Читать книгу Втеча від свободи - Еріх Фромм - Страница 7

Картина Середньовіччя[26] викривлена у двох аспектах. Сучасний раціоналізм розглядає Середньовіччя як темний період історії людства і вказує на тотальну відсутність особистої свободи, експлуатацію мас населення незначною меншістю, на обмеженість поглядів, за яких навіть мешканець села, розташованого недалеко від міста, сприймався містянами як небезпечний і підозрілий чужинець – не кажучи вже про якогось іноземця, а також на повсюдне поширення забобонів і невігластва. З іншого боку, Середньовіччя ідеалізується, особливо реакційними філософами, а інколи й прогресивними критиками сучасного капіталізму. Вони вказують на почуття солідарності, підпорядкування економіки потребам людей, прямоту й визначеність стосунків між людьми, наднаціональний характер католицької церкви, на відчуття безпеки, притаманне людині Середньовіччя. Обидві ці картини правдиві, проте кожна з них стає хибною, якщо малювати одну з них, заплющивши очі на іншу.

На відміну від сьогодення, Середньовіччя характеризувалося відсутністю особистої свободи. Раніше кожна людина була прикута до своєї ролі в суспільному порядку. Людина практично не мала шансів на соціальну мобільність – перехід з одного класу до іншого, – як і не мала можливості пересуватися географічно до іншого міста чи країни. За деякими поодинокими винятками, людина взагалі змушена була лишатися все своє життя там, де народилася. Вона часто навіть не могла вдягатися на власний розсуд чи їсти те, що хотіла. Ремісник мав продавати за певною ціною, а селянин – торгувати у визначеному місці на ринку міста. Член гільдії не мав права відкривати бодай якісь технічні таємниці виробництва комусь, хто не належав до його гільдії, і був зобов’язаний допускати своїх колег по цеху до будь-якої вигідної угоди щодо закупівлі сировини. Особисте, економічне й суспільне життя регламентувалося правилами та обов’язками, що поширювалися практично на всі сфери діяльності.

Однак якщо людина не була вільною у сучасному розумінні, то також не була самотньою чи ізольованою. Від самого народження кожен мав чітке й незмінне місце в соціальному світі, яке не підлягало обговоренню, а це означало, що кожен був інтегрований у впорядковане ціле, тому й життя окремої людини мало сенс і не давало приводу для сумніву. Особистість ототожнювалася з місцем людини в суспільстві: це був селянин, ремісник, лицар, а не індивід, який на власний розсуд обрав ту чи іншу професію. Соціальний порядок сприймався як природний, і, посідаючи в ньому визначене місце, людина отримувала почуття безпеки й належності. Конкуренція було відносно малою. Людина від народження отримувала власну нішу в економічній структурі, що забезпечувало їй певний рівень проживання, гарантований традицією, хоча це також зумовлювало певні економічні зобов’язання до тих, хто перебував на вищих сходинках соціальної ієрархії. Але в межах цієї соціальної ніші індивід загалом мав достатньо свободи для самовираження як у плані роботи, так і в плані економічної діяльності. Хоча тоді не було індивідуалізму в сучасному розумінні необмеженого вибору між різними життєвими сценаріями (ця свобода вибору значною мірою – абстракція), було доволі багато проявів конкретного індивідуалізму в реальному житті.

Було чимало страждань і болю, проте була й церква, яка їх пом’якшувала – вона пояснювала страждання і біль як відплату за гріхопадіння Адама й індивідуальні гріхи кожної людини. З одного боку, церква насаджувала і плекала серед людей почуття провини, однак вона ж запевняла їх у своїй безумовній любові до них, а також пропонувала спосіб здобути прощення і любов самого Бога. Стосунки з Богом були радше відносинами довіри та любові, ніж сумніву та страху. Селянин чи містянин рідко коли залишав межі своєї невеличкої території, на якій вони мешкали, і так само обмеженим, але легким для розуміння був і сам Всесвіт. Земля й людина розташувалися в його центрі, небеса чи пекло чекали на людей у майбутньому, і весь перебіг життя від народження до смерті був зрозумілим, із чіткими причиново-наслідковими переходами.

