Читать книгу Ми були брехунами - Емілі Локгарт - Страница 4

16

КОЛИ МЕНІ БУЛО ВІСІМ, тато подарував мені на Різдво стос книжок.

Вони називалися за кольорами обкладинок: «Жовта книга казок», «Блакитна книга казок», «Малинова книга казок», «Зелена», «Сіра», «Коричнева», «Помаранчева».

Усередині були казки з усього світу, варіації варіацій знайомих історій.

Читаючи їх, чуєш, як в одній історії відлунюється інша, а в тій – ще одна.

Так багато історій починаються однаковими словами: «Колись дуже давно» чи «Жило собі троє…»

Троє поросят, троє ведмедів, троє солдат, троє цапів. Троє принцес.

Відтоді як я повернулася з Європи, я теж написала декілька власних. Варіацій.

У мене повно часу, тож дозвольте розповісти вам казочку. Як я вже сказала, варіацію однієї з тих, що ви вже чули.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, і було у нього троє вродливих доньок. Що старшим він ставав, то більше думав про те, хто з них має успадкувати королівство, бо жодна ще не вийшла заміж і в нього не було спадкоємця. Король вирішив попросити доньок висловити свою любов до нього.

Він сказав найстаршій доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Вона любила його, як усе золото королівства.

І він сказав середній доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Її любов була міцніша від сталі.

І тоді він сказав найменшій доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Вона довго думала, перш ніж відповісти. Нарешті вона сказала, що любить батька так, як м’ясо любить сіль.

– Тоді ти зовсім не любиш мене, – сказав король. Він вигнав доньку з палацу і підняв за нею міст, аби вона не могла повернутися.

Отож, наймолодша донька вирушає у ліс, і є у неї лише пальтечко та одна хлібина. Вона продирається крізь сувору зиму, ховаючись під деревами. Дівчина приходить у готель і наймається помічницею кухаря.

Минають дні, і принцеса вивчає світ кухні як свої п’ять пальців. Урешті-решт вона обходить у майстерності свого хазяїна і слава про її страви поширюється по всьому королівству.

Минають роки, і найстарша принцеса виходить заміж. Кухар із готелю готує їжу для святкового столу.

Наприкінці бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу її приготовано без солі.

Король куштує шматочок. Потім іще один.

– І хто ж це посмів подати таке гидке порося на весіллі майбутньої королеви? – кричить він.

Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змінилася, що він її не впізнав.

– Я не подам вам солі, Ваша Величносте, – пояснює вона. – Хіба ж ви не вигнали власної доньки за те, що вона вважала її цінною?

Після цих слів король розуміє, що перед ним – його донька і що саме вона любить його найбільше.

А що далі?

Найстарша та середня доньки весь цей час жили з батьком. Він був прихильніший то до однієї, то до іншої. Постійні змагання віддалили їх одну від одної. Тепер, коли повернулася найменша, він відбирає королівство у найстаршої, яка щойно вийшла заміж. Вона не стане королевою. Середня та старша сестри обурені.

Спершу найменша донька ніжиться в батьківській любові. Та невдовзі вона розуміє, що король – божевільний та одержимий владою. Їй судилося стати королевою та водночас – до кінця своїх днів піклуватися про старого тирана, який втрачає глузд. Вона не покине його, хоч яким би хворим він був.

Вона залишиться тому, що любить його так само сильно, як м’ясо потребує солі?

А чи тому, що він пообіцяв їй королівство? Їй уже важко розрізнити.

17

ВОСЕНИ ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ у Європу я розпочала один проект. Щодня я віддавала бодай одну зі своїх речей.

Я надіслала Міррен стару Барбі з супердовгим волоссям, яку ми в дитинстві не могли поділити. Відправила Джонні смугастий шалик, який багато носила. Джонні подобаються смужки.

Для старших Синклерів – мами, тіток, дідуся – накопичення гарних речей було метою всього життя.

Хто помре, зібравши найбільшу кількість речей, той і виграв. А що виграв, хотіла б я знати?

Колись я теж любила гарні речі. Як і мама, як і вся наша родина. Та це більше не про мене.

Мама наповнила наш будинок у Бурлінґтоні сріблом та кришталем, подарунковими виданнями та кашеміровими ковдрами.

