Читать книгу Ми були брехунами - Емілі Локгарт - Страница 3

1

ЛАСКАВО ПРОСИМО до прекрасної родини Синклерів.

Серед нас немає жодного злочинця.

Жодного наркомана.

Жодного невдахи.

Синклери спортивні, високі, вродливі.

Ми – споконвічно багаті демократи. Наші посмішки широкі, підборіддя – квадратні, тенісні подачі – агресивні.

Розлучення розривають наші сердечні м’язи так, що вони заледве вичавлюють кожен наступний удар, ну то й що. Гроші у трастових фондах закінчуються, ну то й що. Неоплачені кредитні рахунки вкриваються пилом на кухонних стільницях, ну то й що. Тумбочка біля ліжка заставлена пляшечками ліків, ну то й що.

Ну то й що, коли хтось із нас відчайдушно, відчайдушно закоханий. Такий закоханий, що слід вжити настільки ж відчайдушних заходів.

Ми – Синклери.

Жоден з нас не бідує. Жоден не помиляється.

Ми живемо, принаймні влітку, на власному острові поблизу берегів Массачусетсу. Можливо, це все, що вам потрібно про нас знати.

2

МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я – Кейденс Синклер-Істмен.

Я живу в Бурлінґтоні, штат Вермонт, з мамою і трьома собаками. Мені майже вісімнадцять.

У мене є потертий читацький квиток, оце майже і все, хоча – ніде правди діти – я мешкаю у великому будинку, повному дорогих непотрібних речей.

Колись я була блондинкою, але тепер моє волосся чорне.

Колись я була сильною, але тепер слабка.

Колись я була гарненькою, але тепер маю вигляд хворобливий.

Я справді потерпаю від мігреней відтоді, як зі мною стався нещасний випадок.

Я справді терпіти не можу дурнів.

Мені подобається гра слів. Бачите? Потерпати від мігреней. Не терпіти дурнів. Слова мають спільний корінь, але різні значення.

Потерпати. Терпіти.

Можна сказати, це означає «витримувати», але це не зовсім так.

МОЯ ІСТОРІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ до нещасного випадку. У червні того року, коли мені виповнилося п’ятнадцять, мій тато втік із якоюсь жінкою, яку він любив більше, ніж нас.

Тато був більш-менш успішним професором військової історії. Тоді я обожнювала його. Він носив твідові піджаки. Він був худий. Він пив чай з молоком. Йому подобалися настільні ігри – і він дозволяв мені вигравати, подобалися човни – і він навчив мене веслувати на байдарках, подобалися велосипеди, книжки, мистецькі галереї.

Собаки йому не подобалися ніколи, а отже, те, що він дозволяв їм спати на наших диванах і гуляв з ними по три милі щоранку, було свідченням великої любові до мами. Йому ніколи не подобалися її батьки, а отже, те, що він проводив кожне літо в маєтку Уїндермір на острові Бічвуд, пишучи статті про давно минулі війни і вдягаючи посмішку для родичів щоразу, як вони зустрічалися за обіднім столом, було свідченням великої любові до нас обох.

Того червня, п’ятнадцятого літа, тато повідомив, що він іде, а за два дні поїхав. Він сказав мамі, що він – не Синклер і більше не може намагатися ним стати. Він не може посміхатися, не може брехати, не може бути частиною цієї прекрасної родини в цих прекрасних будинках.

Не може. Не може. І не буде.

Він уже замовив машину для переїзду. І будинок він також уже знайшов. Тато поклав останню валізу на заднє сидіння «мерседеса» (залишивши мамі тільки «сааб») і завів мотор.

Потім він витягнув пістолета і вистрелив мені в груди. Я стояла на газоні і впала. Куля пробила великий отвір, і серце викотилося з моєї грудної клітки просто у квітник. Кров ритмічно струменіла з моєї відкритої рани,

з моїх очей,

з моїх вух,

з мого рота.

На смак вона була схожа на сіль та на поразку. Яскраво-червоний сором від того, що мене не любили, просякнув траву перед будинком, каміння стежини, сходи ґанку. Моє серце билося серед півоній, як риба на суші.

Мама гаркнула на мене. Вона наказала мені отямитися. «Опануй себе, опануй, опануй себе, зараз же, – мовила вона. – Просто зараз. Бо ти можеш. Бо ти мусиш».

«Не влаштовуй сцен. Зроби глибокий вдих і підведися». Я зробила те, що вона сказала.

Вона – це все, що в мене лишилося.

Ми з мамою високо підняли свої квадратні підборіддя, поки тато вів машину схилом униз. Потім ми повернулися додому і відправили на смітник усе, що він нам подарував: прикраси, одяг, книжки – усе. Протягом кількох наступних днів ми спекалися канапи та крісел, які мої батьки купували разом. Викинули весільні сервізи, срібло, фотографії.

Ми купили нові меблі. Найняли дизайнера. Замовили столові прибори в «Тіффані». Провели день, прогулюючись картинними галереями й обираючи полотна, які мали затулити порожні місця на стінах.

Ми звернулися до дідусевого юриста, аби убезпечити мамині надбання. А потім спакували речі й поїхали на острів Бічвуд.

3

ПЕННІ, КЕРРІ ТА БЕСС – доньки Тіппер та Гарріса Синклерів. Гарріс отримав спадок у двадцять один рік, після закінчення Гарварду, і збільшив його, започаткувавши бізнес, та я ніколи не намагалася зрозуміти, який саме. Він успадкував землю та будинок. Він ухвалював влучні рішення на фондовій біржі. Він одружився із Тіппер, і вона працювала на кухні і в саду. Він виводив її в люди у перлах чи на яхтах. Їй, здається, це подобалося.

Єдиним дідусевим промахом було те, що у нього не було синів, та яка різниця. Доньки Синклера були засмаглі й обдаровані. Високі, чарівні і багаті – його дівчатка були як принцеси з казки. У Бостоні, Гарвард-Ярді та на Мартас-Він’ярді їх знали завдяки кашеміровим кардиганам і гучним вечіркам. Вони були народжені, щоб стати легендою. Створені для принців, університетів Ліги плюща, статуеток зі слонової кістки та величних будинків.

Дідусь і Тіппер так любили дівчат, що не могли сказати, кого з них більше. Спочатку Керрі, потім Пенні, потім Бесс, потім знову Керрі. У них були розкішні весілля з лососем та арфами, а потім з’явилися милі біляві онуки і смішні біляві собаки. Ніхто й ніколи не міг би пишатися своїми вродливими американськими дівчатами більше, ніж Тіппер і Гарріс у ті часи.