Таким чином, хоча середньовічне суспільство й було, з одного боку, добре структурованим і надавало людині почуття безпеки, з іншого – воно ж утримувало людей у кайданах. Проте й ці кайдани відрізнялися від тих, у які авторитаризм і гніт закували людство століттями пізніше. Середньовічне суспільство не позбавляло індивіда свободи лише тому, що «індивіда» не існувало як такого – людина й досі була прив’язана до спільноти первинними зв’язками. Людина сприймала себе лише крізь призму своєї соціальної ролі (яка в ті часи була також її природною роллю), а не як індивідуальну особистість. Так само й інших людина не сприймала як індивідів. Селянин, що приходив до міста, був там чужинцем, і навіть у межах самого міста люди вважали представників інших соціальних класів чужинцями. Усвідомлення власної людської індивідуальності, свого «я», світу як окремих суб’єктів тоді ще не існувало.

Нестача самосвідомості індивіда у середньовічному суспільстві класично викладена в описі середньовічної культури Якоба Буркгардта:

«У добу Середньовіччя обидва аспекти людської свідомості – погляд усередину й орієнтація назовні – спали або перебували в напівпритомному стані за єдиною спільною вуаллю. Ця вуаль була зіткана з віри, ілюзій, дитячих забобонів, і крізь неї світ здавався дуже дивним. Людина усвідомлювала себе лише як представника певної раси, народу, партії, сім’ї, корпорації, тобто як частину якоїсь загальної категорії»[27].

Структура як суспільства, так і особистості людини змінилася в часи пізнього Середньовіччя. Почала послаблюватися єдність і централізованість тодішнього суспільства. Більшого значення набували капітал, індивідуальна економічна ініціатива й конкуренція, з’явився новий грошовий клас. Посилення індивідуалізму відчувалося в усіх сферах людської діяльності, у смаках, моді, мистецтві, філософії і теології. Я хочу наголосити, що цей процес мав одне значення для невеликої групи багатих та успішних капіталістів з одного боку, й інше – для широких мас селянства, особливо для міського середнього класу, для якого ці зміни означали певне зростання добробуту та нові шанси в реалізації індивідуальної ініціативи, але водночас усе, що відбувалося, загрожувало його традиційному способу життя. Цю відмінність у значенні того самого процесу для різних класів слід від самого початку взяти до уваги, оскільки психологічні й ідеологічні реакції двох різних груп обумовлені саме цією відмінністю.

В Італії нові економічні й культурні перетворення, які активно впливали на філософію, мистецтво та весь стиль життя, відбувалися інтенсивніше, ніж у Західній чи Центральній Європі. Саме в Італії вперше в історії індивід відокремився від феодального суспільства і розірвав зв’язки, які надавали йому почуття безпеки й водночас обмежували його. Італієць доби Відродження, за словами Буркгардта, став «першорідним серед синів сучасної Європи», першим індивідом.

Низка економічних і політичних факторів зумовили розпад середньовічного суспільства в Італії, а пізніше – у Центральній і в Західній Європі. Серед них – географічне розташування Італії та відповідні торговельні переваги, надто в ті часи, коли Середземне море було великим європейським торговим шляхом. У результаті боротьби між папами й імператорами утворилося багато різних незалежних політичних одиниць. Близькість до Сходу давала можливість переймати навички, важливі для розвитку різних галузей промисловості, приміром шовкової, що потрапила до Італії значно раніше, ніж до інших частин Європи.

Унаслідок цих та багатьох інших причин в Італії виник потужний грошовий клас, представники якого були сповнені ініціативи, влади й амбіцій. Феодальна класова стратифікація стала менш важливою. Починаючи з ХІІ століття аристократи та бюргери жили разом у межах міста. Соціальні взаємодії почали ігнорувати кастові відмінності. Те, в якій сім’ї народилася людина, її походження були менш важливими, ніж багатство.

Тим часом похитнулася й традиційна соціальна стратифікація серед народу. Замість упорядкованих прошарків населення, у містах ми бачимо маси експлуатованих і політично пригноблених робітників. Уже 1231 року, як зазначає Буркгардт, політичні заходи, вжиті Фрідріхом ІІ, були «спрямовані на цілковите знищення феодальної держави, на перетворення населення на масу, позбавлену власної волі чи засобів самозахисту, але змушену по максимуму сплачувати численні мита»[28].

