Читать книгу Адвокат диявола - Эндрю Найдерман, Адель-Теодор Кури - Страница 5

Фірма «Бойл, Карлтон і Сесслер» мала в Блайсдейлі затишний, опоряджений зі смаком офіс. Майже двадцять років тому Томас Бойл перетворив маленький двоповерховий будиночок у стилі кейп-код на офіс для себе та Сенфорда. Почасти чар їхнього офісу полягав у домашній атмосфері. Там людина справді почувалася розслабленою – можливо, занадто розслабленою, думалося Кевінові. Такої реакції в нього не бувало ще ніколи. Він завжди високо цінував домашні фіранки та портьєри, килими та прикраси. Щоранку він вирушав з однієї домівки до іншої. Так він думав спочатку.

Але ситуація докорінно змінилася, щойно він увійшов до фірми «Джон Мільтон і партнери». Він вийшов з ліфта на двадцять восьмому поверсі, з якого відкривався приголомшливий вид на діловий центр Мангеттену та Іст-Рівер. У кінці коридору стояли подвійні дубові двері з каліграфічним написом: «Адвокатська контора “Джон Мільтон і партнери”». Зайшовши всередину, він опинився в плюшевій приймальні.

Дуже просторе приміщення, довгий світло-брунатний шкіряний диван, шкіряна канапа та шкіряні крісла вказували на успіх. Над диваном висіла величезна барвиста абстрактна картина, схожа на оригінал Кандинського. Саме такий вигляд повинна мати успішна юридична контора, подумав він.

Зачинивши за собою двері, він пішов пишним оксамитовим світло-брунатним килимом, почуваючись так, ніби під ногами в нього шар зефіру. Тому він усміхнувся, наблизившись до адміністраторки, яка сиділа за тиковим столом у формі півмісяця. Вона відвернулася від текстового процесора, щоби привітатися з ним, і тут він усміхнувся ще ширше. Кевіна вітала не проста, негарна з лиця Майра Брокпорт і не сива, бліда Мері Екерт із тьмяними очима, які віталися з клієнтами в «Бойл, Карлтон і Сесслер», а осяйна смаглява брюнетка, яка цілком могла б узяти участь у конкурсі «Міс Америка».

Вона мала пряме вугільно-чорне волосся, що м’яко падало на плечі, кінчиками майже сягаючи лопаток. Зовні вона була схожа на італійку, прямим римським носом і високими вилицями скидаючись на Софі Лорен. Її темні очі мало не світилися.

– Добрий день, – промовила вона. – Містер Тейлор?

– Так. Гарний офіс.

– Дякую. Містер Сколфілд дуже хоче вас побачити. Я негайно проведу вас до нього, – сказала вона й підвелася. – Не хочете чогось випити… чаю, кави, «Перр’є»[5]?

– Я був би радий «Перр’є». Дякую.

Він пішов за нею вестибюлем до заднього коридору.

– Трохи лайму? – запитала вона, повернувши до нього голову.

– Так, дякую.

Вона повела його коридором і зупинилась у невеликій кухонній зоні, а він зачудовано дивився, як рухається її тіло. На зріст вона була під метр вісімдесят, а вбрана в чорну плетену спідницю та білу блузу з довгими рукавами. Спідниця так щільно облягала її стегна та сідниці, що, коли в неї розтягувалися м’язи, він бачив там складку. Від цього в нього перехопило дух. Подумавши, як несхвально до цього поставилися б Бойл, Карлтон і Сесслер, він подумки засміявся.

Вона передала йому склянку, наповнену іскристою рідиною з льодом.

– Дякую.

Від погляду її очей і тепла в її усмішці він відчув приплив збудження в стегнах і зашарівся.

– Осюди.

Вони пройшли один кабінет, одну залу для нарад, а тоді – ще один кабінет і врешті зупинилися біля дверей, на яких висіла табличка з іменем Пола Сколфілда. Вона постукала й відчинила їх.

– Містер Тейлор, містере Сколфілд.