Вони побудували три нові будинки на своєму скелястому приватному острові, давши кожному ім’я: Уїндермір – для Пенні, Ред-Ґейт – для Керрі та Каддлдаун – для Бесс.

Я – найстарша онука Синклерів. Спадкоємиця острова, статків і сподівань. Ну, напевне.

4

Я, ДЖОННІ, МІРРЕН ТА ҐЕТ. Ґет, Міррен, Джонні та я.

Родина називає нас чотирьох Брехунами, і, можливо, ми на це заслуговуємо. Ми всі приблизно одного віку, і у всіх дні народження восени. Більшість часу на острові ми створювали проблеми.

Ґет приїздив на Бічвуд з того часу, коли нам було по вісім. Восьме літо, як ми говоримо. До цього нас із Міррен та Джонні не називали Брехунами. Ми були просто двоюрідними братами та сестрами, а Джонні був занозою, тому що не любив гратися з дівчатами.

Енергійність, успіх, невловимість – це про Джонні. У дитинстві він вішав наших Барбі на шибениці і стріляв у нас зробленими з «Лего» рушницями.

Цукор, цікавість, дощ – це про Міррен. У післяобідній час вона подовгу плюскотілася із Тафтом та близнючками на великому пляжі, поки я малювала картини на папері у клітинку і читала в гамаку на веранді маєтку Клермонт.

А потім до нас на літо почав приїздити Ґет.

Чоловік тітки Керрі покинув її, коли вона була вагітна братом Джонні, Віллом. Не знаю, що вже там трапилось. У родині це ніколи не обговорювали. Коли прийшло восьме літо, Вілл уже народився, а Керрі вже зійшлася з Едом.

Ед торгував витворами мистецтва й обожнював дітей. Це все, що ми знали про нього, коли Керрі повідомила, що він також приїде на Бічвуд разом з Джонні та малюком.

Того літа вони приїхали останніми, і більшість родини стояла на березі, чекаючи, коли човен пристане. Дідусь підняв мене, щоб я могла помахати Джонні, який, одягнений в оранжевий рятівний жилет, щось кричав нам з носа катера.

Бабуся Тіппер стояла поряд з нами. На хвильку вона відвернулася від човна і витягла білу м’ятну карамельку. Розгорнула і засунула мені до рота.

Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змінилася на обличчі. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона.

З човна зійшла Керрі, несучи Вілла на стегні. Він був у дитячому рятівному жилеті, з якого виднілася лише копиця білявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всіх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пішов, очевидно, у породу Синклерів.

Джонні зістрибнув з корабля та кинув свій жилет на причал. Передусім він підбіг і штурхнув Міррен. Потім штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потім підійшов до дідуся і бабусі і, виструнчившись, сказав:

– Радий бачити вас, бабусю та дідусю. Я сподіваюся, що на нас чекає щасливе літо.

Тіппер обійняла його.

– Це мама тебе навчила, еге ж?

– Так, – сказав Джонні. – І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити.

– Хороший хлопчик.

– Можна вже йти?

Тіппер поцілувала його веснянкувату щоку.

– Іди вже.

За Джонні йшов Ед, змушений зупинитися, щоб допомогти робітникам вивантажити багаж з моторного човна. Він був високий та стрункий. Шкіра його була дуже темною – індійське коріння, як ми дізнаємося потім. На ньому були окуляри в чорній оправі та елегантний одяг у міському стилі: лляний костюм і смугаста сорочка. Штани трохи зім’ялися під час подорожі.

Дідусь поставив мене на землю.

Рот бабуні Тіппер витягнувся в рівненьку смужку. Потім вона посміхнулася до самих вух і зробила крок уперед.

– Ви, напевне, Ед. Яка приємна несподіванка!

Він потис їй руку.

– Керрі не говорила, що ми приїдемо?

– Звичайно, говорила.

Ед обвів очима нашу білу-білесеньку родину. Повернувся до Керрі: «А де Ґет?»

Вони покликали його, і він піднявся до нас із човна, знімаючи рятівного жилета, дивлячись вниз на застібки.

– Мамо, тату, – сказала Керрі, – ми привезли Едового племінника, щоб побавився з Джонні. Це – Ґет Петіл.

Дідусь підійшов і скуйовдив Ґетове волосся.

– Здоровий був, молодий чоловіче.

– Його батька не стало цього року, – пояснила Керрі. – Вони з Джонні найкращі друзі. Едовій сестрі буде легше, якщо він побуде кілька тижнів з нами. Так, Ґете? Тут ти зможеш ходити на пікніки і плавати, як ми й домовлялися. Гаразд?

Але Ґет не відповідав. Він дивився на мене.

У нього був трагічний профіль та солодкі вуста. Шкіра глибокого шоколадного відтінку, чорне хвилясте волосся. Тіло, сповнене енергії. Він увесь був неначе на пружинах. Ніби чогось шукав. Зітканий зі сподівань та ентузіазму. З амбіцій та міцної кави. Я могла б дивитися на нього вічно.

Наші очі зустрілися.

Я повернулася й побігла.

Ґет побіг за мною. За спиною я чула, як його ноги стукотять по дерев’яних доріжках, що перетинали острів.

Я продовжувала бігти. Він продовжував бігти.

Джонні побіг за Ґетом. А Міррен побігла за Джонні.

Дорослі лишилися гомоніти на причалі, оточивши Еда ненав’язливою турботою і туркочучи над немовлям Віллом. Малі займались тим, чим зазвичай займаються малі.

Ми припинили гонитву, опинившись на крихітному пляжі біля Каддлдауну. То була вузька смужка піску, з обох боків обмежена високими скелями. Тоді цей пляж майже ніколи не відвідували. На великому пісок був ніжніший і майже без водоростей.

Міррен зняла взуття, і всі ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камінчики. Ми просто були.

Я написала наші імена на піску. Кейденс, Міррен, Джонні та Ґет. Ґет, Джонні, Міррен та Кейденс. Так почалася наша історія.

* * *

ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Ґет залишився надовше.

Наступного року він благав, щоб його привезли на все літо. І Ґет приїхав.

Джонні був першим онуком. Бабуся з дідусем майже ніколи йому не відмовляли.

5

У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Ґетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човні. Це було одразу після сніданку. Бесс залишила Міррен грати в теніс з близнючками і Тафтом. Джонні того року почав бігати і нарізав кола по периметру острова. Ґет знайшов мене на кухні Клермонту і запитав, чи не хочу я взяти човна.

