Читать книгу Адвокат диявола - Эндрю Найдерман, Адель-Теодор Кури - Страница 6

Лише перед з’їздом зі швидкісної дороги Кевін усвідомив, як сильно змінить власне життя та життя Міріам. Не можна сказати, що він хоч трохи про це шкодував, – зовсім навпаки, він на своїй пам’яті ще ніколи не сприймав своє життя та кар’єру так оптимістично. Просто він, наближаючись до ідилічного маленького району, в якому вони з Міріам планували провести все життя, усвідомив, що віддалиться разом з нею від того життя, яке їм уявлялося.

Проте всі прийдешні зміни будуть на краще, і Міріам теж має їм зрадіти, подумав він. А як же інакше? Більше грошей – це ще більший будинок мрії, ніж той, який вони собі уявляли. Їхнє життя стане різнобічнішим, і вони відійдуть від того, що тепер видавалося йому задушливим провінціалізмом.

Найважливіше ж, мабуть, те, що вони розширять коло своїх друзів і познайомляться з набагато цікавішими людьми, незмірно вищими за представників так званого витонченого вищого класу Блайсдейла. Двоє інших адвокатів, які працювали на фірмі Джона Мільтона, одразу йому сподобались, і він не сумнівався, що Міріам вони сподобаються теж.

Він повернувся до своєї адвокатської контори, перевірив повідомлення. Йому дзвонила Міріам, але він вирішив, що поговорить із нею, коли приїде додому.

Вони з Міріам жили в «Блайсдейл-Ґарденс», комплексі побудованих із кедру міських особняків у лісистій пасторальній місцевості просто за межами самого селища. Двоповерхові особняки були затишними та просторими, мали дров’яні каміни з цегли. У комплексі був громадський басейн і два ґрунтові тенісні корти. У перші роки спільного життя вони з Міріам аж ніяк не бідували, але, поглянувши на містечко під час швидкої поїздки додому, він несподівано усвідомив, що воно йому не до вподоби. У ньому було щось таке, чого він не бачив раніше: ця місцевість якось заколисувала своїх мешканців, робила пасивними. Тепер він побачив дещо більше, те, чого неможливо буде досягти, якщо вони залишаться тут.

Він заїхав у свій гараж, але дверей до будинку відчинити не встиг: їх за нього відчинила Міріам. Вона відступила до передпокою з занепокоєним виразом обличчя.

– Де ти був? Я думала, ти подзвониш мені до обіду й ми, можливо, зустрінемось. А ще, як ти знаєш, я чекала, коли ти розповіси, що сказав Сенфорд Бойл.

Він увійшов, обережно зачинивши за собою двері.

– Забудь про Бойла, забудь про Карлтона, забудь про Сесслера.

– Що? – Вона піднесла праву руку до основи шиї. – Чому? Вони не покликали тебе в партнери?

– Не покликали. Аж ніяк. Зовсім навпаки.

– Що ти маєш на увазі, Кевіне?

Він хитнув головою.

– Вони не звільнили мене, а радше порадили знайти щось таке, що більше пасуватиме моїй… моїй природі, – сказав він. Пройшов повз неї до вітальні й упав на диван.

Вона, явно приголомшена, залишилася позаду.

– Річ у твоїй останній справі, так?

– Гадаю, вона була останньою краплею. Розумієш, Міріам, я не підходжу їм, а вони не підходять мені.

– Але ж, Кеве… три роки до цього все завжди було добре, – скривилася вона. – Я знала, що тобі не слід було братися за цю справу. Знала. А тепер поглянь, що сталося, – вона заплакала.

Серце в неї загупало. Яке враження це могло справити? Кевін захищає відому лесбійку, а тоді втрачає роботу в одній з найпрестижніших фірм району? Їй уже вчувалися материні слова: «Я ж тобі казала».

– Розслабся, – усміхнувся він їй.

– Розслабитися? – Вона схилила голову набік. Чому він недостатньо засмучений? – Де ти був, Кевіне? – поглянула вона на годинник, що стояв на камінній полиці. – І ти якось рано повернувся, чи не так?

– Ага. Заходь. Сідай, – він погладив подушечку біля себе, – мені треба дуже багато тобі розповісти.

– Твоя мати дзвонила, – сказала вона так, ніби передбачила його слова й захотіла нагадати про його численні зв’язки з цією місцевістю.