Результатом дедалі більшої руйнації середньовічної соціальної структури була поява індивіда в сучасному розумінні цього поняття. Знову процитуємо Буркгардта: «В Італії вперше скинуто цю вуаль (віри, ілюзії та дитячих забобонів), і стає можливим об’єктивний підхід і розгляд держави, а заразом і решти речей у цьому світі. Разом із цим посилюється і суб’єктивний бік, бо людина починає усвідомлювати себе індивідом із власною духовністю й визнає себе такою. Колись у такий самий спосіб греки відокремлювали себе від варварів, й араб почувався індивідом у той час, коли інші азійські племена ідентифікували себе лише як частину своєї раси»[29]. Опис Буркгардта духу цього нового індивіда ілюструє те, про що ми писали в другому розділі про відокремлення індивіда від його первинних зв’язків. Людина виявляє, що і вона, й інші – це індивіди, окремі істоти, вона також усвідомлює, що й природа відокремлена від неї за двома параметрами: її треба приборкати та опанувати в теоретичному й практичному вимірах, а також можна насолоджуватися її красою. Людина відкриває для себе світ – на практиці відкриває нові континенти й розвиває дух космополітизму, який Данте ілюструє своїм висловом «Моя країна – це весь світ»[30].

Ренесанс – це культура багатого й могутнього вищого класу, який опинився на гребені хвилі, що її здійняв шторм нових економічних сил. Народні маси, яким не дісталося багатства і влади керівних груп, втративши безпеку, яку їм надавав попередній статус, стали аморфною масою, якій можна було догоджати чи яку можна було залякувати – головне, що можновладні групи відтепер завжди нею маніпулювали. Пліч-о-пліч із новим індивідуалізмом виростав і новий деспотизм. Тісно переплетеними ставали свобода й тиранія, індивідуальність і безлад. Культура Відродження стосувалася не крамарів чи дрібних буржуа, а багатих аристократів і бюргерів. Їхня економічна діяльність і багатство надавали їм почуття свободи й індивідуальності. Проте й ці люди щось втратили: почуття безпеки й належності, які надавав їм суспільний лад Середньовіччя. Вони були вільнішими і водночас більш самотніми. Вони користалися своїми владою та багатством, щоб вичавити з цього життя останню краплину задоволення. Щоб зробити це, вони мусили вдаватися до будь-яких засобів – від фізичних тортур до психологічних маніпуляцій, безжально керувати народними масами та стримувати конкурентів у межах свого класу. Усі стосунки між людьми були отруєні цією гострою конкуренцією не на життя, а на смерть за утримання влади та збереження багатства. Солідарність з іншими людьми (або принаймні з представниками свого ж класу) була заміщена цинічним, відчуженим ставленням. Інші індивіди відтепер розглядалися як «об’єкти», яких можна використовувати і якими слід маніпулювати або й нещадно знищувати заради досягнення власної мети. Індивіда поглинув пристрасний егоцентризм, невгамовна жага влади й багатства. У результаті було отруєно й ставлення успішного індивіда до своєї ж особистості, її почуття впевненості в собі й безпеки. Її «я» перетворилося на такий самий об’єкт маніпуляцій, на який раніше перетворилися всі інші. Є підстави сумніватися в тому, що можновладні господарі капіталізму епохи Відродження були такі щасливі та впевнені в собі, якими їх часто змальовують. Скидається на те, що нова свобода принесла їм дві речі: посилене відчуття могутності й дедалі більшу ізоляцію, сумніви, скептицизм[31] і, як результат усього цього, тривогу. Це саме та суперечність, яку ми знаходимо у філософських творах гуманістів. Вони підкреслюють людську гідність, індивідуальність і силу, але в їхній філософії пліч-о-пліч із цими явищами йдуть вагання і розпач[32].