– Та не дуже.

Мені хотілося повернутися в ліжко і почитати.

– Ну будь ласка.

Ґет майже ніколи не казав «будь ласка».

– Візьми його сам.

– Я не можу. Не відчуваю, що маю право.

– Ну звісно, можеш.

– Але тільки з кимось із вас.

Він поводився якось особливо дивно.

– А куди ти хочеш поплисти? – запитала я.

– Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут.

Тоді я не уявляла, чого саме він не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормівках та купальних костюмах. Невдовзі Ґет заглушив двигун. Ми сиділи собі, їли фісташки, дихали солоним повітрям. Сонце мерехтіло у воді.

– Пірнімо, – сказала я.

Ґет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настільки холодніша, ніж на пляжі, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари.

Ми нервово хихотіли і кричали, що це була найдурніша з ідей – стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всі знали про це.

О господи, ще акул бракувало! Ми дряпалися нагору, штовхаючись у боротьбі за те, хто підніметься на човна першим.

За хвилину Ґет відступив, пропустивши мене вперед.

– Це не тому, що ти дівчина, а тому, що я хороша людина, – сказав він мені.

– Дякую.

І я показала йому язика.

– Але коли акули відкусять мені ноги, обіцяй написати промову про те, яким чудовим я був.

– Згода, – сказала я. – Ґетвік Метью Петіл був смачнющим обідом.

Ми змерзли як цуцики, і це було смішно до істерики. Рушників у нас не було. Ми згорнулися вдвох під флісовою ковдрою, яку знайшли під сидінням, наші голі плечі торкалися… Холодні ноги переплелися.

– Це єдиний спосіб уникнути переохолодження, – сказав Ґет. – Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке.

– Так, я знаю, що не вважаєш.

– Ти загарбала ковдру.

– Вибач.

Пауза.

– Взагалі-то я справді вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазі зовсім не те. До речі, коли ти стала така гарна? Це відволікає.

– Я така сама, як і завжди.

– Ти змінилася за навчальний рік. Це виводить мене з гри.

– У тебе є гра?

Він урочисто кивнув.

– Не чула нічого дурнішого. І що за гра?

– Ніщо не проходить крізь мою броню. Хіба ти не помітила?

Це мене розсмішило.

– Ні.

– Чорт, я думав, це працює.

Ми змінили тему. Говорили про те, що малеча після обіду поїде до Едгартауна, щоб сходити в кіно, про акул і чи справді вони їдять людей, про гру «Зомбі проти рослин».

Потім ми попливли назад на острів.

Невдовзі після цього Ґет позичав мені свої книжки і приходив до мене на маленький пляж ранніми вечорами. Він розшукав мене, і коли я лежала на газоні перед Уїндерміром із золотими ретриверами.

Ми гуляли разом стежинкою навколо острова, Ґет попереду, а я за ним. Ми говорили про книжки та винаходили неіснуючі слова. Часом ми проходили по декілька кіл, доки не набридало або не хотілося їсти.

Уздовж стежини росли кущі темно-рожевої шипшини. Її ледь вловимий запах був солодким.

Одного дня в Клермонті я глянула на Ґета, коли він лежав у гамаку з книжкою, і мені здалося, як би це сказати, що він – мій. Ніби він – моя особлива людина.

Я тихесенько залізла в гамак поряд із ним. Я витягла ручку з його руки – він завжди читав з ручкою – і написала «Ґет» на його лівій долоні і «Кейденс» – на правій.

Він забрав у мене ручку. Написав «Ґет» на моїй лівій долоні і «Кейденс» – на правій.

Я не кажу про долю. Я не вірю в Провидіння, чи в спорідненість душ, чи в надприродне. Я маю на увазі, що ми розуміли одне одного. Завжди.

Але нам було лише по чотирнадцять. Я ніколи не цілувалася з хлопцем, хоча наступного року поцілуюся з кількома, і якимось чином ми не обізвали це коханням.

6

П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА я приїхала пізніше за решту. Тато покинув нас, і ми з мамою були зайняті покупками, перемовинами з дизайнером і тому подібним.

Джонні та Міррен зустріли нас на причалі, рожевощокі, з купою планів на літо. Вони облаштовували все для родинного тенісного турніру, зберегли собі кілька рецептів морозива з Інтернету. Ми збиралися кататися на вітрильниках, палити вогнища.

Малі вовтузилися і галасували, як завжди. Тітки прохолодно посміхалися. Після метушливого прибуття всі пішли на коктейль у Клермонт.

Я пішла шукати Ґета в Ред-Ґейт. Маєток Ред-Ґейт значно менший за Клермонт, але при цьому там чотири спальні нагорі. Саме в них зупиняються Ґет, Джонні й Вілл із тіткою Керрі та, зрідка, Едом.

Я підійшла до дверей кухні й зазирнула крізь сітку. Спершу Ґет мене не помітив. Він стояв біля стільниці у поношеній сірій футболці та джинсах. Плечі його були ширшими, ніж мені пам’яталося.

Він відв’язав висушену квітку, що висіла, перевернута, над мийкою на вікні. То була квітка шипшини, рожева і розгорнута, з тих, що ростуть на Бічвуді.

Ґет, мій Ґет. Він зірвав для мене квітку в нашому улюбленому місці. Він підвісив її, щоб вона висохла, і чекав мого повернення, аби подарувати.

Я поцілувалася з хлопцем, до якого було байдуже, чи з трьома. Від нас пішов батько.

Я приїхала сюди з будинку, сповненого сліз та фальшу, і побачила Ґета,

і побачила троянду в його руці,

і тієї миті, коли сонце світило крізь вікно на нього і на яблука на кухонному столі,

і в повітрі стояв запах дерева та океану,

я таки назвала це коханням.

Це і було коханням, і воно навалилося на мене так раптово, що я зіперлася на сітчасті двері, які розділяли нас, аби лиш не впасти. Мені так хотілося торкнутися його, ніби він був кошеням чи кроликом, чимось таким особливим і м’яким, що кінчики пальців хочуть відчувати це постійно. Усесвіт був добрим, бо в ньому був він. Я любила в ньому все: і дірку на його джинсах, і бруд на його голій нозі, і ранку на його плечі, і шрам, що перекреслював його брову. Ґет, мій Ґет.

Поки я стояла отак, витріщаючись, він поклав троянду в конверт. Пошукав ручку, грюкаючи шухлядами, знайшов у кишені, написав щось.