– Дякую, Даяно, – сказав Пол Сколфілд і обійшов свій стіл, аби привітатися з Кевіном. Вона кивнула й відійшла, але Кевін зміг відірвати від неї погляд лише за мить. Сколфілд, розуміючи його, зачекав. – Кевіне, радий вас бачити.

– Чудовий офіс.

Кабінет Пола Сколфілда був удвічі більший, ніж у Сенфорда Бойла. Він був оздоблений у стилі хай-тек, меблі в ньому – оббиті блискучою чорною шкірою, а полиці та стіл були глянсово-білими. Ліворуч від його столу були два великі вікна, з яких відкривався вид на місто аж до Іст-Рівер.

– Оце так краєвид.

– Аж дух перехоплює, правда? Такі види відкриваються з усіх кабінетів. І з вашого теж.

– Та невже?

– Прошу, сідайте. Я вже сказав містерові Мільтону, що ви тут, і він хоче побачитися з вами після того, як ми закінчимо.

Кевін умостився в чорному шкіряному кріслі перед Сколфілдовим столом.

– Я радий, що ви вирішили серйозно розглянути нашу пропозицію. Ми буквально завалені новою роботою, – сказав Пол Сколфілд. У нього спалахнули очі. – Отже, ваша поточна юридична фірма запропонувала вам статус партнера?

– Аж ніяк. Там мені запропонували можливість знайти щось таке, що більше підходить моїй природі, – відповів Кевін.

– Що? – Усмішка Пола стала стриманішою.

– Вочевидь, справа Лоїс Вілсон і те, як я її вів, стала для них небажаним поворотом. Мовляв, юридичні хитрощі доречні лише тоді, коли їх застосовують обережно. Не тоді, коли маніпулюють якоюсь бабцею, щоб одержати частку її майна, чи знаходять лазівки в податковому законодавстві, аби поповнити кишені заможних клієнтів фірми, – з гіркотою пояснив Кевін.

Пол хитнув головою й засміявся.

– Недалекоглядність. Справжнє міщанство та обивательщина. Ось чому вам там не місце, Кевіне. Містер Мільтон правильно про вас думає, – додав він, і його обличчя посерйознішало. – Вам місце тут… з нами.

– Так сказав містер Мільтон?

– Еге ж. Це він помітив вас першим, а він, аналізуючи людей, зазвичай не помиляється. Ця людина надзвичайно прониклива.

– Я вже зустрічався з ним? – запитав Кевін, дивуючись, як це хтось може бути таким упевненим у ньому ще до зустрічі.

– Ні, але він постійно шукає нових яскравих перспектив… любить відшукувати нових юристів, ходити на слухання та суди, як мисливці за талановитими бейсболістами ходять на матчі в старших школах. Він спершу побачив вас у дії, а тоді послав мене. Так він узяв на роботу всіх нас. Сьогодні ви познайомитеся з усіма: з Дейвом Котейном, Тедом Мак-Карті та нашими секретарками. Але дозвольте спершу показати вам ваш кабінет, а тоді ми побачимося з містером Мільтоном.

Кевін допив свою «Перр’є» й підвівся, а тоді вийшов за ним із дверей і попрямував коридором. Зупинилися вони біля дверей до якогось кабінету, з яких, вочевидь, зовсім недавно зняли табличку.

– Тому, хто пішов із цієї фірми, напевно, трапилася неабияка спокуса, – зауважив Кевін.

Пол, примруживши очі, кивнув.

– Так. Особиста трагедія. Він укоротив собі віку невдовзі після смерті дружини під час пологів. Його звали Річард Джаффі, і він був геніальним адвокатом. Тут він не програв жодної справи.

– Ох, я не знав.

– Містер Мільтон досі серйозно цим засмучений – і всі ми, як ви розумієте, теж. Але ваша поява серед нас, Кевіне, – додав він, поклавши руку Кевінові на плече, – нас підбадьорить.

– Дякую, – відповів Кевін і додав: – Але виглядає на те, що я маю дотягнутися до високої планки.

– Ви це можете. Якщо так вважає містер Мільтон, то можете, – кивнув Пол. Кевін мало не розсміявся, почувши, як завзято він висловлює свою віру, але зрозумів, що Пол Сколфілд говорить абсолютно серйозно.

