Читать книгу Двері в день. Міс Адрієна - Ґео (Георгій) Шкурупій - Страница 9

Перед тим, як з’ясувати дивне поводження Оксани Совз, а також інші моменти, що були зв’язані з листом, якого одержав Теодор, ми мусимо забігти трохи назад, щоб з високостів попередніх пригод та подій можна було широко розглянути обрії цієї історії.

Багато романтичних людей дуже жалкують, що всі таємниці викриваються та пояснюються досить просто, що немає в наш вік загадкових історій, що їх так часто можна прочитати в книжках романістів. Що ж поробиш! Звичайно, щоб задовольнити аматорів таємничих історій, можна таку історію винайти, але при денному світлі всі таємниці стають реальними.

Може хто-небудь любить читати про таємні звуки церковних дзвонів, про мерців, що встають з домовин, про привидів, що блукають кладовищами або ярами, де на горбку стоїть хрест або криниця. Але не раджу захоплюватись такими речами, бо навіть маленький піонер доведе вам, що у дзвони дзвонять попи, а на кладовищі, коли ненароком спіткаєш яку-небудь мару, то така мара часто обертається в коняку, що чухає гриву об трухлявий хрест. Запевняю, що багато цікавих пригод може скоїтись і без коняки.

Зверніть увагу. Блискучими рейками на українській землі крізь ніч котиться вантажний потяг, але його навантажено людьми, що сами за себе думають і почувають. Люди у вагонах, люди на буферах і люди на покрівлях вагонів. Ні іскрам з димаря паровозу, ні зоряним жаринам нічного неба не збаламутити їхнього бажання їхати. Вони їдуть по хліб і мріють, як мріяли їх прадіди-чумаки, що їздили на мажах, дивлячись у небо на Чумацьку Дорогу, далеко до моря по сіль.

На покрівлі одного з вагонів на простелених мішках лежить кілька постатів чоловіків. Троє з них розмовляють, а четвертий лежить горілиць і, слухаючи клекоту коліс, дивиться в небо, де на обрії висить червоний, великий, мов мідяний рондель, місяць. Коли троє перших змовкли, заговорив четвертий, – він говорив тихо й ніби трохи здивовано.

– Інженери думають замість них, шофери кохають їхніх жінок, солдати розстрілюють чорних тубільців та б’ються один з одним замість них, моряки ведуть замість них з Сан-Франсіско до Монтевідео і до Майлборну й далі важкі кораблі, збиваючи море в піну, шахтарі риють землю, добуваючи скарби, – все це робиться за них і все інше робиться замість них, бо вони господарі!..

Ми ж господарі лише свого мозку та серця і все робимо сами. І навіть, коли немає роботи, і на руках мозолі стають м’якими, стираються, і руки стають важкі, наче налляті водою, або коли гуркотить революція, або немає хліба, ми все одно думаємо сами й сами почуваємо, бо ми господарі свого мозку та серця.

– Це тобі приснилося, Тоде, чи ти серйозно? – запитав один з подорожніх, підвівши голову на лікоть і уважно подивившись на товариша.

– Ні, це я серйозно!

– Відки ж ти знаєш і хіба ти був там?

– Я прочитав недавно одну книжку. І хіба треба бути там, щоб знати про це? Досить прочитати їхніх книжок або подивитися на їхні картини в кіно, і тоді все стане ясним.

Після цього всі четверо змовкли, кожний з них щось думав про себе: всі четверо подорожніх були робітники механічних майстерень «Червона Зоря».

Ці майстерні розташовано в невеликому містечку, що знаходилось в прикордонній смузі України біля Польщі. Час був неспокійний, бо щодня можна було чекати нападу поляків, які хотіли поширити своє панування аж до Києва, а коли б змога, то й на всю Україну. Крім того, селяни, маючи в своїх скринях та коморах безліч міського добра, не продавали хліба і не відвозили до міста. Робітники голодували, і доводилось витрачати багато зусиль, щоб годувати великі сім’ї, працювати на заводі і брати участь у громадських організаціях. За гроші на селі нічого не можна було дістати, і замість купівлі-продажу було запроваджено обмін фабрикатами та продуктами. З усіх робітничих районів країни везли робітники в хліборобські райони різні фабрикати та крам, щоб виміняти на хліб. Голодний Донбас вантажив сіллю цілі потяги, і робітничі організації проводжали їх, сподіваючись, що додому повернуться вони вже з хлібом, картоплею та олією.