Я не здогадалася, що він пише адресу, аж поки він не витягнув марки із однієї з кухонних шухляд.

Ґет наклеїв марки. Написав зворотну адресу. Це було не для мене.

Я вибігла з воріт Ред-Ґейту, доки Ґет не помітив мене, і побігла до краю острова. Я споглядала, як темніє небо. На самоті.

Я обірвала всі квітки з одного жалюгідного кущика і пожбурила їх усі, одну за одною, в розбурхане море.

7

ТОГО ВЕЧОРА Джонні розповів мені про нью-йоркську подружку Ґета. Її звали Ракель. Джонні навіть бачив її. Він живе в Нью-Йорку з Керрі та Едом, як і Ґет з мамою, тільки не у спальному районі, а в центрі. Джонні сказав, що Ракель танцює модерн і носить чорне.

Брат Міррен, Тафт, сказав, що Ракель надіслала Ґету пакунок з домашніми брауні[1]. Ліберті та Бонні сказали, що у Ґета в телефоні є її фотографії.

Ґет взагалі не говорив про неї, але уникав зустрічатися зі мною поглядом.

У першу ніч після того, як я дізналася, я плакала, і гризла нігті, і пила вино, яке вкрала з комори Клермонту.

Я несамовито оберталася в небі, шаленіючи та збиваючи зорі з їхніх місць, у голові паморочилося, я блювала.

У душі я щосили вдарила кулаком по стіні. Я змивала сором та злість холодною водою. Потім у ліжку я трусилася, як покинутий собака, ким я, власне, і була, – аж зуб на зуб не попадав.

Наступного ранку і всі дні після того я намагалася опанувати себе. Я підняла вище своє квадратне підборіддя.

Ми плавали на вітрильниках, розпалювали вогнища.

Ми готували відерця морозива і засмагали.

Якось увечері ми вчотирьох влаштували пікнік на маленькому пляжі. У нас були копчені мідії, картопля, солодка кукурудза. Усе це приготували кухарі. Я не знала їхніх імен.

Джонні та Міррен принесли їжу в металевих сковорідках. Ми їли навколо багаття, закрапуючи олією пісок. Потім Ґет готував триповерхові смори[2] для всіх нас. Я спостерігала, як його руки в сяйві полум’я нанизують зефіринки на довгу палицю. Там, де колись були написані наші імена, тепер було записано назви книжок, які він хотів прочитати.

Того вечора на лівій було «Буття». На правій – «ніщо».[3]

На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подобалася. На лівій – «Живи». На правій – «сьогодні».

– Хочете знати, про що я думаю?

– Так, – сказала я.

– Ні, – сказав Джонні.

– Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а насправді.

– О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини колонізаторів, – простогнав Джонні.

– Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? – Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.

Міррен знизала плечима.

– Люди постійно продають і купують землю.

– Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? – запитав Джонні.

Ґет не звертав на нього уваги.

– Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.

Він нахилився вперед.

– Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.

– Ну всі вже знають про твою Індію, – мовив Джонні. – Ти вже сто разів нам казав.

Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.

– Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.

– Замовкни вже, – обірвала Міррен.

– Замовкни назавжди, – додав Джонні.

– У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, – продовжив Ґет. – Не думаю, що ви це усвідомлюєте.

– Замовкни, – сказала я. – Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.

І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.

Розлючений.

Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.

Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.

Я простягла до нього руку.

– Ґет.

Він здригнувся. Став по пояс у воді.

– Пробач, – прошепотіла я.

– Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, – сказав він. – Я ніколи не кажу тобі такого.

– Я знаю.

Він мовчав.

– Будь ласка, не замовкай, – попросила я.

Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.

– Я забагато говорю. Розводжуся про все.

– Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.

– Просто все змушує мене…

Він замовк.

– У світі все переплуталося, все.

– Так.

– Може, мені слід… – Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, – слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.

Моя долоня була в його мокрій долоні.

Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.

– Добре, що ти саме так дивишся на світ, – відповіла я.

Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.

– Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.

Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому – у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.

– Я відкрию тобі таємницю.

– Яку?

Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.

– Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» – це зовсім не те, що ми хочемо сказати.

– Ні?

– Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.

Він опустив очі. Посміхнувся.

– Ти справді так думаєш, Кейді?

– Так.

Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.

– Не можу повірити, що ви у воді! – Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. – Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.

– Вона приємна, коли зайдеш! – гукнув у відповідь Ґет.

– Серйозно?

– Не дрейф! – горлав Ґет. – Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.

Джонні засміявся і зайшов. Міррен – за ним.

І то було неймовірно.

Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.

8

ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.

Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.

Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.

– Йди сюди, – покликав він.

Я пішла.

У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.

– Сунься, – сказала я.

Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя – гола, його – в оливковій мисливській куртці.

Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.

Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.

– Можна взяти тебе за руку? – запитав він.

Я вклала свою долоню в його.

– Усесвіт зараз видається таким величезним, – сказав він. – Мені потрібно триматися за щось.

– Я тут.

Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.

– Я не впевнений, що я хороша людина, – озвався він незабаром.

– Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую. Вдаю.

– Ага. – Ґет на хвилинку замовк. – А ти віриш у Бога?

– Наполовину.

Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Ґета не влаштує абияка відповідь.

– Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.

– Я більше не вірю, – сказав Ґет. – Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.

– Та це не робить тебе поганим.

– Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.

Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.

– Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі «вір», – cказала я.

– Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо більше не віриш.

Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уїндерміру крізь клапан для собак.

– Ти змерзла, – помітив Ґет. – Давай я дам тобі куртку.

Мені було не холодно, але я сіла. Він теж сів. Розстібнув свою оливкову мисливську куртку і скинув її. Дав мені.

Вона була нагріта його тілом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голі.

Я хотіла поцілувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцілувала.

Можливо, він кохав Ракель. Ті фотки в його телефоні. Та висушена троянда в конверті.

9

ЗА СНІДАНКОМ наступного ранку мама попросила мене переглянути татові речі на горищі Уїндерміру і взяти собі, що захочу. Решти вона збиралася спекатися.

Уїндермір гостроверхий та кутастий. У двох спальнях з п’яти похилий дах, і це єдиний будинок на острові, в якому є повноцінне горище. Тут є також великий ґанок і сучасна кухня, з оновленими мармуровими стільницями, які виглядають трохи не до діла. Просторими кімнатами бігають п’ять ретриверів.

Ми з Ґетом залізли на горище, прихопивши пляшки з холодним чаєм, і влаштувалися на підлозі. Тут пахло деревом. Крізь вікно всередину проникав квадрат світла.