Пухнасті килими вкривають підлогу в кожній кімнаті, а стіни завішані картинами місцевих художників, якими мама опікується. Їй подобається китайська порцеляна, і вона виставляє її у їдальні. Замість цілком ще притомного «сааба» вона купила БМВ.

Жоден із цих символів процвітання і смаку не має практичної цінності.

«Краса – вже сама по собі цінність, – не погоджується мама. – Вона створює певну атмосферу місця, відчуття власної історії. Навіть просто дарує насолоду. Ти взагалі чула щось про насолоду?»

Та я думаю, вона і мені, і собі бреше про те, нащо їй усі ці речі. Нова доза покупок дає матері можливість, хай навіть на мить, відчути себе могутньою. Я думаю, що будинок, наповнений гарними речами, і дорогі картини із зображенням мушель від її креативних друзів, і ложки від «Тіффані» дають їй відчуття статусу. Старовинні та східні килими показують людям, що нехай вона і собаківниця, яка покинула коледж Брин-Мор, та у неї є влада, тому що є гроші.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ПОДУШКУ. Я ношу її з собою містом. На вулиці, спираючись на стіну бібліотеки, стоїть дівчина. На землі біля її ніг – картонний стаканчик для монет. Вона не набагато старша за мене.

– Хочеш подушку? – питаю в неї. – Я випрала наволочку.

Вона бере подушку і сідає на неї.

Цієї ночі мені незручно спати, та це на краще.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «КОРОЛЬ ЛІР» у м’якій обкладинці, якого я читала протягом другого року старшої школи. Знайдено під ліжком.

Подарувала громадській бібліотеці. Мені не треба її перечитувати.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ФОТОГРАФІЮ бабуні Тіппер у блакитній вечірній сукні та з поросям на руках з благодійної вечірки на користь Аграрного інституту.

Дорогою додому я зайшла до «Гудвілла»[8].

– Що, Кейденс, ось так просто віддаєш? – каже Петті з-за прилавку.

– Це моя покійна бабуся.

– Вона була вродлива, – каже Петті, роздивляючись фото. – Точно не хочеш залишити фото собі? Можна ж віддати просто рамку.

– Точно.

Бабуся померла. Те, що у мене буде її фотографія, нічого не змінить.

– ТИ ЗНОВ ХОДИЛА до «Гудвілла»? – питає мама, коли я повертаюся додому. Вона нарізає персики тонкими скибочками спеціальним фруктовим ножем.

– Так.

– Чого ти позбулася цього разу?

– Лише старої бабусиної фотки.

– З поросям? – Її губи судомно сіпнулися. – О, Кейді.

– Вона моя, і я вирішила її віддати.

Мама зітхає.

– Ще собаку віддай, і тобі цього ніколи не пробачать.

Я присідаю до ретриверів. Бош, Ґрендел і Поппі вітають мене тихим домашнім гарчанням. Вони – наші родинні собаки, виховані, з ідеальною родовідною. Чистокровні золоті ретривери. Мама, звісно, розводила цуциків для бізнесу і не залишала їх усіх удома, але вони утримувалися на заміській фермі маминого партнера разом з іншими племінними собаками.

– Я б ніколи такого не зробила.

Я шепочу собакам, як люблю їх, у їхні м’які кудлаті вуха.

18

ЯКЩО ВБИТИ В ГУГЛІ «черепно-мозкова травма», то більшість веб-сайтів, присвячених цій темі, пише, що вибіркова амнезія може бути її наслідком. Коли мозок уражений, немає нічого незвичайного в тому, що пацієнтка дещо забуває. Вона не здатна навіть до пуття розповісти, як саме травмувалася.

Та я не хочу, аби люди знали, що я – така. Досі така – після всіх цих оглядів, і обстежень, і ліків.

Я не хочу на собі тавра інвалідності. Я не хочу більше ліків. Не хочу більше лікарів і стурбованих вчителів. Бачить Бог, досить з мене лікарів.

Що я пам’ятаю з того літа, коли стався нещасний випадок?

Як я закохалася у Ґета на порозі кухні Ред-Ґейту.

Квітку шипшини для Ракель, і ніч, втоплену у вині, і як я закипала від злості. Як вдавала, що все нормально. Готувала морозиво. Грала в теніс.