Поміж вибухами громадянської війни та війни з білими робітникам доводилось воювати з голодом та із зруйнованим господарством.

Четверо робітників, що їхали на покрівлі вагона, теж були відряджені своїм заводом на село по хліб. У вагоні вони везли сіль, серпи, коси, кухлі й інші фабрикати, і через те, що в вагоні було незручно й задушно, вони примостилися на покрівлі, щоб можна було подихати свіжим повітрям і ввесь час бути обізнаними в справах.

Їхати було недалеко – до першої станції, але це забирало майже цілу ніч, бо потяг їхав повагом через те, що колія була попсована, та й вагони і паровоз були не в ліпшому стані.

Після деякої мовчанки знову заговорив один з робітників:

– Я думаю, чи вдасться нам наміняти хоч трохи хліба, бо я їздив кілька разів, і це дуже важко. Спекулянти понавозили на села безліч всякого добра, і селяни вередують.

– От Теодор не турбується, – сказав другий робітник. – Він знає, що він гарний та молодий, присватається до якої-небудь молодиці, от і наміняє.

– Які там молодиці, – сказав Теодор, – я живу сам з батьком, обидва працюємо, більше нікого в нас нема, годувати крім себе нікого. Якого ж біса я скавчатиму та нарікатиму! З голоду все одно не здохну.

Він підвівся й сів. Місяць потроху заходив за обрій, і з протилежного боку присмерки розривалися світлою денною смугою. Подував свіжій вітер, і Теодор силкувався, якомога більше, вдихнути його в свої легені. В якомусь з вагонів співали пісень, і вони чудернацько рвалися клекотом коліс, то знову лунали, ніби над самим вухом.

– У кого з вас, хлопці, є на селі знайомі? – запитав Теодор.

Відповіді не було. Очевидно їхали навмання, без усяких перспектив.

– Цікаво мені, – продовжував Теодор, – от коли б такого короля, що має трести й копальні, посадити на покрівлю вагона і примусити їхати по хліб, цікаво, чи поїхав би він чи ні?

На це знову ніхто не відповів, очевидно, потомлені, вони позасинали, і тепер кожному снився свій сон, але й у кожному сні, мабуть, було дуже багато загального, як було багато загального й у зовнішньому вигляді цих чотирьох робітників.

Тільки Теодор знову хотів прилягти, як почув, що потяг спиняється. Тормози зашкребли об колеса, вагон сильно хитнуло, і нарешті потяг став. Люди позіскакували з вагонів, і вночі серед полів чувся сильний галас, ніби то зупинилася табором дика орда татар або киргизів. Хтось вистрелив кілька разів у повітря, може, для того, щоб налякати невідомого ворога, а може просто зі сну. Постріли на мент заглушили галас, але потім він став ще дужчий.

Теодор теж зліз із покрівлі вагону на колію, щоб довідатись, в чому справа. Виявилося, що на паровозі помітили якийсь вогник на колії, але тепер нікого й нічого не могли розшукати.

Це була звичайна історія, і люди, як потурбовані мурашки, знову полізли на свої місця. Гай тим часом відкрив двері вагона, щоб перевірити, чи не заліз хто, чого доброго, та чи не повикидав дорогих речей.

Коли Теодор Гай вліз у вагон і запалив сірника, потяг так само несподівано рушив, як і перед тим зупинився. В цей же час до Теодора у вагон вскочила якась людина. Поки він роздивився, що це чужий, потяг уже йшов досить швидко. Щоб розглянути краще, хто це такий, Гай знову запалив сірника, але на цей раз діставши перед тим цигарку.

