я буду начебто знову з нею, бо я ж буду з її сестрою.

Місіс Чилтон зітхнула і закусила губу.

— Полліанно, серденько, ти не можеш бути впевнена, що вони аж так подібні одна до одної.

— Тітонько Поллі, вони ж таки сестри, — зауважила дівчина, широко розплющивши очі, — а сестри, я гадаю, мають бути схожими. У нас, у «Жіночій допомозі», було дві пари сестер. Двоє сестер були близнючками. То ті були такі схожі одна на одну, що ви б зроду не визначили, котра з них місіс Пек, а котра місіс Джонс; аж доки у місіс Джонс не вискочила бородавка на носі. Тоді вже ми легко їх стали розрізняти, бо відразу дивилися на бородавку. Я так і сказала місіс Джонс, коли вона якось стала нарікати, мовляв, люди її називають місіс Пек. А я їй кажу: вони б не помилялись, якби звертали увагу на бородавку, як от я роблю. А вона чогось на те страшенно розлю... тобто засмутилась. Хоча я не знаю, чого вона була така невдоволена. Я думаю, їй би радіти, що є спосіб так легко її відрізняти. Надто що вона була головою комітету «Жіночої допомоги» і не любила, коли їй не віддавали належної шани, представляючи людей або на урочистих вечерях. Але вона, чогось, не раділа з того. Я навіть чула згодом від місіс Вайт, що місіс Джонс робила все можливе, аби тільки здихатись тієї бородавки, і ладна була б їжака у пазусі носити заради того. Хоч я й не уявляю собі, яким чином таке може допомогти. Тьотю Поллі, а справді носити їжака у пазусі допомагає від бородавок на носі?

— Дитино! Звісно, ні. Полліанно, ти коли заводиш мову про «Жіночу допомогу», тобі просто упину немає!

— Тітонько Поллі, справді? — винувато перепитала дівчинка. — То вас це дратує? Слово честі, я не хотіла вам надокучати, тітонько. А якщо я навіть вам надокучаю своїми спогадами про «Жіночу допомогу», ви можете з того радіти; бо коли я згадую про неї, можете бути впевнені, я щаслива, що більше не маю з ними нічого спільного, бо маю свою власну рідну тітоньку. Тьотю Поллі, правда ж вам це приємно?

— Так-так, моя мила, звісна річ, приємно, — всміхнулася місіс Чилтон, підводячись і виходячи з кімнати.

Жінці раптом зробилося соромно за оті залишки свого давнього роздратування з приводу безмежних Полліанниних радощів.

Упродовж кількох наступних днів велося листування стосовно зимового перебування Полліанни у Бостоні, а сама дівчинка готувалася до від’їзду, на прощання відвідуючи своїх белдінґсвільських друзів.

У маленькому вермонтському містечку Полліанну знали нині геть усі. І практично всі грали у її гру. Поодинокі люди утримувались — можливо, тому, що не встигли переконатися у перевагах гри у «знай, радій». Тепер Полліанна ходила з дому в дім зі звісткою, що зиму вона згає у Бостоні. І дедалі виразніше всюди висловлювалося розчарування з цього приводу — всюди, від власної кухні тітоньки Поллі до будинку на пагорбі, де мешкав Джон Пендлтон.

Ненсі рішуче висловила всім, крім своєї господині, що особисто вона вважає поїздку до Бостона цілковитим безглуздям. Зі свого боку, вона б радше запросила міс Полліанну до своїх, на Закуття. І нехай би тоді місіс Поллі їхала в оту свою Ні-меччину чи навіть, Так-меччину.

Джон Пендлтон з пагорба сказав, по суті, те саме; але він не побоявся висловити це місіс Чилтон просто у вічі. Що ж до Джиммі, дванадцятилітнього хлопця, якого Джон Пендл-тон прихистив у своєму домі, бо так хотіла Полліанна, і якого він тепер всиновив, бо так захотілося йому самому... щодо Джиммі, той був просто обурений і не забарився своє обурення висловити.