Тришарові смори і як Ґет розізлився, коли ми сказали йому замовкнути. Купання вночі.

Як ми з Ґетом цілувалися на горищі.

Як я слухала історію про «Крекер Джек» і як допомагала дідусеві спускатися сходами.

Гойдалку, підвал, доріжку навколо острова. Ми з Ґетом в обіймах одне одного. Як Ґет помічав мої рани. Ставив мені запитання. Робив перев’язки.

Оце майже й усе.

Бачу: рука Міррен тримає каністру пального для моторних човнів, золотавий лак на пальчиках облупився.

Бачу: мамине напружене обличчя. Вона питає: «Пірати Карибського моря?»

Бачу: ноги Джонні збігають сходами Клермонту до сараю для човнів.

Бачу: дідусь прихилився до дерева, на його обличчі відблиски вогнища.

Бачу: всі ми, четверо Брехунів, рвемо боки від реготу. Але з чого саме ми сміємося? Що нас розвеселило і де ми були?

Я не знаю.

Коли я не пам’ятала щось із п’ятнадцятого літа, я питала маму. Моя забудькуватість лякала мене. Я хотіла припинити пити ліки, чи замінити їх, чи проконсультуватися з іншим лікарем.

Я мріяла згадати те, що забула. Одного дня пізньої осени, тієї осені, коли мене обстежували на смертельні хвороби, мама заплакала.

– Ти питаєш мене знову і знову. Ти не пам’ятаєш, що я кажу.

– Вибач.

Говорячи, вона налила собі склянку вина.

– Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобі правду, Кейденс. Я щоразу так робила, і ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов.

– Вибач, – повторила я.

– Ти досі питаєш мене майже щодня.

Це правда, я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Не пам’ятаю, що було до і після того. Не пам’ятаю, як ходила по лікарях. Я усвідомлювала, що так, авжеж, ходила, бо мені ж поставили діагноз і призначили ліки, але майже все лікування стерлося з пам’яті.

Я глянула на маму. На її оскаженіло-схвильоване обличчя, на її сльозаві очі, на губи, розслаблені від вина.

– Ти мусиш припинити запитувати, – сказала вона. – Лікарі вважають, що буде краще, якщо ти пам’ятатимеш усе по-своєму.

Я вмовила її розповісти мені ще раз, востаннє, і записала її відповіді, щоб підглядати в них, коли виникне потреба. Завдяки цьому я можу розповісти вам про нещасний випадок під час нічного купання, і про скелі, і про переохолодження, і про проблеми з диханням, і про мозкову травму, що так і лишилася під питанням.

Я більше ніколи нічого не питала в матері. Я багато чого не розумію, зате вона лишається цілком тверезою.

19

ТАТО ЗБИРАЄТЬСЯ ЗАБРАТИ МЕНЕ до Австралії та Нової Зеландії на ціле сімнадцяте літо. Я не хочу їхати.

Я хочу повернутися на Бічвуд. Я хочу побачити Міррен і позасмагати з нею на пляжі, розмірковуючи про майбутнє. Я хочу сперечатися із Джонні, і плавати з маскою і трубкою, і готувати морозиво. Я хочу розпалювати вогнища на маленькому пляжі. Я хочу повалятися в гамаку на терасі Клермонту і знову бути однією з Брехунів, ну якщо це взагалі можливо.

Хочу згадати свій нещасний випадок.

Хочу дізнатися, чому зник Ґет. Не розумію, чому він не пішов тоді купатися зі мною. Чому я була на маленькому пляжі сама. Чому я плавала у спідньому і чому на піску не було мого одягу. І чому він звалив, коли мені було погано.

Цікаво, чи кохав він мене. Чи кохав він Ракель. Ми з татом вирушаємо до Австралії за п’ять днів. Даремне я погодилася.

Я схлипувала, вдаючи нещасну. Я сказала мамі, що не маю бажання побачити світ. А хочу натомість побачитися з рідними. Я сумую за дідусем.

Ні.

Якщо я поїду до Австралії, мені погіршає. Голова вибухне від мігреней, мені краще не літати. І не їсти незвичної їжі. І не змінювати часових поясів. І що, як я загублю свої ліки?

Годі. За все вже заплачено.

Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.

Ну будь ласка.

Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.

Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.

Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, – не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.

Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді „ні“», – любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».

Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки – «Не будь ганчіркою – їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», – та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.

На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги – довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.

Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.

Дідусь зриває півонію і вручає мені.

– Моїй першій онучці.

– Не рви квітів, добре?

– Їм байдуже.

– Ні, не байдуже.

– Кейденс була перша, – каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. – Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.

– Дідусю, я тут.

– Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.

Я киваю.

– Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.

– Це ти про Броді та Вільяма.

– Полотном дорога, еге ж? – посміхається дідусь. – Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.

Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на «Мейфлауері». Не так важливо бути високою. Чи білявою. Саме тому я пофарбувала волосся: я не хотіла бути найстаршою. Спадкоємицею острова, статку, сподівань.

Чи хотіла?

Дідусь випив забагато після довгої подорожі.

– Ходімо в дім? – запитала я. – Хочеш відпочити?

Дідусь зриває другу півонію і дає мені.

– За вміння прощати.

Я плескаю його по зсутуленій спині.

– Не зривай більше, добре?

Дідусь нахиляється, торкається білих тюльпанів.

– Дідусю, серйозно, не рви, – кажу я.

Він зриває третю півонію, різко, зухвало. Знов дає мені.

– Ти моя Кейденс. Кейденс Перша.

– Так.

– Що з твоїм волоссям?

– Я його пофарбувала.

– Тебе не впізнати.

– Це добре.

Дідусь вказує на півонії, тепер вони всі в моїй руці.

– Три квіточки для тебе. Хай у тебе буде три.

Він виглядав нікчемним. Він виглядав могутнім.

Я люблю його, та не певна, що він приємний мені. Я беру його за руку і веду в дім.

20

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Він любив їх усім серцем. Якось, коли настав час дівчатам виходити заміж, жахливий триголовий дракон напав на королівство, спалюючи міста своїм вогняним подихом.

Король пообіцяв руку принцеси тому, хто переможе дракона. Приходили герої та воїни в залізних обладунках, на чудових конях, із мечами та стрілами.

Дракон вбивав і з’їдав усіх одного за одним.

Нарешті король подумав, що дівчина може розтопити серце дракона і досягти успіху там, де воїни зазнавали поразки. Він відправив найстаршу доньку до дракона благати про пощаду, але дракон не слухав її вмовлянь. Він ковтнув її не пережовуючи.

Тоді король відправив до дракона другу доньку, але дракон вчинив так само. Ковтнув її, перш ніж вона встигла сказати бодай слово.

Тоді король відправив третю доньку вмовити дракона, адже вона була така мила й розумна, що мала б упоратися з тим, що призвело до загибелі сестер.

Але ж ні. Дракон просто з’їв її.

Королю лишалося одне – страждати від болю. Тепер він був один-однісінький у цілому світі. Але дозвольте мене запитати, хто ж убив дівчат?

Дракон? Чи батько?

НАСТУПНОГО ДНЯ після від’їзду дідуся мама телефонує татові, щоб скасувати подорож до Австралії. Вони кричать. Вони сперечаються.

Нарешті вони вирішують, що я на чотири тижні поїду на Бічвуд, а потім навідаюся до батька в Колорадо, де я ніколи не була. Батько наполягає. Він каже, що не поступиться літом зі мною, навіть якщо доведеться залучити адвокатів.

Мама телефонує тіткам. Вона веде з ними довгі секретні розмови на терасі нашого будинка. До мене долинають лише окремі фрази: «…Кейденс така вразлива, їй потрібно багато відпочивати…», «…лише чотири тижні, не все літо…», «…їй не можна хвилюватися, лікування дуже повільне».

А також «Піно Гріджио», «Сансер», можливо, «Рислінг» і точно не «Шардоне».

21

МОЯ КІМНАТА тепер майже порожня. На ліжку – простирадло й тепла стьобана ковдра. Лептоп та кілька ручок на столі. Стілець.

У мене лишилося дві пари джинсів і шортів. Ще є футболки, фланелеві сорочки, теплі светри; купальник, по одній парі кросівок, кроксів[11], черевиків. Дві сукні, якесь взуття на підборах. Тепле пальто, мисливська куртка, брезентовий плащ на дерев’яних ґудзиках.