У мигтінні маленького вогника Теодор побачив перед собою рослу високу людину з довгим хижим обличчям, у селянському одягу. На перший погляд можна було сказати, що це сільський парубок, але, придивившись краще, можна було переконатися, що ця людина тільки удає себе за таку. Влізши до вагона, цей тип почував себе, як вдома, і не звертав на Теодора ніякої уваги. З ним не було ніяких речей, крім здоровенного ціпка, але з певністю можна було сказати, що в нього була й інша, серйозніша зброя.

Він трохи постояв, а потім сів на якийсь клунок. Побачивши, що Гай курить, він теж скрутив цигарку і попрохав вогню.

Його голос був глухий і одривчастий, як гавкання собаки, або навіть якого-небудь дикого звіра з тієї ж породи.

Хоча Гай чув перед тим, що у нього в кишені стукали сірники, але в проханні незнайомої людини не було нічого дивного. Можливо, що він хотів прикурити від Теодорової цигарки, щоб цим зберегти свого зайвого сірника, але Теодор замість цигарки простягнув йому свої сірники, удаючи, що цигарка погасла.

Незнайомець запалив сірника і почав прикурювати. Помітивши, що Теодор дивиться на нього, він швидко повернувсь спиною і загасив огонь, але й кількох секунд було досить Гаєві, щоб розглянути його обличчя.

Очі незнайомця блищали, як гострі скалки, і були розміщені дуже близько одно від одного. Обличчя було довге й коряве, ніби його хтось поколупав чимсь тупим або попік раз коло разу. Ніс був довгий і трохи звернутий набік, через ліву брову йшов рубець, і брова складалася ніби з двох половинок. Він чомусь часто потирав ліве око, хоча воно в нього було цілком здорове. Це була проста звичка, характерна для нього. Увесь вигляд його був вигляд дужої і самовпевненої людини, для якої не існувало ніяких сумлінь або вагань.

Поки Гай міркував над тим, до якої кляси суспільства можна було б залучити подібну постать, потяг ішов далі, на обрії вже розвиднювалось, і сірі присмерки починали пролазити в темний вагон. Товариші його спали над головою на покрівлі, а Гай сидів і дивився на чорний силюєт свого несподіваного гостя. Нарешті гість заговорив знову, майже прогавкав:

– Вибачте, що вдерся! Місця на двох вистачить. Втомився йти. Вчасно вскочив. Добрр…

Далі Гай не дочув, бо все кінчилося якимсь ричанням і вигуком. Чоловік замовк, ніби він сказав велику промову і тепер його ніщо не може примусити продовжувати. Але Гай, здивований його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав і, очевидно, не мав наміру розмовляти, все ж таки запитав:

– Хіба ви йшли пішки?

– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусіди. – Їхав! Їхав у потязі в вагоні… Чрррт…

І чоловік потер лівою рукою ліве око, ніби вся лють ї вся причина його незадоволення сиділа йому в оці.

Очевидно, він чогось не договорював і не хотів про це говорити. Гай більше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже підходив до станції, про що сповістив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкість близько станції, таємничий гість Теодора, не промовивши ні слова, несподівано зіскочив з вагона на колію і зник.

Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проїзд. Він швидко підійшов до дверей вагона і, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу і нарешті стала маленькою чорною крапкою в далині.

Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, міркуючи над тим, хто був його гість і які наміри ховає він під машкарою свого подзьобаного обличчя. Сільським парубком він не міг бути, це одразу можна було відчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюціонер? Якого ж біса він роз’їжджає сам з ціпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто міщанин, переодягнений в сільський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, він напевне непомітно пройшов би за цією людиною, простежив би, що вона робить, довідався б, про що думає.

Скільки є на світі людей, і кожний з них заховує свої почуття, свої таємниці. Може, він убивця або злодій, і ми так само поставимося до нього, як і до чесної людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввічливо посміхнутися або навіть стиснути руку, як найкращому приятелеві.

Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!