Внутрішня невпевненість, що є наслідком ізольованого положення індивіда у ворожому світі, проливає світло й на появу нової риси характеру, що, як зазначає Буркгардт[33], властива індивіду епохи Відродження, тоді як у представника середньовічної соціальної структури її не було або принаймні вона не була настільки вираженою – пристрасте прагнення до слави. Якщо сенс життя став сумнівний, якщо відносини з іншими і з собою не дають відчуття впевненості, тоді слава стає одним із засобів, здатних притлумити сумніви людини. Вона виконує функцію, яку можна порівняти зі значенням єгипетських пірамід або християнської віри в безсмертя: слава підносить індивідуальне життя людини й виводить її з фізичних кордонів на рівень незруйновності; якщо ім’я якоїсь людини відомо її сучасникам і якщо вона може сподіватися, що її знатимуть прийдешні покоління, тоді її життя набуває сенсу і значення завдяки її відображенню в уявленні інших. Таке вирішення проблеми невпевненості, вочевидь, було доступне лише тій соціальній групі, члени якої мали реальну можливість досягти слави. Цей варіант, звісно ж, був недосяжний безправним і безсилим масам тих часів. Це також було неможливо й для міського середнього класу, що став головною опорою Реформації.

Ми розпочали наше дослідження з епохи Відродження тому, що на цей період припадає зародження сучасного індивідуалізму, а також через те, що праці історіографів цього періоду висвітлюють важливі й цікаві для нашої праці фактори, а саме вихід людини з доіндивідуального існування й повне усвідомлення себе як окремої істоти. Хоча ідеї Відродження і мали значний вплив на подальший розвиток європейської думки, основні корені сучасного капіталізму, його економічної структури і духу ми знаходимо не в італійській культурі пізнього Середньовіччя, а в економічній і суспільній ситуації Центральної і Західної Європи та в доктринах Лютера й Кальвіна.

Основна відмінність цих двох культур така: культура Відродження презентувала суспільство відносно високорозвиненого торгівельного й промислового капіталізму; це був соціум, яким керувала невелика група багатих та можновладних індивідів і які становили соціальну базу для філософів та художників, що виражали дух цієї культури. Натомість Реформація була здебільшого релігією селянства й нижчих і середніх класів міського суспільства. Німеччина також мала своїх багатих підприємців, наприклад, таких як Фуґґери[34], але нові релігійні доктрини зверталися не до них і не вони становили ту основу, з якої виріс сучасний капіталізм. Як показав Макс Вебер, саме міський середній клас став основою сучасного капіталістичного розвитку західного світу[35]. Оскільки соціальні основи Відродження і Реформації були абсолютно різними, цілком природно очікувати, що й дух цих рухів був різним[36]. З подальшого розгляду теології Лютера й Кальвіна деякі відмінності стануть очевидними. Ми зосередимо увагу на питанні про те, як звільнення індивіда від колишніх пут вплинуло на структуру характеру представників міського середнього класу, і покажемо, що протестантизм і кальвінізм, як виразники нового почуття свободи, водночас становили і втечу від тягаря цієї свободи.

Спочатку ми розглянемо економічну й соціальну ситуацію в Європі, особливо в Центральній, початку XVI століття, а потім проаналізуємо, яким чином ця ситуація впливала на особистість людей, що жили тоді, яким чином учення Лютера й Кальвіна були пов’язані з цим психологічним фактором і в який спосіб нові релігійні вчення пов’язані з духом капіталізму[37].

У середньовічному суспільстві економічна організація міст була порівняно статичною. З часів пізнього Середньовіччя ремісники були об’єднані в цехи-гільдії; кожен майстер мав одного або двох підмайстрів, а кількість майстрів визначалася необхідністю задоволення потреб громади міста. Хоча серед них завжди були й такі, хто мусив працювати дуже багато, щоб заробити собі на життя, зазвичай член цеху міг бути впевнений, що робота його прогодує. Якщо він робив якісні стільці, черевики, сідла тощо, то цього було достатньо, щоб забезпечити собі належний рівень життя, що за традицією відповідав його соціальному стану. Він міг розраховувати на «плоди своєї праці», якщо вживати це поняття не в богословському, а в простому, економічному сенсі. Цехи перешкоджали серйозній конкуренції між своїми членами й зобов’язували їх до співпраці у сферах придбання сировини, розвитку технології виробництва та у встановленні цін на готову продукцію. На противагу тенденції ідеалізувати цехову систему, разом з усім середньовічним життям, деякі історики зауважують, що цехи завжди були пройняті монополістичним духом і намагалися захистити невелику групу від новоприбульців. Однак більшість авторів вважає, що навіть якщо відкинути будь-яку ідеалізацію, цехи були засновані на взаємній співпраці та забезпечували своїм членам відносну гарантію існування[38].