Сколфілд відчинив двері, і Кевін увійшов у свій потенційний новий кабінет.

За останні три роки він безліч разів сидів, відкинувшись на спинку крісла, у своєму кабінеті-комірчині в «Бойл, Карлтон і Сесслер» і уявляв, як воно – бути знаменитим нью-йоркським адвокатом із плюшевим кабінетом, де з вікна відкривається гарний краєвид.

Тепер перед ним стояв Г-подібний стіл із м’яким шкіряним кріслом, м’яка шкіряна канапа та ще одне шкіряне крісло перед столом. Килим там був такий самий плюшевий, як і у вестибюлі, а фіранки – яскраво-бежеві. Стіни були вкриті панелями зі світлого дерева гікорі, що надавали приміщенню свіжого, чистого вигляду.

– Здається, тут усе новісіньке.

– Містер Мільтон переробив кабінет. Сподіваюся, вам подобається.

– Подобається? Та я в захваті, – відповів Кевін.

Пол кивнув. Кевінові здавався розкішним весь кабінет, від витонченої позолоченої телефонної системи до набору з ручки та олівця зі щирого золота. Там були навіть срібні фоторамки, що чекали на його фотографії, а спеціальні рамки на стінах чекали на Кевінові дипломи та відзнаки, і було їх саме стільки, скільки і в його кабінеті в Блайсдейлі. Який збіг, подумав він. Добре знамення.

Кевін підійшов до вікон за столом. Як і сказав Пол, з них відкривався приголомшливий вид на місто.

– І як? – запитав Пол.

– Прекрасно! – Він перейшов до вбиральні, де поглянув на блискуче нове устаткування, кахельну підлогу та стіни. Була навіть душова кабінка. – Хоч одразу переїжджай.

Кевін оглянув книжки в шафі, що затуляла більшу частину лівої стіни.

– Мені не треба нічого сюди завозити.

Він засміявся та ще раз оглянув свій кабінет.

– Це… неймовірно.

– Містер Мільтон буде радий знати, що ви задоволені його творінням, Кевіне. – Пол глянув на свій годинник. – Нам час із ним зустрітися.

– Звісно. – Коли вони пішли на вихід, Кевін зупинився, озирнувся й хитнув головою. – Саме про такий кабінет я мріяв. Можна подумати, ніби… – він повернувся до усміхненого Пола Сколфілда, – ніби він зазирнув у мої мрії.

Постукавши, Пол відчинив двері й відступив, пропускаючи Кевіна першим. Кевін був змушений визнати, що нервував. Завдяки Полові в нього склалася така думка про Джона Мільтона, що він гадки не мав, чого очікувати.

Той самий килим, який укривав підлогу вестибюля та розливався коридором, проходив за двері кабінету Джона Мільтона і вкривав його підлогу. У задній частині приміщення посередині стояли стіл із темного червоного дерева та темно-брунатне шкіряне крісло з високою спинкою. Перед столом – два крісла. За столом були три великі вікна майже на всю стіну, з яких безперешкодно відкривався широкий, майже божественний вид на місто й небо.

Спершу Кевін так захопився розкішшю та яскравістю приміщення, що не помітив Джона Мільтона в кріслі. Коли ж Кевін пройшов далі й таки його побачив, той неначе виринув із тіні.

– Вітаю у фірмі «Джон Мільтон і партнери», Кевіне, – сказав він.

У його м’якому голосі Кевін одразу відчув теплоту. Цей голос нагадав йому такий само відкритий, дружній і заспокійливий тон превелебного Пендлтона з Блайсдейльської єпископальної церкви, тон, який швидко розслабляв слухача. Кевін часто намагався імітувати його в суді й потай називав своїм «недільним голосом».

Джонові Мільтону, судячи з вигляду, було трохи за шістдесят, і в ньому цікаво поєднувалися молодечі і старечі риси. Волосся в нього було пишне, густе, охайно підстрижене та зачесане, але повністю сиве. Коли Пол зачинив за ним двері, містер Мільтон підвівся. Коли він розпрямився, виявилося, що на зріст він під метр дев’яносто, а на його обличчі, яке попервах неначе ховалося за гіпсовою маскою, засяяла усмішка. Він був одягнений у темно-сірий шовковий костюм з рубіновою краваткою та рубіновою хустинкою в кишені.