– Я їй згодом подзвоню. Все гаразд?

– О, так. Вона хотіла привітати тебе з перемогою в суді, – сухо додала вона.

– Добре. Тепер вона зрадіє ще більше.

– Чому, Кевіне? – Міріам вирішила сісти навпроти нього, склавши руки на колінах.

– Не нервуй так, люба. Віднині й надалі ми будемо змінювати своє життя лише на краще.

– Як?

– Ну, звісно, я піду з «Бойл, Карлтон і Сесслер». Дякувати Богові.

– Колись ти дуже пишався тим, що там працюєш, – із сумом зауважила вона.

– Колись. Що я знав? Я був шмаркачем, щойно з юридичного факультету, був радий будь-якій такій роботі, але тепер…

– Що? Скажи мені, – запитала вона вже наполегливіше.

– Ну, – нахилився він уперед, – пам’ятаєш того чоловіка, який підійшов до нас за барною стійкою в «Ожиновому заїзді» у п’ятницю ввечері й дав свою картку?

– Так.

– Ну, після своєї веселої дискусії з «трьома помагачами» я розглянув цю можливість.

– Що ти зробив?

– Подзвонив йому й поїхав на Мангеттен. Я наче… наче опинився в одній зі своїх мрій. Що там ті заможні нью-йоркські фірми! Зачекай, побачиш. Вони на двадцять восьмому поверсі. Краєвид там розкішний. Головне, вони буквально завалені роботою – так швидко зросла їхня слава в Нью-Йорку. Їм украй потрібен ще один адвокат.

– Що ти зробив, Кевіне?

– Спершу скажу тобі ось що: Пол не жартував. Там мені платитимуть удвічі більше, ніж я заробляв би цього року в «Бойл, Карлтон і Сесслер», навіть якби там вчинили правильно і взяли мене в повноправні партнери. А це – величезні гроші, Міріам. По-друге, я робитиму лише те, що хочу: розглядатиму кримінальні справи.

– Але що, як із цим не складеться? Тут у тебе все стабільно, тут щось вимальовується.

– Як це – «не складеться»? Оце так мені довіряє власна дружина. – Він негайно вдав засмучення, наче в суді.

– Я просто намагаюся…

– Я знаю. Будь-які великі кроки на кшталт цього лякають, але коли ти познайомишся з усіма… і це, Міріам, якраз найкраще для нас: усі інші молодші партнери, Тед, Дейв і Пол, одружені, а дітей ні в кого з них ще немає. Дейв, Тед і їхні дружини – приблизно наші ровесники. Ми зможемо спілкуватися з людьми, з якими нас щось об’єднує. Ну що насправді тебе об’єднує з Етель Бойл, Барбарою Карлтон чи Рітою Сесслер? Сама знаєш, вони досі вважають себе трохи кращими за нас, тому що я – не партнер. І не кажи мені, ніби ти не нарікала на те, що вони поводяться з тобою, як із дитиною.

– Але в нас є й інші друзі, Кевіне.

– Знаю. Але час розширити свої обрії, люба. Ці люди живуть і працюють у Нью-Йорку. Вони їздять на вистави, концерти, до художніх галерей, чудово відпочивають. Ти нарешті займешся тим, чим завжди хотіла займатися.

Вона відкинулася назад у задумі. Можливо, він має рацію, – можливо, вона все своє життя була надто самотньою. Можливо, час вирватися з кокона.

– Кеве, ти справді вважаєш, що це буде добрим кроком?

– Ох, люба, – відповів він, підвівшись і наблизившись до неї. – Це не просто добрий крок – це чудовий крок.

Він поцілував її й сів біля неї, а тоді взяв її за руки.

– Я не зробив би нічого такого, що засмутило б тебе, хоч яке щастя це обіцяло б мені. Це просто нікуди б не годилося. Ми надто… надто сильно зрослися.

– Так. – Вона заплющила очі та злегка закусила нижню губу. Він торкнувся її щоки, і вона розплющила очі.

– Я кохаю тебе, Міріам. Не уявляю, як чоловік може кохати жінку ще більше.

– Ох, Кеве…

Вони знову поцілувались, а тоді вона помітила на його мізинці новий перстень.

– Де ти це взяв, Кевіне? – Вона взялася за його руку, щоби піднести перстень до очей. – Перша літера твого імені?

– Ти не повіриш. Це подарунок від містера Мільтона, такий собі привітальний дар.