Середньовічна торгівля, як показав Зомбарт, здійснювалася в основному безліччю дуже дрібних підприємців. Оптова й роздрібна торгівля ще не відокремилися, і навіть ті купці, які торгували з іншими країнами, як, наприклад, члени північнонімецької Ганзи, займались і роздрібною торгівлею своїх товарів. Накопичення капіталу до кінця XV століття теж відбувалося дуже повільно. За цих умов дрібний підприємець був значно впевненіший у своєму становищі, ніж за економічних умов пізнього Середньовіччя, коли почала зростати вага великого капіталу й монополістичної торгівлі. «Багато з того, що зараз робиться механічно, – розповідає про життя в середньовічному місті професор Тоуні, – у той час вимагало особистої й безпосередньої участі людини, що не залишало місця для виникнення організацій занадто великого масштабу щодо окремої людини і для виникнення доктрини, яка мала вгамувати людські пристрасті й остаточно звести всі рахунки»[39].

Це підводить нас до пункту, вельми важливого для розуміння положення індивіда в середньовічному суспільстві, а саме – до етичних поглядів на економічну діяльність, які відбивалися не лише в доктринах католицької церкви, а й у світському законодавстві. Ми знову звернемося до Тоуні, оскільки він явно не намагається ідеалізувати середньовічний світ. Двома основними припущеннями щодо економічної діяльності були такі позиції: «Економічні інтереси другорядні й підпорядковані справжній справі людського життя – порятунку душі; економічна поведінка є однією зі сторін особистої поведінки людини, на яку поширюються всі вимоги моралі».

Далі Тоуні докладно розглядає середньовічні погляди на економічну діяльність: «Матеріальні багатства необхідні, проте їхнє значення – другорядне, бо без них люди не можуть існувати й допомагати одне одному… Економічні мотиви поведінки підозрілі. Ці прагнення – сильні й роз’ятрюють апетит, тому люди їх побоюються, але вони не настільки низько падають, щоб схвально аплодувати цим прагненням… У середньовічній теорії немає місця для такої економічної діяльності, що не пов’язана з моральною метою. Учення про суспільство, засноване на припущенні про те, що прагнення до матеріальної вигоди є постійно активною й істотною силою, яка разом з іншими природними силами має бути визнана самоочевидною і неминучою, здавалося б середньовічному мислителеві не менш абсурдним і аморальним, ніж соціальна філософія, яка спиралася б на те, що прояви таких невід’ємних людських якостей, як войовничість або сексуальний інстинкт, можна нічим не обмежувати… Як говорить святий Антоній, багатство існує для людини, а не людина для багатства… І тому на кожному кроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічним інтересам втручатися в серйозні справи. Людині дозволено йти до такого багатства, бо воно необхідне для життя на рівні, що відповідає її становищу. Але прагнення до більшого – це вже не заповзятливість, а жадібність є смертним гріхом. Торгівля – заняття законне; відмінність у природних багатствах різних країн свідчить про те, що її передбачило саме Провидіння. Але ця справа небезпечна: людина має бути впевнена в тому, що займається нею заради загальної користі та що одержані прибутки не перевищують справедливої винагороди за її працю. Приватна власність – необхідний інститут, принаймні в цьому грішному світі; люди більше працюють і менше сперечаються тоді, коли добро належить окремим людям, а не всім разом. Одначе терпіти її доводиться лише як поступку людській слабкості, її не можна вихваляти як щось бажане; ідеал – якби тільки людська натура могла до нього піднятися – це комунізм. Як писав у своєму декреті Граціан[40]: „Communis enim usus omnium quae sunt in hoc mundo, omnibus hominibus esse deuit“[41]. Справді, навіть у найкращому випадку майно є тягарем. Воно має бути отримане законним шляхом, належати якомога більшій кількості людей, іти й на допомогу бідним. Користуватися ним потрібно по можливості спільно. Його власники мають бути готові ділитися ним із тими, хто цього потребує, навіть якщо ці люди не є злиденно бідними»[42].

Хоча ці погляди висловлюють лише норми поведінки і не є точним відображенням реального економічного життя, вони певною мірою все ж таки передають справжній дух середньовічного суспільства.