Кевін помітив, як піднялися Мільтонові плечі, коли він простягнув йому руку. Він мав чудову фізичну форму – ще одна риса з дивної, але цікавої суміші молодості і старості. Наблизившись, Кевін побачив на його щоках густий рум’янець. Містер Мільтон міцно взявся за Кевінову руку, так, ніби чекав на зустріч із ним цілу вічність.

– Радий знайомству, містере Мільтон.

Поки вони з Кевіном дивились один на одного, очі Джона Мільтона якось перетворювалися, з тьмяних, спокійних карих стаючи жовтуватими та блискучими. Він мав прямий м’ясистий ніс із м’якими лініями, через які його лице часом здавалося непідвладним часу. Навіть зморшки довкола його очей мали такий вигляд, наче їх хтось намалював олівцем усього кілька секунд тому. Його тонкі губи мали жовтогарячий відтінок, підборіддя було загострене, а шкіра – підтягнута, але погляд у нього був батьківський, а обличчя – сповнене мудрості.

– Сподіваюся, Пол показав вам ваш потенційний кабінет.

– О так. Він неймовірний. Я в захваті.

– Я радий, Кевіне. Прошу, сідайте.

Він показав на світло-брунатне шкіряне крісло з високою спинкою та підлокітниками з гладенького темного червоного дерева. На них були вирізьблені вручну постаті з грецької міфології – сатири, мінотаври.

– Дякую, Поле, – додав він.

Кевін озирнувся й побачив, як Пол Сколфілд виходить.

Джон Мільтон повернувся до свого крісла. Кевін помітив, що в ньому є якась твердість, а в тому, як він тримає голову та плечі, – щось королівське. Він сів, як монарх під час сходження на престол.

– Як ви знаєте, Кевіне, ми вже досить давно про вас думаємо. Ми були б раді, якби ви почали з наступного тижня. Знаю, це швидко, але я вже відклав для вас одну справу, – додав він, постукавши по грубій теці, що лежала на столі праворуч від нього.

– Справді? – Кевінові захотілося спитати, як співрозмовник здогадався, що він погодиться на роботу у фірмі, але подумав, що це може видатися неввічливим. – І про що вона?

– Я передам її вам у слушний час, – твердо відповів Джон Мільтон. Кевін помітив, як легко містер Мільтон переходить з теплого, дружнього тону на непохитний і рішучий. – По-перше, дозвольте мені пояснити свою філософію щодо молодших партнерів, а вони в мене, як ви згодом дізнаєтеся, є більше ніж просто молодшими партнерами. Багато в чому вони мої партнери, але поряд із цим – і моя рідня. Ми – справжня команда, ми віддані одне одному набагато сильніше, ніж вимагають звичайні професійні стосунки. Ми піклуємося одне про одного та про сім’ї одне одного. Ніхто не працює у вакуумі: дім, життя, усі проблеми – все це справляє певний вплив на вашу роботу. Розумієте?

– Так, – відповів Кевін і мимоволі замислився про людину, на місце якої заступав. Чи не до цього вів містер Мільтон?

– Я так і думав, – сказав Джон Мільтон і відкинувся назад так, що, коли сонце надворі затулила хмара, його обличчя накрила тінь. – І вам навряд чи видалося дивним те, що я висловлюю пропозиції, навіть намагаюся допомогти вам у такий спосіб, який, здавалося б, не має безпосереднього стосунку до вашої роботи тут. Наприклад, – продовжив він, – вам би однозначно варто було жити в місті. А так уже вийшло, що я володію досить розкішним житловим комплексом в ідеальній частині Мангеттену, і в мене там є вільна квартира. Я був би радий, якби ви переселилися туди без орендної плати.

– Без орендної плати?