— Ти щойно тільки повернулася, — дорікав він Полліанні таким тоном, якого вживають хлопчики, намагаючись приховати свою дитячу чутливість.

— Отакої! Я тут уже від кінця березня. Зрештою, я виїжджаю не назавжди, а тільки на цю зиму.

— Що з того? Тебе не було майже рік. Якби я знав, що ти одразу поїдеш геть, я б зроду не допомагав влаштовувати тобі зустріч з транспарантами й оркестрами і рештою всього, коли ти була поверталася зі своєї санаторії.

— Джиммі Біне, отямся! — вигукнула Полліанна, заскочена цією тирадою, і продовжила з почуттям ображеної гідності. — По перше, я не просила зустрічати мене «з оркестрами і рештою». А по друге, ти допустився аж двох помилок в одному-єдиному реченні. Санаторій — це слово чоловічого роду. А «була поверталася», так теж не кажуть. Принаймні звучить якось неоковирно, мені здається.

— Кому яке діло до моїх помилок?

Полліанна глянула на хлопця з осудом.

— Тобі самому наче не було байдуже. Влітку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо містер Пендлтон хотів, щоб ти навчився висловлюватися поправно.

— Якби ти, Полліанно Вітьєр, виросла у притулку, без жодної рідної душі, де ніхто тебе знати не хоче, а не серед стареньких бабусь, яким більше робити нема чого, як тебе викохувати і навчати гарної мови, — ти б теж не знала, яке слово якого роду, а може, й гірших помилок допустилась би.

— Дарма, Джиммі Біне! — спалахнула Полліанна. — Наші дами з «Жіночої допомоги» не були старими бабусями!... Тобто не всі вони були аж такими старенькими, — поквапилась уточнити дівчинка (чиї правдивість і буквалізм узяли гору над гнівом), — а до того ж...

— Коли на те пішло, я не Джиммі Бін, — перервав її хлопчик, гордовито задираючи носа.

— Ти не... він? У якому розумінні? — запитала дівчинка.

— Мене всиновлено за всіма правилами. Він каже, давно хотів це зробити, але не мав часу на борю... бюро-кратичну тяганину. А тепер таки зробив. Відтак, мене правильно називати Джиммі Пендлтон. А його я маю називати дядьком Джоном, але я ще був не... тобто я ще не призвичаївся. Тому я ще не почав його завжди так називати.

Попри те, що хлопець говорив сердито і ображено, обличчя Полліанни засвітилося радістю. У захваті вона заплескала у долоні.

— Як це чудово! Відтак, ти маєш рідну душу, яка тебе хоче знати! І не треба нікому пояснювати, рідні ви чи не рідні, бо у вас одне прізвище. Я така рада! Я просто щаслива, щаслива!

Хлопець раптом зістрибнув з кам’яного муру, на якому вони сиділи, і пішов геть. Щоки йому пашіли, а в очах стояли сльози. Саме Полліанні він завдячував тим щастям, що звалилося на нього, і він це знав. А він Полліанні щойно таке сказав...

Він буцнув камінець, тоді інший, тоді ще один. Він боявся, щоб гарячі сльози мимоволі не бризнули йому з очей і не побігли по щоках. Хлопець знову буцнув камінець, тоді інший, а тоді підібрав з землі третій і щосили жбурнув його. За мить він повернувся до Полліанни, що досі сиділа на кам’яній огорожі.

— Закладаймось: я першим добіжу до отієї сосни! — з показним завзяттям запропонував він.

— Закладаймося, що ні! — вигукнула Полліанна, спускаючись з муру.

Щоправда, перегони так і не відбулися: Полліанна вчасно пригадала, що швидкий біг, наразі, ще залишається для неї однією із заборонених розваг. Але, як на Джиммі, це вже було не так істотно. Головне, що його щоки вже не пашіли, а сльози відступили від очей. Джиммі знову був самим собою.