Відносна стабільність становища ремісників і торговців, характерна для середньовічного міста, поступово підточувалася протягом пізнього Середньовіччя, аж поки не зруйнувалася остаточно в XVI столітті. Уже в XIV столітті або навіть раніше почала посилюватися диференціація всередині цехів, що розгорталася попри всі спроби їй запобігти. Деякі члени цехів мали більше капіталу, ніж інші й наймали по п’ять-шість підмайстрів замість одного або двох. Незабаром до деяких цехів почали допускати людей лише з певним початковим капіталом. Інші цехи стали потужними монополіями, які намагались одержати всі можливі вигоди зі свого становища та експлуатували споживачів, як тільки могли. Тим часом багато збіднілих членів цехів мали шукати якийсь заробіток поза своїми традиційними заняттями і часто ставали дрібними торговцями. Чимало з них втратили економічну незалежність і безпеку, хоча й продовжували відчайдушно чіплятися за традиційний ідеал цієї незалежності [43].

У зв’язку з таким розвитком цехової системи становище найманих підмайстрів погіршилося. Хоча на мануфактурах Італії та Фландрії клас знедолених робітників існував уже в XIII столітті або й раніше, та порівняно з ними становище підмайстрів у ремісничих цехах було все ще доволі надійним. Хоч і не кожен із підмайстрів міг стати майстром і членом цеху, але багато хто із них таки ставав. Однак що дужче зростала кількість підмайстрів у кожного майстра, що більший капітал був потрібний, щоб стати майстром, то значнішого монополістичного й ексклюзивного характеру набували цехи, то менше перспектив залишалось у підмайстрів. Погіршення економічного й соціального становища виявлялося і в їхньому дедалі більшому невдоволенні, про що свідчить поява власних організацій, страйків і навіть кривавих повстань.

Усе сказане про капіталістичний розвиток ремісничих цехів іще очевидніше стосується торгівлі. Сама середньовічна торгівля була переважно дрібною міжміською, проте в XIV і XV століттях швидко росла загальнонаціональна й міжнародна торгівля. Хоча історики й розходяться в думках щодо того, коли саме почали розвиватися великі торгові компанії, вони погоджуються, що в XV столітті ці компанії стають дедалі могутнішими й перетворюються на монополії, а їхній великий капітал загрожував однаковою мірою як дрібному торговцеві, так і покупцеві. Реформа імператора Сигізмунда в XV столітті мала на меті приборкати монополії за допомогою законодавства. Проте становище дрібного підприємця ставало дедалі ненадійнішим: «Його вплив був достатнім лише для того, щоб скарги було почуто, але не для того, щоб домогтися дієвих заходів»[44].

Обурення і гнів дрібного торговця щодо монополій красномовно висловив Лютер у памфлеті «Про торгівлю і лихварство»[45], що вийшла друком 1524 року. «Вони взяли у свої руки контроль над усіма товарами й безсоромно користаються всіма хитрощами, про які ми згадували; вони підвищують та знижують ціни як їм заманеться і тим розоряють та гублять усіх дрібних торговців, немов щука дрібну рибку, так наче вони – володарі над творінням Божим і немає на них жодних законів віри та любові». Ці слова Лютера могли б бути написані й сьогодні. Страх і ненависть, з якими середній клас ставився до заможних монополістів у XV–XVI століттях, багато в чому нагадують почуття середнього класу нашої епохи до монополій і могутніх капіталістів.

Роль капіталу посилювалась і в промисловості. Характерний приклад показує гірнича промисловість. Спочатку частка кожного члена гірничого цеху була пропорційна тій роботі, яку він виконував сам. Проте вже в XV столітті частка прибутку нерідко належала й капіталістам, які самі не працювали, а робота в дедалі більшому обсязі виконувалася найманими робітниками, які отримували платню за свою працю, проте не мали частки в прибутках підприємства. Такий самий процес капіталістичного розвитку відбувався і в інших галузях промисловості, що посилювало тенденції, які були наслідком зміцнення ролі капіталу в ремісничих цехах і в торгівлі: збільшення дистанції між багатими й бідними, дедалі гостріше невдоволення серед бідних класів.