– Саме так. Ось який я відданий своїм партнерам та їхнім родинам. А ще я вмію списувати відповідні суми, – додав він. – Щоправда, це не важливо. Важлива певність у тому, що ви з дружиною, залишаючись із нами, вестимете комфортне, приємне життя. Я розумію, що у вас із дружиною там, де ви зараз мешкаєте, є родичі, – швидко продовжив він, – але ви будете не так уже й далеко, а ще… – він виринув з тіні, нахилившись уперед, і всміхнувся, – …у вас тут буде нова родина.

Кевін кивнув.

– Звучить… чудово. Звичайно ж, мені потрібно буде обговорити це з дружиною, – швидко додав він.

– Звісно. А тепер, – сказав Джон Мільтон, підвівшись, – просто поговорімо трохи про закон. Я поясню вам свою філософію. Закон слід чітко тлумачити та чітко застосовувати. Позитивним наслідком цього є правосуддя, але правова система існує не заради нього. Правова система покликана зберігати порядок, тримати всіх людей у рамках, – біля кутка свого столу він повернувся, глянув на Кевіна згори вниз і знов усміхнувся. – Усіх людей, як так званих агентів добра, так і криміналітет.

– Співчуття, – продовжив Джон Мільтон тоном університетського професора на лекції, – у доречних випадках гідне захвату, але в системі йому немає місця, тому що воно суб’єктивне, недосконале та мінливе, тим часом як закон може стати досконалим, а також лишатися завжди актуальним і універсальним.

Він зупинився й поглянув на Кевіна, який швидко кивнув.

– Здається, ви розумієте, що я кажу, і погоджуєтеся з цим.

– Так, – озвався Кевін. – Може, я й не формулював це саме так, але це правда.

– Ми передусім адвокати, і ми досягатимемо успіху, допоки це пам’ятатимемо, – сказав Джон Мільтон. Його очі палали рішучістю.

Кевін був зачарований. Мовлення Джона Мільтона мало хвилястий ритм і часом так сильно стишувалося, що Кевінові здавалося, ніби він читає по губах співрозмовника й повторює за ним фрази власним голосом. А потім він раптом оживав, а його голос ставав сильним і енергійним.

У Кевіна швидко билося серце, обличчя почало шарітися. Востаннє на своїй пам’яті він почувався таким збудженим у старшій школі, коли був у баскетбольній команді та брав участь у матчі за чемпіонський титул їхньої ліги. Тренер команди, Марті Мак-Дермотт, виголосив перед матчем таку промову, що команда випливла з роздягальні на поле з вогнем у серцях, яким можна було би спалити всю лігу. Тоді йому не терпілося взятися за м’яч. А тепер не терпілося повернутися до суду.

Джон Мільтон поволі кивнув.

– Ми розуміємо один одного більше, ніж ви собі уявляєте, Кевіне. І я, щойно це зрозумів, наказав Полові вами поцікавитися, – на мить він поглянув на Кевіна, а тоді майже по-бісівськи всміхнувся. – Візьмімо до прикладу вашу останню справу… – Джон Мільтон відкинувся на спинку крісла, тепер уже в більш розслабленій позі.

– Лоїс Вілсон, шкільна вчителька, звинувачена в насильстві над дітьми?

– Так. Ваш захист був блискучий. Ви побачили слабкі місця у версії обвинувачення й кинулися вперед, зосередившись на них.

– Я знав, що директор нею незадоволений, а ще знав, що інші дівчатка брешуть…

– Так, – сказав Джон Мільтон і нахилився вперед, витягнувши руки над столом так, ніби хотів обняти Кевіна. – Але ви також знали, що Барбара Стенлі не бреше і що Лоїс Вілсон винна.

Кевін мовчки здивовано подивився на нього.

– О, ви були не зовсім упевнені, але в глибині душі вважали, що вона чинила насильство над Барбарою Стенлі і що Барбара Стенлі, якій було боязко скаржитися самій, накрутила подружок і вмовила їх долучитися до неї. Той ідіот-директор палко бажав розправитися з учителькою…

– Цього я точно не знаю, – повільно проказав Кевін.

– Нічого страшного, – знов усміхнувся Джон Мільтон. – Ви зробили те, що мали зробити як її адвокат.

