Читать книгу Двері в день. Міс Адрієна - Ґео (Георгій) Шкурупій - Страница 10
Двері в день
Роман
IX
Розділ історичний
ОглавлениеСело тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.
Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.
Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.
Поки вони поралися з своїми клунками на станції, поки знайшли воза, сонце здорово стало припікати і розпочався теплий та важкий їхній трудовий день.
Один з товаришів Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з міткою на носі від окулярів, слюсар заводу Антін Яновський, або просто Антошка, як його звали всі товариші, тепер весело чмихав і потирав руки, оповідаючи про те, як багато вони привезуть на завод різної їжі. Інші товариші теж перебільшували свої сподівання, але, схаменувшись, починали сміятися й говорити, що навряд чи вдасться проміняти ввесь вагон на одну цибулю.
Так доїхали вони до перших хат села, і тут Петро Пустовійт, товариш Гая, виміняв сіль на буханок хліба й шматок сала, бо вся компанія дуже хотіла їсти. Після сніданку почалося блукання від хати до хати, яке більше скидалося на справжнє жебрацтво, ніж на обмін, що за нього в свій час так розпиналися синдикалісти.
Ніщо так не принижує людину, як жебрацтво. Ніщо так не вражає людину, як незадоволене прохання шматка хліба. Нема нічого ганебнішого, як не підтримати людини однієї з тобою кляси. Здавалося, що робітник і трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рівні, але через розбещеність деяких шарів села в той час робітник, що потрапляв на село, відчував себе справжнім жебраком. На нього дивилися так, як на дармоїда, як на ворога, що зазіхає на селянське добро.
Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.
В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.
Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.
– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!
Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.
– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.
– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..
– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..
Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:
– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.
Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:
– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.
– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.
Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.
– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…
– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.
– Ні.
– Піяніна!..
– От, піяніна! Піяніни у вас немає?
Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.
– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.
Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.
– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.
Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.
– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.
Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.
– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.
– А ви зважте! Може, тут і більше!
Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.
Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали, що це за річ – мідяні стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши сміх, серйозно поглянув на юрбу, а потім, не втрачаючи гонору, відповів:
– Ні, я такої штуки не вживаю!
– А ви спробуйте! Візьміть їх на зуб! Може, сподобається! – сміявся слюсар, – Може, тоді від піяніна охота відпаде.
– Пф! Ви мені грамохона або гармонію! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, ніколи не бачили, так подивіться, а потім привезіть. Кілька пудів борошна дам…
– Піяніно то ми бачили, а ви стружки замість піяніна покуштуйте!
– Киньте, киньте! Вони сміються! – заверещала істота у єдвабних штанах, підбігаючи до Василя Івановича.
Той тільки тепер зрозумів, чому раніше сміялася юрба. Він тепер почервонів так, що навіть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, і мимоволі розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.
Юрба одразу притихла, і дехто одійшов убік.
– Халамидники! – нарешті видушив він із себе. – Торбарі!..
Він ще щось хотів пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повітря, і він, повернувшись спиною до робітників, пішов геть. За ним швидко пошкандибала й істота в єдвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи більшу кількість проса.
– Я б тому гайдамаці цілий мішок стружок подарував, тільки, щоб він підсипав їх собі у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От ірод! Куркуляча душа!..
– А той другий, в едвабних штанах, хто він такий? – запитав один з робітників.
– Адвентист або німецький соціял-демократ! – відповів Петро Пустовійт.
– Ні, він, мабуть, з породи тхорів! – зауважив слюсар.
Розмовляючи, всі четверо підійшли до нової хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На одній руці у неї була чорна рукавичка, з якої виглядали загрубілі пальці. Побачивши робітників, вона махнула рукою в рукавичці і сердито заговорила:
– Ідіть, ідіть з богом! Бог дасть!..
Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.
– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?
– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.
– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!
З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.
– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.
– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.
Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.
– Куди, дурні це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дівчат.
Це був середнього віку здоровий чоловік з насмішкуватими очима й бадьорим голосом у горлі.
– Чого злякалися, сороки! Не бійтеся, до ваших батьків з доносом не піду!..
– Не дуже ми й злякалися! – відгризнулась вертлява дівчина, покрутивши головою, від чого розлетілася її чудернацька зачіска.
– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила їй, сміючись, друга.
Максим підійшов до робітників і поздоровкався.
– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацікавлений Теодор Гай.
– Так, це я, а ви, мабуть, робітники з «Червоної Зорі»?