Щодо становища селянства думки істориків розходяться. Аналіз ситуації, проведений Шапіро, який ми подаємо нижче, мабуть, достатньо узгоджується з результатами більшості дослідників. «Попри видимість процвітання, умови життя селянства швидко погіршувалися. На початку XVI століття лише меншість селян були справжніми господарями землі, яку вони обробляли, і мали своє представництво в місцевих органах самоврядування, що в добу Середньовіччя означало класову незалежність і рівність. Значну частину становили кріпаки[46] – клас особисто вільних людей, зобов’язаних відробляти панщину або платити оброк за користування землею відповідно до угоди… Саме вони були ядром усіх селянських повстань. Пересічний селянин, який жив у напівнезалежній громаді поруч із маєтком землевласника, розумів, що збільшення оброку і панщини фактично перетворює його на кріпосного раба, а сільську громаду – на частину панського маєтку»[47].

Значні зміни в психологічній атмосфері також супроводжували економічний розвиток капіталізму. Ближче до кінця доби Середньовіччя життя вже насичувалося духом неспокою. Постало поняття часу в сучасному його розумінні. Хвилини набували цінності. Симптомом нового відчуття часу став той факт, що в Нюрнбергу куранти почали відбивати чверті години саме в XVI столітті [48]. Занадто велика кількість свят стала здаватися лихом. Час зробився дуже цінним, і людина почала відчувати: його не слід витрачати на таке, що не дає користі. Праця дедалі більше перетворювалася на найвищу цінність. Виникло нове ставлення до роботи – таке вимогливе, що поміж середнього класу з’явилося обурення з приводу економічної неефективності церковних установ. Ордени ченців-жебраків почали зневажатись як непродуктивні, а отже, як аморальні.

Сама ідея продуктивності взяла роль однієї з найвищих моральних цінностей. Тож прагнення до багатства й матеріального успіху стало всеохопною пристрастю. Проповідник Мартін Бутцер говорив: «Увесь світ довкола шукає якихось занять, що дають найбільшу вигоду. Ніхто не хоче вивчати науки й мистецтва, віддавши перевагу ницій ручній праці. Усі розумні голови, наділені Господом здібностями до шляхетніших наук, захоплені комерцією, яка в наші дні насичена безчестям настільки, що стала останньою справою, якою могла б займатися гідна людина»[49].

Один важливий наслідок описаних нами економічних змін стосувався кожного. Середньовічна соціальна система була зруйнована, а разом з нею й стабільність і відносна безпека, які пропонувались індивіду. Тепер, із початком капіталізму, усі суспільні класи почали рухатися. Не існувало більше певного місця в економічній структурі, яке можна було б вважати природним і безперечним. Індивід був залишений напризволяще; усе тепер залежало від власних зусиль, а не від гарантій його традиційного статусу.

Однак на різні класи ці процеси впливали по-різному. Для міської бідноти – робітників і підмайстрів – це означало збільшення експлуатації та ще більшу бідність; для селян – посилення економічного й особистого гніту; для нижчих прошарків шляхти – теж розорення, хоч і в іншому плані. Для цих класів новий перебіг подій означав істотне погіршення, проте у випадку міського середнього класу ситуація була значно складнішою. Ми вже говорили про посилення диференціації всередині середнього класу. Переважна його частина опинялись у дедалі гіршому становищі. Ремісникам і дрібним торговцям довелося зіштовхнутися з великою силою монополістів або просто багатих конкурентів, тож зберігати незалежність їм було дедалі важче. Часто їм доводилося боротись проти незрівнянно потужніших сил, і для більшості ця боротьба була запеклою і безнадійною. Інші представники середнього класу були успішнішими й брали участь у загальному підйомі капіталізму, який набирав сил. Проте навіть для цих людей, яким пощастило більше, чимраз значніша роль капіталу, ринку й конкуренції змінила їхнє становище на невизначене, ізольоване і тривожне.

Той факт, що капітал набув вирішальної ролі, означав, що надособистісна сила визначала економічну, а отже, й особисту долю людей. Капітал «перестав бути слугою і перетворився на господаря. Здобувши окреме й незалежне існування, він привласнив право старшого партнера диктувати закони економічної організації відповідно до своїх безапеляційних вимог»[50].