Джон Мільтон перестав усміхатися. Тепер він здавався навіть сердитим.

– Обвинуваченню слід було потрудитися заздалегідь так, як ви. У тій судовій залі ви були єдиним справжнім юристом, – додав він. – Я захоплююся вами через це і хочу, щоб ви працювали тут зі мною. Тут потрібні саме такі адвокати, як ви, Кевіне.

Кевін замислився, звідки Джон Мільтон так багато знає про справу Лоїс Вілсон, але невдовзі це перестало його цікавити. Тепер надто багато всього відвертало його увагу, в нього було надто багато чудових тем для роздумів. Далі вони обговорили платню, і він довідався, що Пол Сколфілд не перебільшував. Платня була вдвічі більша, ніж у його поточній фірмі. Містер Мільтон сказав, що негайно організує переїзд Кевіна та Міріам до нової квартири, якщо Міріам це схвалить. Договоривши, містер Мільтон негайно подзвонив секретарці й попросив її привести Пола Сколфілда. Пол прийшов негайно, наче просто стояв за дверима й чекав.

– Він знов у твоїх руках, Поле. Кевіне, ласкаво просимо до нашої родини, – промовив Джон Мільтон і простягнув руку.

Кевін узяв її, і вони рішучо потиснули один одному руки.

– Дякую.

– А всі формальності, пов’язані з вашим переїздом до квартири, як я вже казав, буде залагоджено до вихідних. Можете коли завгодно показати її дружині.

– Ще раз дякую. Не можу дочекатися.

Джон Мільтон з розумінням кивнув.

– Оце людина, еге ж? – тихо сказав Пол, коли вони вийшли з кабінету.

– Просто неймовірно, як він одразу доходить до суті. Відчувається, що серйозний, але мені все ж здалося, що не педант. А ще він був дуже приязний.

– О так. Чесно кажучи, – відповів Пол, зупинившись у коридорі, – ми всі від нього в захваті. Він схожий на… батька.

Кевін кивнув.

– Так, так мені й здалося, – він озирнувся назад, – наче я сидів і розмовляв зі своїм батьком.

Пол засміявся та обняв Кевіна однією рукою, і вони знову пішли коридором, до кабінету Дейва Котейна. Дейв був ближчий за віком до Кевіна: йому був усього тридцять один рік. Він теж був випускником юрфаку Нью-Йоркського університету, і вони одразу почали згадувати спільних викладачів. Дейв був струнким чоловіком під метр вісімдесят і мав коротко, майже по-військовому підстрижене світло-каштанове волосся. Кевінові подумалося, що Міріам він здасться милим, бо має світло-блакитні очі та м’яку, приємну усмішку, а ще чимось нагадує її молодшого брата Сета.

Попри худорляву фігуру, Дейв мав глибокий, звучний голос – будь-який директор хору продав би душу, аби лиш залучити такого до свого ансамблю. Кевін уявив, як його голос відлунює над головами уважних слухачів під час перехресного допиту в суді. З їхнього знайомства Кевін здогадався, що Дейв Котейн – людина прониклива і дуже розумна. Згодом Пол розповість йому, що Дейв Котейн був у п’ятірці найкращих випускників свого курсу в університеті й міг би працювати в низці престижних нью-йоркських або вашингтонських фірм.

– Дозвольте продовжити екскурсію, – сказав Пол. – У вас із Дейвом ще буде чимало можливостей познайомитися ближче, й у ваших дружин теж.

– Чудово. Ви маєте дітей? – запитав Кевін.

– Ще ні, але скоро матимемо, – відповів Дейв і додав: – Ми з Нормою приблизно на тому ж етапі, що й ви з Міріам.

Кевін почав усміхатись, а тоді йому подумалося: як дивно, що вони обізнані і з його особистим життям.

Пол угадав цю його думку.

– Ми вивчаємо всі відомості про потенційних партнерів, – сказав він, – тож не дивуйтеся, що ми вже так багато про вас знаємо.

– У вас тут, сподіваюся, не філія ЦРУ?

Дейв і Пол перезирнулися й засміялися.

– Коли Пол і містер Мільтон розглядали мою кандидатуру, я почувався так само.