Знайомство відбулося. І компанія, залишивши дівчат, посунула далі з Теодором Гаєм та Максимом на чолі.
– Кажуть, що у вас на все село лише троє незаможників? – запитав Петро.
– Троє зареєстрованих, – відловів Максим, – а так то є багато, особливо на лівому кутку біля лісу. Тільки всі вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому і троє, як більмо на оці в куркулячої коняки. Але це пусте, вже на лівому кутку сперечаються. Незабаром наша армія збільшиться. Василь Іванович лусне з досади.
– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелікса Едуардовича вже прикоськали, це головного інженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одної компанії ця публіка.
– У нас бандити ще заважають! – відповів Максим. – От де наше нещастя! Боїться народ…
– Наші міщани іноді не згірше бандитів, – вставив Теодор, – що казати, важко!.
– У вас у місті з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократів багато не візьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсі на все село гуляла. А капелюх той їй так личить, як мені циліндер! А інші в єдвабних штанах і шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Піп Григорій дістав тромбона і вечорами повз його садибу пройти соромно. Такі звуки випускає, ніби бугай пирхає… Показилися, що на них управи нема…
– А у нас діти з голоду пухнуть, – зауважив один з робітників.
– Нічого, – сказав Гай, – це минеться. Робітники інших країн в гіршому стані. Добре те, що влада в наших руках, а хліб буде. Ще який-небудь рік, і все налагодиться… Тоді, Максиме, до нас до клюбу, до читальні… Ех, заживем, братці, чорта заздрість візьме!..
Бадьорі слова Теодора Гая розворушили робітників, і вони з новою енергією блукали від хати до хати.
– От коли б організація в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робітникам. Швидко б справу налагодили, організовано… Шкода мені дивитися на це.
– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й організація… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарікаємо, а Тодик, мабуть, тільки й думає про те, як це все змінити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – відповів Антошка і одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути від нього слова, що підтвердять його відповідь.
– Авжеж правда!!!
– Але ж до чого дійшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крім того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корів, коней, всяку тварину за безцінь. Вже є скільки таких, що за дурничку повіддавали свої хати і тепер, живучи в них, відробляють за це. А в міщан вони скуповують різне шмаття та коштовні речі, все без розбору, що в очі впаде. Тут в одного дурисвіта піяніно в курнику стоїть, спочатку діти бавились ним, а тепер курам за сідало. Один тут є такий, що збирає самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грішми цілий куток стіни в хаті заліпив. І головне, що всі такі, що чекають когось, все ще сподіваються на когось…
– Єрунда, – сказав Гай, – потім відберуть всі музичні струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичує буржуазія, все одно, що міжнародній банк для пролетаріяту. Прийде час, і ми все одержимо назад з відсотками.
Край села, осторонь, робітники побачили багату садибу. Велика хата під бляшаною покрівлею ніби допіру збудована. Великий двір з клунями та повітками теж був свідком не абиякої заможности господаря цієї садиби. Робітники підійшли ближче, і тут Максим зупинився.
– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатій. З вами я до нього не піду. Він іноді скуповує багато речей… Я не піду, бо він побоїться, чого доброго, і стане прибіднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь проміняєте, а коли ні, то все-таки підіть, побачите, що то за цяця.
І Максим став прощатись з робітниками. Кожний з них міцно потис його загрубілу руку. Тут, між іншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але зміст його був, що, мовляв, їхні руки мало чим відрізняються одна від одної своєю кількістю мозолів і зовнішнім виглядом.
– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрінемось.
– Обов’язково, – відповів Теодор, – пам’ятайте за клюб!
Швидко постать Максима загубилися між хатами. Робітники ж підійшли до самої садиби Терещука. Їхній слух одразу тут вразили неприродні звуки, які лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зіпсованому інструменті.
– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…
– Ще не вмер-ла У-к-раї-на і… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!
Тут до них підійшло кілька нових селян, і Теодор так і не зміг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невідомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи відомий гімн, без усякого сумління, але з наявною дбайливістю.
Гаєві чомусь пригадалося рипіння журавля, і йому немилосердно захотілося пити. Він відійшов од гуртка і зайшов у двір садиби. Коли він близько підійшов до хати, то одразу побачив у вікно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звуків, і рука старанно натискала на клявіші піяніна.
– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?
Музика одразу змовкла, потім рипнули двері, і на поріг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.
Гай спочатку був розчарований, він гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цілком протилежне, що ніяк не нагадувало попереднього аматора органів та грамофонів.