Ми бували на горищі раніше.

Водночас ми тут ніколи не були.

Книжки були татовим читвом для відпусток. Спортивні мемуари, легкі детективи, скандальні одкровення рок-зірок, написані старими людьми, про яких я ніколи не чула. Ґет не особливо придивлявся. Він сортував книжки за кольором обкладинки. Червона купка, блакитна, коричнева, біла, жовта.

– Хочеш щось почитати? – запитала я.

– Можливо.

– Як щодо «Першої бази» чи «Дороги в нікуди»?

Ґет засміявся. Похитав головою. Вирівняв блакитну купку:

– «Запали з поганим мною»? «Зірка танцполу»?

Він знову засміявся. Потім умить став серйозним.

– Кейденс?

– Що?

– Замовкни.

Я дозволила собі довго не зводити з нього очей. Кожна риса його обличчя була такою рідною, та водночас я ніби бачила його вперше.

Ґет посміхнувся. Сяючий. Сором’язний. Він став на коліна, зруйнувавши в процесі кольорові книжкові вежі. Простягнув руку і погладив моє волосся.

– Я кохаю тебе, Кейді. Справді.

Я нахилилася і поцілувала його.

Він торкався мого обличчя. Спустився рукою по шиї до моєї ключиці. Світло з горищного вікна падало на нас. Наш поцілунок був наелектризованим і ніжним,

і обережним, і впевненим,

налякав нас,

але був неймовірно правильним.

Я відчувала, як кохання перетікає від мене до Ґета і від Ґета до мене. Ми були теплі і змерзлі, молоді і старі, ми були живі.

Я думала: «Так і є. Ми вже кохаємо одне одного. Вже кохаємо».

10

НАС ЗАСТУКАВ ДІДУСЬ. Ґет підстрибнув. Незграбно відступив у купу розсортованих за кольором книжок, розкиданих на підлозі.

– Я вас перервав, – сказав дідусь.

– Ні, сер.

– Авжеж, перервав.

– Вибач за пилюку, – мовила я.

Як незручно.

– Пенні подумала, що тут може бути щось, що я захочу прочитати.

Дідусь витягнув старе плетене крісло на середину і нахилився над книжками.

Ґет залишився стояти. Йому доводилося згинатися під скошеним дахом горища.

– Обережно, молодий чоловіче.

– У якому сенсі?

– Голова. Ви можете забитися.

– А, дійсно, – сказав Ґет. – Так, справді, я можу забитися.

– Тож будьте обережні, – повторив дідусь.

Ґет розвернувся і пішов сходами вниз, не зронивши більше ані слова. Ми з дідусем хвильку посиділи мовчки.

– Він любить читати, – нарешті озвалась я. – Я думала, раптом він захоче взяти щось із татових книжок.

– Ти дуже дорога мені, Кейді, – сказав дідусь, поплескавши мене по плечу. – Моя перша онучка.

– Я теж люблю тебе, дідусю.

– Пам’ятаєш, як я повів тебе на бейсбол? Тобі було лише чотири.

– Звісно.

– Ти ніколи не куштувала «Крекер Джек»[4].

– Ага. Ти купив мені дві пачки.

– Мені довелося посадити тебе на коліна, щоб тобі було видно гру. Ти це пам’ятаєш, Кейді?

Я пам’ятала.

– Розкажи мені.

Я знала, що дідусь хотів почути від мене. Він досить часто просив мене щось розповісти. Йому подобалося переповідати родинні історії Синклерів, перебільшуючи важливість подій. Він завжди питав: «А що це означало для тебе?» – і чекав у відповідь подробиць. Картинок. Засвоєного уроку.

Зазвичай я обожнювала розповідати і слухати ті історії. Легендарні Синклери, як нам було весело, якими гарними ми були. Але того дня мені не хотілося.

– Це була твоя перша бейсбольна гра, – підказав дідусь. – Після неї я купив тобі пластикову бейсбольну биту, і ти відпрацьовувала удар на майданчику в Бостоні.

Чи знав дідусь, що він перервав? І якщо знав, то як поставиться до цього? Коли ми знову побачимось із Ґетом?

Він розійдеться з Ракель? Що відбуватиметься між нами?

– Тобі захотілося приготувати «Крекер Джек» удома, – вів далі дідусь, хоча знав, що мені відома ця історія. – І Пенні допомогла тобі приготувати його. Але ти плакала, що у тебе немає білих і червоних коробочок, аби його туди скласти. Пам’ятаєш?

– Так, дідусю, – здалась я. – Того ж дня ти поїхав назад на стадіон і купив іще дві упаковки. Дорогою додому ти з’їв попкорн, а коробки віддав мені. Я пам’ятаю.

Задоволений, він встав, і ми разом пішли з горища. Дідусь спускався невпевнено, тож сперся рукою мені на плече.

Я ЗНАЙШЛА ҐЕТА на прибережній доріжці і побігла туди, де він стояв, дивлячись на океан. Вітер, що посилювався, скуйовдив мені волосся, і воно лізло в очі. Коли ми поцілувалися, його губи були солоні.

11

БАБУСЯ ТІППЕР ПОМЕРЛА від серцевого нападу за кілька місяців до п’ятнадцятого літа. Навіть постарівши, вона лишалася чарівною жінкою. Сиве волосся, рожеві щічки; висока, худорлява. Це вона прищепила мамі любов до собак. У неї завжди було двоє, а часом і четверо золотих ретриверів з тих часів, коли дівчата були малі, і аж до її смерті.

Вона деколи поспішала з висновками і не однаково ставилася до онуків, та водночас вона була добра. Якщо дітьми ми прокидалися рано, то могли піти в Клермонт і розбудити бабусю. Вона завжди тримала в холодильнику тісто, яке випікала у жерстяних формочках, дозволяючи їсти досхочу теплих мафінів, поки решта острова спить. Вона брала нас із собою збирати ягоди і допомагала нам пекти пиріг чи щось на кшталт цього, називаючи це «сламп», який ми з’їдали того ж вечора.

Одним з її благодійних проектів була щорічна вечірка на користь Аграрного інституту на Мартас-Він’ярді. Усі ми брали в ній участь. Свято влаштовувалося надворі, у гарних білих шатрах. Малеча бігала довкола у святковому вбранні, але без взуття. Ми з Джонні, Міррен та Ґетом цупили чарки з вином і почувалися захмеленими й дурними.