– Поговоримо згодом, – сказав Пол, і вони з Кевіном пішли до юридичної бібліотеки.

Тутешня юридична бібліотека була вдвічі більша, ніж у «Бойл, Карлтон і Сесслер», і повністю актуалізована. Там стояв комп’ютер – як пояснив Пол Сколфілд, із доступом до поліційної документації, навіть федеральної, – а також центральна ЕОМ з доступом до прецедентних справ і розслідувальної інформації, завдяки яким можна було розуміти та вивчати поліційні звіти та дані судових експертиз. Одна з секретарок сиділа за клавіатурою та вводила нову інформацію, надану одним із приватних слідчих фірми.

– Венді, це Кевін Тейлор, наш новий молодший партнер. Кевіне, це Венді Аллан.

Секретарка розвернулася, і Кевін знову мимоволі вразився прекрасним обличчям і фігурою. Судячи з вигляду, Венді Аллан було двадцять два чи двадцять три роки. Вона мала волосся персикового кольору, вкладене кількома м’якими шарами, а над чолом – розпушений чубчик. Коли вона всміхнулася, її каштаново-карі очі пояснішали.

– Здрастуйте.

– Добридень.

– Венді працюватиме і вашою секретаркою, і Дейвовою, доки ми не знайдемо ще одну, – пояснив Сколфілд.

Від думки, що в нього скоро буде власна секретарка, Кевін усміхнувся самому собі.

– З нетерпінням чекаю на можливість попрацювати з вами, містере Тейлор.

– Навзаєм.

– Нам варто знайти Теда, – прошепотів Пол. – Я щойно згадав, що йому сьогодні по обіді треба взяти письмове свідчення.

– О, звісно.

Він вийшов слідом за Полом, озирнувшись один раз заради усмішки, яка ще не зникла з обличчя Венді Аллан.

– Як ви не забуваєте про роботу в оточенні таких гарних жінок? – напівжартома запитав Кевін.

Пол зупинився й повернувся до нього.

– Венді та Даяна гарні, Елейн і Карла, як ви побачите, теж, але всі вони – ще й першокласні секретарки, – усміхнувся Пол й озирнувся на бібліотеку. – Містер Мільтон каже, що більшість чоловіків схильні вважати, ніби гарні жінки не розумні. Якось він виграв справу, тому що один прокурор думав саме так. Нагадайте мені якось, щоб я попросив його розповісти вам про це. До речі, – додав Пол, стишивши голос, – усіх секретарок містер Мільтон дібрав особисто.

Кевін кивнув, і вони пішли далі до кабінету Теда Мак-Карті.

Мак-Карті багато чим нагадав Кевінові його самого. Він був на два роки старший, приблизно одного зросту з Кевіном і мав схожу статуру, проте волосся в нього було чорне, шкіра – набагато темніша, а очі – темно-карі. Але вони обидва народилися та виросли на Лонг-Айленді. Мак-Карті жив у Нортпорті та навчався на юридичному факультеті Сиракузького університету.

Дружина Теда Мак-Карті, як і Міріам, теж виросла на Лонг-Айленді. Раніше вона працювала адміністраторкою при лікареві в Коммаку. Вони теж поки що не мали дітей, але планували невдовзі їх завести.

Кевін відчув, що Тед Мак-Карті – людина педантична. Він сидів за великим столом із чорного дуба, де його папери лежали охайно біля великої фотографії дружини в срібній рамці та ще однієї фотографії в такій самій рамці, де були зображені він і дружина в день весілля. Його кабінет був досить простим порівняно з кабінетами Дейва Котейна та Пола Сколфілда, але в ньому краще відчувалися порядок і чистота.

– Радий знайомству, Кевіне, – промовив Мак-Карті, підвівшись із крісла, коли Пол їх познайомив. Тед, як і Дейв із Полом, мав приголомшливий голос і говорив енергійно та чітко. – З того, як про вас розповідали містер Мільтон і Пол, я зрозумів, що ви скоро будете з нами.

– Здається, про це всі дізналися раніше за мене, – пожартував Кевін.