– Справді? Але звідки він міг знати, що ти пристанеш на його пропозицію?

– Ти зрозумієш, коли зустрінешся з містером Мільтоном. Він випромінює впевненість, авторитет, успіх.

Вона хитнула головою і знову поглянула на перстень.

– Золото щире, двадцять чотири карати, – сказав він, помахавши рукою.

– Ти справді захопився тією фірмою.

– Я знаю, – визнав він.

– А як же дорога туди, Кевіне? Ти ніколи не хотів їздити на роботу далеко.

Він усміхнувся.

– У містера Мільтона є чудове рішення, – хитнув головою він. – Усе це здається надто ідеальним, щоб бути правдою, але це – правда.

– Що? Розкажи, – підскочила вона на канапі.

Він посміявся з її нетерплячості.

– Ну, завдяки одній своїй справі багато років тому Мільтон, схоже, заволодів багатоквартирним будинком на Ріверсайд-драйв, і там зараз є вільна квартира.

– Ріверсайд-драйв? Тобто ми б переїхали до Нью-Йорка? – Її захват пригаснув, ледве почавши зростати. Він знав, що вона не надто любить жити в місті.

– Угадай, скільки ця квартира коштує.

– Гадки не маю.

– Шістсот тисяч доларів!

– Але ж, Кевіне, як ми можемо таке собі дозволити?

– Нам і не треба цього собі дозволяти.

– Я не розумію.

– Вона наша, допоки ми не будемо готові побудувати дім своєї мрії. Без орендної плати і взагалі. Навіть за електрику платити не треба.

У Міріам так сильно відвисла щелепа, що він мимоволі розсміявся знову.

– І уяви собі… Тед Мак-Карті та його дружина Джин, Дейв Котейн і його дружина Норма, Пол Сколфілд і його дружина Гелен мешкають у цій-таки будівлі.

– А де живе містер Мільтон?

– У квартирі в пентхаузі тієї ж будівлі. Усе як сказав мені сьогодні Тед Мак-Карті… «Джон Мільтон і партнери» – велика згуртована родина.

Її опір почав слабшати. Вона мимоволі зацікавилася ще більше.

– А що там з містером Мільтоном? Невже в нього немає дружини та рідних?

– Ні. Може, тому він і ставиться до своїх партнерів, як до рідні.

– Який він?

Кевін відкинувся назад і почав:

– Міріам, Джон Мільтон – найхаризматичніша, найсимпатичніша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

Коли Кевін розповідав їй про зустріч із ним, у нього з’явилося дивне відчуття, ніби він насправді переживає цю зустріч ізнову. Усі її подробиці лишалися свіжими в його пам’яті.

Згодом, тихо повечерявши, вони, психічно виснажені, пішли спати. Уранці Кевін списав на це психічне виснаження свій яскравий кошмарний сон. Він був у суді та знову обговорював справу Лоїс Вілсон – щоправда, цього разу, коли він поглянув на суддю, суддею виявився містер Мільтон, який схвально всміхнувся йому згори вниз. Кевін повернувся до Барбари Стенлі, яка гола сиділа на трибуні для свідків. Лоїс Вілсон стояла просто позаду неї і, нахилившись, погладила кінчиками пальців соски дівчинки. Опісля вона поглянула на нього й розпусно всміхнулась, а тоді знову нагнулася й потяглася донизу, щоб торкнутися дівчинки між стегнами.

– Ні! – закричав він.

– Кевіне!

– Ні!

Він розплющив очі.

– Що таке?

– Га?

– Ти кричав.

– Що? Ох, – він енергійно потер обличчя, щоб позбутися яскравих образів, які ще стояли в нього перед очима. – Просто кошмар.

– Хочеш про це поговорити? – запитала сонним голосом Міріам.

– Ні. Краще знову засну. У мене все гаразд. Це дурниці, – промовив він.

Вона вдячно застогнала і швидко заснула. Кілька секунд по тому він дозволив своїм очам заплющитися.