Бабуня танцювала з Джонні, і з татом, і з дідусем, притримуючи рукою краєчок спідниці. Колись у мене була фотографія бабуні з однієї такої вечірки. На ній вона у вечірній сукні і з поросям.

П’ятнадцятого літа на Бічвуді бабусі Тіппер не вистачало. Клермонт спорожнів.

Клермонт – триповерховий сірий будинок у вікторіанському стилі з башточкою нагорі та терасою по периметру. Всередині повно справжніх карикатур із «Нью-Йоркера», родинних фотографій, вишитих подушок, статуеток, прес-пап’є зі слонової кістки, опудал рибин на підставках. Скрізь, скрізь, скрізь – гарні речі, дібрані Тіппер та дідусем. На галявинці перед будинком – здоровенний стіл для пікніків, достатньо великий для обіду на шістнадцять персон, а неподалік від нього – підвішена до розлогого клена гойдалка з покришки.

Бабуня любила крутитися на кухні й планувати пікніки. У своїй майстерні вона шила клаптикові ковдри, і гудіння її швацької машинки заповнювало перший поверх. У блакитних джинсах та гумових рукавицях вона була королевою садівників.

Тепер у будинку стало тихо. Ані куховарських книг, залишених розгорнутими на столі, ані класичної музики, що долинала б з музичного центру на кухні. Та в усіх мильницях і досі було улюблене бабусине мило. І то її дерева і квіти росли в саду. І ще були її дерев’яні ложки, її матер’яні серветки.

Одного дня, коли поряд не було нікого, я зайшла в її майстерню в глибині першого поверху. Я торкалася її тканин, яскравих блискучих ґудзиків, кольорових ниток.

Я почала танути – спершу голова і плечі, за ними стегна і коліна. Невдовзі я перетворилася на калюжу, яка просочувала візерунчасті бавовняні тканини. Я увібралася в ковдру, яку вона вже ніколи не доробить, вкрила іржею металеві деталі її машинки. Годину чи дві я була цілком зневоднена, я сама була суцільним зневодненням. Моя бабуся, моя бабуся. Вона пішла назавжди, хоча запах її парфумів від Шанель і досі лишався в тканині.

Мене знайшла мама.

Привела мене до тями, сказала опанувати себе. Бо я могла. Бо я мусила. Вона сказала глибоко вдихнути і підвестися. І я зробила те, що вона просила. Знову.

Мама хвилювалася за дідуся. Після смерті бабусі він гірше ходив, притримувався за стільці і столи, щоб не впасти. Дідусь був головою родини. Вона не хотіла, щоб він розклеївся. Хотіла, аби він відчував, що його діти й онуки і тепер поряд, сильні й веселі, як завжди. Це важливо, сказала вона; благородно; найкраще, що можна зробити. Не розхитуй ситуацію, сказала вона. Не нагадуй людям про втрату. «Розумієш, Кейді? Тиша – захисний панцир від болю».

Я все зрозуміла, і мені вдалося викреслити бабуню Тіппер із розмов так само, як я викреслила батька. Безрадісно, але ретельно. За столом із тітками, на катері з дідусем, навіть з мамою наодинці я вдавала, що цих двох надважливих для мене людей ніколи не існувало. Решта Синклерів поводилися так само. Збираючись разом, ми широко посміхалися. Ми чинили так само, і коли Бесс пішла від дядька Броді, і коли дядько Вільям покинув Керрі, і коли бабусин пес Пепперміл помер від раку.

Проте Ґет ніколи цього не розумів. Взагалі-то він досить часто говорив про мого батька. Для тата Ґет був достойним суперником у грі в шахи і водночас вдячним слухачем розповідей про військову історію, тож вони проводили певний час разом. «Пам’ятаєш, як твій тато піймав і посадив у відро того великого краба?» – казав Ґет. Або, звертаючись до мами: «Минулого року Сем сказав мені, що в сараї для човнів є набір для рибальства, не знаєте, де він?»

Одного разу за обідом раптом запала тиша, коли Ґет згадав бабуню. А коли Ґет сказав: «Я сумую за тим, як вона стояла біля стола і готувала нам десерт, а ви? Це було дуже в її стилі», – Джонні довелося розпочати голосно розповідати щось про Вімблдон, доки збентеження не розвіялося.

Щоразу, як Ґет казав подібні речі – так невимушено, щиро і легковажно, – мої вени розтиналися. Мої зап’ястки вибухали. Кров стікала по долонях. У голові паморочилося. Я шкандибала геть з-за столу чи впадала від сорому в тиху агонію, сподіваючись, що ніхто з родичів не помітить цього. Особливо мама.

Ґет натомість майже завжди це помічав. Коли кров крапала на мої голі ступні чи заливала книжку, яку я читала, він був добрий до мене. Він перев’язував мої зап’ястки м’якими білими бинтами і розпитував мене про те, що сталося. Він говорив зі мною про тата й бабусю, ніби розмови могли полегшити біль. Ніби рани потребували уваги.

Він лишався не таким, як ми, попри роки разом.

КОЛИ МОЇ РАНИ не кровоточили, і коли Джонні та Міррен плавали з маскою та трубкою чи сварили малечу, чи коли всі лежали на канапах і дивилися в Клермонті кіно на великому екрані, ми з Ґетом тікали від усіх. Ми сиділи на гойдалці з покришки, переплівшись руками й ногами, торкаючись теплими губами прохолодної, як сама ніч, шкіри. Уранці ми часом пірнали, сміючись, у клермонтський підвал, покреслений рядами винних пляшок та енциклопедій. Там ми цілувалися й раділи існуванню одне одного, почуваючись таємничими і щасливими. Інколи він писав мені записки й лишав під подушкою разом із невеличкими подарунками.

Хтось сказав, що роман має містити низку невеликих потрясінь. Я переживаю їх, проводячи час із тобою.

Ось тобі зелена зубна щітка. Вона не виражає моїх почуттів як слід.

Вчорашній вечір з тобою кращий за шоколад.

От я дурний – думав, що немає нічого кращого за шоколад.

Як глибоко символічний жест дарую тобі цю плитку «Воуж»[5], яку купив, коли ми всі їздили до Едгартауна. Можеш з’їсти її чи просто покласти поряд і почуватися зверхньо.

Я не відповідала, але малювала Ґетові олівцями смішні картинки, на яких ми були вдвох. Прості фігурки – ручки, ніжки, голова – махають, стоячи перед Колізеєм чи Ейфелевою вежею, на вершині гори, на спині дракона. Він чіпляв їх над ліжком.