– Зі мною було так само, – зауважив Тед. – Я працював у батьковій фірмі й не мав ані найменшого наміру йти, аж тут до мене звернувся Пол. Приїхавши сюди на зустріч із містером Мільтоном, я вже роздумував про те, як повідомлю про це батька.

– Неймовірно.

– Тут практично щодня відбувається щось захопливе. А тепер, коли до нас долучитеся ви…

– Я з великим нетерпінням чекаю на це, – відповів Кевін.

– Удачі і вітаю на борту, – сказав Тед. – Мушу бігти – треба взяти свідчення щодо клієнта, якого звинувачують у зґвалтуванні сусідської доньки-підлітка.

– Справді?

– Розповім вам про це на службовій нараді, – пообіцяв Тед.

Кевін кивнув і пішов до виходу за Полом. У дверях він зупинився.

– Я б хотів дещо спитати, Теде, – сказав Кевін, думаючи, як відреагують на його рішення Міріам і її та його батьки.

– Звісно, питайте.

– Як ви повідомили свого батька про те, що йдете?

– Я сказав йому, що дуже хочу спеціалізуватися на кримінальному праві і що містер Мільтон мене дуже вразив.

– Але ж ви мали успадкувати родинну фірму, так?

– Ох… – Тед усміхнувся й хитнув головою. – Невдовзі ви зрозумієте, що це теж родинна фірма.

Кевін кивнув, вражений Тедовою щирістю.

Він повернувся до свого майбутнього кабінету й сів за великий стіл. Відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на потилицю, а тоді розвернувся, щоб поглянути на місто. Тепер він почувався на мільйон доларів. Йому не вірилось у власну удачу: багата фірма, розкішна квартира на Мангеттені без орендної плати…

Повернувшись назад, він зазирнув у шухляди столу. Там було все: чисті блокноти, нові ручки, новий органайзер. Коли він уже був готовий закрити нижню бічну шухляду, йому впав в око якийсь предмет. Це була невеличка ювелірна скринька.

Він витягнув її, відкрив і побачив усередині золотий перстень на мізинець із вигравіруваною монограмою «К».

– Перевіряєте габарити крісла? – запитав Пол, увійшовши всередину.

– Що? Ой. Так. Що це таке? – Кевін простягнув перстень.

– Значить, уже знайшли? Просто дрібничка від містера Мільтона, привітальний подарунок. Він усім нам такі подарував.

Кевін з острахом вийняв перстень зі скриньки та приміряв. Він підійшов ідеально. Кевін підняв здивований погляд, але Пол явно анітрохи не вразився.

– Вирішальну роль, Кевіне, тут відіграють саме ці дрібнички, те, як він сумлінно показує свою відданість нам як людям.

– Розумію, – Кевін замислився на мить, а тоді відірвав погляд від персня, – але звідки він знав, що я погоджуся на роботу?

Пол знизав плечима.

– Як я вже казав, він чудово знається на людях.

– Неймовірно. – Він оглянув кабінет. – А цей… Джаффі?

– А що він?

– Цього ніхто не міг передбачити?

– Ми знали, що він у депресії. Йому всі допомагали. Містер Мільтон найняв малому няньку. Ми робили все, що могли, телефонували йому, заходили в гості. Ми всі почуваємося винними, усі відчуваємо свою відповідальність.

– Я не мав на увазі…

– О ні, – сказав Пол. – Ми всі живемо в одному будинку. Ми мали б зуміти йому допомогти.

– Ви всі живете в одному будинку?

– І ви теж із нами житимете. Навіть більше: ви оселитесь у квартирі Джаффі.

Кевін подивився вражено. Він не знав, як до цього поставиться Міріам.

– Як він… як він це зробив?

– Зіскочив зі свого патіо. Але не хвилюйтеся, – сказав Пол і швидко всміхнувся, – я не думаю, що та квартира проклята.

– Усе одно мені, можливо, варто тримати це в таємниці від дружини.

– О, звичайно ж. Принаймні допоки ви не обживетесь і вона не побачить сама, як вам безпечно і комфортно. Ще трохи – і її звідти не витягне навіть стадо диких слонів!