Нова функція ринку мала подібний ефект. Середньовічний ринок був порівняно малим, його функції легко усвідомлювалися: він напряму встановлював чіткі та зрозумілі відносини між попитом і пропозицією. Виробник приблизно знав, скільки виробляти, і міг бути майже впевненим, що продасть свої вироби за належною ціною. Відтепер же доводилося виробляти для ринку, який постійно збільшувався, тож визначити можливості збуту заздалегідь ніхто не міг. Тому просто випускати хороші товари було вже замало. Хоча якість і залишалась однією з умов збуту продукції, непередбачувані закони ринку визначали тепер, з яким прибутком продадуть продукцію і чи продадуть її взагалі. Механізми дії нового ринку, здавалося б, відображають доктрину Кальвіна про визначення наперед, яка вчить, що людина мусить докладати всіх зусиль, щоб бути хорошою, проте врятується вона чи ні – було вирішено ще до її народження. Базарний день перетворився на судний день для плодів людської праці.

Ще одним важливим фактором у цьому контексті стала дедалі важливіша роль конкуренції. Без сумніву, конкуренція певною мірою існувала й у середньовічному суспільстві, проте феодальна економічна система ґрунтувалася на принципі співпраці та регулювалася (або керувалася) правилами, які придушували конкуренцію. З розвитком капіталізму ці середньовічні принципи з часом поступилися місцем принципу індивідуалістичної ініціативи. Кожен індивід повинен був рухатися вперед і випробувати свою долю. Він мав або випливти, або піти на дно. Інші вже не були його союзниками у спільній справі, вони стали конкурентами, і часто людина поставала перед вибором: знищити їх або бути знищеною самій[51].

Звісно, роль капіталу, ринку й конкуренції була ще не настільки важливою в XVI столітті, як у наступні часи. Проте водночас усі істотні елементи сучасного капіталізму на той час уже виникли й почали психологічно впливати на індивіда.

Хоча ми щойно описали лише один бік картини, був ще й інший: капіталізм звільнив індивіда. Він визволив людину від регламентацій корпоративної системи, дозволив їй стати на власні ноги й випробувати долю. Людина стала господарем свого щастя; вона ризикувала, але могла й виграти. Індивідуальні зусилля могли привести людину до успіху й економічної незалежності. Гроші зробилися великим зрівнювачем і довели, що вони сильніші за походження і касти.

Цей бік капіталізму ледве почав виявлятись у той ранній період, який ми зараз розглядаємо. Він відігравав значно важливішу роль для нечисленної групи багатих капіталістів, ніж для міського середнього класу. Проте навіть вплив, який капіталізм мав у ті часи, дозволив йому сформувати особистість людини.

Якщо ми тепер підсумуємо все сказане про вплив на людину соціальних та економічних змін у XV–XVI століттях, то отримаємо таку картину.

Ми виявимо, що свобода має тут таку саму амбівалентність, про яку ми вже говорили. Індивід звільняється від економічних і політичних кайданів. Він також набуває позитивної свободи – завдяки активній і незалежній ролі, яку йому доводиться грати в новій системі. Водночас він звільняється від зв’язків, що давали йому відчуття безпеки й належності до якоїсь спільноти. Життя більше не проживали в тісному світі, у центрі якого була людина. Світ став безмежним і, проте, загрозливим. Утративши конкретне місце в цьому світі, людина втратила й відповідь на питання про сенс життя. У результаті людину охопили сумніви щодо того, ким вона є і в чому сенс її життя. Їй загрожують потужні сили, які стоять над особистістю – капітал і ринок. Відносини людини зі своїми близькими, кожен з яких є для неї потенційним конкурентом, стали відчуженими й ворожими. Людина – вільна, а це означає, що вона самотня, ізольована, під загрозою з усіх боків. Без багатств і влади, що їх мали капіталісти епохи Відродження, втративши почуття єдності з людьми та всесвітом, людина пригнічена відчуттям нікчемності й безпорадності. Рай втрачено назавжди; індивід стоїть сам, віч-на-віч з безмежним і загрозливим світом. Нова свобода неминуче вселяє невпевненість і безсилля, сумніви, самотність і тривогу. Щоб мати можливість успішно функціонувати, людина якось має позбутися цих почуттів.