Ґет не втрачав жодної нагоди торкнутися мене. Під столом за обідом, у кухні, коли там нікого не було. Потайки і відкрито, за спиною дідуся, поки той кермував моторним човном. Я не відчувала бар’єрів між нами. Коли ніхто не бачив, я торкалася Ґетових вилиць, пробігала по спині. Я брала його за руку, притискала великий палець до зап’ястка і відчувала, як у його венах пульсує кров.

12

ОДНІЄЇ НОЧІ у липні п’ятнадцятого літа я пішла купатися на маленький пляж. Сама. Де були Ґет, Джонні та Міррен?

Я не знаю, справді.

Ми часто грали у скрабл[6] у Ред-Ґейті. Може, вони були й там. А може, й у Клермонті, де під акомпанемент тітчиних сварок їли джем із морської сливи, намащуючи його на галетне печиво.

У будь-якому разі, я зайшла у воду в спідній білизні та нічній сорочці. Очевидно, коли я прийшла на пляж, на мені більше нічого не було. На піску мого одягу так і не знайшлося. Як і рушника.

Чому?

Цього я теж направду не знаю.

Напевне, я далеко запливла. Берег оточують великі скелі, кострубаті, чорні; у сутінках вони завжди мають зловісний вигляд. Напевне, я занурилася у воду з головою і врізалася в одну з таких скель.

Як я вже сказала, я не знаю.

Я пам’ятаю тільки це: я поринула в океан, просто на кам’янисте дно, і я бачила підвалини Бічвуду, і мої руки та ноги заціпило, а пальці були холодні. Я падала, а пасма водоростей пропливали повз мене.

Коли мама знайшла мене, я лежала, зіщулившись, на межі піску і води. Мене страшенно трусило. Дорослі загорнули мене в ковдри. Намагалися зігріти мене в Каддлдауні. Вони напоїли мене чаєм і тепло вдягнули, та попри це я тремтіла й не могла говорити, тож мене відправили в лікарню на Мартас-Він’ярді, де обстежували протягом кількох днів. Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами, і, схоже, якась черепно-мозкова травма, хоча знімки нічого не показали.

Мама лишилася зі мною, жила в готелі. Я пам’ятаю сумні, сірі обличчя тітки Керрі, тітки Бесс і дідуся. Я пам’ятаю, що відчувала, ніби легені чимось наповнені, ще довго після того, як лікарі сказали, що вони чисті. Я пам’ятаю, як мені здавалося, що я більше ніколи не зігріюся, навіть коли мені сказали, що в мене вже нормальна температура. Боліли руки. Боліли ноги.

Мама забрала мене одужувати у Вермонт. Я лежала в ліжку в темряві, і мене переповнювала жалість до себе. Бо мені було погано, а ще більше тому, що Ґет жодного разу не зателефонував.

І не написав. Хіба ми не були закохані? Хіба ні?

Я написала Джонні два чи три дурних від кохання листи з проханням дізнатися, як справи у Ґета. У Джонні вистачило такту їх проігнорувати. Ми – Синклери, а Синклери так не поводяться.

Я припинила писати і видалила всі листи з папки «Надіслані». Вони були нікчемні і тупі.

Вишенька на торті – Ґет вивітрився, коли я була в біді. Ще одна вишенька – це була лиша курортна інтрижка. Остання вишенька – можливо, він любив Ракель. Хоч там як, ми жили задалеко одне від одного.

Хоч там як, наші родини були заблизькі. У мене не було пояснень.

Я знала лише, що він мене покинув.

13

ЛАСКАВО ПРОШУ до мого мозку.

По кістках моїх шиї та черепа прокочується вантажівка. Хребет ламається, голова тріскається, мізки витікають. В очах мерехтять тисячі зірочок. Світ перевертається.

Я блюю. Я непритомнію.

Це відбувається постійно. Такий собі звичайний день.

Біль розпочався через шість тижнів після нещасного випадку. Ніхто не міг сказати напевне, чи були вони пов’язані, але це не позбавляло від блювання, втрати ваги та всеохопного жаху.

Мама водила мене на МРТ і комп’ютерну томографію. Голки, апарати. Ще голки, ще апарати. Вони шукали пухлини, менінгіт, казна-що. Щоб не так боліло, мені призначили пігулки, і ще пігулки, і ще пігулки, тому що перші не подіяли і другі не подіяли так само. Призначали і призначали, навіть не знаючи, що зі мною не так. Намагаючись просто зменшити біль.

«Кейденс, – казали лікарі, – не вживай забагато пігулок. Кейденс, – казали вони, – остерігайся звикання. А проте, Кейденс, не забувай приймати ліки».

У мене було стільки оглядів, що вже й не порахуєш. Урешті-решт лікарі визначилися з діагнозом. Кейденс Синклер-Істмен: хронічний посттравматичний головний біль, відомий як ХПГБ. Мігрені, спричинені черепно-мозковою травмою.

Зі мною все буде гаразд. Я не помру.

Просто мені часто болітиме.

14

ПРОЖИВШИ РІК у Колорадо, батько захотів побачитися зі мною. Взагалі-то він наполягав на тому, щоб я поїхала з ним до Італії, Франції, Німеччини та Шотландії – у десятитижневу подорож, яка починалася в середині червня, і це означало, що шістнадцятого літа я взагалі не потраплю на Бічвуд.

– Чудовий час для поїздки, – жваво зазначила мама, збираючи мої валізи.

– Чому?

Я лежала на підлозі своєї кімнати, залишивши всю роботу їй. Голова боліла.

– Дідусь ремонтує Клермонт. – Мама згортала шкарпетки кульками. – Я вже мільйон разів тобі говорила.

Я не пам’ятала.

– Чому?

– Так йому заманулося. Цього літа він житиме в Уїндермірі.

– А ти допомагатимеш йому?

Мама кивнула.

– Він не може лишитися з Бесс чи Керрі. А ти ж знаєш – йому потрібен догляд. Хай там як. Ти чудово розвієшся в Європі.

– Краще б я поїхала на Бічвуд.

– Ні, – строго сказала мама.

У ЄВРОПІ я блювала в маленькі відерця та регулярно чистила зуби британською зубною пастою із присмаком крейди. Я лежала долілиць на підлозі в туалетах декількох музеїв, відчуваючи холодні кахлі під щокою, поки мій мозок розріджувався і, булькочучи, просочувався назовні крізь вухо. Мігрені полишали мою кров, розтікаючись по незнайомих готельних простирадлах, крапаючи на підлогу, всотуючись у килими, просякаючи залишки круасанів та мереживного італійського печива.