Прокинувшись, Кевін зателефонував на роботу, щоб попередити, що не приїде, і попросив Мері перенести його зустріч із Сеттонами. Секретарка здивувалась і захотіла дізнатися більше, але Кевін різко роз’єднався. Тоді вони вдяглися, поснідали й поїхали до міста. Випав сніг – майже п’ять сантиметрів. Це був уже другий серйозний снігопад за рік, а ще ж навіть грудень не настав. М’який килим із молочно-білих свіжих сніжинок, які хрускотіли під ногами, навіяв Міріам різдвяний настрій. Їй згадалося, як дзеленчать дзвоники на санчатах, а поглянувши вгору дорогою до машини, вона побачила між хмарами трохи блакитного неба. Звідти лилося сонячне проміння, що перетворювало засніжені гілки на блискучі палички з солодкою ватою.

Однак великий потік транспорту з передмість на Ґранд-Сентрал-парквей швидко обернув ці чистенькі білі сніжинки на масну чорно-буру кашу. Автомобілі попереду відкидали крижану багнюку на їхнє вітрове скло. Двірники зчищали її з монотонною регулярністю. Просто перед ними загрозливо висіли над дахами низькі сірі хмари.

– Далекі поїздки на роботу – не для мене, – пробурчав Кевін, коли вони під’їхали до пропускного пункту платної дороги. – Я б не зміг витримати такої напруги та марнування часу.

– З іншого боку, Кевіне, життя у великому місті – теж не мед. Проблеми з паркуванням, дорожній рух…

– О, люба, ніяких проблем з паркуванням. На цокольному поверсі нашого будинку є безпечний приватний гараж.

– Справді?

– І їздити на роботу самому мені теж не доведеться. У містера Мільтона є лімузин для нас, який щодня возить на роботу і назад. Містер Мільтон сказав мені, що він стане таким собі другим офісом… Ми з Полом, Тедом і Дейвом будемо обговорювати там справи і таке інше.

– А як же містер Мільтон?

– Мабуть, у нього інший графік. – Вона здивовано подивилася на нього. – Я ще не знаю всього, люба. Але знатиму. Знатиму, – почав наспівувати він.

Коли вони в’їхали до міста, вона відкинулася назад. Щойно Кевін звернув на Блейзер-авеню й наблизився до Ріверсайд-драйв, із лімузина «Джон Мільтон і партнери», припаркованого перед багатоквартирним будинком, вийшов Пол Сколфілд і подав йому знак звернути в гараж під будівлею.

Ворота відчинились, і він заїхав усередину.

– У вас 15D, – сказав Пол, показуючи на їхні місця. – Можете заїжджати на своє місце.

Кевін позадкував і припаркувався. Пол відчинив двері для Міріам і допоміг їй вибратися з машини, тим часом як Кевін обійшов машину і привітався з ним.

– Радий знову вас бачити, місіс Тейлор.

– Ой, будь ласка, звіть мене Міріам.

– Міріам. Будь ласка, звіть мене Пол, – із усмішкою відповів він. – Отам якраз ліфт, – показав він праворуч. – Ворота паркінгу відчиняються пультом. – Він витягнув пульт із кишені піджака й передав Кевінові. – Ще один – у вашій квартирі, на кухонній стільниці.

Він знову повернувся до Міріам.

– Ви, без сумніву, помітили, що цей гараж опалюється, – з гордістю сказав Пол і натиснув кнопку виклику ліфта. Двері негайно відчинились, і він жестом запросив їх увійти першими.

– Поле, як давно ви з Гелен тут мешкаєте? – запитав Кевін.

– Ми переїхали сюди невдовзі після того, як містер Мільтон придбав будівлю. Це було… шість років тому.

– Район дуже гарний, чи не так? – запитала Міріам.

Пол усміхнувся й кивнув.

– У нас тут поруч Лінкольн-центр, галереї, неподалік – театральний район. Увесь Нью-Йорк буде до ваших послуг, Міріам, – сказав він, і двері ліфта відчинилися. Він притримав для них двері й жестом звелів їм вийти та звернути праворуч.

Пол зупинився біля 15D, що, як і інші квартири, ховалася за широкими дверима з темного дуба з маленьким металевим молоточком для стукання.

– Яка дивовижа, – сказала Міріам, дивлячись на стукачку. – Я просто обожнюю старожитності.

Пол дістав ключі, відімкнув двері й відступив, розчахнувши їх. На протилежному кінці широкого передпокою вже з порога було видно їдальню. Темно-сині оксамитові фіранки з золотою облямівкою там були прибрані й відкривали ряд вікон. Попри сірий день, крізь них усередину лилося світло.

– Світло… повітря багато, – промовила Міріам, щойно вони ввійшли.