Я чула, як тато кличе мене, та ніколи не відповідала, перш ніж подіють ліки.

Цього літа я не їздила до Брехунів.

Ми ніколи не спілкувалися впродовж навчального року. Принаймні дуже мало, хоча й намагалися, коли були менші. Протягом вересня ми зазвичай писали повідомлення, позначали одне одного на літніх фотках, але десь за місяць спілкування сходило нанівець. Якимсь чином магія Бічвуду ніколи не проникала в наше повсякденне життя. Нам не хотілося говорити про шкільних друзів, клуби та спортивні команди. Натомість ми знали, що наша прив’язаність оживе, щойно ми знов побачимося наступного червня на причалі, де вода мерехтить у променях блідого сонця, а в повітрі зависли солоні бризки.

Але того року, коли зі мною стався нещасний випадок, я днями, ба навіть тижнями, не бувала в школі. Я пропустила забагато занять, і директор повідомив, що мене лишають на другий рік. Я припинила грати в теніс та футбол. Я не могла сидіти з малечею. Не могла керувати машиною. Ті, хто був мені друзями, перетворилися на знайомих. Кілька разів я писала Міррен. Телефонувала і лишала повідомлення, за які згодом мені було соромно, стільки в них було самоти і мізерності.

Я телефонувала також і Джонні, та його голосова пошта була переповнена.

Я вирішила більше не намагатися. Я не хотіла говорити того, що змушувало мене почуватися слабкою.

Коли тато повіз мене до Європи, я знала, що Брехуни зараз на острові. Дідусь не провів на Бічвуд телефонного зв’язку, а мобільники там не ловили, тож я писала листи електронкою. Не схожі на мої жалібні голосові повідомлення, вони були, натомість, чарівними посланнями від людини, яка позбавилася головного болю.

Майже.

Міррен!

Вітаннячка з Барселони, де мій тато скуштував равликів у бульйоні. У нашому готелі все золоте. Навіть сільнички. Він блискучо-мерзенний.

Напиши мені, як пустують твої малі, і до якого коледжу ти вступатимеш, і чи знайшла ти справжнє кохання.

Кейденс

Джонні!

Бонжур із Парижа, де мій тато скуштував жабу.

Я бачила Ніку Самофракійську[7]. Надзвичайне тіло. Без рук.

Сумую за вами, народ. Як там Ґет?

Кейденс

Міррен!

Привіт із шотландського замку, де мій тато скуштував гаґґіс. Тобто мій тато з’їв бараняче серце, печінку й легені, змішані з вівсянкою і зварені в баранячому шлунку.

Тепер ти знаєш, мій тато типу серцеїд.

Кейденс

Джонні!

Я в Берліні, де мій тато скуштував кров’янку.

Плавайте з маскою і трубкою за мене. Їжте чорничний пиріг. Розпалюйте вогнища. І розказуйте мені про це. Мені страшенно нудно, і, якщо ви не підкоритеся, я винайду для вас довершені покарання.

Кейденс

НЕ ТЕ ЩОБ я дуже здивувалася, що вони не відповідали. До того ж найближчий Інтернет був аж на Він’ярді, і Бічвуд був окремим закритим світом. Коли опиняєшся там, решта Всесвіту здається всього лише неприємним сном.

Європа ж узагалі може навіть не існувати.

15

ЩЕ РАЗ ЛАСКАВО ПРОШУ до прекрасної родини Синклерів. Ми віримо в тренування на свіжому повітрі. Ми віримо в те, що час лікує. Ми віримо, хоча й не кажемо про це вголос, у призначені ліки і коктейльні вечірки.

Ми не обговорюємо проблем у ресторанах. Ми не віримо в зовнішні ознаки розпачу. Наші верхні губи натягнуті, і, можливо, ми саме тому такі цікаві іншим, що не відкриваємо їм своїх сердець.

Можливо також, що нам подобається цікавість людей до нас.

Тепер у Бурлінґтоні лише ми з мамою та собаки. Ми не такі відомі, як дідусь у Бостоні, і не такі важливі, як уся наша родина на Бічвуді, та попри це я знаю, що люди думають про нас. Ми з мамою – дуже схожі, живемо у великому будинку на верхівці пагорба. Граційна мама і хвороблива донька. У нас високі вилиці, широкі плечі. Ми посміхаємося, показуючи зуби, коли ходимо містом у справах.

Хвороблива донька мало говорить. Ті, хто знає її по школі, воліють триматися осторонь. Вони однаково не знали її до того, як вона захворіла. Вона і тоді була мовчазна.

Тепер вона рідко з’являється в школі. А коли з’являється, то зі своєю блідою шкірою і вологими очима має вигляд пафосно-трагічний, немов героїня роману, яка страждає на сухоти. Часом напади трапляються з нею в школі і вона з криком падає на підлогу. Вона лякає інших учнів. Навіть найдобріші з них уже втомилися водити її до медсестри.

Та разом з тим навколо неї є ореол шику й загадковості, завдяки якому вона, попри відсутність необхідної для старшої школи привабливості, уникає глузування та ізоляції. Її мати з Синклерів.

Звісно, я не почуваюся загадково, коли пізно ввечері їм курячий суп із жерстянки або коли лежу під лампами денного світла в медичному кабінеті. І навряд чи шикарно те, як ми з мамою лаємося після того, як тато пішов.

Я прокидаюся від того, що вона стоїть у дверях моєї спальні, витріщаючись на мене.

– Не стій над душею.

– Я люблю тебе. Я піклуюся про тебе, – каже вона, притискаючи долоню до серця.

– Припини вже.

Якби я могла, то грюкнула б дверима у неї перед носом. Та я не можу встати.

Часто я знаходжу папірці, схожі на записи про те, що я з’їла в той чи інший день. Тости з джемом, але лише один з двох; яблука з попкорном; салат з родзинками; шоколадка; паста. Пиття? Протеїни? Забагато імбирного елю.

Не дуже шикарно те, що я не можу керувати машиною. І не надто загадково бути вдома в суботній вечір, читаючи книжку в кублі смердючих ретриверів. Однак я не захищена від того, щоб мене вважали загадковою, однією із Синклерів, членом привілейованого клану особливих людей, персонажем загадкової, важливої історії, тому що я справді належу до цього клану.

Мама не захищена від цього так само. Такими вже нас виховали.

Синклери. Синклери.